Размещено на http://www.allbest.ru/

Мінистерство аграрнї політики україни

Сумський національный аграрний університет

Кафедра економічної теорії

Курсова робота

Тема: Форми та методи регулювання ринку в розвинених країнах

План

1. Суть соціального ринкового господарства

1.1 Сучасні моделі ринкової економіки у розвинених країнах

1.2 Економічна небезпека нерегульованого ринку

2. Форми і методи державного регулювання економіки

2.1 Основні методи державного регулювання ринкової економіки

2.2 Сучасні види товарного виробництва ринкової економіки у розвинених країнах

3. Підходи щодо державного регулювання економіки в умовах глобалізації світових економічних відносин

3.1 Формування системи державного регулювання економіки України

Література

1. Суть соціального ринкового господарства

Хоча зародження самої ідеї соціального ринкового господарства належить до початку 40-х років, досі в науковій літературі залишається не зовсім ясним його повний (Міст, відсутня чіткість у різних визначеннях І тлумаченнях цього поняття. При розгляді суті соціального ринкового господарства слід розрізняти, на наш погляд, три рівні галузі: теоретичний, економіко-політичний і пропагандистський. Саме пропагандистські аспекти вивчення і тлумачення соціального ринкового господарства які дістали надто поширення внаслідок певної ейфорії від феномена бурхливого економічного і соціального зростання ФРН у 50-і -- на початку 60-х років, надалі сприяли ідеології праці, міфологізації даної концепції, її використанню у вигляді, розхожого пропагандистського кліше в ідеологічному протиборстві періоду "холодної війни". У результаті -- теоретичні та практичні аспекти реалізації соціального ринкового господарства виявилися відсунутими на другий план, що ускладнювало об'єктивну оцінку і серйозний аналіз даного явища, особливо, з боку вітчизняних дослідників, які були обтяжені також догматичними марксистськими уявленнями і стереотипами.

З урахуванням проблем, з якими зустрічаються при переході до ринку вітчизняні дослідники і практики, особливо важливого значення більш точного розуміння суті соціального ринкового господарства, набувають, на наш погляд, відповіді, принаймні, на два принципових запитання: 1. Як співвідносяться між собою у розглядуваній моделі економіки ринкові та соціальні фактори, відносини виробництва і розподілу? 2. Якими є рамки, форми, інструменти державної політики соціального вирівнювання і наскільки вони відповідають фундаментальним принципам ринкової економіки? .Подібні питання постали свого часу і перед німецькими неолібералами, ідеалом яких було подолання "прірви між індивідуальною свободою, яка надається ринком, соціальною захищеністю, яку він дати не може". В. Ойкен бачив тісний взаємозв'язок економічної та соціальної сфер життя суспільства, але при вирішенні соціальним проблем, на відміну від "захоплень" соціалістів перерозподілом доходів, віддавав пріоритет удосконаленню ринкової форми організації виробництва "Коли справедливим є твердження, що розподілити можна лише те, що було попередньо створено, то і соціальні реформатори повинні насамперед добиватися господарського порядку, діяв би з найвищою ефективністю. Тільки потім можуть виникати інші вимоги. Ідей при якому-небудь порядку всі люди однаково голодують, то це не є вирішення проблеми справедливого розподілу чи забезпечення, чи будь-якого соціального питання. Ці питання не вирішуються при поганому порядку і тоді, коли він етичними прикрасами і закликами до спільних інтересів усіх людей". У такому самому дусі цілком визначено висловлювався і Л. Ерхард, розуміючи смисл соціального ринкового господарства в тому, "що будь-який успіх економіки, будь-яке досягнення раціоналізації, будь-яке підвищення продуктивності праці йде на користь народу і служить кращому задоволенню потреб споживачів" ". Причому зумовленість вирішення соціальних проблем господарським порядком, усім економічним ладом суспільства безпосередньо пов'язується виключно з вільним діянням ринкових сил і механізмів, відповідно до яких зростаюча продуктивність праці знижує й і тим самим забезпечує підвищення реальної заробітної плати.

Таким чином, суть соціального ринкового господарства полягає в тому, що вже ринковій системі закладені принципи, які регулюють і забезпечують рівність, і права споживачів, дають можливість усім верствам населення включитися до гномічного життя через вільну гру ринкових сил, відстоювати свої позиції та права частину прибутку на ринку. Саме тому, вважав А. Мюллер-Армак, "на основі ладу псового господарства може бути створена багатогранна і досконала система соціального захисту.

Відповідно до ордоліберальної типологізмам економічних устроїв суспільства соціальне ринкове господарство є свідомо встановленим ринковим ладом. Його основа констатуючим принципом виступає конкуренція, яка, набуваючи "історично дуже них форм, цілком здатна краще, ніж досі, здійснити соціальні завдання сучасного суспільства".І цим, по суті, й відрізняється система соціального ринкового господарства від них економічних моделей соціалізму, в яких розв'язання соціальних проблем, соціальних реформ покладаються, головним чином, наддержавні здійснюють яскраво вираженому механізми. На протилежність представникам демократичного конкурентного або ринкового призму, не говорячи вже про захисників його адміністративно-командної, тоталітарної моделі, теоретики соціального ринкового господарства.

1.1 Сучасні моделі ринкової економіки у розвинених країнах

Відомо, що кожний тип економічної системи може включати кілька моделей економіки. Так, в епоху вільного ринку залежно від ступеня розвитку відносин власності та організаційно-економічних відносин виникають два види товарного виробництва. Першим історично було просте товарне господарство селян і ремісників, які виготовляли продукти власною працею і використовували порівняно прості знаряддя. В цьому випадку через досить низьку продуктивність працівників сфера товарного виробництва і обігу була розвинена недостатньо і нерідко межувала з натуральним господарством, якому належали основні позиції в економіці. При капіталізмі з'являється розвинене товарне господарство, коли майже всі продукти перетворюються на товари. Предметом купівлі і продажу стає і робоча сила людей. Розвинене товарне виробництво швидко розвивалося в умовах приватнокапіталістичного привласнення. В XX ст. цьому сприяла також власність акціонерних товариств, кооперативів і спілок.

