Підприємницькі договори. Калькуляція собівартості продукції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство Фінансів України

Контрольна робота

з дисципліни «Економіка підприємств»

ЗМІСТ

1 Підприємницькі договори (контракти, угоди). Структура договорів і порядок їх укладання

2 Виходячи з характеру прояву в макросередовищі, розрізняють «примхи», тенденції і макротенденції. Наведіть приклади зазначених змін

3 Складання планової (нормативної) калькуляції собівартості продукції

4 Взаємозв'язок та взаємообумовленість виробничої програми підприємства і підрозділів

1 ПІДПРИЄМНИЦЬКІ ДОГОВОРИ (КОНТРАКТИ, УГОДИ). СТРУКТУРА ДОГОВОРІВ І ПОРЯДОК ЇХ УКЛАДАННЯ

Договір (контракт, угода) - форма закріплення (найчастіше письмова, документальна) партнерських зв'язків. У договорі фіксуються предмет домовленості, взаємні права та обов'язки партнерів, а також наслідки порушення домовленості. Письмова форма договору є основою розгляду виникають претензій. Тлумачення договору, правовим регулюванням відносин, що виникають у ході реалізації економічних інтересів самостійних господарських суб'єктів займається галузь права - договірне право.

У підприємництві необхідно розрізняти установчий договір і підприємницький, або господарський, договір. Установчий договір - це письмовий документ, що свідчить про волевиявлення фізичних чи юридичних осіб за освітою, установі нової організаційно-правової структури для реалізації будь якої конкретної підприємницької ідеї.

Першим і основним договором підприємства є його статут. У ньому визначаються назва, місцеперебування та предмет діяльності фірми. У статуті також містяться відомості про розмір основного капіталу, номінальної вартості акцій (якщо такі є) або частку кожного з партнерів, що підписує статут, в загальному розмірі основного капіталу, порядок розподілу одержуваних прибутків.

До статуту обов'язково вноситься також положення про органи управління - правління, наглядову раду, зборах акціонерів, а також вказуються посадові особи, тобто, особи, що займають посади, які мають право представлять фірму чи компанію без довіреності, на основі статного запису.

Якщо договір підписує особа, що не належить до перерахованих в статуті посадовим особам, то вона діє в такому разі на підставі довіреності, яка підписується посадовою особою фірми.

Особи, що підписали статут фірми або компанії, будуть називатися засновниками або співзасновниками. Зазвичай підготовкою проекту статуту займаються один або кілька членів ініціативної групи зі створення фірми або компанії.

Підприємницький договір (контракт, угода) - це волевиявлення сторін з приводу не організації, а здійснення самого підприємницького процесу, не припускає об'єднання договірних сторін в яку-небудь єдину організаційно-правову структуру.

Договір - це компроміс сторін, закріплення забов'язань, які бере на себе кожна зі сторін, для отримання того ефекту, який лежить в основі угоди (наприклад, придбання товару або отримання прибутку). Оскільки договір являє собою компроміс сторін, то й форма, в якій він полягає, носить довільний характер, оскільки існують і майже повсюдно застосовуються типові форми договорів. Однак такі типові форми не носять обов'язкового характеру, вони слугують лише основою для заключення якого-небудь конкретного договору. Проте на практиці існують певні вимоги, яких сторони намагаються дотримуватись при підготовці і підписанні будь-якого договору. Перш за все, це відноситься до структури самого документа.

Будь-який договір складається:

- з преамбули;

- основної частини;

- заключній частині.

Преамбула - це своєрідне введення в договір, яке включає:

- назву (найменування) договору - купівлі-продажу, поставки, бартеру та інше;

- зазначення місця і часу укладення договору (хоча ці відомості можуть бути віднесені і в заключну частину);

- фіксування факту укладання договору у відповідності з тими умовами, які вказуються в тексті договору;

- найменування сторін;

Як договірні сторони можуть виступати, фізичні і юридичні особи. Фізичними особами є люди - учасники правових відносин, а юридичними особами - структури, яким відповідно до чинного законодавства дозволяється виступати в якості суб'єктів права. Передумовою законності будь-якої угоди є дієздатність договірних сторін. До специфічних умов договору відносяться:

- предмет договору або кількість товару;

- якість товару;

- ціна товару;

- знижки з ціни і надбавки до ціни (якщо вони застосовуються);

- базисні умови поставки;

- форма платежу;

- строк поставки або строки виконання зобов'язань, одностороння відмова від договору;

- маркування, упаковка товару;

- здавання-приймання товару або перехід права власності на товар;

- відповідальність сторін;

- заборонна застереження (наприклад, про заборону перепродажу товару третій стороні, якщо в цьому зацікавлений продавець).

Саме специфічні умови договору становлять тему і зміст розмови при переговорах партнерів про укладення угоди. Саме конкретну форму кожної з певних умов обдумує підприємець при підготовці до переговорів. До загальних умов договору відносяться ті положення, які включаються в усі договори, незалежно від їхнього змісту:

- арбітражне застереження;

- форс-мажор. У заключній частині договору вказуються:

- юридичні адреси сторін;

- всі програми, які є невід'ємними частинами договору;

- підписи сторін;

- зазначення місця і дати укладення договору (якщо це не було зроблено в преамбулі).

