Соціально-економічна суть та умови формування ринку сільськогосподарської продукції в Україні
Якість сільськогосподарської продукції та її показники. Методики обчислення і шляхи зниження собівартості сільськогосподарської продукції, основні принципи її ціноутворення. Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі економіки.
| Рубрика | Экономика и экономическая теория |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 19.10.2010 |
| Размер файла | 24,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
21
Курсова робота на тему:
Соціально-економічна суть та умови формування ринку сільськогосподарської продукції в Україні
Зміст
Вступ
1. Якість сільськогосподарської продукції та її показники
2. Основи методики обчислення і шляхи зниження собівартості сільськогосподарської продукції
3. Система цін на сільськогосподарську продукцію і основні принципи ціноутворення
4. Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі економіки
Висновок
Література
Вступ
Для удосконалення існуючої контрактної системи і становлення повноцінного ринку сільськогосподарської продукції необхідно, щоб:
- держава стала рівноправним партнером на ринку;
- державний контракт і замовлення реалізувалися з урахуванням попиту і пропозиції, як ліцензія на умовах конкурсу;
- досягалося поєднання інтересів держави та товаровиробників і виключався диктат умов державного контракту і замовлення державними органами;
- державний контракт і замовлення на кількість і номенклатуру продукції підкріплювався ресурсним забезпеченням та іншими ефективними стимулами.
На перехідному етапі до ринку економічний механізм контрактних відносин повинен передбачати стадії: квотування споживчого кошика, державне замовлення, ліцензування контрактних відносин. Виходячи з цього, розробка економічного механізму контрактних відносин має грунтуватися на таких принципах: державного регулювання ринку сільськогосподарської продукції через квотування продукції і ресурсів для забезпечення споживчого кошика, добровільної пропозиції державного замовлення та ліцензування вільних контрактних операцій; суцільності та повної еквівалентності контрактних відносин по всьому ланцюгу - від матеріально-технічного забезпечення виробництва до збуту сільськогосподарської продукції, адекватної економічної заінтересованості і відповідальності підприємств, що вступають у контрактні відносини.
Другим складовим елементом ринку сільськогосподарської продукції, який полегшить інтеграцію сільського господарства у міжнародний торговий простір і прискорить оборот сільськогосподарської продукції, є біржова торгівля продовольством. Відповідно до Указу Президента України від18.01.95р № 63/95 "Про заходи щодо реформування аграрних відносин" [20] та згідно з чинним законодавством створено систему спеціалізованих аграрних бірж.
Біржовий сільськогосподарський ринок України охоплює систему управлінських, виробничих і сервісних структур АПК: Міністерство агропромислового комплексу, його обласні і районні управління, Українська аграрна біржа, регіональні біржі, торгові доми, заготівельні структури на селі.
Кожен з учасників біржового аграрного ринку виконує певні функції.
Міністерство агропромислового комплексу: здійснює державну аграрну політику через біржову систему, контролює дотриманим нормативних умов; забезпечує збереження, поповнення і використаний державних резервів продовольства, сільськогосподарської продукції і сировини; проводить закупівлю на біржовому ринку України сільськогосподарської продукції у стабілізаційний фонд, здійснює товарні і фінансові інтервенції з метою регулювання цін та інших умовах на сільськогосподарському ринку; є гарантом належного виконання термінових угод, укладених у біржовій системі, за рахунок обсягів стабілізаційного фонду сировини і продовольства, сільськогосподарської продукції і сировини, а також накладення санкцій на майно суб'єктів підприємницької діяльності за невиконання чи неналежне виконання біржових угод, що призвело до зменшеним обсягів стабілізаційного фонду; аналізує і прогнозує ринок сільськогосподарської продукції.
1 Якість сільськогосподарської продукції та її показники
Якість сільськогосподарської продукції -- це сукупність споживних властивостей, які забезпечують її придатність для харчування населення, годівлі худоби і сировини для промисловості. Продукція сільського господарства має дуже багато біологічних, біохімічних, фізичних і технологічних властивостей, які в результаті складної взаємодії впливають на її якість і можливості використання в народному господарстві.
Поліпшення якості продукції -- інтенсивний фактор збільшення її виробництва. Так, підвищення цукристості на 1 % збільшує вихід цукру і скорочує потребу в цукрових буряках на 8--10 %. Збільшення вмісту білка в зерні, що його закупляють, на 1 % дає додатково близько 500 тис. т рослинного білка, якого досить для задоволення потреб 20 млн. чоловік протягом року. Підвищення жирності молока на 0,1 % може забезпечити додаткове виробництво 93 т тваринного масла при незмінному поголів'ї корів. Вихід м'яса при забої великої рогатої худоби середньої вгодованості становить 45--50 %, тоді як вищої -- 56--58 %. Залежно від якісних показників встановлено різні закупівельні ціни на продукти.
