Інноваційна політика в Україні на сучасному етапі

Міністерство аграрної політики України

Миколаївський державний аграрний університет

Кафедра економічної теорії і суспільних наук

Комплексна курсова робота

з економічної теорії на тему:

«Інноваційна політика в Україні на сучасному етапі»

Виконавець:

студентка групи Е 2/2

Мартиненко Яна Олександрівна

Шифр 086319

Науковий керівник:

Миколаїв - 2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальноекономічна характеристика інноваційної політики держави

1.1 Що таке інноваційна діяльність?

1.2 Інноваційні проекти, продукти, діяльність та інше

1.3 Система управління державною інноваційною політикою

Розділ 2. Інноваційна політика підприємства (фірми

2.1 Формування інноваційної стратегії підприємства

2.2 Порядок вироблення інноваційної політики підприємства

Розділ 3. Інноваційна політика в економіці України

3.1 Законодавство у сфері інноваційної діяльності

3.2 Загальні засади інноваційної політики в Україні

3.3 Проблеми у світі інновацій

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Перехід до ринкової економіки збільшив значення активізації інноваційної діяльності, проблем формування інноваційного потенціалу країни, що дозволяє реорганізувати економіку, прискорено розвивати наукомістке виробництво, що повинно стати найважливішим фактором виходу з економічної кризи і забезпечення умов для економічного росту.

Між економічними відносинами, що існують у процесі здійснення інноваційної діяльності, мірами їхнього господарського регулювання і самими інноваційними процесами у національній економіці існують складні взаємозв'язки.

Особливу значимість для нашої країни має творче використання досвіду розвинених країн по реалізації мір державної підтримки інноваційних процесів в економіці, що дозволить сформувати діючу вітчизняну систему стимулювання інноваційної діяльності. Актуальність дослідження даних питань зростає в зв'язку з тим, що українська економіка прагне до гідного й органічного входження у світове співтовариство. Подолання відставання практично у всіх галузях і виробництвах припускає посилення інноваційного характеру підприємницької діяльності, формування особливої інноваційної сфери, та законодавчого її регулювання.

Усе вище сказане визначає практичну і теоретичну значимість проблеми, а, отже, і актуальність даного дослідження.

Дослідженням практичних і теоретичних проблем здійснення інноваційної діяльності займалися багато вітчизняних фахівців-теоретиків (Т.У.Буніч, П.Н.Завлін, А.С.Кулагін, Л.И.Леонтьєв, А.Ю.Юданов та ін.). Закордонні дослідники В.Беренс, Р.Друккер, Д.Кларк, Р.Портер, Й.Шумпетер й ін. розвили сучасну теорію економічних відносин, які відображають інноваційний характер підприємництва у виробничій сфері. Однак велика частина робіт цих учених носить переважно загальнотеоретичний характер чи присвячена рішенню окремих аспектів проблем.

Основна мета даної курсової роботи полягає у дослідженні особливостей інноваційної політики в Україні. Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

· дослідити сутність поняття інновації;

· проаналізувати стан інноваційної діяльності в Україні;

· розглянути особливості законодавчого регулювання інноваційної діяльності;

Курсова робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначають мета та завдання дослідження. Основна частина присвячена аналізу поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати курсової роботи.

Розділ I. Загальноекономічна характеристика інноваційної політики держави

1.1 Що таке інноваційна діяльність?

Відповідно до ст. 325 Господарського кодексу України (далі - ГК України), Інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій із метою виконання довгострокових науково-технічних програм із тривалими термінами окупності витрат і упровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя. В статті 326 ГК України, законодавець визначає форми інвестування інноваційної діяльності. Так, відповідно до ч. 1 зазначеної статті, Інвестиціями у сфері господарювання признаються довгострокові вкладення різних видів майна, інтелектуальних цінностей і майнових прав в об'єкти господарської діяльності з метою отримання доходу (прибутку) або досягнення іншого соціального ефекту. Формами інвестування інноваційної діяльності є:

· державне (комунальне) інвестування, яке здійснюється органами державної влади або органами місцевого самоврядування за рахунок бюджетного засобу та інших засобів відповідно закону;

· комерційне інвестування, яке здійснюється суб'єктами господарювання за рахунок власних або позикових засобів із метою розвитку бази підприємництва;

· соціальне інвестування, яке здійснюється в об'єкти соціальної сфери та інших невиробничих сфер;

· іноземне інвестування, яке здійснюється іноземними юридичними особами або іноземцями, а також іншими державами;

· загальне інвестування, яке здійснюється суб'єктами України разом із іноземними юридичними особами або іноземцями[20].

