Історія розвитку політичної економії. Сучасні економічні школи

Міністерство Освіти і Науки України

Донецький Національний Університет

Курсова робота

На тему:

«Історія розвитку політичної економії. Сучасні економічні школи»

Луганськ-2007

Вступ

Предметом економічної теорії є вся сукупність організаційної економіки й соціально-економічних відносин.

Соціально-економічні відносини - це такі зв'язки між людьми у виробничому процесі, які визначаються типом (формою) власності на засоби виробництва. Власність надає головне: соціально-економічний зміст і спрямованість розвитку відносин виробництва, розподілу, обміну й споживання, тому що завжди такий розвиток іде в інтересах власників.

Організаційно-економічні відносини виникають тому, що суспільне виробництво, розподіл й обмін завжди мають потребу в певній організації. Тут, є через, різні форми організаційних зв'язків - розподіл праці, кооперація праці (спільна участь багатьох осіб у єдиному й погодженому процесі створення продуктів), концентрація виробництва (укрупнення розмірів підприємства), його централізація, форми керування виробництвом і багато чого іншого.

Загальнолюдськими елементами економіки є сили й організаційно-економічні відносини.

Специфічними для різних історичних епох стають відносини власності й відповідні їм соціально-економічні відносини.

У силу сказаного, економічна теорія вивчає два види економічних законів: по-перше, загальні закони, що діють протягом всієї людської історії (наприклад, законом піднесення потреб, законом продуктивності, що підвищується, праці) або декількох епох; по-друге, специфічні закони, які відбивають особливості окремих суспільних видів виробництва, і властиві їм соціально-економічні відносини.

Економічна теорія виявляє пристрій економіки всіх країн. Такий пристрій означає єдність загальнолюдської економічної культури з певною специфікою, обумовленої відносинами власності, а також з історичними й культурними особливостями розвитку різних країн і народів. Якщо в структурі якогось національного господарства відсутній необхідний загальнолюдський елемент економіки, то це негативно позначається на результатах виробничої діяльності.

Опираючись на серйозні наукові праці, економічна теорія стала грати все більшу роль у пізнанні й перетворенні господарської діяльності

Цілком очевидно в сучасних умовах підсилюється роль економічної теорії в підвищенні результативності суспільного виробництва. У силу цього у всіх країнах миру в спеціальних навчальних закладах приділяється значне місце вивченню економічної теорії. Широке економічне утворення скрізь відносять до числа важливих загальнолюдських цінностей, без яких не можна домогтися подальшого процесу цивілізації.

1. Історія зародження політекономії

Рабовласницький лад представляє першу класово-антагоністичну суспільно-економічну формацію.

На Сході рабство зародилося в 4 тис. до н.е. Особливістю східного рабства було існування поряд із приватною власністю рабовласників, сільської громади, поневолювання широких мас населення державою, у руках якого перебувала іригаційна система, і поширення боргового рабства. Одним з найбільш великих рабовласницьких держав було Вавилонське. У законах пануючи Хаммурапі (1792-1850 р. до н.е.) відбивається прагнення послабити класову боротьбу з метою зміцнення рабовласницького ладу, схоронність приватної власності. Разом з тим вони виражають турботу правителя про розвиток товарно-грошових відносин, прагнучи поставити їх на службу державі. У Китаєві перша рабовласницька держава виникла в 2 тис. до н.е. Колективний трактат «Гуань-Цзи» ставиться до періоду подальшого розвитку рабства, ремесла, торгівлі. Праця проголошується в ньому джерелом могутності держави, і висувається важлива ідея про еквівалентності обміну «Гуань-Цзи» містить висновок у тім, що народ створює доход для знатних і прибуток для торговців. Найважливішим пам'ятником Древньої Індії є «Артшастра», створив яку Каутилье Вишнугупте. Її ціль зміцнити рабовласницька держава. «Артшастра призиває розвивати виробничі сили, регулювати ціни на товари й дотримувати активного балансу державного бюджету.

У класичній формі рабство, відоме за назвою античного, існувало в Древній Греції й у Древньому Римі з 1 тис. до н.е. У порівнянні зі Сходом становлення рабовласницького ладу в Греції відбувалося при більше високому рівні розвитку виробничих сил. От чому цей процес протікав там майже одночасно з розвитком з розвитком товарно-грошових відносин і лихварства. Він супроводжувався ліквідацією боргового рабства й більше швидким розкладанням громади. Найбільш відомими діячами Древньої Греції були: Ксенофон (430-354 р. до н.е.), що розглядає господарську діяльність як процес створення корисних речей; Платон (427-347 р. до н.е.) і його книга «Політика або держава» й Аристотель.

Економічна думка древнього миру характеризується захистом рабовласницького господарства, що панувало натурального. Із цієї позиції розглядалися товарно-грошові відносини, у зв'язку із чим висувалася ідея еквівалентного обміну речей, по їхній вартості. Однак, остання не розглядався ще як закон цін.

Гроші розглядаються як абсолютна форма багатства (при цьому приватне й національне багатство не розрізняється). Предметом дослідження виступає майже винятково сфера обігу. Нагромадження багатства (у грошовій формі) відбувається у формі прибутку від зовнішньої торгівлі або ж безпосередньо в ході видобутку благородних металів.

2. Історія розвитку політекономії

Уперше, трактат політичної економії був дан Антуаном Франсуа Монкретьєном - французьким економістом. Історія розвитку політичної економії проходила декілька етапів: меркантилізм, фізіократизм, класична школа політекономії, марксистсько-ленінський етап.

2.1 Меркантилізм

В економічних навчаннях феодального суспільства властивий йому спосіб розглядається як природний. У міру його розвитку підсилюється інтерес до проблем товарно-грошових відносин, а розкладання феодалізму - виникненням буржуазної політичної економії.