Стандарти на зернові культури враховують репродукцію, сортову чистоту, клас насіння, вологість, засміченість, а по пшениці -- ще й належність до групи сильних і твердих пшениць, вміст клейковини. Основні показники якості такі: цукрових буряків -- цукристість; соняшнику-- вміст олії і репродукція сортів; льону-довгунця -- номерність льоносоломи, трести, волокна, вологість; картоплі -- групи, репродукція, сортова чистота, вміст крохмалю, механічна пошкодженість; молока -- жирність, вміст білка, сортність; м'яса -- жива маса, рівень вгодованості.
Використовують такі показники якості продукції окремих її видів: відношення залікової маси до фізичної маси реалізованої продукції -- за видами сільськогосподарської продукції, яка має залікову масу; середній при цент цукристості та вмісту олії -- для цукрових буряків, олійних культур; середня номерність соломи, трест, волокна -- для льону-довгунця, конопель та інших прядивних культур; середня жирність та процентне співвідношення за сортами реалізованого молока; середня жива маса реалізованих тварин, процентне співвідношення категорії вгодованості, процентне співвідношення груп реалізованих тварин -- для скотарства, вівчарства і свинарства; процентне співвідношення категорії реалізованих яєць -- для птахівництва.
Коефіцієнт якості зернових і олійних культур, цукрових буряків, картоплі і овочів обчислюють як відношення:
а) залікової маси реалізованої продукції до фактично проданої в натуральних показниках;
б) фактичної виручки від реалізації продукції (за винятком доплат за продукцію) до умовної виручки від продажу тієї ж продукції по цінах найвищої якості. Так само визначають і коефіцієнти якості тваринницької продукції.
Коефіцієнт зарахування молока обчислюється як відношення залікової маси молока до фактично проданого обсягу, а жирності -- як відношення реалізованого молока з врахуванням його фактичної жирності до обсягу молока базової жирності.
Якість продукції землеробства і тваринництва справляє великий вплив на економічні показники сільськогосподарських підприємств, зокрема на економічну ефективність землеробства і тваринництва. Якщо вироблена продукція реалізується низькою якістю, то господарства недобирають значної кількості грошових надходжень. При виробництві продукції підвищеної якості господарства одержують додаткову виручку за рахунок надбавок від її реалізації.
Основними напрямами поліпшення сільськогосподарської продукції є впровадження науково обгрунтованих систем землеробства і тваринництва, всіх досягнень агро- і зоотехнічного прогресу, раціональна система збирання, транспортування, зберігання, переробки сільськогосподарської продукції, вдосконалення цін і системи матеріального стимулювання за високу якість продукції.
2 Основи методики обчислення і шляхи зниження собівартості сільськогосподарської продукції
Обчислення собівартості, вивчення цієї категорії, її пізнання необхідні насамперед для встановлення шляхів і заходів для її зниження. З цієї метою потрібно визначити як рівень собівартості, так і її структуру, а також методику їхнього розрахунку.
Рівень собівартості -- це витрати, що припадають на одиницю виробленої продукції чи виконаної роботи. Ця величина динамічна, змінна як у просторі, так і в часі, неоднакова при виробництві різних продуктів і навіть тих самих продуктів, але вирощених у різних природно-кліматичних і економічних зонах.
Рівень собівартості виробництва сільськогосподарської продукції досить високий і має тенденцію до зростання. Це пояснюється невідповідністю між темпами збільшення виходу продукції з кожної одиниці земельної площі і темпами зростання затрат з розрахунку на цю саму одиницю, між темпами зростання продуктивності худоби і затратами на одну голову цієї худоби; порушенням пропорцій між зростанням продуктивності праці та її оплатою, непропорційним зростанням цін на промислову продукцію для сільського господарства; надмірною кількістю штатів управління і послабленням контролю за витратами, недостатнім рівнем концентрації і спеціалізації виробництва; культивуванням фондомістких форм розширеного відтворення.
Рівень собівартості окремих видів сільськогосподарської продукції визначається, виходячи із затрат, віднесених на дану культуру чи вид тварин. Отже, об'єктом обчислення рівня собівартості є види продукції, що їх одержують від кожної сільськогосподарської культури, виду худоби чи птиці, рибальства, бджільництва і шовківництва, а також сільськогосподарські роботи, роботи з поліпшення земель.
