Размещено на http://www.allbest.ru/

48

План.

Вступ

1. Циклічний характер економічного розвитку

2. Економічні кризи

3. Історія вивчення економічних криз

4. Сучасна економічна криза

5. Економічної криза в Україні

6. Вплив російської кризи на економіку України

7. Мале підприємство як протидія економічній кризі

Висновок

Використана література

Вступ

Економічна історія свідчить, що ріст економіки ніколи не буває гладким і рівномірним. За декількома роками пожвавлення ділової активності і процвітання наступає спад, чи навіть паніка, або крах.

Економічний цикл охоплює всілякі сторони життя суспільства. Він проникає усюди - у виробництво, будівництво, зайнятість, доход, на фондову біржу, і в політику. Навіть такі неекономічні явища, як народжуваність і шлюби відчувають на собі всю повноту кризи.

Економічниа криза різними шляхами й у різному ступені впливає на окремих індивідів і на окремі сектори економіки. Так, наприклад, найбільше від спаду страждають робітники у галузі промисловості, що випускають засоби виробництва, споживчі товари тривалого користування, будівництво. Виробництва, що випускають споживчі товари короткочасного використання звичайно менше реагують на спад.

Підприємці спираються на визначене припущення до майбутнього, коли приймають рішення про інвестиції й обсяг виробництва. Якщо вони вважають, що наступний рік принесе із собою спад, то будуть намагатися зменшити інвестиції вже зараз. Коли ж, навпроти, очікують пожвавлення і значного росту цін, то квапляться закупити товари, розширити виробництво і будівництво.

Абсолютно також біржові гравці хочуть знати майбутнє, щоб мати можливість діставати прибуток від покупок чи продажів акцій.

Уміння передбачати наслідки того чи іншого фактора означає можливість для підприємця заздалегідь ужити заходів, що дозволять йому згладити негативний вплив у випадку спаду, або прийняти стимулюючі міри у випадку пожвавлення.

Перед підприємцями всіх розвинутих країн постійно існує проблема про безпрограшне вкладення капіталу, тому вивчення економічних криз з погляду прогнозування зростання чи спаду економічної активності є однією з найважливіших задач сучасної економіки.

Проблема економічної кризи актуальна на сьогодняшній день, так як економіка нашої країни знаходиться саме в кризовому становищі. Якщо дослідити характер і причини економічних криз у різних країнах світу, а особливо звернути увагу на російський варіант, як найбільш споріднений, то ці знання можна використовувати для вироблення стратегії на зглажування циклів, щоб вони не мали такої руйнівної сили.

У цій курсовій роботі я маю на меті розглянути існуючі наукові точки зору на причини виникнення економічної кризи як явища в суспільному житті різних країн, дослідити фази економічного спаду та підйому і виявити закономірності дії економічних циклів.

Ці знання дадуть змогу в подальшому навчитись прогнозувати не тільки саму економічну ситуацію, а й конструктивно підходити до планування дій що до виходу з кризи.

1. Циклічний характер економічного розвитку

Кожне суспільство прагне економічного зростання, повної зайнятості, технічного прогресу, швидкого збільшення виробничих потужностей і неухильного підвищення життєвого рівня свого народу. Однак, як показує світовий досвід, це економічне зростання не є рівномірним, а переривається періодами нестабільності.

Періоди швидкого зростання економіки іноді супроводжуються інфляцією, тобто підвищенням рівня цін. Бувають і періоди, коли зростання поступається місцем спадові і депресії, тобто низькому рівню виробництва і зайнятості. У деяких випадках водночас із підвищенням рівня цін різко зростає безробіття. Тобто тривала тенденція до економічного зростання переривається і ускладнюється спадом виробництва, безробіттям і інфляцією.

Економічний цикл характеризується чергуванням підйому і спаду рівня економічної ефективності впродовж декількох років. Економічні цикли можуть суттєво відрізнятися один від одного тривалістю та інтенсивністю. Одначе всі вони мають одні і ті ж фази, які називаються різними дослідниками по-різному.

К. Маркс називав такі фази: криза, депресія, пожвавлення і піднесення, а під економічним циклом розумів рух виробництва від однієї кризи до початку іншої. На графіку відображений ідеалізований економічний цикл. Розгляд починається з піку цикла, коли в економіці спостерігається повна зайнятість і виробництво працює на повну або майже повну потужність. У цій фазі циклу рівень цін мас тенденцію до підвищення, а зростання ділової активності припиняється.

 Q

Размещено на http://www.allbest.ru/

48

0 Т

Мал.1 Економічний цикл.

У наступній за піком фазі спаду виробництво і зайнятість скорочуються, одначе ціни не знижуються, вони падають лише тоді, коли спад великий і тривалий, тобто коли виникає депресія.

Низька точка спаду, або депресії, характеризується тим, що виробництво і зайнятість, досягнувши найнижчого рівня, починають дещо пожвавлюватися. Із спадом пожвавлення рівень виробництва підвищується, а зайнятість зростає аж до повної зайнятості. В міру того як пожвавлення в економіці посилюється, рівень цін може почати підвищуватися доти, доки не виникне повна зайнятість і виробництво не почне працювати на повну потужність.

Попри загальні для всіх циклів фази, окремі економічні цикли суттєво відрізняються один від одного тривалістю та інтенсивністю. Тому деякі економісти говорять переважно про економічні коливання, а не про цикли, бо цикли, на відміну від коливань, характеризуються регулярністю.

Окремі економісти пропонують різні теорії, що пояснюють коливання ділової активності. Деякі автори концентрують свою увагу на нововведеннях. Вони твердять, що технічні нововведення суттєво впливають на інвестиції і споживчі видатки, а також, на виробництво, зайнятість і рівень цін. Деякі великі нововведення з'являються нерегулярно і тим самим сприяють нестабільності економічної активності.

Інші вчені пояснюють економічні цикли політичними і випадковими подіями (війнами, зростанням попиту на воєнну продукцію тощо). Є і такі економісти, які вважають цикл чисто монетарним явищем. Коли уряд випускає забагато грошей, виникає інфляційний бум; порівняно невелика кількість грошей прискорює: падіння виробництва і зростання безробіття.