Відповідно до поглядів деяких учених створення економічної науки почалося в кінці 18 століття на базі 2 основ, закладених у більше ранні періоди. Перша з них - древні й середньовічні економічні погляди філософів, а друга - популярні аргументи, що використалися при рішенні поточних практичних економічних проблем в 16-18 сторіччях. Середньовічна теорія справедливої ціни може бути розглянута як приклад першої. а друга - це, звичайно, те, що називається меркантилізмом (від французького «mercantile» - торговельний).

Меркантилізм й являв собою яскраве втілення економічної політики ряду феодальних держав (протягом 15-17 століть) у період занепаду феодалізму як системи суспільного устрою в інтересах буржуазії.

Меркантилізм являє собою ідеологію монопольних торговельних компаній, форми торговельного капіталу й ранньої форми капіталізму, що розвивається. Оскільки інтереси торговельних компаній виражали прогресивну економічну тенденцію, меркантилізм є реакцією проти примітивної політики, удержати гроші, приваблювані торгівлею в країну, шляхом безпосереднього регулювання руху самих грошей. Всі ці методи можливі були на більше ранньому щаблі розвитку торгівлі. Проти них і виступають меркантилісти, захищаючи інтереси торговельного капіталу й обслуговуючої його промисловості, що народжується.

Меркантилізм не являє собою напрямку, школи в області економічної теорії, як наступні напрямки в розвитку економічної думки. У меркантилізмі ми маємо головним чином систему економічної політики. Саме собою зрозуміло, що ця система має своєю теоретичною передумовою певні подання про сутності багатства, про гроші й т.д., але вони не являють собою чогось систематичного ні по своїй істоті, ні у своєму викладі в різних меркантилістів, носять скоріше описовий характер. Меркантилізм, як економічна ідеологія з початку 17 в. до останньої чверті 18 століття, створив передумови виникнення класичної політекономії. У цьому полягає його величезне значення.

Розділяють два етапи в розвитку меркантилізму. Ранній етап характеризується як система грошового балансу. Це така форма державного регулювання з метою забезпечення добробуту суспільства, основним принципом якої було «намагатися купувати в іноземців менше, ніж продавати на іноземні ринки.

C ростом торговельного й промислового капіталу в країні ранній меркантилізм, з його дріб'язковою опікою над торговельними угодами, з його прагненням безпосередньо регулювати переміщення благородних металів між країнами, з його оборонним протекціонізмом, став гальмувати економічний розвиток країни. На зміну ранньому меркантилізму, монетарній системі, що розглядала активний баланс як грошовий баланс, прийшов розвитий меркантилізм, що домагався активного торговельного балансу. Система торговельного балансу, що вважала що сума продажів товарів повинна перевищувати на державному рівні суму покупок, являла собою більше зрілий етап економічної політики, обумовлений подальшим розвитком продуктивних сил. В Англії перехід до розвиненого меркантилізму відбувся в 16 столітті зокрема на ґрунті відомих успіхів у мануфактурній промисловості. Ціль нова системою переслідувалася колишня, але способи й методи її досягнення практикувалися інші, чим система грошового балансу. Якщо монетарна політика прагнула до нагромадження грошових скарбів у країні заходами чисто адміністративного характеру, то розвитий меркантилізм орієнтувався на широкий вивіз товарів, здійснював політикові протекціонізму (заборона на вивіз сировини, субсидії мануфактурам, держзамовлення, обмеження рівня зарплати), захищав насадженню мануфактур, заохочував колоніальну експансію.

Цьому етапу характерне засилля монополістичних торговельних компаній, широке втручання держави в економічне життя країни, заступницька система, урядова регламентація. Нова політика дозволила підсилити вплив капіталу й розвиток капіталістичних відносин, одночасно поглиблюючи крах феодальної системи.

Відповідно до цих етапів розвитку меркантилізму, як системи економічної політики, перебувало й розвиток меркантилізму як системи економічних поглядів.

Меркантилізм - це систематизована політика, спрямована на створення сильних централізованих національних держав в умовах, що зложилися після розвалу середньовічної системи організації промисловості й торгівлі.

По-перше, Адам Сміт, перший систематизовану критикові меркантилізму, заперечував його як систему торгівлі.

«Установлювалися два принципи, згідно яким, по-перше, багатство полягає в золоті й сріблі, і по-друге, ці метали можуть бути привезені в країну, що не має рудників тільки в наслідок установлення певного торговельного балансу, тобто експортування більшої вартості, чим імпортується; тому найважливішим завданням політичної економії неминуче стає максимально можливе зниження імпорту закордонних товарів для внутрішнього споживання й максимально можливе збільшення експорту продукції національної промисловості. Тому його (меркантилізму) двома головними моторами, що працюють на збагачення країни, були обмеження на імпорт і заходи щодо стимулювання експорту.

Друге питання - це погляду Кейнса на м. як на монетарну політику. У своїй «Загальній теорії» він уважав меркантилізм «доктриною, що класична школа заперечувала як дитячу, але яка заслуговує реабілітації й пошани».

Трактування меркантилістами взаємини економіки й політики об'єктивно відбивало роль державної влади в епоху первісного нагромадження капіталу, як істотної частини надбудови в справі твердження капіталістичного способу виробництва. У тісному зв'язку із класовою сутністю меркантилізму, як ідеології буржуазії в епоху первісного нагромадження капіталу, перебувало й трактування меркантилістів окремих категорій політичної економії.

