Виробництво та гранична продуктивність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний транспортний університет

Факультет економіки, менеджменту і права

Курсова робота

На тему: Виробництво та гранична продуктивність

Виконав:

студентка гр. ТМ-II-2

Фоломєєва А.О.

Перевірив:

викладач Заплітна Т.В.

2009 рік

Зміст

Вступ

1. Теорія виробництва, його фактори та функція

1.1 Теорія виробництва

1.2 Фактори виробництва

1.3 Виробнича функція

2. Аналіз показників виробництва

2.1 Граничний аналіз та його використання

2.2 Дослідження граничного продукту

2.3 Закон спадної граничної продуктивності як основа теорії граничної продуктивності

3. Аналіз та шляхи вдосконалення виробництва

3.1 Аналіз виробництва

3.2 Чинники зростання виробництва

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Виробництво благ, призначених для задоволення потреб людей, пройшло тривалий історичний шлях розвитку: від добування їжі за допомогою елементарних знарядь первісної людини до сучасного рівня перетворювальної діяльності суспільства. Та все ж будь-яке виробництво, первісне чи сучасне, характеризується деякими спільними рисами. Основні фактори виробництва: речові (предмети й засоби праці) й особисті (робоча сила). Воно має в основі єдині три компоненти (фактори): робочу силу людини, предмети праці і засоби праці.

Робоча сила - це здатність людини до праці. Предмет праці -те, на що скерована діяльність людини, з чого вона виробляє необхідні матеріальні блага. Нарешті, засоби праці - це інструменти, знаряддя, з допомогою яких люди обробляють предмет праці (наприклад, сировину), виробляючи з нього необхідні засоби існування. Предмети праці в сукупності з засобами праці складають засоби виробництва.

Робоча сила виступає в якості особистого фактора виробництва. Це головна творча продуктивна сила суспільства. Засоби виробництва складають речовий фактор виробництва. В результаті взаємодії факторів виробництва створюється продукт праці, призначений задовольняти ті чи інші потреби людей. Сама ж праця, в результаті створення корисних матеріальних благ (продукту, послуг і т. ін.), виступає як продуктивна сила.

Кількісне відношення обсягу (маси) виробленого продукту (послуг) до затрат праці, затраченої на їх виготовлення, характеризує продуктивність праці.

Засоби виробництва (речовий фактор) самі по собі - це купа мертвих речей. Для того, щоб почався процес виробництва, їх необхідно поєднати з робочою силою (особистий фактор). Лише жива праця спроможна воскресити з мертвих і перетворити в діючі засоби виробництва. А це означає, що вирішальним елементом будь-якого виробництва є людина з її умінням, виробничим досвідом, навичками до праці. Отже, особистий та речовий фактори виробництва повинні постійно взаємодіяти. В результаті такої взаємодії факторів виробництва виникає нова категорія - продуктивні сили.

Продуктивні сили суспільства - це сукупність особистих і речових факторів виробництва в їх взаємодії та взаємозв'язку.

Історія розвитку людства являє собою процес зміни, розвитку і вдосконалення засобів праці, людей, їх виробничого досвіду, навичок до праці, вміння користуватися знаряддями праці. Тому рівень розвитку продуктивних сил виступає як найважливіший критерій і найбільш змістовний показник суспільного прогресу. Мова про це піде в наступних темах. Звідси випливає дуже важливий практичний висновок: перехід від одного етапу розвитку суспільства до наступного не перериває розвитку й не вимагає знищення наявних продуктивних сил, щоб усе починати заново. Навпаки, нові суспільні сили, які приходять до влади, можуть остаточно довести свої переваги, якщо вони максимально використають створені в старому суспільстві (на попередньому етапі розвитку) продуктивні сили та забезпечать їх піднесення на якісно більш високий рівень.

Робоча сила - це здатність людини до праці. Проявляється робоча сила в процесі праці, завершальним результатом якої виступає продукт або благо.

В цій своїй якості робоча сила не виступає як товар. Товаром вона стає лише за певних суспільних умов.

Умови перетворення робочої сили в товар

Такі умови існують не завжди. Історично вони сформувалися в процесі переходу від феодалізму до капіталізму в період розглянутого вище первісного нагромадження капіталу. Але ця проблема не втратила актуальності й сьогодні, тому що капіталізація економіки України практично стає неможливою без наявності армії найманих працівників.

виробництво праця товар продуктивність

1. Значення виробництва, його фактори та функція

1.1 Значення виробництва

Основним засобом задоволення потреб людини є виробництво. Основна мета виробництва - задоволення споживчих благ. Усі потреби прямо або опосередковано залежать від виробництва.

Виробництво - це вплив людини на матеріальний світ природи з метою надання йому властивостей і форм природи, придатних для задоволення потреб людини.

Виробництво матеріальних благ і послуг становить основу існування будь-якого суспільства. Воно є рушієм технічного процесу і розвитку людини. Для розуміння змісту виробництва необхідно визначити основні елементи процесу виробництва: працю, предмети праці та засоби праці.

Праця - це цілеспрямована діяльність людей для досягнення мети - виробництва певного продукту.

Предмети праці - це об'єкти, на які діє людина (земля, сировина, матеріали). Людини діє на предмети праці за допомогою засобів праці.

Засоби праці - це машини, інструменти, обладнання, виробничі споруди тощо. Засоби праці та предмети праці у сукупності становлять засоби виробництва.

Поєднання праці та засобів виробництва використовують як критерії для виділення технічних етапів у розвитку виробництва. За цими критеріями розрізняють такі технологічні способи виробництва: реміснича (інструментальна) технологія, машинне та сучасне автоматизоване виробництво.

У процесі виробництва люди вступають між собою у відносини, які називають виробничими відносинами. Вони виникають при використанні ресурсів, розподілі прибутків, організації управління тощо.

Суспільне виробництво - розвинута форма, що прийшла на зміну товарній. Основа його - поділ праці всередині гігантських компаній, коли їх філії у багатьох країнах є постачальниками деталей та вузлів, які не є товаром у повному розумінні цього слова.

У структурі виробництва виділяються матеріальна і нематеріальна складові.

