Філософія бізнесу в реаліях українського суспільства

ФІЛОСОФІЯ БІЗНЕСУ У РЕАЛІЯХ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Питання відносно того хто, коли, що та як повинен зробити для розвитку в Україні підприємництва, з часом все більше виглядає риторичним. Всім, хто якимось чином цікавиться даною проблематикою, ясно як божий день, що створення нормального ринкового середовища є прерогативою держави, її виконавчого апарату. Для цього Верховною Радою прийняті відповідні Закони, є Укази Президента і Постанови Кабінету Міністрів.

Але за словами і деклараціями про державну підтримку малого підприємництва самого розвитку підприємництва у реальному вимірі, не спостерігається.[11]

В цій статті ми робимо спробу з чисто підприємницьких позицій розставити деякі акценти в тому, чому ринкові відносини так тяжко приживаються в нашому суспільстві і що цьому процесу заважає і висловити, з цього приводу, деякі поради і зауваження ( можливо корисні для справи).

Отже, почнемо з голови, якій належить не тільки формувати цілі і завдання, але й забезпечувати їх відповідне виконання.

На рівні центральних органів влади про малий бізнес згадується переважно у загально - теоретичному аспекті як щось таке, в принципі позитивне, яке існує у розвинутих країнах світу і має існувати і у нас, і яке слід було б якось підтримувати аби воно самотужки не померло. Вважається, на цьому рівні, що це не щось критичне, як наприклад НАКи і ГОКи, або енергоринок і нафтопроводи та металзаводи і інші такі собі колоси і велетні бізнесу, хазяїв і менеджмент котрих весь уряд і держава знають у обличчя, яких цінують і поважають також і за кордонами, з якими радяться, до міри поважають або побоюються, бо вони - це гроші, бюджет, пенсії, валюта, і все решта, від чого залежить міць держави, її соціальна і політична стабільність, але, все ж такі доволі важливе.(існування і розвиток МСБ є одним з індикаторів при оцінці ринковості тієї чи іншої економіки. Неповага до нього може призвести до негативної реакції Заходу).

Саме ці елітарні кола формують законодавчі і виконавчі органи влади, виступають носіями державної політики в усіх сферах суспільного життя (зрошування буржуазії з державною владою у термінології соціально-економічної науки називається олігархією, а люди, які уособлюють цю функцію називаються олігархами). Переважна більшість з них є сьогодні мешканцями столиці України міста Києва. Тут вони несуть високу державну службу, тут розташовані центральні офіси їх приватних фірм, тут вони обросли вже нерухомістю і таке решта, що дає підстави їм самим вважати себе представниками національної еліти. Та й суспільство вже практично звикло називати, чи вважати, людей такого рівня національною елітою, яку можна любити або не любити, але поважати приходиться.

Важко сказати, чи скористалися змістом порад з популярної книжки “Як стати мільйонером!” вітчизняні олігархи чи дійшли до цього якимось іншим шляхом, факт залишається фактом, що цій елітарний клуб є в українських сучасних умовах дуже закритою організацією і, власне, за такою своєю природою, виступає на боці консервативного крила суспільства, вельми не зацікавленого у виникненні у нашій країні вільного і конкурентного ринку, становленню і розвитку малого і середнього бізнесу.

Тому, грубо кажучи, малий і середній бізнес на “верхах”, в принципі нікого з поважних людей не цікавить. Його проста не допускають і не сприймають як рівноправного партнера. На підтримку цієї тези, можна навести ц слова відомого в Україні бізнесмена М.Бродського, який рік тому писав: - “Підприємства та сфери економіки, контрольовані всім відомими представниками політико-олігархічних кланів, були й залишаються у більш виграшній ситуації, ніж виробники без так званого політичного даху. До речі, заводи та комбінати, що належать вітчизняним олігархам, зорієнтовані в основному на експорт.

Внутрішній ринок їх мало цікавить. Тому вони й створили таке економічне середовище, в якому експортноорієнтовані підприємства і зароджуваний малий та середній бізнес не можуть конкурувати на рівних...” [39, 24]