Для меркантилістів характерний аналіз проблем економіки, виходячи зі сфери обігу; процес виробництва їх цікавив як неминуче зло, необхідне для виготовлення товарної маси, що підлягає реалізації на зовнішніх ринках. Меркантилісти робили ремеслу перевага в порівнянні із землеробством, що випливало з їхньої загальної концепції про залежності активного торговельного балансу від вивозу промислових виробів, від народонаселення. Меркантилісти були апологетами привілейованих торговельних компаній, що порозумівалося тією винятковою роллю, що грав торговельний капітал в економіці Європи в період первісного нагромадження капіталу.

Меркантилісти надавали великого значення в регулюванні господарського життя країни державної влади. У цьому виражалася дійсна, об'єктивна роль державної влади в справі створення капіталістичного базису в надрах феодального ладу, що розкладається. Як представників першої буржуазної школи політекономії меркантилісти намагалися теоретично узагальнюючи практику торговельного капіталу, аналізувати окремий категорії політекономії. Вартість вони не мислили собі інакше як втіленої в грошах, величину вартості вони трактували як породження обміну. Прибуток вони виводили з «відчуження» товарів, творчою силою, що створює прибуток, вони вважали зовнішню торгівлю. Меркантилісти проголосили благородні метали в їхній тілесній формі як єдине втілення народного багатства, - звідси їхнє прагнення до максимального нагромадження грошових скарбів. Продуктивною працею вони вважали працю, що застосовувалася в галузях виробництва, що робила товари.

Разом з тим не можна не відзначити, що та верховна роль, що вони відводили в економіці країни грошам, зовнішній торгівлі, відбивала більшу роль їх в епоху первісного нагромадження капіталу, як факторів, що сприяли прискоренню процесу переходу від феодального способу виробництва до капіталістичного.

2.2 Фізіократи

В 18 столітті Франція продовжувало залишатися аграрною країною. У боротьбі проти феодального ладу буржуазія висунула своїх ідеологів, серед яких одне з перших місць займало Ф. Кене - основоположник і глава школи фізіократів.

Фізіократи - Французькі економісти 18 століття, представники класичної буржуазної політичної економії.

Фізіократи виступали з рішучою критикою меркантилізму. На противагу меркантилістам, що зосередили свою увагу на аналізі явищ у сфері обігу, до аналізу виробництва. Вони досліджували питання про походження прибавочного продукту в сфері виробництва. У цьому складається головна наукова заслуга фізіократів.

Кене висунув навчання про еквівалентності обміну. Він довів, що «обмін або торгівля не породжують багатств, здійснення обміну, нічого, стало бути не робить (Кене Ф. Избр. Економічне виробництво М.Ю 1960 р., с. 359) і пояснив це тим, у сфері обміну, в умовах вільної конкуренції відбувається обмін рівновеликих, якими товари володіють ще до того, як надходять на ринок. Звідси випливало, в обміні багатство не створюється й прибуток не виникає.

Заслугою фізіократів є даний ними в межах буржуазного кругозору аналіз капіталу. Причому капітал вони розглядали не як гроші (вони лише засобу придбання капіталу), а як продуктивний капітал.

Кене дав розмежування між окремими частими капіталу по характері їхнього обороту. Одну частину капіталу він називав первісними авансами (сільськогосподарський інвентар, будівлі, худоба…); іншу, названу їм щорічними авансами, становили витрати на насіння, робочу силу. Перша частина капіталу повний оборот робила за ряд виробничих циклів (ряд років), тоді як друга частина проробляла оборот протягом одного виробничого циклу (1 рік). У такий спосіб Кене вперше дав зразковий поділ капіталу на основний й оборотний.

Кене зробив першу в історії політичної економії спробу представити процес відтворення й обігу сукупного суспільного продукту в цілому. Цей процес схематично зображений в «Економічній таблиці», у якій показується, як зроблений у країні готовий продукт розподіляється за допомогою обігу, у результаті чого створюються передумови для поновлення виробництва в колишньому масштабі.

У таблиці знайшли відбиття основні сторони економічної теорії Кенэ, його навчання про «чистий продукт» і капіталі, про продуктивну й непродуктивну працю, про класи, у ній видна класова позиція автора, як захисника капіталістичного способу виробництва.

У відмінності від меркантилістів фізіократи відкидали втручання держави в економічне життя, вимагали надання повної волі капіталістам, промисловцям, фермерам і торговцям.

Як міністр фінансів Франції Анн Робер Хак Тюрго (один з послідовників Кене) в 1776 році опублікував шість законоположень, що мають метою знищити феодальні обмеження й розвиток буржуазних торгово-грошових відносин. Його наміру викликали протести захисників феодалізму, і Тюрго змушений був піти у відставку.

2.3 Класична школа

Класична школа виникла в епоху, коли капіталізм завойовував своє панування. Він уже створив потужні промислові підприємства і йшов по шляху їхнього вдосконалювання, здійснюючи промисловий переворот.

Меркантилісти шукали походження багатства в зовнішній торгівлі. Фізіократи перенесли дослідження зі сфери звернення до сфери виробництва. Заслуга класичної школи складається в розробці теорії трудової вартості.

Раннім економістом-класиком можна визнати найбільшого англійського економіста 17 століття Вільяма Пети найбільш великим економістом-класиком мануфактурного періоду є видатний мислитель 18 століття Адам Сміт. Найбільшого розвитку й свого завершення класична школа досягла до кінця промислового перевороту в Англії (початок 19 століття) у працях Давида Рикардо

Проведений А. Смітом аналіз природи людини, взаємодії й взаємозв'язки людини й суспільства була покладена в основу формулювання поняття «економічна людина», хоча саме це поняття виникло пізніше. А Сміт уважав, що основним стимулом економічної активності людини є приватний інтерес. Реалізувати свій інтерес людина може тільки шляхом обмуну з іншими людьми результатами приватної економічної активності, інакше кажучи, у процесі подолу праці. Процвітання суспільства, таким чином, можливо тільки на шляхах індивідуального благополуччя, а приватний інтерес - це настільки потужний стимул, що готовий перебороти сотні прикрих перешкод, якими безумніше людських законів так часто утрудняє його діяльність. (А. Сміт. Дослідження про природу й причини багатства народів. М., 1962, з 393). Порядок вільного прояву ефективного задоволення приватного економічного інтересу, а також стихійного функціонування об'єктивних економічних законів називається по Сміту «природним порядком».

