Інфляція і політика регулювання доходів

26

Міністерство науки і освіти України

Кафедра економіки

Курсова робота на тему:

Інфляція і політика регулювання доходів

План

Вступ

Причини інфляції

Суть і види інфляції

Наслідки інфляції

Регулювання доходів населення

Методи регулювання доходів

Необхідність та методи державного регулювання цін

Аналіз цін і тарифів за останні роки

Монетарний огляд за 2006-2008 рр.

Шляхи подолання інфляції в Україні

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Найефективнішим індикатором “здоров'я” економіки країни є її фінансовий стан. Адже фінансова система забезпечує не тільки взаємозв'язки в економіці, вона є одним з найвпливовіших важелів макроекономічного регулювання, інструментом за допомогою якого уряди мають змогу регулювати економічний розвиток. Саме тому діяльність виконавчої влади кожної країни спрямована на забезпечення стабільності фінансово-кредитної системи та фінансового стану в цілому. Запорукою цього, серед іншого, має бути стан “керованості” інфляційними процесами. Необхідність в цьому викликана тим, що інфляція не лише призводить до важких соціально-економічних наслідків - за умов інфляції витрачається ефективність дії та відбувається деформація інструментів макроекономічного регулювання.

У світі майже немає країн, де б у другій половині XX cт. не існувала інфляція. Вона ніби прийшла на зміну колишньої хвороби ринкової економіки, яка стала явно слабшати, - циклічним кризам. Інфляція була характерна для грошового обігу: Росії - з 1769 до 1895 р. (за винятком періоду 1843 - 1853 рр.); США - в період війни за незалежність 1775 - 1783 рр. і громадянської війни 1861 - 1865 рр., Англії - під час війни з Наполеоном на початку XIX ст., Франції - в період Французької революції 1789 - 1791 рр. Особливо високих темпів інфляція досягла в Німеччині після першої світової війни, коли восени 1923 р. грошова маса в обігу досягала 496 квінтильйонів марок, а грошова одиниця знецінилася в трильйон разів.

Наведені історичні приклади доводять, що інфляція не є породженням сучасності, а мала місце і в минулому.

Термін інфляція вперше почав вживатися в Північній Америці в період Громадянської війни 1861-1865 рр. і означав процес збільшення паперово-грошового обігу. В ХІХ столітті цей термін вживається також в Англії і в Франції. Широкого розповсюдження в економічній літературі поняття інфляція одержало в ХХ столітті після Першої Світової війни.

Сучасній інфляції властивий ряд відмінних особливостей: якщо раніше інфляція носила локальний характер, то зараз - повсюдний, всеосяжний; якщо раніше вона охоплювала більший і менший період, тобто мала періодичний характер, то зараз - хронічний; сучасна інфляція знаходиться під впливом не тільки грошових, але і не грошових чинників.

На початку 90-х років ХХ століття не було жодної постсоціалістичної країни, яка б не відчула руйнівного впливу інфляції. В класичній економічній теорії інфляції трактується як частина теорії грошей. Вона є процесом підвищення загального рівня цін та зниження купівельної спроможності грошей.

Проблеми інфляції стають найважливішою складовою частиною макроекономічної теорії. “Під інфляцією - пише М. Фрідмен, - я розумію стійке та безперервне зростання цін, що завжди і всюди виступає як грошовий феномен, викликаний надмірною масою грошей по відношенню до випуску продукції ”. Це положення переконує в тому, що причини інфляції - у сфері обігу. А тому допускається обмеження впливу держави в процеси суспільного відтворення.

На противагу цьому в кейнсіанських теоріях під інфляцією розуміють надмірний попит, причини якого - як на стороні пропозиції, так і попиту: “В разі, якщо пропозиція грошей у порівнянні з пропозицією товарів для купівлі збільшилася, має місце інфляція”.

З середині 60-х років у світовій економічній науці формується новий напрям у дослідженні інфляції. Його представники виходять з необхідності комплексного аналізу явищ грошової сфери, що враховують загальні зміни в економіці 2-ї половини ХХ століття. Згідно з цим підходом, найважливішою рисою сучасних інфляційних процесів є тісне переплетення грошових та загальноекономічних факторів росту цін. Звідси випливає, що незалежно від того, які причини є початковими інфляційними, будь-яке підвищення цін викликає підвищення обсягів грошової маси і навпаки. Іншими словами, зростання обсягів грошової маси часто виступає вже не як причина росту цін, а як його похідна.

Грошові та загальноекономічні фактори в цьому процесі змінюють місцями причини та наслідки інфляції. Тому всіляке зростання рівня цін викликає підсилення інфляції і стає тим самим інфляційним.

Взагалі, інфляція - це процес зростання рівня цін в країні внаслідок порушення закону грошового обігу. Інфляція виникає тоді, коли в обігу знаходиться надлишкова кількість грошей (готівкових і безготівкових). Таке становище веде до їх знищення, гроші “дешевшають”, а ціни набувають тенденції до зростання. Інфляція є тонким соціально-економічним явищем, що породжене диспропорціями виробництва в різних сферах ринкового господарства. Одночасно інфляція - одна із найбільших гострих проблем сучасного розвитку економіки практично всіх країн світу.

Тема інфляції є актуальною, оскільки зараз світова економічна криза, що вплинула не тільки на фінансову сферу, але й позначилася на реальній економіці.

