Модель розвитку економiки, що базується на знаннях, для України

МОДЕЛЬ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ, ЩО БАЗУЄТЬСЯ НА ЗНАННЯХ, ДЛЯ УКРАЇНИ

Є.В. Савельєв, д-р екон. наук, проф., В.Є. Куриляк

Тернопільська академія народного господарства

Зростання уваги до науки та освіти як об'єктів наукової й практичної діяльності пов'язано з виникненням концепції «нової економіки». У наших публікаціях цей феномен визначений як «виробництво і використання нових знань, перетворення їх у самостійний чинник виробництва, що відіграє головну роль у системі чинників виробництва, і розвиток за «старими» законами, що діють по-новому в нових умовах, і за новими законами, що зумовлюють прискорення розвитку» [16, с. 28]. У фаховій літературі трапляються й інші визначення: «економіка, що базується на знаннях», «знаннєінтенсивна економіка», «економіка знань» тощо. Однак, незалежно від термінологічних визначень, у центрі уваги економіки майбутнього - сфера науки й освіти. Можна стверджувати, що знання набули значення нового самостійного чинника виробництва поряд із землею, капіталом і робочою силою. Крім того, у цій економіці домінуватимуть саме наука й освіта як найцінніший і найдефіцитніший чинник.

Науковою основою дослідження економічної суті науки та освіти є погляди таких видатних економістів, як А. Маршалл (твердження, що знання є найсильнішим двигуном виробництва, а організація лише сприяє їх використанню), А. Шумпетер (концепція знань як суттєвого елемента створення інновацій), Р. Нельсон і Вільсон (концепція фірми як «камери схову» знань), Б. Лундвалл і К. Фрідмен (концепція національних інноваційних систем). Можна звертатися і до поглядів інших науковців, однак важливіше зазначити, що з 90-х рр. XX ст. розпочався перелом у підході до трактування знань як суттєвого елемента стратегічного потенціалу підприємства, значення котрого зростає з року в рік.

Етапним для переосмислення економічної суті освіти й науки вважають висловлювання І. Нонакі - предтечі досліджень у галузі управління знаннями в організації. «Єдиним надійним джерелом конкурентних переваг є знання. Коли змінюються ринки, з'являються нові технології, збільшується кількість конкурентів, а товари старішають майже протягом ночі, успішними підприємствами стають ті, що послідовно створюють нові знання, широко поширюють їх у всій організації і швидко перетворюють у нові технології та продукти. Цю діяльність визначають як «підприємство, що твориться на основі використання знань, єдиним бізнесом котрого є систематичні інновації» [6]. Разом із цим підвищувалася зацікавленість науковців, а саме:
Ф. Баумарда, В. Буковича і Р. Вільямса, П. Друкера, Д. Скирме, М. Зацка - проблемами знань.

Мета цієї статті - показати, що Україні потрібна потужна індустрія знань. Причому створення останньої є головним, а зовсім не другорядним завданням, виконання якого можна було б відкласти на потім, коли будуть вирішені всі найневідкладніші проблеми. У роботі стверджується, що єдиним шансом України стати розвинутою країною є формування економіки, що базується на знаннях, і обґрунтовуються деякі практичні підходи щодо реалізації ідеї. Для переконливості висновків деякі розділи мають вставки з оглядом іноземного досвіду.

Є безліч питань, що має вирішити українська еліта, яка прагне очолити рух суспільства, котре усвідомило себе у формі самостійної держави і неспроможне зрозуміти, чому з республіки-лідера колишнього Радянського Союзу країна перетворилася на «лідера» в переносному значенні слова, з огляду на кількість державних помилок і темпи економічного розвитку порівняно з іншими постсоціалістичними державами Європи. Достатньо проаналізувати показники табл. 1, котрі свідчать про те, що Україна в 2002 р. мала реальний ВВП лише на рівні 50,1% від 1990 р. При цьому зростання ВВП порівняно з попереднім роком розпочалося тільки після 2000 р., і його темпи не відповідають потребам прискореного зростання, що мало б відбутися з огляду на рівень попереднього економічного занепаду.

Таблиця 1 - Валовий внутрішній продукт України

Десятирічне «відкочування» (переміщення назад) України в економічному розвитку можна розцінити як відставання від тих країн, які йшли вперед, щонайменше на 20 років. Як бачимо з табл. 2, Україна може досягти рівня 1990 р. за умови десятивідсоткових середньорічних темпів зростання лише в 2010 р. Зрозуміло, що це спрощений підхід і, хотілося б вважати, песимістичний прогноз. Двадцять років - це не тільки спад чи зростання економіки. Це одночасно й певні якісні зміни. Вони відбуваються насамперед у структурі виробництва і споживання, формуванні висококваліфікованої робочої сили, інтеграції у світовий економічний простір. Це ті зміни, що за сприятливих умов дають змогу розраховувати на отримання нової позитивної якості економіки та швидке наближення до лідерів.

