Економічна глобалізація і вища освіта

2

Економічна глобалізація і вища освіта Основні положення статті викладені на Всеукраїнській науково-практичній конференції "Стратегія інноваційного розвитку системи вищої освіти в Україні" 16-17.11.2006 р.

Віктор Приходько, кандидат економічних наук, доцент Донецького державного університету економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського

Марина Фоміна, кандидат економічних наук, доцент Донецького державного університету економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського

У статті досліджується сутність процесу економічної глобалізації, визначено її основні чинники та тенденції, здійснено аналіз суперечностей глобального розвитку, оцінена роль вищої освіти в епоху постіндустріального розвитку. Розкрито проблеми та можливі напрямки формування системного підходу до вивчення сучасних аспектів розвитку вищої школи, які є передумовою формування інтелектуального потенціалу країни.

Кінець ХХ - початок ХХІ століття характеризується великою інтенсивністю розвитку інтеграційних процесів, що сприяє формуванню наднаціональних та наддержавних інфраструктур та прискорює постіндустріальну глобалізацію. Процес економічної глобалізації передбачає створення нових можливостей для економічного розвитку і водночас сприяє загостренню старих та формуванню нових суперечностей у світовій економіці, так званих глобальних загроз людству. Тому глобалістика має велику кількість прихильників, але ще більшу - суперників ("альтернативних глобалістів"). Поступове включення України в означений процес обумовлює виникнення широкого кола проблем. Головна з них, на наш погляд, - принципова трансформація місця і ролі людини як суб'єкта економічних відносин, тобто із підпорядкованої, пасивної, другорядної вона стає вирішальним фактором, який забезпечує стійкість і конкурентоспроможність економіки в цілому. Перехід від індустріального до постіндустріального розвитку обумовлює початок формування науково-інформаційного суспільства, що передбачає активізацію інноваційних процесів у сфері економіки.

Забезпечення конкурентоспроможності та розвиток інтелектуального потенціалу держави значною мірою залежить від ефективності, якості та змісту освітньої системи. В період трансформації соціально-економічних відносин вища школа набуває ознак головного ланцюга між соціальною сферою та галуззю матеріального та духовного виробництва. Тому що саме тут відбувається процес формування особистості, яка в суспільстві виконує роль інтелектуального носія і є базисом науково-професійного потенціалу держави.

Процес глобалізації за своїм змістом та структурою є настільки складним та неоднозначним, що навіть серед фахівців, які займаються цією проблемою і похідними від неї багато років, спостерігаються значні розбіжності. Так, у наукових працях О.Г. Білоруса, Д.Г. Лук'яненко, Т.М. Циганкова, А.О. Олефіра, М.Ф. Степко виголошено дискусійні позиції щодо сутності, етапів розвитку, основних чинників, проявів глобалізації, її взаємодії із суспільним та економічним життям, визначення шляхів та напрямків розв'язання суперечностей постіндустріальної глобалізації. Разом з тим, дуже невелика кількість праць присвячена ролі освіти в процесі економічної глобалізації. А це значно ускладнює планування економічної політики та процес нарощування конкурентоспроможності та сталості економіки.

Виходячи з означеного, метою статті є узагальнення сучасних наукових поглядів та власна оцінка сутності, чинників та суперечностей процесу економічної глобалізації, а також визначення місця вищої освіти в цьому процесі.

Для досягнення поставленої мети дослідження проведено за наступними напрямками: уточнення сутності процесу глобалізації; визначення чинників та тенденцій постіндустріальної глобалізації; аналіз суперечностей глобального розвитку; оцінка ролі вищої освіти в епоху постіндустріального розвитку.

У наукових публікаціях, на чому вже робився наголос, на сьогодні відсутнє єдине визначення процесу глобалізації. При цьому одні автори вважають його процесом зростання взаємозв'язків та взаємозалежності окремих країн і їх економік, який мав прецеденти і в минулому [1, 2]. Інші ж стверджують, що глобалізація - це новітній процес, який розпочинається в останній чверті XX століття, хоча й є органічно пов'язаним із більш загальним процесом інтернаціоналізації господарського (і не тільки господарського) життя. Серед дослідників цієї групи також немає спільних поглядів на сутність процесу глобалізації. Вони сходяться на тому, що глобалізація означає не лише новий кількісний вимір ступеня інтенсивності взаємних зв'язків окремих країн та їх економік, а головним чином нову якість таких зв'язків, коли формується фактично новий, глобальний (не тотожний простій сумі національних економік) рівень економічної організації.

