Сутність і місце сільськогосподарського виробництва в економічній діяльності суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

31

Міністерство аграрної політики України

Сумський національний аграрний університет

Кафедра економічної теорії

КУРСОВА РОБОТА

з основ економічної теорії

Сутність і місце сільськогосподарського виробництва в економічній діяльності суспільства

Зміст

• Вступ
• 1. Суть і види економічної діяльності. Суспільний поділ праці
• 2. Основні фактори виробництва

3. Сутність і місце сільськогосподарського виробництва в економічній діяльності суспільства

4. Економічна ефективність та її показники

5. Результати економічної діяльності

• 6.Аграрні реформи і економічна діяльність України
• Висновок
• Список літератури

Вступ

Сільське господарство -- одна з пріоритетних галузей народного господарства, в якій процеси виробництва, розподілу, обміну та споживання мають свої особливості, де діють нові економічні закони, а дія притаманних всьому суспільному способу виробництва законів набуває специфічних форм. ці особливості значною мірою залежать від природних факторів. Для забезпечення життя більшості населення планети сільське господарство залишається найважливішою галуззю народного господарства. Так, наприкінці ХХ ст. з 6 млрл. населення земної кулі у слаборозвинутих країнах світу голодує близько 1 млрд. чол. Проблема нормального забезпечення продуктами харчування гостро стоїть для сотень мільйонів населення в різних куточках нашої планети, в т.ч. в Україні. Сільське господарство є також важливою сировинною базою для харчової та легкої промисловості. Крім того, у цій галузі відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої значною мірою залежить здоров`я людини, її психологічний, нервовий, емоційний стан тощо.

Стан економіки аграрного сектора зумовлює активізацію пошуку шляхів виходу з економічної кризи та розвитку підприємницької діяльності.

Головною метою економічної діяльності суспільства є формування конкурентоспроможного аграрно-промислового виробництва, спрямованого на вирішення політичних, соціальних, економічних завдань та забезпечення продовольчої безпеки країни.

Найголовнішим на сьогодні є створення передумов для довгострокового економічного зростання, зокрема: посилення інноваційного спрямування розвитку економіки політики; визначення пріоритетів структурної перебудови, технологічного і технічного забезпечення; вирішення питань земельних відносин; структуризація власності та формування організаційно-правових структур АПК; розвиток інститутів корпоративної самоорганізації; стимулювання кооперації та фінансово-промислової інтеграції; стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу; розвиток інформаційної сфери як основи ефективності інноваційної політики; здійснення адміністративної реформи та підготовка кадрів.

Держава правовими та організаційними заходами має забезпечити вільний вибір суб'єктами підприємницької діяльності форм господарювання, напрямків та умов реалізації продукції, право розпоряджатися результатами своєї праці та капіталом.

Державна політика в аграрній сфері повинна йти у напрямку пошуку оптимальної моделі трансформації економічних відносин суб'єктів господарювання. Потребує змін також вся інфраструктура сільського господарства.

Стратегія і тактика реформ АПК повинні концентруватися на трьох взаємопов'язаних напрямках. Перший - формування ефективного господаря-власника. Другий - створення сприятливого економічного середовища ("правил гри") на ринку. Третій - активний пошук і мобілізація внутрішніх резервів зростання обсягів виробництва, підвищення ефективності.

Мета курсової роботи -- розглянути економічну діяльність суспільства і охарактеризувати її результати і визначити ефективність та особливості економічних відносин в аграрному секторі України.

1. Суть і види економічної діяльності. Суспільний поділ праці

Головною проблемою кожної країни є задоволення різноманітних потреб людей, які представляють собою об'єктивно необхідні умови життя і розвитку людини, суспільства в цілому. Останні - незліченні, а ресурси, з допомогою яких вони можуть бути задоволені, обмежені. Але в процесі прогресивного розвитку суспільства зростають як самі потреби, так і можливості їх задоволення.

Існує досить стійка залежність між розвитком і зростанням суспільного виробництва та якісним вдосконаленням потреб. Ця залежність проявляється як закон зростаючих потреб. Мета всякої економічної діяльності -- задовольнити зростаючі потреби. Переважна більшість економістів вважає, що економічна діяльність - це будь-який вид трудової діяльності, спрямований на задоволення різноманітних матеріальних і духовних потреб.

Економічна діяльність у процесі суспільного прогресу стає все багатограннішою, виникають нові її сфери і види. Це пов'язано з розвитком продуктивних сил, вдосконаленням їх суспільної організації, зокрема спеціалізації і кооперування на основі суспільного поділу праці.

Суспільний поділ праці означає відособлення і співіснування різних видів трудової діяльності.

Як відомо, існують три основні форми суспільного поділу праці:

- загальна, яка виникає в результаті поділу суспільного виробництва на окремі великі роди (промисловість, сільське господарство, сфера послуг тощо);

- часткова, яка створюється в результаті поділу цих родів виробництва на види (наприклад, сільське господарство ділиться на окремі галузі: рослинництво і тваринництво) і підвиди (зернове господарство, картоплярство, овочівництво тощо). Ці дві форми суспільного поділу праці характеризують процеси всередині суспільства;

- одинична форма поділу праці, яка характеризує цей процес всередині окремого підприємства (між цехами, дільницями, бригадами, різними працівниками).

Згідно з Міжнародною стандартною галузевою класифікацією ООН, сьогодні виділяються такі види економічної діяльності: промисловість, сільське господарство, мисливство, лісове господарство і риболовство; гірничодобувна промисловість, в тому числі експлуатація кар'єрів; оптова і роздрібна торгівля, ресторани і готелі; транспорт, складське господарство і зв'язок; фінанси, страхування, операції з нерухомим майном і комерційні послуги, комунальне, громадське і особисте обслуговування.