Матеріальне виробництво - це вирішальна сфера людської діяльності. Вона визначає виникнення, становлення і розвиток нематеріального виробництва. Водночас, нематеріальне виробництво має великий зворотний вплив на розвиток матеріального виробництва.

Нематеріальне виробництво охоплює галузі, де створюють нематеріальні блага і послуги (охорона здоров'я, освіта тощо).

Виробництво матеріальних і нематеріальних послуг становить сферу послуг. Вона охоплює підприємства й галузі, що виробляють як матеріальні, так і нематеріальні послуги.

Праця у сфері обігу (оптової торгівлі) передбачає сортування, фасування, зберігання та пакування засобів виробництва, що також є продовженням процесу виробництва. Роздрібну торгівлю, перевезення пасажирським транспортом, зв'язок, що задовольняє потреби людей, відносять до нематеріальних послуг.

Структуру виробництва можна розглядати також з позиції того, що одні види виробничої діяльності є похідними від інших. Відповідно до цього виділяють первинне, вторинне і третинне виробництво.

Первинне виробництво базується на привласненні готових природних ресурсів (сільське господарство, гірничодобувна промисловість, лісництво, рибальство та ін.).

Вторинне виробництво ґрунтується на первинному. Воно охоплює галузі обробної промисловості, що створюють засоби виробництва та продукти споживання, а також будівництво.

Третинне виробництво - створення різноманітних послуг, які обслуговують виробництво й особисті потреби.

Сукупність галузей, які обслуговують виробництво, становлять виробничу інфраструктуру. Це підприємства транспорту, зв'язку, торгівлі, фінансово-кредитної сфери, інформації, реклами тощо.

Галузі, які надають особисті послуги людині, становлять соціальну інфраструктуру. Соціальна інфраструктура охоплює ті підприємства, які безпосередньо впливають на стан і розвиток окремих людей, надаючи їм нематеріальні форми багатства, і задовольняючи соціальні та духовні потреби.

Натуральне виробництво - тип господарювання, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробництва, для споживання всередині господарства, де вони вироблені.

Ця форма виробництва існує в умовах відсутності суспільного поділу праці, низького розвитку продуктивних сил і є не тільки примітивною, а й малопродуктивною. Проте натуральне виробництво було переважною формою господарювання аж до капіталістичної епохи. У країнах, що розвиваються, до середини XX ст. в натуральному і напівнатуральному виробництві було зайнято понад 50 відсотків населення. І сьогодні певною мірою елементи натурального господарства мають місце в різних країнах, у тому числі в нашій (наприклад, виробництво на садово-городніх ділянках).

Товарне господарство - це тип господарювання, за якого продукти праці виробляються відокремленими господарюючими суб'єктами не для таємних, а для суспільних потреб, що визначаються ринком. При товарному виробництві організація економіки повністю залежить від ринку, який вирішує, що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Це означає, що товарне виробництво є ринковим виробництвом.

Товарні відносини формуються на основі об'єктивних процесів розвитку виробництва, його матеріально-речових і особистих чинників.

Сучасне товарне виробництво тільки-но виростає. Це знаходить вияв у пріоритетних напрямах розвитку. Домінуючими стають електронна промисловість, обчислювальна техніка, програмне забезпечення, засоби телекомунікації, оптичні волокна, нові керамічні матеріали, банки даних, інформаційні послуги. Все більшого значення набувають галузі нематеріального виробництва і особливо духовної сфери, що спрямовані на розвиток людини, задоволення її інтелектуальних потреб.

Відповідні зміни визначаються переходом від енергетичної до інформаційної складової: тобто інформатика і телекомунікації лежать в основі технологічного розвитку. Це призводить до появи принципово нових секторів виробництва: біотехнології, космічної техніки, в основі яких лежать мікроелектронні компоненти. Визначальною стає інтелектуальна праця, а головним багатством - людина.

Відповідно до вимог громадянського суспільства зростає вплив державних та недержавних інституцій (церкви, політичних сил, рухів, профспілок) на економічний розвиток, його соціальне спрямування.

1.2 Фактори виробництва

Під економічними ресурсами, або факторами виробництва розуміють усі природні, людські та виготовлені людиною ресурси, що використовуються для виробництва товарів і послуг. До них відносяться земля, сировинні ресурси, техніка і технологія, людські здібності тощо.

Економісти різних часів по-різному підходили до характеристики факторів виробництва та їх структури. Класична політекономія виділяла три фактори виробництва: - праця, земля, капітал. її представник Ж.Б.Сей стверджував, що всі ці три фактори однаковою мірою беруть участь у створенні вартості продукту і вважав справедливим розподіляти доходи пропорційно вкладу факторів у продукт. Представник австрійської школи Е.Бем-Баверк виділяв два фактори виробництва: природу і працю, а капітал вважав проміжним продуктом, створеним їх взаємодією. К.Маркс основну увагу відводив праці як єдиному фактору, здатному створювати вартість. На початку XX ст. англійський економіст А.Маршалл поруч з названими трьома факторами почав виділяти четвертий - діяльність з організації виробництва, яка приносить дохід керуючому виробництвом. Таким чином, у сучасній економічній науці виділяють чотири фактори виробництва: праця, земля, капітал, підприємництво. Економічне тлумачення цих понять дещо відрізняється від загальноприйнятого їх розуміння, тому слід дати їм визначення як факторам виробництва. Праця - це сукупність фізичних і духовних здібностей людей, які вони застосовують при виробництві тих чи інших благ. Цей фактор характеризується такими показниками: загальна чисельність працездатного населення, чисельність зайнятих у різних сферах економічної діяльності, рівень освіти, кваліфікації робочої сили, продуктивність праці тощо. Поняття земля як фактор виробництва охоплює не лише земельні ділянки як сільськогосподарські угіддя чи ділянки під будівництво, а й усі природні ресурси, які застосовуються у виробничому процесі: родовища корисних копалин, водоймища, ліси, природну сировину тощо. Капітал, або інвестиційні ресурси - це всі засоби виробництва, вироблені людиною. Це поняття охоплює будівлі, споруди, верстати, машини, обладнання, інструменти, напівфабрикати, складські приміщення, транспортні засоби, тобто всі засоби виробництва, що застосовуються для виробництва товарів і доведення їх до споживача. Процес виробництва та нагромадження цих засобів називається інвестуванням. У загальноекономічному розумінні поняття „капітал" охоплює не лише засоби виробництва, але й гроші, покладені в банк, цінні папери (акції та облігації, коштовності тощо). Як економічний ресурс воно означає лише реальний капітал, той, що безпосередньо бере участь у процесі виробництва.

