Фінансово-кредитні відносини в ринковій економіці

Размещено на http://www.allbest.ru/

8

Академія муніципального управління

Кафедра економіки

Курсова робота з політичної економії

на тему: “Фінансово-кредитні відносини в ринковій економіці”

Виконала

студентка I курсу

групи ФК-12

Хвостикова Юлія

Київ 2010

Зміст роботи

Вступ 3

Розділ І. Фінансова система 5

1.1 Необхідність, сутність і функції фінансів 5

1.2 Фінансова система. Державний бюджет. Державний дефіцит 8

Розділ ІІ. Кредитно-банківська система 18

2.1 Необхідність і принципи функціонування кредиту 18

2.2 Кредитна система та її структура. Форми і функції кредиту 21

Розділ ІІІ. Проблеми фінансової стабілізації в Україні 27

Висновки 30

Список використаної літератури 33

Вступ

З проголошенням політичної і економічної незалежності України стало питання про створення національної фінансово-кредитної системи. Справа в тому, що фінансова і кредитна системи, які функціонували в Україні на той час, виражали економічні відносини колишньої радянської політичної та господарської системи, а їх центральні установи межами знаходилися за української держави.

Не можна було здійснювати ні політичні, ні економічні перетворення,забезпечити національний політичний і господарський суверенітет без формування і розвитку національної фінансової, грошової і кредитної системи.

В підручнику «Фінанси (теорія та вітчизняна практика)» О.П. Кириленко розглядає сутність і функції фінансів, їх роль в економічному і соціальному житті суспільства, склад фінансової системи України, завдання та основні напрями сучасної фінансової політики, проблеми її реалізації за допомогою фінансового механізму. Окремі розділи присвячені виясненню особливостей організації фінансів суб'єктів господарювання, бюджетних установ, громадських організацій та доброчинних фондів. В складі державних фінансів дана характеристика бюджетній системі, Державному бюджету України та місцевим бюджетам, системі оподаткування, державним цільовим фондам і державномукредиту.

Е. Нікбахт і А. Гроппеллі визначали фінанси як "застосування різноманітних економічних прийомів для досягнення максимального достатку фірми або загальної вартості капіталу, вкладеного у справу" гносеологічному розрізі під фінансами розуміють науку, що досліджує питання здатності людей управляти витрачанням і надходженням дефіцитних грошових ресурсів протягом певного періоду часу.

Відомий вітчизняний вчений професор І.І. Янжул у 1890р. писав: «Финансовое хозяйство или хозяйство государства, его доходы и расходы составляют подавляющий интерес нашего времени, который чуть ли не господствует, иногда к положительному вреду, над всеми остальными вопросами государственной и народной жизни» («Основные начала финансовой науки»). Справді, фінанси пронизують усе наше життя, з фінансовими категоріями ми зустрічаємося повсюди, адже до них належать податки, доходи, прибуток, бюджет, пенсії, дотації, субсидії, штрафи, фінансові санкції та багато інших. Фінансові поняття ми повсемісно використовуємо, проте не завжди точно розуміємо їхній зміст.

І тому ця тема актуальна в сучасних умовах, коли в Україні проходить процес становлення демократичної соціально орієнтованої держави, фінансові проблеми тим чи іншим чином зачіпають та хвилюють усіх: державних діячів, вчених, практиків, громадськість. Найбільший інтерес викликають проблеми досягнення фінансової стабілізації, подолання інфляції та бюджетного дефіциту, зменшення податкового тягаря та створення сприятливих умов для розвитку підприємництва, ефективне використання фінансових ресурсів, формування та витрачання коштів державного та місцевих бюджетів України.

Мета цієї курсової роботи розкрити сутність та необхідність фінансової та кредитно-банківської системи та які є проблеми фінансової стабілізації в Україні.

Розділ I. Фінансова система

1.1 Необхідність, сутність і функції фінансів

Фінанси - складне, багатогранне явище. Має різноманітні ознаки та форми прояву. Термін "фінанси" походить від латинських слів "finantio", "finantia" і означає:

1. платіж на користь держави;

2. обов'язкову сплату грошей.

На початку зародження фінанси використовувались для:

1. позначення платежів і доходів як у грошовій, так і у натуральній формі на користь держави і для виконання нею своїх функцій;

2. позначення грошових сум і грошової плати;

3. позначення різних форм зиску і несправедливого зменшення доходів населення. Використання фінансів не підлягало будь-якому контролю з боку населення. Фінанси розглядаються:

1. у вузькому розумінні - грошові відносини і фінансова діяльність, що відображаються у доходах і витратах окремих суб'єктів фінансових відносин;

2. у широкому трактуванні - відносини, що складаються у суспільстві в процесі руху вартості створеного ВВП, який, у свою чергу, відображається у грошових потоках, що виникають між окремими суб'єктами фінансових відносин і пов'язані з формуванням відповідних доходів та здійсненням видатків.

Найбільш поширеним є такі визначення фінансів:

1. як специфічна економічна діяльність на мікрорівні;

2. застосування різноманітних економічних прийомів і методів для максимізації достатку фірми або загальної вартості капіталу, вкладеного в справу (Е. Нікбахт і А. Гропеллі).

Рис. 1

Таким чином, фінанси - це система економічних відносин, за допомогою яких здійснюється формування та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання функцій і завдань держави та забезпечення умов розширеного відтворення.

Функції фінансів окреслені на рис.2

Традиційно фінанси виконують дві функції:

1) розподільчу;

2) контрольну.

