Проблеми конкурентоспроможності національної економіки

Проблеми конкурентоспроможності національної економіки сучаснi проблеми економічного розвитку (матеріали «круглого столу»)

Базилюк Ярослава Борисівна - старший консультант Національного інституту стратегічних досліджень

В умовах тривалих кризових явищ в економіці України великого значення набувають не тільки заходи щодо їхнього подолання, а й створення сприятливого середовища для суб'єктів внутрішнього ринку країни у майбутньому. Оскільки через негаразди сьогодення переваги національних суб'єктів у перспективі в практичному розумінні не враховуються, необхідним видається створення умов для динамізму та поступового зростання продуктивності національного господарства. Підвищення добробуту нації на основі високого рівня конкурентоспроможності є не тільки основною метою уряду, а й загальнонаціональним завданням, до вирішення якого мають бути залучені всі верстви українського суспільства. Вже сьогодні зрозуміло, що без загальнонаціональної соціально-економічної ідеї, навколо якої може відбутися консолідація усіх прогресивних сил суспільства на різних його рівнях, майбутній шлях України буде примарливим і нагадуватиме деморалізовану сукупність населення, підпорядковану чужим інтересам та знесилену суперечками між певними кланами всередині країни. Така загальна деморалізація є вкрай небезпечною у багатьох аспектах. Економічна деморалізація буде найвразливішим її наслідком, адже найвідчутнішого удару суспільству завдасть соціальна дезінтеграція, що спричинить його хаотичність та значно посилить його вразливість з боку зовнішніх загроз.

У контексті вирішення цих надзвичайно важливих проблем сьогодні в Україні розроблено програму «Україна - 2010», що має стати орієнтиром розвитку. На цю програму покладаються великі сподівання, а її успіх цілковито залежатиме від того, наскільки вона відповідатиме об'єктивним реаліям сучасного економічного життя України, та, власне, вибору шляхів і методів подолання кризи. Наступні міркування наведені для висвітлення ключового елемента програми - конкурентоспроможності національної економіки.

Умови формування конкурентоспроможності

Як суб'єкт міжнародних економічних відносин (МЕВ) Україна має свідомо входити до системи світогосподарських зв'язків з метою якнайефективного використання усіх їхніх можливостей та підвищення рівня конкурентоспроможності. Однак на практиці конкурентоспроможність національної економіки поки що постійно знижується. Отже, для з'ясування причин такого стану слід проаналізувати внутрішні та світові тенденції, що пояснюють походження цих процесів.

Сучасні міжнародні економічні відносини перебувають у стані трансформації. Для нього дедалі частіше стають характерними нові явища, що раніше не мали такого масштабного прояву: суттєві зрушення у міжнародній економічній системі, які посилюють взаємозалежність і взаємопов'язаність національних ринків; глобальні зміни у процесах конкуренції, що впродовж останніх десяти років розвивалися під впливом усунення бар'єрів між стабільним ринковим середовищем капіталістичних країн та протилежною системою країн колишнього соціалістичного табору - все це демонструє світовій громадськості недоліки теоретичної бази у сфері регулювання сучасних МЕВ, а іноді й повну її відсутність. Тому виявляється певна неспроможність спільних заходів у подоланні наслідків стихійної інтеграції, відбувається загострення кризових явищ на різних світових ринках. Про швидкість процесу об'єднання свідчить таке порівняння: інтеграційний процес у Європі триває понад 50 років з поступовою ліквідацією бар'єрів, недоречностей та суперечок, а економічна інтеграція України і країн СНД у значно більших масштабах де-факто відбулася не менше, ніж за 10 років (з моменту розпаду СРСР) без проведення необхідного комплексу заходів щодо уніфікації умов економічного розвитку країн-партнерів.

Зміна економічної ситуації у світі, що пов'язана з суттєвими зрушеннями у процесах конкуренції, перетікання капіталу, товарів і послуг, міграція робочої сили, спричинила значні деформації у розвитку практично всіх країн світу. Нині не доцільно говорити про кількість країн або економічних систем, які виграли або програли, оскільки наслідки приєднання зараз виявляються частково, а повною мірою стануть наявними лише у майбутньому.

Передусім світова трансформація (уже можна говорити про встановлення нового світового порядку в системі економічних відносин) сприяла суттєвому посиленню мобільності ресурсів і новим зрушенням у розташуванні продуктивних сил у світі. Динамізм та швидкість зазначених процесів створили значні викривлення у світовій конкуренції. Фактичне усунення одного з надпотужних конкурентів - СРСР - надало можливості основним конкурентам захопити його позиції та встановити монополізм в окремих напрямах. Однак національні регулювання певних країн реагували на ці зміни надто повільно. Внаслідок некерованих зрушень на різних світових ринках виникали ситуації надлишку або дефіциту ресурсів (праці, капіталу, товарів), що дуже швидко було використано багатьма суб'єктами МЕВ, які мали з цього неабияку вигоду. У такий спосіб значного поширення набуло накопичення капіталів, зароблених не за рахунок ефективної праці, а за допомогою спекулятивних ігор з цінами. Зокрема, одностороннє відкриття кордонів за умов нерівномірності розвитку країн-партнерів створило стимули для дешевих ресурсопотоків у країни, що мають високий рівень розвитку продуктивних сил, використання яких дає надприбутки. Реалізація готових товарів, вироблених із значно вищою ефективністю, у менш розвинутих країнах за умов дефіциту цих товарів також підвищує рентабельність угод. Проте такий процес «гри» на цінах є обмеженим у часі, оскільки згодом ситуація врівноважується, можливість отримувати прибутки на різниці цін зникає - встановлюються приблизно рівні умови.