Особливе значення для сучасного виробництва має специфічний економічний ресурс, який називається підприємницькою діяльністю. Підприємець має кілька функцій, які роблять його діяльність винятково важливою:

· він бере на себе ініціативу поєднання всіх інших ресурсів у єдиний виробничий процес, виступає каталізатором і рушійною силою виробництва;

· бере на себе відповідальність приймати основні рішення, визначає курс діяльності підприємства;

· він новатор, постійно турбується про оновлення і вдосконалення виробництва;

· він - людина, яка йде на ризик, ризикуючи не лише своїм часом, працею та діловою репутацією, але й вкладеним капіталом, як власним, так і своїх компаньйонів.

Посилення ролі підприємницької діяльності у виробництві в сучасний період пов'язане зі зміною умов виробництва та підвищенням складності умов управлінської діяльності під впливом ряду факторів. Головним з них є те, що в сучасній економіці підприємство виступає як відкрита система, на яку впливають умови зовнішнього середовища (політична ситуація в країні, зміни в господарському законодавстві, економічна політика, умови конкуренції, науково-технічні зміни тощо). Сучасна фірма розглядається не лише як економічна, а й як соціальна структура. Це змушує керівників переходити від виробничого раціоналізму до пошуку успіху в зовнішньому середовищі, в налагодженні сприятливого соціально-психологічного клімату в колективі, в знаходженні нестандартних рішень. Від управлінців вимагається вміння орієнтуватися в ситуації, швидко приймати правильні рішення. Бо в іншому випадку навіть добре налагоджене підприємство не зможе втриматись у конкурентній боротьбі. Тоді всі капіталовкладення будуть марними, а підприємство збанкрутує.

Чотири види економічних ресурсів, які можна розділити на матеріальні ресурси (земля і капітал) та людські (праця і підприємництво). Важко визначити, які з них важливіші. Кожний виконує свої важливі функції у виробництві, без яких цей процес виробництва неможливий. Крім того, важливо зазначити, що всі ці фактори виробництва комусь належать, і їх власники повинні отримати доходи від використання цих. факторів у процесі виробництва. Власник праці розраховує на дохід у вигляді заробітної плати, власник капіталу - на дохід у вигляді процента на вкладений капітал, власник земельних ресурсів - на ренту, а підприємець - на дохід у вигляді прибутку.

Всі економічні ресурси (фактори виробництва) мають одну загальну властивість: вони або рідкісні, або наявні в обмеженій кількості. Ця рідкісність відносна і означає, що ресурсів, як правило, менше, ніж їх необхідно для задоволення потреб на даному етапі економічного розвитку. Обмежені і природні ресурси, і засоби виробництва, і праця, і підприємницькі здібності, як на рівні суспільного виробництва, так і на рівні окремого підприємства чи домогосподарства. Внаслідок цього обмежені і обсяги виробництва товарів та послуг, тому суспільство в кожний даний момент не в змозі виготовити і спожити весь обсяг споживчих благ, який воно хотіло б отримати.

1.3 Виробнича функція

Виробнича функція - співвідношення між будь-якою комбінацією факторів виробництва і максимально можливим обсягом продукції:

· виробнича функція будується для певної технології;

· може бути використана для визначення мінімальної кількості витрат для виробництва будь-якої кількості товарів;

Якщо весь спектр комбінованого виробництва уявити як витрати: праці (L), капіталу (К), матеріалів (М), то виробнича функція може бути визначена таким чином:

Q=f(L,K,M)

де Q - максимальний обсяг продукції, що виробляється при одній технології і даному співвідношенні праці, капіталу і матеріалів. В залежності від кількості факторів розрізняють однофакторну, двофакторну і багатофакторну виробничу функцію.

Властивості виробничої функції:

· існує границя для збільшення обсягу виробництва, що може бути досягнуто шляхом збільшення витрат одного ресурсу і незмінності інших.

· існує певна компліментарність факторів виробництва, але без скорочення обсягів виробництва можлива і певна взаємозв'язаність цих факторів.

· зміни у використанні факторів виробництва більш еластичні у довгостроковому періоді.

Функціональна залежність може бути подана у табличній, графічній і аналітичній формах.

Виробничі можливості вибору фірми обмежені у короткостроковому періоді в наслідок того, що деякі види витрат є фіксованими і не можуть бути змінені навіть коли змінюється їх вартість. Такі види витрат являють собою постійний фактор (будівлі, засоби виробництва). Витрати, які можуть бути змінними у короткостроковому періоді, відносяться до змінних факторів.

Короткостроковий період - період виробництва, протягом якого деякі фактори не можуть бути змінені;

довгостроковий - протягом якого виробники мають можливість і час для зміни всіх факторів виробництва продукції.

Функція виробництва дає можливість об'єднувати вхідні ресурси у різних пропорціях для виробництва продукції різними шляхами. Наприклад, вино можна виробляти, інтенсифікуючи працю, за якої люди виноград чавлять ногами, або інтенсифікуючи капітал, за якого сік з винограду витискають машини. .

Функції виробництва описують те, що є фактично здійсненним, за умови, що фірма діє ефективно, тобто, якщо фірма з максимальною ефективністю використовує кожну з комбінацій вхідних ресурсів. Оскільки, функції виробництва описують максимально можливий вихід продукції за певного набору вхідних ресурсів у ефективний у технічному відношенні спосіб, з цього випливає, що вхідні ресурси не використовуватимуться, якщо вони зменшують рівень виробництва.

Процес трансформації ресурсів у готову продукцію характеризується показниками сукупного, середнього та граничного продукту.

Розглянемо випадок, при якому один із факторів є змінним (L), а інші - фіксованими.

Сукупний продукт(total product) змінного фактора виробництва - це кількість продукції, що виробляється при певній кількості фактора (L) і при незмінності інших факторів. ( ТР_L (або СП_п)- сукупний продукт праці).