Отже, товарне господарство, в якому використовується наймана праця це основна модель ринкової економіки. Поряд з нею завжди існувало товарне господарство, засноване на безпосередньому поєднанні факторів виробництва. Тут власник, підприємець і працівник виступають як одна особа. Слід пам'ятати, що в докапіталістичних суспільствах тією чи іншою мірою товарне виробництво базувалося на примусовому поєднанні факторів виробництва, тобто позаекономічному примусі до праці. Більш того, така модель існувала і в епоху розвиненого капіталізму (до громадянської війни в південних штатах США широко використовувалась праця рабів).

Чисте (класичне) товарне господарство, як зазначалося, на певному етапі суспільного розвитку виявилось не досить ефективним в економічному, і особливо в соціальному аспекті. Внаслідок дії об'єктивних (природна еволюція товарного господарства) і суб'єктивних (усвідомлена дія неринкових інститутів, передусім держави та інших суб'єктів економіки) факторів класичну ринкову систему господарства замінили сучасні моделі економіки. В науковій і навчальній літературі немає єдиної класифікації і визначення моделей економіки, які склались в розвинених країнах.

Дістав поширення поділ сучасних моделей економіки на дві групи: змішану економіку і соціальне ринкове господарство.

Зміст терміна "змішана економіка" в науковій літературі визначається по-різному. На думку деяких дослідників, "сучасна система змішаної економіки може розглядатися як сукупність ринків товарів та послуг, які, з одного боку, певним чином пов'язані між собою, з другого - мають специфічні ознаки, що виявляється в особливостях функціонування і відповідно, в тих відносинах, які формуються в рамках цих ринків. Інші автори вважають, що змішана економіка - це західна модель соціально-економічного розвитку, що передбачає поєднання приватної і державної форм власності, планової і ринкової економіки, проведення інституціально-соціальних реформ з метою побудови більш прогресивного ладу. Вона виникла в перші десятиріччя XX ст.

Спочатку розвинене товарне виробництво набуло загального характеру, оскільки всі створювані корисні блага набували форми товару. Але в другій половині XX ст. під впливом науково-технічної революції та державного втручання у господарське життя в ньому виділився нетоварний сектор. До нього ввійшло виробництво продуктів та сфера послуг, які не реалізувалися через ринок (фундаментальні наукові дослідження, безкоштовні види освіти та інші послуги, основна продукція військово-промислового комплексу тощо). Причому неринкові форми господарювання відіграють все більшу роль у суспільному розвитку. В результаті сучасна економіка є змішаною стосовно того, що поєднує товарні - як провідні і визначальні - і нетоварні зв'язки .

Змішану економіку вважають поєднанням в одній моделі елементів капіталізму і соціалізму, що відображено в теорії "конвергенції" двох система. Саме поняття "змішана економіка", на наш погляд, визначає лише один момент економічної системи - вона не моно елементна з погляду основних ознак, що характеризують економічну систему. Але і ринкова економіка епохи вільної конкуренції за формами власності і господарювання, механізмами ЇЇ регулювання також була змішаною. І найбільш змішаною є перехідна економіка. З погляду статики вона включає навіть два типи економічних систем. "Чистих", моноелементних систем практично не існує, всі вони тією чи іншою мірою поліформічні. Ось чому поняття "змішана економіка" не характеризує пріоритетну або специфічну ознаку будь-якої сучасної моделі економіки.

Щодо цього більш визначеним є поняття "соціальне ринкове господарство". В ньому акцентується увага на двох важливих ознаках моделі економіки:

1) вона в основі залишається ринковою, а тому і зберігається термін "ринкове-господарство", 2) поняття "соціальне" підкреслює суттєву ознаку - ринкова економіка так чи інакше соціалізується неринковими інститутами (насамперед державою). Саме їх дії і спрямовані на виправлення, пом'якшення одного з головних недоліків ринку і товарного господарства в цілому - значного соціального диспаритету суб'єктів ринкової економіки.

Безперечно, що деякою мірою будь-яка економічна система соціальна. Але коли йдеться про економічні системи, які сформувалися переважно в більшості країн Західної Європи, то мається на увазі їх спільна риса - винятково високий рівень соціального і економічного добробуту громадян.

Деякі дослідники, розглядаючи соціальне ринкове господарство, виділяють три конституційні принципи, на яких базується економічна система соціального ринкового господарства: конкурентного устрою ринкової економіки, соціальності конкурентної економіки, державного інтервенціонізму й активної економічної політики держави. Пріоритетний розвиток соціальної сфери як сфери виробництва людини і є умовою, і передумовою становлення соціальне орієнтованої ринкової економіки .

Соціальна ринкова економіка як особливий тип господарської системи характеризується не просто високим рівнем добробуту населення, їй властивий набір соціально-економічних інститутів, які спрямовують функціонування всіх елементів цієї системи на реалізацію цілей соціальної справедливості, захищеності, високого рівня і якості життя .

Соціальне ринкове господарство залишає "вільному ринку" достатній простір для прояву його рушійних сил, але втручається в його розвиток тільки тоді, коли виникає загроза небажаних для суспільства наслідків такого розвитку .

Небезпідставна позиція українських учених-економістів, які вважають, що соціальне ринкове господарство займає проміжне становище між капіталізмом і соціалізмом, що веде однаковою мірою до свободи і соціальної справедливості; способом своєрідної "соціальної генної інженерії", поєднанням кращих рис систем, що конфліктують. Неолібералам вдалося створити одну з найкращих моделей суспільства другої половини XX ст. Соціальне ринкове господарство не виникає стихійно, а існує як свідомо встановлений ринковий порядок. Його впровадження потребує продуманої, чіткої економічної політики, твердої політичної волі і послідовних дій .