Основою економічного навчання Сміта був принцип вільної конкуренції. Тільки при вільному пересуванні капіталу, товарів, грошей і людей ресурси суспільства можуть використатися оптимально. Політика «природної волі» була фундаментально заснована в теорії Сміта й включала наступні елементи:

- вільний рух робочої сили;

- вільна торгівля землею;

- скасування урядової регламентації функціонування промисловості й внутрішньої торгівлі;

- воля зовні торгівлі.

Економічна політика багатьох країн через сторіччя випробувала на практиці теорію А. Сміта, домігшись економічного відродження. У реальному житті адже так просто й одночасно так важко створити умови, при яких могла б втілитися його думка: для того, щоб підняти державу з найнижчого щабля варварства до вищого ступеня добробуту, потрібні лише в міру легкі податки й терпимість у керуванні, а все інше зробить природний хід речей.

Найвизначнішою фігурою англійської класичної політекономії став Давид Рикардо, що опублікував свої роботи на початку 19 століття. Відмітною рисою його наукової системи стало визнання закону вартості, фундаментом на якому вибудовується в єдине ціле теорія політичної економії.

У працях Рикардо знайшла своє найбільш повне вираження система класичної буржуазної політекономії. Всі свої дослідження Рикардо будував на основі трудової теорії вартості. Рикардо намагається встановити закони розподілу, виходячи з умов й інтересів виробництва. Одним із блискучих наукових досягнень Рикардо був аналіз природи й величини диференціальної земельної ренти. Рикардо був прихильником так називаного «залізного закону заробітної плати», тобто зводив зарплату до фізичного мінімуму; пояснив, що факт існування зарплати не суперечить закону вартості. Він прийшов до висновку про протилежності інтересів капіталістів і найманих робітників, про те, що єдиним джерелом вартості є праця. Розподіл національного доходу в суспільстві представлявся Рикардо як поділ пирога, більш ніж скромну частку з нього одержують робітники. Все інше дістається капіталістам, які змушені ділитися із землевласниками.

Основні недоліки класичної школи політичної економії:

1. з аналізу відтворення суспільного капіталу А. Сміта «випав» постійний капітал, тому вартість сукупного суспільного продукту він звів лише до величини заробітної плати і прибутку;

2. Д. Рікардо визначав вартість товару через механізм попиту і пропозиції, тобто як результат змішування абстрактної та конкретної праці;

3. хоча обидва вони близько підійшли до розуміння вартості товару робоча сила, але не змогли науково обґрунтувати цю категорію;

4. внаслідок цього і поняття «капітал» А. Сміт та Д. Рікардо звели лише до речового змісту, засобів виробництва, ототожнили його з останнім;

5. капіталістичний спосіб виробництва вони вважали вічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до принципу історизму;

6. представники цієї школи ігнорували або недооцінювали роль держави в господарському житті.

Однак буржуазна політекономія могла залишатися наукової лише доти, поки протиріччя капіталізму й класова боротьба перебували ще в нерозвиненій формі.

На зміну Класичної школи прийшло навчання ДЖ. Мілля, ДЖ. Маккулоха.

До кінця першої чверті 19 століття у зв'язку з розвитком капіталізму й завершенням промислового перевороту, появою періодичних промисловий криз різко погіршується положення робітників, а тому відбувається загострення класової боротьби. Разом з тим пробив «смертну годину» для наукової буржуазної політекономії. Відтепер справа йшла вже не про те, що правильно або неправильна та або інша теорема, а про те, корисна вона для капіталу або шкідлива. Зручна або незручна погодиться з поліцейськими чи міркуваннями ні. Безкорисливе дослідження поступається місцем боям найманих писак, безсторонні наукові вишукування заміняються упередженою, догідливою політикою.

Класична буржуазна політекономія поступається місцем навчанню післякласичною політичною економією представники якої Д.Ж. Мілль, Д.Ж. Маккулох. Вони зосередили основну увагу на аналізі сфери обігу, а отже - зовнішніх, поверхневих зв'язках. Почали відкрито захищати панівний клас в умовах загострення суперечностей капіталізму.

Панівному класу необхідна був ідеологічний захист існуючих порядків. Представники вульгарної політекономії завзято відстоювали ці порядки, домагаючись щоб інтереси землевласника й капіталіста, збігаючись, були спрямовані проти робітників. Але при цьому намагалися переконати панівні класи, зняти з них відповідальність за вбогість і страждання мас, представляючи утопією всяке прагнення до вдосконалення існування суспільного ладу.

Цієї мети, приміром, був покликаний служити К. Мальтуса «Досвід про закон народонаселення».

Головна й безперервна причина бідності, по Мальтусу обумовлена «природними законами й людськими страстями», сукупністю природи й надмірно швидким розмноженням людського роду. Є тільки один вихід - це скорочення чисельності населення утримання від шлюбу незаможних, або в результаті різних нещасть (голод, епідемія, війни), тобто пороки капіталізму є неминуча доля людства. Теорії послідовників даного навчання політекономії у своїй більшості були абсурдні й не заможні.