К. Маркс вважав, що економічні кризи властиві тільки капіталістичному суспільству і головною їх причиною є основна суперечність капіталістичного виробництва -- між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним привласненням. Ця основна суперечність проявляється в таких формах: антагоністичний конфлікт між працею і каптіталом; суперечність між планомірною організацією виробництва в межах підприємств, що належать окремій монополії, і відсутністю планомірності у суспільному масштабі; порушення основної відтворюючої пропорції -- між виробництвом і споживанням. Оновлення основного капіталу Маркс вважав не причиною, а матеріальною основою періодичності повторення циклічних криз.

Незважаючи на таку багатоманітність поглядів, більшість сучасних економістів вважає, що чинником, який безпосередньо визначас рівні виробництва і зайнятості, є рівень загальних, або сукупних, видатків. В економіці, що грунтується на ринкових засадах, підприємства виготовляють товари і послуги тільки тоді, коли їх можна вигідно продати. Іншими словами, якщо загальні видатки невеликі, багатьом підприємствам невигідно виготовляти товари і послуги у великих обсягах. Звідси низький рівень виробництва, зайнятості і доходів. Вищий рівень загальних видатків означає, що зростання виробництва приносить прибуток, тому виробництво, зайнятість і доходи також будуть зростати. Коли в економіці виникає повна зайнятість, реальний обсяг продукції стає постійним, а додаткові видатки просто підвищують рівень цін.

Важливо відзначити, то не всі коливання ділової активності є економічними циклами. Наприклад, існують сезонні коливання ділової активності. Це, зокрема, характерно для сільського господарства, автомобільної промисловості, будівництва тощо. Ділова активність залежить і від тривалої тенденції в економіці, тобто від підвищення чи зниження економічної активності протягом довгочасного періоду. Важливо відзначити, що у повоєнний період для багатьох промислово розвинутих країн, передусім для Японії і ФРН, довгочасною тенденцією було значне економічне зростання.

Економічні цикли пронизують всі сторони суспільного життя. Проте варто відзначити, що економічний цикл різними шляхами і в різній мірі впливає на окремих індивідів і на окремі сектори економіки. Більше за все він впливає на ті галузі промисловості, які випускають засоби виробництва і споживчі товари тривалого користування. Особливо вразлива будівельна промисловість.

Виробництво і зайнятість у галузях промисловості, що випускають споживчі товари короткочасного користування, звичайно менше реагують на цикли. Галузі промисловості і робітники, пов'язані з будівництвом житлових будинків і промислових споруд, з важким машинобудуванням, з виробництвом сільськогосподарських знарядь, автомобілів, холодильників, газової апаратури тощо, зазнають важкого удару. І навпаки, галузі промисловості, які виготовляють товари тривалого користування, у фазі піднесення отримують максимальні стимули для розвитку.

Річ у тім, що купівлю товарів тривалого користування можна на певний час відкласти. Коли економіка переживає скруту, виробники часто перестають купляти сучасніше устаткування і будувати нові заводи. За такої кон'юнктури просто нема рації збільшувати запаси інвестиційних товарів. У всіх випадках підприємство ще може використовувати наявні потужності і споруди. У сприятливі періоди засоби виробництва звично замінюються до їхнього повного зношення.

Та коли настає спад, підприємство ремонтує своє застаріле устаткування і пускає його в діло. Тому інвестиції в засоби виробництва різко скорочуються. Можливо, що деякі підприємства, які мають надлишкові виробничі потужності, навіть не намагаються відновлювати весь капітал, який вони в даний момент споживають. У таких випадках їхні чисті капіталовкладення можуть скорочуватися.

Чимало із цих міркувань справедливі і щодо товарів тривалого користування. Спад виробництва і скорочення сімейних бюджетів передусім зменшують купівлю товарів тривалого користування (автомобілі, побутова техніка тощо). Дещо інший підхід до харчових продуктів і одягу, тобто споживчих товарів короткострокового користування. Купівлю цих товарів не можна надовго відкладати, оскільки кожна сім'я повинна їсти і одягатися. Проте кількість і цих покупок буде дещо зменшуватися і, звичайно, погіршуватиметься їхня якість, але не в такій мірі, як товарів тривалого користування.

Галузі промисловості, що виробляють засоби виробництва і товари тривалого користування, здебільшого відрізняються високою концентрацією, коли на ринку панує порівняно невелика кількість великих підприємств. Внаслідок цього такі фірми володіють достатньою монопольною владою, щоб протягом певного періоду протидіяти зниженню цін, обмежуючи випуск продукції через падіння попиту. Тому зменшення попиту впливатиме головним чином на виробництво і зайнятість.

Протилежне відбувається у галузях промисловості, що випускають товари короткострокового користування. Ці галузі здебільшого конкурентноспроможні і характеризуються низькою концентрацією. Вони не здатні протидіяти підвищенню цін, і падіння попиту більше відбивається на цінах, ніж на ріпні виробництва. Тобто ідеться про різке падіння виробництва і скромне падіння цін у галузях з високою концснтрацією, з одного боку, і про значне падіння цін і порівняно нєвеликс зниження обсягу продукції в галузях з низькою концснтрацією -- з іншого.[1. с.149-153]

2. Економічні кризи

Можна дати саме загальне визначення кризи. Економічна криза - це значне порушення рівноваги в господарській системі, що часто супроводжується втратами і розривом нормальних зв'язків у виробництві і ринкових відносинах, що, у кінцевому рахунку, веде до дисбалансу функціонування економічної системи в цілому.[4. с.155-159]

Усе різноманіття криз можна класифікувати по трьох різних підставах.

Перша підстава - по масштабах порушення рівноваги в господарських системах.

Загальні кризи охоплюють усе національне господарство.

Часткові поширюються на яку-небудь одну сферу чи галузь економіки.

Так, фінансова криза - глибокий розлад державних фінансів. Вона виявляється в постійних бюджетних дефіцитах. Крайнім проявом фінансової кризи є неплатоспроможність держави по іноземних позиках (під час світової економічної кризи 1929-1933 р. припинили платежі по зовнішніх позиках Великобританія, Франція, Німеччина, Італія. У 1931 р. США на рік відстрочили всі платежі по зовнішніх боргах).

Грошово-кредитна криза - потрясіння грошово-кредитної системи. Відбувається різке скорочення комерційного і банківського кредиту, масове вилучення внесків і крах банків, гонитва населення і підприємців за готівкою, падіння курсів акцій і облігацій, а також норми банківського відсотка.