Середній продукт(average product (АР_l або СрП_п) - відношення обсягу сукупного продукту змінного фактора (L) до обсягу фактора, що забезпечив випуск цього продукту.

АР_l= TP_l/ L

Граничний продукт(marginal product (МР_l або ГП_п) - додатковий випуск продукції, який забезпечується використанням додаткової одиниці ресурсу:

МР_l=ТР_l/L

ТР_l =ТР2-ТР1 - додатковий випуск, що забезпечується за рахунок L (при фіксованому К); L=L2-L1 - додаткові обсяги ресурсів.

2. Гранична продуктивність

2.1 Граничний аналіз та його використання

Ще одна теоретична засада неокласичного аналізу - маржиналізм - сформувалася в останній третині XIX ст. Його поява знаменувала поворот економічної теорії в бік потреб і корисності як основного фактора цінності, в бік граничного аналізу. Цей поворот мав глибоке коріння. Ще у XVIII ст. французький економіст Р. Кондільяк та італієць Ф. Галіані висловили принципово нову ідею про суб'єктивний характер цінності та залежність величини цінності речі від інтенсивності потреби в ній. Однак спроби побудувати теорію цінності на основі корисності наштовхувались на серйозну перешкоду - відомий "парадокс Сміта", який полягав у тому, що блага з високою споживною вартістю (наприклад, природні вода, повітря тощо) можуть мати малу мінову вартість або не мати її зовсім і навпаки (наприклад, діаманти, прикраси з дорогоцінних металів тощо). Безпосереднім попередником маржиналістів був німецький економіст Г. Госсен, який першим сформулював закони психологічної оцінки благ. Зміст його концепції можна коротко сформулювати так: блага мають цінність для суб'єкта лише в тому випадку, коли їх кількість менша за необхідну, і ця цінність зменшується з доданням кожної додаткової одиниці. У 70-і роки XIX ст. ці ідеї були доповнені та вдосконалені за допомогою граничного аналізу ("marginal analysis"), який дав назву цій течії економічної думки. Існувало кілька гілок маржиналізму: австрійська, англійська, швейцарська, американська та ін. Усіх їх об'єднувало не лише гра-ничний аналіз та оперування граничними величинами, а й ряд ме-тодологічних постулатів: неприйнятність ідей молодої історич-ної школи про відсутність загальних економічних законів та хибність абстрактно-логічного методу дослідження; прагнення до ідеологічної нейтральності аналізу; примат обміну над виробни-цтвом; трактування економічних суб'єктів як однорідних та рів-ноправних. Виходячи з примату обміну над виробництвом, маржиналісти вивчали так звану "чисту економіку". Вони поставили перед собою питання: які так звані внутрішні закони визначають утворення цінності та ціни, а також розподіл доходів, якщо уявити, що людина керується в своїй діяльності "принципом гедонізму" (що в перекладі з грецької означає насолода), тобто виходить з прагнення до задоволення свого інтересу. Відповідаючи на це питання, маржиналісти відкрили так звані універсальні закони граничної корисності та граничної продуктивності. Жодна з економічних теорій не пояснює усіх особливостей економічної реальності. Кожна економічна теорія може лише з певною точністю пояснювати певні розділи економічної науки. Перш за все це повязано з методами досліджень, тобто теоретичним "інструментарієм" певними припущеннями, які можуть бути застосовані лише у відповідних галузях науки і використання яких не має сенсу в інших. Колосальне зростання виробничих потужностей та швидкий розвиток капіталістичного госоподарства найхарактерніші риси економічного розвтку суспільства у ХІХ сторіччі. Звичайно, що поява нових ринкових відносин вимагає нових теоретичних засад для розуміння закономірностей функціонування економічної системи і вивчення взаємозвязків між економічними агентами, і саме ті зрушення, які відбулись у економічній структурі суспільства із появою капіталістичного господарства, пригорнули увагу економістів-теоретиків до вивчення механізмів функціонування ринку нової економічної інституції, яка є основою капіталісичних економічнх стосунків. Тому цілком природньо, що у останній третині ХІХ сторіччя виникає принципово новий напрям розвитку економічної теорії- неокласичний, який будувався на радикально нових теоретичних засадах- теоріях граничності. Розробкою цього напряму займалось декілька шкіл.

По-перше, неокласики подолали обмеженість класичного вчення про товар та ринкову ціну: класична теорія не розглядала ринкову поведінку споживачів товарних благ і тому не створила цілісного вчення про ринкову систему ведення господарства, цей пропуск заповнила австрійська (або віденська) школа політекономії, яка розробила концепції граничної корисності матеріальних благ, приписуючи головну роль в господарському розвитку ринку і першість у встановленні цін попиту покупців. Вивчаючи цей попит вони вперше сформували психологічні закони масової поведінки споживачів ринкових благ.

По-друге, засновник американської політекономії Джон Бейтс Кларк переглянув спадщіну класиків та доповнив концепцію граничної корисності споживання благ теорією граничної продуктивності праці та капіталу та протиставив її класичному вченню про додану вартість.

По-третє, концепції граничної корисності та граничної продуктивності факторів виробництва дозволили взяти за основу неокласичної теорії проблему ефективності ринкової економіки, тобто розглядати питання максимізації прибутку та корисності при мінімізації затрат на виробництво. Створення та розробка теорії граничних величин були передумовою виникнення математичної школи в економіці. Саме граничні величини дозволили використовувати вищу математику, яка оперує такими величинами, для вирішення суто економічних проблем.. За допомогою математичних методів вдалось ввести та дослідити багато економічних функцій, що дозволяють кількісно обчислювати економічні процеси виробництва та споживання та механізми функціонування ринку. Такі методи дозволяють обчислювати оптимальні варіанти продуктивного використання виробничих можливостей при обмежених ресурсах.Як і все принципово нове, неокласичний напрям отримав суперечливі відгуки сучасників. Так видатний український вчений Михайло Туган-Барановський у "Курсі політичної економії" доводить, що Австрійська психологічна школа дає своєю теорією корисності та побудованою на ній теорії цінності вичерпне пояснення усіх явищ, повязаних із цінністю, а Йозеф Шумпетер відзначив, що теорії граничності користуються науковим визнанням та увагою. Не дивно, шо при цьому теорії цінності та граничної продуктивності активно критикувались зі сторони прихильників теорії марксизму осільки доводии неправильність трудової теорії вартості

2.2 Дослідження граничного продукту

Для кращого розуміння взаємозв'язку кількості використовуваних факторів і обсягу виробництва дослідимо вплив зміни лише одного фактора (кількість інших залишається незмінною). З'ясування динаміки обсягу виробництва залежно від динаміки змінного фактора важливе для визначення меж, в яких доцільно вести виробництво з точки зору раціоналізації використання факторів.