Розподільча - основна для фінансів. Проявляється в процесі розподілу ВВП та національного доходу шляхом утворення фондів грошових коштів і використання їх за цільовим призначенням. Основні об'єкти фінансового розподілу наведені на рис.3



Об'єкти розподільчих відносин

Рис.3

У процесі розподілу вартості ВВП і НД беруть участь держава, юридичні особи т домогосподарства (рис. 4)

Рис.4

Первинний розподіл - розподіл вартості ВВП, доходів підприємств та формування первинних доходів суб'єктів, зайнятих у створенні ВВП. До первинних доходів відносять:

1. зарплату - для фізичних осіб;

2. прибуток - для юридичних осіб;

3. надходження від державних послуг, використання державних ресурсів - для держави.

1.2 Фінансова система. Державний бюджет. Державний дефіцит

кредит фінансовий банківський

Фiнансовi вiдносини, що виникають при розподiлі i перерозподiлі валового нацiонального продукту, надзвичайно рiзноманiтнi, але їх можна подiлити за певними ознаками. Цей поділ знаходить відображення у побудові фінансової системи. Фiнансова система -- це сукупнiсть окремих сфер фiнансових вiдносин, які пов'язані між собою, їм притаманні централізовані або децентралізовані фонди грошових коштів, є відповідний апарат управління та правове забезпечення. Склад фiнансової системи України показаний на рис.5:

Рис. 5. Склад фінансової системи України

Всі фінансові відносини в залежності в ролі суб'єктів у суспільному виробництві можна поділити на такі сфери:

1) фінанси суб'єктів господарювання;

2) державні фінанси;

Але всередині кожної сфери, конкретезуючи характер діяльності суб'єктів, виділяються окремі ланки фінансових відносин. Так, наприклад, в складі фінансів суб'єктів господарювання:

1) фінанси комерційних підприємств;

2) фінанси некомерційних організацій і установ;

3) фінанси громадських організацій і доброчинніх фондів.

Крім того в таких ланках фінансової системи як фінанси комерційних підприємств,фінанси некомерційних організацій і установ, можна продовжити поділ в залежності від галузевої ознаки і за формами властності. Всі сфери в ланки фінансової системи існують взаємопов'язано, але центральне місце серед них займають бюджети. Бюджети пов'язані зі всіма іншими ланками і об'єднують фінансову систему в єдине ціле.

Принципи побудови фiнансової системи:

1) єднiсть, яка обумовлена єдиною економiчною i полiтичною основою суспiльства, єдиною фiнансовою полiтикою, що реалiзується в життя через фiнансову систему;

2) функціонпльне призначення ланок виражається в тому, що в кожній з них вирішується свої завдання специфічними методами, існують відповідні фонди грошових коштів, апарат управління. Загальнодержавним фінансам притаманні, крім того, принципи демократичного централізму i нацiональної полiтики, якi яскраво проявляються в побудовi державних фiнансових органiв, а також бюджетної системи.

Фінанси комерційних підприємств мають особливості організації обумовлені специфікою їх діяльності. Підприємства працюють на засадах комерційного розрахунку, який передбачає отримання прибутку (доходу), відшкодування за рахунок власних коштів всіх затрат по основній діяльності, а також по її розширенню і розвитку. Такі підприємства працюють, головним чином, в сфері матеріального виробництва. Але в сучасних умовах переходу до ринку і в сфері нематеріального виробництва деякі організації будують свою діяльність на засадах комерції (лікувальні, видавницькі, навчальні заклади тощо).

Комерційні підприємства є основними платниками податків в бюджет, таких як податок на прибуток, податок на додану вартість, акцизний збір, ресурсні платежі, а також внесків в державні цільові фонди. Таким чином, за рахунок частини створеної комерційними підприємствами вартості при її перерозподілі через бюджети ці кошти спрямовуються на утримання установ невиробничої сфери (бюджетних організацій).

До некомерційних установ належать такі, які надають послуги, виконують роботи безкоштовно або за символічну плату, яка не відшкодовує їх видатків. Це лікарні, поліклініки, школи, дитячі дошкільні установи, музеї, середні і вищі навчальні заклади та ін. Таким чином, принципова відмінність комерційних підприємств від некомерційних полягає у тому, що метою перших є одержання прибутку, а для других такаціль не є головною. Крім того, для некомерційних організацій у випадках перевищення доходів від усіх видів діяльності та з усіх джерел над видатками, одержані вільні кошти не можуть бути спрямовані на збільшення доходів тих юридичних або фізичних осіб, які заснували таку некомерційну організацію, а повинні використовуватись на розвиток діяльності, створення фінансових резервів тощо.

Більшість некомерційних організацій належить до державного сектора економіки. Головним джерелом фінансування видатків таких організацій є бюджетні кошти, тому вони і називаються бюджетними. Організація фінансових відносин в некомерційних організаціях має свої особливості обумовлені характером перерозподільчих процесів у суспільстві, їхнім державним регулюванням, гострою нестачею бюджетних коштів, необхідністю їхнього економного і цільового використання.

Особливе місце у фінансовій системі належить фінансам громадських організацій та доброчинних фондів. Вони являють собою добровільні об'єднання громадян за професіями, інтересами, захопленнями. На фінанси громадських організацій і доброчинних фондів впливають особливості їхнього функціонування, пов'язані з відсутністю комерційної діяльності (а отже і доходів, отриманих внаслідок такої діяльності), а також відсутністю державного фінансування. Головним джерелом доходів таких організацій є: вступні і членські внески, добровільні і спонсорські пожертвування. Хоча громадські організації і доброчинні фонди не мають права займатися комерційною діяльністю, вони можуть мати у власності комерційні підприємства, які спрямовують їм частину одержаного доходу.

