Орендні відносини

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Значення оренди для сучасного розвитку орендних відносин

1.1 Сутність орендних відносин в нашій державі

На сучасному етапі розбудовинашої держави реформування системи агропромислового комплексу передбачає створення нових підприємницьких структур різних організаційно-правових форм. Тому невипадково ринкові перетворення на селі спрямовані на створення нових конкурентоспроможних структур ринково-підприємницького типу на основі приватної власності. Адже саме нові господарські формування являються запорукою ефективного ведення сільського господарства у поєднанні з вирішенням питань оптимізації виробництва, вдосконалення спеціалізації господарств та інтенсифікацією виробництва.

Зважаючи на те, що при переході до ринкових відносин становлення агроформувань нового типу супроводжується значними труднощами та не завжди забезпечене відповідною кількістю певних розробок щодо ефективної діяльності новостворених підприємств, необхідне подальше поглиблене наукове дослідження даного питання. При цьому необхідно враховувати, що саме оренда земельних часток (паїв) сприяє руху землі до дбайливішого та ефективнішого господаря, який забезпечує виплату орендної плати селянам-власникам, що на сучасному етапі відповідає вимогам формування господарських структур в ринковій економіці. Тому необхідно на ряду з трансформацією форм господарювання приділяти відповідну увагу і дослідженню оренди, яка являється основним чинником при формуванні оптимальних розмірів господарств.

Очевидно, що в умовах реформування сільськогосподарських підприємств відносини власності доповнюються відносинами оренди. Підтвердженням являється Указ Президента України від 03.12.99 р. “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”, відповідно до п. 3 якого створені різні сільськогосподарські формування, які базуються на приватній власності, широко застосовуючи оренду майна та землі. В результаті реалізації даного указу кожен із членів колишнього колективного сільськогосподарського колективу отримав дві можливості:

1. заснувати чи вести селянське (фермерське) господарство чи інше приватне підприємство;

2. передавати земельну ділянку в оренду іншій особі або підприємству.

Для аграрного сектора України вдосконалення оренди є досить вагомим і перспективним напрямком розвитку земельних відносин. Завдяки широкому впровадженню орендних відносин селяни нарешті змогли відчути реальну користь, яку приносить їм власність (земля та майно).

Крім того, за рахунок оренди земельних ділянок окремі власники мають можливість розширити свої землеволодіння і сконцентрувати продуктивні угіддя в руках активної частки населення, оскільки не всі селяни, які отримали сертифікати, в силу різних причин (через відсутність відповідних знань, досвіду, бажання, наявної техніки) можуть ефективно господарювати. Оренда землі для бажаючих передати свої частки (паї) в оренду є найбільш реальним способом їх використання, але для бажаючих господарювати - це шлях для створення оптимальних сільськогосподарських землекористувань ринкового типу.

Функціонування аграрних підприємств на базі орендних відносин законодавчо забезпечується і базується на чинному законодавстві. Згідно поняття права власності, визнаного теорією права власності і відображеного в статті 2 Закону “Про власність” його складовими є надання права власнику володіти користуватися і розпоряджатися майном. Тобто кожний власник на свій розсуд володіє, користується належним йому майном і розпоряджається ним, у тому числі шляхом передачі в оренду.

На думку М.М. Федорова, законодавче запровадження оренди землі у нашій державі відіграло позитивну роль у сільськогосподарському виробництві, особливо при створенні селянських (фермерських) господарств та інших організаційно-правових форм господарювання, які офіційно стали працювати на орендованій землі, забезпечуючи свої інтереси й інтереси орендовця.

Організаційно-правові засади щодо створення та діяльності сільськогосподарських підприємств регламентується законами “Про господарські товариства”, “Про селянське (фермерське) господарство”, “Про оренду землі”, “Про підприємництво”, Земельним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Для нових сільськогосподарських підприємств основною характерною рисою є те, що кожний їх член стає власником, який може передати належні йому земельний і майновий паї в колективне користування, виступаючи при цьому в ролі засновника, або здати в оренду, зберігаючи при цьому право вилучити їх з метою іншого використання, що звичайно не являлося характерною рисою колективних сільськогосподарських підприємств, де фактично суб'єктом власності виступав колектив.

