Аграрні відносини та їх еволюція в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

43

ДЕРЖАВНА МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Кафедра менеджменту зовнішньоекономічної діяльності

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни

«ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ»

на тему:

«Аграрні відносини та їх еволюція в Україні»

Виконав:

студент групи ЕФ09-2

Бабіч Аліна

Науковий керівник:

викладач

Єдинак В. Ю.

Дніпропетровськ

2010

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Суть аграрних відносин

1.1 Поняття і особливості аграрних відносин

1.2 Місце аграрних відносин в системі економічних відносин

РОЗДІЛ 2. Стан аграрних відносин в Україні

2.1 Еволюція власності в аграрному секторі виробництва

2.2 Особливості аграрних відносин в умовах переходу до ринкової економіки

2.3 Проблеми та перспективи АПК в Україні

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Аграрні відносини на сьогоднішньому етапі розвитку економіки, розглядаються, як одні з визначальних і домінуючих в агропромисловому комплексі. Вони представляють собою всю сукупність виробничих, соціальних відносин між структурними формами в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання продовольства, що визначається характером землеволодіння і землекористування.

Аграрні відносини, як в попередні роки, так і в даний момент, знаходяться на такому рівні, на якому вони б мали бути. На відповідний рівень сучасні аграрні віносини здатні підняти лише наукові розробки теорії аграрних відносин. Проте ці розробки будуть лише тоді чогось варті, коли вони будуть перевірені практикою, дадуть чітку орієнтацію та матимуть чітку базу для зваженої державної політики. Спираючись на здобутки аграрної науки останніх років, з урахуванням власного історичного досвіду та зарубіжної практики на даному етапі, першочергово потрібно зміцнювати політичні основи агропромислового комплексу, насамперед сільського господарства. Адже саме життя вимагає визначення напрямів дій, реалізація яких могла б привести до позитивних змін, забезпечити комплексний підхід до забезпечення росту сільськогосподарського виробництва, та продовольчої бази держави. Зусилля держави мають концентруватися на сприянні розвитку і зростанні обсягів аграрного виробництва, перетворенню агропромислового комплексу у високоефективний, експортно-промисловий сектор економіки. У своїй курсовій роботі, я намагалася розкрити суть та місце аграрних відносин у системі економічних відносин і тим самим показати важливість нормального функціонування аграрних відносин в агропромисловому комплексі. Проте не тільки нормальне функціонування аграрних відносин є одним із основних завдань на сьогоднішньому етапі. Варто також приділити увагу вдосконаленню функціонування аграрних відносин. В аграрних відносинах, як і у всіх відносинах, які існують в суспільстві є певні особливості. А так, як в нашій економіці відбувається перехід до ринкових відносин , то , відповідно, і аграрні відносини в умовах переходу до ринкової економіки мають свої особливості, які певним чином впливають на розвиток і функціонування останніх.

На сьогоднішньому етапі реформування аграрного сектору України велике значення має і економічна сторона аграрних реформ. Адже багато процесів у реформуванні АПК відбуваються на економічному підґрунті. Це особливо проявляється в останні роки, коли значно більше стало реформованих господарств і відповідно більше стало продукції, яку ці господарства виробляють.

Я у своїй курсовій роботі намагалась, наскільки це можливо, розкрити викладені проблеми аграрних відносин і перспектив розвитку АПК.

Для написання своєї курсової роботи я намагалась використати самі останні статті відомих вчених, економістів. Зокрема такі статті, як : „Аграрні відносини в системі економічної реформи ” автор Юрчишин В.В. ; „Аграрні відносини: соціально-економічна суть і місце в системі суспільних відносин” автор Баланюк І.Ф. . Крім цих статей були використанні статті І.С. Плюща, які безпосередньо стосуються аграрних відносин. Крім статей я намагався використовувати найважливіші данні про стан в аграрному секторі.

РОЗДІЛ 1. Сутність аграрних відносин

аграрний політична економіка україна

1.1 Поняття і особливості аграрних відносин

Аграрні відносини є особливою системою економічних відносин, що складаються в суспільстві щодо земельної власності, землеволодіння і землекористання в сільському господарстві, а також з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання сільськогосподарської продукції. їхня специфіка визначається тим, що головним та невідтвореним засобом виробництва агрокультури є земля. Розподіл землі між класами і соціальними групами в різних економічних системах визначає характер аграрних відносин, що складаються в них, породжуючи часом гострі протиріччя в суспільстві. Вирішення протиріч здійснюється в ході еволюційного розвитку аграрних відносин, удосконалювання землеволодіння та землекористування, знарядь праці, що застосовуються в сільському господарстві, поглиблення суспільного поділу праці, агропромислової інтеграції. Одним із засобів, що революціонізують розвиток аграрних відносин, є аграрні реформи, які перетворюють систему власності, землеволодіння і землекористування, організаційні форми господарювання на селі. Вони мають ґрунтуватися на створенні таких умов, за яких би безпосередній виробник був би хазяїном на землі, вільно вибираючи виробничий напрям для свого господарства, розпоряджався зробленим продуктом та доходом. Ці принципи сформульовані століття тому. І в тих країнах, Де їх додержувалися, створено високоефективне аграрне виробництво, що забезпечує продуктами харчування не тільки населення своїх, а й інших держав. «Кожному слід надати волю обробляти на своєму полі такі добутки, які тільки підказують йому його інтереси, здібності, властивості ґрунту і які, на його думку, здатні давати можливо більшу кількість продуктів».