Рівень собівартості виробництва продукції, виконання робіт чи надання послуг встановлюють у такій послідовності. Насамперед розподіляють за призначенням витрати, пов'язані з утриманням основних засобів, за об'єктами планування і обліку затрат, потім визначають рівень собівартості виробництва продукції, виконаних робіт чи наданих послуг допоміжних і підсобних промислових виробництв; розподіляють затрати на зрошення і осушення земель, списують послуги бджільництва на запилення культур; розподіляють загальногалузеві і загальногосподарські витрати; визначають загальну суму виробничих витрат за об'єктами планування і обліку; обчислюють рівень собівартості продукції рослинництва; розподіляють витрати на утримання кормоцехів; визначають рівень собівартості продукції тваринництва; встановлюють рівень собівартості продукції підсобних виробництв і, нарешті, визначають повну собівартість товарної продукції всіх галузей сільськогосподарського виробництва.
Розрахунок рівня собівартості виробництва рослинницької продукції. З виробничих затрат, пов'язаних з вирощуванням сільськогосподарських культур, виключають суми страхових відшкодувань, потім обчислюють рівень собівартості рослинницької продукції за окремими видами культур чи їхніми групами. Так, рівень собівартості виробництва зерна, бавовни, насіння соняшнику визначають з врахуванням затрат на виробництво цих продуктів до моменту вивезення їх з поля (франко-поле) чи первинної обробки на току (франко-тік), бо рівень собівартості соломи, сіна обчислюють з врахуванням франко-пункту зберігання. Рівень собівартості виробництва цукрових буряків, картоплі, овочів, маточників цукрових буряків, коренеплодів визначають на франко-поле чи місце зберігання; плодів, ягід, винограду, тютюнового, махоркового і чайного листа, продукцію лікарських та ефіроолійних культур і квітникарства, овочів закритого грунту-- на франко-пункт приймання (чи зберігання); льоносоломи чи льонотрести -- на франко-місце переробки чи зберігання; насіння трав, льону, овочевих та інших культур -- на франко-пункт зберігання; зеленої маси на корм -- на франко-місце зберігання; зеленої маси на силос, трав'яного борошна, сінажу, гранул -- на франко-місце силосування, сінажування, приготування трав'яного борошна чи гранул.
До собівартості продукції рослинництва поточного року не включають затрати по зібраних, але ще не обмолочених культурах. Рівень собівартості соломи, полови, гички, кукурудзиння, кошиків соняшнику тощо визначають за нормативними затратами, встановленими на основі витрат на збирання, пресування, транспортування, скиртування та інші роботи, пов'язані із заготівлями цієї продукції.
Розрахунок рівня собівартості виробництва тваринницької продукції. Для його визначення затрати на утримання худоби і птиці за мінусом затрат на незавершене виробництво ділять на кількість виробленої продукції. З цієї кількості не виключають масу загиблої худоби чи вимушеного забою (якщо м'ясо не було використано).
Затрати на гній визначають за нормативними розрахунковими затратами на його прибирання в конкретних умовах і вартістю підстилки. Рідкий гній враховується залежно від його вологості за коефіцієнтами. Якщо вологість перевищує 98 %, то його відносять до стічних вод тваринницьких ферм. Рівень собівартості визначають діленням загальної суми затрат на його фізичну масу.
Шерсть-линька, пух, перо-линька, м'ясо півників яєчних курей, забитих у добовому віці, роги, копита, м'ясо забитих звірів, шкури й утилізовані тушки загиблих тварин оцінюють по цінах можливої реалізації (використання); вартість їх відносять на зменшення затрат за існуючими видами і групами тварин і птиці.
Для обчислення рівня повної собівартості товарної продукції використовують виробничу собівартість реалізованої продукції і витрати, пов'язані з її реалізацією. Рівень собівартості виконаних робіт і наданих послуг допоміжних виробництв, які виконуються на сторону, складається з їхньої виробничої собівартості, додаткових затрат, пов'язаних з наданням робіт і послуг на сторону, загальногосподарських витрат, які припадають на ці види робіт. Рівень повної собівартості кожної одиниці виробленої продукції, виконаних робіт чи наданих послуг визначають діленням загальної суми затрат на кількість реалізованої продукції (робіт чи послуг).
Структура собівартості -- це процентне співвідношення окремих елементів (статей) затрат у загальних витратах. Вона дає змогу визначити не лише питому вагу кожного виду затрат, а й певну залежність між собівартістю та її складовими. Відповідно до структури собівартості продукцію поділяють на трудомістку та матеріаломістку. До трудомісткої продукції належать хміль, овочі, цукрові буряки, льон-довгунець, по яких витрати на оплату праці мають найбільшу питому вагу; до матеріаломісткої -- молоко, м'ясо, яйця, картопля, зерно (тут найбільша питома вага в структурі собівартості матеріальних витрат).