Крім того у всіх новостворених агроформуваннях законодавством передбачене чітке розмежування власності і користування майном та землею, членства, трудових відносин та менеджменту. Залежно від розміру вкладеного капіталу здійснюється і розподіл прибутку та участь у прийнятті рішень. Всі форми господарювання мають однакове право на існування і розвиток, але їх вибір залежить від конкретних умов і можливостей кожного підприємства сформувати власний господарський механізм ринкового типу.

На сучасному етапі розвитку агропромислового комплексу важливо сформувати такий надійний господарський механізм, який даватиме змогу розв'язувати суперечності і узгоджувати економічні інтереси як фермерських господарств, так і орендних колективів, кооперативів та інших господарських структур.

На думку вчених, формування багатоукладної системи господарювання в аграрному секторі не слід здійснювати шляхом протиставлення різних форм власності, проводячи курс на одноукладність з безрозподільним пануванням приватних форм привласнення. Суть багатоукладності полягає в тому, що всі елементи тісно пов'язані між собою, доповнюють один одного і сприяють розвитку кожного. Без такої системи створюється не реальний, а формальний плюралізм форм власності і господарювання з непримеренними суперечностями.

Саблук П.Т. вбачає розвиток аграрного сектора в наступному: “Потрібно, щоб люди, які залишаються в господарстві, стали господарями. А це можливо при перебудові ієрархічної системи за принципом “знизу - вверх” замість нинішнього “зверху - вниз”. Якщо в цих формуваннях кожний працівник не відчуватиме себе своєрідним фермером, то вони безперспективні і рано чи пізно розваляться, як би їх не підтримували. Якщо виробничі відносини складатимуться на основі власності на землю, майно і працю за ними майбутнє”.

Важливо у процесі реформування аграрного сектора не забувати і про соціальний захист населення, який на даному етапі потребує значного покращення і вдосконалення. Слід сподіватися, що створення умов успішного функціонування новостворених агроформувань призведе до розвитку конкуренції в сільській місцевості, що дасть змогу селянам вільно здійснювати вибір місця роботи в залежності від розміру заробітної плати. Для орендодавців даний аспект набуває важливого характеру, оскільки вони матимуть можливість здавати свої земельні частки (паї) більш ефективно господарюючому орендатору і забезпечувати свій соціальний захист (через орендну плату). Адже висока ефективність господарювання передбачає, насамперед, особисту матеріальну зацікавленість безпосередніх виробників, яка досягається при оптимальному для кожного рівня усуспільнення виробництва поєднанням володіння засобами виробництва, розпорядження і користування.

1.2 Орендні підприємства

Серед існуючих селянських (фермерських) господарств слід виділити окрему групу ті з них, які широко застосовують оренду земельних часток чи земельних ділянок і майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств. Часто їх називають приватно-орендними підприємствами, приватно-орендними агрофірмами тощо. Такі підприємства не являють собою самостійну організаційно-правову форму господарювання, а є одним з видів приватних підприємств, у даному випадку - селянських (фермерських) господарств, які тією чи іншою мірою здійснюють свою діяльність з використанням орендованих засобів виробництва, зокрема землі. Вони є в областях Західного регіону і в Полтавській області.

Особи, які об'єднали таким чином земельні та майнові паї і передали їх в оренду, зберігають за собою право вилучення земельних і майнових паїв, що їм належать, та розпорядження ними в інші способи. Виділення земельних паїв має відбуватися на основі затвердженої цими особами (їх загальними зборами) відповідної схеми, яка розробляється у кожному сільськогосподарському підприємстві, земельна ділянка якого поділена на земельні частки (паї) без виділення земельних ділянок у натурі.

Пропонований спосіб організації передання в оренду земельних і майнових паїв без виділення їх у натурі може знайти широке застосування в процесі реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств у послідовно підприємницькі структури. Принципи конкуренції вимагають, щоб засновниками підприємницьких господарських структур, зокрема на селі, були найактивніші, найпідприємливіші люди, зокрема члени КСП, що реорганізуються. Кількість засновників тієї чи іншої господарської структури не повинна бути дуже великою. Пенсіонерам та іншим членам КСП, які не бажають займатися підприємницькою діяльністю і брати на себе відповідальність за ризики такої діяльності, краще першими здавати свої земельні та майнові паї в оренду в запропонований спосіб.