Інфляція зростає швидкими темпами. Люди перестали довіряти банкам, і почали забирати свої вклади. Вже в грудні 2008 року за даними НБУ обсяг депозитів у національній валюті зменшився на 9,2 млрд. гривень.

Девальвація одразу ж спричинила інфляційний виток, адже переважна частина споживчих товарів імпортується до нашої країни. В кінці 2008 року, за даними УНІАН, по відношенню до вересня 2007 року інфляція вже становила 23,2%. З початку минулого року зростання споживчих цін становило 18%. Індекс споживчих цін (індекс інфляції) за листопад-грудень 2008 року по відношенню до відповідного періоду 2007 року збільшився на 25,8%. І це, на жаль, далеко не остаточні дані.

Причини інфляції

Незалежно від стану грошової сфери, товарні ціни можуть підніматися в наслідок змін в динаміці виробничої праці, циклічних і сезонних коливань, структурних зрушень в динаміці виробництва, монополізації ринка, державного регулювання економіки, введення нових податків, зміни кон'юнктури ринку, дії зовнішніх економічних зв'язків, стихійних лих і т.д. Отже, ріст цін викликається різними причинами. Але не всякий ріст цін - інфляція. Серед вищезгаданих причин росту цін важливо виділити справді інфляційні.

Так, ріст цін, пов'язаний з циклічними коливаннями кон'юнктури, не можна назвати інфляційним. По мірі проходження різних фаз циклу (особливо в його «класичній» формі характерній для ХІХ - початку ХХ століття) буде мінятися і динаміка цін. Їх підвищення відбувається в період буму і змінюється їх падінням в фазах кризи й депресії і знову ростом в фазі пожвавлення. Підвищення продуктивності праці, при інших незмінних умовах, повинно привести до зниження цін. Інша справа - якщо підвищення продуктивності праці супроводжується випереджуючим це підвищення ростом заробітної плати. Таке явище називається інфляцією витрат. Стихійні лиха не можуть бути причиною інфляційного росту цін. Так, якщо в результаті повені в якій-небудь місцевості зруйновані будинки, то, очевидно зростуть ціни на будівельні матеріали. Це буде стимулювати виробників будівельних матеріалів розширити пропозицію своєї продукції і по мірі насичення ринка ціни почнуть падати.

Що ж можна віднести до дійсно інфляційних причин росту цін? Назвемо найважливіші із них:

По - перше, це диспропорційність, або незбалансованість державних витрат і доходів, що проявляється в дефіциті держбюджету. Якщо цей дефіцит фінансується за рахунок активного використання «друкарського верстата» це призводить до збільшення маси грошей в обігу, а відповідно і до інфляції.

По - друге, інфляційне зростання цін може відбуватись, якщо фінансування інвестицій проводиться аналогічними методами. Особливо інфляційно небезпечними є інвестиції, пов'язані з мілітаризацією економіки. Так, непродуктивне використання національного доходу на воєнні цілі означає не тільки втрату національного багатства. Одночасно військові витрати створюють додатковий платоспроможний попит, що веде до збільшення грошової маси без відповідного товарного покриття, збільшення військових витрат є однією з головних причин хронічних дефіцитів державного бюджету і збільшення державного боргу в багатьох країнах, для покриття якого держава збільшує грошову масу.

По - третє, зі зростанням «відкритості» економіки тої чи іншої країни, все більшим втягуванням її в миро-господарські зв'язки збільшують небезпечність « імпортованої» інфляції.

По - четверте, інфляція набуває самопідтримуючий характер в результаті інфляційних очікувань. Багато вчених країн Заходу і нашої країни особливо виділяють цей фактор. Подолання інфляційних очікувань населення і виробників - найважливіше (якщо не головне ) завдання антиінфляційної політики

Окрім цих причин існують й інші, що поділяються на внутрішні і зовнішні.

До внутрішніх причин належать:

§ деформація економіки, яка пов'язана з відставанням галузей, що виробляють предмети споживання, від галузей, що продукують засоби виробництва;

§ дефіцит держбюджету, пов'язаний з ростом урядових витрат;

§ монополія держави на зовнішню торгівлю;

§ монополія великих компаній на встановлення цін;

§ високі податки та висока процентна ставка за кредит;

§ помилки в економічній політиці держави тощо.

Зовнішніми причинами інфляції є:

§ структурні світові кризи (сировинні, енергетичні та ін.), що супроводжуються багаторазовим зростанням цін на сировину, нафту, імпорт яких став приводом для різкого підвищення цін монополіями;

§ обмін банками національної валюти на іноземну, внаслідок чого виникає потреба у додатковій емісії паперових грошей, що поповнює канали грошового обігу;

§ зменшення надходжень із зовнішньої торгівлі;

§ від'ємне сальто зовнішньоторговельного та платіжного балансу тощо.

Безліч причин інфляції відмічається практично у всіх країнах. Але існує комбінаційна залежність від конкретних економічних факторів. Так , одразу після Другої світової війни в Західній Європі інфляція була пов'язана з гострим дефіцитом багатьох товарів. В наступні роки головну роль в розкачуванні інфляційного процесу почали грати державні витрати, співвідношення «ціна - заробітна плата», перехід інфляції з інших держав і деякі інші фактори.