Деякі економісти вважають, що "соціальне ринкове господарство" досягається шляхом проведення соціальної політики, яка поєднує в собі принцип свободи на ринку з принципом соціального вирівнювання. Слід якомога більше сприяти власній ініціативі приватних підприємців. Державне втручання має здійснюватись тільки в необхідних межах, залежно від самостійності конкретного народу. Економіку слід регулювати "по-ринковому". Метою держави є досягнення суспільної злагоди, миру і добробуту для всіх. У межах цієї установки кожна економічна політика має бути спрямована на досягнення суспільного і економічного добробуту як важливої часткової мети .

1.2 Економічна небезпека нерегульованого ринку

У контексті теорії економічних коливань активізація торгівлі на ринках спостерігається в періоди економічних криз, які спричинюють стрімку натуралізацію суспільного виробництва. Саме натуральний спосіб ведення господарства є основною причиною зростання активності учасників ринкової торгівлі. Зв'язок між рівнем розвитку економіки і ринкової торгівлі досить тісний і обернено пропорційний та характерний не тільки для України, а й для інших країн, особливо з перехідною економікою. Виходячи з того, що рівень активності ринкової торгівлі є якісним показником розвитку сфери товарного обігу і економіки в цілому можна зробити висновок, що рівень розвинутості господарських зв'язків в Україні в 1999 році досягав рівня 1945-1950 років.

На тлі зростання показників діяльності ринків в останні роки спостерігається щорічний спад виробництва внутрішнього валового продукту . Починаючи з 1992 до 1999 року, виробництво валового продукту України зменшувалось. У 2000 році приріст валового внутрішнього продукту становив 6%.

Таким чином, при розробці концептуальних засад виходу країни з економічної кризи доцільно врахувати необхідність виваженого обмеження діяльності роздрібних ринків шляхом скерування їх в цивілізоване русло формування товарно-грошових відносин. При цьому слід відзначати позитивну роль ринків на перехідних і кризових етапах розвитку економіки, де вони попереджують виникнення різного роду соціально-економічних катаклізмів. Про актуальність необхідності посилення регулювання в сфері квазіофіційної торгівлі, яку представляють ринки і так звана "вулична торгівля", свідчить досвід країн з постсоціалістичною економікою.

Переважання в обігу ринків непродовольчих товарів викликано великою часткою покупок цих товарів іноземними громадянами та підприємцями. На більшості ринків, що досліджувалися, частка покупок іноземцями в загальному продажу сягала від 60 до 94% . Досвід вироблення основ регуляторної політики по відношенню до ринків був би корисним, на наш погляд, для уряду України і для місцевої виконавчої ради на сучасному етапі розвитку вітчизняної економіки.

Зростання обсягів квазіринкової торгівлі відбувається за рахунок згортання діяльності об'єктів стаціонарної торгівлі, які забезпечують цивілізований рівень торговельного обслуговування, але працюють в умовах більш жорсткішого податкового тиску, мають більші витрати з ведення господарства і знаходяться в умовах несумлінної цінової конкуренції.

Споживчий ринок України розшаровується залежно від доходу покупців. У стаціонарній мережі торгових підприємств обслуговується контингент покупців з високими доходами, а на ринках формується асортимент споживчих товарів для біднішої категорії клієнтів. Водночас за деякими групами непродовольчих товарів на ринках забезпечується широкий асортимент товарів і здійснюється продаж їх переважаючої частки.

Ринок став однією з основних ланок просування товарів до споживачів, тоді як діяльність цивілізованої торгової мережі була паралізована внаслідок приватизації, фінансово-платіжної кризи, вимивання оборотних коштів через гіперінфляцію. Ринок також відіграв позитивну роль у питаннях зайнятості, створення джерел єдино можливих доходів в умовах тимчасового безробіття, забезпечення дешевими товарами.

Ці та інші подібного роду функції переходили до ринків стихійно. На наш погляд, через використання виваженого регулювання діяльності ринків можна було б ефективніше впливати на хід реформ в країні. Однак у кращому випадку органи державного регулювання займали позицію пасивного спостерігача в питаннях розвитку ринків, а в інших -- часто необґрунтоване сприяли їх екстенсивному розвитку.

2. Форми і методи державного регулювання економіки

Один із основних елементів механізму регулювання капіталістичного господарства, а отже й збалансованості національного ринку в умовах сучасного капіталізму є, по-перше, ринкове регулювання, що здійснюється за допомогою механізму конкуренції, динаміки ринкових цін, стихійного вирівнювання попиту І пропозиції тощо. Таке регулювання обмежене переважно рамками немонополізованого сектора економіки, в якому налічується понад 95% усіх підприємств (у США їх близько 18,5 млн.), які виробляють майже 40% ВНП, зайнята більша частина найманих робітників.

По-друге, корпоративна (а в її межах монополістична або олігополістична) планомірність Гігантські багатогалузеві концерни за допомогою ЕОМ, маркетингу постійно вивчають масовий попит (його структуру, динаміку), формують його Тому виробництво товарів концернами зорієнтоване на відомий ринок на основі попередніх погоджень щодо номенклатури продукції, її кількості й якості. У наш час на світовий капіталістичний ринок за попередніми домовленостями між виробниками та споживачами надходить близько 70% усіх товарів, основну масу яких виробляють гігантські монополістичні об'єднання.

По-третє, державне регулювання найповніше здійснюється через державні замовлення, закупівлю значної частини продукції, що означає гарантований попит на неї. Так, Федеральний уряд США розміщує щороку до 16 млн. замовлень у понад 130 галузях промисловості. Виконанням цих замовлень зайнято близько 20% сукупної робочої сили. У США закупівля державою товарів І послуг військового та невійськового призначення становить близько 8%. У країнах "Спільного ринку" на початку 90-х рр. на закупівлю товарів І послуг витрачалося майже 18% усіх державних витрат.