Загальні умови реалізації інвестицій в Україні визначаються законом. Інноваційна діяльність використовує засоби для виконання науково-технічних і технологічних розробок, освоєння виробництва і продажу інноваційної продукції, якою можуть бути нові високоліквідні технології, машини, устаткування, товари народного споживання, інформаційні послуги, управлінські рішення, освітні програми. Тобто йдеться про найширше упровадження наукових досягнень у всіх сферах діяльності шляхом комерціалізації науки. Якщо інвестиційна діяльність пов'язана з певним ризиком, то інноваційна є ще більш ризиковою і тому належить до венчурного бізнесу. Вона припускає створення і реалізацію ланцюжка «науково-дослідна робота - дослідно-конструкторська розробка - наладка і освоєння виробництва - випуск інноваційної продукції - продаж інноваційної продукції - отримання прибутку» з мінімальними витратами часу і засобів. Інноваційною діяльністю не можна примусити займатися або ввести її наказовим порядком. Вона є саморегульованим процесом, спонукальною причиною якого є бажання отримати надприбуток від реалізації нової конкурентоздатної продукції, а стримуючим моментом - підвищений ступінь ризику. Процес почнеться мимовільно тільки тоді, коли перша причина буде сильнішою за другу. Саме тому в США, Англії, Франції, Японії та інших розвинутих країнах інноваційна діяльність заохочується економічними методами за рахунок надання її суб'єктам істотних пільг як на державному, так і на регіональному рівнях: пільгове фінансування інноваційних структур і малого інноваційного бізнесу, пільгове оподаткування, пільгова амортизаційна політика, тощо. До того ж обов'язково враховуються потреби регіону. Однією з ключових проблем є організація взаємодії двох найважливіших сфер діяльності - науки і виробництва. Міжнародний досвід інноваційної діяльності свідчить про різноманітність форм і методів, вживаних залежно від політики держави в сфері науково-технічного прогресу і взаємодії розробників науково-технічної продукції і виробників. В Україні інноваційна діяльність розвивалася у двох напрямах. По-перше, вона була підтримана на державному рівні шляхом створення в 1993 році Державного інноваційного фонду (ДІФ). Створені у всіх обласних центрах регіональні відділення ДІФ приймали до розгляду інноваційні пропозиції від державних і приватних організацій і після проходження державної експертизи і виконання всіх передбачених процедур, видавали їм безпроцентні позики на зворотній основі. Отримання безпроцентного кредиту на три роки для розвитку виробництва і випуску інноваційної продукції з'явилося достатньо сильним стимулом. Другим напрямом інноваційної діяльності в Україні була робота зі створення інноваційних структур (технопарків, інноваційних центрів, інноваційних інкубаторів). Законодавча і методична бази для їхнього розвитку почали розроблятися в 1996 році[4].

1.2 Інноваційні проекти, продукти, діяльність та інше

Відповідно до Закону України № 40-IV «Про інноваційну діяльність», інновації - знов створені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного комерційного або іншого характеру, що істотно покращують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери[4].

Інноваційна діяльність - діяльність, спрямована на використовування і комерціалізацію результатів наукових досліджень і розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг.

Інноваційний продукт - результат науково-дослідної і (або) дослідно-конструкторської розробки, що відповідає вимогам, встановленим цим Законом. Основним елементом інноваційної діяльності закон визначає інноваційний продукт, який є результатом виконання інноваційного проекту і відповідає таким вимогам:

1. він виходить у результаті реалізації об'єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка тощо), на які виробник продукту має патенти або ліцензії;

2. розробка продукту підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень;

3. в Україні цей продукт вироблений вперше, або порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку, він має істотно вищі техніко-економічні показники.

Інноваційна продукція - нові конкурентоздатні товари або послуги, що відповідають вимогам, встановленим цим Законом;

Інноваційний проект - комплект документів, що визначають процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (зокрема інвестиційних), щодо створення і реалізації інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції. Передбачена за цим законом державна підтримка реалізації проекту надається за умови державної реєстрації його як інноваційний. Інформація про занесення проекту до Державного реєстру публікується в спеціальному бюлетені, а підприємство одержує свідоцтво про державну реєстрацію інноваційного проекту, яке є діючим протягом трьох років від дати його видачі. Власник свідоцтва може розраховувати на державну фінансову підтримку:

1. повне або часткове безпроцентне кредитування проекту;

2. повну або часткову компенсацію відсотків, виплачуваних суб'єктом інноваційної діяльності комерційним банкам і іншим фінансово-кредитним установам за кредитування проекту;

3. надання державних гарантій комерційним банкам, які здійснюють кредитування проекту;

4. майнове страхування реалізації проекту у страхувальників.

Для отримання державної фінансової підтримки підприємці, проекти яких занесені до Державного реєстру, подають до Компанії (її регіональні відділення) усі необхідні документи, перелік яких визначається нею. Компанія організує на конкурсних засадах відбір проектів для їх державної фінансової підтримки. Фінансова підтримка Компанією проектів шляхом надання кредитів або передача майна в лізинг здійснюється за умови наявності гарантій повернення засобів у вигляді застави майна, договори страхування, банківської гарантії, договору поруки тощо. Компанія здійснює супровід реалізації інноваційних проектів, які нею фінансуються, і контролює цільове використовування суб'єктами інноваційної діяльності наданого нею засобу. Компанія надає в засобах масової інформації щорічний звіт про фінансування нею інноваційних проектів і результатів їх виконання, а також періодично інформує громадськість про результати конкурсного відбору, контролю виконання інноваційних проектів і повернення раніше наданих кредитів. Для здійснення фінансової підтримки місцевих інноваційних програм закон дозволяє органам місцевого самоврядування створювати комунальні спеціалізовані небанківські інноваційні фінансово-кредитні установи і підпорядковувати їх виконавським органам місцевого самоврядування. Протягом строку дії свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту і за умови, що виконання проекту почато не більш пізній вісімнадцяти місяців від дати його державної реєстрації, оподаткування об'єктів інноваційної діяльності здійснюється в порядку, за яким 50 % податку на додану вартість з операціях із продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов'язаних із виконанням інноваційних проектів, і 50 % податку на прибуток, отриманий від виконання цих проектів, залишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз. Отже, використовувати податкові пільги суб'єкт інноваційної діяльності зможе лише протягом трьох років від дати реєстрації його проекту і за умови, що він не затягуватиме з початком його реалізації більше вісімнадцяти місяців. Такий порядок може спонукати до швидкого упровадження інновацій. Засоби у розмірі 50 % податку на додану вартість і податку на прибуток, які залишаються у розпорядженні платника податків - суб'єкта інноваційної діяльності і не використані протягом терміну пільгового оподаткування і дванадцяти місяців після нього, підлягають зарахуванню до Державного бюджету. Необхідно ще раз наголосити, що ці засоби строго цільового призначення - тільки на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз. Законом також визначено, що для виконання пріоритетного інноваційного проекту сировина, устаткування, оснащення, товари (окрім підакцизних товарів) комплектацій та інших, які не виробляються в Україні або виробляються, але не відповідають вимогам проекту, при ввезенні до України протягом терміну дії свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту звільняються від сплати ввізного митного збору і податку на додану вартість[9].