Найбільш масовими і популярними є такі громадські організації: політичні партії, рухи, професійні спілки, товариства діячів мистецтв, спортивні товариства та ін. Серед доброчинних фондів України найбільш відомими є фонди "Україна -- дітям", "Намисто Славутича", "Сімейне коло" та ін.

У фінансовій системі України центральне місце займає державний бюджет, він є найбільшим централізованим фондом грошових коштів. Поряд із фінансами, державний бюджет є самостійною економічною категорією і втілює фінансові відносини, що виникають при утворенні централізованого фонду грошових ресурсів країни та його використанням на загальнодержавні потреби. Бюджетні відносини складаються між державою, з одного боку, і підприємствами, установами, організаціями, населеням -- з другого боку, з приводу сплати податків, зборів, а також при використанні бюджетних коштів.

Державний бюджет, як фонд грошоих коштів, має специфічні ознаки:

1) великі розміри;

2) має силу закону;

3) в складі бюджету утворюються бюджетні резерви, що сприяє зміцненню його стійкості.

На розмір найбільшого в країні фонду грошових коштів впливають наступні чинники:

- рівень розвитку економіки, розміри виробленого валового національного продукту;

- методи господарювання (ринкові, командно-адміністративні);

- склад системи оподаткування;

- масштаби зрушень в народному господарстві, соціальних і економічних завдань, які передбачається вирішити і профінансувати за рахунок коштів бюджету.

Як інструмент впливу на розвиток економіки і соціальної сфери, бюджет завжди використовується державою і був:

- фінансовою базою для виконання покладених на неї функцій по впливу на економіку, по управлінню і обороні країни;

- найважливішим джерелом фінансування невиробничої сфери;

- інструментом для вирішення соціальних і національних проблем, джерело виплат по соціальному забезпеченню населення;

- інструментом міжтериторіального і міжгалузевого перерозподілу коштів;

- з допомогою бюджету здійснюється вплив на розвиток продуктивних сил, науково-технічний прогрес;

- з бюджету у значній мірі фінансуються затрати по охороні навколишнього середовища, по зовнішньоекономічній діяльності.

При переході до ринкової економіки змінюється роль бюджету, характер бюджетних відносин, що проявляється у складі і структурі доходів та видатків. Формування доходної частини відбувається на податковій основі, все більшого значення набувають платежі від суб'єктів господарювання, в т.ч. від фізичних осіб. Змінюється співвідношення між прямими і непрямими податками в напрямку зростання поступлень від прямих податків. Використання бюджетних коштів проходить шляхом фінансування життєво важливих і прогресивних галузей економіки, створення необхідної інфраструктури, вирішення потреб, пов'язаних з добробутом, зайнятістю населення, соціальним забезпеченням. В умовах ринку бюджетні відносини повинні будуватися таким чином, щоб здійснювати активний вплив на господарську кон'юнктуру, сприяти розвитку ділової активності підприємців.

Склад видатків з Державного бюджету України:

1) фінансування загальнодержавних програм по підтримці і підвищенню життєвого рівня народу, соціальний захист населення;

2) фінансування загальнодержавного значення установ невиробничої сфери (освіта, культура, охорона здоров'я, наука);

3) фінансування виробничого і невиробничого будівництва, проектно-пошукових та інших робіт відповідно до загальнодержавних програм;

4) оборона;

5) охорона навколишнього середовища;

6) утримання правоохоронних і митних органів, податкової та контрольно-ревізійної служби, захисту прав споживачів, законодавчої, виконавчої, судової влади та прокуратури;

7) здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

8) надання дотацій, субвенцій обласним бюджетам та бюджету Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя;

9) створення державних матеріальних та фінансових резервів;

10) обслуговування державного внутрішнього та зовнішнього боргів.

В таблиці 1 показана структура видатків Державного бюджету України у 1999 р.

Таблиця 1 Структура видатків Державного бюджету України у 1999 р.

Видатки	В тис. грн.	В %
Всього	21903,7	100
в т.ч.: Державне управління	992,9	4,5
Судова влада	98,2	0.4
Міжнародна діяльність	252,8	1.2
Фундаментальні дослідження і сприяння нтп	287,9	1.3
Національна оборона	1553,0	7.1
Правоохоронна діяльність і забезпечення безпеки держави	1496,2	6.8
Освіта	1230,4	5.6
Охорона здоров'я	350,4	1.6
Соціальний захист та соціальне забезпечення	2002,8	9.1
Культура і мистецтво	58,7	0.3
Засоби масової інформації	113,0	0.5
Фізична культура і спорт	71,7	0.3
Промисловість та енергетика	1755,0	8.0
Будівництво	838,1	3.8
Сільське господарство, лісове господарство, рибальство і мисливство	319,8	1,5
Транспорт, дорожнє господарство, зв'язок, інформатика	289,0	1.3
Ліквідація наслідків Чорнобильської катастрофи та соціальний захист	1445,5	6.6
Поповнення державних запасів і резервів	397,8	1.8
Обслуговування державного боргу	3059,3	14.0
Державні цільові фонди (крім Чорнобиль.)	847,5	3.9
Інші	4443,7	20.4

Формування доходів державного бюджету багато в чому залежить від методів господарювання, завдань, які вирішує держава, складу і принципів побудови податкової системи. Доходи Державного бюджету України утворюються за рахунок:

- податків, які повністю або частково надходять в бюджет у відповідності із діючими законами;

- частини доходів від приватизації державних підприємств;-- надходжень від зовнішньоекономічної діяльності;

- орендної плати за оренду майна цілісних майнових комплексів, що перебувають у загальнодержавній власності;

- внесків до тимчасово приєднаних до Державного бюджету України позабюджетних фондів;

- надходжень від внутрішніх позик;

- дивідендів, одержаних від цінних паперів, що належать державі;

- нших доходів, встановлених законодавством України.