Рівень і структура собівартості -- величини не постійні, динамічні як у просторі, так і в часі, бо в сільському господарстві істотну роль відіграє природно-економічний фактор і дедалі більше застосовуються індустріальні методи виробництва. В цих умовах зростають виробничі витрати за такими статтями: амортизація, поточний ремонт, нафтопродукти та ін. Водночас скорочуються затрати живої праці.
Факторів, які зумовлюють збільшення обсягів виробництва продукції, дуже багато, і їх потрібно розглядати стосовно конкретного виробу, конкретної галузі. Так, у рослинництві до них можна віднести передусім дотримання оптимальних строків виконання технологічних операцій. Це строки підготовки ґрунту, вчасна сівба, догляд за посівами, збирання, транспортування. Будь-які відхилення від оптимальних строків зумовлюють значні втрати продукції. Неабияке значення в рослинництві відіграє науково обґрунтована система удобрення полів, завдяки якій в нашій країні одержують 55--60 % всього врожаю. Істотну роль у збільшенні обсягів виробництва рослинницької продукції відіграє зростання кількості високопродуктивних сортів чи сильних гібридів сільськогосподарських культур, які можуть забезпечити вагомі прирости рослинницької продукції. Так, у нашій країні виведено і впроваджено в практику виробництва сорти озимої пшениці, які дають з гектара посіву по 100 і більше центнерів високоякісного зерна. Підвищенню продуктивності землі сприяє правильна організація праці, раціональна її оплата. Отже, тільки комплекс заходів, раціональне застосування їх можуть допомогти вирішити проблему збільшення обсягів виробництва рослинницької продукції.
У тваринництві головними факторами, які забезпечують збільшення обсягів виробництва продукції цієї галузі, а отже, й зниження рівня собівартості виробництва, є насамперед науково обґрунтована годівля худоби і птиці. Але належна віддача кормів може проявитися лише при високопородному складі поголів'я громадської худоби і птиці. Породний склад громадського стада має величезне значення для збільшення обсягів виробництва тваринницької продукції, а звідси й для зниження рівня собівартості її виробництва. Значну роль при цьому відіграють і умови утримання худоби та птиці. Без належних умов утримання худоби досягти високого рівня продукції неможливо. Потрібна також високоефективна організація праці, раціональна її оплата.
Істотна роль в ефективному господарюванні належить раціональному господарському витрачанню грошово-матеріальних засобів, затрат на оплату праці при виробництві сільськогосподарської продукції, які є чисельником символічного зображення рівня собівартості. Чим меншою буде ця величина, тим нижчий рівень собівартості виробництва продукції галузі, тим ефективніше виробництво. Більш конкретні шляхи раціонального використання затрат можна виявити, розглядаючи їх стосовно конкретної виробленої продукції чи виконаної роботи.
Крім того, шляхами зниження рівня собівартості виробництва сільськогосподарської продукції можуть бути: поглиблення спеціалізації і концентрації на основі міжгосподарської кооперації і агропромислової інтеграції; підвищення продуктивності праці на основі застосування індустріальних методів та прогресивних форм її організації; впорядкування системи управління виробництвом; впровадження передового досвіду; поліпшення використання основних і оборотних фондів, економія витрат.
3 Система цін на сільськогосподарську продукцію і основні принципи ціноутворення
Ціна -- це грошовий вираз вартості товару. В ній відображуються суспільно необхідні затрати на його виробництво. За допомогою ціни створюється можливість порівнювати затрати на виробництво товарів різних галузей чи підприємств, визначати економічну ефективність затрат. Ціна має бути більш точним інструментом вимірювання суспільних затрат праці, втіленої в товарі, тому потрібно, щоб вона максимально наближалася до вартості.
Іншою важливою функцією ціни є матеріальне стимулювання зростання виробництва. Цю функцію ціни виконують через відхилення їх від вартості. Але і тут повинна бути певна відповідність їх суспільно-виробничим витратам. Так, якщо ціни занижені, немає стимулу виробництва, а коли завищені,-- одержують значний прибуток незалежно від результатів роботи. Тільки тоді, коли ціни в основному відповідають суспільно необхідним затратам підприємства, виникають реальні стимули знижувати свої індивідуальні затрати до рівня, який нижчий від середніх суспільно необхідних рівнів, щоб мати додаткові прибутки.