Отже, в процесі реорганізації КСП можуть створюватися господарські структури двох видів: одні мають на меті здійснення підприємницької діяльності, інші - передання створеного підприємства в оренду.

Процес створення підприємств з використанням оренди земельних паїв без виділення їх у натурі можна дещо спростити, порівняно з розглянутим вище, якщо до чинного законодавства внести певні зміни. Зокрема, якщо ввести право на виділення двом і більше членам КСП за їх згодою земельних паїв єдиною ділянкою (із збереженням при цьому права вилучення кожному з них земельного паю, який йому належить), без обов'язкового створення будь-якого підприємства, але з правом власників паїв передавати земельну ділянку, що їм належить, в оренду, не створюючи юридичної особи.

1.3 Класифікація об'єктів оренди по видам майна

У відповідності зі статтею 5 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» є наступні групи об'єктів оренди:

· цілісні майнові комплекси підприємств, організацій, їхніх структурних підрозділів (цехів, ділянок, філій);

· будинку, спорудження, приміщення, об'єднані назвою «нерухоме майно»;

· інше, крім будинків, споруджень і приміщень, окреме індивідуально визначене майно;

· державне і комунальне майно, що виявилося на балансах господарчих товариств, створених у процесі чи приватизації корпоратизації.

У відповідності зі статтею 1 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» і статтею 7 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних силах України» окремим об'єктом оренди є військове майно.

У відповідності зі статтею 6 Указу Президента України від 28 травня 1999 р. № 591/99 «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва» останні також віднесені до об'єктів оренди.

З прийняттям Земельного кодексу України у грудні 1990 р. відновлено підхід до оренди як до можливої форми тимчасового користування землею. У 1998 р. прийнятий Закон України «Про оренду землі". Об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення.

1.4 Розподіл об'єктів оренди по формам власності

На ринку оренди представлене майно, що відноситься до усіх форм власності. При цьому: переважна більшість пропозицій цілісних майнових комплексів протягом усього періоду їхньої дозволеної оренди надходило від комунального сектора, інші - від державного. Про це свідчить і той факт, що завдання на 1999 р. щодо надходження коштів від оренди об'єктів права комунальної власності в 3.1 рази перевищує планові надходження від оренди державного майна:

1. нежила нерухомість, пропонована для оренди, відноситься в основному до власності територіальних суспільств (комунальної), у меншому ступені - до державного, в обмеженій кількості - до колективної недержавної власності. Такому розподілу сприяє постійна передача нерухомості з державної власності і комунальну. До приватної (індивідуальної) чи колективної (кооперативної) власності громадян відносяться гаражі;

2. житлова нерухомість (квартири) відноситься переважно до приватної власності громадян. придбаної внаслідок приватизації житлового фонду. Здаються в оренду також котеджі, що є власністю громадян чи відносяться до колективної недержавної власності;

3. інше, крім нерухомого, окреме індивідуально визначене майно відноситься до усіх форм власності, але порівняно великою поки є пропозиція державного сектора;

4. переважно до державної власності відноситься майно, що унаслідок заборони на його приватизацію не ввійшло в статутні фонди утворених при приватизації і корпоратизації господарчих товариств, але залишилося на їхніх балансах (інші відносяться до комунальної власності);

5. військове майно відноситься до державної форми власності.

2. Орендні відносини в Україні

2.1 Розвиток орендних відносин в Україні

орендний відносини лізинг

Розвиток орендних відносин в Україні вступило в друге десятиліття. За цей час регулювання оренди пройшло кілька етапів.

В перші роки сучасного розвитку оренди (1989 - 1991 р.) її регулювання здійснювалося згідно «Основам законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду», що були прийняті Верховною Радою СРСР 23.11.89. У них були визначені суть оренди, її об'єкти, орендодавці, орендарі, зміст договорів оренди, можливості суборенди майна, принципи розрахунку орендної плати, можливості повного чи часткового викупу орендованого майна, майнові відносини при оренді, питання створення і функціонування орендних підприємств (об'єднань) чи їхніх структурних одиниць. Значна кількість українських підприємств перейшло тоді на роботу на умовах оренди.

З початком будівництва незалежної української держави виникла потреба в створенні національного законодавства з питань оренди. Воно повинно було не тільки зафіксувати зміну власника державного майна, але і відобразити якісно новий етап у розвитку оренди, зв'язаний з початком приватизації державного майна, у тому числі зданого в оренду.