Сучасний етап розвитку МЕВ відзначається викривленнями конкуренції. Вони полягають у тому, що ефективність виробництва товарів відходить на другий план, а провідну роль починають відігравати фактори вартості ресурсів у різних економічних системах і можливість отримання більшої рентабельності, не зумовленої ефективністю використання ресурсів. Таким чином, стали наявними усі протиріччя злиття нерівномірно розвинених економічних систем на не паритетній основі. Для конкурентоспроможності це означатиме руйнацію її базових засад.

Класичні концепції конкурентоспроможності, що розглядають умови її досягнення у стабільному ринковому демократичному середовищі, часто не можуть відповісти на те, які заходи треба вжити щодо її збереження у сучасних умовах обома сторонами - сильною та слабкою. А швидкість цих процесів практично не залишила часу для впровадження адекватного регулювання. Світова громадськість майже не вбачала у цьому проблем. При виникненні кризових явищ методи зменшення дії кризи розроблялися на національному рівні, іноді країни об'єднували свої зусилля. Однак грунтовно причини кризи не було розглянуто, антикризові заходи не в змозі ліквідувати справжні причини, що утворювалися внаслідок диспаритетності економічних систем. На сучасному етапі, коли уже виявляються негативні наслідки, зокрема і у високорозвинутих країнах (неплатежі за надані кредити, перевиробництво, підвищення міграції до цих країн, фінансова криза тощо), частіше виникають питання щодо необхідності регуляції та підвищення ролі держави у збереженні конкурентоспроможності, що зазнає надзвичайних ударів від зазначених наслідків.

Основні суперечності, що сьогодні спостерігаються, передусім полягають у підміні факторів конкурентоспроможності та методів її досягнення. Мається на увазі, що класичні передумови досягнення успіху в конкурентній боротьбі суб'єктами МЕВ (значне накопичення капіталу, дешева кваліфікована робоча сила, необмежена сировинна база) самі по собі не можуть бути гарантом високого рівня конкурентоспроможності, особливо за умов різного масштабу цін цих ресурсів для конкурентів.

Як уже зазначалося, нерівномірність систем з різним рівнем продуктивності виробництва, заробітної плати, ставки доходності капіталу, вартості ресурсів, техніко-технологічних можливостей, що визначає масштаб цін, спричинила значне перетікання ресурсів до «сильних» економік. У свою чергу, там відбувається перевиробництво товарів, що не можуть бути реалізовані на внутрішньому ринку (через його насиченість), а також на зовнішньому (через низьку платоспроможність населення). Цих чинників досить для того, щоб обережно підходити до відкриття кордонів і «слабких» економік, що залишаються у ситуації дефіциту. Це є попередженням і для «сильних» економік, де утворюється така кількість ресурсів, яку вони не в змозі використати. Проте, як свідчить практика, розвинуті країни дедалі частіше закривають доступ до свого ринку через встановлення різних бар'єрів, чим створюють для країн зі «слабкою» економікою нерівні умови. Частково така політика пояснюється прагненням країн досягти позитивного сальдо торговельного балансу за будь-яку ціну і без належного врахування побічних результатів як для країн-партнерів, так і для власної економіки. У подальшому заходи щодо виснаження конкурентів та посилення власного монополізму призводитимуть до втрати стимулів підтримки високого рівня конкурентоспроможності.

Отже, протиріччя та негаразди сучасного етапу розвитку світової економіки вносять нові корективи у класичні визначення конкурентоспроможності та методів її досягнення. Слід розглянути найпоширеніші постулати конкурентоспроможності та скоригувати їх відповідно до нових тенденцій.

Як відомо, уряди приділяють велике значення питанню конкурентоспроможності національних економік у зв'язку з надзвичайною важливістю соціально-економічного завдання, що на них покладається: забезпечення стабільно високого рівня життя громадян суспільства. Внаслідок існування тісного зв'язку між розвитком економіки та рівнем життя у суспільстві регулювання економічного механізму має пов'язуватися з удосконаленням методів, що надають розвитку нового поштовху. А отже, створення умов підвищення конкурентоспроможності економіки є одним із головних факторів забезпечення високого рівня життя нації. Натомість, сприяння монополізму через усунення конкурентів призведе до зниження фінансових можливостей, зокрема й для поліпшення якості життя.