Пріоритетний інноваційний проект - інноваційний проект, що належить до одного з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, затверджених Верховною Радою України.

Інноваційне підприємство (інноваційний центр, технопарк технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо) - підприємство (об'єднання підприємств), яке розробляє і реалізує інноваційні продукти і (або) продукцію або послуги, обсяг яких у грошовому вимірюванні перевищує 70 % його загального обсягу продукції і (або) послуг. Закон визначає ряд пільг для інноваційних підприємств. Слід акцентувати, що закон не передбачає реєстрації інноваційних підприємств. Статус інноваційного для підприємства є «плаваючим»: який-небудь період часу підприємство може мати цей статус (якщо понад 70 % обсягу його продукції є інноваційна), а який-небудь період часу може і не мати. Він визнається Державною податковою адміністрацією на підставі даних, які надає їй суб'єкт інноваційної діяльності. Статус підприємства як інноваційного дає йому право на такі пільги: пришвидшена амортизація основних фундацій за двадцятипроцентною нормою і зменшений земельний податок, який платиться зі ставки у розмірі 50 % діючої ставки оподаткування. Встановлений законом статус інноваційного підприємства і пільги для інноваційних підприємств стимулюватимуть науково-виробничі структури з високим науковим потенціалом займатися виключно інноваційною діяльністю.

Інноваційна інфраструктура - сукупність підприємств організацій, установ, їх об'єднань, асоціацій будь-якої форми власності, надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні, тощо).

Інноваційне винахідництво. Інноваційний процес передбачає цілеспрямоване використовування і залучення до господарської діяльності результатів інтелектуальної науково-технічної творчості - прав на об'єкти промислової власності: винаходів, корисних моделей, промислових зразків. Ці нововведення винаходів як внутрішній двигун виробництва дають змогу зробити стрибок від старої виробничої функції до нової, пришвидшуючи технологічний і економічний розвиток держави. Значний рівень ефективності витрат, пов'язаних із патентно-ліцензійною діяльністю (на 1 грн. витрат 8-9 грн. доходу), створює економічні умови для високої продуктивності інвестицій у цю сферу, посилення трансферу технологій за рахунок використовування об'єктів інтелектуальної власності і реалізації прав на них. В Україні була розроблена і введена в дію нормативна база, яка забезпечує захист винаходів шляхом видачі патентів. В умовах патентної системи винахідник, як правило, на вигідних йому умовах передає свою розробку для патентування підприємцю, а володіння патентом вже є пільгою, яку дає держава патентовласнику, залишаючи йому монопольне право на виготовлення продукції з використанням запатентованого нововведення. Таким чином надана монополія становитиме виняток у межах чинного антимонопольного законодавства, і держава свідомо йде на це, забезпечуючи окремому виробнику або групі особливе право на винахід, значення якого полягає в забороні всім іншим створювати, використовувати і продавати запатентований продукт або технологію без дозволу патентовласника. Нестабільність умов для діяльності винахідництва і раціоналізаторства через, погіршення матеріально-технічних і фінансових умов в інноваційній сфері, зумовила зменшення за останні п'ять років кількості винахідників, авторів промислових зразків і раціоналізаторів майже на третину, а кількість підприємств, які беруть участь у створенні і використовуванні об'єктів промислової власності, - удвічі. В розмовах про макроекономічні категорії ми забули, що сучасна економіка - це винахідники, раціоналізатори, інтелектуальний потенціал інженерів[10].

Створення умов для винахідників, проведення заходів спрямованих на активізацію технічної творчості, - невідкладне завдання і обов'язок відповідних державних регіональних структур. Кожне підприємство повинне розробити і проводити свою політику захисту промислової власності, яка передбачає такі обов'язкові етапи, як: проведення патентних досліджень, створення або придбання винаходів, організацію роботи з захисту прав на об'єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки). Для серйозного бізнесу ринок необхідно готувати до своєї продукції, а саму продукцію захищати. Невчасне забезпечення правової охорони зазначених об'єктів приводить до неконтрольованого і безкоштовного використовування як на Україні, так і за межами держави оригінальних і охороноздатних вітчизняних розробок.

Державна інноваційна політика - це господарське використовування науково-технічного потенціалу суспільства.

Створення умов для оптимального розвитку науково-технічного потенціалу національної економіки стає одним із найважливіших принципів формування системи і механізму управління інноваційної політики. Найважливіше завдання - сформувати стратегію, яка забезпечить можливість гнучкої зміни пропорцій між темпами розвитку наукового, технічного і виробничого потенціалів. Україна зможе зайняти належне місце в Європі і у світі лише за умови вибору інноваційного шляху розвитку. Тільки таким чином можна змінити сировинний вектор нашого економічного розвитку[13].