2.4 Марксистська школа

Найважливішою історичною передумовою формування марксистського світогляду з'явилася та обставина, що капіталізм, що одержав перемогу над феодалізмом у передових країнах Західної Європи, уже показав на той час не тільки своя економічна перевага над попереднім способом виробництва, але також і суперечливість свого розвитку, все більше наростання конфліктів між працею й капіталом. Навчання, розроблене К. Марксом у співдружності з Ф. Енгельсом, являє собою цілісний світогляд, струнку систему філософської економії й соціально-політичних поглядів. Економічне навчання займає першорядне місце у всій системі марксистського світогляду й цілком закономірним, з'явилася та обставина, що основна своя наукова праця «Капітал» Маркс присвятила політико-економічному дослідженню капіталістичного суспільства.

У своїй праці Маркс давала глибокий аналіз виробництва і його впливу на розподіл, обмін і споживання, по новому трактував метод політекономії, розвиваючи тактикові зору історичного матеріалізму.

При цьому вказувалося, що політико-економічні дослідження щодо тієї або іншої країни починаються з аналізу її населення, класів, міст, земельних багатств, зовнішньої торгівлі, галузей виробництва. Правомірними Марксу представлялися наступні розділи політекономії:

1. Абстрактні визначення загального характеру.

2. Категорії буржуазної економіки

3. Власність, кредит, обіг.

4. Буржуазне суспільство й держава (не робить, класи, податки,

5. Державний борг).

6. Інтернаціональні економічні зв'язки (світова торгівля, вексельний курс).

7. Світовий ринок і кризи.

З'ясовуючи походження грошей, Маркс зв'язував цей процес із розвитком протиріч товарів, що представляє суперечливу єдність вартості й ціновій вартості.

Визначаючи властивості грошей, Маркс відзначав їхню роль як міри товарного обміну, засобу обміну, представника товарів, загального товару.

Цілий розділ присвячувався аналізу грошей як матеріального представника багатства, крім їхньої ролі як засобів обігу. Маркс докладно досліджував, чому благородні метали стали функціонувати як гроші. Кількість грошей, що вимагаються, для обігу, Маркс ставив у залежність від сукупної суми цін і швидкості обороту грошей. Були з'ясовані найважливіші функції грошей як засобів обігу, як скарбу.

У праці знайшло відбиття найбільше відкриття Маркса. У ньому розвивалося навчання про робочу силу (працездатності) як товарі й були показані його особливості. Це дозволило Марксу дати пояснення процесу обміну між капіталом і працею й утворення прибавочної вартості на основі закону вартості. Тим самим уперше одержувала рішення теоретична проблема, що була «каменем дотику» для буржуазної класичної політекономії. Теза про експлуатацію найманих робітників капіталістами одержував наукове обґрунтування. Це означала дійсний переворот у політекономії.

Разом з тим у науковий оборот уводилися нові поняття: «прибавочна вартість», «норма прибавочної вартості».

Завдяки Марксу політекономія збагачувалася положеннями про постійний і змінний капітал. Маркс, проаналізувавши економічний розвиток Німеччини в 17-19 століттях, зробив висновок, що основою розвитку капіталістичного суспільства є приватна власність на засоби виробництва, що породжує таку категорію як капітал, наймана праця, прибавочна вартість і т.д.

Недолік цього навчання в одному з висновків, відповідно до якого економіка суспільства повинна розвиватися тільки на приватній власності, хоча існує безліч інших форм власності.

2.5 Ленінський етап

Найбільшим внеском скарбницю марксизму є дослідження В. Леніним особливостей капіталістичного виробництва в епоху імперіалізму. Ленінський аналіз імперіалізму разом з характеристикою його економічних ознак містить у собі визначення історичного місця імперіалізму, по-перше, стосовно домонополістичного періоду капіталізму, і, по-друге, стосовно соціалістичної революції

Ленін у статті «Імперіалізм і розкол соціалізму» на основі аналізу економічної природи, закономірностей і протиріч імперіалістичної стадії капіталізму зробив наступні висновки: «Імперіалізм є особлива історична стадія капіталізму».

Особливість ця трояка: імперіалізм є:

Монополістичний капіталізм.

Паразитичний або загниваючий капіталізм.

Умираючий капіталізм.

Вихідною категорією в характеристиці історичного місця імперіалізму є монополія. У результаті виникнення й поступового посилення панування монополій деякі основні властивості капіталізму перетворюються у свою протилежність. При імперіалізмі вільна конкуренція переміняється монополією й цією зміною «є перехід від капіталістичного, до більше високого суспільно-політичного укладу».

В.І. Ленін збагатив економічну теорію марксизму розгорнутим аналізом проблем перехідного періоду від капіталізму до соціалізму, дав характеристику основних фаз у розвитку комуністичного суспільства, властивих їм принципів і методів господарювання й визначення передумови поступового переростання соціалізму в комунізм.

Тим самим у працях Леніна були розроблені основи нового розділу марксистської політекономії - політичної економії соціалізму.

У своїх роботах Ленін теоретично обґрунтував необхідність різних форм і методів соціалістичного усуспільнення засобів виробництва, указавши разом з тим і на відому послідовність економічних перетворень, об'єктивно обумовлених й обумовлених досягнутим при капіталізмі рівнем техніки й культури.

Вихідною ланкою в ланцюзі перетворень покликаних забезпечити всенародний контроль за виробництвом і розподілом продуктів є по думці Леніна націоналізація банків, страхової справи й найбільш важливих монополізованих сфер промисловості або, принаймні, установлення за ними робочого контролю як підготовчого щабля до націоналізації й регулювання виробництва.

Ленін визнавав також можливість і допустимість використання пролетаріатом державних капіталістичних форм поступового перетворення приватної власності відомої частини буржуазії, що дозволяють пролетаріату поставити на службу соціалізму ініціативу й організаційно-технічний досвід капіталістів.

