Державне регулювання інноваційних процесів в розвинених країнах

Державне регулювання інноваційних процесів в розвинених країнах

Оксана Кузьменко,

кандидат економічних наук,

доцент кафедри економічної теорії

Донецького державного інституту штучного інтелекту

У статті аналізується державне регулювання інноваційного розвитку країн ЕС, США, Японії, що спрямоване на подальше поглиблення кооперації у галузі науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт та впровадження нової техніки і технологій. Вивчення інноваційних процесів в країнах з розвиненою ринковою економікою актуальне для сучасної України.

Необхідність державного регулювання інноваційних процесів викликана передусім зростанням їх впливу на економіку та суспільство в цілому. Економіка країни розвивається під впливом екстенсивних та інтенсивних факторів. Перші - це приріст маси використовуваних у виробництві первинних ресурсів - трудових, земельних, капітальних; інтенсивні фактори розуміються як підвищення якості використовуваних ресурсів та ефективності їх використання. Сьогодні можливості економічного росту за рахунок залучення в обіг нових первинних ресурсів дуже обмежені. Отже, вирішального значення для економічної динаміки набувають інтенсивні фактори, що з кожним роком все більше впливають на формування макроекономічних показників. Окрім того, інновації впливають на структуру суспільного виробництва та інституціональні економічні механізми, на соціальну стабільність, на навколишнє середовище, нарешті, на конкурентоспроможність національної економіки в системі світового господарства. Тобто інновації визначають подальший розвиток країни, і завдання науковців та практиків полягає у дослідженні державного механізму регулювання інноваційних процесів, у визначенні найбільш оптимальних методів і підходів, у розробці оцінок і нормативів впровадження тієї чи іншої інновації.

Вказані підходи викладені в численних публікаціях і фундаментальних працях, присвячених проблемам інноваційного розвитку країни [1-7]. Так, на думку І. Бойка, "створення державою умов для вільного доступу національним компаніям до результатів фундаментальних досліджень є величезним за значенням і вартістю внеском у підвищення їхньої конкурентноздатності" [4, с. 141]. Подібну точку зору підтримує й В. Александрова, яка відзначає: "Важливе значення для позитивного впливу держави на розвиток ринкової економіки має ефективне застосування державного програмування, а отже, і державної підтримки пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки" [5, с. 29]. Вона виділяє такі характерні аспекти здійснення політики державного регулювання: наявність системи організаційних і економічних методів формування науково-технічних програм; об'єктивність і глибина обґрунтування науково-технічних розробок з метою їхнього добору і включення в державні науково-технічні програми; системність, обов'язковість оцінки і контролю реалізації запрограмованих задач; організація ресурсного забезпечення реалізації державних науково-технічних програм; застосування раціональних методів стимулювання пріоритетних науково-технічних розробок [5].

На думку М. Новицького, відповідно до закономірностей економічної динаміки, вихід з депресії можливий тільки при інвестуванні високоефективних базових технологічних нововведень, упровадження яких у виробництво забезпечить формування нового технологічного внеску для здійснення соціально орієнтованого економічного росту [6, с. 39].

Не дивлячись на те, що у цих та інших роботах визначені основні тенденції розвитку інноваційної діяльності нашої країни, в тому числі і на основі наявного зарубіжного досвіду, звернення до практики державного регулювання інноваційних процесів в країнах з розвинутою ринковою економікою може стати підґрунтям для визначення нових методів оцінки і впровадження інновацій в Україні.

Отже, метою даної статті є вивчення досвіду розвинених країн світу у сфері державного регулювання інноваційних процесів.

Роль держави полягає в створенні економічних і організаційно-інституціональних умов росту інноваційної активності суб'єктів господарювання, науково-дослідних організацій; інтеграції не підпорядкованих один одному учасників інноваційного процесу. Беручи на себе задачу забезпечення безперервності інноваційного процесу, держава та її інститути забезпечують конкурентний клімат інноваційного середовища, сприйнятливість суб'єктів господарювання до новинок, мобільність і гнучкість організацій-розроблювачів інновацій; забезпечення ефективності розробки інновацій на всіх етапах інноваційного циклу.