1.3 Система управління державною інноваційною політикою

Однією з особливостей розвитку економіки індустріальне розвинених країн є прагнення забезпечити формування і реалізацію інноваційної політики. Прискорений розвиток науки і техніки посилив необхідність розробки комплексних прогнозів національного науково-технічного розвитку. При цьому протягом останніх років практично в усіх країнах значно підвищилась роль держави у розробці різних прогнозів, формуванні науково-технічних програм, їхньому фінансуванні та організаційному забезпеченні.

Таке підвищення ролі держави у виборі пріоритетів науково-технічного розвитку і прогнозованого забезпечення їх виявляється у створенні в більшості країн спеціальних управлінських структур, наприклад, у Франції - це Парламентське управління з питань відбору в галузі науки і техніки, Німеччині - Комісія з оцінки технології, у США - Управління з питань оцінки технології. Європарламент прийняв резолюцію щодо створення європейського парламентського управління з питань оцінки пріоритетів і вибору в галузі науки і техніки.

Зростаючий інтерес до довгострокового науково-технічного прогнозування і визначення пріоритетів у стратегічних напрямах державної інноваційної політики зумовив розробку відповідних програм. Так, рада з питань наукової політики Фінляндії оголосила про значне розширення НДЕКР (науково-дослідні і експериментально-конструкторські розробки), Національна науково-дослідна рада Ісландії підготувала план прикладних досліджень у координації з університетськими структурами до кінця 90-х років. У Швеції закон про політику в галузі досліджень, прийнятий в 1982 р., передбачає створення планів НДЕКР та розгляд їх у парламенті.

Стратегічне прогнозування стало необхідністю, тому більшість країн періодично друкують так звані "білі книги", в яких відображаються пріоритети національної інноваційної політики[13].

Високі темпи розвитку науково-технічного потенціалу є необхідною, але недостатньою умовою інтенсивної інноваційної діяльності. Достатня умова інноваційної діяльності - це високий рівень інноваційної сприйнятливості. Ілюстрацією цього можуть бути три принципи формування державної інноваційної політики США:

1) урядова підтримка фундаментальних досліджень і одночасно перенесення більшої частини витрат на прикладні дослідження на приватний сектор. Адміністрація підтримує лише ті довгострокові прикладні НДЕКР, що мають потенціальне велике значення для держави;

2) встановлення пріоритетів у сфері науки і техніки, що в основному покладено на Адміністративне-бюджетне управління;

3) стимулювання перебудови промисловості згідно з планом економічного відродження фактично є непрямим фінансуванням НДЕКР з боку приватного сектора (особливо перспективних робіт, прискорення впровадження нововведень).

Тактика визначення пріоритетів у різних країнах ґрунтується на національних проблемах економіки. Наприклад, у США процес формування системи державних пріоритетів спрямований на розширення асигнувань на НДЕКР і регулювання їхнього розподілу.

У процесі визначення цих пріоритетів розглядаються різні варіанти програм наукових досліджень. При цьому урядові органи широко користуються послугами спеціальних експертних комісій. Наприклад, комісією з науково-технічної та державної політики, що складається з представників Національної академії наук, Національної інженерної академії та інших організацій, визначено найважливішими сім наукових напрямів досліджень, на розвиток яких необхідно збільшити асигнування. Такі рекомендації забезпечують більш раціональне розміщення ресурсів у сфері НДЕКР федеральним урядом, рішення якого регулярно обговорюються конгресом та його комітетом з науки і техніки.

Основою формування державної політики пріоритетів у Японії є дещо інші стратегічні та тактичні принципи. Японські спеціалісти вважають, що поетапне прискорення науково-технічного розвитку економіки країни передбачає два підходи: по-перше, освоєння зарубіжного досвіду на основі закупівлі ліцензій; по-друге, розвиток власних досліджень і розробок.

У першому випадку можливе швидке просування вперед і отримання відчутних результатів за порівняно короткий час, у другому - не виключені серйозні труднощі, оскільки ініціативні науково-технічні розробки пов'язані з ризиком і невдачами.

Якщо до початку 80-х років японський уряд віддавав перевагу освоєнню знань (процесів), а не придбанню матеріалізованих у засобах виробництва результатів досліджень, то згодом він виступив ініціатором великих національних програм у сфері НДЕКР. Це свідчить про перехід до політики динамічного планування наукових досліджень і засвоєння нових технологій.

Підготовка великих науково-технічних програм зумовлює необхідність підвищення ролі фундаментальних досліджень. У зв'язку з цим державні структури не лише збільшують частки інвестиційних вкладень у такі дослідження, а й спонукають робити це у всезростаючих масштабах приватні фірми. Сфера наукових досліджень і розробок перестає бути стихійним генератором структурних зрушень в економіці. Визначаючи коротко- та довгострокові пріоритети науково-технічного розвитку, державні управлінські структури виявляють ініціативу в розробці цільових дослідницьких програм і визначають законодавчі заходи прямого і непрямого стимулювання реалізації їх та впровадження результатів розробок у виробництво.

Японська політика в галузі НДЕКР, всупереч поширеній думці, формується не під егідою єдиного центру, а як результат жорсткої конкуренції між багатьма урядовими установами за фінансові ресурси і пануюче становище в перспективних напрямах досліджень.

Отже, програмно-цільовий підхід при формуванні системи управління НДЕКР є основним в усіх індустріальне розвинених країнах. Перша його особливість - використання системи проектів та програм, для яких характерні: довгостроковість (10-20 років); великі грошові асигнування; складний, взаємопов'язаний склад учасників; включення в систему управління НДЕКР усіх складових інноваційного циклу (фундаментальні та прикладні дослідження, експериментальні розробки), а також впровадження нововведень у серійне виробництво.