В а л ю т н а криза проявляється в ліквідації золотого стандарту в звертанні на світовому ринку і знеціненні валюти окремих країн (недостача іноземних «твердих» валют, виснаження валютних резервів у банках, падіння валютних курсів).

Б і р ж о в а криза - різке зниження курсів цінних паперів, значне скорочення їх емісій, глибокі спади в діяльності фондової біржі.

Друга підстава класифікації криз - по регулярності порушення рівноваги в економіці.

Періодичні кризи повторюються регулярно через якісь проміжки часу (інша назва - циклічні кризи).

Проміжні не дають початку повного ділового циклу і перериваються на якійсь фазі; є менш глибокими і менш тривалими.

Нерегулярні кризи мають свої особливі причини виникнення.

Галузева криза охоплює одну з галузей народного господарства і викликається зміною структури виробництва, порушенням нормальних господарських зв'язків та ін. Прикладами можуть служити криза морського судноплавства 1958-1962 р., криза в текстильній промисловості 1977 р.

А г р а р н а криза - це різке припинення збуту сільськогосподарської продукції (падіння цін на сільськогосподарську продукцію).

С т р у к т у р н а криза обумовлена порушенням нормальних співвідношень між галузями виробництва (однобоким і виродливим розвитком одних галузей на шкоду іншим, погіршенням положення в окремих видах виробництва). Наприклад, у середині 70-х років виникла сировинна й енергетична криза.

Третя підстава класифікації криз - по характеру порушення пропорцій відтворення. Тут виділяють 2 види криз.

Криза надвиробництва товарів - випуск зайвої кількості корисних речей, що не знаходять збуту.

Криза недовироблення товарів - гостра їхня недостача для задоволення платоспроможного попиту населення. [6. с.466-477]

3. Історія вивчення економічних криз

Кризи ХІХ і початку ХХ сторіч проходили по єдиному драматичному сценарію. Ринок, що усмоктував безперешкодно усі вироблені товари, у якийсь час виявлявся переповненим, але товари продовжували надходити. Попит же поступово починав зменшуватися, він відставав від пропозиції, і, нарешті, майже припинявся. Попит падав, а тим часом безліч підприємств усе ще продовжували працювати в силу інерції і викидали на ринок усі нові і нові партії товарів. Стрімко падали ціни. Починалися ліквідації і крахи, причому, насамперед, гинули фінансові і кредитні заснування, банки. В умовах недостачі ліквідності для розплати по боргах банки підвищували позичковий відсоток, кредит ставав недоступним для основної маси підприємців. Починали розорятися уже великі підприємства, зупинялися фабрики, заводи. Так, чи, у всякому разі, майже так проходили кризи в 1825 році в Англії, у 1836 році в Англії і США, у 1841 році в США. Криза 1847 року охопила уже США, Англію, Францію і Німеччину. Наступниа за нею криза 1858 року з'явився, по суті, першою світовою циклічною кризою. Після цього економічні кризи трясли світову економіку в 1873, 1882, 1890 роках.

Треба помітити, что кризи несуть у собі і своє лікування. В міру розвитку кризи, ціни на товари падали нижче і нижче, створюючи тим самим можливість збуту і перспективу виходу з кризи. Після першої світової війни циклічні кризи продовжували регулярно трясти світову економіку, однак, характер їх став іншим. Грандіозний біржовий крах у «чорний» вівторок 29 жовтня 1929 року поклав початок кризі, чи Великій депресії 1929-1933 р., що по своїй глибині перевершила усі попередні. Падіння цін, якого ще не знала економіка США, Німеччини, Франції й Англії, супроводжувалося різким скороченням виробництва, відбувалася глибока криза всієї банківської системи, знецінювалися валюти - ось далеко не повний перелік лих, що звалилися на економіку держав, що ще недавно вважалися найбагатшими і процвітаючими. Однак криза 1929 року змусила уряд цих країн починати серйозні спроби впливу на економічний розвиток і попередження їх руйнівних наслідків.

Довгі хвилі і технологічні уклади.

Статистичні дані, взяті по Англії, Франції, Німеччині і США за 140 років (з кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст.), дозволили знайти наявність циклічних хвиль тривалістю в 48-55 років. Вивчення даних, за словами Н.Д. Кондратьева, «дозволило установити чотири важливі економічні правильності в розвитку великих економічних циклів:

А) Перед початком і на початку зростаючої хвилі кожного великого циклу спостерігаються глибокі зміни в умовах економічного життя суспільства. Вони виражаються в значних змінах у технікці; у залученні у світові економічні зв'язки нових країн, у зміні видобутку золота і грошового обігу;

Б) На періоди зростаючої хвилі кожного великого циклу приходиться найбільша кількість соціальних потрясінь (воєн і революцій);

В) Періоди знижуючої хвилі кожного великого циклу супроводжуються тривалою й особливо різко виявленою депресією сільського господарства;

Г) У період зростаючої хвилі великих циклів середні капіталістичні цикли характеризуються стислістю депресій і інтенсивністю підйомів; у період знижуючої хвилі великих циклів спостерігається зворотна картина».

Нарешті, була проведена періодизація «великих циклів». Кожний з них має 5 фаз: 1) депресія, 2) пожвавлення, 3) підйом, 4) процвітання і 5) стабільність. Кожна фаза має тривалість від 8 до 12 років. У зв'язку з цим минулого уточнені тимчасові відрізки протікання довгих хвиль:

1-я хвиля: від депресії 1772-1783 р. до нестабільності 1812-1825 р.;

2-я хвиля: від депресії 1825-1838 р. до нестабільності 1866-1873 р.;

3-я хвиля: від депресії 1873-1885 р. до нестабільності 1913-1929 р.;

4-я хвиля: від депресії 1929-1938 р. до нестабільності 1966-1974 р.;

5-я хвиля: від депресії 1974-1982 років ...

Концепція довгих хвиль не є універсальною теорією, покликаної пояснити всі економічні факти. Разом з тим вона являє собою важливий науковий інструмент вивчення довгострокових закономірностей соціально-економічного розвитку.

