Стратегія економічних реформ у Китаї

Размещено на http://www.allbest.ru/

8

СТРАТЕГІЯ ЕКОНОМІЧНИХ РЕФОРМ У КИТАЇ

Досвід китайських економічних реформ становить особливий інтерес з точки зору дослідження економічної стратегії держави щодо стабілізації економічної системи. За підрахунками МБРР, у 1980-1992рр. економіка Китаю зростала середніми темпами 9,1% на рік, що втричі вище за середньосвітовий показник. Цей процес мав під собою реальне підгрунтя, оскільки у країні норма нагромадження у цей період становила близько 40%[11, c.82]. Сьогодні Китай розглядають як нову індустріальну країну нової, четвертої "хвилі". При цьому керівництво країни проголошує вірність принципам соціалізму, зберігаючи соціальну орієнтацію економіки, що значною мірою сприяє підтримці національної злагоди та легітимності державної політики на тлі напівтоталітарного політичного режиму.

Дослідники виділяють чотири етапи у китайських економічних реформах, що розпочалися наприкінці 70-хроків [68].

Протягом першого етапу (1978-1983рр.) було проведено сільськогосподарську реформу, підвищено закупівельні ціни, розпочато створення вільних економічних зон, лібералізовано систему матеріального постачання та дозволено операції держпідприємств на вільному ринку. Однак основні ресурси залишилися під державним контролем. Другий етап (1984-1988рр.) характеризувався посиленою лібералізацією цін, запровадженням подвійних цін, поширенням приватизації управління (оренди). Відкритість економіки була обмежена з метою захисту національних підприємств. Цей етап завершився збільшенням інфляційних чинників, через що було вжито заходи монетарної стабілізації. Тому на третьому етапі (1989-1990рр.) було здійснено тимчасове повернення до прямих засобів економічного регулювання. Вжито активні заходи щодо стимулювання експорту та обмеження внутрішнього попиту. Розпочалося зближення регульованих та ринкових цін. З 1991р. розпочався наступний етап, посилення ринкової спрямованості економіки та послідовної економічної лібералізації.

Відповідно до рішень Вересневого Пленуму ЦК КПК 1995р. [36], стратегія економічної стабілізації на поточному етапі має включати врегулювання пропорцій між реформуванням, розвитком і стабільністю, темпами зростання та його ефективністю, розвитком ринкової системи та державним макроекономічним регулюванням, інтересами держави, підприємств та особи, вирішення суперечностей між регіонами країни, формами власності, секторами економіки. З цією метою стратегічними завданнями держави було поставлено сприяння розвитку приватного підприємництва, особливо у визначених пріоритетних секторах, регулювання інвестиційного процесу, "відкритості" регіонів, обмеження внутрішнього попиту та контроль за лібералізацією цін. Держава, відходячи від регламентації економіки, зберігає дієвий контроль за незначною часткою економічних показників, проте останні мають ключове значення.

На відміну від країн Центральної та Східної Європи у Китаї економічна трансформація спиралася на збалансовану стратегію структурних перетворень, завдяки чому за першi 10 рокiв реформ (1979-1988рр.) середнi темпи приросту ВНП становили близько 8,8% на рiк, на 3% на рiк зростала зайнятiсть, майже у 3 рази збiльшилися доходи селян. Було створено понад 10млн приватних пiдприємств. У 1991р. частка держсектора скоротилася до 50% [54, с.60]. У 1996р. на держпідприємствах вироблялося 48,3% промислової продукції [50, c.128]. Зменшення вiйськових витрат здiйснювалося дуже повiльно. Завдяки вжитим заходам вiдбулося випереджаюче зростання цiн у сiльському господарствi порiвняно з промисловiстю, цiн у мiстах порiвняно із сiльською мiсцевiстю, цiн на споживчi товари порiвняно із засобами виробництва, що призвело до перетоку коштiв i реструктуризацiї економiки на користь немонополiзованого споживчого сектора.

Швидкий розвиток економiки, значна кредитна емiсiя, прискорення цiнової лiбералiзацiї викликали наприкiнцi 80-хроків зростання iнфляцiї та збільшення розриву мiж плановими i ринковими цiнами. У 1987-1988рр. темпи зростання становили понад 11%, рівень інфляції - 17-18%. Тому запроваджена з 1988р. полiтика стабiлiзацiї передбачала скорочення сукупного попиту, кредитно-грошовi рестрикцiї. У 1990р. темп зростання цiн зменшився до 2,1% порівняно з 17,8% у 1989р. [37, с.89]. Водночас внаслідок антиінфляційних заходів темпи зростання ВНП у 1989-1990рр. знизилися(рис.8). Через зменшення споживчого та інвестиційного попиту виникли проблеми збуту, неплатежі. У зв'язку з цим вже у 1990р. рестрикцiї було зменшено, прискорено цiнову реформу. Це сприяло відновленню темпів економічного зростання. При черговому "стрибку" інфляції у 1993р. головними антиінфляційними чинниками вважалися підвищення ефективності виробництва, часткове відновлення державного контролю за цінами, централізоване встановлення відсотку по депозитах та банківських кредитах[55]. Засобами жорсткої антиінфляційної політики, кредитних рестрикцій інфляцію вдалося швидко зменшити практично без втрат в економічному зростанні. Завдяки вжитим заходам китайському уряду вдалося поєднати тривалу помірну інфляцію з швидкими темпами зростання(табл.7).