Основний принцип - cвобода господарювання, сформульований понад два століття тому, не був зрозумілим і реалізованим в адміністративно-командній економічній моделі. Формальне усуспільнення землі, насильницька колективізація, яка була проведена на селі, призвели до створення таких форм господарювання, у яких відчуження селян від власності й управління досягло своєї межі, викликаючи егоїзм, байдужість і споживацький підхід до користування землею. Внаслідок цього сталася перманентна криза сільського господарства, нездатність його вирішити продовольчу проблему в суспільстві. Головне й найгостріше протиріччя, що склалося в аграрній сфері адміністративно-командної моделі, - це протиріччя між формальним усуспільненням та реальним розпорядженням землею державно-номенклатурною бюрократією. Формальне усуспільнення і реальне розпорядження землею державно-номенклатурної бюрократії проявляється у реальному поєднанні власності і володіння в особі єдиного суб'єкта - держави, від імені якої керує апарат чиновників. Аграрні реформи, які проводяться в країнах, що переходять від адміністративної до ринкової моделі, покликані створити необхідні умови для розв'язання такого протиріччя. Введення інституту приватної власності на землю, безперечно, розв'язує його, породжуючи водночас такий спектр нових суперечностей, які можуть стати джерелом глибоких соціальних потрясінь у суспільстві. Земля в більшості країн світу - об'єкт приватної власності та купівлі-продажу. Це породжує гострі соціальні колізії в суспільстві, і серед західних учених чимало супротивників приватної власності на землю. Зазначаючи дуже корисну для суспільства функцію приватної власності на продукти праці людини, включаючи засоби виробництва, вони в той же час вважають протиприродним приватну власність на землю, бо приватна власність на землю завдає шкоди суспільству, підриваючи його матеріальні та духовні підвалини. Тому одна з відповідей на запитання, чи має земля подібно до інших товарів стати об'єктом купівлі-продажу, може бути негативною. Суперечності між формальним усуспільненням і реальним розпорядженням землею можуть бути вирішені на іншій, ніж купівля-продаж землі, основі. Йдеться про рух протиріччя через відому тріаду власницьких повноважень, насамперед, володіння. Протиріччя, що складаються щодо землі за умов державної власності на неї, розв'язуються не шляхом поєднання власності та володіння в особі одного суб'єкта - держави, а в його відокремленні одне від одного. При державній власності на землю володіння, що здійснює безпосередній виробник в особі підприємства чи індивідуального фермерського господарства, має бути не формальним, а реальним, при якому власник реалізує своє право власності на зроблений продукт і прибуток (за винятком податку і ренти). Такий поділ власності та володіння реалізується закріпленням землі навічно з правом спадщини, оренди землі, розвитком колективно-пайової власності. Разом з тим необхідна і можлива передача землі в приватну власність трудового селянського господарства. У цьому випадку власність на зроблений продукт і дохід одержує свою матеріальну основу. Між тим принципової різниці між довічним наслідуваним володінням та власністю на землю селянського господарства немає. І насамперед через те, що власність і володіння реалізуються не у вакуумі суспільних відносин, а в системі державного регулювання. За таких умов діяльність власника та володаря опосередковується не тільки базисними, а й надбудованими відносинами, що ставлять у певні організаційні рамки безпосередніх виробників. Навіть у країнах, де традиції приватної власності налічують століття, фермер дуже обмежений у своїй діяльності правовими законами. Так, без фахової освіти заборонено, наприклад, займатися фермерством. Власник земельної ділянки зобов'язаний дотримуватися точного чергування культур, забезпечувати певний рівень екологічної безпеки, зв'язаний квотою виробництва продукції та ін. Розв'язання протиріччя, пов'язаного з власністю на землю, може здійснюватися у різних напрямах, найважливіші з яких: розмежування власності і володіння між державою та колективними підприємствами; довічне наслідування володіння землею суб'єктом господарювання; введення інституту приватної власності на землю трудового селянського господарства і т. ін. Це не альтернативні, а взаємодоповнюючі суспільні форми. Різноманітність форм власності і господарювання створює конкурентне ринкове середовище, у якому тільки й можливе ефективне функціонування суб'єктів ринкової економіки. Колективна форма господарювання в аграрному секторі має значний потенціал. Майбутнє не за дрібними, а за середніми і великими колективними підприємствами, звільненими від тиску адміністративного апарата. Такою є світова тенденція. У США дрібних ферм, обсяг продажу яких становить 5 тис. дол. США на рік, - 34% від загальної кількості всіх господарств. Виробляють вони 3,2% сільськогосподарської продукції. Загалом збитки ферм складають 700 млн. дол. США, тобто 1 тис. дол. США на кожну ферму. Лише дотації держави дають змогу їхнім власникам «триматися на плаву». Але якщо ферма здатна продавати продуктів хоча б на 10 тис. дол. США на рік, вона вже стає рентабельною. Найбільші ж господарства, що продають товарів на 500 тис. дол. США на рік (їх у США 1,4%), виробляють 32% усієї сільськогосподарської продукції, приносячи своїм власникам 21,6 млрд. дол. США чистого прибутку. Підкреслюючи потужність потенціалу колективної форми, слід відрізняти її від колгоспно-радгоспної, де колективістські засади так і не були реалізовані. Так звані неподільні фонди в колгоспах споконвічно деформували основні риси кооперативної власності, стали чинником розриву зв'язку між працею і власністю, призвели до відчуження селянства і від праці, і від власності. Колгоспи та радгоспи стали одержавленою, формально усуспільненою формою, що є ознакою «фальшивого соціалізму». Тим часом справді колективною є часткова (пайова) форма, коли власність індивідуалізована відповідно до ступеня трудової участі селянина і яка може бути затребувана при виході з господарства.