Суть і види інфляції

Інфляція - це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу, що супроводжується знеціненням національної грошової одиниці. Іншими словами, зростають ціни на продукти харчування, одяг, підвищується квартирна плата тощо. При цьому ціни різних товарів можуть зростати неоднаковими темпами. Проте не слід думати, що обов'язково підвищуються ціни на всі товари й послуги. У роки помірної інфляції ціни на окремі товари можуть навіть знижуватися. Зростання цін свідчить, що гроші знецінюються: за грошову одиницю можна купити дедалі меншу кількість товарів.

Однак не всяке зростання цін є показником інфляції. Ціни можуть підвищуватися внаслідок поліпшення якості продукції чи погіршення умов видобутку паливно-сировинних ресурсів. У цьому разі це буде не інфляційне зростання цін.

Зростання загального рівня цін, або інфляцію вимірюють за допомогою індексів цін. Той чи інший індекс цін характеризує рівень інфляції, який показує, як змінилися ціни в національній економіці за певний період. Цей рівень позначають літерою П.

Рівень інфляції =, де:

- індекс цін поточного періоду;

за 100% приймається індекс цін попереднього періоду.

Економісти обчислюють також темп інфляції, який показує, прискорилася чи уповільнилася інфляція за певний період. Його визначають за формулою:

Темп інфляції =, де:

- рівень цін у поточному періоді;

- рівень цін у попередньому періоді.

Поняття інфляції містке та багатопланове. Є декілька видів інфляції.

Залежно від причин, які викликають інфляцію, існують:

Інфляція попиту - спостерігається, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, а тому ціни, що намагаються зрівноважити пропозицію і попит, зростають.

Інфляція попиту безпосередньо пов'язана з дією монетарних факторів, насамперед - з надлишковою емісією грошей, яка призводить до перевищення попиту над існуючою пропозицією товарів та послуг.

Інфляція попиту, як правило, виникає в умовах повної зайнятості та повної завантаженості виробничих потужностей. У цих умовах зростання попиту не супроводжується еластичним розширенням пропозиції, тому ціни зростають (рис. 1.).

Як бачимо на рис. 1., зростання сукупного попиту (криві AD₁ та AD₂) призводить до інфляційного зростання ціни при сталому обсязі виробництва Q₁ - Q₂.

До причин інфляції попиту можна віднести наступні:

§ розширення соціальних та військових державних замовлень;

§ зростання попиту на засоби виробництва в умовах майже повної завантаженості виробничих потужностей;

§ зростання доходів населення в результаті узгоджених дій профспілок тощо.

Інфляція витрат (або інфляція пропозиції) - виникає через зростання витрат у періоди високого безробіття і неповного використання виробничих ресурсів.

Інфляційний процес розвивається під впливом ряду немонетарних факторів, що зумовлюють зростання цін через збільшення витрат виробництва і собівартості продукції (рис. 2.)



До причин інфляції витрат (пропозиції) можна віднести наступні:

§ державна фінансова політика та політика ціноутворення;

§ зростання цін на сировину (економіка, яка не має резерву ресурсів, більш схильна до інфляції);

§ збільшення податків;

§ боротьба профспілок за підвищення заробітної плати.

Інфляція витрат, як правило, супроводжується падінням виробництва, таке явище дістало назву стагфляції. Вона виникає, коли одночасно зростають ціни і безробіття та скорочується виробництво.

Залежно від темпу приросту цін інфляцію можна поділити на такі види:

Помірна (повзуча) інфляція - коли річний приріст цін складає не більше 10%. Характеризується прискореним нагромадженням грошей в обігу без помітного підвищення цін, що спостерігається на початку розвитку інфляційного процесу. За такої інфляції люди охоче заощаджують гроші, бо їхня вартість мало знецінюється. Помірну інфляцію, за якої ціни зростають до 5% за рік, називають повзучою. В цілому не має негативних наслідків для економічних суб'єктів.

Галопуюча інфляція - коли річний приріст цін вимірюється десятками або сотнями відсотків (від 20% до 300% на рік). Гроші втрачають свою вартість дуже швидко, тому населення майже не заощаджує їх у вигляді готівки. Інфляція виходить з-під контролю держави, різко впливаючи на всі сфери економіки та соціального життя. Вона здебільшого характерна для країн, що розвиваються.

Гіперінфляція - коли річний приріст цін вимірюється тисячами або мільйонами відсотків на рік. Інфляція стає некерованою, гроші втрачають здатність виконувати свої функції, починається натуралізація господарських зв'язків, порушуються фінансовий та кредитний механізми, розвиваються стихійні процеси в економіці. Усі прагнуть запастися речами і позбутися грошей. Виникає “інфляційний психоз”, що посилює тиск на ціни. Інфляція починає сама себе “підгодовувати”. Оскільки вартість життя зростає, наймані працівники вимагають вищої номінальної заробітної плати, що спричиняє нове підвищення цін. Гіперінфляція означає економічний і соціальний хаос, фінансовий крах та суспільно політичне безладдя.

Залежно від можливості передбачати зростання цін виділяють:

Очікувану інфляцію - спричиняється певними тенденціями в економіці або заходами, запланованими державою, тому вона очікувана і може бути врахована заздалегідь, отже учасники ринкового процесу можуть захиститися від її згубних впливів.

Неочікувану (непередбачену) інфляцію - є результатом непередбачених змін в економіці, наслідком виникнення незапланованих змін у сукупному попиті та пропозиції. Характеризується різким стрибком цін, що негативно впливає на грошовий обіг та систему оподаткування.