В цілому структура договору, виглядає таким чином:

1. Преамбула

2.Основна частина договору

3. Специфічні умови

4. Загальні умови

5. Заключна частина договору

Класифікація договорів. Підприємець у своїй господарській практиці зустрічається з необхідністю встановлення різних типів договорів і вимушений відповідно до цього нести різні договірні зобов'язання, що призвело до утворення спеціальної галузі права - забов'язального права. Зміст прав і забов'язань сторін залежить в основному від предмета договору, а предметом може бути купівля-продаж, кооперація, оренда, посередництво та інше. На практиці підприємець зазвичай намагається визначити для себе типові форми договорів, які він міг би використовувати як основу для укладання угоди. У більшості випадків підприємці виділяють такі типи договорів:

- установчий договір;

- договір купівлі-продажу;

- договір майнового найму;

- договір оренди;

- договір лізингу;

- договір підряду;

- договір про кооперацію;

- договір про створення консорціуму;

- договір доручення;

- договір комісії;

- агентський договір;

- договір про виняткову продажу товарів;

- договір про франчайзинг;

- договір про факторинг;

- договір зберігання;

- договір про створення спільного (змішаного) підприємства;

- договір проектного фінансування.

Практики стверджують, що найбільш складним (за своєю структурою) виступає імпресарський контракт, який майже завжди не підлягає розголошенню. При підготовці імпресарского контракту розрізняють два його ступені:

- підписання договору про передачу прав на укладення імпресарского контракту: цей договір підписується менеджером (імпресаріо) та виконавцем (співаком, танцюристом та ін.) або творчим колективом;

- підписання самого імпресарського контракту: цей контракт підписується імпресаріо (менеджером), з одного боку, і підприємцем - організатором шоу, концерти, програми і т. д., з іншого.

Імпресарський контракт передбачає порядок і форму відшкодування можливих збитків (аж до накладення арешту на рухоме і нерухоме майно творчого колективу). У разі неправомірного поводження імпресаріо в судові інстанції і програш судового процесу імпресаріо несе судові витрати та відшкодовує збиток, нанесений репутації творчого колективу або виконавця, а також прямий матеріальний збиток, викликаний його непрофесійними діями або невиконанням будь-яких договірних умов.

Для підготовки тексту договору нерідко залучаються фахівці або консультанти. Укладанню будь-якого договору передують переговори сторін, які можуть проводитися в усній формі (по телефону), шляхом безпосередньої зустрічі або у письмовій формі. Що стосується міжнародних зв'язків підприємців, то тут доводиться враховувати національні особливості зарубіжного партнера.

Ведення переговорів у письмовій формі означає, що одна зі сторін (або один з партнерів), що є ініціатором укладення договору, готує письмову пропозицію іншій стороні у формі проекту договору, ця пропозиція називається офертою (від лат. Offеrо - пропоную). У практиці підприємницької діяльності оферта використовується, коли одна із сторін готує пропозицію у формі проекту договору іншій стороні і йде на переговори з нею вже з готовим проектом. Офертою називають не будь-який проект договору, а лише проект, підписаний однією стороною.

При веденні переговорів у письмовій формі, дії сторін такі:

Наприклад, у підприємця є товар, який він хотів би продати. З цією метою він готує пропозицію у вигляді проекту договору, підписує його (він стає офертою, а підприємець - оферентом), направляє можливому покупцеві і чекає його реакції. Він може не відповісти, а може і підписати спрямовану йому оферту. Якщо він підписав її і вислав на адресу підприємця, то можна вважати, що договір між ними укладений.

У випадку, якщо необхідно продати товар, але у підприємця немає точної інформації, хто може його купити, можна направити пропозицію одній особі (можливому покупцеві) або відразу декільком особам на одну і ту ж партію товару в надії, що хтось з них обов'язково зацікавиться пропозицією.У зв'язку з цим розрізняють тверду оферту і вільну оферту. Тверда оферта прямує в одну адресу і стає договірної у випадках:

1) коли вона підписана іншою стороною (покупцем);

2) коли вона вислана назад на адресу оферента;

3) коли вона отримана оферентом.

Тільки при дотриманні всіх цих трьох умов оферта стає договором.