Таблиця 2 - Прогноз досягнення в Україні рівня 1990 р. за умови 10% середньорічних темпів зростання*

Сподівання на вихід країни з затяжної економічної кризи породжені деякими підсумками останніх років, а саме темпами зростання між 5% і 9% за три минулі роки. Згідно з прогнозом Національного банку України і банку «Bank Austria Creditanstalt», у 2004 р. варто очікувати 5% економічного зростання [3, с. 800]. Валові інвестиційні вкладення у 2001 р. зросли на 13%, у 2002 р. - на 6%, а у 2004 р. очікують зростання на 15%.

Цьому сприятливому розвитку протистоять все ж таки суттєві й чималі ризики. Західні аналітики стосовно цього на перше місце ставлять політичну ненадійність. Як пише Д. Франке, «більшість умов не є стабільними, і політичне затишшя, що було порушено після парламентських виборів у березні 2002 р., дуже повільно переборюється. Ймовірно, триватиме внутрішньополітична боротьба, відкладена аж до президентських виборів восени 2004 р. Проте невідомі розмір і темп майбутнього політико-економічного процесу реформ. Зокрема, темпи приватизації не відповідають очікуванням... Окрім того, економіка і банки, як і раніше, страждають від зарегульованості законами і нерідко опиняються перед високими бюрократичними бар'єрами. Факторами ризику, які не можна недооцінювати, є корупція і криміналітет. Згідно з аналізом недержавної організації «Transparency International» Україна належить у світовому масштабі до країн з найвищим рівнем корупції. Передбачаючи в Україні «відмивання грошей» у великих розмірах, «Bundesanstalt fьr Finanzdienstleistungsaufsicht» у січні цього року дав розпорядження провести широку і докладну перевірку всього платіжного обігу німецьких банків з Україною. Хоча цей аспект безпеки усунено, все ж необхідною залишається підвищена обережність і увага» [3, с. 803].

Такі факти переважають над позитивними зрушеннями останніх років, тому що вони свідчать про те, що Україна у своїх намаганнях нарощувати економічний потенціал може опинитися на самоті. Економічна ж ізоляція загрожує призупиненням розвитку взагалі і особливо його інноваційної складової. Її не спроможна витримати жодна країна, навіть найрозвинутіша.

У цьому столітті стан справ в економіці та суспільстві, взаємовідносини держав і народів, їхню спроможність долати критичні ситуації в житті та культурі визначатимуть наука і освіта. Відповідно до даних соціологічного опитування, проведеного у США, більш ніж 50% населення вважає головним завданням адміністрації президента Дж. Буша-молодшого підвищення якості освіти [17, с. 37]. Європейський Союз визначив на 20032008 рр. завдання створити найефективнішу і найбільш конкурентоспроможну у світі економіку, що базується на науці. «Польща, якщо вона хоче брати участь у досягненнях процесу світової глобалізації, - зазначає екс-прем'єр-міністр Польщі Єжи Бурек, - має включитися до ряду економік, що визнають науку і кваліфікацію як найістотніший чинник свого зростання» [4, с. 4].

Дуже дивно, чому те, що стало вже давно зрозумілим у цивілізованому світі, не розуміють і не сприймають українські керманичі. Принаймні хотілося б, щоб цю проблему для початку було порушено, пам'ятаючи, що ми маємо прикрий досвід «заговорювати» будь-яку хорошу справу. Відповідно не розуміє й усе українське суспільство, насамперед усі його елітні верстви, того, що нині наука й освіта - це основа економічного розвитку не тільки у просвітницькому розумінні, а й у суто прагматичному сенсі. Щодо української дійсності, то досягнення періоду незалежності зазвичай формулюють у двох концепціях: а) ми біднішаємо («поки що»), проте не маємо громадянських воєн; б) ми маємо слабку економіку, але протягом останніх років вона стабілізувалася (при цьому не пояснюють, що стабілізація - це лише призупинення спаду економіки, котрій потрібно багато років, щоб досягти хоча б рівня 1990 р.).