За характером перебігу інфляція може бути:

Збалансованою інфляцією - помірне, найчастіше передбачене зростання цін, що не впливає на загальний обсяг виробництва чи перерозподіл доходів. Характеризується незначним, помірним ростом цін одночасно на всі товари та послуги. Проте така інфляція дуже рідкісна.

Незбалансованою інфляцією - являє собою різні темпи зростання цін на різні товари та послуги. Впливає на затрати та податки.

За характером інфляційного процесу або знецінення грошей буває:

Відкрита інфляція - характеризується зростанням цін на вільному ринку при невтручанні держави у процес їх формування. Найбільш відчутна у монополізованих секторах економіки.

Прихована інфляція - збереження сталих цін та заробітної плати при зростанні продуктивності праці; зниження якості товарів та послуг при сталому рівні цін; зростання рівня державних роздрібних цін через вільно вибраний споживчий кошик.

Придушена інфляція - проявляється у зростанні незадоволеного попиту та грошових заощаджень населення, які не знаходять реалізації.

Інфляцію також поділяють на класичну і сучасну.

Класична інфляція спостерігалася в минулому - від часу її виникнення із запровадженням грошей аж до середини 30-х років ХХ ст. Характерною рисою класичної інфляції було те, що вона була епізодичною - тривала кілька років і переходила у дефляцію (зниження загального рівня цін). Нерідко класична інфляція розвивалася у формі гіперінфляції.

Сучасна інфляція - це інфляція другої половини ХХ - початку ХХІ ст. Характерною рисою такої інфляції є її хронічний характер. В останні часи практично не було дефляції, а загальний рівень цін щорічно зростав в усіх без винятку країнах.

Наслідки інфляції

Інфляція є результатом порушення макроекономічної рівноваги, водночас вона сама породжує низку соціально-економічних проблем. Наслідки інфляції складні і різноманітні. Високий рівень інфляції перетворюється у серйозну перешкоду для виробництва, зумовлює економічну і соціальну напруженість у суспільстві.

Економічні та соціальні наслідки інфляції:

§ інфляція знецінює заощадження. Для тих, хто зберігає гроші в готівковій формі або в банку чи вкладає їх в облігації, кожне підвищення цін зменшує купівельну спроможність грошей. Банки захистять клієнтів від втрат, пов'язаних з інфляцією, лише в тому разі, коли встановлений ними процент по вкладах перевищуватиме рівень інфляції;

§ інфляція зменшує поточне споживання. Навіть якщо із підвищенням цін відбувається перегляд ставок зарплати, то поточне споживання зменшується, тому що, по-перше, ніколи не буває 100-процентних індексацій доходів; по-друге, перегляд ставок потребує часу, протягом якого ціни можуть зрости ще більше;

§ внаслідок інфляції поглиблюється майнова нерівність. У структурі споживання є товари нееластичного попиту, обсяг споживання яких не може зменшитись із підвищенням цін. Якщо багатші прошарки суспільства переключають частину своїх заощаджень на збереження старої структури споживання, то бідніші змінюють цю структуру, скорочуючи споживання товарів еластичного попиту. Прикладом такої ситуації є зменшення споживання овочів і м'яса і збільшення - хліба та картоплі у період масового підвищення цін на продовольчі товари;

§ інфляція зменшує зацікавленість у продуктивній праці. Під час інфляції втрачається сенс кращої роботи, бо додаткові доходи поглинаються зростаючими цінами;

§ інфляція гальмує технічний прогрес. Це відбувається тому, що підприємцеві вигідніше купувати дешеву робочу силу ніж дорожчі і технічно досконаліші засоби виробництва. Нестабільні ціни змушують підприємців відмовлятися від інвестицій у нові технології;

§ інфляція дезорганізує господарство, наносить серйозний економічний збиток як великому, так і малому бізнесу насамперед через невизначеність ринкової кон'юнктури;

§ заважає проведенню ефективної макроекономічної політики;

§ нерівномірне зростання цін підсилює диспропорцію між галузями економіки, спотворюючи структуру споживчого попиту;

§ ціна перестає виконувати свою головну функцію у ринковому господарстві - бути об'єктивним інформаційним сигналом;

§ відбувається відплив капіталу у сфері послуг;

§ прискорюється матеріалізація грошей, під час інфляції зростають ціни на нерухомість та товарно-матеріальні запаси, тому домогосподарства та підприємства намагаються позбутися грошей і вкласти їх у нерухомість та товарні запаси;

§ порушує функціонування грошово-кредитної системи, відроджує бартер;

§ знецінює надходження від оподаткування, тим самим негативно впливає на фіскальну політику;

§ підриває курс національної валюти;

§ знижує мотивацію до інвестування, інвестиції стають ще ризикованішими;

§ погіршення умов життя тощо.

Незважаючи на всі перелічені вище проблеми фахівці нерідко говорять і про позитивні наслідки інфляції. Одні з них указують на те, що помірна інфляція дає змогу збільшувати обсяг національного виробництва у фазі піднесення.

Інші вважають, що проблему відсутності еластичності номінальної зарплати у напрямі зниження можна розв'язати за допомогою інфляції, знижуючи, отже, реальну зарплату. Ще одна група економістів стверджують: чим вища інфляція, тим нижча природна норма безробіття, що забезпечує певне підвищення темпів економічного зростання. Однак очевидно те, що інфляція, яка виходить за грошову межу, завдає суспільству значних утрат, які в період гіперінфляції сягають гігантських масштабів.