Основною умовою правильно визначених і економічно обґрунтованих цін на сільськогосподарську продукцію є встановлення їх на рівні, вищому від собівартості, але нижчому від вартості, що забезпечує покриття витрат виробників і спрямування певної частини чистого доходу сільського господарства на загальнонародні потреби. Отже, основою ціноутворення є собівартість виробництва продукції.
Якщо при встановленні закупівельних цін виходити з рівня собівартості виробництва продукції в економічно сильних господарствах, в невигідному становищі опинилися б середні і економічно слабкі господарства. Якщо ж рівнятись на економічно слабкі господарства з високою собівартістю продукції, то встановлені на такому рівні ціни перестали б стимулювати дальше зростання продуктивності праці і зниження собівартості виробництва. Тому закупівельні ціни на продукцію сільського господарства встановлюють, виходячи з середнього рівня витрат виробництва в більшості сільськогосподарських підприємств, що найбільш повно відповідає інтересам як держави, так і господарств. Правильні, економічно обґрунтовані ціни на сільськогосподарську продукцію повинні повністю відшкодовувати витрати виробництва і разом з тим забезпечувати необхідні нагромадження для розширеного відтворення.
Основою для ціноутворення повинна бути собівартість виробництва сільськогосподарської продукції за кілька років, бо в сільськогосподарському виробництві чималу роль відіграють природно-кліматичні умови.
Отже, найважливішим елементом утворення цін на продукти сільського господарства є собівартість їхнього виробництва.
У зв'язку з тим що на шляху товару від виробника до споживача існує кілька проміжних ланок, а в купівлі -- продажу товару беруть участь підприємства з різною формою власності на сільськогосподарську продукцію, є кілька видів цін: закупівельні, здавальні, оптові, роздрібні, комісійні, ринкові, розрахункові.
Закупівельні ціни -- це ті, по яких реалізують свою продукцію сільськогосподарські підприємства та індивідуальні і підсобні господарства. В основу їх покладено обґрунтовану галузеву собівартість продукції в межах зон і фіксовану величину прибутку. По цих цінах реалізують всю планову і надпланову продукцію. За надпланову встановлено надбавки від 50 до 100 % ціни планової реалізації продукції.
Закупівельні ціни -- основний інструмент державного впливу на економіку сільськогосподарських підприємств. Для посилення цього впливу ціни диференціюються. В Україні, наприклад, закупівельні ціни на зерно диференційовано по чотирьох зонах; на цукрові буряки, картоплю, овочі -- по трьох; на молоко, яловичину -- по двох і т.д. Разом з тим ціни стимулюють виробництво високоякісної продукції.
Оптові ціни -- це ціни, по яких закупівельні організації збувають закуплену продукцію торговельним організаціям і переробним підприємствам. Оптові ціни однакові в усі сезони року на всій території країни і диференційовані лише залежно від якості продукції. Оптова ціна складається із закупівельної, витрат заготівельних організацій і нормованого прибутку.
Роздрібні ціни -- це ті, по яких реалізують сільськогосподарську продукцію населенню країни через державну чи кооперативну торгівлю. Рівень їх визначається витратами заготівельних і торговельних організацій на транспортування, зберігання і реалізацію продукції, а також одержанням встановленого державою прибутку. Особливість їх полягає в динамічності протягом року на продукцію сезонного виробництва (овочі, картопля, ягоди, фрукти) і незмінності на продукти, які не зв'язані сезонним виробництвом (м'ясо, молоко, хліб), їх диференціюють і залежно від якості продукції. По роздрібних цінах (за мінусом торгової знижки) багато сільськогосподарських підприємств продають частину своєї продукції безпосередньо покупцям через відповідні магазини. Роздрібні ціни максимально наближені до вартості товарів.
Комісійні ціни -- це ціни, по яких реалізують лишки сільськогосподарської продукції і продукти, що їх закуповують державні підприємства за відповідну винагороду. Це різновид роздрібних цін
Розрахункові ціни призначені для регулювання економічних взаємовідносин господарств -- учасників міжгосподарських підприємств. Вони покликані сприяти створенню однакових економічних умов у збільшенні виробництва продукції і прибутків для всіх господарств -- учасників кооперації, для розвитку процесу кооперування. За їхньою допомогою може розподілятися весь прибуток чи його частина, що їх одержують від виробництва і реалізації продукції. Величину їх встановлюють на основі нормативної собівартості і розрахункової величини прибутку на кожну одиницю продукції по окремих технологічних стадіях виробництва. Важливою особливістю розрахункової ціни є те, що її встановлюють не на готову до реалізації продукцію, а на міжгосподарський продукт, який вироблено лише на певній стадії технологічного процесу. Правильно встановлені розрахункові ціни на молодняк великої рогатої худоби, свиней, продукцію рослинництва сприяють розвитку процесів міжгосподарського кооперування, зміцненню економіки окремих міжгосподарських підрозділів.