З огляду на світові тенденції найбільше занепокоєння законодавчих і виконавчих органів влади, як і всього українського суспільства, має викликати слабкість інноваційного зростання і розроблення чіткої та послідовної політики його стимулювання. Інакше кажучи, в країні загальмувалося виробництво й використання знань. Добре, що нині на урядовому рівні про них іноді згадують, однак реальні справи не дають підстав сподіватися, що бажання здійснювати ефективні перетворення економіки переважає над поточними політичними міркуваннями. Водночас помітно нерозуміння того, що «поняття інновації зазнало останнім часом драматичних змін. Його інтерпретують не як філософію одного творчого акту, а як складний суспільний механізм, зумовлений виникненням нових процесів виробництва і продукуванням нових виробів» [11].

Головною перешкодою для інноваційного зростання в Україні є великі втрати науково-технічного потенціалу. Кількість працівників основної діяльності наукових установ у 2002 р. становила 178243 чол., або 36,1% від рівня 1990 р. (494197 чол.). Фінансування наукових і науково-технічних робіт у 2002 р. становило 2821,6 млн. грн. проти 5054,1 млн. крб. у 1990 р., при цьому близько 23%, або 645,7 млн. грн. інвестували іноземні держави.

Втрати науково-технічного потенціалу вже негативно позначаються на реальному виробництві. Зокрема, кількість підприємств, що впроваджували інновації, зменшено з 2181 у 1994 р. до 1503 - у 2001 р., а їхня питома вага становила відповідно 26,0% і 14,3%. Кількість упроваджених технологічних процесів зменшено з 1991 р. по 2001 р. з 7303 до 1421. Щоправда, порівняно з 1991 р. у 2001 р. зросла кількість найменувань освоєних нових видів продукції з 13790 до 19484. На жаль, відсутня статистика рівня наукоємності цієї продукції, тому не можна зробити висновків щодо якісного рівня показника. Суто емпірично складно назвати нові види української продукції, що дійсно створили суттєву конкуренцію на світовому і внутрішньому ринках.

Попри всі недоліки у виробництві знань і навіть незважаючи на поглиблення відставання у сфері наукових і науково-технічних робіт, Україна не має альтернатив стосовно формування нової економіки, що базувалася б на знаннях. По-перше, вона приречена обрати цей шлях, тому що будь-який інший веде до неповноцінної економіки залежної від держав, котрі зуміли стати економічними лідерами. По-друге, Україна має великі традиції лідерства в науковій та освітній сферах, і кадровий потенціал (незважаючи на зменшення його кількості), спроможний як отримувати результати, так і розширено відтворювати себе на найвищому світовому рівні. За оцінками, рівень підготовки спеціалістів у межах колишньої союзної спеціалізації відповідав середнім (за певними напрямками, навіть найвищим) загальноєвропейським і світовим стандартам. Безперечним здобутком радянської вищої освіти були її універсалізм і фундаментальна підготовка, що вигідно відрізняли (і відрізняють ще й нині) її вихованців від вузькоспеціалізованих фахівців Заходу [14, с. 45].

Використання шансів, яких Україна ще має в науковій сфері, з метою залучення до процесів створення європейської економіки, що базується на знаннях, є винятково історичною місією нинішнього покоління, особливо його наукової, політичної та бізнесової еліт. Визначаючи це завдання, не можна не розуміти, що воно не вирішиться само по собі як результат саморозвитку. З огляду на реальний стан української науки й економіки навіть утримання дистанції, що відокремлює Україну від країн Європейського Союзу, є складним і важким для виконання завданням. І все ж таки воно є мінімальним, нижче цього рівня неприпустимо ухвалювати жодних планів країни. Одночасно треба зробити все можливе (у цьому контексті точніше було б сказати, що треба зробити навіть усе неможливе), щоб започаткувати і нарощувати скорочення відставання.

Коли йдеться про інформаційну відсталість, не можна забувати, що Україна щодо розвитку цієї сфери перебуває на найнижчому рівні. Нині аналітики в галузі інформаційних і комп'ютерних технологій ведуть мову про трансатлантичну цифрову прірву. З одного боку, низький рівень забезпеченості інформаційною і комунікаційною технікою країн, що розвиваються, а з іншого - відставання нижчих верств населення інформаційного суспільства. «При цьому, - як пише П. Глотц, - шанси нижчої третини Європи, звичайно, кращі, ніж шанси переважаючої більшості менш розвинутих країн» [3, с. 41].

Використовуючи ці оцінки, можна стверджувати, що більшість населення України перебуває в умовах нижчих верств населення інформаційного суспільства. Це треба класифікувати як оптимістичний погляд, тому що він означає відставання переважно не в технічному забезпеченні, а у здатності людей використовувати медіа- і комп'ютерну техніку, що є у сфері освіти. А тут є достатній потенціал для скорочення відставання. Треба лише знайти важелі, які б створили попит на знання і навички щодо оволодіння інформаційною та комп'ютерною технікою.