Загальна кількість продукту, виробленого при використанні визначеної кількості змінного фактора і при незмінних інших факторах називається -- загальним продуктом (ТР) цього змінного фактора:

ТР =/(х, у, z...), або 0 =/(К, L, М...),

де у- змінний фактор; х,z - сталі фактори.

Загальний продукт, виготовлений на основі наявних ресурсів, відображає продуктивність як сталих, так і змінних вхідних факторів. Кількість виготовленої продукції, отриманої за певної комбінації вхідних факторів, залежить від:

поточного стану вибраної технології;

загальної ефективності, властивої тій чи іншій фірмі;

величини діючого підприємства або абсолютної кількості вхідних факторів;

пропорції використання ресурсів (відношення сталих факторів до змінних).

Для характеристики діяльності фірми використовують також поняття середнього і граничного продукту.

Середній продукт (АР) - це відношення загального продукту до використаної кількості певного вхідного виробничого фактора:

АР= ТР або Q/Q вхідного фактора

Середній продукт праці (АPl) фактично являє собою продуктивність праці, а середній продукт капіталу (АРk) є показником продуктивності капіталу.

Граничний продукт (МР) змінного фактора виробництва - це приріст загального продукту, досягнутий за рахунок приросту цього фактора на одну додаткову одиницю:

МР = ТР або Q/змінного вхідного фактора

Граничний продукт характеризує граничну продуктивність змінного фактора виробництва, тобто продуктивність останньої залученої у виробничий процес додаткової одиниці цього фактора.

За допомогою диференційного числення граничний продукт можна визначити як похідну отриманого обсягу продукції по затраченій праці. Оскільки в реальному виробництві завжди маємо справу не з нескінченно малими, а з кінцевими приростами, то граничний продукт визначають як відношення малих приростів випуску продукції до малих приростів затрат праці (чи іншого змінного фактора виробництва).

За допомогою аналізу граничного продукту можна пояснити, яке поєднання факторів виробництва є оптимальним у даний момент часу при заданій технології Для цього необхідно порівняти ринкову ціну кожного фактора з тим граничним продуктом, який виробляється за його допомогою.

Для досягнення найменших витрат шляхом заміщення дорожчих факторів і виробництва дешевшими необхідно продовжувати цей процес доти, доки фізичні граничні продукти, отримувані за допомогою цих факторів, не стануть пропорційні цінам відповідних факторів. Саме в цьому випадку фізичний граничний продукт, що припадає на останню грошову одиницю одного фактора, буде точно дорівнювати граничному продукту, отриманому на одну грошову одиницю іншого фактора. Звідси легко записати умову рівноваги у процесі заміщення одного фактора іншим:

Підкреслимо, що МР належить до змінних факторів, бо лише вони спричинюють зміни у ТР. МР може бути від'ємним, додатним і рівним нулеві. Динаміка МР базується на законі спадної граничної продуктивності.

Розглянемо проблеми загального, середнього і граничного продукту за допомогою даних табл. 9.1 та графіка на рис. 9.2.

Таблиця 9.1 Загальний, середній і граничний продукти

У табл. 9.1 стовпець 1 показує кількість праці в одиницях, яка збільшується від 1 до 5 одиниць, тоді як, наприклад, капітал залишається кількісно і якісно незмінним. Застосування всіх одиниць праці забезпечує обсяг загального продукту 3900. На основі загального продукту обчислимо граничний і середній продукти. Ми бачимо, що перша одиниця праці дає 2000 одиниць граничного продукту, тоді як п'ята - лише 100 одиниць. Загальний продукт дорівнює нулю для нульових затрат праці. Він зростає, якщо застосовують додаткові одиниці праці. Водночас гранична продуктивність додаткових одиниць праці спадає. Це ілюструє дію закону спадної продуктивності виробничого ресурсу. На рис. 9.2 показано графічно дію цього закону. Графік на рис. 9.2 а показує, що загальний продукт збільшується повільніше, якщо додається більше витрат одиниць фактора виробництва. Графік на рис. 9.2 б показує зниження граничного продукту. Згладжуючи східці, отримуємо спадну криву граничного продукту. Площу під кривою граничного продукту (рис. 9.1 б) або темні прямокутники, додають до загального продукту (рис. 9.1 а).

Рис. 9.2. Виведення граничного продукту із загального:

а - загальний продукт (ЗП);

б - граничний продукт (ГП)

Якщо відомий загальний продукт, то легко отримати граничний продукт.

2.3 Закон спадної граничної продуктивності як основа теорії граничної продуктивності

Закон спадної віддачі, або спадної граничної продуктивності, був сформульований англійським економістом Дейвидом Рікардо ще на початку XIX ст. Він грунтується на тому факті, що взаємозв'язок між змінним виробничим фактором і обсягом випуску продукції не означає, що останній завжди зростає пропорційно до зростання змінного фактора. Найбільш вагоме зростання загального продукту приносять початкові прирости змінного фактора. Потім настає момент, після якого такі ж його прирости приносять щораз менший ефект. Із часом можливою стає ситуація, коли приріст змінного фактора призводить до зменшення загального обсягу випуску.