Механізми державного регулювання інноваційних процесів, які широко використовуються в розвинутих ринкових країнах, можна згрупувати за наступними напрямками:

- сприяння розвитку науки, у тому числі прикладної, і підготовці наукових та інженерних кадрів як основного джерела інноваційних ідей;

- функціонування державних, урядових, відомчих програм, спрямованих на підвищення інноваційної активності бізнесу;

- формування і надання національним товаровиробникам державних замовлень переважно у формі контрактів на проведення НДДКР;

- стимулювання інновацій;

- координація досліджень академічної і прикладної науки, стимулювання кооперації в галузі НДДКР промислових корпорацій і університетів.

Прийнято розрізняти прямі і непрямі заходи впливу держави в галузі інновацій. Їх співвідношення визначається економічною ситуацією в країні й обраною в зв'язку з цим концепцією державного регулювання - з акцентуацією на ринок або на централізацію. Як правило, у період економічного спаду переважають стратегії "кейнсіанського" підходу до державної економічної політики, що припускає надзвичайно активне втручання держави в економічне життя суспільства. У період піднесення економіки бере верх філософія консерватизму, що надає перевагу ринковим відносинам.

Прямі методи державного регулювання інноваційних процесів мають дві форми: адміністративно-відомчу і програмно-цільову.

Адміністративно-відомча форма виявляється у вигляді прямого дотаційного фінансування, здійснюваного у відповідності зі спеціальними законами, прийнятими з метою безпосереднього сприяння інноваціям. Так, у США в 1980 р. було прийнято Закон Стівенсона-Вайдлера "Про технологічні нововведення", що передбачає ряд заходів стимулювання промислових інновацій:

- створення для їхнього вивчення і стимулювання спеціальних організацій у межах апарату виконавчої влади;

- сприяння в обміні науковим і технічним персоналом між університетами, промисловістю і федеральними лабораторіями;

- заохочення приватних осіб і корпорацій, що роблять великий внесок у розвиток науки і техніки.

Яскравим прикладом дотаційного державного фінансування є відкриття в США в 1985 р. Інституту промислової технології при Мічиганському університеті. На організацію цього інституту місцевою і федеральною владою було виділено 17 млн дол. Основне його завдання - розробка і експериментальна експлуатація гнучких інтегрованих виробничих систем та інших засобів автоматизації виробництва. На частку федерального уряду припадає майже половина коштів, що витрачаються в США на НДДКР [10].

Програмно-цільова форма державного регулювання інновацій припускає конкретне фінансування останніх за допомогою державних цільових програм підтримки нововведень, у тому числі в малих наукомістких фірмах. Створюється система державних контрактів на придбання тих чи інших товарів і послуг. Фірмам надаються кредитні пільги для здійснення нововведень тощо.

Контрактне фінансування являє собою один з елементів розповсюдженої сьогодні системи контрактних відносин -- договорів між замовниками і підрядниками (у даному випадку держава виступає в ролі замовника-споживача НДДКР (наприклад, в аерокосмічній галузі), а фірма-виконавець НДДКР є підрядником). У договорі чітко передбачаються терміни завершення робіт, конкретний поділ праці між виконавцями, характер матеріальної винагороди. Жорстко обумовлюються взаємні зобов'язання й економічні санкції. У США в такий спосіб фінансуються 77% федеральних витрат на НДДКР.