У більшості країн світу найбільш поширені форми в аграрному секторі - сімейні форми господарства. Відроджуються вони в Україні та в інших країнах Співдружності Незалежних Держав. Проте така констатація не звільняє від необхідності відповісти на запитання, чи існує об'єктивна економічна, організаційна, технічна основа відродження сімейного господарства в Україні. Відповідь необхідна і пов'язана з тим, що песимістичні прогнози щодо перспектив такої форми поки не підтверджуються світовим досвідом, хоча роль і значення їх у різних країнах неоднозначні та суперечливі. Наприкінці XIX ст. панувала загальна впевненість у тому, що сільське господарство стоїть на порозі стрімкої індустріалізації, на зразок тієї, що мала місце в інших галузях. Вісімдесят років по тому з подивом виявили, що ситуація усе ще не змінилася, хоча нині вона не тотожна до колишньої, бо питома вага фермерів і сільськогосподарських робітників у загальній кількості працездатного населення зменшилася з 80 до 5%. Проте розходження, якими б важливими вони не були, не зачіпають суті. Сільське господарство залишається галуззю сімейних ферм. Безперечно, має бути якась об'єктивна основа, що, незважаючи на появу принципово нових видів технологій і засобів праці дає можливість сімейній фермі не тільки зберігати життєздатність, а й до певної міри залишатися важливим елементом агробізнесу. Такою об'єктивною основою виступає саме сільськогосподарське виробництво, його специфіка, особливості, що відрізняють землеробство від інших сфер суспільного виробництва. Головне тут у тому, що агрикультура має справу з живим об'єктом, живою природою, живими організмами, що перетворюють живу речовину, природну енергію на продукти життєдіяльності людини. На відміну від промисловості пріоритетними в аграрному виробництві є біологічні засоби праці. Родючість ґрунтів, худоба, насіння, корми - усе це виробляється не за межами, а усередині самого сільського господарства. Розбіжність часу виробництва з робочим періодом, залежність від природних умов зумовлюють сезонність виробництва. Усе разом диктує своєрідність технологій, специфічні вимоги до індустріальних засобів праці, організації виробництва, до якості робочої сили. Оскільки в аграрній сфері спеціалізація не досягає такої глибини, як в індустріальних галузях, працівник мусить мати кращий рівень професійної підготовки, вміти виконувати операції по всьому технологічному циклу. У рільництві, наприклад, тільки укрупнені технологічні операції припускають оранку, передпосівну обробку, посів, догляд за рослинами, збирання. Кожна з них характеризується численними особливостями, до яких вносять свої корективи мінливі погодні умови. Тому праця селянина далека від шаблону, раз і назавжди затвердженого порядку технологічних операцій та організаційних форм. Важко знайти сферу виробництва, що так би потребувала творчої праці, як сільське господарство. Усе це визначає і закономірності управління виробничим процесом, що виключають директивний характер. Зміна природних умов буквально за лічені години потребує оперативних рішень і дій з боку працівників конкретного господарства. На відміну від індустріальних галузей, де завдяки одиничному поділу праці має значення проміжний результат, у сільському господарстві виробничий ефект завжди втілюється в кінцевому продукті. Тому у виробничому процесі немає тієї знеособленості, що характерна для промисловості. Всі особливості сільськогосподарського виробництва неминуче вносять свої корективи в поняття концентрації агропромислового виробництва, зумовлюючи природну основу трудового селянського господарства. Проте, коли йдеться про збереження об'єктивної основи стійкості селянського господарства як однієї з альтернативних суспільних форм, то, крім біотехнічних, природних та економічних чинників, слід зазначити й соціально-моральний, котрий Б. Вашингтон виразив ємною формулою: «Жодна нація не досягне процвітання, доки вона не усвідомить, що орати поле -- настільки ж гідна справа, як і писати поему». Які ж перспективи відродження селянського господарства є нині в Україні? Чи може така форма стати домінуючою в агропромисловому виробництві найближчі десять-п'ятнадцять років, з чим пов'язують деякі суспільствознавці відродження села, чи ця форма не має широких перспектив» і буде залишатися лише додатковим до колективного, а не основним укладом на селі? Правильним уявляється необхідність селянського трудового господарства як однієї із суспільних форм аграрного виробництва. Причин, через які неможливо відродити селянське господарство як основну форму агропромислового виробництва в країні, багато. Насамперед - соціальний експеримент, що проводився на селі багато десятиліть поспіль, витравив у людей ті якості, що були притаманні селянину-хазяїну. Змінилися покоління. А найголовніше - цілком зруйнований селянський лад, де століттями, подібно до формування гумусу, створювався життєдайний, родючий шар селянина-трудівника, що знав і любив землю, що умів на ній хазяйнувати, де відтворювалася та моральна атмосфера, духовний мікроклімат, у якому формувався майбутній селянин, одержуючи в родині навички хазяїна, та вміння взаємодіяти з живою природою. Знеособленість та відчуження праці, навіть у благополучних з економічної точки зору господарствах, докорінно змінили атмосферу, у якій реалізується трудова активність працівників колгоспів і радгоспів. Багато хто з них чітко уявляє, що праця в селянському господарстві напруженіша й інтенсивніша. Одноособовий селянин мусить покладатися лише на себе, свою родину, уміти ризикувати. Благополуччя родини залежить не тільки від ступеня трудового зусилля в господарстві, а й від кліматичних умов. Несприятливий рік, навіть при ретельно розробленій системі страхування і кредитування селянського господарства, загрожує економічним розоренням. Фермерське господарство розвинених країн випробує на собі вплив двох головних чинників: по-перше, цінової нееластичності сільськогосподарської продукції; по-друге, відставання попиту від пропозиції. Цінова нееластичність - коефіцієнт еластичності 0,2-0,25 означає, що ціна сільськогосподарських продуктів мала б понизитися на 40-50% для того, щоб споживачі збільшували свої закупівлі усього на 10%. Нееластичний попит і за прибутком. При зростанні доходів на 10% споживання сільськогосподарських продуктів збільшиться на рівні 2%. На деякі сільськогосподарські продукти (сало, наприклад) уже кілька років попит знижується. Якщо говорити про США, то тільки-но країни колишнього Союзу припинять закупівлю американського зерна, тамтешній фермер без активної державної підтримки просто не виживе. У країнах загального ринку в такій сфері застосовуються дотаційні коефіцієнти на ті товари, що використовують фермери: добрива, наукові послуги, техніка і т. ін. Держава свідомо здійснює політику дотацій з метою досягнення соціальної стабільності.