Наскільки важливим є рівень конкурентоспроможності для інших країн свідчить вислів професора Гарвардського університету Роберта Рейча: «Америка завжди процвітала за рахунок конкуренції, тому одна думка про втрату конкурентоспроможності на світових ринках викликає у жителів США загальну стурбованість, яку можна назвати своєрідною масовою хворобою» [1, 38].

Існує безліч тлумачень визначення конкурентоспроможності національної економіки та чинників, що її утворюють. Але у зв'язку з тим, що практично конкурують саме фірми, найповніше, на наш погляд, визначення конкурентоспроможності національної економіки наводить Міжнародна організація «Європейський форум з проблем управління». Відповідно до нього конкурентоспроможність - це реальна і потенційна можливості фірм в існуючих для них умовах проектувати, виготовляти та реалізовувати товари, що за ціновими та не ціновими характеристиками є привабливішими для споживачів, ніж товари їхніх конкурентів.

Найкориснішою для збереження потенціалу конкурентоспроможності фірм є ситуація, за якої вимоги до товарів постійно підвищуються, зростає купівельна спроможність населення. Саме це є стимулом для конкурентів до успішної діяльності: збільшення обсягів продукції, поліпшення їх якості та асортименту.

Таким чином, стан конкурентоспроможності залежить від взаємозв'язку між умовами пропозиції та попиту. Кожен з цих елементів не може окремо створювати для нації високий потенціал, особливо у перспективі. Характерно, що низька платоспроможність нерозвинутих країн не дозволяє їм спожити велику кількість товарів, що були вироблені у розвинутих країнах. Це стримує розвиток останніх, накопичуються проблеми реалізації, що, зрештою, призводить до зменшення їхньої конкурентоспроможності.

Майкл Портер, один із провідних сучасних дослідників проблем конкурентоспроможності, наголошував на необхідності відмови від терміна «конкурентоспроможність нації» як такого, що забезпечує економічний розквіт країни. «Головна мета держави - зазначає він, - забезпечити власним громадянам досить високий та зростаючий рівень життя. Здатність держави це зробити залежить не від якогось аморфного терміна «конкурентоспроможність», а від того, наскільки продуктивно використовуються національні ресурси - праця та капітал» [2, 24].

Однак у сучасному світі поряд із процесами викривлення у конкуренції відбувається не ефективне використання ресурсів, а більш рентабельне, отримане внаслідок різниці вартості факторів у системах. Для конкурентоспроможності фірм або країни у цілому це означатиме суттєвий крок назад. Наскільки це глобальний процес - стане зрозуміло з подальших міркувань.

Аналізуючи вплив держави на формування високого рівня конкурентоспроможності національної економіки, доцільно розглянути конкурентоспроможність нації як вектор складових конкурентоспроможності товару, підприємства, сектора економіки та стану попиту в країні. Взаємодія зазначених складових визначає загальнонаціональний рівень конкурентоспроможності.

Конкурентоспроможність підприємства водночас залежить від конкурентоспроможності товарів і комплексу економічних умов їхнього виробництва та збуту. Сучасні процеси вказують на загострення питань стосовно рівня втручання держави при створенні найбільш сприятливого середовища для національних суб'єктів. Протиріччя нинішніх світових зрушень підтверджують те, що створення у межах однієї країни або регіонального блоку осередку з високою конкурентоспроможністю можливе лише за умов автаркії. В іншому випадку однобічний процес функціонування одного суб'єкта за рахунок іншого призведе до суттєвих негативних наслідків і позбавить першого можливостей розвитку.

Конкурентоспроможність товару визначається на основі ціни споживання, що складається з ціни товару та витрат, пов'язаних з його експлуатацією порівняно з конкурентами. Розвиток економік багатьох регіонів світу дозволяє «сильним» економікам отримувати доступ до дешевших ресурсів, значно зменшуючи ціну виробництва продукції. Так, ціна робить товар привабливішим для покупців. А отже, через дії окремих виробників, які використовують переваги дешевих ресурсів, неминуче здійснюватиметься тиск на конкурентів. Це змушує останніх або зменшувати ціну, або виходити з ринку. Проте на такій основі відбуватиметься спотворення розвитку конкурентоспроможності: ціна споживання має зменшуватися, а ціна виробництва за рахунок інновацій, прогресивних технологій може і збільшуватися, адже це потребує додаткових капіталовкладень. Натомість триватиме зворотний процес відходу від нецінової конкуренції до її цінових методів, що також негативно впливатиме на конкурентоспроможність.

Отже, до визначення ефективності у тлумаченні конкурентоспроможності треба додати «за інших рівних умов». Не останню роль у вирівнюванні цих умов відіграє держава.

Водночас конкурентоспроможність секторів економіки визначається на основі рівня можливостей сектора запропонувати потенціал для зростання капіталу та інвестиції.