Регулювання доходів населення

Складовою механізму державного регулювання економіки є політика доходів. В умовах ринкової економіки вона стоїть в одному ряду з політикою конкуренції та політикою стабілізації економіки.

У сфері розподільчих відносин потрібна реальна взаємодія економічних критеріїв, пов'язаних із вимогами економічної раціональності, і соціальних критеріїв, що передбачають забезпечення умов для всебічного розвитку всіх членів суспільства.

Мета державного розподілу та перерозподілу ринкових доходів - зменшення різкої диференціації за рівнем доходів і капіталу. Складність проблеми розподілу та перерозподілу доходів обумовлена відсутністю однозначної відповіді на запитання: "Який розподіл доходів вважати правильним?"

Складові механізму розподілу та перерозподілу доходів:

§ надання суспільних благ;

§ використання законодавчих актів;

§ система оподаткування;

§ трансферні платежі.

Основною складовою грошових доходів населення є заробітна плата. Її величина:

§ впливає на загальні показники соціально-економічної ефективності ринкового ладу в цілому;

§ є обґрунтуванням стимулів до праці.

Мінімальна зарплата (МЗП) - гарантований державою соціальний мінімум не тарифікованої праці.

Функція МЗП - мотивація власника робочої сили до участі у праці.

Складові державної політики заробітної плати (ЗП):

§ проведення глибокої структурної реформи ЗП;

§ підвищення ролі тарифних угод і колективних договорів у регулюванні доходів;

§ удосконалення податкового регулювання доходів населення;

§ створення умов для зростання продуктивності праці;

§ зростання рівня реальної ЗП;

§ періодична індексація ЗП у зв'язку із підвищенням споживчих цін;

§ ліквідація заборгованості з виплат ЗП.

Методи регулювання доходів

Методи регулювання є невід'ємною частиною державної політики доходів. Можна виділити законодавчі, економічні, адміністративні, узгодження. Разом з тим будь-який регулятор, а особливо економічний, містить у собі елемент адміністрування, тому що контролюється державною службою. У свою чергу, кожне адміністративне рішення виходить на економіку в тім змісті, що побічно впливає на поведінку суб'єктів господарювання. Встановлюючи прямий контроль над цінами, держава створює для виробників особливий економічний режим, змушує їх переглядати виробничу програму, шукати нові джерела фінансування капіталовкладень і т.д. Важливе місце займають питання розробки законодавчої і нормативної бази, що є вихідним моментом усього процесу регулювання. Нормативи використовуються для розрахунків нормативних споживчих бюджетів, норми робочого часу - для визначення режимів робочого часу, тривалості відпусток на підприємствах, граничні норми забруднення навколишнього середовища - для використання відповідних засобів і технологій, очисних споруд, створення безпечних умов праці; ставки податків - для утримання прибуткового податку, податків з юридичних осіб (включаючи соціальні податки) й ін.

Економічні методи. До них відносяться визначення мінімальної заробітної плати, податкова політика, регулювання цін, оплати праці працівників держпідприємств і державних службовців, зайнятості, ін.

Зростання мінімальної заробітної плати залежить від економічних (фінансових) можливостей, що склалися в суспільстві на визначеному етапі.

Податкова політика забезпечує податкові надходження в бюджет, без неї неможливо налагодити ефективне стимулювання економічного росту, організувати перерозподіл доходів.

До податкового регулювання приєднується політика державних витрат, що дозволяє здійснити структурні перетворення виробництва, згладити регіональні диспропорції, зняти гостроту проблеми безробіття.

Держава регулює оплату праці в бюджетній сфері, виходячи зі своїх економічних можливостей. Роль цієї сфери висока в частині задоволення духовних потреб населення. Саме зусиллями цієї сфери формується людський потенціал будь-якого суспільства. Тут виявляється взаємозв'язок із професійно-кваліфікаційною структурою робочої сили, НТП і нововведеннями.

Адміністративні методи. Ці методи не пов'язані зі створенням додаткового матеріального стимулу чи ризику економічного (фінансового) збитку. Вони базуються на силі влади і містять у собі міри заборони, дозволу чи примусу.

Примусові заходи були широко поширені в нашій країні: це і квота робочих місць на підприємствах для соціально уразливих груп населення (для підлітків, інвалідів і т.д.), і зобов'язаність підприємств (організацій) виділяти визначену норму працівників на сільськогосподарські будівельні роботи, на роботу з благоустрою територій і т.д.

З переходом до ринкової економіки деякі колишні адміністративні методи збереглися, але з'явилися і нові: прямий державний контроль над монопольними ринками; розробка стандартів, контроль за їхнім дотриманням; встановлення і підтримка мінімально припустимих параметрів життя населення, тієї планки, нижче якої - убогість (установлення мінімуму заробітної плати, пенсій, посібників по безробіттю); захист інтересів нації - ліцензування чи експорту державний контроль над імпортом.

Економічні й адміністративні методи мають деяку подібність і протилежність. Адміністративні методи обмежують свободу економічного вибору. Державний контроль може бути всеосяжним, охоплюючи розміри виробництва, його структуру, споживчі якості продукції, витрати, заробітну плату, прибуток, тобто весь господарський механізм. При такому підході не тільки не буде економічної свободу, але не буде ніякої економічної вигоди, швидше за все може бути збиток, звуження мотивації до підприємницької діяльності і т.д.