Другою особливістю програмно-цільового підходу в організації НДЕКР є система експертизи.

Основне завдання її полягає в оцінці доцільності фінансування програм або проектів.

Експертні ради (комісії, комітети) створюються з провідних спеціалістів різних галузей знань і здійснюють в основному консультаційні послуги.

Система управління інноваційною політикою формується і реалізується в кожній країні з урахуванням особливостей національної економіки, системи побудови і взаємодії державних структур влади. Розглянемо механізм управління інноваційною політикою на прикладі США. Він складається як результат вибору і прийняття рішень у кількох ключових сферах: розподіл державних ресурсів між різними секторами наукових досліджень і визначення структури державних наукових пріоритетів, виконання досліджень і розробок у державних наукових центрах; непряме державне стимулювання науки і освоєння її досягнень у приватному секторі господарства за допомогою податкової, амортизаційної, антитрестівської, патентної, зовнішньоторгової політики, підтримка необхідного з точки зору темпів та ефективності НТП рівня конкуренції; формування інноваційного клімату в економіці та інфраструктури забезпечення досліджень і розробок, включаючи національні служби науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду і міжнародного співробітництва, прогнозування науково-технічного розвитку тощо.

Головна роль в управлінні наукою в США належить конгресові. Це не лише формальне прийняття відповідних законодавчих актів. Конгрес США аналізує напрями наукових досліджень і встановлює пріоритетність їх через свої численні наукові комісії, як постійно діючі, так і тимчасові. Конгрес не має спеціального органу, що відповідає за розвиток науки в країні. Водночас усі асигнування на неї, починаючи з 1974 р., проходять через його адміністративно-бюджетне управління, до функцій якого належить також визначення пріоритетів при розподілі національних ресурсів.

Однак усі основні рішення щодо розвитку науки значною мірою визначаються Білим домом, оскільки за науково-дослідну програму уряду згідно із законодавством повністю відповідає Президент США. Цю функцію у президентській структурі виконує спеціальний апарат,

Однією з головних урядових установ у США щодо встановлення пріоритетів є Управління технологічної оцінки. Воно надає конгресові інформацію про можливий вплив результатів реалізації окремих науково-дослідних проектів на економічні, біологічні, політичні, демографічні та інші аспекти життя країни.

Уряд не займається проблемами наукових досліджень, але під егідою окремих міністерств проводиться багато наукових досліджень. Деякі міністерства, наприклад оборони і сільського господарства, отримують на ці потреби великі асигнування конгресу, в їх структурі є спеціальні функціональні підрозділи з НДЕКР.

Важливе місце в урядовому апараті управління науковими дослідженнями в США займає міністерство торгівлі, що відіграє роль координатора інформаційної діяльності урядових установ. У його структуру входить національна служба технічної інформації, яка розглядається як своєрідна "клірингова палата" всієї науково-дослідницької інформації.

З так званих незалежних агентств, пов'язаних з питаннями наукових досліджень, у структурі урядового апарату США найбільшим є Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА). Спеціальна служба НАСА займається передачею промисловості результатів досліджень, які можуть застосовуватися поза наукою про космос.

Напівурядовий статус має Американська академія наук. Зберігаючи незалежність, вона здійснює за дорученням уряду і конгресу об'єктивну експертизу різних наукових дисциплін, проектів, визначає їхню пріоритетність.
За різноманітністю форм кооперування науки з виробництвом США займає одне з провідних місць у світі. І ця різноманітність форм постійно розширюється - від консультацій, що їх надають вузи фірмам, і створення рад консультантів-бізнесменів у вищій школі до організації спільних компаній для проведення окремих досліджень.

Американські вузи виявляють велику активність у роботі так званих технічних станцій і центрів нововведень. Перші сприяють розвитку регіональних досліджень. У фінансуванні їх поряд з приватними фірмами бере участь уряд.

Особливістю державної інноваційної політики США є активна участь у формуванні технологічної інфраструктури, централізованої системи управління патентними інститутами, акумуляції значної частини функцій з контролю і фінансування системи науково-технічної інформації.

Ефективною формою зв'язку між вузівською наукою і виробництвом є технологічні парки (ТП). Сутність ТП полягає у створенні в науково-дослідному (університетському) середовищі інфраструктури, необхідної для формування і становлення невеликих високотехнологічних фірм. Технопарк об'єднує великі й малі господарські організації, з одного боку, і творчий потенціал великих університетів - з іншого.

Конкретні форми організації та управління ТП в кожному окремому випадку різні. Вони, як правило, є власністю на пайових засадах університету, місцевого муніципалітету, акціонерних товариств і асоціацій у будь-яких комбінаціях. Частина парків функціонує на комерційній основі, частина є безприбутковими організаціями.

Технологічний парк у США - це орієнтована на підтримку промислово-університетського співробітництва організація, яка сприяє переливанню ідей від науки до практики, передаванню технології та обміну спеціалістами між університетом та високотехнологічними фірмами[13].

Розділ 2. Інноваційна політика підприємства (фірми)

2.1 Формування інноваційної стратегії підприємства

Розвиток будь-якого підприємства неможливий без вироблення ним стратегічних напрямків своєї діяльності, які ґрунтуються на нововведеннях, тобто мають інноваційний характер. Стратегія розвитку підприємства базується на використанні науково-технічних досягнень у сфері організації, техніки і технології, ця стратегія націлена на спроможність підприємства використовувати комплексні інновації.