Наприклад, якщо при фіксованій кількості капіталу (наприклад верстатів) будуть постійно найматися додаткові робітники, то їхній граничний продукт спочатку зростатиме, далі зменшуватиметься і врешті дійде до нуля. Це явище в економічній теорії отримало назву закону спадної граничної продуктивності, чи спадної віддачі. Причина ефекту спадної віддачі достатньо очевидна. Оскільки всі фактори виробництва використовуються разом, то необхідно дотримуватись визначеного співвідношення між ними. Зміна одного виробничого фактора при фіксованому значенні інших породжує диспропорції. Кількість працівників, наприклад, уже не відповідає кількості устаткування, а кількість устаткування -- виробничим площам тощо. В таких умовах збільшення одного виду ресурсу не викликає адекватного збільшення загального продукту. Віддача змінного ресурсу зменшується.

Закон спадної віддачі встановлює співвідношення між затратами ресурсів (виробничих факторів), з одного боку, і випуском продукції -- з іншого. При цьому розглядається, яким чином приріст затрат одного з факторів виробництва впливає на збільшення випуску продукції при інших незмінних факторах.

Спадна віддача та граничні продукти стосуються реагування обсягу продукції на збільшення витрат окремого фактора виробництва за інших сталих факторів. Але на практиці збільшення одного фактора виробництва, як правило, супроводжується певним збільшенням інших факторів виробництва чи поліпшенням їх якості, чи іншими змінами і т. д.

Виробництво демонструє зростаючу, спадну або сталу віддачу залежно від того, чи супроводжується збалансоване збільшення витрат усіх факторів більшим від пропорційного, меншим від пропорційного чи саме пропорційним зростанням обсягу продукції. Грошова вартість додатково виробленого продукту, створеного додатковою одиницею виробничого фактора - дохід від граничного продукту. За умов досконалої конкуренції, оскільки ціна дорівнює граничному доходу, дохід від граничного продукту дорівнює ціні, помноженій на граничний продукт:

МRРі = МRі ? Р для кожного фактора виробництва,

де МR - граничний продукт ;

Р - ціна в умовах досконалої конкуренції;

МRі - граничний продукт від фактора і.

Попит на працю, як і на будь-який інший фактор виробництва, випливає з доходу від граничного продукту праці. Якщо ціна фактора (праці, землі, засобів виробництва) зростає так, як це показано на рис. 9.3, то підприємство, використовуючи правило найменших витрат, попит на цей фактор скорочує, замінюючи його більшою кількістю інших факторів. Якщо, наприклад, ціна одиниці праці зросте від 3 тис. грн. до 50 тис. грн., то попит на працю скоротиться з п'яти робітників до одного; зате зросте попит на інші фактори, що є взаємозамінними. Тим самим підприємство максимізує прибуток, збільшуючи застосування праці (або будь-якого іншого фактора) доти, доки дохід від граничного продукту (МR) цього фактора перевищує додаткові витрати (МС) (marginal cost) на цей фактор.

Підприємство не купує фактори, які не оплачують самі себе.

Разом з попитом на ресурси на ринку функціонує пропонування виробничих ресурсів. Рішення щодо пропонування ресурсів виробництва залежать від багатьох економічних і позаекономічних факторів. Так, рішення щодо пропонування праці залежать від ціни робочої сили (тобто ставки заробітної плати) та демографічних факторів, таких як вік, стать, освіта, структура населення. Пропонування капіталу залежить від попередніх інвестицій, зроблених фірмами, домогосподарствами та державою. У короткому періоді величина основного капіталу, подібно до землі, стала, але в тривалому періоді пропонування капіталу чутливе до економічних факторів, таких як доходи або процентні ставки. Звичайно вважають, що ціна пропонування землі є сталою і в тривалому періоді. Пропозиція факторів виробництва -- це готовність їх власників постачати виробничі ресурси на ринок за ціни відповідного рівня та з урахуванням інших чинників.

Крива пропозиції факторів може мати позитивний або негативний нахил або навіть бути вертикальною. Так, уважається, що ціна землі не впливає на пропонування землі, і в цьому разі пропонування землі буде абсолютно нееластичним, а крива пропонування землі -- вертикальною.

Отже, ринковий попит на фактори виробництва формується як сума індивідуального попиту кожного виду продукту (див. рис. 9.5). Так само визначається і ринкове пропонування факторів виробництва. Рівноважна ціна фактора виробництва на конкурентному ринку зупиниться на тому рівні, де величини пропонування та попиту збігаються, тобто там, де крива похідного попиту DD перетинає криву пропонування фактора SS, що показано точкою Е на рис. 9.5. За цієї і тільки цієї ціни кількість фактора виробництва, що його пропонують власники, саме відповідає тій кількості, яку покупці готові купити. З цього рисунка ми бачимо, як впливають зміни у пропонуванні або попиті на певний фактор виробництва.

3. Аналіз та шляхи вдосконалення виробництва

3.1 Аналіз виробництва

Результат виробництва як найважливіший компонент для визначення його ефективності не слід тлумачити однозначно. Йдеться про корисний кінцевий результат. Можна розрізняти:

1) кінцевий результат процесу виробництва;

2) кінцевий народногосподарський результат роботи підприємства (об'єднання підприємства).

Перший відбиває матеріалізований результат процесу виробництва, вимірюваний обсягом продукції у натуральній і вартісній формах, другий включає не лише кількість виготовлюваної продукції, але й охоплює її споживну вартість. Кінцевим результатом процесу виробництва, виробничо-господарської діяльності підприємства за той чи інший проміжок часу є чиста продукція, тобто новостворена вартість, а фінансовим результатом комерційної діяльності - прибуток. Рівень економічної і соціальної ефективності виробництва залежить від чисельних чинників, що її визначають. У зв'язку з цим для практичного розв'язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників її зростання. Усі чинники доцільно класифікувати за обмеженою кількістю групувальних ознак, що сприяє визначення головних напрямків і шляхів підвищення ефективності виробництва (продуктивності діяльності підприємства). Класифікація великої різноманітності чинників зростання ефективності (продуктивності) може здійснюватись за трьома ознаками:

1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення);

2) напрямками розвитку і удосконалення виробництва;

3) місцем реалізації у системі управління виробництвом.