Всі ці види економічної діяльності людей в суспільному виробництві можна згрупувати в три великі блоки галузей:

а) основне виробництво;

б) виробнича інфраструктура;

в) соціальна інфраструктура.

До основного виробництва відносяться ті галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання і засоби виробництва. Примноження суспільного багатства залежить саме від цих галузей, від їх технічного І технологічного рівня. Це, перш за все, сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, агропромисловий, хіміко-лісовий комплекси, а також виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво.

Виробнича інфраструктура - це комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому. Сюди належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади; спеціальні галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних тощо).

Господарська діяльність в цих галузях, що обслуговують виробництво, підвищує його ефективність, поліпшує умови праці і рівнозначна примноженню суспільного багатства. З розвитком суспільної економічної діяльності прискореними темпами розвивається виробнича інфраструктура. Тому її стан достатньо повно віддзеркалює рівень розвитку економіки країни в цілому. У розвинутих країнах неухильно зростає частка цих галузей у структурі суспільного виробництва.

Перед Україною в процесі структурної перебудови економіки постає завдання прискорити розвиток виробничої інфраструктури, яка є слабо розвиненою. Основне виробництво і виробнича інфраструктура в цілому становлять сферу матеріального виробництва. Але в процесі суспільного прогресу швидко зростають потреби в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері, що обумовлює існування соціальної інфраструктури.

Соціальна інфраструктура -- це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у розвитку людини, примноженні її розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього та культурного рівня. Тривалий час в економічній літературі цю сферу людської діяльності відносили до невиробничої сфери, мотивуючи це тим, що тут не створюються матеріальні блага.

Звичайно, невиробнича сфера існує: партапарат, апарат Державного управління, громадських організацій та рухів, армія, міліція тощо. Проте всю соціальну інфраструктуру не можна відносити до невиробничої сфери, тому що тут створюються послуги, які задовольняють соціальні і духовні потреби. Праця, що створює ці послуги, є суспільне необхідною і суспільне корисною, рівноцінною праці у сфері матеріального виробництва. Тому її слід вважати продуктивною працею, а соціальну інфраструктуру віднести до сфери нематеріального виробництва.

Соціальна інфраструктура включає такі галузі: охорона здоров'я, фізична культура, освіта, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт і зв'язок, побутове обслуговування, культура та мистецтво. Що стосується науки, то прикладну науку, яка є безпосередньою продуктивною силою, слід віднести до виробничої сфери.

Що стосується торгівлі, транспорту і зв'язку, то вони належать як до матеріального виробництва (там, де є процес виробництва), так і до нематеріального (де вони пов'язані з обслуговуванням людей). Охорона навколишнього середовища належить до матеріального виробництва, бо здійснюється шляхом вдосконалення виробництва. Разом з тим вона стосується і соціальної сфери, тому що пов'язана із створенням сприятливих умов для життя людини.

Досвід розвинутих країн свідчить про те, що соціальна інфраструктура поступово перетворюється в основну сферу людської діяльності. У постіндустріальних країнах (США, Франція, Німеччина, Канада та ін.) частка цієї сфери у створенні валового національного продукту перевищує 50%. Отже, важливим стратегічним завданням економіки України має бути прискорений розвиток соціальної інфраструктури, яка визначає економічний прогрес суспільства та якість життя населення.

Як відомо, економічна діяльність спрямована на задоволення постійно зростаючих матеріальних і духовних потреб. Щоб жити, працювати, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло, тобто споживати матеріальні і духовні блага. Причому свою долю в споживанні людина отримує через розподіл і обмін. Отже, суспільне виробництво складається з таких елементів: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання. Ці елементи є фазами виробництва. Тому цю структуру можна назвати пофазною. Ці фази між собою тісно взаємопов'язані, хоча кожна з них відносно відособлена, тобто має певні характерні особливості.

Насамперед, тісно взаємозумовлені власне виробництво та споживання. Споживання є використанням створених благ. Воно буває двох видів: виробниче і особисте. Виробниче споживання - це споживання засобів виробництва і робочої сили працівника при виготовленні суспільне необхідного продукту.

Отже, цей вид споживання фактично означає виробництво. З цим пов'язане і особисте споживання, в процесі якого відбувається відтворення робочої сили. Споживання визначає мету виробництва і його структуру. У свою чергу, виробництво створює предмет споживання, породжує нове споживання, визначає спосіб споживання. Отже, дещо відрізняючись за своїми функціями, власне виробництво і споживання тісно пов'язані і лише у своїй єдності можуть становити виробництво.

Перш ніж надійти у споживання, продукт має пройти стадії розподілу та обміну.

Розподіл буває трьох видів:

а) розподіл засобів виробництва;

б) розподіл трудових ресурсів;

в) розподіл предметів споживання.

У процесі розподілу встановлюється частка кожного індивіда чи колективу в одержанні суспільного продукту.

Але щоб одержати саме те, що необхідне для задоволення конкретних потреб суспільства, кожного виробничого підрозділу і окремої людини, продукт має пройти стадію обміну.

Обмін буває трьох видів:

а) обмін діяльністю та здібностями;

б) обмін засобами виробництва;

в) обмін предметами споживання.

Отже, виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле в економічній діяльності суспільства.