Найважливіші напрями державного регулювання економіки, а отже, і встановлення рівноваги національного ринку, такі: 1) анти циклічне регулювання, що має короткочасний характер і спрямоване на послаблення циклічних коливань, зниження рівня інфляції; 2) програмування (капіталістична планомірність), що має тривалий характер, прагне цілеспрямовано впливати на обсяг і напрями капіталовкладень, зміну структури народного господарства, тобто має стратегічні цілі. Для досягнення як короткочасних, так і тривалих цілей використовують: 1) пряме (адміністративне) регулювання, що здійснюється за допомогою прийняття законодавчих актів і дій виконавчої влади; 2) непряме регулювання, що ґрунтується на використанні різних економічних, фінансових важелів (зміна ставки податків, норми надання податкових пільг та ін.). Економічна роль держави у цьому разі полягає в тому, що вона забезпечує регулювання суспільного капіталу в цілому.

За своєю соціально-економічною сутністю державна капіталістична планомірність означає планомірне вилучення прибутків, централізоване регулювання пропорцій економіки, темпів її розвитку. Методи капіталістичної планомірності -- це складання загальнонаціональних планів, програм, пропозицій, промислова політика.

Здійснення капіталістичної планомірності не передбачає комплексності та директивності, тобто вона ґрунтується не на встановлених державою обов'язкових нормах, а на орієнтовних показниках і рекомендаціях, що не є обов'язковими для виконання. Тому таку планомірність називають індикативним плануванням. З приходом до влади консервативних урядів, що виражають інтереси реакційних кіл монополістичної буржуазії, у деяких промислове розвинутих країнах загальнонаціональні плани зводяться все більше лише до прогнозування без прямого забезпечення фінансовими та іншими програмами.

2.1 Основні методи державного регулювання риночної економіки

Свої економічні функції держава реалізує через цілу систему впливу на соціально-економічні процеси. Ця система включає певні методи й регулятори, за допомогою яких здійснюється цей вплив. Виділяються такі методи регулювання й планування.

Регулювання - це система централізованих заходів, які проводить держава з метою утримання економічної системи в даному стані або забезпечення її розвитку на перспективу. Розрізняють короткострокове або поточне й довгострокове регулювання.

Короткострокове регулювання, яке широко стало застосовуватись на Заході в передвоєнні й особливо повоєнні роки, - це комплекс антикризових та анти циклічних заходів держави, спрямованих на пом'якшення наслідків економічних криз, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що воно являє собою оперативне реагування на виникнення й розвиток кризових явищ, а тому заздалегідь не планується.

Безпосередніми об'єктами поточного регулювання є попит і пропозиція, тобто вплив на них за допомогою певних економічних інструментів, які знаходяться в розпорядженні держави: політика прискореної амортизації, субсидії, державна допомога окремим фірмам чи галузям, державне регулювання норми процента, державна закупівля продукції тощо.

Довгострокове державне регулювання здійснюється у формі економічного програмування. На сьогодні це найбільш розвинута й поширена форма державного втручання в економіку й соціальні процеси в розвинутих країнах світу. Програмування, на відміну від емпіричного (поточного) регулювання, характеризується більшою мірою узгодженості часткової планомірності, властивої окремим господарствам (фірмам, підприємствам) з макроекономічним регулюванням відтворювальних процесів. А це означає певне скорочення сфери стихійності й зростання свідомого цілеспрямованого впливу на економічні процеси.

Програмування може бути кон'юнктурним і структурним. Кон'юнктурне програмування спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання господарською кон'юнктурою з метою одночасного досягнення чотирьох макроекономічних показників: стабільності цін, сталих темпів економічного розвитку; повної, з позицій капіталу, зайнятості; збалансованості платіжного балансу.

Методи досягнення цієї мети можуть бути найрізноманітніші. Зокрема, кейнсіанці та неокейнсіанці пропонують стимулювати

економічний розвиток шляхом впливу на попит. Роль головних інструментів, згідно з їх рекомендаціями, повинні відігравати податково-бюджетне регулювання та дефіцитне фінансування економіки. Більшість країн Заходу, використовуючи ці рекомендації, здійснювали довгострокові програми розвитку й структурної перебудови економіки до середини 70-х рр. З кінця 70-х рр. широко стали застосовуватись моделі державного регулювання економіки, рекомендовані представниками консервативного та неоконсервативного напряму в політекономії. Суть їх у спрямованості державного регулювання на пожвавлення пропозиції. Зокрема, на думку неоконсерваторів досягнення високих темпів реального економічного розвитку можливе лише за умови стабільності грошового обігу, надання кредитно-грошовій політиці пріоритетного значення. Такі види державного регулювання економіки характерні для Швеції, Німеччини, Нідерландів та інших країн Європи.

Основу структурного програмування становить кон'юнктурне програмування, доповнене програмами економічного й соціального розвитку. Воно передбачає: а)наявність зрілого державного сектора в галузі виробництва або в кредитно-грошовій сфері; б)високий ступінь взаємодії приватного та державного секторів; з)значний ринок державного споживання. Залежно від наявності перелічених факторів та національних особливостей структурне програмування може бути частковим або повним.

Часткове програмування спрямоване на регулювання співвідношення між попитом і пропозицією в окремих сферах і галузях економіки (галузеві та регіональні програми економічного й соціального розвитку).

Повне (власне структурне) програмування передбачає зміну співвідношень між різними галузями економіки. У кожній країні цей процес має свої особливості. У ФРН, наприклад, державна структурна політика не набула форм загальнонаціонального економічного регулювання через визнану слабкість державної економіки. У Франції ж, навпаки, наявність розвиненого державного сектора зумовила широке застосування прямих форм регулювання економіки.

Вищою формою регулятивного впливу з боку держави яв соціально-економічні процеси з метою підвищення їх ефективності є планування. Планування - це головний інструмент свідомого використання вимог економічних законів з метою встановлення необхідної пропорційності в розвитку суспільного виробництва. Тобто, це конкретна форма реалізації об'єктивної необхідності

погодженого, збалансованого розвитку всіх галузей й регіонів народногосподарського комплексу, всіх сфер суспільного виробництва. Слід розрізняти планомірність і планування.