1.2 Місце аграрних відносин в системі економічних відносин

У становленні, розвитку та ефективному функціонуванні всіх без винятку економічних систем і країн одне з визначальних місць займає аграрний сектор. Незалежно від обсягів виробництва у ньому, його частки у внутрішньому валовому продукті він являє собою ту серцевину, навколо або з безпосередньою участю якої вирішується переважна більшість соціально-економічних проблем країни. При добрій розвину тості аграрної сфери вона збагачує країну економічно, зміцнює її у військово-оборонному і політичному відношеннях, набуває значення одного із найважливіших чинників формування досить високого життєвого рівня громадян. І, навпаки, недостатній розвиток цього сектора обмежує можливість країни ставати багатшою або робить її бідною у всіх відношеннях. Крім того, від розвитку аграрного сектора, залежить суспільно-політичне становище безпосередньо, навколо або й в країні в цілому, а при великих складнощах з його розвитком стає однією з найважливіших передумов ускладнення політичної ситуації. Це особливо проявляється в країнах, де аграрний сектор посідає важливе місце в економіці країни. З цих причин аграрні відносини, рівень їх розвитку і соціально-економічної віддачі у всі часи посідали і будуть посідати одне із найбільших або й найбільше місце серед пріоритетів, які в кожній країні доводиться вирішувати постійно і, як правило, з наростаючими зусиллями. У найбільш загальному розумінні це зумовлюється двома групами причин. По-перше, як відомо, в аграрному секторі формується переважна частина (понад 90%) світових продовольчих ресурсів. По-друге він ґрунтується на найважливішому засобі виробництва у сільському господарстві - землі, боротьба за володіння якою, за права бути її господарем, відбувалася постійно в різних формах. Тому земельні, а отже і аграрні проблеми, та відповідні їм відносини завжди є не тільки соціально-економічними, а й політичними. Тим більше коли їх доводиться вирішувати на крутих поворотах суспільно-економічного розвитку, як це має місце в сучасній Україні, і формувати принципово нові нетрадиційні для неї аграрні відносини, не маючи для цього науково-методологічної та прикладної бази. Справа ускладнюється тим, що в Україні ще не відпрацьована теорія аграрних відносин, яка б давала чітку відповідь на питання про її сучасну суть, особливості розвитку та практичного здійснення соціально-економічних відносин на сучасному і на найближчому етапах розвитку сільського господарства. Поки що переважає ситуація, за якої замість того, щоб по можливості йти попереду практики, теорія розвитку аграрних відносин відстає від темпів соціально-економічних змін на селі, характеру і особливостей їх розвитку.Це стає обмежуючим чинником прискорення, поглиблення і підвищення розвитку ефективності аграрних відносин. Об'єктивна дійсність формує ситуацію за якої аграрні відносини посідають особливе місце в системі інших суспільних відносин, в яких вони покликані виконувати ряд важливих функцій. Найважливішою з них є функція продовольчого забезпечення. Вона ґрунтується на загальноприйнятому розумінні визначального місця продуктів харчування в становленні людини і людства в цілому , без яких вони не могли бути замінені чим несуть іншим, що забезпечувало життєдіяльність людини , як щодо підтримання власного існування, так і виробництва у всіх без винятку сферах діяльності і галузях. Тобто аграрні відносини є тим осередком, навколо якого тією чи іншою мірою, безпосередньо чи опосередковано формуються, забезпечуються, підтримуються виробничі відносини в усіх їх проявах. Як свідчить світовий і вітчизняний досвід, щонайменше недооцінка цього вихідного положення рано чи пізно призводить до формування великої соціально-економічної і психологічної напруги, яка, якщо не вживати своєчасних дійових заходів щодо її подолання, може зумовити великі не тільки економічні, а й політичні ускладнення або й втрати. Тому аграрні відносини займають не просто важливе, а одне із визначальних місць у системі суспільно-економічних і економічних відносин. Недосконалість, недостатня відпрацьованість та ефективність функціонування аграрних відносин є обмежуючим чинником їх розвитку. Більше того, їх недосконалість в багатьох випадках не просто зумовлює занепад цілих галузей (насамперед по виробництву матеріально-технічних ресурсів для сільського господарства ), а й може спричинити надмірну обмеженість в їх потрібності, як це має місце зараз з деякими переробними галузями. Неперевершеною за значенням є також соціально-відтворювальна функція аграрних відносин , яка справляє багатофакторний безпосередній і опосередкований вплив на систему відтворювальних процесів у суспільстві взагалі [12, с.41-42]. На селі зокрема, на формування, та оздоровлення демографічної ситуації. Незважаючи на те, що народжуваність дітей, темпи приросту населення, вік людей, розвиток демографічних процесів, значною мірою залежать від рівня розвитку медицини, демографічна ситуація у кожному конкретному випадку найбільшою мірою формується під впливом рівня харчування людей, його досконалості, повноти і збалансованості. Це зокрема підтверджується значними скороченнями віку громадян України, яке склалося під впливом погіршення в останні роки харчування їх переважної частини. Справа набагато ускладнюється, оскільки недостатнє харчування становить під загрозу не тільки фізичний, а й розумовий розвиток дітей. „Недоїдання може мати ряд наслідків, які є особливо небезпечними для порушень у функціонуванні імунної системи і може вплинуть на розумовий розвиток дитини”. Наведені та інші обставини зумовлюють об'єктивну виправданість виділення соціально-відтворюваної (демографічної) функції аграрних відносин і вказують на невідкладну необхідність виведення їх на якісно вищий рівень. Функції аграрних відносин продовольчого забезпечення і соціально-відтворювальна через сільське господарство формують визначальне місце аграрних відносин у соціально-виробничій системі життєзабезпечення людей. Йдеться не про протиставлення аграрних відносин усім іншим формам суспільних відносин, не про спробу поставити їх над усіма іншими відносинами, а лише про те, що аграрні відносини мають розглядатися як серцевина, навколо якої повинне формуватися і втілюватися в практику все те, що покликане забезпечити всі життєві потреби окремих громадян, їх сукупностей, держави. Сучасні, не тільки продовольчі, а й інші складнощі, які переживає Україна на сучасному етапі, великою мірою, а по деяких аспектах повністю зумовлені недооцінкою саме визначальної ролі і місця аграрних відносин у системі інших відносин. Явище це зумовлене ситуацією, за якої до цього часу не вдалося вивести аграрні відносини на рівень, який відповідав би потенційним можливостямі потребам сучасного розвитку України [8, с. 17-18] .Крім вищезазначених функцій, в аграрних відносинах реалізуються також інші. Одна з них - збереження і підтримка способу життя, притаманного українському селянству. Як відомо, проживання в селі і робота в сільському господарстві - це не просто функціонування селянства, а спосіб їх життя з усіма його особливостями, складнощами і проблемами. За обставин, що склалися в останні роки в сільськогосподарській галузі, дуже багато з історично зумовленого способу життя українських селян втрачено або підірвано, що поглиблює сучасні складнощі. Однак при цьому не втрачений потяг до землі, а навпаки, як свідчить досвід останніх років, відроджується їх тяготіння до власної, приватної землі. Ситуація не змінюється при зміні організаційних способі її використання, за яких поряд з безпосереднім, власним господарюванням на землі широкого розвитку набувають різні форми земельно - орендних відносин. Навпаки, урізноманітнення форм реалізації прав на приватні земельні ділянки набуває значення одного з найважливіших чинників відродження найкращих історично зумовлених рис українського селянств, які в свою чергу забезпечать відродження сільського господарства. Засобом узгодження економічних інтересів суб'єктів, господарюючих на землі, як свідчить досвід, є система науково обґрунтованих рентних відносин та адекватного цінового механізму, яка ґрунтується на праві земельного власника продавати землю, давати її в оренду тощо. В Україні ці атрибути ринкової економіки відсутні а отже, немає реального власника землі. Він існує лише формально. Земельна власність економічно реалізується у земельній ренті, розміри якої визначаються договором між землевласником і орендарем, де враховуються такі фактори, як родючість земельних ділянок, переданих в оренду, їх місцезнаходження відносно ринку збуту, вирощена на цих ділянках продукція, а також ринкова ціна землі та форма позичкового процента. Адже земельна рента є процентом на той капітал, який заплатив землевласник за землю або міг би отримати за її продаж. Таким чином, на перший план формування реального приватного власника на землю висувається проблема визначення ринкової вартості землі, перетворення її в об'єкт купівлі - продажу, тобто товар. Купівля - продаж землі, її обіг у товарній формі є наслідком розвитку капіталістичного способу виробництва, до яких, як відомо, належить і земля. Але ж земля не має вартості, тобто не є продуктом праці, а тому і не є товаром. Однак для перетворення будь - якої речі в об'єкт купівлі - продажу, тобто товар, непотрібно нічого іншого, як здатності стати об'єктом монополії і відчуження. Приватна власність на землю одних передбачає відсутність власності на землю у других, що означає монополію і відчуження. У результаті продажу землі, особливо тих ділянок, які нині не обробляють через відсутність у їх власників матеріально - технічних і фінансових резервів, нічого не відчужується від її речового складу , а тільки збільшується кількість земель як засобу виробництва. При продажу землі, яка уже слугує засобом виробництва, збільшується земля - капітал, не збільшуючи і не зменшуючи матеріальний склад або просторовий її вимір. Земля як матерія - вічна, а як капітал не більш вічна, ніж будь - який інший капітал, продуктивне використання якого приносить доход його власнику, зокрема земля - капітал - доход у вигляді ренти. Для землевласника рента є процентом на той капітал, який він заплатив за землю, землевласник продає тільки ренту, тобто монопольне право отримувати доход із землі у вигляді ренти. У країнах з розвинутою економікою земельна рента знаходить вираз у певній сумі коштів, яку землевласник отримує від передачі в оренду певної ділянки землі. В Україні власники земельних паїв, переданих в оренду, отримують у вигляді земельної ренти певну кількість продукції в розмірі 1% від вартості валової продукції, зібраної з орендованих ділянок. Розрахунки свідчать, що отримує наш власник земельного паю у вигляді земельної ренти мізерну частину того, щ він міг би отримувати за наявності ринку землі та її реальної ринкової ціни. За таких умов сформувалося б дійсно господарське ставлення до земельної власності, бажання її примножувати та ефективно використовувати. В усіх країнах Заходу земельна власність вважається особливо почесною формою власності, а купівля земельної власності - найнадійнішим способом вкладення капіталу[17, с. 27-28] .