Уроки світової фінансової кризи висвітлили проблему цінової лібералізації за відсутності ринкових регуляторів. У цьому аспекті важливо зазначити, що абсолютно вільної і нерегульованої цінової політики немає в жодній економічній системі: навіть у країнах з розбудованим ринком цінове регулювання здійснюється численними, не менш впливовими, непрямими важелями. Сектори, що сьогодні необгрунтовано завищують свої прибутки, створюють реальну загрозу конкурентоспроможності. Спостереження за цим явищем у фінансовому секторі світової економіки свідчить про велику диспаритетність на різних національних ринках. Цікаво, що при середній ставці у світі 3-5%, кредити для суб'єктів підприємців у Російській Федерації та Україні надаються під відсотки, що у десять разів перевищують цей показник. Це спричинило суттєві структурні зрушення у світовому господарстві, що певною мірою сприяло занепаду інших секторів. Такий процес примноження капіталу, не підкріплений у реальному секторі, позначився на всіх міжнародних ринках, адже отримані у такий спосіб кошти спрямовувалися до економік інших країн, тим самим сприяючи перевиробництву в них. Можливість отримання спекулятивних прибутків перешкоджала надходженню фінансів до перспективних секторів.

Отже, у нових умовах важливим завданням уряду є вирівнювання економічних і правових параметрів розвитку суб'єктів економічних відносин з країнами-партнерами для уникнення некерованого перетікання ресурсів, що створює їх дефіцит у межах однієї країни та надлишок - у іншій. Регулювання внутрішнього середовища та нарощення конкурентоспроможного потенціалу виявляється ефективнішим засобом протистояння сильним конкурентам, ніж закриття кордонів.

Підсумовуючи наведене вище, слід зазначити особливості сучасних світових процесів, що суттєво впливають на конкурентоспроможність.

1. Посилення монополізації та тиску на «слабкі країни» (сьогодні транснаціональні компанії контролюють до 40% світового промислового виробництва та понад 50% світової торгівлі).

2. Посилення цінової конкуренції.

3. Диспаритетність розвитку світових економічних систем і прискорення процесу їхнього зближення;

4. Часткова зміна якості конкурентної боротьби (через оволодіння певною кількістю напрямів унаслідок штучного ослаблення конкурентів, наприклад, на території колишнього СРСР).

5. Структурні зрушення у світовому господарстві.

6. Переважання факторів рентабельності над факторами ефективності (через відсутність паритетного регулювання економічних відносин між країнами з різними умовами розвитку).

Визначення та оцінка конкурентних можливостей України ускладнені сучасним станом економічного розвитку. Сьогодні визначальним чинником формування високого рівня конкурентоспроможності є відновлення ефективної роботи усіх секторів національної економіки на розширеній основі, оскільки саме така політика стане корисною у змаганні з іноземними конкурентами, які практично усунули національного виробника від конкурентної боротьби.

За такої ситуації запровадження або копіювання елементів зарубіжного досвіду щодо питань конкурентоспроможності лише посилить деформацію господарського комплексу України. У зв'язку з цим необхідна розробка поміркованої політики внутрішнього курсу, що була б здатна подолати кризові явища у країні та завоювати для неї гідне місце серед країн-партнерів на основі високої конкурентоспроможності національної економіки.

Ринково-конкурентна ситуація в Україні

Українська економічна модель, як і економічні моделі країн, що утворилися на просторі колишнього СРСР, - це особливий господарчий комплекс, що формувався понад 70 років. Розбіжності з капіталістичним світом спостерігалися насамперед у мотиваційному полі, на яке значною мірою впливали ідеологічні настанови. Ринок, у тому числі й український, формувався не за рахунок еволюційного розвитку форм і методів ринкової саморегуляції та демократії, а внаслідок настанов, що у деяких випадках ішли у розріз з об'єктивними економічними законами.

Пріоритетним напрямом в економіці вважався військово-промисловий комплекс, у якому застосовувалися високі технології. Значного розвитку досягли освіта та наука. Проте для секторів, що виробляють товари народного споживання, була характерною низька впровадженість новітніх технологій.

Стимулювання галузей групи А позначилося на скороченні секторів групи Б, тобто постійно зменшувалися джерела розвитку останньої. У секторі Б практично не використовувався один із найпотужніших науково-технічних потенціалів у світі. Так, у США надзвичайно важливі й перспективні розробки та дослідження у сфері військово-промислового комплексу, що потенційно мали б комерційний успіх для інших галузей господарського комплексу, всебічно залучалися до їхніх потреб. Пояснення ситуації у радянській економіці слід шукати не стільки у низькому мотиваційному полі, скільки у відсутності конкуренції між виробниками продукції на внутрішньому ринку: раціональність розміщення продуктивних сил не передбачала розвитку конкурентного середовища.

Модель СРСР характеризувалася автаркічністю, у зв'язку з чим на світові ринки виходила обмежена кількість виробників певних секторів економіки. Виробники користувалися містким внутрішнім ринком, що споживав великі обсяги продукції, яка вже на той час була менш привабливою, ніж іноземна. Радянській системі була властива патерналістська політика щодо збиткових виробництв, чиє марнотратство відшкодовувалося державою, і що практично неможливе у капіталістичному світі. Цим пояснюється практична відсутність на момент розпаду Радянського Союзу значної кількості конкурентоспроможних виробників на світових ринках.