Зокрема одні говорять про економіку, яка може функціонувати як єдина система в режимі реального часу в масштабі всієї планети [3, с.105], а інші - про утворення єдиного, взаємопов'язаного світу, цілісного за своїми загальними контурами та внутрішнім зв'язком елементів, та формування структур глобальної керованості [4, с.183-191].

Найбільш радикальну позицію тут займають дослідники, які взагалі говорять про "кінець національної держави" [5]. Вони репрезентують течію так званого "гіперглобалізму", яка стверджує, що ми вже живемо у світі без кордонів. Для національного в ньому не залишилося місця, національні держави більше не є важливими акторами: їх місце займають глобальні корпорації, які не належать жодній державі і постачають стандартизовані в глобальному масштабі продукти. На думку інших дослідників, хоча глобалізація й стала визначальною рисою міжнародної економіки, її значення надто перебільшується. Насправді основними детермінантами економічних процесів все ще виступають національні політики та національні економіки [6].

На наш погляд, при визначенні сутності процесу глобалізації потрібно уникати поляризованих підходів і враховувати тривалий процес формування нової системи господарювання.

Глобалізація є комплексним процесом, який охоплює паралельно три основні процеси: по-перше, зменшення перешкод для економічної, політичної та культурної взаємодії країн; по-друге, утворення більш гомогенного економічного, політичного та культурного простору; по-третє, розвиток структур глобальної керованості.

Водночас слід зауважити, що глобалізація найтіснішим чином пов'язана із формуванням засад постіндустріального суспільства. У такому суспільстві вирішальну роль відіграє розвиток не просто сектора послуг, а передусім секторів, пов'язаних із всеосяжною інформатизацією суспільства та продукуванням знань. Саме цей тип економічної організації за своїм змістом є таким, що не визнає вузьких національних рамок і об'єктивно потребує глобального економічного простору. Не випадково саме найбільш розвинені країни, які в структурному відношенні увійшли до сфери постіндустріальної економіки, стали на сьогодні основними суб'єктами цього процесу.

Глобалізація, як складний за своєю структурою процес, розвивається під впливом цілої низки чинників як економічних, так і неекономічних: політичних, ідеологічних, культурологічних, цивілізаційних [7, с.147-192]. Це зумовлює роздвоєність процесу, що розглядається. З одного боку, він виглядає як об'єктивний процес - результат розвитку виробничих сил та відповідних їм економічних відносин, а з іншого, - як суб'єктивний процес, тобто результат певної політики, яка проводиться найбільш потужними країнами. У цій роздвоєності приховується суперечність глобалізації.

За своїм основним економічним змістом тенденція до посилення взаємодії країн має призвести до підвищення ефективності світової економіки. Насправді вона реалізується у конкретній історичній соціально-економічній формі й слугує інтересам насамперед провідних країн. Неекономічні чинники, які пов'язані з сучасними процесами геополітичного домінування та культурної експансії Заходу, ведуть до територіального розширення сфери оперування західного капіталу. Та вирішальне значення, на наш погляд, мають чинники, породжені суто економіко-технологічними процесами й нерівномірністю їх протікання в різних частинах світу. Тому слід насамперед наголосити, що процес глобалізації розвивається під вирішальним впливом сучасної революції в сфері виробничих сил: інформатизації та засобів комунікації. Вона технологічно уможливила виникнення і розповсюдження глобальних виробничо-фінансових структур. Ці технологічні інновації зробили можливим використання ряду фундаментальних конкурентних переваг потужними транснаціональними економічними структурами. До таких переваг слід насамперед віднести: здешевлення та підвищення якості ресурсної бази розвитку: компанії, що оперують глобально, мають змогу розміщувати виробництво в регіонах із найбільш оптимальним сировинним забезпеченням та використовувати комплектуючі вироби найвищої якості, незалежно від місця їх виготовлення; збут на різноманітних регіональних ринках: це продовжує життєвий цикл товару (коли на одних ринках товар вже виходить з ринку, для інших він може бути інноваційним) і дозволяє отримувати більшу економію; мінімізація трансакційних витрат та сплати податків за рахунок комерційної та фінансової діяльності в оптимальних для цього регіонах; отримання величезного ефекту від впровадження новітніх мережних форм організації та управління.

Центральною тенденцією в глобалізаційному процесі є, на наш погляд, суттєва трансформація сукупності відносин, які ми називаємо терміном "капітал". Зміна змісту та форм його прояву має, на нашу думку, вважатися вихідним твердженням, яке дає ключ до розуміння сутності, змісту й форм прояву процесу глобалізації економіки. Головне в цьому процесі на сьогодні - поява категорії "глобального капіталу" [8, с. 198-283]. Він певною мірою є наддержавним і керується, передусім, своїми власними корпоративними інтересами та стратегіями розвитку, які можуть і не збігатися з інтересами національних держав, на території яких він оперує.