Кожна оферта має певний строк дії, що вказується в тексті, наприклад тверда оферта дійсна протягом 30 днів з моменту її відправлення. Це означає, що всі три умови, про які згадано вище, повинні бути дотримані саме протягом 30 днів з дати відправлення оферти. Це положення повною мірою відноситься не тільки до твердої, але і до вільної оферти. Така оферта на одну і ту ж партію товару відразу прямує в кілька адрес. Якщо в оферти є вказівка на те, що вона є вільною, то покупець, навіть підписавши її, не отримує гарантії того, що він обов'язково отримає товар, який є предметом оферти (партія товару одна, а пропозиції вислані, декільком можливим покупцям). У зв'язку з цим вільна оферта стає договором при дотриманні всіх трьох умов, що приводяться в зв'язку з твердою офертою, і ще одного додаткового умови. Вільна оферта стає договором лише тоді, коли можливий покупець підписав її, вислав на адресу оферента, а оферент отримав від покупця підписану ним оферту і направив покупцю підтвердження, що він розцінює підписану сторонами оферту як договору. З цією метою в тексті оферти завжди є вказівка про термін, протягом якого оферента зобов'язується вислати таке підтвердження (наприклад, протягом трьох днів з моменту закінчення дії оферти). Для самого оферента таку вказівку має важливе значення. Якщо раптом всі адресати надішлють назад підписані оферти, то доведеться вибирати, яку з них вважати договором.

Формулювання підприємцем умов договору (можливі форми). Така робота підприємця відноситься до підготовчого періоду. На цій стадії підприємець намагається сформулювати умови договору не тільки в найбільш вигідною для себе, але і в прийнятній для партнера формі, намагаючись при цьому оцінити дані умови не тільки зі свого, але і з точки зору партнера. Проте для здійснення такої роботи необхідно знати, в якій формі слід викласти ту чи іншу умову договору.

Предмет договору. Формулювання цієї умови залежить від виду операції. Формулювання повинно відрізнятися (як і будь-яка умова договору) ясністю, чіткістю і неможливістю неоднозначного трактування.

При здійсненні угоди купівлі-продажу дана умова може іменуватися як «предмет договору» або як «кількість товару». Зміст цього пункту зводиться до обов'язку продавця поставити певну кількість даного товарів на умовах, що містяться в тексті договору, а покупець зобов'язується прийняти і оплатити в точності то кількість товару, яка зазначена в цьому пункті договору, і на тих умовах, які містяться в тексті договору. Наприклад, можна застосувати наступні формулювання:

- продавець зобов'язується поставити, а Покупець прийняти та оплатити наступні автомобілі іноземного виробництва (марка, рік випуску, пробіг);

- продавець продав, а Покупець купив 100 (сто) кубометрів круглого лісу хвойних порід на умовах, зазначених нижче.

Відповідно до цього пункту договору продавець забов'язується поставити, а покупець - прийняти в точності то кількість товару, яку зазначено в контракті; одностороннє відхилення буде вважатися порушенням конкретного умови про кількість товару. Слід звернути увагу на одиницю виміру товару. Необхідно також зазначити, що розуміється під кількістю - нетто, або брутто-маса.

Якість товару. При формулюванні цієї умови необхідно виходити з результатів порівняльного аналізу якісних характеристик свого товару і товару, що поставляється на ринок конкурентами, або домінуючого на ринку товару з усередненими якісними характеристиками. При цьому для обох сторін важливо обрати метод закріплення якісних характеристик товару в договорі. Сторони зацікавлені у виборі такого методу, який би не дозволив трактувати по-різному, це вписується в договір, умову. Вибір методу залежить не тільки від настрою чи бажання сторін, але і від типу самого товару, оскільки кожний товар має свої якісні характеристики, які й надають товару цінність.

Договірні сторони зазвичай вносять у текст договору умова про відповідність якості фактично товару, що поставляється тим якісним характеристикам, які закріплені в договорі, а також вказують найменування документа, що підтверджує якість фактично що поставляється товару та назву організації, що має право на видачу такого документа. Таким документом зазвичай є сертифікат якості або гарантійне зобов'язання.

Сертифікат якості (іноді - сертифікат про якість) повинен містити наступні дані:

1) опис товару, який повинен повністю відповідати-ти визначенню, зазначеному в тексті договору або тексті специфікації, що додається до договору (якщо така є);

2) місце і дата завантаження, номер вагона, номер та дата залізничної накладної;

3) загальна кількість місць, вага нетто і брутто товару, відвантажувати з даної накладної;

4) дата виробництва товару у відповідності з маркуванням на товарі.

Ціна товару. Ціна - істотна складова частина договору. Її слід або чітко обумовити, або однозначно вивести з умов договору. Ціна повинна бути зафіксована в договорі цифрами (у вигляді кількості відповідних грошових одиниць). При угодах, що виходять за межі однієї країни, обумовлюється вид валюти, причому ризик, пов'язаний зі зміною валютного курсу, звичайно несе одна з договірних сторін. Допускається використовувати валюту третіх країн (наприклад, долари США в австрійсько-російському торговому договорі).

Форма платежу. Формулювання цієї умови договору має для підприємця дуже важливе значення, незалежно від того, в якій ролі він виступає - продавця або покупця. Підприємець-продавець зацікавлений у своєчасному отриманні від покупця платежів, а підприємець-покупець зацікавлений у своєчасному одержанні від продавця товару. Оскільки платіж з'єднує ці дві протилежні цілі двох різних суб'єктів відносин, то при осмисленні форми платежу, що включається в договірні умови, необхідно знайти компромісний варіант рішення, щоб кожна із сторін отримала достатні гарантії досягнення своїх цілей.