Безперечно, сильною стороною СРСР були наукоємні галузі, що розвивалися завдяки державній підтримці та всебічному стимулюванню освіти та науки.

З розпадом СРСР Україна успадкувала протиріччя радянської системи управління економікою.

Для української економіки у той період були характерними такі риси:

- розірвані цикли замкненого на території СРСР виробництва;

- низьке мотиваційне середовище для здійснення підприємницької діяльності;

- низька заробітна плата громадян (як наслідок - низький попит);

- низька ефективність суспільної праці;

- значний виробничий потенціал із застарілим, морально та фізично, обладнанням;

- деформована структура виробництва;

- переважна частка державної власності;

- значна зайнятість населення навіть на неефективних підприємствах, продукція яких збільшувала затовареність внутрішнього ринку;

- високий рівень освіти громадян;

- висока концентрація виробництва;

- відсутність конкуренції на внутрішньому ринку;

- дефіцит деяких видів товарів на внутрішньому ринку.

Реалізація патерналістської політики (підтримка зайнятості населення у виробництві товарів, що не мають збуту) призводило до нерентабельності таких виробництв. Низький платоспроможний попит спричинив загострення міжгалузевої конкуренції. Сектори, що всебічно підтримувалися державою і були конкурентоспроможними на світовому рівні, почали скорочуватися. Посилення міжгалузевої конкуренції та дефіцит бюджету не дозволили розвиватися перспективним напрямам та новим секторам, що потребували значних інвестицій.

Найвідчутнішого удару економічний потенціал зазнав унаслідок таких процесів: подорожчання енергоносіїв, відокремлення внутрішніх ринків збуту країн екс-СРСР від їхніх колишніх сировинних баз, цінової лібералізації на внутрішньому ринку та зовнішньоекономічної лібералізації автаркічної у минулому системи.

Подорожчання енергоносіїв збільшило витрати в усій економіці. Україна споживала більше, ніж виробляла, через незадовільний стан продуктивності виробництва. Підтримка численного персоналу на підприємствах, що виробляли товари, які не відповідали ринковій кон'юнктурі, лише посилювала кризу.

Цінова лібералізація надала можливість виробникам відшкодовувати марнотратство, що спричинило нові витрати. За повної відсутності важелів стримування збільшення витрат, а саме конкуренції, ці процеси розпочалися в усіх секторах економіки. Цінова лібералізація у нерозвиненому ринковому середовищі, впроваджена без упереджувальних заходів, поширила свавілля та диктат, унаслідок чого ціни не регулювалися і монополісти, якими були практично усі суб'єкти господарювання, мали змогу відшкодовувати надмірні витрати, не пов'язані з виробництвом.

Як зазначалося, збереження певних структурних пріоритетів відбувалося за рахунок секторів, продукція яких була дуже потрібною для задоволення потреб внутрішнього ринку. Через те, що у пріоритетні сфери спрямовувався значний ресурсний потенціал, розвиток інших галузей, у тому числі й значної частки перспективних, усебічно стримувався. Таким чином, галузі, що мали багато конкурентних переваг (місткий внутрішній ринок, замкнутий цикл виробництва, високу рентабельність, кваліфіковану робочу силу, низьку заробітну плату) і всі шанси конкурувати на світових ринках, стали збитковими.

За таких умов лібералізація зовнішньоекономічної діяльності остаточно підірвала позиції національних виробників. Адже змагання за споживача на внутрішньому ринку України між іноземними та вітчизняними товарами продемонструвало практичну нездатність останніх скласти гідну конкуренцію. Споживчі переваги дедалі частіше надавалися іноземним товарам, оскільки на одиницю вартості вони могли задовольнити значно більший обсяг потреб українського споживача. Тому великі товарні потоки з-за кордону отримали «зелене світло» до внутрішнього українського ринку.

За такої ситуації у нерозвиненому правовому полі стосовно питань антимонопольного законодавства дії національних монополістів також сприяли підвищенню витрат виробництва. А процес приватизації, що відбувався у непідготовленому до ефективної роботи середовищі, сприяв численним порушенням та розвалу виробництв.

Результати необачного відкриття кордонів можна дослідити через аналіз-порівняння України з її найбільшими торговельними партнерами у 1998 р.

Місце України серед торговельних партнерів

Виходячи з наведених у таблиці 1 порівняльних показників, можна говорити про складне становище України серед її найбільших торговельних партнерів. Так, ефективність національної економіки України є найнижчою - лише 2230 дол. США створеного національного продукту на душу населення. За цим показником Україна посідала у світовому рейтингу 1995 р. 84-те місце, що характеризує надзвичайно низький рівень конкурентоспроможності країни, адже це її визначальний показник. Середньорічний спад ВНП на душу населення у розмірі 8,5% при постійному його зростанні в інших країнах, крім Російської Федерації, свідчить про вкрай небажану тенденцію до деформації виробничо-промислового комплексу України, його негнучкість та нездатність адаптуватися до попиту на світовому ринку (табл. 1).