2. Основні фактори виробництва

Економічна діяльність передбачає наявність певних економічних ресурсів або факторів виробництва. Маються на увазі природні, людські і створені людиною ресурси, які використовуються для виробництва товарів і послуг. Коло цих ресурсів широке: фабричні і сільськогосподарські споруди, різноманітне устаткування, інструменти, машини, засоби транспорту і зв'язку, різні види праці, земля і всілякі корисні копалини.

У працях західних науковців (зокрема, Ж.В. Сея) ще з другої половини XIX ст. до наших днів (П.А. Самуельсон, К.Р. Макконнелл, С.Л. Брю та ін.) ці ресурси класифікуються як три фактори виробництва: земля, капітал і праця.

В підручнику «Економікс» (К.Р. Макконнелл і С.Л. Брю) виділені наступні фактори:

а) матеріальні ресурси -- земля, або сировинні матеріали, і капітал;

б) людські ресурси - праця і здатність до підприємництва.

У поняття «земля» входять всі природні ресурси, що застосовуються у виробничому процесі: орні землі, родовища мінералів і нафти, водні ресурси. Поняття «капітал» або інвестиційні ресурси, охоплює всі виготовлені засоби виробництва (інструменти, машини, устаткування, транспортні засоби тощо), які використовуються у виробництві товарів та послуг і доведенні їх до споживача.

Процес виробництва і нагромадження цих засобів виробництва називається інвестуванням. Тут важливо відзначити, що інвестиційні товари (засоби виробництва) відрізняються від споживчих товарів тим, що останні задовольняють потреби безпосередньо, тоді як перші роблять це опосередковано, забезпечуючи виробництво споживчих товарів. Заслуговує на увагу і те, що в наведене вище визначення капіталу гроші не входять.

Правда, в економічній літературі і бізнесі широко вживається вислів «грошовий капітал», коли йдеться про гроші, які можуть бути використані для купівлі машин, устаткування та інших засобів виробництва. Проте гроші самі по собі не можна вважати економічним ресурсом. Реальний капітал - інструменти, машини та виробниче устаткування -- це економічний ресурс. Гроші, або фінансовий капітал, не є таким ресурсом.

Праця - це широкий термін, що вживається для позначення фізичних та розумових здібностей людей, які застосовуються у виробництві товарів та послуг. Поняття «праця» охоплює роботи, що виконуються лісорубом, продавцем, машиністом, учителем, професійним футболістом, бухгалтером, фізиком-ядерником тощо. Сучасні економісти виділяють в окремий фактор виробництва підприємницьку діяльність (здатність до підприємництва).

Вважається, що підприємництво - це особливий людський ресурс, завдяки якому здійснюється з'єднання ресурсів (землі, капіталу, праці) в єдиний процес виробництва товарів або послуг. Підприємець приймає рішення в процесі ведення бізнесу, які визначають курс діяльності підприємства. Він є новатором, намагається освоїти на комерційних засадах нові види продукції, нові технології, більш досконалі форми організації бізнесу.

Підприємець - це людина, яка йде на ризик. У ринковій системі прибуток йому не гарантовано. Винагородою за витрачений ним час, зусилля і здібності можуть виявитися як прибуток, так і збитки, і навіть банкрутство. Згідно з теорією «продуктивності капіталу» кожен із факторів виробництва має фізичну продуктивність, створює свою частку доходу. Земля приносить власнику ренту, капітал (засоби виробництва) -- доход у вигляді процента праця робітникові - заробітну плату, підприємницький доход - у формі прибутку.

Інший погляд на цю проблему має марксистська економічна теорія. Вона розмежовує фактори виробництва та джерела вартості, зокрема, додаткової вартості. Єдиним джерелом вартості вважається праця, а засоби виробництва, в тому числі і земля, виступають речовими факторами, але тільки виробництва споживної вартості, а не вартості. Робоча сила виступає як особистий фактор.

В умовах капіталізму речові фактори і робоча сила мають свої соціально-економічні форми постійного і змінного капіталу. Однак речові фактори виробництва самі по собі капіталом не виступають. Вони перетворюються в капітал, коли служать засобом експлуатації найманої робочої сили. Засоби виробництва (постійний капітал) беруть участь лише у створенні споживної вартості, але не вартості.

Їхня вартість конкретною працею найманого робітника переноситься на готовий продукт. Нова вартість, яка включає і додаткову вартість, створюється працею найманого робітника (змінний капітал). Отже, цією працею створюється необхідний продукт, що набирає форми заробітної плати, і додатковий продукт, який виступає у формі процента, прибутку і ренти.

Проаналізувавши різні точки зору на функціонування факторів виробництва, можна зробити висновок, що джерелом новоствореної вартості, прибутку є лише праця у й різновидах. Оскільки наші потреби численні, а ресурси обмежені, то для задоволення потреб необхідно постійно покращувати використання цих ресурсів шляхом підвищення ефективності виробництва.

3. Сутність і місце сільськогосподарського виробництва в економічній діяльності суспільства

АПК -- це сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції. До складу АПК входять такі основні сфери:

1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування;

2) власне сільське господарство;

3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.

Виникнення АПК зумовлене розвитком продуктивних силнародного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство приводить до скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила близько 85%, то нині у США та Англії вона становить приблизно 3%, Франції, Італії -- близько 7, в Японії -- 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості та торгівлі, до виділення з сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

До першої сфери АПК входять галузі й підприємства, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти та ін.

Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультативні фірми, страхові компанії, експортні об'єднанні та ін.