Найбільшу питому вагу в структурі доходів Державного бюджету займають податкові поступлення, а також внески до державних цільових фондів. В таблиці 2 показана структура доходів Державного бюджету України у 1999 році. У 2000 р. вперше у бюджетну практику запроваджується поділ бюджетів на дві частини: загальний і спеціальний фонди. Загальний фонд Державного бюджету України включає:

- доходи Державного бюджету України, визначені для забезпечення фінансовими ресурсами загальних видатків і не призначених на конкретну мету (загальні доходи);

- видатки Державного бюджету України, здійснення яких передбачається за рахунок коштів загального фонду Державного бюджету України (загальні видатки).

Встановлено, що надходження від здійснених запозичень, забезпечення виконання державних гарантій та інших державних боргових зобов'язань включаються тільки до загального фонду Державного бюджету України.

Спеціальний фонд Державного бюджету України включає доходи Державного бюджету України на конкретну мету (спеціальні доходи) та видатки Державного бюджету України, які провадяться за рахунок цих доходів (спеціальні доходи). В Законі України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" детально окреслені доходи, які поступають до загального та спеціального фондів Державного бюджету України.

Таблиця 2 Структура доходів Державного бюджету України у 1999 р.

Доходи	В млн.грн.	В %
Всього	19935,5	100
В т.ч.: Податкові надходження	14157,8	71,0
з них: податок на прибуток	1528,9	7,7
ПДВ	8399,5	42,1
акцизний збір	1203,3	6,0
платежі за використання природних ресурсів	285,4	1,4
податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції	1236,8	6,2
Неподаткові надходження	2814,2	14,1
Доходи від операцій з капіталом	428,7	2,2
Офіційні трансферти	259,4	1,3
Державні цільові фонди	2275,4	11,4
з них: збір до Фонду Чорнобиля	283,0	1,4
збір до Фонду зайнятості	550,8	2,8
збір до Держіннофонду	1066,7	5,4

Якщо наявні доходи в бюджеті недостатні для фінансування всіх необхідних потреб, то має місце бюджетний дефіцит, т.б. це перевищення видатків з бюджету над його доходами. Негативною рисою бюджетів України, як і більшості постсоціалістичних країн, є хронічна дефіцитність.

Причинами бюджетного дефіциту можуть бути:

1) значні інвестиції в розвиток економіки. Такий бюджетний дефіцит є наслідком не кризових явищ, а певної політики уряду, який проводить значні структурні зрушення в народному господарстві;

2) негативні, руйнівні наслідки непередбачених подій, таких як війна, катастрофа, стихійні лиха;

3) криза в економіці, яка знаходить відображення в тому числі і в бюджетному дефіциті.

Такий бюджетний дефіцит важче всього подолати, для цього повинні бути вжиті заходи по фінансовому оздоровленню економіки, лише при цій умові можна розраховувати на збалансування бюджету. Бюджетний дефіцит в Україні був "успадкований" від колишнього СРСР і причини цього негативного явища треба шукати ще на початку 60х років. Саме починаючи з цього часу в економіці СРСР почали нагромаджуватися певні несприятливі тенденції, які з часом і стали однією з причин його розпаду. Це:

- сповільнення темпів економічного розвитку, і особливо інтенсивних показників;

- недостатня ефективність економічних заходів і реформ (1964, 1965, 1979, 1985 років);

- збільшення внутрішнього державного боргу;

- зменшення надходжень валюти від зовнішньоекономічної торгівлі через погіршення кон'юнктури на ринку нафти;

- значні незавершені капітальні вкладення в народне господарство;

- заміщення фінансових ресурсів кредитними ресурсами, грошова емісія;

- руйнівні наслідки антиалкогольної компанії тощо.

Одним з найважливіших напрямків сучасної фінансової політики уряду України є досягнення сталої збалансованності бюджету. При розробці заходів по вирішенню цієї складної проблеми слід враховувати, що сам бюджетний дефіцит як такий не є злом. В борг жили і живуть наймогутніші країни Заходу з ринковою економікою. Головне -- це розмір бюджетного дефіциту, який співставляється із величиною створеного валового національного продукту. Досвід західних країн доводить, що допустимим розміром дефіциту бюджету є 2 -- 3 % ВНП, в таких межах він не тільки не дає негативних наслідків, а навіть сприяє розвитку економіки, пожвавленню ділової активності. Така практика має назву "дефіцитного фінансування".

Шляхи подолання бюджетного дефіциту:

- оздоровлення економіки країни;

- перебудова податкової системи в напрямку зменшення податкового тягаря і стимулювання ділової активності;

- скорочення бюджетних дотацій;-- зменшення фінансування державних інвестицій;

- запровадження обов'язкового медичного страхування;

- економне і цільове витрачання бюджетних коштів;

- посилення контрольної роботи за своєчасною і повною сплатою податків;

- скорочення видатків на управління і оборону;

- використання неемісійних джерел покриття бюджетного дефіциту та ін.

В сучасних умовах дефіцит державного бюджету України законодавчо обмежується, а джерелами його покриття є внутрішні та зовнішні позики, кредити Національного Банку України. У 2000 р. вперше за останні роки прийнятий бездефіцитний Державний бюджет України, він затверджений по доходах і видатках у сумі 33.433.155,9 тис. гривень.