Виходячи з розрахунків на основі даних таблиці 2, у період 1990-1996 рр. збільшення використання енергії у Китаї, США, Туреччині та Італії на 1% призвело до зростання ВВП відповідно на 2,46%, 1,5%, 0,7% та 0,7%. Зменшення ж обсягів ВВП на 1% в Угорщині скоротило використання енергії на 2,3%, у Російській Федерації - на 0,3%, в Україні - на 0,1%, а у Білорусі використання навіть збільшилося на 1,6%. Фактично це свідчить про існування чинників, через які зменшення виробництва не призводить до скорочення використання ресурсів. Такими чинниками є виробництво «тіньової» продукції, а також збільшення витрат ресурсів унаслідок використання застарілих технологій, значної амортизації основних виробничих фондів підприємств, зменшення продуктивності праці. Це призводить до підвищення нераціональності господарювання, зростання енергоємності виробництва та збільшення витратної частини у ціні створеного продукту. Водночас це - скорочення прибутку та інших елементів у ціні, що зменшують матеріальну основу виробництва.

Кількість створюваного ВВП на кілограм умовного палива в Україні також низька. Це менше, ніж виробляють в Італії у 14 разів, у США - у 6,5; у Туреччині - у 4,5; у Білорусі - 2; у Китаї - 1,75 та у Росії - у 1,25.

Чистий імпорт енергії (табл. 2) в Україні у 1994 р. становив 48% загального обсягу, що споживався (у 1980 р. з незначною перевагою Україна була чистим експортером енергії). Збільшення використання енергії при зменшенні обсягів виробництва та «невідпрацювання» витрат, пов'язаних із збільшенням її споживання, свідчать про песимістичні прогнози щодо розвитку конкурентоздатності національної економіки. Адже від якості споживання енергії залежать витрати в усіх секторах економіки.

Тільки неефективне використання цього ресурсу завдає руйнівного удару всій економіці. Внаслідок цього створюється надвеликий торговельний дефіцит («вимивання» коштів із національної економіки через збільшення обсягу імпорту енергоносіїв), стимулюється висока імпортна залежність через нарощування заборгованості за поставлені енергоносії, переносяться витрати на суміжні сектори економіки.

Обсяги промислового виробництва та сільського господарства України знижувалися швидкими темпами. Так, середньорічний спад протягом 1990-1995 рр. промислового виробництва становив 21,6%, а сільського господарства - 9,7%. Таких швидких темпів деіндустріалізації не спостерігалося у жодній з наведених країн. Значний спад у виробництві сільськогосподарської продукції свідчить про знищення одного з традиційно стабільних секторів економіки України, де вона має певну кількість конкурентних переваг.

Участь України у світовій торгівлі у 1995 р. (див. табл. 1) обмежується 0,27% світового експорту, що відповідає 17,03% ВВП. Це - найнижчий показник виробництва експорту серед партнерів на душу населення (низький показник Китаю пояснюється значною чисельністю населення), до того ж експорт мав переважно сировинне походження.

Змагання за ринки, що постійно посилюється, вимагає від фірм більших зусиль та потужностей, а для країн їх базування - зваженої внутрішньої та зовнішньої політики. США, що у 1995 р. посідали провідне місце у рейтингу світових експортерів, дедалі частіше віддають перевагу внутрішньому місткому ринку, який добре захищений. У країні експорт у ВВП становить 8,41% (11,37% світового експорту). Німеччина має 10,18% світового експорту, забезпечує його часткою у 21,68% ВВП та орієнтується на зовнішні ринки. Географічне положення України сприяє вигідним відносинам з таким впливовим партнером. Зростання експорту Німеччини у середньому становить 2,2% щороку. В Італії виробляється у 15 разів більше експортної продукції на душу населення, ніж в Україні. Протягом 1990-1995 рр. там спостерігалася стійка тенденція до щорічного зростання експорту на 6%.

Україна поступається Китаю, Угорщині, Польщі та Туреччині за показниками здійснення експортних операцій. Структура експорту в цих країнах також краща: частка промислових товарів відповідно становить 81%, 68%, 60% та 72%.

Захищеність ринків (див. табл. 1), досліджена на основі тарифу з усіх продуктів за період 1990-1996 рр., має номінальний характер. Адже не враховано комплексу чинників нетарифної природи, що значною мірою перекривають доступ до внутрішніх ринків. Однак слід зазначити, що неконкурентоспроможність української продукції викликана не тільки протидіями з боку іноземних країн.