Розробляючи інноваційні стратегії, необхідно враховувати такі їх особливості:

1) стратегії підприємств перебувають під впливом змін у навколишньому середовищі. Вони можуть самі формувати ці зміни своїм активним впливом або відгукнутися у формі реакції (стратегія пристосування). Зміни навколишнього середовища можуть бути такими, що вже наступили, чи такими, що лише очікуються;

2) стратегії дають змогу встановити, яким чином можна ввести в дію наявний потенціал з урахуванням існуючих та очікуваних у майбутньому подій, щоб можна було ефективно задіяти можливості підприємства;

3) стратегія підприємства дає лише загальний напрямок розвитку підприємства. Тому їх треба доповнювати заходами тактичного порядку;

4) мета стратегії підприємства -- формування стійкого успіху та переваг перед конкурентами.

На початковому етапі формування інноваційної стратегії підприємству слід визначити її тип. Існують кілька типів стратегій, і різні економісти визначають їх по-різному. Одні з них визначають три типи стратегії. Це -- наступальна (активна), імітаційна і комбінована стратегії.

Обравши, скажімо, імітаційну стратегію з поступовим переходом до наступальної і досягнувши певного успіху, керівництво підприємства не повинно чекати стадії спаду, а має відразу ж придбавати нову ліцензію або провести розробки з метою підвищити технологічний рівень інноваційної системи, щоб перейти до виробництва власного нового продукту. Таким чином підприємство перейде до наступальної стратегії, яка ґрунтується не на окремій інновації, а на їх серії. Обравши адаптаційну (пасивну) стратегію, підприємство може у перспективі опинитися серед відсталих спочатку в техніко-технологічному, а згодом і в економічному відношенні.

За класифікацією X. Фрідмана, існує шість типів інноваційної стратегії підприємства: наступальна, захисна, імітаційна, залежна, традиційна, «за нагодою».

Наступальна інноваційна стратегія охоплює: активні НДДКР, орієнтовані на маркетинг; стратегію злиття, стратегію придбання.

Захисна інноваційна стратегія відбиває реакцію підприємства на дії конкурентів і побічно -- на потреби і поведінку споживачів.

Імітаційна інноваційна стратегія підприємства пов'язана з копіюванням технології виробництва продукції фірм-піонерів і передбачає придбання ліцензії виробництва такого продукту.

Залежна інноваційна стратегія відзначається тим, що характер інноваційних змін на підприємстві залежить від політики інших фірм, які виступають як основні у коопераційних технологічних зв'язках. «Залежні» підприємства не роблять самостійних спроб змінити свою продукцію, оскільки вони тісно пов'язані вимогами до неї провідного підприємства.

Традиційна інноваційна стратегія означає відсутність технологічних змін на підприємстві. На таких підприємствах закріплюються певні інноваційні форми на тривалий період їх життєвого циклу. Традиційна інноваційна політика вважається інноваційною як осмислена відмова від оновлення продукції у результаті аналізу ситуації і стану конкурентів. Традиційна стратегія уникає власне інноваційної поведінки.

Інноваційна стратегія «за нагодою» пов'язана з використанням інформації і можливостей, які виникають у зовнішньому середовищі підприємства. Характерна її риса -- відсутність власної науково-технічної діяльності. Такий тип стратегії називають ще «стратегією ніші».

Конкурентні переваги товаровиробника залежать від обраної ним інноваційної стратегії та успішного втілення її у життя.

А. Чендлер у своїй книзі «Стратегія і структура» зазначає: «Стратегія -- це визначення основних довготермінових цілей і завдань підприємства, прийняття курсу дій і розподілення ресурсів, необхідних для виконання поставлених цілей».

Узагальнюючи сутність будь-якої з названих інноваційних стратегій, можна дати таке визначення: інноваційна стратегія, будучи складовою загальної стратегії підприємства, являє собою ціленаправлену діяльність щодо визначення найважливіших напрямів, вибору пріоритетів перспективного розвитку підприємства і вироблення комплексу заходів, потрібних для їх досягнення.

Інноваційний розвиток підприємства починається з вироблення стратегії управління ним. У більшості розвинених країн така стратегія охоплює етапи: інноваційний задум, інноваційний проект, інноваційний план, що використовуються для отримання (у названій послідовності), інформаційного забезпечення інноваційного процесу.

Інноваційну стратегію підприємства треба розглядати як опорну для всього кола питань і проблем, які має вирішувати товаровиробник. Ефективна інноваційна стратегія розвитку підприємства передбачає оцінювання всіх форм інноваційної діяльності підприємства, що мають прояв у нововведеннях різного типу. Треба мати, однак, на увазі, що на практиці дотримання цього положення досить утруднене, оскільки інноваційний процес па підприємстві має охоплювати всі сторони господарської діяльності і входити складовою частиною до всіх підрозділів підприємства. Наприклад, до основних (до речі, різновекторних) цілей виробничого підприємства входять: випуск високоякісних виробів у заданому обсязі та заданого виду в призначений час; підвищення ефективності використання науково-виробничого потенціалу; активне ведення зовнішньоекономічних операцій; забезпечення екологічної безпеки виробництва і навколишнього середовища та ще багато чого іншого. І все це має бути скориговане з провадженням інноваційної стратегії. Отже, інноваційна стратегія є ціленаправлена діяльність щодо визначення важливих напрямків вибору пріоритетів перспективного розвитку підприємства і вироблення комплексу заходів, що потрібні для їхнього втілення.

Інноваційна стратегія підприємства визначається такими найголовнішими складовими: об'єктом і характером ресурсів, які має (або планує мати) підприємство, і ринковими позиціями та загальногосподарською структурою (контрольована частка ринку, доступ до джерел фінансування та сировини, стан конкурентоспроможності).