У Законі України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 04.03.92 був передбачений викуп орендованих цілісних майнових комплексів (статті 15 і 17).

Основним законодавчим актом, на три роки призначив умови правового регулювання орендних відносин, у тому числі і приватизації об'єктів оренди, став Закон України «Про оренду майна державних підприємств і організацій» від 10.04.92.

Оренда дозволяла орендарям (переважно трудовим колективам) нагромадити гроші для викупу державної частки майна в орендному чи підприємстві збільшити частку орендарів при приватизації шляхом створення акціонерного товариства. При цьому продаж державного майна проходив на неконкурентних початках, тобто по мінімальній стартовій ціні (експертна оцінка вартості орендованого майна, що викуповується, тоді ще не передбачалася). І до того ж при розрахунку орендної плати не враховувався фактор інфляції. Тому більшість підприємств віддало перевагу оренді з викупом безпосередньої приватизації, що привело до значного звуження «полючи» приватизації.

Передбачаючи подальший розвиток подій і прагнучи забезпечити виконання програми приватизації. Кабінет Міністрів України здійснив ряд заходів щодо правового регулювання орендних відносин. Він видав декрети «Про додаткове регулювання орендних відносин» від 15.12.92 № 9-92 і «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їхніх структурних підрозділів основного виробництва, чи приватизація передача в оренду яких не допускається» від 31.12.92 № 26-92, якими був затверджений перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їхніх структурних підрозділів основного виробництва, передача в оренду яких не допускається.

Декрет Кабінету Міністрів України від 15.12.92, відповідно до якого розмір орендної плати ставився в залежність від вартості орендованого майна і вводилася вимога одержання згоди органа, уповноваженого керувати відповідним державним майном, на оренду цілісних майнових комплексів і нежилих приміщень, а приватизація орендованого державного майна повинна була здійснюватися на загальних підставах, передбачених законодавством про приватизацію, докорінно змінив умови оренди і поклав початок багаторічній політичній боротьбі навколо питань оренди.

Як визначений компроміс можна розглядати прийнятий 20.05.93 Декрет Кабінету Міністрів України «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств і їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду». З одного боку, було встановлено, що всі орендні підприємства, крім малих, повинні приватизуватися шляхом продажу приналежних державі акцій відкритих акціонерних товариств, створених державними органами приватизації й орендарями. Орендар вносить у статутний фонд акціонерного товариства (АТ) майно, що є його власністю, і одержує відповідна кількість акцій АТ. За членами трудового колективу й організації орендарів залишалося право на пільгове придбання акцій, що належать державі, у відповідності зі статтею 25 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств». Були передбачені і додаткові пільги з метою забезпечення орендарям до 25 відсотків статутного фонду АТ.

З іншого боку, було визначено, що таке рішення про приватизацію може прийматися органами приватизації лише за згодою орендаря.

До середини 1994 р. із загальної кількості приватизованих підприємств до 85 відсотків було приватизовано шляхом прямого викупу й оренди з викупом. На той час уже проявилися об'єктивні недоліки колективної форми власності: визначена інерціонність організації виробництва і керування, недостатність власних інвестиційних ресурсів, недостатньо ефективний менеджмент. Поширення оренди на умовах діючого тоді законодавства тимчасово закрило для приватизації цілі сфери економіки України, перешкодило старанням нових потенційних інвесторів одержати доступ до приватизації орендних підприємств, не відповідало інтересам значних соціальних шарів.

Верховна Рада України 14.03.95 прийняла Закон України «Про внесення змін і доповнень у Закон України «Про оренду майна державних підприємств і організацій». Було скасоване право на викуп орендованого майна і внесено близько 60 інших змін і доповнень у закон про оренду, що тоді в основному і придбав сучасний вид.

Подальші зміни до законодавства про оренду були обумовлені прийняттям Верховною Радою України 28 червня 1996 р. нової Конституції України, у якій державна і комунальна власність розглядаються як окремі паритетні форми власності. Комунальна власність перестала бути однієї із субформ державної форми власності. Тому наприкінці 1997 р. комунальні власники одержали нові повноваження щодо оренди свого майна, а Закон України - нова назва - «Про оренду державного і комунального майна».