Порівняльні параметри валових інвестицій та валових заощаджень внаслідок неоднакових шляхів економічного розвитку характеризують країни по-різному. Так, для наведених промислово розвинутих країн (див. табл. 1) валові інвестиції у середньому 20% від ВВП (зважаючи на високий номінальний показник ВВП) задовольняють високу продуктивність суспільної праці та інших показників. Приблизно такі ж за розміром у структурі валові заощадження забезпечують місткість та динамічність внутрішнього ринку. Для країн - колишніх республік СРСР структура зазначених параметрів, враховуючи низький номінальний показник ВВП, не дає підстав для оптимістичних оцінок. До того ж спрямування інвестицій у неефективну економіку призводить до їхнього марнотратства. Заощадження населення, по-перше, витрачаються на ефективніший іноземний товар. По-друге, внаслідок значної диференціації населення за доходами вони зберігаються у відносно невеликої частки населення, яка об'єктивно не може їх реалізувати повністю. Таким чином, робити висновки щодо поліпшення структурних пропорцій ВВП - передчасно.

В Україні майже половина надходжень від експорту товарів та послуг у 1995 р. була еквівалентна зовнішній заборгованості держави. У 1998 р. така диспропорція посилилася - експорт зменшився, а борг збільшився. Німеччина, США, Італія, Туреччина, Польща, Китай мають тенденцію до збільшення обсягів саме експорту з великим вмістом доданої вартості, й використання запозичень призводить до поліпшення соціально-економічних параметрів. Якщо ситуація в Україні не зміниться, ні зовнішніх, ні внутрішніх надходжень не вистачить на обслуговування та погашення боргів.

Найболіснішим наслідком від неконкурентоспроможної економіки для України є втрата населення. За даними експертів Світового банку, в Україні до 2010 р. залишиться лише 47 млн населення, а за даними українських експертів - ще менше (на 1998 рік - 50,5 млн. - World Development Indicators. - CD Rom, World Bank.-1998). Сьогодні країна поступово втрачає не тільки наукову еліту та висококваліфіковані кадри, які спроможні значно підвищити конкурентоспроможність держави, а й робочу силу взагалі. Фактор людських ресурсів у системі конкурентоспроможності відіграє одну з провідних ролей, а збереження його потенціалу виступає пріоритетним питанням для держави.

Наведене експрес-порівняння України з її найбільшими торговельними партнерами свідчить про суттєву відмінність економічного розвитку: український господарчий механізм не забезпечує належної ефективності використання ресурсів праці та капіталу і процесу розширеного відтворення, що призводить до погіршення усіх інших соціально-економічних параметрів.

На сучасному етапі не можна говорити про використання в Україні конкурентних переваг будь-якого порядку (дешева робоча сила, рівень ресурсозабезпеченості деякими видами сировини), адже офіційний сектор економіки є неефективним. Натомість найближчі конкуренти країни широко застосовують конкурентні переваги вищого рівня: високі та запатентовані технології, стимулювання виробництва унікальних товарів, всебічне залучення наукової еліти, у тому числі громадян з колишніх республік СРСР та з країн СНД, можливість кредитування інновацій тощо. Таким чином, використовуючи ці переваги, розвинуті країни світу зменшують ціну споживання та оволодівають новими ринками збуту.

Україна подібна до промислово розвинутих країн лише в одному: кожний етап відтворення вимагає більших коштів. Проте якщо у країн-партнерів це пов'язано з високою вартістю нових технологій, що забезпечує в кінцевому підсумку значно вищий суспільний ефект, то в Україні через приховану інфляцію необхідні нові грошові надходження. Інфляційні процеси, що стримуються за рахунок жорсткої монетарної політики і не підкріплюються заходами у реальному секторі, набувають прихованої форми і виявляються через збільшення витратності продукції. Внаслідок цього накопичуються чинники, що призводитимуть до вибуху в економіці.

Зазначені негативні явища в економіці України порівняно з її найбільшими торговельними партнерами свідчать про відсутність зваженої комплексної стратегії щодо розвитку конкурентоспроможності національної економіки. Деструктивний вплив нерівноцінних економічних відносин має бути якнайшвидше зупинений, і особливу роль у цьому має відіграти зміцнення національного виробника на основі його ефективної роботи.

Перспективи

Для визначення перспектив України у відносинах з торговельними партнерами варто проаналізувати процеси, що безпосередньо впливають на конкурентоспроможність. З точки зору ресурсо-економічного потенціалу Україна посідає гідне місце за розмірами економіки порівняно з країнами-партнерами. Маючи вигідне економіко-географічне положення (центр Європи), Україна володіє розгалуженими транспортними комунікаціями (авіаційним, автомобільним, залізничним, морським, річковим, трубопровідним та ін. видами транспорту).

Країна має галузі, що за часів СРСР посідали провідне місце в економічному комплексі: машинобудування, радіоелектронна промисловість, авіа- та суднобудування, металургія, хімічна, легка, харчова промисловість. Україна володіє значними мінерально-сировинними запасами, у тому числі унікальними родовищами, а також значним науково-технічним потенціалом. Проте відбуваються процеси руйнації економіки та посилення кризи конкурентоспроможності, що унаочнює рисунок 1.