На початковому етапі розбудови інноваційної стратегії вирішується і тривалість періоду формування стратегії підприємства. По-перше, інновація потребує досить тривалого періоду часу, що, звичайно, відбивається на всьому процесі виробничого життя підприємства. По-друге, період формування нової стратегії підприємства неможливий без інвестиційної стратегії підприємства.

Взаємозалежність інноваційної і інвестиційної стратегій настільки щільна і глибока, що ці процеси, направлені до єдиної мети, стають начебто одним цілим. Є навіть автори, котрі стверджують, що інновація -- це вкладення інвестиційного капіталу в нововведення. У всякому разі, можна констатувати, що інвестиційні рішення -- це невідокремлювана частина інноваційної стратегії будь-якого підприємства.

На початковому етапі інновацій на підприємстві формулюються цілі інноваційної стратегії. По-перше, необхідно враховувати напрям загальної стратегії розвитку підприємства, а також спосіб організації інноваційного процесу на підприємстві. Відомо три моделі такої організації: внутрішня, коли інновація створюється і засвоюється внутрішніми підрозділами підприємства; зовнішня, коли замовлення на створення передається іншим організаціям; венчурна, коли підприємства для реалізації інноваційних проектів створюють дочірні венчурні фірми.

Формулювання цілей інноваційної стратегії має бути пов'язане з життєвими циклами продукції, які проходять стадії: народження, дитинство, юність, рання зрілість, остаточна зрілість, старіння і відродження. І на кожній з цих стадій інноваційний розвиток підприємства має свій специфічний характер.

Інноваційна політика підприємства (стратегія нововведень на підприємстві) -- це об'єднання цілей технічної політики і політики капіталовкладень і спрямування їх на впровадження нових технологій і нових видів продукції. Інноваційна політика передбачає досягнення майбутніх результатів шляхом налагодження інноваційного процесу, який включає в себе стадії дослідження, запровадження нововведень у виробництво, отримання нового продукту, просування його на ринок та отримання результату[13].

2.2 Порядок вироблення інноваційної політики підприємства

У загальному вигляді порядок вироблення інноваційної політики підприємства має такий вигляд:

· Стратегічний діагноз

· Стратегічний аналіз

· Формування стратегії

· Оцінка програми

· Реалізація стратегії

· Стратегічний контроль

Центральне питання технології розроблення інноваційної політики -- прийняття стратегічних рішень на альтернативній основі. До об'єктивно необхідних компонентів такого підходу належать: параметри рішення, альтернативи рішення, цільова настанова. Якщо керівництво підприємства не візьме до уваги ці компоненти, розроблення інноваційної політики підприємства втратить увесь сенс.

Параметри рішення враховують такі показники:

а) екзогенні (зовнішні), які враховують параметри підприємства, які змінюються під впливом зовнішнього середовища. Це правові і соціальні норми, технічні знання, потреби населення, ціна на виробничі чинники, ціна та якість конкуруючої продукції;

б) ендогенні (внутрішні) параметри, що характеризують внутрішній стан підприємства (виробнича потужність, кваліфікація робітників тощо).

Альтернативні рішення -- це можливості продовження політики підприємства, з яких особа, котра приймає рішення, може зробити вибір.

Цільова настанова особи, що приймає рішення, визначає, яку з множини альтернативу можливо задіяти.

Якщо у процесі управління інноваціями всі управлінські дії оцінюються з позиції ринку, такий підхід управління інноваціями називається підходом «від ринку».

Якщо дослідження і розробка інновації відбувається без вивчення майбутнього ринку, а створені продукти «проштовхуються» на ринок, такий підхід має назву «агресивного».

Крім того, слід зазначити, що серед стратегічних процедур існують такі, що заздалегідь приречені на невдачу. Це нереальні планові завдання; неправильна оцінка ресурсів, відсутність зобов'язань керівного складу щодо реалізації стратегії. Щоб максимально убезпечити інноваційну стратегію від провалу, існує «каталог запитань». Основні з них такі.

1. Чи забезпечить стратегія стійкі переваги у конкуренції?

2. Наскільки реалістичні головні планові завдання?

3. Чи існують гарантії реалізації стратегії відносно необхідних ресурсів і спроможностей керівного персоналу?

4. Чи є стратегія достатньо зваженою організаційно й процесуальне?

5. Наскільки чутлива стратегія стосовно чинників ризику і т. п.?

6. Наскільки гнучкою є стратегія?

7. Чи веде дана стратегія до підвищення економічного потенціалу?

Розділ 3. Інноваційна політика в економіці України

3.1 Законодавство у сфері інноваційної діяльності

Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 року № 40-IV визначає правові, економічні та організаційні основи державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом. Згідно з зазначеним Законом державну підтримку одержують суб'єкти господарської діяльності форм власності, що реалізовують в Україні інноваційні проекти, і підприємств усіх форм власності, які мають статус інноваційних[4].

Треба мати на увазі, що розробка і продукування новин - річ ризикована. До того ж, як правило, потрібне упровадження нових технологій, потрібне нове устаткування, часто іноземного виробництва, а це - значні капіталовкладення. І якщо це робити на тих же умовах, за якими працюють усі інші суб'єкти господарювання ззовні меж інноваційної діяльності, то не тільки отримання прибутку, але і просте повернення вкладених в інновації грошей стає проблематичним. А тому держава бере на себе організаційну, фінансову і правову підтримку інноваційної діяльності. Саме воно повинне піклуватися про створення умов для існування і постійного розширення інноваційної діяльності шляхом зменшення ставок оподаткування інноваційної продукції, прямої фінансової підтримки інноваційної діяльності та іншими шляхами. Це підтверджується багаторічним досвідом роботи в цій сфері Державної інноваційної фундації, попри критичні оцінки, які останнім часом мали місце, не можна не бачити позитивних результатів його діяльності в організації і фінансовій підтримці упровадження науково-технічних розробок і новітніх технологій у виробництво.