Термін постачання. При формулюванні цієї умови договору підприємець виходить з цільової установки: для якої мети йому необхідний товар, що представляє собою предмет угоди. Одна справа, коли виробничий процес на його підприємстві знаходиться під загрозою зупинки через брак, скажімо, сировини. Тоді поставка повинна бути проведена якомога раніше. Інша справа, коли товар - предмет угоди - необхідний підприємцеві як запасу для нормального ходу виробничого процесу. При цьому підприємець, природно, повинен (якщо він виступає як покупець) виходити з можливостей продавця або виробника.

Упаковка та маркування.

Упаковка. Упаковка найчастіше носить роль допоміжного товару (хоча іноді упаковка може виконувати роль «прихованого експорту», коли покупця більше цікавить не те, що упаковано, а з чого складається упаковка, але такі цілі покупця украй рідкісні на практиці). Мета упаковки зводиться до реклами, захисту (запобіжних) товару і зручність транспортування, а так-же вантажно-розвантажувальних робіт. Упаковка найчастіше перед-вважає використання контейнерів, піддонів (палет), ящиків, бочок.

Маркування. Маркування наноситься на упаковку і включає в себе погоджені сторонами відомості. Зазвичай до таких відомостей належать:

- найменування виробника;

- найменування покупця;

- номер замовлення (або договору);

- номер пакувальної одиниці (у вигляді дробу, де в знаменнику вказується загальна кількість товарних місць в партії, а в чисельнику - порядковий номер пакувального місця; наприклад, 3 / 10 означає, що це третє місце в партії, що складається з 10 місць);

- місце призначення;

- точні габарити;

- умовні позначення правил поводження з даним товарним місцем («не кантувати», «верх», «обережно - скло» і т. д.); у внутрішніх перевезеннях часто використовуються словникові написи замість знаків;

- якщо товар переправлятимуть в інші країни, то вказується (українською та англійською мовами) країна походження товару.

Договір (контракт, угода) дозволяє учасникам економічного обороту відчужувати зайві або непотрібні їм матеріальні цінності, отримуючи натомість їх відповідний грошовий еквівалент або необхідні їм матеріальні блага в натуральній формі. За допомогою договору громадяни на свій розсуд витрачають отримані у вигляді доходів від підприємницької діяльності та інших доходів грошові кошти, купуючи на них ті цінності, які здатні задовольняти їхні індивідуальні матеріальні і культурні потреби.

2 ВИХОДЯЧИ З ХАРАКТЕРУ ПРОЯВУ В МАКРОСЕРЕДОВИЩІ, РОЗРІЗНЯЮТЬ «ПРИМХИ», ТЕНДЕНЦІЇ І МАКРОТЕНДЕНЦІЇ. НАВЕДІТЬ ПРИКЛАДИ ЗАЗНАЧЕНИХ ЗМІН

Аналіз макросередовища і врахування його факторів в стратегії розвитку - це дуже важливий процес для виживання організації в сучасних умовах і дуже складний процес якій потребує пильного відстеження процесів в середовищі, оцінки факторів і встановлення зв'язків між факторами і тими сильними і слабкими сторонами, а також можливостями і погрозами, що укладені в макрооточенні.

Усі фактори макросередовища знаходяться в стані сильного взаємовпливу. Зміна одного з факторів обов'язково приводить до того, що відбувається зміна інших факторів. Тому їхнє вивчення й аналіз повинні вестися не відокремлено, а системно з відстеженням не тільки власне зміни одного фактора, але і з умовою того, як його зміна позначаться на інших факторах.

Також ступінь впливу окремих факторів на різні організації різна. Зокрема, ступінь впливу виявляється по різному в залежності від розміру організації і галузей в яких вони працюють. Крім цього, організація повинна скласти список тих зовнішніх факторів які є потенційними погрозами для організації і розробляти захист проти них, а також план дій на випадок коли ця погроза відбудеться. Також необхідно мати список тих зовнішніх факторів, зміни в який можуть відкрити додаткові можливості для організації і шляхи їх використання.

Для того щоб організація могла результативно вивчати стан макро факторів, повинна бути створена спеціальна система відстеження макросередовища не знаючи і не вивчаючи яке організація не зможе існувати. Однак організація не повинна «плисти» в макросередовищі як човен, що не має керма, весел і вітрила, а повинна вивчати його, щоб забезпечити собі успішне просування до своїх цілей.

Макросередовище (або середовище непрямої дії) охоплює матеріально-технічні умови, суспільні відносини та інститути і інші чинники, що впливають на організації опосередковано. До основних з них, відносяться: економічні, політичні, соціокультурні, науково-технологічні, екологічні та деякі інші.

Зовнішнє середовище є складним, мінливим і, як правило, багато в чому невизначеним. Його елементи взаємопов'язані і впливають один на одного. Характеристиками зовнішнього середовища є:

1) Взаємозв'язок факторів зовнішнього середовища - це рівень сили, з якою зміна одного фактора діє на інші фактори (наприклад, ріст цін на енергоносії обумовлює стрибок цін на всі види продукції, а особливо ті, де велика частка енергозатрат при їх виробництві. Це може призвести до ослаблення конкурентних позицій фірм, які виготовляють цю продукцію, що досить актуально для України, яка є енергозалежною. У свою чергу, таке становище примушує виробників шукати енергозберігаючі технології).