На той час минулого розроблені і впроваджені майже всі необхідні підзаконні нормативні акти й у цілому сформована сучасна правова база оренди. Однак залишався невирішеним ряд питань, поставлених автором у статті «Актуальні правові й економічні проблеми регулювання орендних відносин»*. З метою удосконалення регулювання оренди у відділі керування відносинами оренди і лізингу ФДМУ були розроблені:

пропозиції щодо внесення змін і доповнень у Методику оцінки вартості об'єктів оренди, реалізовані постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.96 № 683;

Порядок повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після чи припинення розірвання договору оренди, затверджений наказом ФДМУ від 07.08.97 № 847;

Порядок надання дозволу державним підприємствам і організаціям бути орендодавцем нерухомого майна, що знаходиться на їхніх балансах, затверджений наказом ФДМУ від 20.02.98 № 309;

Порядок проведення конкурсу на висновок договору оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства, його структурного підрозділу, затверджений наказом ФГИУ від 04.03.98 № 396;

Зміни до методики розрахунку орендної плати і до порядку надання пільг по орендній платі, затверджені постановою Кабінету Міністрів України «Про внесення змін у постанови Кабінету Міністрів України з питань регулювання орендних відносин» від 18.05.98 № 699.

У чергових змінах Методики оцінки вартості майна при приватизації в 1998 і 1999 р. були враховані пропозиції відділу щодо оцінки майна орендних підприємств.

Важливою подією стало прийняття Законом України від 20.05.99 запропонованих ФДМУ змін до Закону України «Про оренду державного і комунального майна».

2.2 Проблеми орендних відносин

В умовах реформування аграрного сектору економіки в Україні на сьогоднішньому етапі одним із дієвих інструментів регулювання відносин власності постає оренда. Вона вбачається однією з специфічних форм володіння власності і може бути гарантом проти відродження експлуатації людини людиною, сприятиме перетворенню кожного ініціативного і чесного робітника в господаря виробництва.

Основою для гармонійної і злагодженої роботи в умовах реформування аграрного сектора економіки повинно слугувати законодавство, яке на сьогоднішній день характеризується протиріччями. Не стали виключенням і орендні відносини.

В Указі Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 03.12.99 р. йде мова про те, що сертифікат на право на земельну частку (пай) є правовстановлюючим документом, який засвідчує право володіння, користування та розпорядження земельною часткою; а також право їх власників здавати земельну ділянку підприємствам, організаціям для використання її із сільськогосподарською метою. Але згідно Інструкції про розпорядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, затвердженої наказом Держкомзему від 04.05.99 р. №43 (зареєстрований у Міністерстві юстицій України 04.06.99 р. №354/3647) права на землю засвідчуються державними актами відповідно:

· на право приватної власності на землю;

· колективної власності на землю;

· на право власності на землю;

· на право постійного користування землею.

Одночасно в статті 22 Земельного кодексу України говориться: “...право власності на землю або право користуватися наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що засвідчує право. Приступати до використання даної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що засвідчує прово власності або право користування землею, забороняється”. Тобто, сертифікат на право на земельну частку (пай) на відміну від державного акта не засвідчує право власності на землю, і не може бути документом, за яким можна укладати договір оренди. Це підтверджується і в Законі України “Про оренду землі”, де статтею 4 пунктом 1 зазначено, що “об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян…”.

Наказом Держкомзему від 17 січня 2000 року №5 затверджена Типова форма договору оренди земельної частки (паю), зареєстрованого в Мін'юсті України 23.02.00 р. №101, в частині 8 пункту 2.2. Договору земельний податок за орендовану земельну частку (пай) сплачується орендарем. Власник сертифікату (орендодавець) до моменту визначення меж земельної ділянки і засвідчення цього відповідним документом (державний акт) не може бути платником земельного податку. Тому земельний податок в складі сільськогосподарського фіксованого податку та орендну плату сплачує орендар. Що стосується сільськогосподарських підприємств, які взяли в оренду у власників землі (є державний акт на право приватної власності на землю і є платником земельного податку), то при сплаті ними сільськогосподарського фіксованого податку, в який включений і земельний податок, має місце подвійне оподаткування.