К. Фрідмен, Ш. Перес, Ван Дейн і інші ввели в науковий обіг поняття техніко-економічної парадигми, що означає сукупність основних економічних, технологічних, організаційно-управлінських, політичних, соціальних, економіко-географічних процесів, що супроводжують ту чи іншу довгу хвилю. Відповідно перехід від однієї довгої хвилі до іншої зазначені автори представляють як перехід до нової техніко-економічної парадигми, до нового змісту основних процесів, що визначають таку парадигму [12. с340-364]

Відповідно до теорії Н.Д. Кондратьєва, в основі кожної довгої хвилі лежить життєвий цикл відповідного комплексу технологічних процесів, що охоплюють різні галузі, сполучені виробництва і являють собою відтворюючу цілісність.

В останні 300 років в історії технологічної еволюції світової економіки склалося 5 технологічних укладів. Технологічний уклад - це макроекономічний відтворювальний контур, що охоплює всі стадії переробки ресурсів, і відповідний тип перевиробничого споживання. Технологічний уклад формується в рамках всієї економічної системи, охоплює всі стадії переробки ресурсів і відповідний тип невиробничого споживання, утворює макроекономічний відтворювальний контур.

Кожен технологічний уклад є цілісністю, що самовідтворюється, унаслідок чого технологічний розвиток економіки може відбуватися тільки шляхом послідовної зміни укладів. Життєвий цикл кожного утворить зміст відповідного етапу техніко-економічного розвитку. Суттєво, что аналіз процесів зародження, розвитку і відмирання технологічних укладів побудований на фундаментальному теоретичному базисі, що включає в себе 3 компоненти.

Перший - еволюційна парадигма, останнім часом усе більш успішно конкуруюча з неокласичним підходом, особливо в області інновацій, нововведень, поводження суб'єктів, що хазяйнують. Неокласичний підхід, як відомо, розглядає економічні процеси і явища з погляду стійкості, порядку, однорідності, рівноваги. Але саме ці стани, як правило, ведуть до екстенсивного тиражування тих самих технологій, породжує стагнацію, застій. Навпроти, еволюційна парадигма, що має в своїй основі, по суті, до дарвінівську теорію «природного добору», акцентує увагу на ситуаціях нестійкості, розупорядоченості, розмаїтості, нерівноваги. Ці ситуації представляють конкуренцію технологій, процеси заміщення інтенсивного розвитку, ріст економічного потенціалу.

Еволюційна парадигма дозволяє дати якісний опис розвитку і впливу технологічних укладів, показати яким образом на зміну старому домінуючому укладу приходить новий уклад, що з часом сам стає домінуючим. Новий технологічний уклад зароджується, коли в економічній структурі домінує попередній. Лише з досягненням домінуючим технологічним укладом меж росту і падінням прибутковості, що складають його виробництво, починається масовий перерозподіл ресурсів у технологічні цілі нового технологічного укладу, цей процес може бути названий технологічною еволюцією. Остання супроводжується масовим знеціненням капіталу, задіяного у виробництвах застарілого технологічного укладу, їхнім скороченням, погіршенням економічної кон'юнктури, поглибленням зовнішньоторговельних протиріч, загостренням соціальної і політичної напруженості.

Технологічні уклади різних економічних парадигм можна інтегрувати неоднозначно, як деякий різновид таких парадигм, як їх складовий елемент, як щось самостійне, що відбиває матеріальну економічну основу довгих хвиль в економічній динаміці. Технологічні уклади, їхня спряженість і синхронність, послідовна зміна характеризують матеріальну основу довгих хвиль. Отже, якщо техніко-економічні парадигми являють собою все різноманіття процесів і явищ, що визначають і супроводжують довгохвильове коливання, то технологічні уклади утворюють їхню матеріальну основу.

Довгі хвилі - статистичне відображення процесу заміщення одних домінуючих технологічних укладів іншими. Теорія економічних вимірів розглядає рівень техніко-економічного розвитку в міжгалузевому аспекті. Підставою для подібного підходу служать емпірично встановлений Н.Д. Кондратьєвим і його послідовниками феномен принципової односпрямованості технологічних вимірів, що відбуваються в різних галузях країни, подібність траєкторій техніко-економічного розвитку, а також тенденція до синхронізації макроекономічних коливань і технологічних вимірів.

Ця одночасність дає можливість увести поняття еталонної траєкторії техніко-економічного розвитку, що відбиває усереднені у світовому масштабі темпи і форму цього процесу, глобальний ритм техніко-економічного розвитку. Порівняння еталонної траєкторії з національними траєкторіями техніко-економічного розвитку дозволяє оцінити особливості розвитку національних економік з погляду ступеня освоєння ними технологічних укладів.

Що стосується зміни рівня техніко-економічного рівня стосовно до народного господарства Росії 19-20 століть, то виявляються істотні розходження в області освоєння технологічних укладів у дореволюційній економіці Росії й у період існування директивної економіки СРСР. У дореволюційний період (кін. 19 - поч. 20 століття) Росія відрізнялося технологічноїю багатоукладністю. Її економіка складалася з виробництв, що відносяться до першого технологічного укладу (ключова ознака - виробництво текстильних машин), до другого (ключова ознака - паровий двигун) і до третього укладу (електродвигун, виплавка сталі). Однак у цій технологічно багатоукладній російській дореволюційній економіці, подібно іншим країнам, спостерігався випереджальний розвиток третього укладу і становлення базисних технологій четвертого укладу, що створювало сприятливі передумови для її модернізації, наближення до групи індустріально розвинутих країн.

У радянський період ситуація змінилася. Розвиток економіки став усе більш помітно відхилятися від еталонної траєкторії, склався специфічний режим одночасного розширеного відтворення декількох технологічних укладів (третього, четвертого, п'ятого), що не дозволяло внаслідок обмеженості ресурсів розвивати прискореними темпами більш прогресивні четвертий і п'ятий уклади. Це привело до технологічного відставання СРСР від індустріально розвинутих країн.

Подолання сформованих негативних тенденцій у техніко-економічному розвитку сучасної Росії можливо шляхом «творчого руйнування технологічних ланцюгів третього технологічного укладу і реконструкції складових їхніх виробничих процесів; виборчого розвитку виробництв четвертого технологічного укладу (ключова ознака - двигун внутрішнього згоряння, нафтохімія); пріоритетного , орієнтованого на нагромадження конкурентних переваг розвитку виробництв п'ятого технологічного укладу (ключова ознака - мікроелектронні компоненти); створення передумов для випереджального розвитку базисних технологій шостого технологічного укладу (ключова ознака - біотехнології, космічна техніка, тонка хімія)».