Успіх у нарощуванні ресурсу конкурентоздатності нації полягає у забезпеченні ефективності роботи господарської одиниці в економіці, що поширює позитивний ефект на споріднені галузі. Ефективна робота суб'єктів економіки за умов забезпечення розширеного відтворення означатиме більш високу заробітну плату для її робітників, а отже, підвищення платоспроможного попиту, що спрямовуватиметься на реінвестування коштів у виробництво через закупівлю товарів. Отже, здійснюватиметься відтворення усіх суб'єктів економічних відносин на розширеній основі. У цьому контексті зростання ефективності одного суб'єкта сприятиме ефективності економіки у цілому і позитивному впливу на суспільство.

Проте сучасні процеси в Україні, що безпосередньо впливають на рівень конкурентоспроможності, відбуваються всупереч ідеології створення ефективної конкурентоспроможної економіки. Виходячи з даних, наведених на рисунку 1, можна дійти висновку, що надзвичайна слабкість суб'єктів економічної діяльності України дає можливість використовувати національні конкурентні переваги іноземним суб'єктам, дедалі витісняючи національних товаровиробників.

Відповідно до даних рисунка 1, всі дії, що тією чи іншою мірою знижуватимуть ефективність окремого суб'єкта та не забезпечуватимуть його відтворення, будуть спрямовані на економіку в цілому та призводитимуть до погіршення конкурентоспроможності як у поточному періоді, так і в перспективі.

Отже, основними перешкодами формування конкурентоспроможності національної економіки є такі:

1. Входження до світової системи неефективною та слабкою економікою (витіснення вітчизняних товарів з внутрішнього та зовнішнього ринків, зниження можливостей виробництва нових товарів тощо).

2. Відплив ресурсів (робочої сили, капіталу та сировинних запасів).

3. Скорочення виробництва та робочих місць.

4. Розвиток та поширення «тіньової» економіки.

5. Низька якість та висока ціна національних товарів.

6. Розрив зв'язків у національних кластерах (наприклад, між виробником і видобувачем сировини).

7. Знищення національної сировинної бази.

8. Нераціональна експортно-імпортна структура, внутрішня структура виробництва.

9. Залежність від імпорту.

10. Перенесення за кордон найпродуктивніших робочих місць.

11. Стримування внутрішнього попиту.

12. Відсутність у національного виробника необхідних навичок та можливостей конкурентної боротьби з іноземними виробниками.

13. Відсутність законодавства, що обмежує вияви монопольної поведінки резидентів і нерезидентів.

14. Розташування на території України промислової периферії розвинутих країн, тобто енерго- та екологоємних виробництв.

Саме ці умови характеризують низький рівень конкурентоздатності економіки України, що визначає регресивний розвиток продуктивних сил. За даними Держкомстату України, протягом січня-серпня 1998 р. кожне друге підприємство працювало збитково, всього було збитків на 4007,7 млн грн. Фактично половина секторів офіційної економіки є вимираючою, а через взаємозв'язок суб'єктів на єдиному економічному просторі ця тенденція є загрозливою для всієї економіки. У цьому контексті зрозумілим є відхід суб'єктів підприємницької діяльності до «тіньових» засад ведення бізнесу, оскільки у цьому реалізується прагнення до найрентабельнішого використання ресурсів.

По суті, «тіньова» економіка не конкурентоспроможна, адже рентабельність у цій сфері забезпечена не інноваційними впровадженнями або більшою ефективністю, а за рахунок віднесення збитків до офіційного сектора і «зняття вершків» у «тіньовому». Тобто обидва сектори національної економіки не створюють засади її конкурентоспроможності.

Процеси відродження конкурентоспроможності мають бути комплексно узгоджені, мати системний характер і спрямовуватися у такому руслі.

1. Усунення диспаритетності розвитку.

Вжиття заходів, що не тільки відновлюватимуть паритетний режим роботи усіх секторів економіки, а й вирівнюватимуть умови роботи національних та іноземних суб'єктів. Проте на перших етапах можливий відхід від принципів лібералізму в зовнішньоекономічній діяльності, що матиме негативний вплив на національну економіку. В такому контексті слід передбачити заходи щодо посилення капіталотворення в усіх секторах економіки і вирівнювання умов його формування.

2. Створення мотиваційного поля підвищення ефективності галузей народного господарства на розширеній основі:

- введення економічних важелів зростання економіки (ресурсозбереження, інновацій тощо);

- введення контролю за цінами на енергоносії та конструкційні матеріали;

- стимулювання економії енерго- та ресурсовитрат;

- розширення амортизаційної бази;

- введення контролю за монопольною поведінкою;

- організаційно-технічне сприяння малому та середньому бізнесу.

3. Розширення попиту (виробничого та споживчого):

- підвищення на основі ефективної роботи підприємства заробітної плати;

- стимулювання виробничого попиту через держзамовлення та інші регулятори.

Нині проблеми конкурентоспроможності національної економіки України виступають на перший план і потребують ретельного вивчення і трактування у спектрі сучасних економічних процесів.

Джерела

1. Дубовий І.О. Економічні і торговельні відносини США з Японією. - Черкаси: Б. в., 1994.

2. Портер Майкл Е. Международная конкуренция. - М.: Междунаp. отношения, 1993.