РОЗДІЛ 2. Стан аграрних відносин в Україні

2.1 Еволюція власності в аграрному секторі виробництва

Відносини земельної власності є основним елементом аграрних відносин. Останні - це відносини між людьми, господарствами, членами суспільства, з одного боку, і державою - з другого, з приводу привласнення засобів виробництва у безпосередньому виробництві, розподілі, обміну і використання доходів с/г підприємств. Складовою частиною аграрних відносин є рентні відносини. Земельні відносини у всіх країнах світу пройшли тривалий шлях розвитку, й у кожній країні були свої особливості в цьому процесі. В Англії капіталістична власність на землю виникла у результаті вигнання селян із своїх земель і огородження їхніх земельних ділянок. У Німеччині, колишній Російській імперії та ряді інших країн Європи поміщицькі латифундії поступово перетворилися на капіталістичні господарства. Земельні реформи 1848 і 1861 років у цих країнах, ліквідувавши феодальну, кріпосницьку систему, зумовили виникнення великої кількості дрібних селянських господарств. У всіх зарубіжних країнах великого розвитку набула оренда землі у землевласників селянами-фермерами і капіталістами-підприємцями. Оренда - це тимчасове надання землі за плату капіталісту-орендарю або селянину. Оренда землі найбільшого розвитку набула у ряді розвинутих країн Заходу. Досить поширеною є сімейна оренда. Це така форма оренди, коли глава сім'ї - власник земельної ділянки передає в оренду землю одному з з членів своєї сім'ї [10, с. 8-9].