Групування чинників за першою ознакою уможливлює досить чітке визначення джерел підвищення ефективності: зростанням продуктивності праці (економія витрат живої праці), зниження фондомісткості (капіталомісткості) і матеріаломісткості продукції, поліпшення використання природних ресурсів. Активне використання перелічених джерел підвищення ефективності виробництва передбачає здійснення комплексу заходів, які за своїм змістом характеризують основні напрямки розвитку і удосконалення виробництва (друга ознака групування чинників). Визначальними напрямками є перш за все прискорення темпів науково-технічного і організаційного прогресу (створення нових і удосконалення існуючих технологій, конструкційних матеріалів, засобів праці і кінцевої продукції; механізація і автоматизація виробничих процесів; запровадження прогресивних методів і форм організації виробництва і праці; побутова і регулювання ринкового механізму господарювання). Практично більш важливою слід вважити класифікацію чинників ефективності за місцем реалізації у системі управління виробництвом (третя ознака групування чинників), особливо виокремлення з них двох категорій чинників - внутрішніх (внутрівиробничих) і зовнішніх (народногосподарських), а також поділ сукупності внутрішніх чинників на так звані "тверді чинники" і "м'які чинники" (Класифікація внутрішніх чинників на "тверді" і "м'які" природно є досить умовною і незвичною, але широко відомою і використовуваною на підприємствах зарубіжних країн. Назви "тверді" і "м'які" чинники запозичені з англійської комп'ютерної технології відповідно до якої сам комп'ютер називається "твердим товаром", а програмне забезпечення - "м'яким товаром". При цьому "твердими чинниками" позначають таки з них, що можна виміряти і мають фізичні параметри, а "м'якими" - ті, які не можна відчути фізично, проте мають не аби яке значення для економічного управління виробництвом (наприклад, інформація, знання і кваліфікація кадрів, методи і системи організації різних процесів тощо).

3.2 Чинники зростання виробництва

Можливі напрямки реалізації внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення ефективності виробництва (діяльності підприємства) не однакові за ступенем дії (впливу), використання і контролю. Тому для практики господарювання, керівників і відповідних спеціалістів (менеджерів) підприємств важливим є детальне знання масштабів дії, форм контролю і використання найбільш істотних внутрішніх і зовнішніх чинників на різних рівнях управління виробництвом. Підприємство може і повинно постійно контролювати процес використання внутрішніх чинників шляхом розробки і послідовного здійснення власної програми підвищення ефективності виробництва, а також врахувати вплив на неї зовнішніх чинників - економічної соціальної політики держави, діяльності національних інституційних організацій розвитку інфраструктури і структурних змін у суспільстві.

Технологічні нововведення, особливо сучасні форми автоматизації і інформаційні технології справляють чи не найбільш істотний вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва. За принципом ланцюгової реакції вони викликають суттєві зміни в технічному рівні і продуктивності технологічного устаткування, методах і формах організації трудових процесів, підготовці і кваліфікації кадрів тощо.

Устаткуванню належить одне з провідних місць у програмі підвищення ефективності виробництва. Зростанню продуктивності діючого устаткування сприяють належна організація ремонтно-технічного обслуговування, оптимальні строки експлуатації, забезпечення необхідної пропорційності в пропускній спроможності технологічно зв'язаних його груп (одиниць), чітке планування завантаження у часі, підвищення змінності роботи, скорочення внутрішньо змінних витрат робочого часу.

Проблема економії ї зменшення споживання сировини, матеріалів, енергії повинна бути під постійним контролем відповідних спеціалістів підприємств з матеріаломістким і енергомістким виробництвом. Нагальне завдання ресурсозбереження на таких підприємствах може позитивно розв'язуватись шляхом запровадження маловідходної та безвідходної технології, збільшення виходу корисної продукції чи енергії з одиниці використовуваного матеріалу, використання дешевих і низькосортних видів сировини, підвищення якості матеріалів за допомогою первинної обробки, заміна імпортних сировини і матеріалів матеріальними ресурсами вітчизняного виробництва, раціоналізація управління виробничими запасами і розвитку ефективних джерел постачання.

Самі продукти (вироби), їх якість та дизайн також є важливими чинниками ефективності. Остання, тобто дизайн, повинна корелювати з так званою корисною вартістю, тобто тією сумою, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Передові підприємства постійно контролюють втілення своєї технічної переваги у конкретних виробах, що користуються великим попитом на ринку. Проте для досягнення високої продуктивності підприємства просто корисності товару недостатньо. Пропоновані підприємством для продажу вироби повинні появитись на ринку у потрібному місці, у потрібний час і за розсудливою ціною. У зв'язку з цим підприємство мусить слідкувати за тим, щоб не виникало бодай найменших організаційних і економічних бар'єрів між виробництвом і окремими стадіями маркетингу.

Основним джерелом і визначальним чинником зростання ефективності виробництва (діяльності підприємства) є працівники - керівники, підприємці, спеціалісти, робітники. Продуктивність їх праці багато в чому визначається методами, технікою, особистим умінням, знаннями, відношенням до праці та здібністю виконувати ту або іншу роботу. Ділові якості працівників найбільш повно можуть проявлятися в умовах функціонування на підприємстві потужного і гнучкого мотиваційного механізму. Продуктивність праці буде зростати тоді, коли керівництво підприємства матеріально і морально заохочує до використання творчих здібностей усіх категорій працівників, проявляє інтерес до їх особистих проблем життєдіяльності, сприяє створенню і підтриманню благоприємного соціального мікроклімату, у межах своїх повноважень і можливостей підприємства здійснює соціальний захист людей, гарантує їх зайнятість тощо.

Єдність трудового колективу, раціональність у делегуванні відповідальності і нормах керованості відносяться до принципів доброї організації справ на підприємстві, що забезпечують необхідну спеціалізацію і координацію виробничих і управлінських процесів і, отже, вищий рівень ефективності (продуктивності) діяльності. Однією з причин недостатньої продуктивності підприємства як складної виробничо-економічної системи є занадто жорстка її організаційна структура, надмірне відокремлення підрозділів за професійними групами або функціями. Тому система повинна бути динамічною і гнучкою, періодично реорганізованою у відповідності з новими завданнями, що постають перед підприємством при зміні ситуації. Більш досконалі методи роботи в умовах переважання трудомістких процесів стають достатньо перспективними для зростання продуктивності. Наукова організація роботи у всіх підрозділах підприємства мусить зробити ручну працю більш продуктивною за рахунок удосконалення способів виконання трудових операцій, застосовуваних механізмів та інструментів, організації робочих місць. Для удосконалення методів праці на підприємстві дуже важливим є постійний аналіз трудових операцій і використання робочого часу, систематична атестація робочих місць, узагальнення і використання нагромадженого на інших споріднених підприємствах позитивного досвіду, організація навчання різних категорій працівників прогресивним прийомам праці, усунення непотрібної (зайвої) роботи і виконання корисної з меншими витратами сили, часу і коштів.