Стосовно села В. Ленін обґрунтувало можливість і необхідність для Росії програми націоналізації всієї землі, при конфіскації поміщицьких земель на користь селян й організації на частині цих земель великих державних господарств - радгоспів.

Ленінський план приступу до соціалістичного будівництва передбачав: організацію всенародного обліку й контролю за виробництвом і розподілом продуктів, підвищення продуктивності праці; допущення й використання в інтересах будівництва соціалізму вітчизняного й іноземного капіталу, а також буржуазних кооперативів і спеців, оплачуваних по високих ставках; широке використання кредитно-грошових і фінансових важелів, системи премії, відрядної оплати праці й порівняння заробітків загальними підсумками роботи підприємств суспільного сектора господарства; налагодження взаємин між містом і селом на рейках натурального податку й ріст непродуктивних витрат; підкуп привілейованої верхівки робітничого класу й насадження опортунізму в робочому русі.

У результаті загострення зазначених протиріч імперіалізм стає вмираючим капіталізмом.

3. Сучасні економічні школи

Усю сукупність течій, шкіл сучасної західної економічної думки можна умовно згрупувати у такі основні напрями:

1. неокласична економічна теорія

2. Інституціоналізм

3. Неокейнсіанська економічна теорія

4. Неокласичний синтез

3.1 Неокласична економічна теорія

Об'єкт дослідження неокласичної економічної теорії-поведінка «людини економічної», котра як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму витрати чи зусилля.

Основною категорією аналізу прихильники неокласичної економічної теорії вважають граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості. Вартість товару воно визначають корисністю останнього, найменш потрібного предмета споживання, тобто граничною корисністю.

Представники неокласичної економічної теорії також висунули теорію загальної економічної рівноваги, згідно з якою механізм вільної конкуренції (насамперед ринкового ціноутворення) забезпечує «справедливу винагороду кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресурсів». Це теорія А. Маршалла і А. Пігу. А. Маршалл, зокрема, використовував поняття «ціна рівноваги», обґрунтував поняття «еластичність попиту», розвинув теорію ціни. Теорія ціни опирається на концепцію виробничих витрат (згідно з якою вартість визначається витратами різних складових, передусім землі, праці та капіталу), з одного боку, і положення австрійської школи-з другого.

Неокласичний напрям представлений двома основними течіями - монетаризмом і неолібералізмом.

1. Монетаризм - економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон'юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв'язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту, а також у розвитку виробництва. Виникла в середині 50-х років 20-го ст. у США. Її засновник - глава чиказької школи політичної економії М. Фрідмен - виступає проти активного й широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту, висуваючи при цьому гасло «назад до Сміта». На його думку, державне регулювання економіки недостатньо ефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу або обмежити контролем за грошовим обігом. Засобом регулювання економіки, за монетаристами, також є досягненням збалансованості державного бюджету, встановлення високих відсоткових ставок. Позитивна сторона монетаризму - всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів, обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки.

Виходячи з кількісної теорії грошей, монетарної теорії економічного циклу, монетаризм розглядає роль грошової маси як визначальної ланки господарського механізму. Він намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, обстоює масове безробіття як засіб боротьбі з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені у програмах Міжнародного валютного фонду.

Погляди неокласичної школи політичної економії з різними течіями, напрямами отримали в економічній літературі назву лібералізм (лат. liberalis - вільний).

Лібералізм - сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму сомоорганізованого ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів. Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конкуренції. Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929-1933 рр. На зміну їм прийшло вчення Дж. Кейнса, стрижнем якого є необхідність широкомасштабного втручання держави в економіку, оскільки ринковий механізм неспроможний подолати кризи, безробіття та інші глибинні вади капіталізму і навіть його існування неможливе баз виконання державою різноманітних функцій.

Сучасні послідовники економічного лібералізму - неоліберали (американські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк) - виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за наданням максимальної свободи підприємцям і торговцям. Л. Мізес абсолютними основами цивілізації називав приватну власність, вільний обмін у поділ праці, на якому базується такий обмін. Водночас регульовану за соціалізму економіку він вважав запланованим хаосом, оскільки ціни не відображали співвідношення попиту і пропозиції. Ф Хаєк також обстоював ідею максимальної свободи людини, переваги ринкової системи над змішаною, вважав капітал вічною категорією. На його думку, регулювання господарської діяльності порушує механізм передання інформації.

Ідеї неолібералізму були покладені в основу теорії соціально орієнтованого ринкового господарства, що проголошує необхідність вільної конкуренції, вільних цін тощо, гарантування державою цих умов і соціальну спрямованість їхнього розвитку. Авторами цієї теорії були відомі німецькі економісти А. Мюллер - Армак і Л. Ерхард. Водночас Л. Ерхард обстоював широке використання державних важелів регулювання економіки (в тому числі державний розподіл ресурсів і контроль за ними), що значно послаблюються після досягнення поставленої мети.

3.2 Інституціоналізм

Назва походить від латинського слова institutum - установа. Це один із напрямків західної економічної думки, що виник наприкінці 19 - на початку 20 ст. і основне значення приділяв аналізу ролі інститутів в ухваленні економічних рішень та в економічній діяльності, їхній спрямованості й ефективності.

До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, монополії (в тому числі корпорації), сталий спосіб мислення, юридичні норми тощо, а економіку розглядають як систему економічних та неекономічних чинників (серед останніх важлива роль відводиться, насамперед, техніці). Широкий соціологічний підхід до предмета економічної теорії зближує їх з історичною школою. Інституціоналізм заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами, рушійною силою визнав психологічні, соціально - правові чинники.