Стан справ у агропромисловому комплексі вагомо позначається на суспільстві в цілому. Зміни в державі, в економіці пройшли такими швидкими темпами, що державна система не змогла своєчасно на них відреагувати і, як результат, відбулося те, що характеризує сьогоднішню ситуацію в АПК. Однак, не варто оцінювати зміни тільки з негативної точки зору. Реальний стан справ, як індикатор, підкреслює необхідність нових перетворень.

За останні роки в країні створились умови, за яких товарне виробництво (першооснова ринку) поставлене поза ринковими відносинами. Фінансово-банківська система відійшла від виробництва і обслуговує сферу обігу. Якщо країна визначила курс до ринкової економіки, а закони, на яких грунтується ринок, у ній порушуються або ігноруються, то вона приречена на розбалансованість економіки, спад виробництва, дефіцити тощо.

Ситуація, що склалася в сільському господарстві, не забезпечує не тільки розширеного відтворення, але й простого. В умовах монополізму виробників засобів виробництва та ринку збуту, правової незахищеності, відсутності реальних основ для фінансової підтримки, підтримки різноманітних форм власності сільське господарство і АПК виявилися кинутими державою у ринкову стихію.

Особливо руйнівно на становищі сільського господарства позначилося неконтрольована лібералізація цін, яка призвела до випереджаючого зростання цін на матеріально-технічні ресурси, вилучення з галузі додаткових фінансових коштів, руйнації добре налагоджених міжгалузевих і міжрегіональних інтеграційних зв'язків. Диспаритет цін підірвав фінансову основу розвитку виробничої і невиробничої інфраструктури сільського господарства.

За останні три роки народне господарство України на 1грн функціонуючого капіталу в середньому за рік отримує близько 2% прибутку. На такий же розмір "зиску", за всіх інших рівних економічних можливостей, має право претендувати аграрний капітал, у тому числі земля. І якщо нині вартість капіталу АПК оцінюється приблизно в 300 млрд. грн., з яких вартість землі становить 140 млрд. грн., то ця сфера повинна отримати майже 6 млрд. грн. прибутку, в тому числі з розрахунку на землю - 2,8 млрд. Поки що аграрний сектор отримує значні збитки, як наслідок ігнорування об'єктивних економічних законів, ідеологічної короткозорості, небажання окремих політиків ввести економічну вартість землі до аграрного капіталу. Без вирішення даної проблеми сподіватися на залучення в сільське господарство інвестицій, "ноу-хау", машин, добрив, як і домогтися виробництва конкурентоспроможної продукції, не можна.

4. Економічна ефективність та її показники

Економічна ефективність охоплює проблему «затрати» - «випуск», інакше кажучи, вона характеризує зв'язок між кількістю економічних ресурсів (факторів виробництва) і кількістю отриманих в результаті виробництва продуктів і послуг.

Вона відображає результативність суспільного виробництва і визначається за формулою: Е=Р-3, де Е - ефективність, Р - результати, 3 - затрати економічних ресурсів.

Чим більша кількість продукції отримується від використаних ресурсів, тим вищою вважається ефективність суспільного виробництва. За всіх умов Е має бути більше від 1. При цьому виготовлений суспільний продукт, який є результатом виробництва, повинен відповідати суспільним вимогам, реальному платоспроможному попиту. Економічна ефективність є багатоплановою категорією. Для її характеристики використовується ціла система показників, з допомогою яких визначається результативність використання окремих видів ресурсів. Серед них виділяються наступні. Продуктивність праці -- це відношення величини продукту (П) до витрат живої праці (Т): П₁=П/Т. Зворотний показник - це трудомісткість продукції, яка визначає витрати праці на одиницю продукції. Продуктивність раці - це показник використання робочої сили. Ефективність же використання матеріально-речових факторів виражається такими показниками як матеріаловіддача і фондовіддача.

Матеріаловіддача -- це відношення продукту до матеріальних витрат (предметів праці); визначається за формулою: М_в = П/м. Зворотним показником, який показує, скільки матеріальних ресурсів витрачено на виробництво одиниці продукції, є матеріаломісткість продукції (м/П),

Фондовіддача -- це відношення продукту до основних виробничих фондів (засобів праці): Ф_в= П/Ф.

Фондомісткість продукції (Ф/П) показує, скільки основних виробничих фондів використано для виготовлення одиниці продукції.

Наведені вище показники ефективного виробництва взаємопов'язані. Так, підвищення продуктивності праці зумовлює відповідне зростання фондовіддачі. Разом з тим динаміка цих показників не завжди збігається. Підвищення якості продукції може супроводжуватись використанням більш дорогих матеріалів і новітньої техніки, що веде до зміни фондовіддачі.

Тому для всебічного вимірювання ефективності слід застосувати інтегруючий показник, який враховує всю систему факторів, що впливають на кінцевий результат:

де П - продукт чи доход; Т - затрати живої праці; М - матеріальні витрати (предмети праці); Ф - одноразові вкладення в основні виробничі фонди; j - коефіцієнт переведення одноразових вкладень в основні фонди та у витрати.

Економічну ефективність зіставляють із соціальною ефективністю, щоб визначити, як зростання ефективності виробництва впливає на задоволення матеріальних і духовних потреб людей, на зміну якості життя.

5. Результати економічної діяльності

агропромисловий сільське господарство продуктивність

Результатом економічної діяльності є продукт, тобто матеріальні блага й послуги, їх обсяг і якість - важлива характеристика економічного прогресу суспільства і рівня життя населення. Кожен продукт є, з одного боку, споживною вартістю, а з другого - втіленням затраченої праці. Іншими словами, продукт - це форма існування затраченої у виробництві праці. Здатність продукту задовольняти певну потребу людини становить його споживну вартість - це корисність речі, зумовлена сукупністю її механічних, фізичних, хімічних та інших властивостей. Існує гігантська кількість споживних вартостей, як і потреб людей у харчуванні, одязі, житлі, різноманітних предметах і послугах, які задовольняють культурні, духовні, соціальні потреби населення.