Особливе місце в системі прямих заходів впливу держави на інноваційний бізнес посідають заходи, що стимулюють кооперацію промислових корпорацій в галузі НДДКР і кооперацію університетів із промисловістю. Остання форма викликана усвідомленням об'єктивної необхідності, з одного боку, доведення передових наукових ідей до стадії їх комерційної реалізації, з іншого - створення умов для зацікавленості промисловості у фінансуванні академічних досліджень. У цьому напрямку державної інноваційної політики чітко виявляється її перспективна спрямованість, зацікавленість у науковій новизні промислових інновацій, що нерідко є вторинним при реалізації інтересів у промислових компаній, які вирішують у першу чергу виробничі і комерційні задачі. Ринок не буде мати ефекту в ситуаціях, коли держава не є учасником або підтримувачем великих інвестиційних проектів, із тривалими строками окупності, високим ступенем прибутку і невизначеності щодо майбутньої норми прибутку. Створення консорціумів, інженерних центрів, наукових і технологічних парків, інших перспективних формувань, що успішно реалізують складні інноваційні ідеї, - наочний приклад ефективності державної підтримки, завдяки якій різні організації не тільки усвідомлюють необхідність спільної реалізації інноваційного циклу, але і реально відчувають переваги спільної роботи.

Державна підтримка створення таких організаційних формувань здійснюється в розвинутих країнах переважно у вигляді спеціальних програм різних урядових відомств. У США, наприклад, це в основному Міністерство енергетики і Національний науковий фонд (ННФ). Як приклад, наведемо найбільш відомі програми з організації співробітництва науково-дослідних установ і промислових фірм США [11].

Програма "Промислово-університетські кооперативні дослідницькі центри" - реалізується з 1973 р. Вона передбачає створення кооперативних університетсько-промислових центрів на базі розробки і реалізації великої дослідницької програми, у якій бере участь кілька промислових фірм і один університет. До 1984 р., тобто за 10 років, у країні було створено понад 100 таких центрів, причому 20 з них були організовані цілком на кошти ННФ.

Друга програма ННФ була розпочата у 1978 р. і спрямована на організацію кооперації промисловості з університетами у виконанні дослідницьких проектів, фінансованих ННФ у галузях, які держава вважала пріоритетними. Партнерам по спільній дослідницькій роботі ННФ надає субсидії.

Третя програма ставить своєю задачею надання фінансової допомоги окремим особам або фірмам у сфері дрібного бізнесу, що зобов'язується протягом півроку провести дослідження певної наукової ідеї.

Непрямі методи, використовувані в державній інноваційній політиці, націлені, з одного боку, на стимулювання самих інноваційних процесів, а з іншого - на створення сприятливого загальногосподарського і соціально-політичного клімату для новаторської діяльності. Схильність до підприємництва взагалі, і інноваційного зокрема, регулюється рівнем оподаткування прибутку. Важливість цього інструменту державного регулювання усвідомлюється практично у всіх розвинутих країнах, і кожна з них прагне створити власну оптимальну модель оподаткування прибутку. Так, у США система податкових пільг на НДДКР існує з 1981 р. Податкова знижка припускає можливість відрахування витрат на НДДКР, пов'язаних з основною виробничою і торговою діяльністю платника податків, із суми оподатковуваного податком доходу. До 1985 р. вона складала 25%, від 1985 р. і до сьогодні - 20%.

Підраховано, що в США амортизаційні і податкові пільги покривають у середньому від 10 до 20% загальної суми витрат на НДДКР.

У цілому можна назвати наступні види податкових пільг, що стимулюють інноваційну діяльність і використовуються у світовій практиці:

- надання дослідницького й інвестиційного податкового кредиту, тобто відстрочка податкових платежів у частині витрат із прибутку на інноваційні цілі;

- зменшення податку на приріст інноваційних витрат;

- "податкові канікули" протягом декількох років на прибуток, отриманий від реалізації інноваційних проектів;

- пільгове оподатковування дивідендів юридичних і фізичних осіб, отриманих по акціях інноваційних організацій;

- зниження ставок податку на прибуток, спрямоване на замовлені і спільні НДДКР;