Методи узгодження (соціальне партнерство). У багатьох країнах ці методи знаходять широке поширення і вважаються самими економічними і "безкровними". Соціальне партнерство - узгодження дій уряду, підприємців і найманих робітників з питань динаміки плати праці і соціальних трансфертів.

У свою чергу, кожен метод має у своєму розпорядженні прямі і непрямі заходи впливу. До числа заходів прямого втручання держави відносяться: державна гарантія мінімуму заробітної плати на всій території, регулювання оплати праці в бюджетній сфері, встановлення системи районних коефіцієнтів, державне інвестування, субсидування програм з підвищення ефективності виробництва, звільнення від податків, пряме адміністрування по обов'язковості виділення квоти робочих місць для деяких груп населення, організація перенавчання працівників, виділення визначеного числа працівників для виконання суспільно необхідних робіт і т.д.

До числа непрямих способів впливу відносяться: пільгове оподаткування малозабезпечених верств населення (навіть нічого не одержуючи з бюджету, вони стають власниками більш високого доходу, що пом'якшує ринкову несправедливість), вибірковість процедури розподілу безкоштовних благ (бідні, наприклад, одержують переважне право доступу до державного утворення, медичному обслуговування).

Необхідність та методи державного регулювання цін

Ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки, її регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Зокрема, за допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам, вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень науково-технічного прогресу, підвищення якості товарів і тощо.

Усі ці регулюючі функції ціна може виконувати найбільш ефективно лише за умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під впливом ринкових чинників. Але досвід показує, що як ринок, так і вільна (ринкова) ціна не є універсальними засобами регулювання економіки. Вони не здатні враховувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економічного розвитку країни.

По-перше, стимулюючий вплив вільних цін на економіку може забезпечуватися лише за умов досить зрілого ринку, тобто ринку, в якому панує конкуренція, обмежується недобросовісна діяльність монополій, ефективно працює вся ринкова інфраструк тура. За браком таких умов вільне ціноутворення може відіграти руйнівну роль, породжуючи такі явища, як падіння виробництва, безробіття, інфляція тощо.

По-друге, вільні ринкові ціни можуть реагувати тільки на ті зміни в економіці, які знаходять своє відображення у платоспроможному попиті. Тому ціни не враховують колективні економічні, а також соціальні, екологічні та інші проб леми, що породжує небажані наслідки для суспільства. Урахування всіх цих обставин можна забезпечити тільки на засаді державного регулювання цін.

Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни. За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується тільки відповідним впливом на перед умови та побічні наслідки вільного ціноутворення. На етапі початкового формування ринкових відносин держава мусить безпосередньо втручатися і в самий механізм ціноутворення, компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни.

Державне цінове регулювання в Україні регламентується спеціальним законодавством: Законами «Про ціни і ціноутворення», «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», поста новою Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» тощо. Закони в га лузі ціноутворення встановлюють основні правила формування та застосування цін в країні, порядок контролю за цінами, відповідальність за його порушення, права та обов'язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практичного виконання зазначених Законів, вони доповнюються й конкретизуються спеціальними рішеннями парламенту, указами Президента чи постановами уряду.

З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки України, а до другої -- управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення спрямована на формування та реалізацію цінової політики в краї ні, аналіз та прогнозування динаміки цін і тарифів, розробку від повідних пропозицій щодо регулювання цін та стримання інфляції, здійснення методологічного керівництва діяльністю органів управління різного рівня з питань формування цін. Конкретні повноваження Міністерства економіки щодо регулювання цін постійно скорочувалися й нині обмежуються лише встановленням оптових цін на природний газ для виробників і постачальників, тарифів на його транспортування територією України та роздріб них цін на газ для населення.

Значно ширші повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави, їхні управління з питань цінової політики мають право регулювати ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торговельних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби й вироби медичного призначення, заставні ціни на скляну тару тощо.

Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі органи, до яких належать міністерства й відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерством економіки та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком). Так, Міністерство транспорту за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи на перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом, Міністерство зв'язку -- тарифи на основні послуги зв'язку, Національна комісія з питань регулювання енергетики -- тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових по треб. У цілому перелік продукції, ціни на яку підлягають державному регулюванню, постійно скорочується, що свідчить про від повідну дерегуляцію цієї сфери економіки.

Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін на данням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках. Отже, державне регулювання цін -- це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні.

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни; уведення податкових платежів, що призводять до вилучення доходів у виробників та споживачів; державна підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об'єднати у дві групи: прямі й непрямі (опосередковані) (Рис. 4.).

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулюючі здатності ще недостатньо розвинуті, або коли виникає кризова ситуація в економіці.

До прямих методів належать:

§ встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги,

§ застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення,

§ декларування зміни цін,

§ заморожування (блокування) цін на певний строк,

§ уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок,

§ дотування виробників деяких товарів,

§ укладання до говорів про ціни між підприємствами і державою тощо.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку і за нормальних умов розвитку економіки, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює поведінку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не дик тує порядку чи способів визначення цін та їхнього рівня. Непряме регулювання досягається здебільшого за допомогою зміни рівня та диференціації ставок товарних податків, пільгового оподаткування та кредитування, ставок державного ввізного мита, граничних нормативів рентабельності тощо.