Розділ ІІ. Кредитно-банківська система

2.1 Необхідність і принципи функціонування кредиту

"Кредит - це економічні відносини між юридичними та фізичними особами і державами з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і, як правило, з виплатою процента".

Економічні відносини між сторонами кредитної угоди виникають під час одержання позики, користування нею та її повернення. В цих відносинах завжди беруть участь не менш ніж дві сторони: кредитор - сторона, що передає вартість у грошовій чи натуральній формі в кредит і позичальник - сторона, що зацікавлена в одержані позики для досягнення своєї певної мети. Ці сторони називаються суб'єктами кредитної угоди, а ті грошові чи матеріальні цінності, затрати чи проекти, відносно яких укладається угода позики, - є об'єктом кредиту.

Рушійним мотивом кредитних відносин є отримання додаткового прибутку (доходу) кожним із суб'єктів кредитних відносин: кредитор отримує його у формі відсотку на кошти, надані у позику, а боржник - у вигляді прибутку на позичені кошти, використані у підприємницькій діяльності, чи на розширення свого власного споживання. Завдяки цьому, кредит справляє важливий стимулюючий вплив на поведінку економічних суб'єктів. Але об'єктивної необхідності кредиту, про яку мова йшла вище, а також його стимулюючих мотивів недостатньо для повноцінної реалізації кредитних відносин. Для цього необхідні також певні економіко-правові умови.

Сама природа кредитної угоди, яка ґрунтується на тимчасовому запозичені чужої власності, зумовлює необхідність матеріальної відповідності її учасників за виконання взятих на себе зобов'язань. Це можливо у випадку, коли кругооборот коштів господарюючих суб'єктів відокремлений від кругообороту коштів суспільства і організації, які вступають в кредитні відносини і повинні бути власниками наявного у них майна або (якщо це державні підприємства і організації) мати право володіння в користування майном. Таким чином, учасники кредитної угоди повинні бути юридично самостійними особами і функціонувати на засадах господарського або комерційного розрахунку. Фізичні особи можуть стати суб'єктами кредитних відносин, якщо вони дієздатні в правовому відношенні і мають стабільні гарантовані джерела доходів.

Другою обов'язковою умовою реалізації кредитних відносин є збіг економічних інтересів кредитора і позичальника. Вирішальне значення при цьому має узгодження конкретних параметрів позики: її забезпечення, строку кредитування, величини проценту тощо, а також наявності альтернативних варіантів фінансування і розширення коштів. Особливого значення ця умова набула при переході до ринку.

Основними суб'єктами кредитної угоди виступають держава, банківські установи, підприємства і організації різних форм власності та громадяни.

Кредит є однією з важливих категорій ринкової економіки, суттєвим чинником у стимулюванні розвитку виробництва. За допомогою кредиту прискорюється кругооборот капіталу в процесі суспільного відтворення. Він сприяє досягненню вищої прибутковості капіталу і рентабельності виробництва. Отже, кредит, з одного боку, виник із практичних потреб розвитку виробництва, з іншого -- стимулює цей розвиток.

Виробництво продуктів як товарів зумовлює натурально-речову та вартісну форми їх існування, кожна з яких здійснює відносно самостійний рух. Це, у свою чергу, зумовлює розбіжності в часі матеріальних і грошових потоків у процесі суспільного відтворення, що виявляється у невідповідності між потребою та наявністю коштів у суб'єктів господарювання. Засобом її подолання є кредит.

Кредит забезпечує безперервність процесу суспільного відтворення на всіх його стадіях.

Кредит (лат. сгеdo -- вірю, довіряю) -- система економічних відносин, які опосередковують мобілізацію тимчасово вільних коштів та їх надання кредиторами позичальникам у тимчасове володіння, розпоряджання та використання на певний строк на умовах повернення з відсотком; продаж товарів з відстрочкою сплати їх ціни.

Залежно від об'єкта кредитних відносин виокремлюють грошовий і товарний види кредиту, об'єкти яких відповідно гроші і товари. Суб'єктами відносин грошового кредиту є кредитори -- власники грошей, що функціонують як позичковий капітал, і позичальники -- підприємці сфер виробництва, торгівлі, фінансів. Суб'єктами відносин товарного кредиту є власники товарів (виробники) і покупці товарів (торгові капіталісти), а також різні верстви населення.

Мета кредиту -- отримання доходу. Дбаючи про це, позичальник бере, а кредитор надає позику. Кредитор грошей сподівається отримати дохід у формі відсотка на свій капітал, а кредитор товарів -- реалізувати втілену в них додаткову вартість у формі прибутку. Позичальник планує отримати дохід, достатній для оплати відсотків кредитору й отримання підприємницького доходу для себе.

Товарна форма кредиту суттєво відрізняється від грошової, оскільки у відносинах товарного кредиту відбувається відчуження-присвоєння товарів, які продають у кредит: товари із втіленою вартістю і додатковою в них вартістю переходять не тільки у володіння, розпоряджання та використання покупця, а й у його власність. Грошова форма кредиту передбачає лише тимчасове володіння, розпоряджання та використання грошової позики позі чальником.

2.2 Кредитна система та її структура. Форми і функції кредиту

Кредитна система - це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини. Кредитні відносини виникають з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій, держави і населення та використання цих коштів на умовах повернення і платності для задоволення економічних і соціальних потреб суспільства. Кредитна система складається з декількох ланок, кожна з яких виконує специфічні функції з акумуляції та розподілу грошових коштів. Розподіл функцій між ланками кредитної системи об'єктивно зумовлений відмінностями в методах і засобах діяльності та різним значенням в процесі відтворення капіталу.