З розвитком виробництва вони постійно розширюються. Та при всій їх різноманітності продукти як споживні вартості можна віднести до таких видів: засоби виробництва, предмети споживання, нематеріальні блага, зброя. Якщо споживна вартість характеризує натурально-речову сторону продукту, то продукт як втілення праці - його суспільну сторону. При певних умовах продукт як втілення праці набуває форми вартості товару. Споживна вартість - це результат конкретної праці, яка характеризується відповідними навичками і уміннями. Це, наприклад, праця тракториста, токаря, слюсаря, металурга, гірника. Кожний вид праці має свої, лише йому властиві особливості.

Вартість же продукту втілює у собі затрати праці взагалі, безвідносно до його конкретної форми. Це праця у фізіологічному розумінні, затрати мускульної, нервової Розумової енергії людини, того ж тракториста, комбайнера, металурга.

За відповідних історичних умов праця взагалі, як затрати людської енергії, набуває форми абстрактної праці.

Вона створює вартість продукту, а він набуває суспільної форми товару. При цьому треба зазначити, що затрачена праця виступає як затрата живої праці людей, що виробляють продукт, і як минула праця, втілена в засобах виробництва, що використовуються при виготовленні цього продукту. У кожному конкретному випадку на рівні суб'єкта підприємницької діяльності (мікрорівень) результатом виробництва є одиничний продукт чи послуга.

Економічна теорія має справу з більш складними поняттями, що виникають на макрорівні, тобто досліджує суспільне виробництво і його результат -- сукупний суспільний продукт.

Уся сума матеріальних і духовних благ та послуг, створених суспільством за певний проміжок часу (як правило, за рік), називається валовим або сукупним суспільним продуктом. Розраховують його по-різному. Залежно від того, які елементи відносять до його складу, слід розрізняти валовий суспільний продукт (ВСП), кінцевий суспільний продукт (КСП), чистий продукт - національний доход (ЧП) і валовий національний продукт (ВНП). Знання цих показників дозволяє краще зорієнтуватись у складній структурі економічного життя суспільства, зрозуміти проблеми, які стоять на різних рівнях економіки, і знайти шляхи їх розв'язання.

Як пишуть К.Р. Макконнелл і С.Л. Брю в «Економікс», ці показники необхідні для того, щоб тримати руку на економічному пульсі країни, знати стан економіки в даний період, визначати перспективи її розвитку. Інформація, яку несуть ці показники, їх динаміка є основою для формування і проведення в життя економічної політики держави, спрямованої на покращення функціонування економіки, іншими словами, вони дозволяють нам складати таблиці економічного здоров'я суспільства і розумно визначати політику, яка б сприяла покращенню цього здоров'я.

При визначенні сукупного суспільного продукту виникає повторний рахунок, бо частина продукції одних ланок господарства (сировина, матеріали, паливо) є основою виготовлення продукції на інших підприємствах і в галузях. Причому один і той же проміжний продукт враховується декілька разів.

Зерно, наприклад, зараховується до валової продукції сільського господарства, а потім воно ж включається у вартість виготовленого борошна, яке, в свою чергу, входить у вартість продукції хлібопекарської та інших галузей харчової промисловості.

В підсумку, валова продукція всіх галузей народного господарства включає повторний рахунок різних елементів проміжного продукту, причому частка його в сукупному продукті досить значна (до 50%). Ось чому все більшого значення набуває такий показник, як кінцевий суспільний продукт, що є різницею між сукупним продуктом і всім оборотом предметів праці, тобто без обліку повторних витрат на них.

Отже, кінцевий продукт - це частина валового продукту, або готова продукція, яка використовується для споживання народом, відновлення зношених упродовж року засобів праці та нагромадження. Розраховується він як сума валової продукції лише тих галузей виробництва, де формується готовий продукт. Цей показник використовується для статистичного обліку реально виготовлених у суспільстві матеріальних благ, а також для розрахунку загальногосподарської економічної ефективності.

Валовий і кінцевий продукти - це показники матеріального виробництва. Проте в суспільстві існує і нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства.

Результати економічної діяльності в усіх галузях матеріального і нематеріального виробництва найбільш повно виражаються через валовий національний продукт. Його розраховують за методикою ООН, виходячи не з виробничого принципу, а із суми кінцевих доходів або витрат. Його складовими частинами е предмети споживання та послуги, державні закупівлі, капітальні вкладення, сальдо платіжного балансу.

Цей показник широко використовується при аналізі соціально-економічного розвитку країни і при міжнародних зіставленнях. Якщо повністю звільнити сукупний суспільний продукт від уречевленої праці минулих років, то одержимо чистий продукт. Це частина валового національного продукту. Якщо з останнього вирахувати ті засоби праці, які йдуть на відшкодування їх зношеної частини, то одержимо чистий доход. Це реальний доход, який суспільство може використати для особистого споживання, а також для розширення виробництва.

Грошову форму чистого продукту називають національним доходом. Національний доход є важливим результативним показником, джерелом добробуту суспільства і його громадян, особливо в розрахунку на душу населення. Чистий продукт поділяється на дві частини: необхідний продукт і додатковий продукт.

Частина чистого продукту, яка необхідна для нормального відтворення робочої сили працівників виробничої сфери, тобто підтримання їх працездатності та підготовки нових працівників, становить необхідний продукт.