Кожен технологічний уклад, будучи цілісним відтвореним контуром макроекономічного рівня, охоплює безліч продуктів і факторів виробництва. Їхня сукупність є технологічно зв'язаною, тому у своєму розвитку, і вона неминуче прагне до визначеної пропорційності. Отже, коли технологічний уклад є домінуючим, внутрішня пропорційність елементів, що входять у нього, детермінуються рівноважним режимом розвитку. Відповідно для нового технологічного укладу, що зароджується, характерне прагнення до нової системи пропорції, до нового рівноважного режиму. Старому укладу, що відмирає, властиве руйнування властивого йому режиму рівноваги, розвал раніше стійких зв'язків і пропорцій.

Оскільки в економіці теоретично припустиме одночасне існування трьох технологічних укладів (зароджуючого, домінуючого, що відмирає), то можна сказати, що одночасно має місце трохи (три) конкуруючі, рівноважні режими. При цьому один з таких режимів, що відповідає системі виробництв, що входять у домінуючий уклад, сам є домінуючим.[7. c.317-327]

4. Сучасна економічна криза

економічний криза спад цикл україна

* В останні роки спостерігається ріст однобічної залежності багатьох країн від основних центрів постіндустріального світу * Нинішня криза являє собою кризу індустріального господарства в постіндустріальну епоху * Основна небезпека, що загрожує стабільному розвитку світової економіки, укладена в несамостійності молодих індустріальних країн

Багато економістів, соціологи, філософи і політологи вважають, что найбільш характерною рисою ХХ в. є наростаюча інтернаціоналізація соціально-економічних процесів. Безумовно, рух по усьому світі гігантських потоків капіталу, товарів, людей і, що особливо упадає в око, безпрецедентно інтенсивний обмін інформацією визначають обличчя і динаміку століття. Для збірного позначення всіх цих процесів застосовується поняття глобалізації, наповнюване різним змістом у залежності від цілей і представлень того чи іншого дослідника. Адепти західних цінностей говорили про глобалізацію припускаючи експансію йх ідеалів у планетарному масштабі; проповідники прискореної індустріалізації вбачали в ній підтвердження моделі розвитку, що доганяє; ряд комуністичних теоретиків позитивно оцінювали цей процес з погляду залучення їх власних країн у світовий поділ праці.

Ріст інтенсивності господарського й інформаційного обміну між окремими регіонами планети безперечний. Тим часом та взаємозалежність, що звичайно і наповняє собою поняття глобалізації, аж ніяк не очевидна. Справа в тім, що спостерігається не стільки наростання взаємозалежності елементів світової економіки, скільки безпрецедентний ріст її однобічної залежності від основних центрів постіндустріального світу. На мій погляд, саме ця теза підтверджується ходом розвитку тієї руйнівної економічної кризи, що почалася влітку 1997 р., і можливі наслідки якогї ще не досить оцінені.

Спробую акцентувати увагу на трактуванні сучасної кризи как явища, що спростовує тезу про наростання глобального характеру світової економіки.

Відзначу насамперед декілька красномовних фактів.

По-перше, на відміну від економічних катаклізмів 1929-1932, 1973-1975, 1979- 1981 р. і біржової паніки 1987 р. нинішня криза не була ініційована катастрофою на фінансових ринках однієї чи декількох ведучих капіталістичних країн, за якої пішов би спад виробництва в західному світі і загальне погіршення кон'юнктури. Навпроти, вогнища кризи розташовані на периферії постіндустріального світу і навіть за його межами.

По-друге, уперше світова по своїх масштабах господарська криза виявилася досить чітко регіоналізованою. Відомо, що основний удар прийшовся на нові індустріальні держави і країни перехідного типу. Незважаючи на те, що аналітики неодноразово - спочатку в жовтні 1997 р., після азіатської катастрофи, потім у вересні 1998 р. після російського дефолта і, нарешті, у січні 1999 р. після потрясінь у Латинській Америці - спророкували перенесення кризи на постіндустріальний світ, цього не тільки не відбулося, але і, навпроти, вплив кожної нової події на фондові ринки США і країн ЄС ставало усе більш слабким. Темпи росту в ряді розвитих країн аж ніяк не сповільнилися, так американський ВНП виріс у IV кварталі 1998 р. на рекордні 6,1% у річному численні.

По-третє, три хвилі кризи, відзначені вище, вразили всі три центри, що, відповідно до розрахунків аналітиків, могли стати основними “полюсами росту” світової економіки, розташованими за межами постіндустріального світу. У результаті, якщо ідеологія розвитку, що доганяє, і не похована, то констатація передчасної кончини є, на мій погляд, лише справою часу.

По-четверте, криза почалася в умовах, що в цілому сприяли індустріальному розвитку. Протягом останніх років упевнено знижувалися ціни на енергоносії і сировинні товари, розширювалися обрії застосування інформаційних технологій, у той час яак ціни на більшість видів промислової продукції залишалися відносно високими. Розвиті держави направляли в нові індустріальні країни значні інвестиції (за даними Дж. Сороса, у середині 90-х років малися періоди, коли більш половини всіх засобів, інвестованих в американські взаємні фонди, направлялися в структури, орієнтовані на роботу на ринках, що розвиваються.

По-п'яте, хід кризи продемонстрував обмежені можливості міжнародних фінансових інститутів, що традиційно вважаються важливим інструментом глобалізації світової економіки, у протистоянні негативним тенденціям. Прогнози, що пропонувалися МВФ у середині 90-х років (зокрема, що 1997 р. стане першим роком синхронізованого економічного росту з часів першої світової війни), виявилися помилковими. Масштабні стабілізаційні міри, початі розвинутими країнами і міжнародними фінансовими інститутами останнім часом, дали набагато більш локальні і скромні результати, чим ті, що були застосовані для дозволу боргової кризи країн, що розвиваються, на початку 80-х років.

Зі сказаного видно, що, з одного боку, сучасна криза має принципово відмінну від попередніх природу, а з іншого боку - традиційні антикризові міри, у більшості випадків позитивні результати, що давали, сьогодні не можуть їх забезпечити.