Представники інституціоналізму виступали з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), обмеженості ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресурсів і самого капіталізму. Вони стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції 20-го ст. перестало відповідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один із економічних інститутів. Іншими елементами інститутів стали корпорація, держава. Головним економічним інститутом і основою сучасного їм суспільства, нової системи представники інституціоналізму вважали державу, що проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. А ідеалом суспільства вони проголошували державу соціального благоденства, для чого, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

Заслуговує на увагу такий аспект методології в теорії інституціоналізму є необхідність участі працівників у власності та управлінні виробництвом, наданням їм соціальних гарантій. Заслуговують також на увагу їхні думки про еколого-економічне виживання людства, про доцільність державного контролю за екологічними процесами, освітою, медициною.

3.3 Кейнсіанство та його еволюція

Кейсіанство - один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені відомого економіста Д.Ж. Кейнса, який вважав, що без активного втручання держави в розвиток соціально - економічних процесів, без істотного розширення функцій держави в розвиток соціально - економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний буде існувати. Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально - економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний дохід, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін. Ці категорії він розглядав у їхній взаємодії та функціональних зв'язках, а також досліджував кількісні функціональні аспекти закономірностей розширеного відтворення, опираючись на окремі положення теорії відтворення Маркса. Щоб наблизитися до рівноваги, за Кейнсом, необхідно, насамперед, регулювати попит через підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі - ефект мультиплікатора). Отже, в теорії Кейнса вирішальна роль належить інвестиціям. Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава має регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежить обсяг національного доходу, зайнятість, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав доцільним збільшення державних витрат на громадські роботи і навіть на військові цілі.

Найважливішим засобом регулювання сукупного попиту, за Кейнсом, є бюджетне регулювання, оскільки під час кризи зниження відсоткової ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.

Прихильники Кейнса обстоювали активізацію процесів перерозподілу доходу, збільшення соціальних виплат, антикризове та антициклічне регулювання. Отже, сучасні послідовники Кейнса відмовляються від ортодоксальних положень, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічному взаємозв'язку з пропозицією і доходами, посилення методів монетарного регулювання. У політиці доходів вони вбачають засіб розв'язання таких проблем економіки, як інфляція та зайнятість.

Чимало послідовників Кейнса виступають за необхідність довготермінового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави у структурній перебудові економіки, в координації економічної політики у міжнародному масштабі. Інфляцію вони пов'язують із особливостями монополістичного ціноутворення та іншими чинниками з витратами виробництва, а фінансову нестабільність - із очікуванням за умов невизначеності, що впливають на динаміку відсоткових ставок, на оцінку майбутніх прибутків та цін різних фінансових активів. Щоб подолати інфляцію необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної політики доповнити політикою доходів, що передбачає добровільну угоду профспілок, монополій та держави про темпи зростання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці. З цією метою неокейнсіанці розробили теорію акселератора, в якій розкрито залежність приросту інвестицій від приросту доходу. При цьому кожний відсоток приросту заходів зумовлює більший відсоток приросту інвестицій.

Теоретико-методологічною основою лівого кейнсіанства є поєднання положень економічної думки з елементами марксистської політичної економії. Лівокейнсіанці гостро критикують ідеї неокласичної школи граничної корисності, намагаються переосмислити чимало фундаментальних категорій політичної економії (вартість, ціну, капітал, прибуток, гроші та ін.), синтезуючи позитивні сторони класичної школи політичної економії та марксистські погляди.

Поєднання окремих ідей неокласиків і кейнсіанства привело до виникнення неокласичного синтезу.

3.4 Неокласичний синтез

Узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напряму (зокрема в межах теорії загальної економічної рівноваги) та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії. Згідно з цією концепцією, залежно від стану економіки необхідно застосувати кейнсіанськи або неокласичні рецепти впливу на економіку. Водночас прихильники ноекласичного синтезу проголошують необхідність вдосконалення методів державного регулювання економіки внаслідок ускладнення економічної системи.

Висновки

Історичний екскурс у минуле економічної думки показує, що люди завжди прагнули теоретично усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської діяльності, а відтак, розгадавши таємниці економічних процесів, спробувати управляти ними. Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовили виникнення економічної теорії.

Але не кожна економічна думка розвивається у систему поглядів і стає економічним ученням. Ні в рабовласницькому, ні у феодальному суспільстві ще не існувало стрункої системи економічних поглядів на економічні процеси. Вона складається поступово в процесі історичного розвитку суспільства.

Могутнім поштовхом до формування економічної науки стало становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. З'явилася потреба в дослідженні всіх цих явищ, вивченні закономірностей функціонування економії в цілому. Врешті-решт постало питання і про джерела багатства націй і народів, груп людей, окремих осіб, засоби їх виміру.

Не відразу, суперечливо, але формується система поглядів на всі ці питання. Відбувається і становлення економічної теорії як науки під назвою політична економія. Цей термін був уперше застосований французьким економістом Антуаном Монкрет'є у праці «Трактат політичної економії» (1615 р.). Тривалий час саме під цією назвою розвивалася економічна теорія. Назва ж походить від грецьких слів «пілітикос» - суспільний, державний і «ойкономія» - управління, домашнє господарство («ойкос» - дім, господарство, «номос» - закон).

Визначне місце в історії політичної економії зайняло вчення меркантилістів. Воно зародилось у XVI-XVII с у країнах Західної Європи. Виражаючи інтереси торгової буржуазії, це вчення було спрямоване проти феодалізму. У меркантилістів об'єктом досліджень був обіг, зокрема багато уваги приділялося зовнішній торгівлі. Саме обіг вважався тією сферою, де створюється багатство. Загалом же у меркантилістів переважав поверховий опис явищ процесу обігу. Вони не створили наукової системи. К. Маркс зазначав, що справжня наука сучасної економічної теорії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до виробництва.