За рахунок нього здійснюються витрати на харчування, одяг, житло, освіту тощо. Функцією від необхідного продукту є додатковий продукт, який призначений для задоволення особистих потреб працівників невиробничої сфери, розширення і будівництва нових об'єктів виробничої і соціальної сфер. Потреби робочої сили ростуть постійно, однак ще швидше зростає продуктивність праці, а значить, все в більшій мірі росте додатковий продукт. Динамічність суспільного виробництва проявляється в зростанні і оновленні національного багатства, що відбувається за рахунок сукупного суспільного продукту.

Національне багатство -- це вся сума матеріальних духовних благ, які є в розпорядженні суспільства. Основну частину становить матеріальне багатство, тобто нагромаджені засоби виробництва і предмети споживання Крім того, сюди включаються нематеріальні, духовні цінності, зокрема, виробничий досвід, освітній потенціал, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, культурні цінності.

У структурі національного багатства виділяються, насамперед, виробничі фонди (основні і оборотні), основні фонди соціальної сфери (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об'єкти, житлові будинки), а також особисте майно населення та природні багатства (корисні копалини, ліси, земля, вода).

Названі матеріальні компоненти національного багатства разом з духовними цінностями визначають сукупні можливості суспільства в розвитку виробництва і задоволенні особистих потреб населення. Тому їх раціональне, ефективне використання - це важливий фактор економічного розвитку.

На початку 1996 р. в Україні налічувалося 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них було зосереджено 95% ріллі, вироблялося 75% валової сільськогосподарської продукції. На одне господарство припадало близько 4 тис. га сільськогосподарських угідь.

За час економічної кризи сільське господарство України, як й інших країн колишнього СРСР та Східної Європи, зазнало значних збитків.

Головна причина аграрної кризи в Україні -- насамперед порушення закону вартості в сільському господарстві.

Це означає відсутність паритету цін на сільськогосподарську продукцію і на промислові товари для аграрного виробництва. У багатьох розвинутих країнах світу існує така форма державного регулювання цін на сільсько-господарську продукцію, як паритетні ціни. Наприклад, у США в законодавчому порядку держава встановила таке співвідношення цін на сільськогосподарську продукцію і цін на товари і послуги, які купують фермери, яке існувало у 1910-1914 рр. Але в Україні ціни на промислові товари та техніку, що їх купує село, суттєво зросли і зараз, щоб купити, скажімо, зернозбиральний комбайн, сільськогосподарське підприємство повинен продати нині майже 400 т зерна, а в 1960--1970 рр. -- лише 50 т. Крім того, із кожної заробленої гривні держава у формі податків вилучає 87 копійок.

Для інших країн Центральної та Східної Європи (частково й для України) причиною аграрної кризи є також зниження попиту на сільськогосподарську продукцію внаслідок лібералізації цін (тобто права самим підприємствам встановлювать ціни), що призвело до їх надмірного зростання. Аграрна криза зумовлена й енергетичною кризою, нераціональною політикою держави в аграрному секторі, технічною й економічною відсталістю переробної промисловості та ін.

Треба мати на увазі також національну безпеку України. У багатьох людей, які відчули економічну та господарську незалежність, виникає бажання швидкого отримання матеріальних благ. Але не можна забувати, що за останні роки культура землеробства чимало втратила, старіє технічний парк, лише кілька сільськогосподарських культур залишаються рентабель-ними (пшениця, соняшник).

В Україні, крім того, через аварію на Чорнобильській АЕС понад 4,6 млн. га угідь забруднено радіонуклідами, в тому числі 3,1 млн. гектара території орних земель. У стані глибокої екологічної кризи, близької до катастрофи, перебуває близько 15% сільськогосподарських угідь. Зокрема, із 33,3 млн. га пашні понад 10 млн. еродовані, близько 17 млн. га дефляційно небезпечні, понад 10 млн. мають підвищену кислотність. Землі в останні роки все більше виснажуються через зменшення кількості мінеральних та органічних добрив.

У сільському господарстві постійно розвиваються продуктивні сили та відносини власності. Найбільш швидкими темпами ці зміни відбулися в останні два століття. Так, у середині XVIII ст. у сільському господарстві було зайнято близько 80% сукупної робочої сили на планеті. Наприкінці ХIX -- на початку ХХ ст. у розвинутих країнах світу в цій галузі було зайнято близько 40% населення, а у промисловості приблизно 35%. У середині 90-х рр. ХХ ст. у сільському господарстві у передових країнах світу трудилося приблизно 5% працездатного населення, а в США -- лише 2,5%. В Україні цей показник становить 17% населення.

Різке скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві у розвинутих країнах зумовлено значним зростанням продуктивності праці у цій галузі, що дає змогу малою кількістю працівників прогодувати основну масу населення. Наприклад, у США один зайнятий у цій сфері забезпечує їжею близько 139 жителів країни, а в Україні лише приблизно 12-13. Тому умовно частка продукції у США в розрахунку на зайнятого на початку 90-х рр. становила близько 30 тис. дол., а в Україні -- приблизно 3 тис. дол. У Німеччині цей показник наближався до 19 тис. дол., у Франції -- до 21 тис. дол.

Сільському господарству України було завдано величезних збитків під час насильницької колективізації 1929-1932 рр., штучного голодомору, непродуманої аграрної політики в часи панування адміністративно-командної системи. Внаслідок цього найбагатша чорноземна країна світу, яка, згідно з оцінками спеціалістів, може прогодувати не менше 250 млн. чол., неспроможна поки що забезпечити продовольством власне населення.