Планомірність - це об'єктивна необхідність у свідомому, плановому встановленні необхідної пропорційності в процесі функціонування різних елементів економічної системи з метою забезпечення її високої ефективності.

Планування - це свідома діяльність людей, які спираються на знання вимог економічних законів у процесі розробки й реалізації планових завдань розвитку економіки.

Матеріальною основою макроекономічного планування є два компоненти: а)високий рівень усуспільнення виробництва; б)суспільна або державна форма власності. Тому реальне або повне планування економічної системи можливе лише в суспільстві, де панує суспільна власність на засоби виробництва. Виходячи з цього, слід розрізняти планування індикативне й директивне.

Індикативне (рекомендаційне) планування характерне для країн Заходу. Його показники не є всеосяжними, оскільки вони обов'язкові тільки для підприємств державного сектора. Для приватних господарств вони мають лише характер рекомендацій (пропозицій).

Директивне планування полягає в тому, що державні планові органи визначають загальнодержавні потреби, збалансовують їх з наявними ресурсами й за допомогою обов'язкових для виконання завдань забезпечують реалізацію розроблених планів. Директивне планування застосовувалось у колишніх країнах соціалістичної системи.

Загальна тенденція, характерна для сучасної світової цивілізації, - це поступове крокування від стихійного регулювання економічних процесів за допомогою лише ринкового механізму до їх свідомого узгодження шляхом регулювання, а в міру усуспільнення виробництва й зміцнення державного сектора в економіці - до індикативного, а згодом і до повного планування. Тому сучасні економічні системи (особливо в розвинутих країнах світу) різняться не наявністю чи відсутністю плановості (вона властива практично їм усім), а масштабами її поширення та методами практичного здійснення.

У процесі впливу на економічну систему з метою підвищення її ефективності держава застосовує рад регуляторів.

Система економічних регуляторів ринку.

Необхідність і межі використання окремих форм регулювання, а також методів, за допомогою яких вони реалізуються, визначаються прийнятою концепцією державного втручання в економіку, а також метою соціально-економічного розвитку кожної країни. Так, у таких країнах, як СІЛА, Англія, Канада, держава в основному спирається на бюджетно-податкову й грошово-кредитну системи. При цьому найбільш активну роль виконує грошово-кредитний механізм, який відповідає теорії монетаризму. Найбільш широко форми державного регулювання економіки застосовуються в країнах, які дотримуються концепції економічного дирижизму. Тут, поруч з бюджетно-податковими й ціновими формами, важливу роль виконує індикативне планування⁶², за допомогою якого держава впливає на економіку не методом директивних завдань, а на основі координації господарської діяльності всіх її суб'єктів та забезпечення їх інформацією про мету та пріоритети соціально-економічного розвитку країни. Допускається інколи й пряме втручання держави в економіку через механізм індикативних планів. Так у Франції для задоволення загальнодержавних потреб у рамках державного сектора економіки застосовується плановий контракт, а в приватному секторі - держзамовлення. (Що, до речі, практикується і в Україні). У багатьох країнах державне регулювання економіки здійснюється за допомогою механізму заробітної плати. В його основі лежать закони про працю, які регламентують певний рівень соціальних гарантій трудящих: мінімальний розмір заробітної плати, умови призначення допомоги по безробітті", розмір пенсій і трудовий стаж, необхідний для п одержання, тривалість оплачуваної відпустки та ін.

Методи використання цієї форми регулювання економічних відносин залежать від конкретних соціально-економічних умов.

ринковий економіка регулювання глобалізація

2.2 Сучасні моделі ринкової економіки у розвинених країнах

Відомо, що кожний тип економічної системи може включати кілька моделей економіки. Так, в епоху вільного ринку залежно від ступеня розвитку відносин власності та організаційно-економічних відносин виникають два види товарного виробництва. Першим історично було просте товарне господарство селян і ремісників, які виготовляли продукти власною працею і використовували порівняно прості знаряддя. В цьому випадку через досить низьку продуктивність працівників сфера товарного виробництва і обігу була розвинена недостатньо і нерідко межувала з натуральним господарством, якому належали основні позиції в економіці. При капіталізмі з'являється розвинене товарне господарство, коли майже всі продукти перетворюються на товари. Предметом купівлі і продажу стає і робоча сила людей. Розвинене товарне виробництво швидко розвивалося в умовах приватнокапіталістичного привласнення. В XX ст. цьому сприяла також власність акціонерних товариств, кооперативів і спілок.

Отже, товарне господарство, в якому використовується наймана праця - це основна модель ринкової економіки. Поряд з нею завжди існувало товарне господарство, засноване на безпосередньому поєднанні факторів виробництва. Тут власник, підприємець і працівник виступають як одна особа. Слід пам'ятати, що в докапіталістичних суспільствах тією чи іншою мірою товарне виробництво базувалося на примусовому поєднанні факторів виробництва, тобто позаекономічному примусі до праці. Більш того, така модель існувала і в епоху розвиненого капіталізму (до громадянської війни в південних штатах США широко використовувалась праця рабів).

Чисте (класичне) товарне господарство, як зазначалося, на певному етапі суспільного розвитку виявилось не досить ефективним в економічному, і особливо в соціальному аспекті. Внаслідок дії об'єктивних (природна еволюція товарного господарства) і суб'єктивних (усвідомлена дія неринкових інститутів, передусім держави та інших суб'єктів економіки) факторів класичну ринкову систему господарства замінили сучасні моделі економіки. В науковій і навчальній літературі немає єдиної класифікації і визначення моделей економіки, які склались в розвинених країнах. У зв'язку із цим наведемо кілька визначень з економічної літератури. В. Варга (Австрія) вважає, що сьогодні на Заході фактично склалось кілька різновидів "ринкових економік", що відрізняються один від одного. Так, у США найбільш поширеним є принцип "Іаійег Гаіге" (це означає, що вплив держави на економіку є досить незначним). На противагу цьому у Франції існує досить сильна державна промисловість, і одним з поширених гасел там була "планіфікація".