Перенесення аналізу із сфери обігу у виробництво стало початком економічної науки, що пов'язано зі становленням капіталістичного ладу. Саме його розвиток зумовив занепад меркантилізму і виникнення класичної буржуазної економічної науки.

Історично першими на шлях капіталізму стали Англія і Франція, де й зародилася класична буржуазна політекономія. Її засновниками були Вільям Петті (1623-1687 рр., Англія) і фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694-1774 рр., Франція). Питання про походження багатства переноситься ними зі сфери обігу в сферу виробництва. На сню думку, саме тут і створюється багатство у вигляді матеріальних цінностей, а його джерелом є природа і праця. Ф. Кене в своїй праці «Економічна таблиця» (1758 р.) уперше в економічній літературі процес суспільного відтворення розглядав як цілісну систему виробництва, обміну, споживання.

Вищим досягненням буржуазної політичної економії є праці представників англійської класичної школи Адама Сміта (1723-1790 рр.) і Давида Рікардо (1772-1823 рр.). У них досліджувалися виробництво й обіг, зроблено спробу розкрити суть товарно-грошових відносин, науково обґрунтувати походження прибутку. Результати досліджень, основні висновки класиків буржуазної політекономії високо цінує і сучасна економічна наука. Водночас слід зазначити, що через вузькість кругозору творців класичної буржуазної політекономії (так само, як і через недостатню розвиненість на той час самих капіталістичних відносин) вони не зуміли в повному обсязі розкрити суть даної економічної системи. Економічні інтереси й погляди дрібних товаровиробників міста й села капіталістичного суспільства покликали до життя дрібнобуржуазну політекономію в особі Ж Сісмон-Ж Прудона й інших. У працях цих економістів викрито багато недоліків і суперечностей капіталістичного суспільства, але вони мріяли про їх усунення через повернення назад, до старих форм господарювання. На початку XIX ст. на суспільній арені з'явилася така революційна сила, як пролетаріат. Виражаючи інтереси робітничого класу, К. Маркс і Ф. Енгельс поставили на науковий ґрунт соціалістичну ідею, звільнили її від утопічних ілюзій, з одного боку, й відокремили від грубого, зрівняльного комунізму, з іншого. Сформувався так званий марксистський напрям у політичній економії. Маркс і Енгельс уперше для пізнання економічних процесів застосували метод матеріалістичної діалектики. Ставлення нового суспільства вони пов'язували з вищим розвитком матеріального виробництва, демократії й особистості. Заслугою Маркса є також створення стрункої наукової теорії вартості й додаткової вартості. Цим визначається особливе місце марксистської політекономії в історії економічного вчення.

Класики марксизму дали лише загальнотеоретичну модель суспільного розвитку. Вони прогнозували його можливості, виходячи з відомих їм економічних реальностей, і готових відповідей на деталі організації майбутнього суспільства у них не було. Оцінюючи економічні погляди класиків марксизму з сучасних позицій, слід визнати, що певні їх висновки хоч і були правильними для свого часу, не витримали перевірки практикою і підлягають науковій переоцінці сьогодні. Що ж до методології, то вона не застаріла і немає ніяких підстав від неї відмовлятися. Однак і обмежуватися нею не можна. Необхідно подолати кастову замкнутість науки, догматизм, відособленість від прогресивних економічних учень світу.

Наша країна розпочала сьогодні важкий шлях до ринку. Йдеться про перехід суспільно-економічного укладу до якісно нового стану, до формування нового економічного простору, головними діючими особами якого мають стати акціонерні компанії, комерційні підприємства. Теоретикам належить складна робота щодо оновлення теоретичного арсеналу, вивчення досягнень економічної теорії зарубіжних країн, особливо розвинутих.

Зростає також значення ліберального критичного напрямку нових теорій. Це - теорії «троякої революції», «нового індустріального суспільства», в яких піднімається питання про утворення єдиного індустріального суспільства. Йдеться також про необхідність посилення перерозподілу доходів

Підводячи підсумки, можна сказати, що за увесь період свого існування, політична економія постійно переходить з одного етапу на другий. Може саме зараз ми знаходимось на межі якогось нового етапу?

Використана література

1. Мочерний С.В. Політична економія К., вища школа 2002 р.

2. Абрамов В.Л. Мировая экономика навчальний посібник Дашков і К М.2006 р.

3 Борисов Є.Ф. Хрестоматія по економічній теорії. М. Юристь, 1997 р.

4 Державне регулювання ринкової економіки: навчальний посібник. - М. Дело, 2001 р.

5 Дмитриченко Л.І. Історія економічних ученій: Навчальний посібник. - Донецьк, «КИТИС», ДонГУ, 1999 р.

6 Казаков А.П., Мінаєва Н.В. Економіка. Навчальний курс по основам економічної теорії. Курс лекцій. 2-ге вид., іспр. і доп. - М. Видавництво «ГНОМ-ПРЕСС», 1998 р.

7 Камаєв В.Д. Підручник по основам економічної теорії (економіка).-М., 1995 р.

8 Крилатих Е.Н. Основи макроекономіки.-М., ТЕИС, 1999 р.

9 Куликов Л.М. Основи економічних знаній. Навчальний посібник. М. Фінанси і статистика. 1998 р.

10 Курс економіки. Підручник під ред. Райзберга Б.А.-М., 1997.

11 Макконелл К.Р. Брю С.Л. Економікс: принципи, проблеми, політика: в 2 т., Пер. З англ.. - М., Республіка, 1992 р.