В основі побудови економіки освіти було, є і буде певне розуміння місця її державного фінансування. У колишньому Радянському Союзі було майже непорушним уявлення, що найсправедливішою є система, побудована на використанні суспільних джерел фінансування. У розвинутих країнах така позиція не була одностайною, але у певні періоди часу вона також домінувала, особливо у 1980-ті рр.

Певною мірою позиція прихильників державного фінансування освіти може бути виражена висловлюванням одного з найвідоміших західних фахівців з економіки освіти Т. Шульца: «розподіл ресурсів на освітянські послуги у вищій освіті неефективний і несправедливий у соціальному аспекті» [13, с. 2]. Критику сконцентровано на проблемах розподілу, особливо на недостатній ефективності стимулів і спотворених результатах фіскальних заходів, зокрема на розходженнях у розумінні інвестицій у реальний і людський капітал. У часи становлення економіки освіти класичним аргументом на користь державного фінансування освіти було твердження про наявність зовнішніх ефектів і недосконалість ринку капіталів. Водночас не виключалися і спроби відкинути концепцію зовнішньої ефективності та пов'язати державне фінансування освіти з теорією граничної продуктивності.

Сучасні досягнення теорії зростання дають змогу по-новому підійти до розуміння проблеми інвестицій в освіту. Державне фінансування не розглядають як єдино правильне економічне рішення. У науковій літературі набула популярності теза Фрідмана про протиприродну дію розподілу [2, с. 105]. У результаті відбору, який у системах освіти має природний характер, може скластися ситуація, за якої навчатимуться переважно діти представників вищих верств населення. Це призведе до регресивної дії розподілу, тому що тягар державного фінансування освіти мають нести всі групи населення через системи податків і відрахувань, а використовуватимуть його переважно члени сімей, які входять до груп населення з високими доходами.

Отже, одне із фундаментальних питань, яке повинні вирішувати економісти при розроблення освітньої політики, мало б звучати так: чи отримують вищі (багатші) верстви населення з коштів державного бюджету на фінансування освіти більше, ніж вони внесли до нього через систему податків і прирівняних до них внесків. Цю тезу можна переформулювати інакше: чи вносять нижчі (бідніші) верстви населення зі своїх сімейних бюджетів до державного бюджету на розвиток освіти більше, ніж вони з нього отримують. Щоб відповісти на це та інші запитання, треба зробити бюджетний процес прозорішим, особливо в питаннях відповідності цільового характеру надходження коштів і їх використання. Спроби відповісти на таке запитання не просто реалізуються і в країнах з розвинутими традиціями демократичного розподілу коштів державного бюджету. Але це не має бути підставою для ухилення від відповіді.

Ще одним принциповим питанням економіки освіти є строковість окупності витрат на освіту в аспекті розподільчого процесу. Воно не має вирішуватися лише на макроекономічному рівні стосовно всього народного господарства. Фінансування, облік і контроль мають здійснюватися за кваліфікаційними та фаховими групами і завершуватися на мікроекономічному рівні стосовно домашніх бюджетів і окремих громадян. Такий підхід може загострити соціальні дискусії, але вони, у свою чергу, можуть сприяти підвищенню економічного і соціального ефекту освіти. Наприклад, суспільство може виявити, що продавець оплачує своїми податками навчання зубного лікаря. Тоді й останній мав би вести таку цінову політику, яка враховувала б цю ситуацію.

Отже, маючи інформацію, суспільство знайшло б форми і методи її використання для підвищення ефективності освіти та соціальних відносин. З іншого боку, відсутність інформації частіше породжує необґрунтовані взаємні претензії різних груп населення. Тому вимога, яку формулюють як «net-transfer-calculation» [1, с. 239], має бути поступово впровадженою в економіку освіти України. Дослідження західних науковців засвідчують, що особи без вищої освіти з низьким рівнем доходів беруть на себе 90% витрат на освіту фахівців з вищою освітою [5].

У науковій літературі моделюють проблеми так званого соціального контракту (social contract). Йдеться про регулювання відносин між членами суспільства з різним рівнем освіти і доходів [12]. При цьому ставлять такі запитання:

а) чи не може бути вигідним для громадян без вищої освіти, щоб суспільство залучало іноземних фахівців з вищою освітою замість того, щоб готувати вітчизняних фахівців?

б) чи не варто отримувати освіту у тих країнах, де діють низькі податкові ставки через те, що їхні уряди не субсидують людський капітал?