На мій погляд, нинішній катаклізм являє собою кризу індустріального господарства в постіндустріальну епоху. Виникає ситуація, коли підсилюється замикання постіндустріального світу усередині самого себе на тлі різкого росту залежності інших, у тому числі індустріальних, держав від ведучих західних держав. Криза, що почалася в 1997 р., із усією визначеністю показує, що розвинуті країни набагато легше можуть обійтися без “третього світу”, ніж він без них. Можна, нехай дуже спрощено, говорити про те, що спостерігається деякий реванш постіндустріального світу за атаку, почату на нього експортерами енергоносіїв і сировини в 70-і роки. Тим часом ця відповідь носить комплексний характер і приведе, як я думаю, до фундаментальної зміни балансу сил і нової господарської і політичної конфігурації світу, що вступає в XXI в.

Таким чином, у центрі уваги виявляються два процеси: з одного боку, “замикання” постіндустріального світу, з іншого боку - наростаюча нездатність інших країн перетворити свої господарські системи відповідно до вимог часу. Розглянемо ці проблеми.[3.]

5. Економічної криза в Україні

Найважливішими ознаками економічної кризи в Україні, являється по-перше, різке зниження виробництва національного доходу, промислової продукції та продовольчих товарів. Так, національний доход в Україні за 1991--1995 рр. у незмінних цінах знизився більш як наполовину, продукція галузей промисловості -- майже у З рази. За найважливішими показниками виробництва продукції в натуральному вираженні економіку України відкинуто назад на 20--25 років, за роботою транспортно-комунікаційної системи -- на 30-35 років. По-друге, бурхливі темпи інфляції: у 1992 р. вона становила 1445%, у 1993 р. - 6288%; 1994 р. -850%, за 9 місяців 1995 р. -- 232,4%. По-третє, ознакою кризи є різке зниження життєвого рівня населення. За різними оцінками, цей показник знизився як мінімум у 6 разів, а порівняно з вереснем 1991 р. купівельна спроможність фіксованих доходів у бюджетній сфері -- у 8--15 разів. По-четверте, швид-ко зросла армія безробітних. Нині кількість офіційно зареєстрованих безробітних наближається до 0,5 млн., а приховане безробіття (працівники, які перебувають у вимушених неоплачуваних відпустках, працюють неповний робочий день) становить близько 40% загальної чисельності працюючих. По-п'яте, стрибкоподібно зростає дефіцит державного бюджету. Так, якщо у 1991 р. він становив близько 12%, то у 1993 р. -- 25% внутрішнього валового продукту (найбільший із країн Східної Європи та колишнього СРСР), у 1994 р. -- 24,2%. По-шосте, відбулася різка поляризація суспільства: з одного боку, швидко формується клас мафіозно-номенклатурної еліти, а з іншого.-- відбувається катастрофічне падіння життєвого рівня більшості населення. Рівень щомісячних і річних доходів перших у тисячу і більше разів перевищує доходи останніх, а мінімальна заробітна плата покриває не більше 20% фізіологічного мінімуму, або бюджету виживання. Виникла реальна загроза генетичному фонду української нації, її майбутньому.

Тому необхідно з'ясувати глибинні причини соціально-економічної кризи в Україні, що є передумовою як діагнозу хвороби соціально-економічної системи, так і її наступного лікування. '

Слід зауважити, що, на відміну від класичної кризи, яка розглядалася вище, в Україні, як і в інших країнах СНД, з кінця 1990 р. триває не криза надвиробництва, а криза недовиробництва. За своїми масштабами вона не має аналогів у світі. Так, у США в 1929--1933 рр. спад виробництва не перевищував 25%,а в СРСР під час другої світової війни він становив 20%.[5. с. 46 -66]

Причини соціально-економічної катастрофи в Україні доцільно поділити на три основні групи. До першої належать ті, що були успадковані нашою державою від колишнього СРСР; до другої ті, що спричинені діями «реформаторів» з часу проголошення Незалежності України; до третьої -- причини, зумовлені необхідністю самої трансформації існуючої у нашій державі економічної системи, перехідним періодом такої трансформації, який, як свідчить досвід інших країн, не може не відбуватися у формі криз, потрясінь.

Ці три групи (або підсистеми) причин органічно пов'язані між собою. Основними причинами першої групи є:

1. Майже повне або тотальне одержавлення економіки, власності, за якого 92% всіх засобів виробництва перебували у руках держави і якими розпоряджалися загальносоюзні міністерства й відомства. Внаслідок цього в економіці був майже цілком відсутній плюралізм форм власності (колгоспно-кооперативна форма власності була значною мірою також одержавленою) і відповідних форм господарювання, що виключало дію такої могутньої рушійної сили розвитку, як конкуренція між товаровиробниками різних форм власності за здешевлення продукції, за зростання якості виготовлених товарів і послуг, за споживача. Це в кінцевому результаті спричиняло надзвичайно низьку конкурентоспроможність промисловості СРСР на світових ринках (лише близько 12% продукції промисловості вважалася конкурентоспроможною), експорт на ці ринки переважно енергоносіїв (майже 70%), існування затратної, «самоїдської» економіки. Так, на 1% національного продукту в СРСР витрачалося у 6--8 разів більше енергії, ніж у країнах Заходу. Нафтомісткість продукції була в СРСР майже в 10 разів вищою, ніж у цих країнах.

За останні три роки сила дії цього фактору в Україні певною мірою ослаблена. Так, наприкінці 1993 р. частка недержавних підприємств у їх загальній чисельності становила 32%, а виготовлені ними товари і послуги -- 29%. У будівництві -- відповідно 64 і 48%, у роздрібному товарообороті та громадському харчуванні -- 54,3 і 59,7%. Згідно з даними Міністерства статистики, ці підприємства після зміни форм власності працюють стабільно, використовують внутрішні резерви для розв'язання виробничих і фінансових проблем. Але економічна криза не обминула і їх. Підприємства державного сектору економіки перебувають у стані глибокої економічної кризи, зокрема платіжної. Так, на кінець 1993 р. їх кредитна заборгованість іншим підприємствам України іншим державам, банкам перевищила 127 трлн. крб., що майже вдвічі більше від заборгованості дебіторів. Сума їх кредиторської заборгованості така, що на кожного працівника державні підприємства мають у середньому понад 5 млн. крб. чистого боргу.