Проте незважаючи на реалізацію реструктивної політики, відношення грошової маси М2 до ВВП на початку 90-хроків зросло та становило 0,96 у 1992р. порівняно з 0,32 у 1978р. Цей показник значно вище, ніж у східноєвропейських країнах [71, p.23]. У 90-хроках випереджаюче зростання агрегату М2 тривало.

Поєднувати швидке економічне зростання з невисокими темпами інфляції дозволяє також потужна експортна орієнтація виробництв. Сьогодні експортери користуються першочерговим правом на отримання пільгових кредитів, паливних та енергетичних ресурсів, бюджетних коштів та іноземних кредитів. Існує система повернення експортеру прямих та непрямих податків. Одночасно до 90-хроків діяла система високого імпортного тарифу, середньозважена величина якого у 1992р. становила 31%, і лише у 1996р. скоротилася до 20%.

У попередніх розділах зазначалося, що у малорозвинених нестабільних економічних системах однією з головних суперечностей є суперечність між національною економікою та світогосподарською системою.

Таблиця 1. Темпи зростання деяких індикаторів економіки Китаю у 1979-1997рр., % [62; 77, p.75, 81].

Оскільки ні політико-ідеологічні установки, ні реальні матеріальні передумови не сприяли масовому припливу інвестицій до країни, з 1979р. у Китаї розпочалося створення особливих економічних районів - вільних економічних зон зі сприятливим кліматом для залучення зарубіжних капіталів. Такі райони повинні були відігравати роль "локомотивів" технологічного та інституційного розвитку. Відповідно до політики уряду основна частина інвестицій мала надходити у вигляді нових техніки, технологій, фінансового та виробничого менеджменту. Через недостатній розвиток внутрішнього ринку вільні економічні зони мали переважно експортну орієнтацію - спрямовувалося не менше, ніж 70% їхньої продукції. Було введено значні податкові пільги та канікули по податку на прибуток для підприємств, що засновані на території зони. З метою поширення позитивного ефекту від створення вільних економічних зон на всю економіку заохочувалося налагодження господарських зв'язків з іншими китайськими виробництвами. Підприємства, що здійснювали інвестування прибутку в розвиток інфраструктури "особливих економічних районів", було звільнено від податку на прибуток.

Таким чином, іноземний капітал відіграв дуже важливу роль у зростанні економіки Китаю. За даними ЮНКТАД, лише за 1995р. країна отримала 37,5млрд дол. прямих зарубіжних інвестицій. Сьогодні китайський уряд здійснює поступове зменшення пільг для іноземних інвесторів та переведення їх у режим національних [51, c.25].

За підрахунками експертів Світового банку, у 1994р. 50% економічного зростання відбулося за рахунок збільшення інвестицій, 30% - споживання, 20% - експорту [77, p.6]. Протягом 1985-1994рр. ВВП Китаю зростав із середніми темпами 10,2% на рік, 2/3 цього зростання відбувалося за рахунок нагромадження капіталу (див. табл.7). Темп зростання інвестицій у 1995р. становив 18,8%, а на 1996-2000рр. очікується на рівні близько 30% на рік[77, p.13]. китай реформа інвестиція

Бурхливий інвестиційний процес та незначну інфляцію можна пояснити низькими стандартами споживання, високим ступенем контролю за спрямуванням отриманих доходів у інтересах стабільності й економічного зростання.

Досягненню контрольованості зростання значною мірою сприяли збереження жорсткого політичного режиму та великі обсяги державної власності. Зокрема, контрольованість грошово-кредитної системи дозволила зберегти те, що до середини 90-хроків весь банківський капітал у Китаї належав державі. Перший приватний банк утворився лише у січні 1996р. Для фінансування виконання основних державних програм у 1994р. було додатково створено три спеціальних банки "політичного кредитування".

Державні інвестиції виконують роль компенсатора скорочення приватних капіталовкладень та використовуються для стимулювання їхнього зростання. Так, якщо у 1990р. інвестиції у приватному секторі зменшилися на 4,8%, то у державному вони збільшилися на 9%. Коли у 1992р. внаслідок стабілізаційних заходів темп зростання приватних інвестицій зменшився з 19,4% до 0,6%, зростання державних капіталовкладень, навпаки, прискорилося (з 16,5% до 34,7% на рік). Через рік цей показник уже становив 27,2% [77, p.75]. У 1992р. понад 90% провідних інновацій було зроблено саме у державному секторі [53, c.122]. З 1993р. розпочалося швидке відновлення приватних інвестицій, і у 1994р. темп зростання державних капіталовкладень знизився до 4,3% [77, p.75].