Державне регулювання цін -- це засіб досягнення певних ці лей державної економічної політики. Можна виділити кілька таких найбільш типових цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення.

Перша -- запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як правило, ставиться за переходу країни до ринкових відносин або в період відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними заворушеннями, коли в економіці порушено природні господарські зв'язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит споживчих то варів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін. За таких умов держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види товарів та послуг установлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції.

Друга -- стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї політики ставиться завдання зупинити розкручування спіралі «зарплата -- ціни» і знизити на цій основі інфляцію до нормального рівня. За таких умов фіксовані ціни застосовуються дуже рідко.

Найбільшого поширення набули інші методи регулювання цін: тимчасове «заморожування» (блокування) цін, застосування граничних цін чи граничних коефіцієнтів їх підвищення, використання граничних нормативів рентабельності, дотування виробників соціальне важливих споживчих товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Усі такі методи державного регулювання цін, як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати.

Третя -- забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових до ходів. Така ціль може бути виправданою за умов порівняно невисокої ефективності суспільного виробництва, коли існує суперечність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств населення. Для вирішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується через низький рівень товарних податків або через повне звільнення від податків. За необхідності політика низьких цін доповнюється дотуванням виробників найважливіших товарів. У межах цієї проблеми щодо деяких товарів не першої необхідності держава застосовує політику високих цін, яка реалізується за допомогою підвищених ставок непрямих податків (наприклад акцизного збору). За допомогою високих цін держава обмежує виробництво та І споживання відповідних товарів, а водночас компенсує втрати податкових надходжень до бюджету, спричинені низькими ціна ми на товари першої необхідності.

Четверта -- захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та різницею в системі оподаткування. Перевищення внутрішніх цін проти світових робить вигід ним імпортування іноземних товарів і, навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує механізм дотування національних виробників або за допомогою ввізного мита на імпортні товари підвищує їх ціни до необхідного рівня. Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни, держава через механізм експортного мита підвищує ціни вітчизняних товарів до не обхідного рівня або обмежує вивіз за допомогою нетарифних методів (квотування, ліцензування).

П'ята -- стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Ця ціль реалізується передовсім за умов переходу до ринкових відносин. На цьому етапі, коли практично немає конкуренції, кожне підприємство поводить себе як монополіст -- підвищує ціни й скорочує виробництво для того, щоб забезпечити собі необхідний рівень заробітної плати і прибутку. При цьому, вільно визначаючи в собівартості (а отже, в ціні) своєї продукції частку оплати праці, виробник прагне якось компенсувати це за рахунок споживача. Саме такий процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі є головною при чиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції.

Для одержання дозволу на підвищення цін підприємство готує необхідну інформацію, приділяючи особливу увагу обґрунтуванню собівартості, підвищення якої дозволяється тільки з об'єктив них причин, наприклад, у разі зростання тарифів на електроенергію, збільшення орендної плати, підвищення ставок товарних по датків тощо. В Україні для декларування зміни цін підприємства подають у відповідні органи такі дані: запланований рівень ціни, калькуляцію собівартості продукції з розшифровкою подорожчання матеріальних витрат і збільшення трудозатрат, досягнутий і запланований розміри прибутку від реалізації продукції, рівень рентабельності в цілому на підприємстві та обґрунтування при чин зміни ціни. У разі перевищення рівня регульованих цін і та рифів або їх підвищення без декларування до порушників застосовуються відповідні санкції.

Здійснення державної цінової політики неможливе без ефективного контролю за додержанням дисципліни цін. Під дисципліною цін розуміють дотримання визначених нормативними актами й документами вимог щодо формування, установлення та використання цін за умов регульованої ринкової економіки.

Аналіз цін і тарифів за останні роки

В цьому розділі ми будемо досліджувати рівень інфляції на прикладі цін і тарифів в м. Києві за період 2001-2008 рр.

Індекси споживчих цін (індекс інфляції) на основні товари та послуги, що надаються населенню, розраховуються за даними щомісячного обстеження цінових показників у торговельній мережі м. Києва, на ринках сільськогосподарської продукції та на підприємствах, які надають послуги.

Індекси цін виробників промислової продукції за видами економічної діяльності розраховуються на основі щомісячного статистичного спостереження за цінами по вибірковому колу підприємств. У якості ваги використовуються обсяги реалізації промислової продукції.

бачимо, що індекс споживчих цін (індекс інфляції) за період 2002-2007 рр. значно зріс (з 103,6% до 121,0%), що свідчить про достатньо високі темпи росту інфляції в ці роки. Індекс цін виробників (показує зміну ціни у часі), як і індекс споживчих цін зростає дуже швидко (з 99,3% до 127,1%). Але оскільки на цьому рисунку ми бачимо лише загальний підсумок даних показників за останні 7 років, я пропоную дослідити їх рівень більш детально, по місяцях у 2007 році.

Аналізуючи графік на Рис. 6. ми можемо зробити висновок, що в січні-квітні індекс споживчих цін залишався приблизно незмінним, на відміну від індексу цін виробників, який за цей період досить стрімко зріс (з 100,9% до 107,5%). Починаючи з квітня обидва показники почали зростати, що було зумовлено зростом інфляції в країні та світі.