З усіх видів с/г підприємств найпоширенішими у розвинених країнах Заходу є сімейні ферми, що, як правило, ведуть виробництво власними силами або ж використовують частково найману робочу силу для виконання сезонних робіт. Розглянемо наявність фермерських господарств станом на 1 січня 2009 року.

Великі капіталістичні господарства використовують у господарській діяльності найману працю. Щоб вижити у конкурентній боротьбі з великими капіталістичними господарствами, дрібні фермери об'єднуються у с/г кооперативи. Фермери ведуть своє господарство самостійно, а кооперативи забезпечують їх обслуговуванням, постачанням матеріальних ресурсів, техніки, займаються переробкою, зберіганням і реалізацією продукції. У США на початку 90-х років налічувалося близько 5 тис. кооперативів, які переробляли і реалізовували майже 30% фермерської продукції, а їхня частка у забезпеченні ферм матеріально-технічними ресурсами становила понад 25%. У Швеції понад 100 тис. фермерських господарств, і майже всі вони є членами с/г кооперативів. У сферу їхньої діяльності включаються збирання, переробка та збут продукції рослинництва, кредитування, виробниче постачання й інші важливі для життєдіяльності ферм функції. Своєрідним шляхом відбувався розвиток сільського господарства у колишнього Союзі РСР. Замість селянських господарств у період насильницької колективізації були створені колгоспи і радгоспи. На нинішньому етапі розвитку суспільства стала очевидною недоцільність збереження колгоспно-радгоспної системи у попередній формі. Ця система з дня її утворення виявилася нежиттєздатною через головну притаманну їй ваду - відчуження виробника від землі, управління, та створеного ним продукту, перетворення селянина у наймита, не зацікавленого в ефективного використанні ресурсного потенціалу. Саме це стало головною причиною кризи аграрного сектору.

Другою причиною стало те, що сільське господарство з перших днів встановлення радянської влади було донором для народного господарства. За його рахунок здійснювалась індустріалізація країни, формувався і розвивався ВПК. Третьою причиною такої кризи була низька оплата праці, особливо в колгоспах, яка не створювала необхідних стимулів до праці у громадському господарстві. Ще однією причиною кризи колгоспно-радгоспної системи було нічим не обмежене свавілля місцевого партійно-державного апарату, який здійснював «керівництво» колгоспами і радгоспами. Проявом цієї кризи є погіршення всіх економічних показників у продовольчому комплексі, насамперед рівня продуктивності праці.

Об'єктивно оцінюючи стан сільського господарства країни, слід визнати, що воно знаходиться у кризовому становищі. Протягом останніх шести років обсяг валової продукції постійно скорочується. Порівняно з 1990 р. виробництво валової продукції галузі господарствами усіх категорій зменшилось на 13,2% у 2001 р., на 20,4% у 2002 р., на 19,2% у 2003 р., на 32,5% у 2004 р., на 34,9% у 2005 р., на 40,8% у 2006 р. Стан сільського господарства продовжував погіршуватись; обсяг валової продукції скоротився в порівнянні з 2005 р. на 9%, у тому числі продукції рослинництва - на 10%, тваринництва - на 8%. Скорочення обсягу виробництва відбувалося за рахунок господарств суспільного сектора і становило 15%. Фінансове становище підприємств галузі є вкрай незадовільним. За підсумками року збитковими виявилися 6,6 тисячі підприємств або 54% від їх загальної кількості. Під напливом імпортних харчових продуктів і споживчих товарів руйнується вітчизняний аграрний ринок, що потенційно має високу конкурентноспроможність.

Поки що єдиним позитивним результатом аграрної реформи, що відбувається у напрямі реформування майнових відносин власності в колгоспах, роздержавлення радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, приватизації переробних і агросервісних підприємств, є становлення багатоукладного господарства, в якому переважають малі форми підприємництва. У складних економічних умовах останні проявили себе як життєздатні форми господарювання на селі [16, с. 22-25].

Пропонований спосіб організації передання в оренду земельних і майнових паїв без виділення їх у натурі може знайти широке застосування в процесі реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств у послідовно підприємницькі структури. Принципи конкуренції вимагають, щоб засновниками підприємницьких господарських структур, зокрема на селі, були найактивніші, найпідприємливіші люди, зокрема члени КСП, що реорганізуються. Кількість засновників тієї чи іншої господарської структури не повинна бути дуже великою. Пенсіонерам та іншим членам КСП, які не бажають займатися підприємницькою діяльністю і брати на себе відповідальність за ризики такої діяльності, краще першими здавати свої земельні та майнові паї в оренду в запропонований спосіб. Отже, в процесі реорганізації КСП можуть створюватися господарські структури двох видів: одні мають на меті здійснення підприємницької діяльності, інші - передання створеного підприємства в оренду. Процес створення підприємств з використанням оренди земельних паїв без виділення їх у натурі можна дещо спростити, порівняно з розглянутим вище, якщо до чинного законодавства внести певні зміни. Зокрема, якщо ввести право на виділення двом і більше членам КСП за їх згодою земельних паїв єдиною ділянкою (із збереженням при цьому права вилучення кожному з них земельного паю, який йому належить), без обов'язкового створення будь-якого підприємства, але з правом власників паїв передавати земельну ділянку, що їм належить, в оренду, не створюючи юридичної особи. Прийнято вважати, що на селі мале підприємництво існує у формі селянських (фермерських) господарств, кооперативів та малих підприємств, але до цього списку можуть бути включені також товарні особисті підсобні господарства населення. До товарного особистого підсобного господарства населення відноситься господарство, виробництво продукції в якому перевищує обсяги, необхідні для споживання в домашньому господарстві, і цей надлишок реалізується як товар різними каналами на ринку поза межами домашнього господарства. За ознаками товарне особисте підсобне господарство підпадає під це визначення, тому таке господарство можна вважати формою малого підприємництва, яка має широке розповсюдження на селі та є найбільш масовою. Високотоварні господарства населення можна вважати попередньою формою до формування фермерського господарства.