Тепер, щодо влади на місцях. Регіональні бізнес - еліти формуються, як правило, навколо керівників областей - адміністрацій і обласних Рад. Складаються вони також з представників крупного бізнесу, але, як правило, бізнесменів трохи нижчого рівня ніж олігархи національного масштабу. Значна частина серед них - це менеджери державних, чи напівдержавних підприємств або структурних підрозділів загальнонаціональних корпорацій, розташованих на даній території, керівники регіональних органів державної влади, банківських філій, тощо. Якщо вдатися до складання умовного рейтингу української бізнес еліти, то регіональні бізнесмени , на відміну від “флагманів” , скажімо першої десятки або двадцятки, будуть замикати номери першої сотні а то й посідати у другій. Податкова адміністрація вважає їх бізнесом першого сорту і персонально під їх обслуговування у всіх обласних центрах створено окремі податкові органи. Вони так і називаються - Спеціалізовані державними податковими інспекціями (СДПІ)по роботі з великими платниками податків. Їх регіональна прив'язаність визначається не тим, що вони є “патріотами” якихось міст, селищ і місцевостей. Ні. Все значно простіше - проста вони “ збирають врожаї» на “ниві”, обмеженій певними адміністративно - територіальними рамкам. Їх бізнес інтереси і місце “під сонцем” значною мірою залежатиме від стосунків з обласною владою, яка , в свою чергу, визнаючи видатну роль цих бізнес - структур у економічному становищі відповідних територій, створю їм найкомфортніші умови для господарювання і надає всі можливі преференції, в тому числі, і лобіює їх інтереси на державному і, у окремих випадках , міжнародному рівнях.

Оскільки МСП не користуються як правило, за виключенням окремих, особо наближених до бізнес - еліти, ніякими пільгами і преференціями, справа їх виживання окрім їх самих нікого не цікавить. Оскільки влада обласна, принаймні на сьогодні, веде закритий від громадськості спосіб життя ( політика непрозора, рішення занадто заполітизовані і персоніфіковані), справа планування бізнесу щодо приватних підприємців залишається в принципі дуже ризикованою. Та якби не необхідність звітуватися перед центральними органами державної влади про стан і розвиток МСП, регіональні влади(обласні і районні держадміністрації), принаймні у Донбасі, з радістю б забули про існування підприємництва як такого. У всякому разі монополізму регіональних бізнес - еліт надалі, навіть й у потенціалі, ніхто і ніяк би не загрожував. Саме питання про конкурентність і відкритість економічного середовища, про рівні умови для всіх суб'єктів господарювання відпало б і було б знято на довгі роки з порядку денного регіональної бізнес - еліти віртуальної корпорації “Донбас”.

Підсумовуючи першу частину розмови, можна дістатися певних висновків, які , як здається, лежать на поверхні проведеного первинного аналізу. Виглядає так, якщо на щаблі національної і регіональної (обласної) влади і підтримуючих її еліт мале підприємництво по суті нікого особливо не турбує, то, логічним було б припустити, що самою зацікавленою стороною в становленні і розвитку малого і середнього бізнесу в Україні мала б стати місцева влада ,передусім, в особі органів територіального самоврядування міст, сіл і селищ. До такого висновку підштовхує нас і податкове законодавство, яке, виходячи з природи і специфіки виробнично-економічної діяльності малого підприємництва , органічно поєднало його доходність з бюджетами самоврядування.

Нажаль, на практиці, ця зацікавленість виявляється лише у частині фіскальних (і не тільки) зобов'язань суб'єктів МСП перед місцевою владою. Щодо, скажімо, створення конкурентного середовища або рівного доступу до кредитних і комунальних ресурсів, відкритої і прогнозованої політика в сфері земельних відношень, тощо, то тут місцева влада особливої зацікавленості не проявляє. Скоріш навпаки. Наприклад, таке спостереження. Майже 100% міських рад міст обласного значення щорічно приймають, і, відповідно звітуються про виконання, Програми підтримки малого бізнесу і підприємництва. Результативність таких Програм навіть у їх розробників викликає сумнів. Але ця формальність постійно (reproduce) відтворюється тільки заради того, щоб там “наверху”, в першу чергу у облдержадміністрації, не дай боже не потрапити у чорний список тих, хто не розуміє важливість державної політики щодо розвитку і , відповідно, підтримки малого підприємництва. Натомість, паралельно з такими Програмами, тими ж самими Радами і міськими Головами, на тих же самих сесіях, приймаються багато чисельні рішення щодо постійного підвищення ставок ринкового збору, орендної плати на нерухомість і земельні ділянки, введення додаткових обмежень на розміщення об'єктів реклами, торгівлі, і таке інше. За цими додатковими обмеженнями і бар'єрами слідують нерозлучні супутники “адміністративної економіки” - додаткові офіційні грошові сплати, збори і таке інше (для підприємців - побори).

Виходить так, що й місцева влада також не дуже то щиро ставиться до малого підприємництва. І цьому є досить логічне пояснення.

По -перше, малий бізнес контролювати значно складніше ніж потужні підприємницькі структури ( за винятком тих, котрі контролюються регіональними і національними елітами).