Здавалось би, що в умовах відчутної енергетичної кризи і зменшення ролі державного сектору, енерговитрати на одиницю продукції національного доходу в цілому повинні в Україні зменшитись. Але цього не сталося. Енергомісткість національного доходу у 1991--1993 рр. зросла на 25%, а електромісткість -- на 41,1% при зниженні обсягів виробництва у 1992-- 1993 рр. на 20,6%.

2. Наявність глибоких диспропорцій в економіці. Так, частка групи «А» (галузей, в яких вироблялися засоби виробництва) становила 70%, групи «Б» (галузей, в яких вироблялися предмети споживання) -- 30%, а в розвинутих країнах Заходу існує обернене співвідношення. За деякими оцінками, виробництво засобів виробництва і озброєнь у 1990 р. становило 87%, а споживча продукція лише 13%. Це означало існування економіки, орієнтованої не на людину, а на виробництво заради виробництва.

За останні три роки співвідношення між групою «А» і групою «Б» в Україні не поліпшилося: перша група становила наприкінці 1993 р. 73%, а друга лише -- 27%. Це пояснюється насамперед поглибленням кризи в легкій, харчовій промисловості та в інших галузях групи «Б».

3. Антидемократичний характер управління державною власністю і державними підприємствами, тобто панування адміністративно-командних методів управління у народному господарстві, за майже цілковитої відсутності економічних (за допомогою податкової, кредитної, фінансової політики тощо) важелів, надмірна централізація перших у руках загальносоюзних міністерств і відомств.

4. Зосередження 95% всієї власності, розташованої в Україні, в руках загальносоюзних міністерств і відомств. Тому на території нашої держави створювалися «гнилі» моря, будувалися атомні станції поблизу великих міст, зосереджувалася надмірна кількість «брудних» виробництв тощо.

Власність загальносоюзних міністерств і відомств колишнього Союзу, як відомо, перейшла у власність Української держави. Виняток становить лише частка України в золотому, алмазному фондах, у власності представницьких органів за межами колишнього СРСР (посольства, консульства тощо). Це, на перший погляд, перестало бути в Україні фактором руйнівної дії. Але насправді це не так, оскільки лише Чорнобильська катастрофа лежить важким тягарем на плечах України, а її негативні наслідки позначаться на житті багатьох поколінь.

5. Відчуження трудящих від засобів виробництва і результатів праці, від самого процесу праці (тобто відсутність дієвих стимулів до праці, панування зрівнялівки), від управління власністю, від економічної влади на підприємстві. Найбільше таке відчуження до нічийної власності виражалось у масовому її розкраданні.

Відчуження трудящих від власності на засоби виробницва, результатів праці тощо залишається домінуючою рисою економічної системи в Україні, оскільки переважна більшість засобів виробництва ще знаходяться в руках держави. Таке відчуження частково долається лише на підприємствах, викуплених трудовими колективами. Частково, оскільки вони також значною мірою мають кредиторську заборгованість іншим підприємствам і банкам, тож за таких умов бути повною мірою власниками результатів своєї праці неможливо.

6. Значна мілітаризація економіки, коли на військові цілі витрачалося до 35% ВНП, або близько 250 млрд. крб. на рік (хоч офіційно названі М.Горбачовим дані були в декілька разів нижчі).

В Україні після розпаду колишнього Союзу залишилося близько 30% військово-промислового комплексу (ВПК) СРСР, майже 80% підприємств галузей машинобудування були втягнуті у виробництво зброї. Оскільки в останні три роки процес економічної конверсії у нашій державі відбувається дуже повільно, тягар ВПК є відчутним негативним фактором, що спричиняє руйнівні процеси в економіці. Крім того, СРСР був найбільшим експортером зброї у світі (близько 37% ринку озброєнь), і певна частина цієї виручки потрапляла в Україну. Зараз, коли питома вага Росії на світовому ринку зброї зменшилася до 4% (1993 р.), Україна, звісно, не отримує жодних валютних дотацій.

7. Надмірна централізація при перерозподілі національного доходу через державний бюджет. Так, з республік вилучалося близько 70% створеного національного доходу, значна частина якого згодом поверталася до них через механізм загальносоюзного фінансування розвитку освіти, охорони здоров'я, інвестицій і таке інше. Це означало зрівнялівку в розподілі створеного національного доходу незалежно від результатів праці кожної республіки колишнього СРСР.

З часу проголошення державної незалежності надмірний централізм у перерозподілі національного доходу з боку Москви змінився ще більшим централізмом, але вже щодо областей з боку Києва, оскільки через державний бюджет нині перерозподіляється 82% національного доходу.

8. Політика пограбування села, яка виражалась у «перекачуванні» значної частини створеного сільськими працівниками національного доходу на користь промисловості через механізм цін і низький рівень продуктивності праці. Така політика в останні роки ще більше посилилась. Так, ціни на промислові товари, які купує село, зростали в цей період у 2,5 раза швидше, ніж ціни на сільськогосподарські продукти. Про низький рівень продуктивності праці у сільському господарстві свідчать, зокрема, такі дані: у США і країнах Західної Європи на виробництво кілограма м'яса витрачається до 3 кг зерна, а в Україні -- понад 9 кг. Слід зауважити, що ці показники погіршилися навіть порівняно з 1910 р. Так, у той час добові прирости свиней становили 250 г на тварину, а нині -- 234 г.

8. Значна монополізація економіки, про що йшлося в одній з попередніх тем.

9. Слабке використання ринкових важелів в управлінні економікою, зокрема в процесі ціноутворення, в процесі керівництва підприємствами з боку загальносоюзних та республіканських міністерств і відомств. В Україні окремі уряди після проголошення державної незалежності зруйнували державне управління економікою і вдавалися до таких ринкових важелів, які використовувались у розвинутих країнах світу майже століття тому. Внаслідок цього формувався не господарський механізм з оптимальним поєднанням державного регулювання і використання сучасних ринкових важелів, а небачений за всю історію розвитку економічних систем симбіоз двох руйнівних для сучасного господарства засад: важелів вільної ринкової економіки і розвалу державного регулювання за абсолютного переважання державного сектора. Те, що робилось у цій сфері, можна назвати «гримасами» ринку.