в) чи варто вкладати державні інвестиції у навчання тих членів суспільства, які мають можливість самостійно інвестувати свою освіту?

В умовах України такого роду питання є доволі актуальними. Перш за все державне фінансування і регулювання освіти призвели до знецінення викладацької зарплати і зниження якості навчання. Це спонукає платоспроможні сім'ї направляти своїх дітей за кордон. З іншого боку, для платоспроможних є можливість дешево «купувати» державне фінансування навчання на батьківщині. У результаті діти з малозабезпечених сімей потрапляють до категорії платників за навчання і навпаки.

Формування економіки освіти в Україні - складний і швидше за все довготривалий процес. Він передбачає насамперед створення ринкових відносин у трикутнику «держава - викладач - студент (учень)». У цьому трикутнику мають бути сформовані ринкові ціни на освітянські послуги і вартість робочої сили (оплата праці професорсько-викладацького персоналу). Водночас потрібний розвинутий ринок робочої сили, на якому компетентно оцінювали б здібності, знання і практичні навички. Саме на цій основі мають бути розвинені фінансові відносини між державою, громадянами і навчальними закладами щодо формування людського капіталу нації.

Нова економіка, або економіка, що базується на знаннях, не є єдиною для всіх часів і народів. Кожна держава розвивається власним шляхом, зберігаючи свою національну самобутність. Тому Україна не має змоги запозичити готові рецепти. Вона мусить знайти і визначити свій шлях розвитку. Це не варто трактувати як неможливість використати для України наявний у світі досвід, нагромаджений іншими державами. Але його неприпустимо переносити «один до одного». Можливий лише різний ступінь застосування тієї чи іншої моделі.

У вставках 1 і 2 проаналізовано дві моделі створення нової економіки: каліфорнійську і сінгапурську. Такий вибір зроблено не випадково - згідно з оцінками міжнародних організацій, США і Сингапур є двома найконкурентоспроможнішими державами [9]. Їх досвід важливий для України, тому що вони принципово відрізняються своїм потенціалом і передумовами розвитку, що зумовило вибір різних шляхів для досягнення єдиної кінцевої мети - створення економіки, що базується на знаннях.

Вставка 1

Децентралізована модель розвитку економіки, що базується на знаннях (на прикладі Каліфорнії)

Двигуном розвитку Каліфорнії були сили вільного ринку, що незначною мірою підтримувалися механізмом управління. При цьому стихійність у каліфорнійському виконанні розглядається нетрадиційно. Каліфорнія не мала б своїх досягнень без опори на федеральний уряд. Разом з тим каліфорнійська модель надає достатньо простору ініціативі приватного і державного секторів.

Каліфорнія кінця XX ст. - це символ розвитку економіки, що базується на високих технологіях. Найдинамічнішим розвитком характеризуються такі галузі, як електроніка, інформатика, мультимедійна техніка і біотехнологія. На успіху Каліфорнії позначилася дія багатьох економічних, суспільних, політичних і культурних чинників.

На початковому етапі розвитку промисловості високих технологій важливу роль відіграли Стенфордський університет і його віце-президент Фредерік Терман, який послідовно впроваджував ідею щодо ролі університету як постачальника інновацій для промисловості. У результаті виникла симбіозна залежність між університетом і підприємствами. Університет здійснював дослідження в галузі електроенергії (Ф. Терман хотів займатися підготовкою інженерів для роботи на підприємствах), які створили конкуренцію аналогічному напрямку у Массачусетському технологічному інституті. Через це випускники поповнювали місцевий ринок робочої сили, а фірми направляли своїх працівників на курси до Стенфорда. У ході «холодної війни» університет залучився до досліджень, які фінансував Пентагон. У 1951 р. з ініціативи Ф. Термана виник перший у світі промисловий парк, де науковці виконували дослідження згідно з потребами виробництва. На базі цього парку виникло багато інформаційних фірм, відомих донині, серед них - «Varian Associates» і «Hewlett-Packard».

Базою розвитку Силіконової долини стали місцеві навчальні та наукові заклади, серед яких провідну роль відіграли університети Стенфорда і Берклі. Вони доволі швидко пристосовували програми навчання і досліджень до реальних потреб ринку. Престиж Силіконової долини сприяв залученню найвідоміших науковців США і світу.