Зміст терміна "змішана економіка" в науковій літературі визначається по-різному. На думку деяких дослідників, "сучасна система змішаної економіки може розглядатися як сукупність ринків товарів та послуг, які, з одного боку, певним чином пов'язані між собою, з другого - мають специфічні ознаки, що виявляється в особливостях функціонування і відповідно, в тих відносинах,, які формуються в рамках цих ринків. Інші автори вважають, що змішана економіка - це західна модель соціально-економічного розвитку, що передбачає поєднання приватної і державної форм власності, планової і ринкової економіки, проведення інституціально-соціальних реформ з метою побудови більш прогресивного ладу. Вона виникла в перші десятиріччя XX ст. Спочатку розвинене товарне виробництво набуло загального характеру, оскільки всі створювані корисні блага набували форми товару. Але в другій половині XX ст. під впливом науково-технічної революції та державного втручання у господарське життя в ньому виділився нетоварний сектор. До нього ввійшло виробництво продуктів та сфера послуг, які не реалізувалися через ринок (фундаментальні наукові дослідження, безкоштовні види освіти та інші послуги, основна продукція військово-промислового комплексу тощо). Причому неринкові форми господарювання відіграють все більшу роль у суспільному розвитку. В результаті сучасна економіка є змішаною стосовно того, що поєднує товарні - як провідні і визначальні - і нетоварні зв'язки .

Змішану економіку вважають поєднанням в одній моделі елементів капіталізму і соціалізму, що відображено в теорії "конвергенції" двох систем.

Саме поняття "змішана економіка", на наш погляд, визначає лише один момент економічної системи - вона не моно елементна з погляду основних ознак, що характеризують економічну систему. Але і ринкова економіка епохи вільної конкуренції за формами власності і господарювання, механізмами її регулювання також була змішаною. І найбільш змішаною є перехідна економіка. З погляду статики вона включає навіть два типи економічних систем. "Чистих", моноелементних систем практично не існує, всі вони тією чи іншою мірою поліформічні. Ось чому поняття "змішана економіка" не характеризує пріоритетну або специфічну ознаку будь-якої сучасної моделі економіки.

Щодо цього більш визначеним є поняття "соціальне ринкове господарство". В ньому акцентується увага на двох важливих ознаках моделі економіки: 1) вона в основі залишається ринковою, а тому і зберігається термін "ринкове господарство", 2) поняття "соціальне" підкреслює суттєву ознаку ринкова економіка так чи інакше соціалізується неринковими інститутами (насамперед державою). Саме їх дії і спрямовані на виправлення, пом'якшення одного з головних недоліків ринку і товарного господарства в цілому значного соціального диспаритету суб'єктів ринкової економіки.

Соціальна ринкова економіка як особливий тип господарської системи характеризується не просто високим рівнем добробуту населення, їй властивий набір соціально-економічних інститутів, які спрямовують функціонування всіх елементів цієї системи на реалізацію цілей соціальної справедливості, захищеності, високого рівня і якості життя .

Соціальне ринкове господарство залишає "вільному ринку" достатній простір для прояву його рушійних сил, але втручається в його розвиток тільки тоді, коли виникає загроза небажаних для суспільства наслідків,такого,розвитку. "Соціальне ринкове господарство" - це не просто економічний термін. Він відображає важливий напрямок сучасної економічної теорії, ідеї якого втілені на практиці.

Завдання держави - застосовуючи управлінські методи, втручатися в господарське життя з тим, щоб забезпечити функціонування соціальної ринкової економіки. Загалом держава має чотири можливості втручатися в економічний процес. За допомогою законів та інших нормативних актів вона забезпечує загальні умови для здійснення економічного процесу. Ці нормативні акти мають створювати гарантію для функціонування ринкової економіки. Вона дбає про такі трудові відносини і соціальний лад, за яких би враховувалися насамперед інтереси найманих працівників і були б гарантовані рівні можливості для всіх груп населення. У рамках кон'юнктурної політики вона турбується про те, щоб розвиткові економіки не загрожували кризові явища.

Соціальне ринкове господарство як ідея й економічна політика держави характеризується тим, що відбувається постійна соціалізація ринкових відносин шляхом утворення спеціальних інститутів, які здійснюють соціальне і матеріальне вирівнювання і соціальне забезпечення всіх прошарків населення. При цьому виявляється матеріальна підтримка передусім тих, хто об'єктивно неспроможний забезпечити собі умови для повноцінного життя. Тому найбільш важливою є ідея про державну політику перерозподілу, яка (як припускається) може коригувати ринковий результат відповідно до визначених стандартів "соціальної справедливості".

Водночас сьогодні у високорозвинених країнах держава проводить активну соціальну політику. Щодо цього їх національні моделі є соціальне орієнтованими. Лише масштаби цієї політики, форми і методи її здійснення можуть бути більшими чи меншими.

3. Підходи щодо державного регулювання економіки в умовах глобалізації світових економічних відносин

В економіці відзначається, що розвиток країн з перехідною економікою та нових індустріальних країн здійснюється у поєднанні двох протилежних, але взаємопов'язаних напрямків. Перший напрямок пов'язаний з мобілізацією наявних ресурсів та спрямуванням їх на розвиток внутрішнього ринку і національної економіки. Другий напрямок випливає з умов глобалізації світового господарства, яка, як відомо, здійснює послідовну або форсовану інтеграцію країни у світове господарство, орієнтується на використання фінансових засобів і технологій, що надходять з інших країн.

Сучасна еволюція світового господарства характеризується трьома основними тенденціями: інтернаціоналізація;міжнародна регіональна економічна інтеграція;глобалізація виробництва та обміну.

Інтернаціоналізація на мікро рівні - це процес залучення окремих підприємств до міжнародних операцій.

Глобалізація - це суперечливий, нерівномірний процес, що постійно змінює свої форми, методи і механізми реалізації. В останні десятиліття XX ст. в теорії і в практиці переважала неоліберальна модель глобалізації, що випливає з постулатів ліберальної економічної думки.