- зв'язок надання пільг з пріоритетністю виконуваних проектів;

- пільгове оподаткування прибутку, отриманого в результаті використання патентів, ліцензій, ноу-хау й інших нематеріальних активів, що входять до складу інтелектуальної власності;

- зменшення оподатковуваного прибутку на суму вартості приладів і устаткування, переданих вузам, НДІ й іншим інноваційним організаціям;

- відрахування з оподатковуваного прибутку внесків у благодійні фонди, діяльність яких пов'язана з фінансуванням інновацій;

- зарахування частини прибутку інноваційної організації на спеціальні рахунки з наступним пільговим оподатковуванням у випадку використання на інноваційні цілі [9].

Законодавчі норми в розвинутих країнах дуже різноманітні і стосуються багатьох галузей впливу на інноваційну політику. Наприклад, патентне право, що діє в США вже близько 200 років, законодавчо закріплює права винахідників на їхні відкриття -- інтелектуальну власність, що припускає монополію автора на науково-технічне рішення. Ця обставина дозволяє винахіднику, подібно землевласнику, одержувати "інноваційну ренту", тобто плату за користування його винаходом. Таке становище в кінцевому рахунку позитивно позначається на активності наукової праці в країні. Антитрестовське законодавство дозволяє підтримувати необхідну жорсткість конкурентної боротьби - важливого фактора стимулювання інноваційної активності. Ця обставина певною мірою обумовлює спрямованість торгово-валютної політики, орієнтованої на захист інтересів національного капіталу в галузі реалізації нововведень усередині країни. Так, у квітні 1987 р. під тиском Асоціації електронної промисловості США адміністрація Р.Рейгана ввела стовідсотковий податок на деякі види японської електроніки, увезеної на американський ринок, що було викликано підвищенням імпорту електронних виробів з Японії над американським експортом відповідних товарів на 16,9% [10].

Створення соціальної інфраструктури, що включає формування єдиної інформаційної системи усередині країни, тим більше важливо, якщо враховувати ключову роль інформації в процесі реалізації інноваційного циклу, що складається з окремих етапів: дослідження, розробки, підготовки до виробництва, виробництва, збуту.

Органами державного регулювання інноваційної діяльності в США є:

Американський науковий фонд (опікується фундаментальними дослідженнями); Американська наукова рада (опікується промисловістю і університетами); НАСА; Національне бюро стандартів; Міністерство оборони;

Національний центр промислових досліджень; Національна академія наук;

Національна технічна академія; Американська асоціація сприяння розвитку науки.

Останні чотири структури мають змішане фінансування, інші - з федерального бюджету. Джерела фінансування: близько 50% -- приватні фірми й організації, 46% - федеральний уряд (на основі конкурсів), інше - університети, коледжі, неурядові організації.

Держава стимулює створення венчурних фондів і дослідницьких центрів. За поданням Національного наукового фонду США найбільш ефективні дослідницькі центри і венчурні фонди можуть перші 5 років цілком або частково фінансуватися з федерального бюджету. Найефективніші і наукомісткі дослідження держава фінансує повністю через їхню складність, високі витрати, ризик, сильну міжнародну конкуренцію.

У США існує практика безкоштовної видачі ліцензій на комерційне використання винаходів, запатентованих у ході бюджетних досліджень, які є власністю федерального уряду.

Істотним елементом прямої підтримки інноваційних процесів є формування державної інноваційної інфраструктури. Держава може створювати мережі центрів поширення нововведень і консультаційних центрів, що надають консультативні послуги інноваторам. Держава сприяє формуванню ринку інновацій і сама виступає його агентом.

Державні органи покликані здійснювати моніторинг і прогнозування інноваційних процесів у країні і за рубежем, а часто і пошук найбільш ефективних передових технологій для широкого впровадження. Особливе місце займає державна експертиза інноваційних проектів, оскільки окремим організаціям, що здійснюють нововведення, важко оцінити всі їхні можливі ефекти в загальноекономічному масштабі.