Важливим фактором розвитку високих технологій було стратегічне рішення щодо концентрації військових баз (Moffet Feld Naval Air Station) і підприємств «Lockheed» у реґіоні Сан-Франціско. Це був період «холодної війни», і Пентагон став одним з «батьків» розвитку Каліфорнії. У свою чергу, Каліфорнія виявилася внутрішньо зрілою для реорганізацій системою. В 1995 р. витрати держави на дослідження і розвиток у реґіоні Каліфорнія становили 39% від загальних витрат на ці потреби. Витрати на дослідження і розвиток були найвищими в США і становили 36,1 млрд. дол. (для порівняння: після Каліфорнії за обсягом видатків ішли Мічиган - 13,3 млрд. дол., Нью-Йорк - 10,9 млрд., Массачусетс - 10 млрд., Нью-Джерсі - 9,1 млрд., Техас - 8,4 млрд. дол.).

Суттєвою ознакою реґіону є використання ризикового капіталу (venture capital). Пропозиція і попит на нього були зрівноважені. Це сприяло приходу в Каліфорнію інноваційних підприємств. Силіконова долина набула слави реґіону, де заснування нової інноваційної фірми, що потребує початкової зовнішньої допомоги, залежить насамперед від перспективної ідеї.

Силіконова долина багато років спеціалізувалася переважно на виробництві напівпровідників. У 1980-их рр. почали створювати нові фірми, що спеціалізувалися на проектуванні комп'ютерних систем, програм і мереж. Одночасно виникла промисловість мультимедійних засобів, що використала досвід каліфорнійських технологічних фірм і нові ідеї культурної індустрії Голлівуда.

Варто зауважити, що еластична модель співпраці типу Силіконової долини не зможе існувати при недостатній концентрації промисловості. Географічна близькість є загалом суттєвою для становлення галузей, де процеси навчання і трансферту знань потребують частих і безпосередніх контактів. Джерела: [8, 6].

Вставка 2

Централізована модель розвитку економіки, що базується на знаннях (на прикладі Сингапуру)

Для Сингапуру, одного з «азіатських тигрів», характерно те, що поряд з можливостями ринку тут не менш важливе значення мали стратегія мислення і діяльність державних структур, котрі вдало використовували шанси, що їх надають глобальні процеси. При цьому «диригування по-сингапурськи» розглядається нетрадиційно - воно ніколи не протистояло ринковим силам, а, навпаки, повною мірою спиралося на них.

У 1965 р. Сингапур отримав незалежність від Великобританії. Уряди острова формували і послідовно впроваджували стратегію економічного розвитку з такими складовими: розвиток галузей промисловості на основі іноземних інвестицій; інвестування в розвиток суспільства та інфраструктуру; формування сприятливих умов співпраці уряду, працівників і промисловості; підтримання стабільного і передбачуваного макроекономічного середовища шляхом проведення відповідної фінансової та монетарної політики. Ця стратегія базувалася на залученні транснаціональних корпорацій завдяки створенню владою стабільного суспільно-політичного середовища. Хоча така орієнтація і викликала незадоволення місцевих компаній, ТНК були краще підготовані до розбудови індустрії.

Цікавою ознакою державного управління є наявність створюваних парламентом рад (Statutory Boards), що відповідають за певні сфери розвитку суспільства: будівництво, індустріалізацію, створення інфраструктури і послуги, туризм, громадський транспорт тощо. Координувальну роль відігравала Рада економічного розвитку (Economic Development Board - EDB). EDB виконувала функції захисника іноземних інвестицій. Одним із прав EDB було також прийняття рішень щодо надання преференцій іноземним інвесторам. Завдяки своїм компетенціям Рада розвинула доволі близькі контакти з ТНК і стала одним з найважливіших економічних «акторів» Сингапуру. З метою створення сприятливого інвестиційного клімату вживали, наприклад, комплексниї заходів щодо поліпшення якості інфраструктури і послуг бізнесу. Однією з останніх ініціатив було перетворення Сингапуру на «інтелігентний острів», що передбачало впровадження багатьох новинок, що ґрунтується на інформаційних технологіях. У 1999 р. Сингапур першим отримав титул «Інтелігентного міста року», що присуджували «World Teleport Association» і «Telecommunications Magazine».

Широке залучення ТНК до економічного розвитку відіграє значну роль у впровадженні високих технологій, ініціює навчання в процесі виробництва («lerning by doing») і забезпечує поширення знань («knowledge spill-overs»), що виправдовує преференції, надані інвесторам. З 1990 рр. уряд почав проводити політику підтримки місцевих фірм та їх співпраці з ТНК. Здійснюється загальний тиск з метою створення груп («clusters») розвитку інноваційних виробничих процесів, в яких мають співпрацювати приватні підприємства і ТНК. Підтримка надається місцевим підприємствам, що освоюють іноземні інвестиції.