2) Складність зовнішнього середовища - це число факторів, на які організація зобов'язана реагувати, а також рівень варіативності кожного фактора. Складнішою є робота тієї організації, на яку впливає більша кількість факторів.

3) Мінливість середовища - це швидкість, з якою відбуваються зміни у оточенні організації. У деяких з них зовнішнє середовище надто рухливе (комп'ютерні технології, електронна, хімічна, фармацевтична промисловість, біотехнології). Менш рухливе середовище - у підприємств харчової, деревообробної промисловості тощо. Крім того, в межах одного підприємства більш рухливим є середовище для одних підрозділів, зокрема, науково-дослідних, маркетингових відділів, і менш рухливим - для інших, наприклад, виробничих.

4) Невизначеність зовнішнього середовища - це відносна кількість інформації про зовнішнє середовище і ймовірність її достовірності.

Організації, прагнучи зменшити рівень невизначеності зовнішнього середовища, можуть застосовувати дві стратегії - пристосуватись до змін або впливати на середовище з метою зробити його більш сприятливим для свого функціонування.

Перша стратегія реалізується через створення гнучких організаційних структур із високим рівнем децентралізації влади. Керівники таких організацій повинні вміло використовувати сучасний інструментарій для прогнозування майбутніх змін, володіти ринковою інтуїцією, так званим «баченням».

Друга стратегія, як правило, доступна лише великим фірмам або таким, які об'єднуються з метою збільшення своїх можливостей. Для впливу на зовнішнє середовище вони можуть використовувати потужну рекламу та засоби PR, політичну діяльність задля лобіювання своїх інтересів, входження у торговельні асоціації із собі подібними тощо. Вразливість малого бізнесу багато в чому пояснюється саме тим, що серед початкуючих підприємців мало хто досконало володіє мистецтвом передбачувати зміни у зовнішньому середовищі, а змінювати його на свою користь їм не під силу.

Динамічність зовнішнього середовища, диферсифікованість та взаємозв'язок його факторів перешкоджають точному і одночасному врахуванню усіх можливих наслідків постійного впливу на різноманітну діяльність підприємства. Своєчасній і об'єктивній оцінці явищ, процесів і тенденцій, що відбуваються у зовнішньому середовищі, стає на заваді також відсутність необхідного обсягу достовірної інформації. Зважаючи на це, керівники підприємств мають обмежувати спектр зовнішніх чинників, що повинні враховуватися, віддавати перевагу тим із них, які найістотніше впливають на результати діяльності. Досягненню цієї мети багато в чому сприяє вірна ідентифікація мікросередовища підприємства і діючих у ньому факторів.

3 СКЛАДАННЯ ПЛАНОВОЇ (НОРМАТИВНОЇ) КАЛЬКУЛЯЦІЇ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ

Рівень собівартості є головним результатом виробничої діяльності підприємства, а заключними показниками господарської діяльності підприємства є доход і прибуток, вони характеризують ефект, отриманий в результаті виробничо-господарської діяльності підприємства. Оскільки приріст прибутку в промисловості відбувається приблизно на одну третину за рахунок зростання обсягу виробництва і на дві третини за рахунок зниження собівартості продукції, то саме собівартість, тобто шляхи її зниження, є основою вирішення великого кола проблем, пов'язаних з ефективною діяльністю підприємства. Тобто, управління собівартістю за своєю сутністю означає управління всією діяльністю підприємства, оскільки охоплює всі сторони виробничих процесів, що відбуваються на підприємстві.

Для ефективного розвитку та економічного зростання підприємства велика увага приділяється системи управління витратами і собівартістю продукції.

В управлінні виробництвом важлива роль відводиться бухгалтерському обліку, центральне місце в якому займає облік витрат і калькулювання собівартості продукції. Для прийняття своєчасних оперативних і тактичних рішень щодо управління собівартістю продукції підприємству необхідна своєчасна, достовірна і аналітична інформація щодо формування собівартості, яка забезпечується бухгалтерським обліком та безпосередньо залежить від його «якості».

Основним напрямком реформування системи обліку витрат і калькулювання собівартості продукції є запровадження такого методу обліку витрат та калькулювання собівартості продукції, який дозволить найбільш точно розподілити непрямі витрати між видами продукції, що дасть змогу визначити рівень рентабельності окремих видів продукції і за рахунок цього підвищити ефективність роботи підприємства.

Собівартість продукції - це грошовий вираз затрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Собівартість продукції характеризує ефективність всього процесу виробництва на підприємстві. Собівартість продукції як показник використовується для контролю за використанням ресурсів виробництва, визначення економічної ефективності організаційно-технічних заходів, встановлення цін на продукцію.