Особливістю державної інноваційної політики США є також низька "відомча" концентрація рішень з вироблення і реалізації інноваційних проектів.

У США велика увага надається прогнозуванню, стандартизації, оптимізації управлінського рішення, державній експертизі інноваційних проектів, веденню державної статистики інновацій, відпрацьований механізм розвитку внутрішньої і міжнародної конкуренції, антитрестовське законодавство діє вже понад 100 років.

Японська модель також припускає створення технологічного пріоритету, але при цьому акцент робиться на конкретні технології. Так, в останні десятиліття пріоритетною державною технологією є виготовлення роботів. Іншими словами, на державному рівні визначаються технологічні переваги, що повинні бути досягнуті, і стимулюється їхній розвиток, щоб потім переводити на нові технології все господарство країни.

Ключову роль у визначенні стратегії розвитку промисловості Японії, розробці промислових НДДКР і їхньому впровадженні відіграє Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості (МЗТП). Контроль виконання конкретних напрямків НТП здійснює Управління з науки і техніки. Під егідою МЗТП знаходиться і Японська асоціація промислових технологій, що займається експортом і імпортом ліцензій. Існує довгострокова програма науково-технічного розвитку країни, здійснюється стимулювання прикладних досліджень і закупівель ліцензій за кордоном. У реалізації НТП перевага надається великим корпораціям.

Сьогодні в Японії державні витрати на НДДКР, в основному на фундаментальні дослідження і генерування принципово нових ідей, збільшилися до 3,5% ВВП. Державна політика Японії спрямована на перетворення країни з імпортера ліцензій на їхнього експортера.

МЗТП Японії не тільки визначає стратегію загального і галузевого розвитку промисловості і зовнішньої торгівлі, але і має у своєму розпорядженні досить великий арсенал засобів і методів, що дозволяють конкретизувати цю стратегію. Окрім традиційних економічних і адміністративних способів впливу на розвиток експортного виробництва й експорту, таких як пільгове кредитування і страхування експорту, часткове звільнення експортерів від сплати податків, пряме субсидування, державна комплексна допомога експортерам, сприяння їхньої збутової діяльності і т.п., японські державні органи широко використовують і непрямі методи:

- цільовий розподіл фінансових ресурсів, наданих приватними банками, і зосередження їх у пріоритетних галузях;

- сприяння організаціям у придбанні передової іноземної технології;

- контроль за науково-технічним обміном із закордонними країнами.

Японська модель інтеграції науки і виробництва, науково-технічного прогресу припускає будівництво принципово нових міст-технополісів, що поєднують НДДКР і наукомістке промислове виробництво.

Стратегія технополісів -- це стратегія прориву в нові сфери діяльності на основі розвитку мережі регіональних центрів вищого технологічного рівня, це стратегія інтелектуалізації всього японського господарства.

Державне регулювання інноваційними процесами в Японії також характеризується індикативним плануванням НДДКР, високими імпортними митними тарифами, наданням податкових і кредитних пільг у фінансуванні НДДКР, протекціоністською політикою в просуванні нової наукомісткої продукції.

Німеччина, Великобританія, Франція входять до складу Євросоюзу і посідають відповідно 3-є (2,3% ВВП), 4-е (2,4% ВВП) і 5-е (2,2%) місця у світі щодо абсолютної величини витрат на НДДКР. З федерального бюджету НДДКР фінансується на 35-45% [12].

Євросоюз велику увагу приділяє активізації інноваційної діяльності. До основних напрямків інноваційної політики Євросоюзу належать:

- вироблення єдиного антимонопольного законодавства;

- використання системи прискореної амортизації устаткування;

- пільгове оподатковування НДДКР;

- заохочення малого наукомісткого бізнесу;

- пряме фінансування організацій для заохочення інновацій у галузі новітньої технології;

- стимулювання співробітництва університетської науки й організацій, що виробляють наукомістку продукцію.