Вказана тенденція є не єдиною, яка характеризує трансформацію капіталу в епоху постіндустріальної глобалізації. У цьому контексті слід відзначити, принаймні, ще дві фундаментальні тенденції, тісно пов'язані з глобалізаційними процесами. По-перше, мова йде про те, що поряд з реально функціонуючими ринками прискорено розвиваються віртуальні світові ринки капіталу, які використовують новітні інформаційно-комунікаційні технології та породжені ними новітні фінансові інструменти. Це призводить до випереджальних темпів розвитку світових грошових ринків та ринків короткострокового капіталу, а також до темпів зростання обсягів світової торгівлі та прямих інвестицій. По-друге, ще одна глобальна тенденція в еволюції капіталу полягає в тому, що змінюється сам зміст категорії "капітал". Сьогодні він вже не може характеризуватися як виключно фінансовий або фізичний капітал, оскільки в його структурі в постіндустріальних економіках присутні і такі компоненти, як інтелектуальний та людський капітал. Поява цих двох нових форм капіталу значно трансформує всю систему виробничих відносин, змінюючи традиційне протистояння праці й капіталу їх взаємопроникненням в тих секторах економіки, які ґрунтуються на знаннях і визначають майбутнє світового господарства.

Слід відзначити, що форми інтелектуального та людського капіталу за своїм характером є набагато більш інтернаціоналізованими, ніж капітал фізичний. Це зумовлено нижчезазначеними чинниками:

1. Ефективний розвиток наукових знань та винахідницької діяльності в сучасному світі неможливий у суто національних рамках; ґенерація основної маси новітніх технологічних ідей концентрується в обмеженій кількості найбільш розвинених країн.

2. Формування системи захищених знаків для товарів і послуг у провідних економіках світу заздалегідь розраховане на міжнародне використання. У цьому контексті капіталом стають не будь-які захищені знаки, а саме всесвітньо відомі, які асоціюються у споживачів усього світу зі стандартами якості й технологічної довершеності.

3. Розвиток ключового компонента людського капіталу - системи освіти - може бути ефективним лише в умовах якнайширшого використання в навчальному процесі новітніх досягнень науки та широкого обміну міжнародним досвідом навчання, викладачами та студентами.

Таким чином, на наш погляд, розвиток інтелектуального та людського капіталу може з повним правом бути віднесеним до вищенаведеного поняття "глобальний капітал" якщо не безпосередньо, то опосередковано.

Такий стан речей робить актуальним дослідження проблем розвитку та конкурентоспроможності вищої освіти в загальному контексті економічної глобалізації.

Економіко-політичні умови, в яких перебуває Україна, зумовлюють її більш активне залучення у світові глобалізаційні процеси. Разом з тим, маємо констатувати, що сьогодні наша країна не може бути серед країн-глобалізаторів через ряд причин: невідповідність наявних господарських структур світовим стандартам і вимогам, триваючому перехідному процесу до ринкової економіки, відсутність позицій, за якими Україна може бути монополістом або провідною країною світу тощо. Особливої уваги на цьому тлі, на нашу думку, заслуговує освіта. По-перше, важко провести чітку межу між суто економічними і культурними, політичними і освітніми процесами. Освіта, інтелект, як і культура загалом, стають компонентами сучасної економіки. Економіка знання, інновації - ось точки перетину економіки, науки, освіти. Тому, враховуючи давні традиції освіти в Україні, загальновизнаний високий рівень вітчизняної середньої і вищої школи, слід одним з компонентів економічної політики України в умовах глобалізації розглядати інтеграційні процеси в галузі освіти. Виходячи зі світових тенденцій і сучасних реалій у сфері вищої освіти України, процеси інтеграції доцільно було б скеровувати таким чином:

1) розуміти приєднання нашої країни до Болонського процесу як потрібний, але не єдиний крок. Щодо визначених навчальних центрів, таких як національні університети, слід використовувати й інші стандарти з метою надання цим суб'єктам освітнього процесу більшої самостійності як у виборі форм проведення навчання, так і у способах і змісті проведення наукових досліджень;

2) визначити принципово нові засади фінансування освітніх і наукових процесів, які б виходили з розуміння того, що якість підготовки фахівців набуває ознак конкурентоспроможності, якщо на освіту витрачається не менше ніж 5% ВВП країни;

3) створювати нові для нашої країни, але уже значно поширені у світі типи університетських містечок, технопарків тощо, які б уможливили здійснення фундаментальних наукових досліджень разом з підготовкою майбутніх фахівців.