Собівартість окремих видів продукції визначається на основі калькуляцій собівартості окремих видів продукції. План по собівартості продукції на підприємстві включає такі елементи:

- планування зниження собівартості товарної продукції;

- складання кошторису витрат на виробництво;

- складання планових калькуляцій окремих видів продукції.

Планування зниження собівартості товарної продукції здійснюють шляхом планування зниження затрат на 1 грн. товарної продукції. Всі фактори, що впливають на зміну цих витрат, можуть бути об'єднані у перелічені вище групи.

Розрахунок зниження собівартості продукції за факторами виконують в такій послідовності: Складання кошторису витрат на виробництво.

Мета - встановлення всієї суми затрат на виробництво в плановому році. Сюди входять всі затрати на виробництво товарної продукції, а також витрати, пов'язані із зміною залишків незавершеного виробництва, витрати майбутніх періодів та інші.

Калькулювання собівартості продукції це процес обмеження собівартості одиниці продукції.

Методи калькулювання :

- нормативний (витрати на одиницю продукції встановлюються по нормах);

- параметричний (затрати на проектований виріб встановлюються, виходячи із залежності рівня цих витрат від зміни техніко-економічних параметрів виробу);

- розрахунково-аналітичний (прямі витрати на виробництво одиниці продукції розподіляються на основі діючих норм, а непрямі - пропорційно заробітній платі).

Факторами зниження собівартості є підвищення технічного рівня виробництва, вдосконалення організації виробництва і праці, зміна структури та обсягу продукції, галузеві та інші фактори. Основними шляхами зниження собівартості продукції є скорочення тих витрат, які мають найбільшу питому вагу у її структурі.

Найважливішим елементом керування є облік і калькулювання витрат на виробництво. Його основне призначення - контроль за виробничою діяльністю й керування витратами на її здійснення.

Основними завданнями обліку витрат на виробництво й калькулювання собівартості продукції є:

- формування повної й достовірної інформації про господарські процеси й результати діяльності підприємства, необхідної для оперативного керівництва й керування, а також для використання податковими й банківськими органами, інвесторами, постачальниками, покупцями, кредиторами, податковими, фінансовими й банківськими органами й іншими зацікавленими організаціями й особами;

- облік фактичних витрат на виробництво продукції й контроль за використанням сировини, матеріальних, трудових й інших ресурсів у зіставленні із затвердженими нормами, нормативами й кошторисами з метою виявлення відхилень і формування економічної стратегії на майбутнє;

- калькулювання собівартості продукції й контроль за виконанням плану за собівартістю;

- виявлення й оцінка результатів діяльності структурних госпрозрахункових підрозділів підприємства;

- виявлення резервів зниження собівартості продукції, їхня мобілізація й ефективне використання;

- систематизація інформації виробничої діяльності для прийняття рішень, що мають довгостроковий характер;

- окупність виробничих і технологічних програм, рентабельність асортиментів випускає продукції, що, ефективність капітальних вкладень в основні фонди й виробничі запаси й т.п.

Облік випуску готової продукції. У залежності від виду готової продукції випуск її відображається в обліку по-різному. Якщо продукція має речовий характер (вибір), то її буде передано на склад. Отже у цьому випадку на підставі первинних документів (накладних тощо) у бухгалтерському обліку будуть зроблені записи.

Перший запис (А) роблять на підставі даних первинних документів за поточними обліковими цінами. Другий (Б) - на підставі розрахунку фактичної виробничої собівартості готової продукції, тобто калькуляційних розрахунків.

Якщо продукція не здається на склад, а її передають покупцеві або вона не має натуральних параметрів (робота, або послуга), то факт її випуску відображається в бухгалтерському обліку.

Розрахунок (калькулювання) фактичної виробничої собівартості продукції. Калькулювання - це визначення розміру витрат в грошовому виразі, які припадають на калькуляційну одиницю. За допомогою калькулювання обчислюють собівартість придбаних матеріалів, виконаних робіт, готової продукції тощо.

Для правильного відображення в обліку вартісних параметрів (характеристик) продукції, потрібно виконати калькуляційні розрахунки по визначенню її фактичної собівартості Для того щоб калькулювати фактичну собівартість готової продукції, потрібно визначити її кількісні та якісні параметри, що досягають при обліку випуску продукції.

Фактична собівартість продукції необхідна для визначення фактичних результатів діяльності господарства, ціноутворення, визначення ефективності технологічних та організаційних рішень, встановлення раціональності затрат тощо. При побудові обліку затрат за нормативним методом обов'язково обчислюють нормативну собівартість продукції. Собівартість продукції розраховується за калькуляційними елементами - статтями затрат. Статті затрат - це галузевий аспект побудови обліку, на різних підприємствах вони можуть бути різними і залежать від потреб управління.