Мета системи цін на сільськогосподарську продукцію -- забезпечити матеріальну заінтересованість сільськогосподарських підприємств і їхніх працівників у збільшенні обсягів виробництва продукції. При цьому дуже важливим є встановлення економічно обґрунтованого співвідношення цін на продукцію промисловості та сільського господарства. Ціни на сільськогосподарську продукцію потребують періодичного перегляду і вдосконалення. Встановлюючи ціни на певні види сільськогосподарської продукції, потрібно враховувати суспільні витрати на виробництво зерна як головного продукту сільського господарства, по зонах -- провідних видів продукції.
4 Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі економіки
Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці України. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства й життя країни.
Економічна реформа у сільському господарстві передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм власності та організації господарювання, утворення повноцінних суб'єктів ринкових відносин. Закон України «Про форми власності на землю» передбачає державну, колективну й приватну форми цієї власності. При цьому нові економічні форми, для існування яких визріли об'єктивні умови, мають виникати як у надрах старих форм, так і поряд з ними.
У колгоспах і радгоспах доцільним є проведення глибоких перетворень соціально-економічної структури на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних, кооперативних та сімейно-індивідуальних форм, запровадження колективно-пайових або пайових способів безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. Суть останніх полягає у тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового внеску) у формі паїв, на які нараховується частина одержаного прибутку. Селяни стають власниками, реальними співгосподарями засобів виробництва і його результатів, максимально зацікавленими в кінцевих результатах праці.
Це ні в якому разі не виключає можливості функціонування інших форм організації сільськогосподарського виробництва, в тому числі й сімейних ферм, селянських господарств, самостійних кооперативів, особистих підсобних виробництв тощо. В Законі України «Про власність» підкреслюється, що всі форми власності є рівноправними, а держава створює однакові умови для їх розвитку та захисту.
Важливе значення має для підприємця можливість самостійно вибирати спеціалізацію (з урахуванням умов господарства), визначати перспективну й економічно ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних підприємств і обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим продуктом, свобода вибору партнера, договірних взаємовідносин із суб'єктами ринку, вільний вибір форм організації та оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробить селянина повноцінним господарем. Практика розвинутих країн (Японії, США, Франції, ФРН) свідчить: успіх у господарській діяльності забезпечує не форма власності, а підприємець, якого спонукає до якісної праці конкурент.
Сьогодні часто протиставляють існуючі форми господарювання новим, а саме: колгоспи і радгоспи -- фермерським господарствам. Нерідко вихід вбачають у загальній приватизації. При цьому чітко простежується захоплення силовим адміністративно-командним руйнуванням колективістської основи існуючих на селі відносин і вольовим (незважаючи на відсутність необхідних для того передумов) масовим насаджуванням приватних селянських (фермерських) господарств та приватної власності на землю.
По-перше, фермерські господарства не можуть негайно задовольнити потребу населення у продовольстві, бо для становлення їм потрібні час, кошти, техніка. Перехід до них має бути поступовим.
По-друге, формування багатоукладної системи господарства в аграрному секторі не слід здійснювати шляхом протиставлення різних форм власності. Суть багатоукладності полягає в тому, що всі елементи мають бути тісно пов'язаними між собою, доповнювати один одного і сприяти розвиткові кожного Для забезпечення життєдіяльності такої системи потрібне відповідне законодавство. Верховна Рада України прийняла ряд законів, які покликані створювати умови для розвитку різноманітних форм господарювання. Так, Закон «Про форми власності на землю» визначає запровадження в Україні поряд з державною колективної і приватної форм власності на землю Згідно з законом, всі ці форми власності є рівноправними.
Закон «Про селянське (фермерське) господарство» визначає економічні, соціальні та правові основи створення й діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні. Він гарантує право громадян на добровільне створення цих господарств, самостійність їх, рівність з іншими формами господарювання. Законом передбачається, що земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надаються громадянам за їх бажанням у довічне успадковуване володіння, приватну власність або оренду. Право приватної власності на земельну ділянку селянським (фермерським) господарством може набуватись після шести років володіння нею. Ділянки для цих господарств надаються із земель запасу, а також Із земель колгоспів, кооперативів і підприємств для їх членів Передбачається виділення фермерам до 10 % сільськогосподарських угідь.