Тепер, це все ми можемо розглянути на конкретному прикладі. У Хотинському районі Чернівецької області на кінець 2000-го року на базі 25 створено 43 нових агроформування. В цих господарствах видано 23759 земельних сертифікатів, 1629 громадян отримали державні акти, що становить лише 6,86%. Тобто частка земельних ділянок у власності незначна, яка у більшості не здана в оренду, а обробляється тими ж власниками. Селяни, згідно вище зазначеного Указу, отримали можливість віддати в оренду земельний пай на основі сертифікату, а на більше просто не вистачає коштів. За умов невідповідності у законодавстві можливо очікувати дострокове розірвання угод. І таких прикладів можна наводити безліч.

Отже, вважаємо за необхідне привести у відповідність між собою законодавчі акти, адже їх основне завдання на сьогодні наводити лад за умови становлення приватної власності на селі.

3. Лізинг, як перспективна форма оренди для розвитку сільського господарства в Україні

орендний відносина лізинг україна

Лізинг (від англійського lease - оренда), як одна з прогресивних форм забезпечення товаровиробників засобами виробництва, є порівняно новим видом зобов'язань для нашої господарської системи. Як різновид оренди, лізингові операції почали інтенсивно розвиватися в ряді країн (США, Японія, країни Західної Європи) в період після другої світової війни. Сьогодні вони стали невід'ємною частиною економіки у більшості промислове розвинутих країн та багатьох країнах, що розвиваються.

Однією з причин повільного запровадження лізингу в нашій державі є відсутність правових норм, покликаних регулювати ці суспільні відносини. Щоправда, у ст. З Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 20 березня 1991 р. зазначається, що банки можуть виконувати, зокрема, таку банківську операцію, як придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг).

Деякі основні положення щодо регулювання лізингу є в нормах Цивільного кодексу України, що регулюють відносини майнового найму (статті 256-272) та у Законі України "Про оренду державного та комунального майна" від 14 березня 1995 р. Проте зазначені норми не враховують (отже і не врегульовують) особливостей проведення лізингових операцій у їх різновидах, вироблених господарською практикою економічно розвинутих держав.

Прогалини у правовому регулюванні лізингових операцій деякою мірою заповнив Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28 грудня 1994 р. (в редакції від 22 травня 1997 р.), в якому подано визначення понять "лізингова (орендна) операція", "оперативний лізинг (оренда)", "фінансовий лізинг (оренда)" та "зворотний лізинг (оренда)".

Під лізинговою операцією цей закон розуміє господарську операцію фізичної чи юридичної особи (орендодавця), що передбачає надання основних фондів або землі у користування іншим фізичним чи юридичним особам (орендарям) під відсоток та на визначений строк.

Лізингові операції за цим законом здійснюються у вигляді оперативного лізингу, фінансового лізингу та зворотного лізингу.

Оперативний лізинг - це господарська операція фізичної чи юридичної особи (орендодавця), що передбачає передачу орендареві права користування основними фондами на строк, що не перевищує строку їх повної амортизації, з обов'язковим поверненням таких основних фондів їх власнику після закінчення строку дії лізингової угоди. Основні фонди, передані в оперативний лізинг, залишаються у складі основних фондів орендодавця.

Оскільки при оперативному лізингу орендодавець не може амортизувати всі витрати за рахунок надходжень від одного орендаря, в літературі цей вид лізингу називається ще лізингом з неповною окупністю (ЛНО).

Фінансовий лізинг (лізинг з повною окупністю) - це господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає придбання орендодавцем на замовлення орендаря основних фондів з подальшою їх передачею у користування орендареві на строк, що не перевищує строку повної амортизації таких основних фондів, з обов'язковою передачею права власності на такі основні фонди орендареві. Фінансовий лізинг є різновидом фінансового кредиту, тому іноді він ще має назву інвестиційного лізингу. Витрати орендодавця на купівлю об'єктів фінансового лізингу не включаються до складу валових витрат або до складу основних фондів такого орендодавця.

Основні фонди, передані у фінансовий лізинг, включаються до складу основних фондів орендаря. В операціях фінансового лізингу на початкових стадіях беруть участь три суб'єкти:

* виробник або продавець устаткування, який, уклавши угоду купівлі-продажу або поставки, втрачає право власності (право повного господарського відання) на це устаткування;

* орендодавець (лізингова компанія), який укладає договір
купівлі-продажу (поставки) з виробником і стає власником устаткування;

* орендар, який отримує майно у володіння та користування і здійснює орендні платежі.