Жодна галузь народного господарства не залежить такою мірою від природнокліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного засобу виробництва, її родючістю, місце розташуванням. У сільському господарстві виробництво продукції рослинництва і тваринництва пов`язано з дією природних та біологічних законів. Так, строки зростання і визрівання рослин і тварин надзвичайно мало піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота. Такі особливості вирощування сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи підприємств переробної промисловості, які переводять та переробляють продукцію.

Специфіка сільськогосподарського виробництва вимагає значної мобілізації сил працівників села. Адже посіяти й зібрати врожай без втрат треба у дуже стислі строки. У цій сфері має місце значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом. Внаслідок цього працівники села повинні бути забезпечені комплексом сільськогосподарської техніки. Щоб вона не простоювала у міжсезонний період, необхідно створювати універсальні машини (наприклад, трактори) з набором кількох десятків пристроїв. Велика залежність сільського господарства від природних умов вимагає створення страхових фондів від посухи, надмірних опадів тощо. Так, в Україні у 1994 р. через несприятливі погодні умови довелося пересівати значну частину сільськогосподарських угідь.

Великий розрив між робочим періодом і кінцевими результатами значно впливає на формування доходів працівників села, оскільки остаточний розмір таких доходів стає відомим лише після реалізації сільськогосподарської продукції.

6.Аграрні реформи і економічна діяльність України

Аграрні реформи -- це процес трансформації економічних відносин і насамперед відносин власності в сільському господарстві. Оскільки складовими частинами економічних відносин є техніко-економічні відносини та відносини економічної власності, то матеріальна основа аграрної реформи -- це насамперед зміни в технологічному способі виробництва: впровадженні нової техніки, культури землеробства, нових форм організації виробництва і праці та ін.

В умовах розгортання НТР радикальні перетворення в технологічному способі виробництва у сільському господарстві можливі на шляху інтенсивного розвитку біотехнології, зокрема генної та клітинної інженерії, яка створює умови для розгортання “біологічної”, “біотехнологічної” революції. Так, за допомогою генної інженерії створюються нові організми з наперед заданими властивостями, змінюються спадкові якості сільськогосподарських рослин і тварин. Наприклад, американська фармацевтична фірма “Соломон голд енд бразерс” за допомогою універсального стимулятора росту тварин і рослин одержує качани кукурудзи вагою 4 кг. Молочне порося, якому дають такий стимулятор, через три місяці важить від 80 до 90 кг.

Аграрні реформи включають також перетворення економічних та юридичних відносин власності на селі, наслідком чого є зміни соціальної структури. Трансформація економічної власності вимагала насамперед зміни суб'єктів власності. Це передбачає роздержавлення і приватизацію земельної власності, створення реального плюралізму форм власності, в т.ч. відродження приватної власності. Стосовно колгоспно-радгоспної системи аграрна реформа включає паювання землі та основних засобів виробництва, створення агрофірм, добровільних селянських спілок, кооперацію та інші заходи.

В Україні аграрна реформа має на меті усунення державної монополії на землю, формування дбайливого господаря землі, використання державної, колективної та приватної форм власності. Водночас помилковою є орієнтація на переважання приватної власності на землю, як основу аграрних перетворень.

Аграрні реформи у сфері економічної діяльності передбачають реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто усієї сукупності економічних відносин у всіх сферах суспільного відтворення.

Аграрні реформи у сфері юридичної власності означають зміни в землеволодінні, землекористуванні і землерозпорядженні. При проведенні земельної реформи в Україні у цій сфері передбачається: визнання права власності на землю і майно кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства; можливість формування з розпайованих підприємств приватної власності на майно; утвердження права розпоряджатися землями, переданими в колективну власність, та надання земельних ділянок членам колективу, що побажали вийти з колективного сільськогосподарського підприємства; спрощення процедури передачі земельних ділянок у колективну власність та постійне користування.

У країнах Центральної та Східної Європи аграрні реформи здійснюються шляхом заснування акціонерних товариств, ваучерних акціонерних товариств, державних акціонерних товариств, створення індивідуальних фермерських господарств (заснованих на праці господаря і членів його сім'ї, а також на найманій праці), кооперативів та ін.

Реформування ґрунтується на сукупності законодавчих і нормативно-правових актів та положень, що регулюють відносини власності і форми господарювання в сільському господарстві, а також організаційно-правові процедури та механізми реформування підприємств. Визначальною серед них є Конституція України, насамперед у частині гарантування права власності на землю і непорушності права приватної власності.

Реформування здійснюється з дотриманням вимог Законів України "Про власність", "Про форми власності на землю", "Про підприємства в Україні", "Про підприємництво", "Про господарські товариства", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про селянське (фермерське) господарство". Постанов Верховної Ради України "Про земельну реформу", "Про оренду землі", "Про прискорення земельної реформи і приватизації землі", Земельного та Цивільного кодексів України, Указів Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва", "Про порядок паювання земель, передавання в колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям". Важливим напрямом радикальної аграрної реформи є створення ефективного аграрно-промислового комплексу (АПК).

Висновок

Серед завдань, які стоять перед економічною наукою, є вивчення економічної діяльності суспільства, спрямованої на задоволення різноманітних матеріальних і духовних його потреб, з'ясування спонукальних мотивів цієї діяльності та її результатів.

Як відомо, економічна діяльність спрямована на задоволення постійно зростаючих матеріальних і духовних потреб. Щоб жити, працювати, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло, тобто споживати матеріальні і духовні блага. Причому свою долю в споживанні людина отримує через розподіл і обмін. Отже, суспільне виробництво складається з таких елементів: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання. Ці елементи є фазами виробництва. Тому цю структуру можна назвати пофазною. Ці фази між собою тісно взаємопов'язані, хоча кожна з них відносно відособлена, тобто має певні характерні особливості.