З другої половини 1990 рр. уряд вважає за доцільне орієнтувати економіку більшою мірою на інформаційні послуги, які спроможні замінити виробничі функції. Він висунув завдання щодо посилення ролі Сингапуру як головного центру логістики та послуг Південно-Східного реґіону Азії. При цьому враховувалося, що в Сингапурі функціонує близько 3 тис. міжнародних корпорацій, з яких до 500 мають статус реґіональних.

Важливою стратегічною метою Сингапуру є розвиток науково-дослідної інфраструктури. Закордонні підприємства не задоволені внутрішніми ресурсами науковців. У середині 1990 рр. більш ніж 20% дослідників були іноземцями. З огляду на це влада Сингапуру ініціювала програму «Наука і технологія - 2005», у якій визначено такі цілі: створення умов для використання місцевого потенціалу, здійснення тіснішого співробітництва зі світовими дослідницькими організаціями, залучення видатних іноземних науковців і створення високоефективних місцевих наукових інституцій. Було розроблено програму підтримки розвитку промислових груп високих технологій центрами і дослідними інститутами (RIC - Research Institutes and Centers). Уряд визначив завдання переорієнтації досліджень, що здійснюють у державних інституціях, на потреби співпраці з промисловістю. Одночасно робляться спроби щодо підтримки досліджень і розвитку в сучасній економіці. Створено інвестиційний фонд розвитку нових технологій (Technopreneurship Investment Fund) з обсягом капіталу 1 млрд. дол.

Загалом розвиток Сингапуру значною мірою забезпечувало державне керівництво. Спочатку стиль керівництва визначався як авторитарний. Політика держави змінилася після 1980 рр. Виникли механізми консультування у сферах, визначених як пріоритетні. Триває співпраця державних підприємств з ТНК. Крім цього, в суспільстві розпочато дискусію, в котрій піддають сумніву централізовану модель розвитку економіки, що базується на знаннях. Джерела: [8; 6; 7].

З огляду на досвід Каліфорнії та Сингапуру для створення в Україні нової економіки можна спершу орієнтуватися на сингапурську модель, особливо щодо домінування централізованого начала. На відміну від каліфорнійського варіанта, де переважали ринкові механізми, українська економіка потребує державного втручання зі змінами революційного характеру. Адже не варто розраховувати, що важко хворий може успішно вилікуватися без медичної допомоги - можна лише на певному етапі лікування дати змогу організмові самому боротися з хворобою.

Отже, першим кроком має бути визнання, що держава бере на себе місію розбудови економіки, яка базується на знаннях. Це положення треба персоніфікувати, тобто безпосередньо відповідальною особою визнати Президента України, оскільки він єдиний у владній системі має гарантовані законом чотирирічні повноваження. Президентська команда складає поетапну програму, яку затверджує Верховна Рада і яка набуває статусу закону. Невиконання будь-якого етапу зумовлює автоматичну відставку діючого Президента і Верховної Ради та вибори нових. Протягом трьох місяців після нових виборів має бути затверджено нову програму, основи якої складають передвиборчі програми Президента і партій-переможців на виборах до Верховної Ради.

Важливим елементом моделі має бути вибір центру (центрів) формування нової економіки. Для України - великої за територією і кількістю населення країни - треба врахувати каліфорнійський досвід, з якого Україна має взяти урок щодо доцільності спрямування державних заходів формування нової економіки в реґіоні, що має високу концентрацію промисловості. Щодо цього можна було б розглянути альтернативу з двох реґіонів - київського і донецького. Їхня пріоритетність є очевидною, бо саме вони останнім часом є головними конкуруючими економічними центрами країни.

Порівнюючи київський і донецький реґіони як імовірні центри головних державних спрямувань формування економіки, що базується на знаннях, можна відзначити пріоритетність Києва як столиці, де сконцентровано фінансово-банківські ресурси, наукові установи, вищі навчальні заклади, транспортні сполучення. Донецький реґіон має вищу концентрацію промисловості, розвинуту наукову та освітню інфраструктури, висококваліфіковані інженерно-технічні кадри, значні ресурси робочих професій, високу привабливість реальної економіки для іноземного капіталу і, головне, лідерські амбіції, що мають тенденцію до посилення. Вважаємо, що в українській моделі нової економіки можна віддати перевагу донецькому реґіону, де сконцентровано державні ресурси. Щодо київського реґіону, то його варто орієнтувати на саморозвиток із використанням ринкових можливостей. Цим буде створено можливість апробувати і модель суто ринкового типу.