Організаційна структура кредитної системи характеризується різноманітністю кредитних установ, які поділяються на три групи:

1) центральний банк;

2) банківський сектор

3) спеціалізовані кредитні установи.

Як правило, кредитна система має трьохрівневу структуру (хоча існують відхилення від такої практики): центральний банк, банківські установи та небанківські кредитно-фінансові інститути.

До банківських установ відносять: комерційні банки, інвестиційні банки, ощадні банки, іпотечні банки, земельні банки, інвестиційні банки, ощадні банки, іпотечні банки, земельні банки, поштово-чекові банки, торгові багнки.

Представниками небанківських кредитно-фінансових інститутів є:

- інвестиційні компанії,

- страхові компанії,

- ощадно-кредитні асоціації та кредитні спілки,

- пенсійні та інші фонди.

Роль окремих ланок в кредитній системі не є рівнозначною. Головною її ланкою є банківські установи (які традиційно займають перше місце за розмірами ресурсів), серед яких роль лідера відводиться комерційним банкам, що здійснюють переважно кредитування промисловості і торгівлі. Наприклад, в США на комерційні банки припадає близько 40 % активів кредитно-фінансових установ країни. Діяльність комерційних банків доповнюють операції спеціалізованих банківських установ, що здійснюють, як правило, кредитування на пільгових умовах малоприбуткових та ризикованих галузей економіки (сільського господарства, житлового будівництва, малого бізнесу та зовнішньої торгівлі).

Кредитна система включає також небанківські фінансові установи, які здійснюють фінансування виробництва і довгострокове кредитування підприємств та держави:

- страхові компанії, що спеціалізуються переважно на страхуванні життя та майна і які виступають найбільшими інвесторами на ринку цінних паперів;

- пенсійні фонди, які здійснюють фінансування великих промислових компаній шляхом купівлі їх акцій та облігацій.

Окрім вищезгаданих банківських і небанківських інститутів кредитна система включає ряд ланок, що виконують допоміжну роль в кредитному механізмі, пов'язуючи різноманітні сектори позикових капіталів в єдину систему: фінансові, трастові, брокерські та інші компанії, а також взаємні та інші фонди.

Кредитна структура різних держав неоднакова і відображає, зокрема, стан економіки країни на тому чи іншому етапі її розвитку. Так, кредитна система промислове розвинутих країн характеризується широкою розгалуженістю, наявністю великих універсальних банків, спеціалізацією дочірніх підрозділів банків на окремих видах операцій.

Незважаючи на значні відмінності побудови кредитних систем в різних країнах, можна виділити спільні їх риси:

- ядро будь-якої кредитної системи - центральний банк, як головний орган уряду з аналізу фінансового стану, вироблення та організації грошово-кредитної політики держави;

- державні фінансові органи, що разом з центральним банком виконують регулюючі функції в сфері фінансів;

- фінансові посередники різних типів

Сучасна кредитна система - це сукупність кредитно-фінансових інститутів, що діють на ринку позикових капіталів і здійснюють акумуляцію та мобілізацію грошового капіталу. Через кредитну систему реалізується сутність та функції кредиту. Тому кредитна система включає в себе два основних поняття:

1) сукупність кредитно-розрахункових і платіжних відносин, які базуються на певних формах і методах кредитування. Вони пов'язані з рухом позикового капіталу у формі різноманітних форм і видів кредиту;

2) сукупність кредитно-фінасових інститутів, які акумулюють вільні грошові кошти і направляють їх господарюючим суб'єктам, населенню, уряду.

Слід враховувати, що кредитна система функціонує через кредитний механізм. Він представляє собою, по-перше, систему зв'язків з мобілізації та акумуляції грошового капіталу між кредитними інститутами і секторами економіки; по-друге, відносини, пов'язані з перерозподілом капіталу між кредитно-фінансовими установами в межах ринку позикових капіталів; по-третє, відносини між кредитними інститутами та іноземними клієнтами.

Таким чином, кредитний механізм включає всі аспекти позикової, інвестиційної, засновницької, посередницької діяльності кредитної системи в особі її інститутів.

Сучасна кредитна система характеризується наступними важливими процесами:

- концентрацією і мобілізацією банківського капіталу;

- подальшим зростанням конкуренції між різними видами кредитно-фінансових установ;

- продовженням злиття великих кредитно-фінансових інститутів з потужними промисловими, торговими, транспортними корпораціями і компаніями;

- інтернаціоналізацією діяльності кредитно-фінансових інститутів і створенням міжнародних банківських об'єднань і груп.

Отже, сучасна кредитна система забезпечує умови для розвитку науково-технічного прогресу, зростання виробництва, нагромадження капіталу, підтримки високої норми народногосподарського накопичення. Кредитна система сприяє вирішенню проблеми реалізації товарів та послуг на ринку, поглибленню соціальної та майнової диференціації між різними верствами населення.

Найбільш розвинутою вважається кредитна система США, яка представлена Федеральною резервною системою (виконує функції центрального банку), мережею банківських установ і небанківських кредитно-фінансових інститутів різних форм власності. В Україні кредитна система перебуває у стадії перебудови відповідно до потреб ринкової економіки і складається з НБУ, комерційних банків та системи фінансових посередників (інвестиційні фонди та компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди). Найбільш активними і потужними у системі кредитно-фінансових інститутів України є комерційні банки.