Економічна ринкова трансформація в Україні була ускладнена проблемами суверенітету, економічної незалежності, економічної безпеки, а також невідкладними проблемами державотворення. Недостатня увага до розробки стратегічних цілей реформування, пошуку ефективних шляхів їх реалізації призвела до поглиблення кризової ситуації в країні: велике падіння обсягів ВВП, зростання безробіття та заборгованості з зарплат, втрати зовнішніх і внутрішніх ринків, зниження рівня забезпеченості і добробуту населення .

Ситуація вимагає пошуку нових шляхів виходу з економічної кризи, продовження реформ та досягнення стійкого зростання в умовах глобалізації світової економіки як незворотного об'єктивного процесу розвитку людства. Основна мета реформ полягає в створенні в Україні такого ділового середовища, яке б сприяло відновленню і розвитку національної промисловості та продуктивних сил держави. Це можливо за умов удосконалення системи державного регулювання, забезпечення структурних перетворень .

Відповідно до двох вищенаведених напрямків розвитку країн з перехідною економікою можна виділити моделі державного регулювання національної економіки. В умовах національної економіки України слід говорити про такі підходи. На макрорівні можуть бути застосовані:

- жорстка монетарна політика через регулювання готівкової маси, відсоткових ставок, курсу національної валюти тощо;

- кейнсіанська модель регулювання на засадах системи державних закупівель, механізму регулювання податкової політики тощо.

На мікрорівні слід виділити два підходи. Перший підхід -- дерегулювання процесів управління економікою шляхом впровадження регулятивної реформи. Цей підхід базований на неолібералізмі в підходах до державного регулювання економіки.

Другий підхід - активна промислова політика держави через всебічну підтримку національних виробників усіх форм власності і створення сприятливих умов для їхнього функціонування на внутрішньому і зовнішньому ринках. Державне регулювання економіки на основі державної промислової політики -- це сукупність заходів державного впливу на механізм суспільного репродукування, що передбачає збільшення адміністративно-правового регулювання економічних відносин, застосування прямої регулюючої ролі держави.

3.1 Формування системи державного регулювання економіки України

Положення, розглянуті вище, дають загальне уявлення про роль держави в ринковій економіці. Тепер же необхідно перейти від загального до конкретного й показати, як формується система державного регулювання економіки в Україні, чи відповідає вона науковим стандартам і досвіду країн, які вже пройшли цей шлях.

Система державного регулювання ринкової економіки в Україні формується в складних і нестандартних умовах. Нестандартних тому, що країни, в яких ця система діє ефективно, формували її в процесі розвитку й вдосконалення свого соціально-суспільного ладу (капіталізму). Ми ж здійснюємо це в умовах руйнування командно-адміністративного соціалізму й первісного нагромадження капіталу. Через відсутність аналогів неможливо таку систему в когось скопіювати (хоча деякі політики настирливо нав'язують Україні західні моделі), а тим більше створити її водночас, згідно з якоюсь, хоча й ідеально розробленою програмою.

Для того, щоб Україна мала ефективну систему державного регулювання економіки, необхідно: по-перше, визначити соціально-економічний статус суспільства, яке ми будуємо; по-друге, концептуально визначити місце держави в економічних процесах. Що стосується другого, то мається на увазі визначення мети, заради якої держава втручається в економічні процеси. Мета передбачає вибір засобів, за допомогою яких вона може бути найбільш ефективно досягнута. Засоби приводяться в дію певним механізмом, який повинен бути закладений у концепцію. І, нарешті, визначити в інтересах кого, яких верств населення держава повинна здійснювати регулювання економіки.

На жаль, сьогодні ці принципові питання залишаються відкритими, тому й формування системи державного регулювання економіки носить спорадичний характер. В ній ми, наприклад, бачимо спробі застосувати майже всі можливі форми державного регулювання економіки, але не бачимо системи й ефекту навпаки, практично будь-яка спроба держави втрутитися в економічні процеси, що відбуваються в країні, породжує анти ефект. Ситуація ускладнюється ще й тим, що економіка України переживає глибоку кризу.

Методи, форми, способи державного регулювання на різних етапах розвитку суспільства нетотожні і динамічно змінюються. Це можна простежити по розвитку організаційно-правового впливу в США, а саме законів, які регулюють сферу підприємництва. Ось деякі з них:

* закон Шермана (1890 р.) - вводив заборону монополій чи спроб монополізації, а також угод, різного роду об'єднань та змов, спрямованих на обмеження торгівлі між штатами чи зовнішньої торгівлі;

* закон про доброякісність продуктів харчування і медичних препаратів (1906 р.) - заборонив виробництво та продаж фальсифікованих чи неправильно маркованих продуктів і медикаментів між штатами. Замінений у 1938 р. Федеральним законом про продукти харчування, медикаменти та косметичні засоби, до якого у 1952 та у 1962 рр. внесено поправки, які зробили закон ще більш жорстким;

* закон про заснування Федеральної торгової комісії (1914 р.) - заснування органу, який стежить за недобросовісними методами конкуренції;

* закон Клейтона (1914 р.) - доповнення до закону Шермана, забороняє певні різновиди цінової дискримінації, використання обмежувальної практики збуту товарів, володіння акціями інших корпорацій та встановлення спільних директоратів. Усе це специфічні антимонопольні заходи;

* закон Уілера Лі (1938 р.) - забороняє недобросовісні чи обманні дії та прийоми незалежно від того, спричинили вони шкоду конкуренції чи ні; встановлення юрисдикції Федеральної торгової комісії над рекламою продуктів харчування та медикаментів;

* закон про відображення істини на упаковці та в маркуванні товарів (1966 р.) вводить правила на упаковку та маркування товарів широкого вжитку, зобов'язує виробника вказувати точні дані про товар;

* закон про безпеку товарів споживання (1972 р.) - заснування комісії з проблем безпеки товарів споживання з правом введення стандартів і санкцій за їх недодержання.