Ми вважаємо, що на сучасному етапі розвитку України процеси взаємодії науки і освіти зіштовхуються з об'єктивними труднощами їх формування та розвитку. Насамперед проблема полягає в тому, що відсутній системний підхід в дослідженні регіональних та галузевих аспектів розвитку вищої школи. Це відповідно призводить до: по-перше, зниження конкурентоспроможності вищої школи на основі урахування потреб виробництва; по-друге, формування неадекватної мотивації до праці у випускників; по-третє, невідповідності підготовлених вузами фахівців нагальним потребам економіки; по-четверте, неможливості подолання практики номенклатурної системи підбору кадрів.

Тенденції розвитку вищої освіти в Україні за останні роки мають як негативні, так і позитивні ознаки. До негативних можна віднести:

зниження економічної доступності вищої освіти;

падіння інтересу до природничих та математичних наук унаслідок зміни попиту і пропозиції та заробітної плати на ринку праці;

втрата впливу держави на процес підготовки кадрів у ВНЗ;

виникнення під впливом попиту необізнаних із прогнозом кон'юнктури абітурієнтів і комерційної пропозиції ВНЗ певних диспропорцій.

До позитивних тенденцій можна віднести:

збільшення студентів у ВНЗ усіх рівнів акредитації (переважно ІІІ-ІV рівнів);

зростання технологічної доступності освіти;

поява недержавних ВНЗ нового зразка (хоч розвиток платного навчання не гарантує його якість);

певна модернізація вищої освіти згідно з вимогами ринкової економіки в напрямку сумісності тривалості освіти і дипломів із країнами ЄС та США.

Однією з головних проблем вищої освіти в контексті економіки знань є значне падіння якості вищої освіти порівняно з радянським періодом та її відставання від країн - технологічних лідерів унаслідок слабкого зв'язку вищої освіти з конкретними проблемами розвитку економіки та суспільства в глобалізованому середовищі та потребами ринку при відсутності жорстких стандартів та їх недотриманням щодо якості вищої освіти; економічної, правової та моральної відповідальності фахівців, що надають знання.

Можливі шляхи вирішення проблем полягають у наступному:

розвиток фундаментальних і прикладних наукових досліджень і впровадження їх результатів у освітній процес. Вагомим стимулом реалізації даного положення могло б стати фінансування державою науки, хоча б у розмірі 2-3% ВВП;

підвищення конкуренції між ВНЗ, у тому числі за рахунок дистанційного навчання, щоб кожен студент міг слухати лекції і здавати тести в інших ВНЗ;

формування банку даних і публікація спільно з Держкомстатом та МОН України інформації щодо наявності в народному господарстві України фахівців (з диференціацією за віком і спеціальностями), розробка і публікація середньострокових прогнозів потреби у фахівцях різних спеціальностей та рівнів освіти:

вихід за межі суто формальної освіти, поєднання розвитку, як це спостерігається в ЄС (або хоча б зменшення протиріч), секторів формальної освіти, неформальної освіти (засоби впливу на особу: ЗМІ, музеї, розважальні заклади, Інтернет тощо) [10, с.45].

Стратегічною метою сучасної освіти в будь-якій державі повинні бути формування духовно збагаченого, інтелектуально розвинутого, фізично і психологічно здорового покоління; збереження та реалізація освітнього потенціалу на рівні розвинутих країн Європи; продовження структурного реформування освіти, спрямованого на кадрове і наукове забезпечення реалізації загальнодержавних програм у пріоритетних галузях економіки.

Основним чинником економічного зростання в розвинених країнах є не матеріальна, а інтелектуальна складова - знання людини, які спричиняють зростання продуктивності праці і являють собою визначальний фактор економічного зростання в сучасних умовах.

Тому особливо важливо визначити перелік і потребу в кадрах з новітніх спеціальностей відповідно до пріоритетних напрямків і масштабів інноваційно-інвестиційного розвитку; розробити та застосувати механізм матеріального заохочування викладачів; поширити державне бюджетне замовлення на підготовку фахівців із новітніх спеціальностей; поширити державне замовлення на перепідготовку і підвищення кваліфікації фахівців підприємств та установ державного сектора; економічно сприяти розвитку недержавних навчальних закладів; розширити використання механізму пільгового кредитування студентів на період навчання.

Таким чином, успіх країни в досягненні конкурентоспроможності на світовому ринку, використовуючи переваги економіки знань, залежить від її спроможності якомога швидше адаптувати свій потенціал у сфері створення, використання та розширення знань до потреб світової економіки.

Висновок