Значний (за деякими оцінками - переважний) внесок у зростання ефективності (продуктивності) виробництва може з-безпечувати сучасна добре організована система управління, під контролем якої знаходяться ресурси і результати діяльності підприємства. Складовою частиною такої системи є стиль управління - типовий "м'який" чинник підвищення ефективності діяльності підприємства. Кожен керівник, підприємець чи менеджер підприємства мусить знати, що абсолютно досконалого стилю управління для усіх випадків не існує. Загальна ефективність діяльності підприємства залежить від того, коли, де, як і по відношенню до кого застосовується відповідний стиль управління. Відомо, що стиль управління, в якому поєднані професійна компетентність, діловитість і висока етика взаємовідносин між людьми, впливає практично на усі види і напрямки діяльності підприємства. Від нього залежить, в якій мірі враховуються зовнішні чинники зростання ефективності виробництва на тому чи іншому підприємстві.

Максимально можливого впливу внутрішніх ("твердих" і "м'яких") чинників на рівень ефективності виробництва можна досягти лише при забезпеченні необхідної комплексності їх використання, узгодженості взаємодії у часі і просторі. Наприклад, можна використовувати найновіші технології і устаткування, але продовжувати застосовувати застарілі форми організації праці або мати на підприємстві недостатньо підготовлені кадри. Зрозуміло, що у такому випадку позитивних зрушень у ефективності виробництва не станеться.

На рівень продуктивності кожного окремого підприємства безпосередній чи непрямий вплив справляють зовнішні чинники ефективності виробництва. Проте самі підприємства не можуть активно їх контролювати. Ось чому ці чинники слід знати і вивчати, зрозуміти їх дію (вплив) і приймати до уваги при розробці (плануванні) і здійсненні програм підвищенні ефективності виробництва на підприємствах. У зв'язку з цим стає очевидною необхідність суттєвої характеристики і окреслення напрямків дії окремих зовнішніх чинників ефективності (продуктивності).

Здійснювана державою (урядом) економічна і соціальна політика істотно впливає на ефективність суспільного виробництва через: практичну діяльність урядових установ і державних структур; різноманітні види законодавства; фінансові заходи і стимули (податки, тарифи, фінансова підтримка великих науково-технічних і виробничих проектів, фінансування соціальних програм, регулювання процентних ставок для кредитів); установлювані та контрольовані економічні правила і нормативи (регулювання доходів і оплати праці, контроль за цінами, ліцензування зовнішньоекономічної діяльності тощо); створення ринкової, виробничої і соціальної інфраструктури; макроекономічні структурні зміни; програми роздержавлення власності і приватизацію державних підприємств; комерціалізацію організаційних структур невиробничої сфери тощо. Розвиток економіки України, економічні відносини між окремими підприємствами і організаціями, між підприємствами і державою здійснюються зараз рядом визначальних у цій галузі законів (зокрема про підприємництво в Україні, про власність, про підприємництво, про оподаткування підприємств, про оплату праці та інші), основні положення яких керівникам і спеціалістам підприємств треба добре знати і спиратися на них у своїй практичній діяльності.

Умови підвищення продуктивності виробничо-економічних систем зокрема забезпечуються шляхом заснування і постійного функціонування на національному, регіональному чи галузевому рівнях спеціальних інституційних механізмів - організації (дослідно-впроваджувальних і навчальних центрів, інститутів, асоціацій), діяльність яких зорієнтована на: визначення і розв'язання основних проблем підвищення ефективності (продуктивності) різних виробничо-економічних систем і економіки в цілому; практично реалізацію стратегії і тактики розвитку народного господарства, здійснюваних на відповідних рівнях управління; підготовки (перепідготовки, підвищення кваліфікації менеджерів і інших кадрів) для ринкової економіки. Зараз у світі нараховується біля 150 національних і регіональних центрів, інститутів і асоціацій по продуктивності і управлінню. Зокрема у світовому товаристві відомими і визнаними є Японський центр продуктивності, Центр продуктивності ФРН, Канадський центр ринку праці і продуктивності, Американський інститут організації праці і виробництва. В Україні аналогічні функції виконує Інститут стратегічних досліджень, Інститут економіки промисловості, Міжнародний інститут менеджменту, Державна академія управління, Київський державний економічний університет.

Важливою передумовою зростання ефективності (продуктивності) виробництва на підприємствах є достатній рівень розвитку і активна діяльність різноманітних інституцій ринкової, виробничої і соціальної інфраструктури. В сучасних умовах усі підприємства у процесі своєї інноваційної, виробничої і комерційної діяльності не можуть обходитись без відповідних послуг інноваційних фондів, товарно-сировинних бірж, бірж праці, фондових бірж, комерційних банків та інших інститутів ринкової інфраструктури. Неабиякий безпосередній вплив на результативність діяльності підприємств, рівень ефективності їх виробництва в цілому справляє належний розвиток і високоякісне функціонування виробничої інфраструктури - комунікацій, транспорту, оптової і роздрібної торгівлі, спеціалізованих інформаційних систем . Зрештою чи не найбільш вирішальне значення для забезпечення динамічного і ефективного розвитку як суспільного виробництва в цілому так і різноманітних його ланок, включаючи головну з них - підприємства, потужна і розгалужена мережа організаційних структур і система постійно здійснюваних ними заходів, що у своїй сукупності складають соціальну інфраструктуру. У зв'язку з цим державі і відповідним її владним та управлінським установам належить приділяти особливу увагу розвитку і підвищенню ефективності різноманітних закладів освіти, науки, культури, систем житлово-комунального господарства і побутового обслуговування населення, його надійного соціального захисту.