Якщо об'єкт калькуляції собівартість продукції (виробу, послуги або роботи), то калькуляційними одиницями стосовно готової продукції можуть бути сукупна собівартість, тобто собівартість усієї продукції, яку випустило господарство, його виробничий підрозділ (цех, бригада, дільниця тощо); собівартість натуральної одиниці виміру - кількісної (шт. тощо) або якісної (сухі речовини, вологість тощо). Ці одиниці виміру виступають послідовно у калькуляційному. Для того щоб обчислити собівартість окремого виду продукції, потрібно знати собівартість сукупної продукції. Неможливо визначити собівартість натуральної одиниці виміру, якщо попередньо не визначена собівартість окремого виду продукції. Вищенаведене підтверджує те, що калькулювання собівартості продукції - це процес, який складається із трьох послідовних етапів (мал. 1).

Разом з тим слід мати на увазі, що калькуляційний процес, описаний на мал. 1, не включає усієї складності калькуляцій в господарстві, оскільки крім основної продукції господарство повинне калькулювати також продукцію допоміжного виробництва, яка використовується основним виробництвом, а також калькулювати напівфабрикати, якщо вони випускаються для реалізації.

Собівартість продукції обчислюється за допомогою і окремих способів, що залежать від наявності або відсутності тих чи інших факторів калькулювання. Фактори, які визначають процес калькуляції фактичної виробничої собівартості продукції. Основним вихідним елементом будь-якого виробництва є готова продукція. Разом з тим результатом виробничого процесу може також бути побічна продукція, можуть мати місце відходи виробництва, припущений брак. Крім того безперервність технологічного процесу, особливості його організації вимагають рахуватися з наявністю незавершеного виробництва.

собівартість калькуляція виробничий програма

Рисунок 1

Вивчення складу елементів затрат як сукупності показує, що ця сукупність характеризує одночасно вартість таких елементів: готової продукції, відходів виробництва, браку виробництва, попутної продукції, незавершеного виробництва. Таким чином, ця сукупність не має конкретизації стосовно окремого елемента. Досягати цієї конкретизації можна шляхом калькуляції, але для цього потрібні кількісні характеристики усіх названих калькуляційних факторів

4 ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ТА ВЗАЄМООБУМОВЛЕНІСТЬ ВИРОБНИЧОЇ ПРОГРАМИ ПІДПРИЄМСТВА І ПІДРОЗДІЛІВ

Підприємство - це самостійний господарюючий, статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)

Виробнича програма - це система планових показників виробництва за обсягом, асортиментом та якістю продукції. Виробнича програма визначає: обсяг випуску продукції, номенклатуру та асортимент продукції, кількісні та якісні показники виробництва, обсяги робіт промислового характеру, які заплановані до виконання на підприємстві, обсяги реалізованої продукції протягом планового періоду.

На сучасному етапі розвитку української економіки досить важливу роль відіграє правильна організація роботи як на кожному підприємстві, так і у кожному окремому підрозділі. Це дозволить забезпечити вдалий розвиток господарства на мікро- та макрорівнях.

Одним зі шляхів пошуку оптимального варіанту розвитку для кожного підприємства є розробка та вдосконалення внутрішнього економічного механізму функціонування підприємств. Така робота вимагає зваженого підходу до господарської діяльності, обґрунтованого детальними розрахунками.

Організаційна структура управління підрозділу (цеху) - це сукупність ланок управління і виробничих підрозділів з виділенням їхніх функцій, підпорядкованості і взаємин у загальній системі управління підприємства (підрозділу). Правильно побудована організаційна структура управління повинна забезпечити повноту управління і контролю технічними процесами обслуговування, високу надійність і оперативність управління, раціональність взаємозв'язків між ланками управління і виробничих підрозділів з метою одержання високих кінцевих результатів.

При розробці організаційних структур управління підрозділу (цеху) необхідно враховувати норму керованості, що являє собою число виконавців (підрозділів), підлеглих нормативної чисельності по виробничих підрозділах.

А зараз розглянемо організаційну структуру, яка дозволить більш детально виявити взаємозв'язок та взаємообумовленість виробничої програми підприємства та підрозділів. в якості підрозділу підприємства розглянемо цех по ремонту дизель-агрегатів.

Головною посадовою особою є начальник цеху. Він безпосередньо приймає важливі рішення, розпоряджається щодо вибору стратегічного напряму діяльності підрозділу, формує апарат заступників та розв'язує непорозуміння та суперечки між нижчими ланками виробництва.

Начальник цеху безпосередньо підпорядковуються: керівник змін цеху, інженер по ремонту і діагностиці, відділ кадрів, головний бухгалтер та заступники начальника.

Розглянемо їх усіх по черзі.

Інженер по ремонту і діагностиці на підприємстві може бути один або декілька. У нашому випадку у підрозділі налічується два інженери по ремонту і діагностиці - І та ІІ категорії.

Керівник змін цеху разом з інженером по ремонту і діагностиці належить до складу керівників та фахівців цеху. Його основна задача - управління виробничими процесами та організація оперативної, спланованої діяльності в обох змінах. Дуже важливим етапом є погодження досягнутих результатів різних змін, їх послідовна та скоординована робота.

Керівник змін та інженер по ремонту і діагностиці контролюють роботу різноманітних бригад. У кожній бригаді є керівник нижчого рангу - бригадир. Варто зазначити, що кожна бригада поділяється на кілька груп, кожна з яких має більш вузький спектр діяльності. Таким чином ми відслідковуємо спеціалізацію в межах окремого підрозділу.