Чинний закон встановлює, що головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку і використовування науково-технічного потенціалу країни, забезпечення упровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- і ресурсоекономних технологій, виробництва і реалізації нових видів конкурентоздатної продукції. З цією метою державну підтримку одержують підприємці - суб'єкти господарювання всіх форм власності, які реалізують в Україні інноваційні проекти.

Згідно з Законом «Про інноваційну діяльність» основними принципами державної інноваційної політики є:

· орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

· визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

· формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

· створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

· забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

· ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

· вживання заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

· фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

· сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

· інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

· підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності[4].

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання Державного агентства України по інвестиціях і інноваціях» від 16 травня 2007 р. № 749, затверджено Положення про Державне агентство з інвестицій та інновацій. Основними завданнями Держінвестицій є:

· участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності;

· створення національної інноваційної системи для забезпечення проведення ефективної державної інноваційної політики, координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності[2].

З погляду на наведене, можна було б вважати, що інноваційна діяльність є спроможною та не потребує додаткового регулювання. Але в існуючих реаліях, є чинники, які перешкоджають інноваційній діяльності. Якщо їх розділити на економічні і виробничі, то можна зазначити, що чинники, що належать до першої групи, створюють великі труднощі і характеризуються відсутністю власних грошових коштів, високими кредитними ставками, недостатньою фінансовою підтримкою держави, низьким платоспроможним попитом на нові продукти, високим економічним ризиком і тривалими термінами окупності нововведень. Друга група містить не менш важливі чинники, а саме: в основному низький інноваційний потенціал підприємств, слабка інформованість про нові технології і ринки збуту, відсутність можливостей кооперації з іншими підприємствами і науковими організаціями.

Очевидно, що випуск конкурентоздатної продукції припускає новизну, надійність в експлуатації, відповідний технічний рівень, використовування екологічно чистих технологій, що забезпечується інноваційною політикою. В цей час система стратегічного управління інноваційним розвитком ще не сформована. Державні науково-технічні програми розпливчасті, інноваційних програм практично немає, таким чином, держава не виконує свою інноваційну функцію, що неприпустимо в сучасних умовах у разі необхідності здійснити «прорив» на світовий ринок. Однією із завдань Державного агентства з інвестицій та інновацій, відповідно до ст. 4 зазначеним вище Положенням, є вивчення світового досвіду залучення інвестицій і введення механізмів стимулювання інноваційного розвитку, а також надання пропозицій щодо поширення його в Україні[7]. Дослідження зарубіжної практики і власний досвід дають підстави стверджувати, що однією з основної мети державної політики повинне бути забезпечення і підтримка починів всіх учасників, пов'язаних з розвитком науково-технічного прогресу. Рекомендації з нововведень найрозвинутіших країн достатньо обширні - від державної підтримки технологічних новин і інвестицій в інфраструктуру до постачання маркетинговою інформацією і субсидування експорту. Інноваційна діяльність у широкому значенні припускає реалізації заходів щодо створення, придбання, освоєння і поширення нових і вдосконалених видів продукції, послуг, технологій, сировини і матеріалів, методів організації виробництва і управління.

Розглядаючи інноваційну та інвестиційну політики, можна сформулювати такі пропозиції, які забезпечать реалізацію інноваційної та інвестиційної політики:

· вдосконалення принципів і методів державного бюджетного фінансування науково-технічної та інноваційної сфери;

· вдосконалення чинного податкового законодавства як непрямого механізму фінансування вітчизняної науки та інноваційних проектів;

· реалізація комплексу заходів щодо стимулювання взаємодії банківської системи і бізнесу страховки з реальним сектором економіки, враховуючи науково-технічну сферу;

· створення системи стимулювання діяльності венчурних фундацій і компаній в інноваційній сфері;

· формування інноваційної інфраструктури;

· зацікавити вітчизняних фізичних і юридичних осіб в інвестуванні українських підприємств.

Державна підтримка великих, системних інновацій повинна здійснюватися в першу чергу через реалізацію цільових інноваційних програм, органічно пов'язаних з середньостроковими перспективами розвитку реального сектора і соціально-економічними прогнозами. Вимагається дуже продумано проводити політику залучення іноземних інвестицій. Необхідне проведення політики цілеспрямованого регулювання грошової пропозиції на користь науково-виробничої сфери з використанням механізму обліку і переобліку векселів виробничих підприємств, інструментів державних гарантій, заходів валютного регулювання. Фінансовий капітал повинен забезпечувати потреби реального сектора економіки.

3.2 Загальні засади інноваційної політики в Україні

Щоб прискорити процес інтегрування у міжнародний ринок, нашій державі необхідно реалізувати комплекс заходів по розвитку підприємництва, децентралізації зовнішньоекономічної діяльності, зміні зовнішньоторгової системи.

Зовнішньоекономічна діяльність посідає одне з найважливіших місць і є вагомою складовою економічної системи будь-якої незалежної держави.

Структура українського експорту вкрай незадовільна. Головну роль в ній грають сировина, напівфабрикати, сільськогосподарська продукція [10,c.7].