Економічна діяльність передбачає наявність певних економічних ресурсів або факторів виробництва. Маються на увазі природні, людські і створені людиною ресурси, які використовуються для виробництва товарів і послуг. Коло цих ресурсів широке: фабричні і сільськогосподарські споруди, різноманітне устаткування, інструменти, машини, засоби транспорту і зв'язку, різні види праці, земля і всілякі корисні копалини. У працях західних науковців ці ресурси класифікуються як три фактори виробництва: земля, капітал і праця.

Згідно з Міжнародною стандартною галузевою класифікацією ООН, сьогодні виділяються такі види економічної діяльності: промисловість, сільське господарство, мисливство, лісове господарство і риболовство; гірничодобувна промисловість, в тому числі експлуатація кар'єрів; оптова і роздрібна торгівля, ресторани і готелі; транспорт, складське господарство і зв'язок; фінанси, страхування, операції з нерухомим майном і комерційні послуги, комунальне, громадське і особисте обслуговування.

Всі ці види економічної діяльності людей в суспільному виробництві можна згрупувати в три великі блоки галузей:

а) основне виробництво;

б) виробнича інфраструктура;

в) соціальна інфраструктура.

Економічна ефективність охоплює проблему «затрати» - «випуск», інакше кажучи, вона характеризує зв'язок між кількістю економічних ресурсів (факторів виробництва) і кількістю отриманих в результаті виробництва продуктів і послуг.

Чим більша кількість продукції отримується від використаних ресурсів, тим вищою вважається ефективність суспільного виробництва. За всіх умов Е має бути більше від 1. При цьому виготовлений суспільний продукт, який є результатом виробництва, повинен відповідати суспільним вимогам, реальному платоспроможному попиту. Економічна ефективність є багатоплановою категорією. Для її характеристики використовується ціла система показників, з допомогою яких визначається результативність використання окремих видів ресурсів. Економічну ефективність зіставляють із соціальною ефективністю, щоб визначити, як зростання ефективності виробництва впливає на задоволення матеріальних і духовних потреб людей, на зміну якості життя.

Результати економічної діяльності в усіх галузях матеріального і нематеріального виробництва найбільш повно виражаються через валовий національний продукт. Його розраховують за методикою ООН, виходячи не з виробничого принципу, а із суми кінцевих доходів або витрат. Його складовими частинами е предмети споживання та послуги, державні закупівлі, капітальні вкладення, сальдо платіжного балансу.

Цей показник широко використовується при аналізі соціально-економічного розвитку країни і при міжнародних зіставленнях. Якщо повністю звільнити сукупний суспільний продукт від уречевленої праці минулих років, то одержимо чистий продукт. Це частина валового національного продукту. Якщо з останнього вирахувати ті засоби праці, які йдуть на відшкодування їх зношеної частини, то одержимо чистий доход. Це реальний доход, який суспільство може використати для особистого споживання, а також для розширення виробництва.

Список літератури

1. Закон України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" від 17.10.1990 № 400-ХІІ // Відомісті Верховної Ради.- № 45.-с.602

2. Закон України "Про форми власності на землю" від 30.01.1992 // Відомісті Верховної Ради.- № 2.- с.35

3. Закон України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14.02.1992 № 2114-ХІІ // Відомісті Верховної Ради.- № 20.- с.273

4. Закон України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10.07.1996 № 290/96-ВР // Відо-місті Верховної Ради.- № 41.- с.88

5. Закон України "Про оренду землі" від 06.10.1998 № 161-ХІV // Відомісті Верховної Ради.- № 46-47.- с.280

6. Указ Президента ''Про невідкладні заходи щодо прискорення рефор-мування аграрного сектора економіки" від 03.12.1999 № 1529/99 // Голос України.- 1999.- № 227, 7 грудня.- с.2

7. Мостовий Г.І. Актуальні проблеми державного управління.-Х.: УАДУ, 2001

8. Мочерний С.В. Основи економічної теорії.-К.: ,ВЦ Академія, 1997

9. Галанець В.Г. Наслідки аграрної реформи // Економіка АПК. - 1999.- №1.- с. 224-228

10. Доманчук Д.П. та ін. Нові реформи господарювання на шляху реформування АПК // Вісник аграрної науки. - 1997.-№ 5. - с. 68- 70

11. Збарський В. М. Аграрні перетворення в Україні: стан та перспективи стабілізації // Бугалтерія в сільському господарстві. - 2002. - № 4 - с. 22- 26

12. Крайнюк М. О. Проблеми реформування АПК України та створення нових типів сільськогосподарських підприємств // Аграрний вісник Причорномор'я. Економічні науки.- 2001. - № 6 (13). - с. 39- 40

13. Поліводський О. Новий земельний кодекс очима юриста // Пропозиція.-2002- №1.- с.13-14

14. Пономаренко Н.М., Пономаренко І.М. Організаційно-екнономічні аспекти реформування аграрного сектору // Вісник Сумського ДАУ.- Фінанси і кредит.-Суми, 2001.- с.107-110

15. Саблук П.Т. Економічна ситуація АПК в Україні та основні напрями аграрної політики в перехідний період до ринкових відносин // Економіка АПК.-1995.-№ 10- с.10-16

16. Стороженко О. Зворотній бік прискоренного реформування АПК // Віче.- 1999.-№8.-с.3-12

Размещено на Allbest.ru