Це традиційна і найпоширеніша з точки зору техніки її проведення лізингова операція, яку повністю фінансує орендодавець, і тому її називають прямою лізинговою операцією (прямим лізингом). Разом з тим у комерційній практиці використовується непрямий лізинг, коли до кола суб'єктів, що беруть участь у такій операції, залучається банк, що фінансує угоду. При цьому можуть застосовуватися дві схеми здійснення непрямих лізингових операцій. За першою банк надає лізинговій компанії кредит на придбання устаткування під заставу цього устаткування, а лізингова компанія, здавши устаткування в оренду, сплачує банкові кредит і відсотки за користування ним за рахунок отриманої від орендаря орендної плати. За другою схемою банк сам купує устаткування (стає його власником), за допомогою лізингової компанії здає його в оренду і отримує орендні платежі. роль лізингової компанії зводиться до обслуговування цієї операції. При цьому можливе укладення договору про сумісну діяльність між банком та лізинговою компанією.

Певний інтерес з точки зору перспектив застосування у господарській практиці України становить так званий зворотний лізинг (lease back) - господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає продаж основних фондів фінансовій організації (лізинговій компанії) з одночасним зворотним отриманням цих основних фондів такою фізичною чи юридичною особою в оперативний або фінансовий лізинг.

Видом лізингу, здатним задовольнити як підприємства орендарі, так і лізингові компанії, уявляється компенсаційний лізинг. При цьому лізингу орендар поставляє орендодавцеві частину продукції, що виробляється на орендованому устаткуванні.. Заміна орендних платежів у грошовій формі розрахунками виробленою продукцією особливо приваблива при міжнародному лізингу для товаровиробників, що не мають валютних коштів для розрахунків з іноземним орендодавцем або для придбання обладнання у інофірми-виробника. Та й для орендодавців України іноді вигідніше отримувати орендну плату готовою продукцією (товарами). До речі, законодавство України про оренду таку форму розрахунку допускає.

Об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи комунікацій тощо), не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду).

На відміну від податкового законодавства Закон України "Про лізинг" визначає його види залежно від строку та ступеня амортизації орендованого майна. Так, фінансовим лізингом є договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної на день укладення договору. Сума відшкодування вартості об'єкта лізингу в складі лізингових платежів за період дії договору фінансового лізингу повинна включати не менше 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної на день укладення договору.

По закінченні строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу, переданий лізингоодержувачеві згідно з договором, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю.

Оперативний лізинг - це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної на день укладення договору.

По закінченні строку договору оперативного лізингу він може бути продовжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцеві і може бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачеві за договором лізингу.

Договір лізингу укладається у письмовій формі або як багатостороння угода за участю лізингодавця, лізингоодержувача та продавця об'єкта лізингу, або як двостороння угода між лізингодавцем і лізингоодержувачем. Закон дає широкий перелік істотних умов договору лізингу, до яких, зокрема, належать:

* найменування сторін;

* об'єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та строки його поставки;

* строк, на який укладається договір лізингу,

* розмір, склад та графік сплати лізингових платежів,умови їх перегляду;

* умови переоцінки вартості об'єкта лізингу згідно з законодавством України;

* умови повернення об'єкта лізингу в разі банкрутства лізингоодержувача;

* умови страхування об'єкта лізингу;

* умови експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання інформації щодо його технічного стану;

* умови реєстрації об'єкта лізингу;

* умови повернення об'єкта лізингу чи його викупу по закінченні договору;

* умови дострокового розірвання договору лізингу;

* умови надання відомостей про фінансовий стан лізингоодержувача;

* відповідальність сторін;

* дата і місце укладення договору.

Окремі статті Закону присвячені правам та обов'язкам сторін договору лізингу.

Так, лізингодавець має право:

1) здійснювати за власний рахунок контроль за умовами експлуатації та використанням об'єкта лізингу лізингоодержувачем згідно з умовами договору, вимогами та інструкціями продавця щодо експлуатації об'єкта лізингу;

2) вимагати повернення майна, переданого в лізинг, якщо лізингоодержувач не сплатив лізингові платежі протягом встановлених строків;

3) вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків, завданих внаслідок його дій або бездіяльності, відповідно до умов договору.