10. Величезне фізичне та моральне зношування основних фондів, низька продуктивність праці. Фізичне зношування у промисловості становить близько 60%, моральне -- близько 90%. За останні три роки ситуація погіршилася, оскільки фізичне зношування становить понад 65%, а моральне -- 95% Якщо у США на оновлення виробництва щороку витрачається 65%, то в колишньому СРСР -- близько 1%. За час економічної кризи переважно через галопуючу інфляцію підприємства не мали змоги не лише здійснювати нове будівництво, а й оновлювати основні фонди.

Короткий аналіз першої групи причин глибокої економічної кризи в Україні показує, що переважна їх більшість не тільки не усунена, а ще більше поглибилася.

Ці причини (у колишньому СРСР) призвели до того, що всередині 80-х рр. значно знизились темпи зростання економіки, практично не підвищувався життєвий рівень населення і т.ін. Це усвідомлювало тодішнє керівництво Союзу. Тому й почало так звану «перебудову». Але можна переконливо стверджувати, що навіть за умов дальшого існування СРСР не відбулося 6 такого обвального падіння виробництва, катастрофічного зниження рівня життя та інших кризових явищ у соціально-економічній сфері, як це сталося після завоювання суверенітету республіками колишнього СРСР. Одним з доказів цього був пошук нових форм економічного розвитку, впровадження деяких реформ. Зокрема, наприкінці 80-х рр. в СРСР відроджуються акціонерні товариства, інтенсивно обговорюються питання регіонального госпрозрахунку тощо.

Але це не означає, що поглиблення соціально-економічної кризи спричинене суверенітетом України, здобуттям нею державної незалежності. Прагнення до незалежності і здобуття її -- закон розвитку світової цивілізації. Річ у тому, що люди, які прийшли до влади, не розуміли сутності державного суверенітету наприкінці XX ст., вони прагнули домогтися повного або абсолютного суверенітету, якого нині не має жодна країна світу.

Дії реформаторів за роки незалежності. Комплекс названих причин згодом був доповнений сукупністю специфічних причин, зумовлених діями декількох урядів. До них належать:

1. Розрив господарських зв'язків з країнами колишнього СРСР, насамперед з Росією, що призвело до втрати Україною значної кількості традиційних ринків збуту, до зупинення багатьох підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. І це не дивно, оскільки лише 15% промислового виробництва мали завершений технологічний цикл. Об'єктивним, але несприятливим для України при розв'язанні цієї проблеми є те, що Росія втратила інтерес до виготовлених у нашій державі приладів, машин, а також до виплавленого металу через значне зростання енергомісткості, а отже, й собівартості продукції. Тому навіть ті вироби, в яких вона зацікавлена, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки вони дорожчі від зарубіжних аналогів на 30--50%. Втрати України через ці причини становлять близько 29 млрд. дол. Слід зауважити при цьому, що далеко не всі господарські зв'язки були раціональними (мали місце зустрічні перевезення, великі транспортні витрати і т.ін.). Але їх треба було замінювати більш ефективними поступово.

2. Впровадження у практику теорії вільної ринкової економіки (тобто вільного ціноутворення, вільної конкуренції тощо), яка існувала в попередні століття (максимум до кризи 1929-1933 рр.) і яка не існує нині у жодній країні світу. Ця політика знайшла свій вияв у лібералізації цін, що, на думку її авторів, повинна була стимулювати виробництво, вилучити зайві гроші. Але при цьому забули одну деталь: що у 80% населення таких грошей не було. Реформатори різко зламали систему державного управління народним господарством, в якому, як і раніше, домінує державна власність. Був зігнорований досвід передових країн Заходу в регулюванні національних економік, в якому органічно поєднуються методи державного регулювання з використанням ринкових важелів. Отже, «реформатори» впадають з однієї крайності в іншу, від адміністративно-командної системи у вільну ринкову економіку.

3. Домінування ідеології вільної ринкової економіки в українському парламенті, внаслідок чого більша частина некомпетентних парламентаріїв прийняла понад 300 «непрацюючих» законів. Тому у нас нема науково обгрунтованої правової бази для здійснення пакету економічних реформ. Крім того, не було створено надійного механізму реалізації багатьох законів.

4. Непродумане (без відповідної наукової концепції) впровадження купона. Купоно-карбованцї не були оформлені як валютні ресурси власної (національної) банківської системи, не мали надійного захисту. Це стало однією з причин катастрофічного знецінення купона. Замість функції захисту національного ринку він став засобом його спустошення. Так, купуючи нафту в Росії по 90 дол. за т наприкінці 1993 р., Україна повинна була поставити товарів приблизно на 250 дол. На впровадження купоно-карбованця Україна витратила кілька десятків мільйонів доларів.

5. Невміння впроваджувати в життя науково обґрунтовану валютну політику (передусім через відсутність такої політики), зокрема встановлювати раціональний валютний курс.

6. Доларизація української економіки (тобто вільне обертання американського долара та інших іноземних валют на території країни) дала змогу збагатитися мафіозним структурам.

7. Прийняття численних декретів, постанов уряду тощо, які поставили у невигідне становище виробника (наприклад, непомірний податовий тягар) й у привілейоване становище посередника. Крім того, такі декрети нерідко суперечили один одному, сіючи правовий хаос у законодавстві, нестабільність і непередбачуваність.

8. Відсутність глибоко обґрунтованої концепції зовнішньоекономічної діяльності, валютного регулювання, внаслідок чого значні валютні ресурси України залишилися за кордоном. Так, у 1992 р. при експорті продукції за кордон на 3,2 млрд. дол. до державної скарбниці надійшло лише 165 млн. дол. У 1993 р. в Україну повернулося тільки 20% валютної виручки. За оцінками спеціалістів, за кордоном осіло 20 млрд. дол.

9. Відсутність надійної фінансово-банківської системі,, раціонального регулювання НБУ діяльності комерційних банків, внаслідок чого ті отримували стократні прибутки, наживалися на конвертації тощо. Тому вони не були зацікавлені у подоланні інфляції. Можливість для такої наживи давали недосконалі закони. Сам НБУ вдавався до монетаристських методів управління діяльністю комерційних банків. Крім того, в діяльності банківської та фінансової систем України повільно впроваджувалися сучасні методи й засоби обліку і контролю. Це призвело до масового перекачування посередницькими структурами безготівкового грошового обігу у готівковий, що, у свою чергу, зумовило величезний додатковий попит на готівку, зосередження у мафіозно-тіньових і комерційно-банківських структурах близько половини всієї грошової маси.