Питання про функції кредиту е найбільш дискусійним в теорії кредиту. Розбіжності з приводу кількості та змісту функцій обумовлені не тільки відмінністю в трактуванні сутності кредиту, але й відсутністю єдності у визначенні методологічних підходів до їх аналізу. Багато економістів дослідження функцій кредиту як економічної категорії замінюють аналізом функцій одного з його елементів, при цьому найбільш часто функції кредиту порівнюються з функціями банків. Поширене також виділення функцій, виходячи з особливостей окремих форм кредитних відносин. Деякі автори розглядають функцію кредиту як конкретну форму його руху. Результатом відсутності єдиної методологічної основи аналізу е поява великої кількості функцій, які виділяються різними економістами. В економічній літературі обґрунтовується правомірність таких функцій, як акумуляція тимчасово вільних коштів; розподіл акумульованих коштів між галузями, підприємствами і населенням; регулювання грошового обігу шляхом заміни реальних грошей кредитними операціями; економія витрат виробництва; опосередкування кругообігу фондів тощо. Часто виділяють грошову (емісійну) і контрольну (стимулюючу) функції кредиту. Оскільки із суті кредиту випливає, що за його допомогою відбувається перерозподіл вартості на умовах повернення, то можна сказати, що кредит виконує функцію перерозподілу вартості у процесі відтворення. Перерозподільча функція кредиту полягає в тому, що тимчасово вільні кошти юридичних та фізичних осіб за допомогою кредиту передаються в тимчасове користування підприємств, господарських товариств і населення для задоволення їхніх виробничих або особистих потреб. Такий перерозподіл дає можливість прискорити залучення матеріальних ресурсів у виробниче і особисте споживання. Тому в цій функції перерозподіляються не тільки грошові кошти, а й матеріальні ресурси.

Іншою функцією кредиту є створення ним нових грошей для грошового обігу - антиципаційна (емісійна) функція, яку виконує тільки банківський кредит. Методом кредитної експансії (розширення кредиту) та кредитної рестрикції (звуження кредиту) регулюється кількість грошей в обігу, причому вилучення грошей з обігу за допомогою кредиту досягається значно важче, ніж їх випуск в обіг.

Контрольна функція кредиту полягає в тому, що в процесі кредитного перерозподілу коштів забезпечується банківський контроль за діяльністю позичальника. Можливість такого контролю випливає з самої природи кредиту. Треба зазначити, що, вступивши у кредитні відносини, одержувач кредиту також має здійснювати контроль за своєю діяльністю, з тим, щоб своєчасно і повністю повернути кредитні ресурси.

Зворотні суть кредиту дає змогу не тільки виявити порушення процесу виробництва чи реалізації продукції, а й зацікавлює підприємства, суб'єктів господарювання не допускати їх, скільки такі порушення призводять до виплат "зайвих" відсотків банку, до обмеження або повного припинення видачі кредитів.

Розділ ІІІ. Проблеми фінансової стабілізації в Україні

Центральною проблемою теперішнього часу і майбутнього фінансової стабілізації в Україні залишається інфляція. Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн провести політику, направлену на зміцнення національної валюти. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика нараховує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програм стабілізації і дій по регулюванню і розподілу прибутків.

Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальних підходи. У рамках першого (що пропонується прихильниками сучасного кейнсианства) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками з метою впливу на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак одночасно може статися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставлених цілей, розвинутися безробіття.

Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширяється попит на споживчі товари і послуги.

Однак стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-70е роки, може посилювати інфляцію. До того ж великий бюджетний дефіцит обмежує урядові можливості маневрувати податками і витратами.

Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, непрямо і гнучко що впливає на економічну ситуацію. Цей вигляд регулювання проводиться непідконтрольним уряду центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в звертанні і ставки позикового процента. Прихильники цього підходу вважають, що державу повинно провести дефляционные заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.

Намагаючись приборкувати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і прибутків, головна задача якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.

Необхідно зазначити, що комбінація різних способів придушення інфляції залежить від конкретних економічних умов тієї або іншої країни. Становлення ринку в Україні, зокрема, в значній мірі, залежить від інтенсивності інфляційних процесів. Боротьба ж з цим був методами тотального або значного адміністративного контролю над цінами і прибутками, як це практикувалося раніше, без усунення їх причин, негативно позначається на розвитку ринкових відносин і стабільності економіки.

Введення державного замовлення, інвестування промисловості і сільського господарства (за рахунок бюджетного дефіциту), встановленню жорсткого курсу валюти і взагалі твердих цін на всі товари - подібні заходи практикуються і зараз в Україні. У будь-якому випадку, це наочний приклад неефективного державного регулювання.

Необхідні серйозні і комплексні антиінфляційні заходи. Складність ситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не можна все-таки звести до тільки непрямих економічних важелів. Справа в тому, що в Україні, нарівні із загальними закономірностями, найважливішою причиною інфляції можна вважати унікальну диспропорціональність в економіці, що виникла як наслідок командно-адміністративної системи. Радянській економіці були властиві тривалий розвиток в режимі військового часу, і, як наслідок, надмірна частка військових витрат в ВНП, найвища міра монополізації виробництва, розподілу і грошово-кредитної системи і інші особливості.

Очевидно, що порушення народногосподарських пропорцій неможливо усунути без певної структурної політики держави, здійснюваної навіть прямими адміністративними заходами, зокрема, скороченням військового виробництва і витрат, а також раціоналізацією виробничих капіталовкладень, рясним фінансуванням за рахунок акціонерних і приватних капіталів, широким залученням іноземних інвестицій і скороченням бюджетного фінансування. Необхідно зламати монополістичну структуру економіки. Все це важливо доповнювати заходами, які обмежать грошову масу, усунуть дефіцит державного бюджету, стабілізують співвідношення валют, а також створенням умов для здорової конкуренції. У такому випадку успіх буде досягнутий.