Закон «Про колективне сільськогосподарське підприємство» визначає правові, економічні, соціальні та організаційні умови діяльності колективних сільськогосподарських підприємств Він гарантує невтручання держави у здійснення господарських функцій підприємства, забезпечує однакові умови колективних сільськогосподарських підприємств з державними, селянськими (фермерськими) господарствами.
Закон «Про плату за землю» визначає порядок, розміри, строки сплати земельного податку та орендної плати.
На жаль, на практиці нові форми господарювання недостатньо забезпечені як матеріально-технічними засобами, так і господарським механізмом розв'язання суперечностей і узгодження економічних інтересів різних суб'єктів господарської діяльності.
Оптимізація багатоукладної системи повинна здійснюватися поступово, в міру створення матеріально-технічної бази, виробничої і соціальної інфраструктури на селі. На кожному етапі мають бути свої критерії оптимізації.
На початку становлення цієї якісно нової системи домінуючими у сільському господарстві мають залишатися існуючі форми при наповненні їх новим змістом. Вони дають переважну частину сільськогосподарської продукції, багато з них є високорентабельними. Щодо відсталих господарств, необхідно провадити виважену політику. Оголошувати банкрутом можна самостійних господарів. Колгоспи і радгоспи до них не належали. В колгоспі працівники не були власниками майна, зацікавленими в його збереженні і примноженні. Тому необхідно докорінно змінити виробничі відносини, сам характер діяльності сільськогосподарських підприємств. Треба, щоб вони одержали автономію, щоб люди відчули себе господарями, тобто має відбутися в певному розумінні роздержавлення колгоспів і радгоспів, поділ через паї та акції об'єктів власності, створених за роки існування господарств, і землі між усіма працівниками та їх родинами (діти, пенсіонери та ін.) з тим, щоб вони стали власниками.
Процес паювання та акціонування майна нині стає масовим. Створюються колективні сільськогосподарські підприємства, асоціації, акціонерні товариства, самостійні і внутрішньогосподарські кооперативи, малі і спільні підприємства.
Держава надає певну матеріальну і фінансову підтримку селянським господарствам. Матеріальна і моральна підтримка потрібна всім суб'єктам господарства в аграрному секторі економіки: і державним, і колективним, і окремим селянським (фермерським) підприємствам.
Не менш важливим є використання світового досвіду. У країнах з розвинутою соціальне орієнтованою економікою кожний підприємець відшукує нішу своєї господарської діяльності, яка б вдало вписувалась у загальний бізнес. У сучасних умовах альтернативними сегментами діяльності сільськогосподарських колективних підприємств можуть бути такі, що доповнюють основне виробництво, яке склалося в колгоспах і радгоспах: переробка сільськогосподарської продукції, матеріально-технічне постачання, реалізація продукції, виробництво будівельних матеріалів тощо. Подібна система організації основного виробництва і допоміжних виробництв фермерських і колективних господарств, безумовно, усуває багато суперечностей, що виникають між окремими суб'єктами в аграрному секторі економіки.
Ринкова економіка розкриває широкі можливості для розвитку підприємництва. Однак було б неправомірним зводити його до малого й середнього бізнесу. Колгоспи і радгоспи були дискредитовані командно-адміністративною системою управління, тому, незважаючи па тривалий період діяльності, вони не могли повністю виявити свої можливості. Сьогодні не можна оцінити те, що давали колгоспи і радгоспи народу України, оскільки державні закупівельні ціни були символічними, а основна маса сільськогосподарської продукції йшла за межі республіки. Мабуть, доцільно дати їм можливість реформуватися в умовах демократичної ринкової економіки, при широкій господарській автономії і належних конкурентних механізмах між різними економічними укладами.
Основним поточним завданням аграрної політики нині є зупинення негативних процесів у цьому секторі економіки та забезпечення умов для нарощування виробництва сировини і продовольчих ресурсів. Для цього потрібні: законодавче регулювання розвитку всіх форм власності; корпоратизація майна спеціалізованих державних сільськогосподарських підприємств, паювання й акціонування майна колективних господарств; підтримка розвитку фермерських господарств (кредит, техніка, матеріали, виділення фермерам сільськогосподарських угідь, допомога у створенні різного роду об'єднань тощо) ; сприяння забезпеченню еквівалентності обміну з іншими галузями економіки; поступовий відхід від державної монополії у розподілі сільськогосподарської продукції, наявність відповідного державного замовлення на поставку найважливіших видів продукції й сировини; пріоритетна державна політика розвитку соціальної сфери на селі.