Заробітна плата у 2006 році є основною частиною доходів населення (Рис. 7.). Частина, що припадає на соціальні допомоги та інші одержані поточні трансферти занадто велика (вона складала 38,8). В 2007 році ми спостерігаємо збільшення відсотку заробітної плати в структурі доходів населення на 10% (див. Рис. 8.), що зменшило соціальні допомоги майже на 6% і тим самим чином зменшило витрати державного бюджету.

Монетарний огляд за 2006-2008 рр.

В цьому розділі мені б хотілося дослідити ріст інфляції в 2006-2008 роках на прикладі макроекономічних показників.

Реальний ВВП

На Рис. 3. ми бачимо, що в 2006 році реальний ВВП збільшився до 7%, це відбулось за рахунок приросту іноземних інвестицій в січні-листопаді, що в 2 рази більше ніж в аналогічному періоді минулого року. В 2007 реальний ВВП збільшився до 7,3%, хоча економісти прогнозували не більше 6,5%.

Рис. 3. Реальний ВВП, %

Також ми бачимо, що в 2007 році стрімке зростання цін розпочалося з червня, і на протязі наступних 7 місяців ІСЦ збільшився на 14,4%.

Динаміка середньозважених процентних ставок за кредитами та депозитами, бачимо, що в 2006 році середньозважена ставка за кредитами в національній валюті зменшилась з 16,4% у грудні 2005 року до 15,1% річних у грудні 2006 р. Середньозважена процентна ставка за кредитами в іноземній валюті в умовах більш високого попиту на такі кредити зменшувалась меншими темпами - з 11,7% річних до 11,5% річних. Також ми спостерігаємо, що середньозважена процентна ставка за депозитами в національній валюті впродовж року була підпорядкована загальній тенденції до поступового зменшення, хоча і мала в окремі періоди певні коливання. Упродовж року вона знизилася з 8,1% річних (у грудні 2005) до 7,9% річних у грудні 2006 р. Середньозважена процентна ставка за депозитами в іноземній валюті впродовж року мала сталу тенденцію до зниження, зменшившись з 6,9% до 6,1%.

Певні збільшення вартості міжбанківських ресурсів у листопаді-грудні 2007 року позначилися на динаміку ставок за кредитами в економіку, середньозважена вартість яких за позиками в національній валюті в цей період збільшилася на 0,7 відсоткового пункта - до 14,4% річних. Середньозважена процентна ставка за кредитами в іноземній валюті зменшилась з 11,5% до 11,2%. Середньозважена процентна ставка за депозитами в національній валюті, навпаки, збільшилася з 7,9% до 8,6% річних за зростання відсоткової ставки за депозитами в іноземній валюті з 6,1% до 6,3%.

В 2008 році в умовах здійснення активної підтримки ліквідності банківської системи головним монетарним важелем впливу на цінові процеси була процентна політика, спрямована на підвищення вартості гривні. З урахуванням цього аспекту НБУ підвищував ринкові відсоткові ставки: на міжбанківському кредитному ринку, де середньозважена ставка збільшилась з 4,6% у грудні 2007 р. до 23,5% річних у грудні 2008 року; за кредитами в економіку - середньозважена процентна ставка за кредитами в національній валюті збільшилася з 15,2% до 21,6%, в іноземній - з 10,8% до 12,6%, за депозитами - за вкладами в національній валюті середньозважена ставка збільшилася з 9,0% до 13%, за депозитами в іноземній валюті - з 5,6% до 8,1%.

На валютному сегменті грошово-кредитного ринку в 2007 році НБУ орієнтувався на забезпечення передбачуваної динаміки валютного курсу гривні, що сприяло підтриманню стабільності на ринку та запобігало розгортанню негативних очікувань серед широкого кола економічних агентів.

Офіційний курс гривні до долара США в 2006 році зберігався на рівні %,05 грн./дол.. Динаміка курсу гривні до євро та російського рубля віддзеркалювала кон'юнктуру міжнародних ринків, де за рік долар США знецінився відносно інших світових валют. Гривня подешевшала відносно євро та російського рубля відповідно на 11,4% та 9,3%

В 2007 році НБУ утримував стабільним офіційний курс гривні до долара США, однак не було застосовано жорсткої фіксації обмінних курсів, які формуються на валютному ринку країни і відображають коливання валютного попиту та пропозиції. Так, з початку року безготівковий обмінний курс гривні з купівлі клієнтами доларів США змінювався в діапазоні від 5,07 до 5,0 грн./дол. США, а готівковий з продажу банками доларів США - від 5,08 до 5,01 грн./дол. США. Динаміка курсу гривні до інших світових валют віддзеркалювала кон'юнктуру міжнародних ринків, де долар США відносно євро за 2007 рік знецінився на 11,6%. Відповідно гривня подешевшала відносно євро на 11,6%, а до російського рубля - на 7,3%

Динаміка рівня доларизації

На графіку ми бачимо, що в 2006 році відбувалось прискорене зростання депозитів в іноземній валюті, що сприяло зростанню рівня доларизації економіки до 26,97% порівняно з 23,6% за станом на початок року. Але у вересні-грудні динаміка показника доларизації мала вже низхідний характер, що пов'язано з поступовим вирівнюванням ситуації на валютному ринку. На відміну від 2006 року, в 2008 році темп приросту коштів в іноземній валюті значно перевищив показник приросту коштів у національній валюті - 75,3% та 5,2% відповідно. Такі особливості динаміки валютної структури депозитів призвели до збільшення рівня доларизації економіки з 22,8% на початку року до 30,6% за станом на 1 січня 2009року.