По друге, з неорганізованою масою важко мати справи. Переважна більшість посадових осіб і керівників органів місцевого самоврядування дивляться на підприємців не як на партнерів по бізнесу, а як на конкурентів за розподіл ресурсів (матеріальних, людських, природних і решта). І тут немає нічого дивного, бо всі ці органи очолюються або крупними бізнесменами місцевого рівня, або їх ставлениками, кровно не зацікавленими в становленні конкурентного середовища. Варто подивитися на склад Донецької, наприклад, міської Ради щоб пересвідчитися, що це клуб “серйозних” бізнесменів, які зібралися не для того, щоб створювати собі конкурентів, а для того, щоб зберігати своє монопольне становище. Вони і владу собі наймають таку, яка б була виконавцем їх замовлень і оберігала їх монополізм.

Третє. В свідомість значної частини місцевих керманичів і посадовців місцевого самоврядування, які, як то кажуть “пройшли стару школу життя”( а саме таких переважна більшість), раз і назавжди було закладено негативне відношення до приватної власності і приватних підприємців, як класу паразитуючому на трудовому суспільстві. На їх думку підприємці - це “торгаші”, яких варто, як колись висловлювався про своїх принципових ворогів літературний герой п'єси М. Булгакова “Собаче серце” робітник сан очистки товариш Шаріков, треба душити, і душити. Соціалізму вже 15 років немає, немає й радянської системи виховання. Але ринкова свобода й рівність суб'єктів господарювання значною частиною суспільства й досі сприймаються з упередженістю. Дивно, що носіями цієї хибної ідеології в сучасних умовах виступають регіональні бізнес - еліти. Вони й дають установку чиновникам на агресивне відношення до “чужих” приватних підприємців. Пояснення для такої поведінки знаходяться примітивні - від обвинувачення підприємців у не патріотичності до справ територіальної громади, або у небажанні співпрацювати з владою, або у нерозумінні регіональної і державної політики і таке решта нічим не обґрунтоване безглуздя. Типовий приклад: звітуючись про стан розвитку підприємництва у 90-95% випадках керівники виконавчих органів влади і місцевого самоврядування скаржаться на те, що переважна кількість малих підприємств працює у сфері торгівлі і надання послуг. Після таких слів, як правило, формулюється завдання - підвищити відсоток малих підприємств у сфері виробництва товарів, необхідних для міста (регіону). І що вражає більше за всього, що такі обговорення і рішення приймаються не де не будь у якісь глухій провінції якимись малограмотними людьми, а навпаки, на самому серйозному рівні - сесіях міських і обласних рад, засіданнях виконкомів, тощо. Так і хочеться запитатися у таких керманичів, невже Ви й насправді так думаєте, що саме Вам а не власнику інвестицій краще знати де , у яке підприємство вигідніше вкласти гроші, здоров'я і інтелект? Чим Вам так кортить підпорядкувати все навколо себе, що розум і здоровий глузд виявляються безсилими проти патологічної жаги авторитаризму і пов'язаних з цим звичок і понятій? Прислухайтеся до носіїв цивілізованого досвіду (вже згадувався у цій статі пан Реццо Шлаух), які вже на практиці давно довели, що - «…для любой страны лучше, если её экономика зависит не от одного или нескольких крупных концернов, а от множества малых и средних предприятий. Если бизнес испытывает трудности перед бюрократической волокитой, страдает от несправедливого правосудия, ненадёжной правовой системы, он не будет развиваться».

Не подолавши наслідки такої, я б її назвав адміністративно - авторитарною, моралі розраховувати на розвиток вільного ринку і підприємництва дуже важко. Таких керівників і взагалі чиновників, які погоджуються миритися з беззаконням і ще й самі приймають в ньому участь, треба на деякий час відстороняти від кабінетів і лишати повноважень у системі управління. Можливо, деяким з них, треба допомогти сісти за парти і заново повчитися філософії, теорії права, економіки, задля того, щоб вони все ж таки зрозуміли, що ми зараз живемо не при соціалізмі, і що вже це не їх право визначати що та як кому робити. Можливо цій теоретичний курс, найбільш не сприйнятливим до наук, слід доповнити і курсом практичного виживання, запропонувавши їм на загальних засадах взяти і розпочати свій власний бізнес. Ми впевнені, що більш ефективного методу перенавчання фахівців “старої школи господарювання” знайти в принципі неможливо. Тому цій алгоритм, на нашу думку, треба якомога активніше використовувати як на найвищому, загальнодержавному рівні, так й при формуванні кадрового складу працівників місцевих органів влади і самоврядування.