Так, у нашому цеху є три бригади, що містять у собі по кілька груп кожна:

- бригада по прийому, здачі (до неї входять група по прийому, здачі, група по розбиранню, група по промиванню, які відповідно приймають та здають готові дизель-агрегати, розбирають їх, промивають та передають наступній бригаді);

- бригада по ремонту (вона містить групу по дефекації та групу по ремонту; група по дефекації займається вивченням дизель-агрегата та виявленням дефекту, після чого група по ремонту займається його усуненням);

- бригада по випробуванню (її складовими є група по складанню та група по складанню, які відповідно складають відремонтований виріб та випробовують його, щоб визначити, наскільки якісно був здійснений ремонт).

Кожна група має свого керівника, який віддає прямі розпорядження щодо способу виконання робіт.

Безпосередньо начальник цеху регулює роботу відділу кадрів, який покликаний вирішувати питання прийому на робочі місця працівників відповідного рівня кваліфікації, проведення перепідготовки кадрів, підвищення кваліфікації робочої сили, проведення кадрової політики в підрозділі тощо.

Наступним розглянемо головного бухгалтера. Він звітує начальнику цеху. Його робота - перевірка правильності бухгалтерського обліку в цеху, попередження помилок та фальсифікацій. Саме головний бухгалтер несе правову відповідальність за несвоєчасну і невідповідну реальності сплату податків до бюджету, за прорахунки в обчисленнях, що можуть порушити подальшу роботу підрозділу.

Головному бухгалтеру підпорядковується відділ бухгалтерії, який по суті виконує всю роботу по обчисленню господарських операцій та підбиває фінансові результати. Потім ці дані потрапляють до головного бухгалтера.

Щоб полегшити роботу начальника цеху, в підрозділі є заступники начальника. Вони, по суті, виконують ту ж роботу, що й він, але лише з його відання. Причому кожен із заступників працює в якомусь конкретному напрямі.

Організаційна структура даного підрозділу включає таких заступників начальника цеху: керівник відділу економіки і фінансів, керівник відділу експлуатації, охорони праці, помічник начальника.

Керівник відділу економіки і фінансів планує та контролює фінансово-економічну діяльність цеху: розподіл коштів по ланках підрозділу, планування оптимального рівня витрат, регулювання фінансових відносин тощо. Його робота полягає в аналізі та коригуванні даних, що надходять з планового відділу та відділу економік, які деталізують вище перераховані завдання та виконують їх, звітуючи потім керівнику відділу.

Керівник відділу експлуатації, охорони праці регулює діяльність адміністративно-господарського відділу, що займається вирішенням адміністративних і господарських питань, розвитком виробництва тощо.

Також тут виділяють відділ експлуатації, що контролює використання засобів виробництва, та відділ технічного розвитку та охорони праці. Його завдання - впроваджувати у виробництво новітні технології, сприяти НТП у межах підрозділу задля підвищення ефективності виробництва і якості продукції; охорона праці. Недопущення надмірної експлуатації робітників, забезпечення їх прав, покращення умов праці тощо.

Ці три відділи звітують перед керівником відділу експлуатації та охорони праці.

І, нарешті, помічник начальника цеху виконує різноманітні функції. Він напряму пов'язаний з начальником і суть його роботи - приймати накази та втілювати їх у виконання. Помічник може виконувати функції секретаря, адміністратора, головного менеджера тощо.

Кожна структура придатна лише для конкретної ситуації для досягнення відповідних цілей.

Дана організаційна структура є лінійно-функціональною. Її основною перевагою є те, що управління підрозділом відбувається за лінійною схемою, при якій кожен підлеглий має лише одного керівника, що зумовлює чіткість і простоту взаємовідносин та надійний контроль; а функціональні підрозділи надають методичну допомогу, інформацію.

Проте є й істотні недоліки. Головний з них - затягнуті строки вирішення питань, інформаційне пер навантаження керівників вищих рівнів тощо.

Як підсумок для 4-го питання проаналізуємо отримані результати. Робота являє собою опис процесу розробки виробничо-господарського плану і організаційної структури підрозділу підприємства. В якості підрозділу розглядали цех по ремонту дизель-агрегатів.

Розглянувши організаційну структуру підрозділу, чітко розподіливши функції між працівниками різних ланок, встановили відповідальність за кожну сферу діяльності в цеху.

Таким чином, можна зробити висновок, що кожному підрозділу потрібна, перш за все, гнучка, стабільна та ефективна система управління.

В той же час, вона повинна бути досить простою, виключати величезну кількість підрозділів та керівників, адже це призводить до паралелізму в роботі, помилок під час передачі інформації, суперечок щодо вирішення одного і того ж питання різними працівниками.

Підрозділ повинен мати на меті якісне та своєчасне виконання робіт з ремонту, орієнтуватися на споживача та використовувати прогресивні технології.

Размещено на Allbest.ru