А.Сміт (1723-1790) - основоположник класичної теорії вільного ринку, автор наукової праці "Дослідження про природу та причини багатства народів" - хоч і вважав, що держава щодо регулювання економіки має виконувати виключно функції "нічного сторожа", все ж таки мусив визнати, що саме обов'язком держави є обґрунтування та утримання таких суспільних установ і таких суспільних робіт, які є, можливо, найвищою мірою корисними для суспільства в цілому, проте не можуть своїм прибутком відшкодувати витрати окремої людини чи групи людей. Тому не варто очікувати, що приватна особа чи невелика група приватних осіб засновувала б їх та утримувала . А ось уже П. Самуельсон - Нобелівський лауреат у галузі економіки, автор відомого в Україні підручника "Економікс" - висловлює кардинально протилежну думку, яка відповідає реаліям сучасної ефективної змішаної економіки: керувати економікою за відсутності ринку чи держави все одно, що аплодувати однією рукою.

Сучасні ж концепції державного регулювання ринкових відносин (неолібералізм, нео-консерватизм, неоінституціалізм, сучасний соціал-демократизм тощо) передбачають настільки розвинений, складний та професійний механізм організаційно-правового впливу (в тому числі ґрунтованого на адміністративних методах) у "вільну" діяльність господарюючих суб'єктів, що стосовно змісту таких форм державного регулювання, як прогнозування та планування соціально-економічного розвитку, все більше "наближаються" до управлінської моделі, яка була домінуючою в СРСР.

Першим, хто науково обґрунтував необхідність втручання держави у його сучасних широких межах для стабілізації капіталістичної економіки, був англійський економіст Дж. Кейнс (1883-1946), автор класичної наукової праці "Загальна теорія зайнятості, відсотку та грошей". Після Другої світової війни до 70-х років XX ст. макроекономічна політика таких країн, як США, ФРН, Франція, Англія, ґрунтувалась в основному на кейнсіанській концепції, яка передбачає великі бюджетні видатки держави.

В Україні дерегулювання також проголошено одним із головних напрямів державної політики щодо малого підприємництва, про що свідчить низка Указів Президента України. Центральним органом виконавчої влади, відповідальним за виконання цього завдання, є Державний комітет України з регуляторної політики та підприємництва. Поки що заходи з дерегулювання знаходяться лише на початковій стадії їх втілення у реальну практику організаційно-правового впливу, вони зустрічають значний опір з боку чиновництва.

Це переконливо доводить, що державне регулювання економіки є динамічним процесом, а його форми та методи перебувають у постійному русі й визначаються нагальними потребами соціально-економічного розвитку. Із зміною його пріоритетів змінюються співвідношення ринкової саморегуляції та організаційно-правового впливу держави. Також це свідчить про те, що не буває некорисного та непотрібного досвіду, не слід його ігнорувати та винаходити "дерев'яний велосипед".

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що наведені концепції економічної політики держави та відповідний організаційно-правовий інструментарій державного регулювання є досвідом промислово розвинених країн Із стабільними ефективними ринковими економіками. Уявлення про позитивність чи негативність цього досвіду, а також про можливість такого використання на пострадянському просторі не є сталим і перебуває у постійній динаміці.

Найважливішим висновком є те, що держава завжди регулює сучасну економіку, яка являє собою напрочуд складний та професійний механізм навіть тоді, коли декларується зменшення державного втручання. При цьому організаційно-правовий вплив спрямований на стимулювання приватної ініціативи та допомогу господарюючим суб'єктам шляхом створення необхідних умов для їх успішного функціонування. Проте ніяким чином це не відсторонення від існуючих проблем та уникнення відповідальності під дискусійним лозунгом "ринок вирішує все", що спостерігалось в Україні в кінці 80-х - на початку 90-х років.

Порівняльний аналіз із організаційно-правовим впливом в Україні дає змогу дійти висновку, що вітчизняні заходи з регулювання підприємництва не є системними і більш схожі на еклектичне поєднання різних методів і форм впливу. Поза сумнівом, досвід зарубіжних країн у здійсненні економічних реформ заслуговує на всебічне вивчення та продумане, виважене і адаптоване використання в Україні, оскільки специфіка України саме і полягає в тому, що ринкове саморегулювання лише налаштовується.

Література

1.Корецький Н.П.Сучасні моделі ринкової економіки у розвинених країнах". //Вісник УНДУ 2002 №1 ст.93-102.

2.Ластовецький А.Б.Державне регулювання у ринковій економіці. //Підприємництво, господарство і право-2003 №6 с.126-130.

3.Бесєдін І.В.Основні тенденції розвитку світової економіки. //Формування ринкових відносин в Україні.-2003.-№1.с.10-14.

4.Ковальова Н.О.Деякі аспекти механізму регулювання ринку в світовій економічній теорії. //Формування ринкових відносин в Україні.-2003.№5 с.82-86.

5.Стороженко О., Безменова Н.Функции, структура, инфроструктура рынка.// Бізнес информ 1999 №7-8 с.54-58.

6. Бесєдін І.В.Програмування розвитку національної економіки в розвинених країнах.// Формування ринкових відносин в Україні. Випуск №19-К,2002 с.9-13.

7. Бойко А.В. Государственное регулирование економики в промышленно развитых странах.// Бізнес информ.-1999.-№7-8-с.58-61.

8. Новые тенденции в государственном регулировании экономики развитых стран.// Экономика и управление в зарубежных странах:Информ бюлетень №4/ ВИНИТИ-М,2003-с.23-38.

9. Моспас П. Кризис финансовых рынков в развивающихся странах.// М. Э и МО. - 1999. - №1.- с.38-47

10. Грищенко А. Соболев В. Рыночная инфраструктура: сущность, функции, строение.// Экономика Украины.- 1998 - №4 - с.35-44

11. Форми і методи державного регулювання економіки.// Основи економічної теорії. Посібник за ред. С. В. Мочерного - К,- 1998 с.307-317

12. Ковальчук В.М. ,, Загальна теорія економіки", Тернопіль, - 1998, с. 78-87