Висновки

Виходячи з наведеного матеріалу можна зробити такі висновки:

Фінанси - система економічних відносин, за допомогою яких здійснюється формування та використання централізованих фондів грошових коштів з метою виконання функцій і завдань держави та забезпечення умов розширеного відтворення. Фінанси виконують 2 основні функції: розподільчу та контрольну.

Фiнансовi вiдносини, що виникають при розподiлі i перерозподiлі валового нацiонального продукту, надзвичайно рiзноманiтнi, але їх можна подiлити за певними ознаками. Цей поділ знаходить відображення у побудові фінансової системи. Фiнансова система -- це сукупнiсть окремих сфер фiнансових вiдносин, які пов'язані між собою, їм притаманні централізовані або децентралізовані фонди грошових коштів, є відповідний апарат управління та правове забезпечення. Фінансова система складається: з фінансів суб'єктів господарювання та державних фінансів.

У фінансовій системі України центральне місце займає державний бюджет, він є найбільшим централізованим фондом грошових коштів. Державний бюджет має специфічні ознаки: великі розміри, силу закону, в складі бюджету утворюється бюджетні рзерви, що сприєя зміцненню його стійкості.

Формування доходів державного бюджету багато в чому залежить від методів господарювання, завдань, які вирішує держава, складу і принципів побудови податкової системи. Найбільшу питому вагу в структурі доходів Державного бюджету займають податкові поступлення, а також внески до державних цільових фондів.

Негативною рисою бюджетів України, як і більшості постсоціалістичних країн, є хронічна дефіцитність. Причинами бюджетного дефіциту можуть бути: значні інвестиції в розвиток економіки; негативні, руйнівні наслідки непердбачиних подій, криза в економіці.

Кредит відіграє специфічну роль в економіці: він не тільки забезпечує безперервність виробництва, ле і прискорює його. Кредит сприяє економії витрат обігу.це досягається за рахунок:

а) скороченя витрат, але виготовленню, випуску, обліку та зберігання грошових знаків, бо значить, частина готівки виявляється непотрібною;

б) прискорення обігу грошових коштів, багаторазового використання сво-вільних грошових коштів;

в) скорочення резервних фондів.

Роль кредиту в різних фазах економічного циклу не однакова.в умовах єкономічного підйому, достатньої економічної стабільності кредит виступає фактором росту. Перерозподіляючи величезні грошові і товарні маси, кредит живить підприємства додатковими ресурсами. Його негативний вплив може, однак, проявитися в умовах надвиробництва товарів. Особливо помітний такий вплив в умовах інфляції. Нові платіжні засоби, що входять за допомогою кредиту в оборот, збільшують і без того надлишкову масу грошей, необхідних для звернення.

Кредит незалежно від своєї соціальної сторони виконує певні функції, такі як регулювання обсягу сукупного грошового обороту, перерозподіл грошових коштів на умовах їх подальшого повернення, акумуляція тимчасово вільних грошових коштів.

Центральною проблемою теперішнього часу і майбутнього фінансової стабілізації в Україні залишається інфляція. Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн провести політику, направлену на зміцнення національної валюти. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика нараховує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програм стабілізації і дій по регулюванню і розподілу прибутків.

Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальних підходи. У рамках першого (що пропонується прихильниками сучасного кейнсианства) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками з метою впливу на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак одночасно може статися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставлених цілей, розвинутися безробіття.

Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, непрямо і гнучко що впливає на економічну ситуацію. Цей вигляд регулювання проводиться непідконтрольним уряду центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в звертанні і ставки позикового процента. Прихильники цього підходу вважають, що державу повинно провести дефляционные заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.

Введення державного замовлення, інвестування промисловості і сільського господарства (за рахунок бюджетного дефіциту), встановленню жорсткого курсу валюти і взагалі твердих цін на всі товари - подібні заходи практикуються і зараз в Україні. У будь-якому випадку, це наочний приклад неефективного державного регулювання.

Необхідні серйозні і комплексні антиінфляційні заходи. Складність ситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не можна все-таки звести до тільки непрямих економічних важелів.

Список використаної літератури:

1. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси. - К.: Атіка, 2002. - 368с.

2. Большой экономический словарь / Под ред. А.Н. Азрилияна. - 3-е изд. - М.: Институт новой экономики, 2002.

3. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базидевича. - 3-тє вид., переробл. і допов. - К.: Знання - Прес, 2004. - 615 с.

4. Заблоцький Б.Ф. и др. Економіка України. - Львів: Львівський банківський коледж Національного банку України, 2002.

5. Міжнародні фінанси: Підручник / О.І. Рогач, А.Ц. Філіпченко, Г.С. Шемет та ін.; За ред. О.І. Рогача. - К.: Либідь, 2003. - 784 с.

6. О.П. Кириленко. Фінанси (Теорія та вітчизняна практика): Навч. посібник - Тернопіль Економічна думка, 2000.- с.

7. Основи економічної теорії: поліекономічний аспект: Підручник / За ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. - К.: Вища шк., 1994.

8. Современная экономика. Общедоступный учебный курс. Ростов н/Д.: изд-во «Феникс», 2002.

9. Теоретическая экономика. Политэкономия: Учебник для вузов/ Под ред. Г.П. Журавлевой. - М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 2003.

10. Чепінога В.Г. Основи економічної теорії: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 456 с..

11. Чернявський О.П., Мельник П.В., Мельник В.М. Теорія фінансів. - К.: ДІЯ, 2000. - 235с.

Размещено на Allbest.ru