Донецький реґіон приречений на зміну структури економіки. Традиційні галузі, що формувалися в Донбасі, занепадають і не витримують конкуренції з подібними галузями за кордоном. При створенні сприятливих умов капітал з цих галузей може „перетекти” у нові виробництва і сферу послуг.

Одним із головних напрямків, що має шанс широко розвинутися на Донеччині, є дрібносерійне й індивідуальне машинобудування. Треба лише суттєво посилити його науково-дослідницьку і дослідно-конструкторську бази, поновити засоби технічного виконання замовлень.

Донецький центр формування нової економіки в Україні доцільно розвивати в напрямку концентрації промисловості високих технологій. Тут може бути створений ринок високих технологій за принципом «інновація створює іншу інновацію». У донецькому реґіоні меншими будуть витрати на залучення іноземних спеціалістів для роботи у науково-дослідних інститутах і вищих навчальних закладах. Донеччина може бути сприятливим реґіоном для розвитку венчурного виробництва.

Донецький реґіон має перспективу стати посередником у контактах світу з партнерами в країнах СНД. Він не втратив контактів зі східними сусідами. Підприємства Донеччини експортують свою продукцію до цих країн та імпортують їхні товари в Україну. Багато з них підтримують коопераційні зв'язки з Росією, Казахстаном, Білоруссією та іншими пострадянськими республіками. Щодо цього можна використати досвід Сингапуру, який останнім часом узяв курс на посилення своєї ролі як головного центру логістики та послуг Південно-Східної Азії.

Посилена підтримка одного з центрів розвитку нової економіки не означає, що інші реґіони тимчасово залишаються поза сучасного розвитку. Такий підхід потрібний, щоб досягнути відчутних результатів принаймні в одному економічному центрі. Одночасно в інших центрах відшукують напрямки, методи, важелі, джерела розвитку, що відповідатимуть їхнім особливостям.

SUMMARY

1 Baumard Ph., Tacit Knowledge in Organisations, SAGE Publications, London, 1999.

1. Friedman N. Capitalism and Freedom. - Chicago, 1962

2. Glotz P. Die transatlantische digitale Kluft wird grцЯer // Internаtionale politik. - 2003. - № 6. - S. 41-45.

3. Gospodarka oparta na wiedzy. Wyznanie dla Polski XXI wiku. - Waszawa, Komitet Badaс Naukowych, 2001.

4. Grьske K.-D. Tragen Akademiker die Kosten ihrer Ausbildung? Sind Studiengebьren unsozial? in: W. Bцtcher/H. Weishaupt/M. Weis (Hrsg.), Wege zu einer neuen Bildungsцkonomie, Padagogik und Цkonomie auf der Suche nach Ressourcen und Finansierungskonzeption. - Gцttingen. - 1997. - S. 277-291.

5. Haila A. Real Estate in Global Cities: Singapore and Hong Kong as Property States // Urban Studies. - Vol. 37. - № 12. - 2000.

6. Hall P. Cities in Civilisation. Pheonix Giant. - London, 1988.

7. IMD International (International Institute for Management Development), The World Competetiveness Yearbook 2000, Losanna, 2000.

8. Medziсski M. Kalifornia - Singapur. Analiza porуwnawcza // Gospodarka oparta na wiedzy. Wyznanie dla Polski XXI wiku. - Waszawa, 2001.

9. Nonaka I., The Knowledge Creating Company, Harward Business Review, Nov. - Dec. 1991.

10. OECD. Technology and Economy. The Key Relationship. - Paris, 1992

11. Pootvaara P., Kanniainen V. Why Invest in Your Neighbor? Social contract on educational investment, in: International Tax and Public Finance. - Vol. 7. - 2000. - Р. 574-582

12. Schultz T. W. Optimal Investment in College Instruction: Equity and Efficiency, in: W. T. Schultz (Hrsg.), The Equity-Efficiency Quandary, Chicago, 1972. - S. 2-30.

13. Залецкая С. Л., Семко Г. В. Современные модели бизнес образования // Экономика образования. - 2003. - № 3. - С. 45-53.

14. Європейські економічні студії і відносини у сфері бізнесу / Є. Савельєв, Р. Айзен,
В. Куриляк, Я. Гірняк - Тернопіль, 2000.

15. Савельєв Є., Куриляк В. Нова економіка і моделі її формування в Україні // Журнал європейської економіки. - 2002. - Том 1. - № 1.

16. Субботин А. К. Глобальная образовательная стратегия и бизнес-образование для развивающихся стран в первой четверти XXI в. // Экономика образования. - 2002. - № 4.