Висновок
Для досягнення високих народногосподарських кінцевих результатів необхідно поліпшувати якість роботи. Ефективність є результатом якісних зрушень у виробництві. Якість виступає як комплексний фактор, який визначає виробничо-економічну, а на цій основі і соціально-економічну ефективність виробництва. Вона включає якість організації праці, виробництва, технології, управління, використання господарського механізму, господарської діяльності на всіх рівнях і в усіх галузях і ланках АПК. Основним є поліпшення якості самої продукції. Але її поліпшення немислиме без загальних якісних зрушень у виробництві. Працювати якісно означає виробляти продукцію високих споживчих властивостей, в необхідному для задоволення суспільних потреб обсязі, із найменшими питомими витратами виробництва.
Якість сільськогосподарської продукції оцінюють за показниками, які відображують фізичні властивості, хімічний склад, поживність, санітарні властивості, пошкодженість шкідниками і хворобами, сортову чистоту продуктів. Сукупність показників залежить від характеру використання і технологічних особливостей продукту.
Література
1. В.А. Павчак, Р.А. Іванух, В.Г. Поплавський. Економіка сільського господарства. К.: Вища школа. - 1990.- 398 с.
2. С. Мочерний. Основи економічних знань. К.: Феміна. - 1995, - 350 с.
3. В.П. Ступаков, П.М. Кондратенко, М. І. Самокиш. Основи сільського господарства. К.: Вища школа. - 1992. - 242 с.
4. Основи сільського господарства. Практикум. Під редакцією Польського Б.Н. - К.: Вища школа, 1983.
5. П.Д. Клименко. Основи землеробства і тваринництва. К.: - Вища школа, 1991.
Подобные документы
Основні види собівартості продукції. Умови і рівень розвитку сільськогосподарського підприємства, формування витрат на виробництво сільськогосподарської продукції (на прикладі ТОВ "Агрофірма "Зоря"). Шляхи і фактори зниження собівартості продукції.
курсовая работа [237,5 K], добавлен 08.05.2011Суть цін та їх система в аграрному виробництві, методика визначення рентабельності. Використання основних ресурсів підприємства. Динаміка виробництва валової продукції, грошових надходжень і прибутку. Напрямки удосконалення цін та зниження собівартості.
курсовая работа [94,2 K], добавлен 16.11.2014Поняття суспільних витрат виробництва, виробничих витрат і собівартості продукції рослинництва. Основні положення методики обчислення собівартості продукції рослинництва. Напрямки зниження трудомісткості продукції і підвищення продуктивності праці.
курсовая работа [62,0 K], добавлен 06.05.2019Основні напрями підвищення ефективності сільськогосподарської продукції. Регулювання якості і безпеки сільськогосподарської продукції. Використання ефективного сільськогосподарського маркетингу. Розробка інституційної і сільськогосподарської політики.
реферат [14,8 K], добавлен 13.09.2010Місце собівартості в системі показників ефективності виробництва. Формування витрат на виробництво сільськогосподарської продукції та їх класифікація. Факторний аналіз собівартості та оцінка його результатів. Технологічні фактори зниження собівартості.
дипломная работа [68,6 K], добавлен 10.08.2015Загальна характеристика витрат підприємства. Поняття, механізм формування, показники та методи вимірювання собівартості продукції. Коротка соціально-економічна характеристика діяльності ТОВ "Гранд". Напрямки скорочення затрат на виробництво продукції.
курсовая работа [114,5 K], добавлен 19.09.2011Огляд показників обсягу, складу продукції рослинництва в натуральному виразі, методів їх обчислення. Дослідження динаміки показників ефективності виробництва продукції тваринництва. Аналіз завдань і соціально-економічного значення статистичного вивчення.
курсовая работа [108,5 K], добавлен 17.09.2011Суть собівартості продукції та характеристика її видів, методи планування на підприємстві. Аналіз собівартості продукції: зміст, завдання та напрямки, нормативне обґрунтування. Шляхи та напрямки, особливості зниження даного економічного показника.
контрольная работа [31,6 K], добавлен 04.10.2014Поняття собівартості промислової продукції. Рівень собівартості тракторів на "ДП ВО ПМЗ ім. О.М. Макарова". Причини збитковості виробництва тракторів на підприємстві. Шляхи зниження собівартості промислової продукції підприємства та їх використання.
дипломная работа [105,1 K], добавлен 27.08.2011Механізм формування собівартості експортної продукції та процеси її зниження. Аналіз виробничо-господарської, фінансової та зовнішньоекономічної діяльності ПАТ "СВЗ". Удосконалення механізму зниження собівартості експортної продукції підприємства.
дипломная работа [863,9 K], добавлен 26.06.2014