Водночас лізингодавець зобов'язаний:

1) передати належне йому на праві власності майно в користування лазингоодержувачеві або за дорученням лізингоодержувача відповідно до його вибору та визначеної ним специфікації укласти договір купівлі-продажу майна з відповідним продавцем і передати майно в користування лізингоодержувачеві;

2) не втручатися у вибір лізингоодержувачем продавця майна та у визначення специфікації об'єкта лізингу;

3) набуваючи майно для лізингоодержувача, повідомити продавця про те, що майно призначене для передачі в лізинг конкретній особі;

4) своєчасно та в повному обсязі виконувати взяті на себе зобов'язання перед лізингоодержувачем щодо утримання об'єкта лізингу (ремонт, технічне обслуговування тощо) відповідно до умов договору;

5) прийняти об'єкт лізингу від лізингоодержувача по закінченні строку договору лізингу, якщо об'єкт не буде викуплено лізингоодержувачем.

Лізингоодержувач має право:

1) відмовитися від прийняття об'єкта лізингу, який не відповідає умовам договору, затримати належні лізингодавцеві платежі до усунення ним виявленого порушення умов договору за умови попереднього повідомлення лізингодавця;

2) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих внаслідок його дій або бездіяльності при виконанні договору лізингу, відповідно до умов договору;

3) пред'являти продавцеві об'єкта лізингу всі права та вимоги, що випливають із договору купівлі-продажу цього майна, зокрема щодо його якості та комплектності, строків передачі, гарантійних ремонтів тощо.

Лізингоодержувач зобов'язаний:

1) прийняти та належним чином користуватися об'єктом лізингу, утримувати його відповідно до погоджених сторонами умов договору, згідно з якими воно було передано, з урахуванням природного зносу та змін стану майна;

2) своєчасно та в повному обсязі за погодженим з лізингодавцем графіком виплачувати лізингові платежі відповідно до умов договору;

3) у разі несплати лізингових платежів протягом двох чергових строків на вимогу лізингодавця повернути йому об'єкт лізингу;

4) у зазначені договором лізингу строки відповідно до його умов надавати лізингодавцеві відомості про технічний стан об'єкта лізингу та свій фінансовий стан, доступ до перевірки об'єкта лізингу та умов його експлуатації;

5) у разі, якщо він не реалізує своє право викупу об'єкта лізингу та не продовжить строк його використання після припинення дії договору, повернути об'єкт лізингу лізингодавцеві у стані, зазначеному в договорі.

Як зазначалося, Лізингоодержувач за користування об'єктом лізингу зобов'язаний вносити періодичні лізингові платежі, до складу яких включаються:

* сума, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж;

* сума, що сплачується лізингодавцеві як відсоток за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу;

* платіж як винагорода лізингодавцю за отримане у лізинг майно;

* відшкодування страхових платежів за договором страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцем;

* інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

Якщо об'єктом лізингу є державне майно або договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів чи для забезпечення виконання лізингового договору надаються Державні гаранти, договір лізингу підлягає обов'язковій Реєстрації у встановленому порядку.

Незалежно від виду лізингових операцій, кількості їх учасників, організаційно-технічних та інших ознак загальним для них є певний вид зобов'язань, що виникають при здійсненні лізингових операцій.

Як вже зазначалося, ці зобов'язання випливають з договору майнового найму, і саме вони мають бути кістяком правового інституту лізингу.

Тому правові норми, що регулюють відносини лізингу, і вміщено окремим параграфом до глави 57 "Найм (оренда)" проекту ЦК України.

Проте проблема правового регулювання лізингу з урахуванням його особливостей, може бути вирішена шляхом застосування лише норм ЦК України.

Реалізація запропонованих змін до законодавства є лише першим кроком до створення належної правової бази лізингу, який не можна зводити до звичайного договору майнового найму (його різновиду).

Лізингові операції являють собою певний комплекс організаційних, фінансових та майнових відносин, що вимагають відповідного їм комплексного нормативного регулювання.

В зв'язку з цим у літературі пропонувалося прийняти закон "Про лізинг", який би здійснював таке регулювання і визначав загальні економічні, організаційні та правові засади проведення лізингових операцій громадянами та юридичними особами на території України.

Такий Закон було прийнято 16 грудня 1997 р.

В ньому лізинг визначається як підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Размещено на Allbest.ru