У розвитку особистих господарств населення спостерігаються стійкі тенденції до зростання, збільшення кількості землевласників і землекористувачів, розширення розмірів земельних ділянок, збільшення поголів'я худоби, зростання виробництва валової аграрної продукції та її частки в загальному виробництві продукції сільського господарства [14, с.53-54]. Розвиток високотоварних особистих підсобних господарств населення повинен базуватися на інтенсифікації сільськогосподарського виробництва та вкладання в нього капіталу. Лише це є реальною основою переростання товарних особистих підсобних господарств селян у селянські (фермерські) господарства, які були б здатні забезпечити продовольчий достаток країни. У всіх господарських товариствах (підприємствах) трудові відносини відокремлені від відносин власності. Колектив співвласників (учасників) підприємства формується за своїми правовими нормами, трудовий коллектив - за своїми: на основі трудових угод. Взаємовідносини членів трудового колективу з підприємством при цьому чітко регламентуються, що дає можливість підтримувати на належному рівні технологічну і трудову дисципліну, домагатися високої продуктивності праці [15,с.28-29]. Реорганізація колгоспів і колективних сільськогосподарських підприємств у господарські товариства набула характеру однобічного процесу. В системі Мінсільгосппроду України до останнього часу створювався практично один вид господарських товариств - акціонерні товариства закритого типу. Товариства з обмеженою відповідальністю зустрічаються дуже рідко. Інші поки що взагалі не створювалися.За даними Мінсільгосппроду України на початок другого півріччя 2006 р. в системі цього міністерства налічувалося 519 акціонерних формувань з різними назвами: акціонерні товариства, акціонерні агроторгові об'єднання, акціонерні сільськогосподарські підприємства і акціонерні пайові колективні сільськогосподарські підприємства . Найбільше їх створено в Сумській, Одеській та Львівській областях.

Таку однобічність у виборі видів господарських товариств можна пояснити двома причинами. По-перше, як уже зазначалося, це - те, що багато селян не знають про існування інших видів господарських товариств і тим більше не знають особливостей кожного виду цих товариств, їхніх позитивних і негативних рис. По-друге, це пояснюється несерйозним ставленням до формування проблеми господарських товариств тих, хто мав би вдумливіше підходити до цього процесу, пропонуючи створення в сільському господарстві акціонерних товариств, зокрема в процесі реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств.

2.2 Особливості аграрних відносин в умовах переходу до ринкової економіки

Аграрна сфера є складовою частиною народногосподарського комплексу і тому розвиток чи реформування цієї сфери має здійснюватися на основі певних економічних законів. В той же час сільське господарство має певні особливості, які визначають специфіку функціонування відносин цієї галузі. Особливо ці особливості аграрних відносин проявляються в сучасних умовах переходу до ринкової економіки. Основними особливостями аграрних відносин є наступні:

1) на відміну від галузей промисловості, для яких земля є всього лише загальною умовою для функціонування в сільському господарстві земля виступає головним об'єктом виробничих відносин і основним засобом виробництва;

2) збіг часу виробництва і робочого часу, що породжує сезонний характер виробництва;

3) кінцевим результатом в сільському господарстві є сума зусиль людини і природи;

4) складність і різноманітність економічних зв'язків, породжених входженням сільського господарства до агропромислового комплексу;

5) відновлення функціонування рентних відносин;

6) розвиток вдосконалення відносин власності;

7) розвиток і вдосконалення майнових відносин.

Згідно із першою особливістю аграрних відносин в умовах переходу до ринкової економіки на відміну від галузей промисловості, для яки земля є всього лише загальною умовою для функціонування, в сільському господарстві земля є головним засобом виробництва Україна моє власний земельний потенціал. Проте у недалекому минулому державна монополія на землю суттєво обмежувала реалізацію великих земельних можливостей України. Через це поступово наростала необхідність проведення радикальної земельної реформи. Така реформа почала народжуватися у кінці 80-х років. Наше суспільства потребувало кардинальних змін в політичних та економічних відносинах

Другою вагомою особливістю аграрних відносин є збіг часу виробництва і робочого часу, що породжує сезонний характер виробництва. Сезонний характер виробництва, особливість, яка дуже суттєво впливає на характер аграрних відносин, щ зумовлена великим періодом часу між початком виробництва і його кінцевим результатом. Крім цього саме через сезонний характер виробництва більшість сільськогосподарської техніки використовують мільки в певний період часу. Весь інший час техніка стоїть без діла. Зараз більшість людей йдуть із села. Основними причинами такого явища є сезонність сільськогосподарського виробництва, недостатній рівень механізації виробничих процесів, відсутність необхідних санітарно - гігієнічних норм і умов на робочих місцях, слабка мережа дитячих дошкільних закладів, недостатній благоустрій сіл. Саме через сезонний характер виробництва сільське господарство всього світу змушене вдаватися до кредитів банків, щоб можна було нормально функціонувати на протязі періоду, протягом якого буде вирощуватись продукція [21, с. 38]. Третьою особливістю аграрних відносин є та особливість, кінцевим результатом в сільському господарстві є сума зусиль людини і природи. Ця особливість існує тому, що сільському господарстві тісно переплітаються економічні і природні процеси відтворення. Тобто виробництво сільськогосподарської продукції відбувається за спільної і нерозривної участі праці людини і природних процесів. Розвиток сільського господарства саме по собі не відбувається. Він відбувається лише завдяки втручанню людини і природні процеси. Людина з давніх-давен намагалася своїми діями підкорити природні процеси, займатися землеробством , так як вона розуміла, що саме завдяки її гармонійної діяльності з природою, вона зможе вижити і продовжити свій рід. Тому ведення сільського господарства потребує знань про гармонійне життя з природою. Така проблема гармонійного життя з природою поставила зараз численні економічні проблеми, які важким тягарем нависли над природою. Тому ведення сільського господарства має бути по можливості екологічно чистим. Без господарського, науково обґрунтованого відношення до використання природних багатств неможливе розширене використання в сільському господарстві. Основними джерелами забруднення природного середовища, в першу чергу ґрунту, в процесі сільськогосподарського виробництва являються мінеральні добрива, залишки пестицидів, відходи великих тваринних комплексів, а також ерозія ґрунту. Для зниження негативного впливу на навколишнє середовище мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин і тваринних відходів рекомендується:

на високому науково - теоретичному рівні використовувати раціональну технологію використання добрив;

дотримуватися комплексу міроприємств по скороченню втрат добрив при транспортуванні, зберіганні, змішуванні і внесенні в ґрунт;

застосовувати комплекс міроприємств по боротьбі з водною і вітровою ерозією ґрунту;

суворо дотримуватись встановлених регламентів по використанню пестицидів і технології роботи з ними.

Четвертою особливістю аграрних відносин є складність і різноманітність економічних зв'язків, породжених входженням сільського господарства до агропромислового комплексу. Сільське господарство, як галузь, розвивається не самостійно, а у зв'язку з іншими галузями. Успішний розвиток сільського господарства на сучасному етапі обумовлено комплексними народногосподарським підходом до вирішення економічних і соціальних проблем, корінними і якісними змінами продуктивних сил і виробничих відносин. Під впливом науково - технічного прогресу в виробництві продовольства і сільськогосподарської сировини відбуваються певні зрушення. В загальних затратах на продовольство частка сільського господарства незмінно знижується і підвищується кількість інших галузей народного господарства, які приймають участь в вирощуванні , переробці, зберіганні і доведенні цієї продукції до споживача, що обумовлює об'єктивний розвиток інтеграції промисловості і сільського господарства з промисловістю відбувається на певному рівні розвитку продуктивних сил суспільства, при наявності відповідної матеріально-технічної бази. Це знайшло відображення в формуванні агропромислового комплексу - складної виробничо-економічної системи взаємопов'язаних галузей, основною задачею яких являється надійне забезпечення країни продовольством і сільськогосподарською сировиною. Згідно п'ятої особливості в умовах переходу аграрних відносин до ринкової економіки відбулося відновлення функціонування рентних відносин на новому рівні. Вдосконалення механізмів оренди та підвищення ролі орендної плати стане вагомим кроком у вдосконаленні аграрних зокрема рентних відносин. Адже наявність стабільних і цивілізованих рентних відносин є не явищем, яке потрібне, воно вкрай необхідне сьогодні. Проте поки що 90% від всіх договорів оренди землі укладаються на термін до 5 років. У країнах Європи термін дії більшості таких угод значно довший, що створює господарям - орендарям сприятливі умови, можливості та перспективи діяльності і розвитку. Забезпечується це виключно економічними важелями. Розмір орендної плати в країнах Європи коливається в межах 20% від урожаю. На такий рівень поступово треба виходити і в Україні, де він поки що приблизно удвічі нижчий. Крім цього назріла необхідність у посиленні захисту прав орендарів з одночасним підвищенням їхньої відповідальності за використання землі [20, с. 115-116]. Відповідно з удосконаленням функціонування рентних відносин, вдосконалюються і відносини власності, які є однією з особливостей (шоста), в умовах переходу аграрних відносин до ринкової економіки. Характеризуючи сьому особливість аграрних відносин слід наголосити, що в ході виконання Указу Президента України „Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки” від грудня 1999 р. № 1529199 структура недержавних сільськогосподарських підприємств зазнає істотних змін. Створення сучасних підприємницьких структур у сільському господарстві стратегічний напрям щодо удосконалення виробничих відносин і якісного оновлення засобів виробництва важливе місце займають майнові відносини. Проте не всі аспекти відносин власності на майно вирішені. Суть питання полягає в тому, що майно пайового фонду в більшості випадків фактично не відокремлене від загального майна, тобто не виділене в натурі та за напрямками використання - під погашення боргів, майно, що не підлягає розподілу на паї, майно соціальної сфери. Тобто майно, що використовується новоствореними сільськогосподарськими підприємствами, не має чіткого юридичного статусу. В інтересах власників паїв існує загальна потреба врегулювання питання майнових, що сприятиме припливу інвестицій у сільське господарство. У регулюванні майнових відносин зацікавленні дві сторони: пайовики, щоб отримати майно у власність і на законних підставах володіти, користуватися та розпоряджатися ним на власний розсуд; юридична особа - правонаступник КСП, щоб визначитися з правовим статусом майна, яке залишилось у користуванні підприємства, відокремити майно пайовиків від майна підприємств і правильно оформити використання майна пайовиків. Аграрні відносини піддані реформуванню економічної реформи і без її здійснення неможливий перехід до ринкових відносин [18, с. 58-59].

2.3 Проблеми та перспективи розвитку АПК

Складний період переживає нині наша країна. Економіка всьго народного господарства, у тому числі і його складова частина АПК, перебувають у кризовому стані. Велика відповідальність лежить на корпусі економістів країни, які повинні здійснювати реформування існуючого економічного механізму в напрямі ринкових відносин. При цьому з об'єктивних причин самим економістам у ході реформ слід переозброюватися, тому що в ринковій економіці існує свій апарат, відмінний від апарату періоду адміністративно-командної системи управління. Потрібно оволодіти й користуватися теорією попиту і пропозиції, граничної корисності, концепцією ціни виробництва, законами конкуренції, маркетингу, інфляції, біржової торгівлі, процесами хеджування, опціонів, спекуляції, кривими Філіпса і Лафера, поєднання вільного ринку та елементів державного регулювання і т. д.