Усвідомлюючи значну небезпеку втрати управління народним господарством за умов значної регіональної та галузевої розбалансованості, уряд Китаю здійснив швидку приватизацію дрібних фірм та взяв курс на реалізацію стратегії поступової приватизації великих державних підприємств. За таких умов державний сектор економіки залишається провідним, тому держава активно підтримує виробництва на великих держпiдприємствах у монополiзованих галузях через планові капiталовкладення та надання значних дешевих кредитів промисловостi при контролi за цiнами. У другій половині 80-х-першій половині 90-хроків від 5% до 10% ВВП щороку витрачалося на субсидії державному сектору [71, p.21]. У 1992р. 79% кредитів надійшло саме у цю сферу економіки. Значною мірою це зумовлено тим, що державні підприємства отримували їх за ставкою, вдвічі нижчою за ставку для недержавних підприємств. Внаслідок цього близько 30% таких кредитів перерозподілялися через "чорний ринок" [53, c.122].

З огляду на об'єктивно нижчу рентабельність державних підприємств пільгове кредитування та субсидування цього сектора - економічно виправдане. Річ у тім, що низька рентабельність та збитковість (у 1994-1995рр. частка збиткових держпідприємств досягла 40-50% [36, c.94] і продовжувала зростати) часто зумовлені технологічно. У держвласності залишається важка та видобувна промисловість, підприємства яких знаходяться у найвідсталіших районах. Державні підприємства продовжують фінансувати соціальну сферу, вони несуть головний тягар регульованих цін. Саме на такі виробництва насамперед негативно впливають кредитні рестрикції як антиінфляційні заходи, оскільки 80% оборотних коштів держпідприємств становлять кредити банків. Через те, що новоутворені приватні підприємства користуються податковими пільгами, державні підприємства забезпечують 2/3 доходів бюджету [36, c.95]. Фактично вони у Китаї є донорами приватного сектора, що зосереджений у галузях з вищим ступенем переробки, забезпечуючи його ресурсами за низькими цінами. Такий спосіб субсидування виробництва видається результативним, оскільки створює значний мультиплікаційний ефект.

З метою забезпечення максимально ефективних приватних економічних стратегій на державних підприємствах широко застосовуються засоби приватизацiї управлiння: пiдряд, оренда, майново-господарська вiдповiдальнiсть, акцiонування [34]. Особливого поширення вони набули у 80-хроках. Їхнє використання передусім підпорядковане загальному стратегічному напряму - забезпеченню спрямованості приватних економічних стратегій на економічну стабільність і зростання.

Так, угода підряду укладалася на досягнення конкретного показника - здійснення певного обсягу відрахувань державі, зниження збитковості, поліпшення співвідношення витрат і випуску, виконання завдання з технічної реконструкції, освоєння нового виробництва або комплексу показників. Оренда застосовувалася переважно для збиткових підприємств. Її суб'єктами могли виступати директор підприємства, трудовий колектив, інше підприємство або група осіб. Встановлювалися жорсткі умови щодо можливостей розподілу отриманого орендарем доходу, що здебільшого мав надходити на модернізацію виробництва.

За системою майново-господарської відповідальності доход директора підприємства, який призначався на конкурсній основі, безпосередньо залежить від дотримання та виконання встановлених нормативів. У разі негативних результатів роботи підприємства директор відповідав за втрати у повному обсязі його особистого доходу та визначеної закладної суми особистого майна.

Акціонерна форма набула широкого поширення та мала форми відкритого, закритого акціонування, змішаної власності з державою та з іноземним капіталом, акціонування з метою збільшення статутного капіталу, утворення концерну тощо. Акціонуванню не підлягали лише підприємства, що мають безпосереднє відношення до безпеки країни, володіють новітніми оборонними технологіями, займаються видобутком рідкісних металів. У ході приватизації підприємств енергетики, зв'язку і транспорту контрольний пакет акцій залишається під контролем держави.

Розширені програми роздержавлення другої половини 90-хроків також передбачають перетворення органів економічного управління у холдингові компанії, надання більшої самостійності підприємствам. З огляду на значну роль держпідприємств для бюджету та соціальної сфери поки що видається малоймовірним широке застосування механізму банкрутств, незважаючи на те, що офіційно його встановлено.

Отже, не спричиняючи інституційного шоку і не руйнуючи координаційної системи, приватизація управління дозволила вирішити завдання підвищення ефективності приватних економічних стратегій при збереженні керованості економічних суб'єктів, забезпечивши тим самим підвищення дієвості економічної стратегії держави. На думку експертів Світового банку, саме у специфічному процесі "псевдоприватизації" значною мірою полягає секрет успіху китайських реформ [68].

Размещено на Allbest.ru