З 1988 р. діє програма "ВЄЛЬЮ" з поширення в Євросоюзі результатів НДДКР.

У відповідь на падіння частки європейських компаній на ринках високих технологій були прийняті:

ЄСПРІТ - Європейська стратегічна програма наукових досліджень у сфері технології інформаційних систем;

РАСІ -- дослідження передових способів зв'язку в Європі (мета - проведення спільних НДР в галузі інтегрованого широко мережевого зв'язку);

ЕВРИКА - комплексна програма, спрямована на стимулювання появи (шляхом альянсів між європейськими групами) могутніх промислових компаній, здатних протистояти конкуренції, особливо з боку американських і японських корпорацій, і організувати скоординовані європейські НДДКР у шести галузях: оптроніка, нові матеріали, великі ЕОМ, могутні лазери, прискорювачі часток, штучний інтелект.

Стимулювання інноваційної діяльності в Євросоюзі здійснюється приблизно за тими ж самими принципами, що прийняті у світовій практиці.

При усьому різноманітті форм і прийомів стимулювання інноваційної діяльності з боку державних органів у всіх розвинутих країнах прослідковується, однак, щось спільне, що дозволяє виділити інноваційну політику як специфічний елемент системи державного регулювання. Так, слід зазначити погодженість інноваційної політики з усіма видами державної економічної політики взагалі. Це виявляється у використанні єдиних економічних інструментів державного впливу, що відповідають обраному економічному курсу. Характерною властивістю інноваційної політики є також широта впливу: вона націлюється на пропозицію інноваційних ідей, ініціює початковий попит на результати інноваційних процесів, сприяє залученню в інноваційний бізнес фінансово-кредитних коштів і інформаційних ресурсів, створює сприятливий для інновацій економічний і політичний клімат.

Національні орієнтири інноваційної політики виявляються в конкретних моделях, використовуваних різними країнами. Позначається нерівномірність економічного розвитку країн, що виявляється й у сфері інновацій. Через це виникає необхідність зосереджувати національні зусилля на тих ключових галузях науки і техніки, у яких країна може домогтися провідного становища на світовому ринку.

Сьогодні можна виділити три головних типи моделей науково-інноваційного розвитку країн [11]:

- країни, орієнтовані на лідерство в науці, реалізацію великомасштабних цільових проектів, що охоплюють усі стадії науково-виробничого циклу, як правило, зі значною часткою науково-інноваційного потенціалу в оборонному секторі (США, Англія, Франція);

- країни, орієнтовані на поширення нововведень, створення сприятливого інноваційного середовища, раціоналізацію всієї структури економіки (Німеччина, Швеція, Швейцарія);

- країни, що стимулюють нововведення шляхом розвитку інноваційної інфраструктури, забезпечення сприйнятливості до досягнень світового науково-технічного прогресу, координації дій різних секторів у галузі науки і технологій (Японія, Південна Корея).

Американська модель відрізняється найбільш повною автономією підприємництва. Орієнтація економічного розвитку здійснюється шляхом виокремлення якоїсь певної галузі (наприклад, військової технології), куди держава вкладає кошти і тим самим забезпечує її технологічний пріоритет. Так, у 1981-85 р. у США планувалося виділення 1500 млрд дол. на розвиток військово-промислового комплексу. Результати і побічні продукти військових інновацій стають важливим джерелом інновацій цивільних. Подібну модель використовує й Великобританія.

Звернення держав із традиційно розвинутими ринковими відносинами до питань глобального, перспективного характеру (маються на увазі ретельний аналіз напрямків технічного розвитку і вибір пріоритетних галузей інноваційної діяльності; аналіз темпів розвитку інноваційних процесів і схильності суспільства до інноваційного підприємництва; ініціювання інноваційних програм і т.д.) розкриває основну причину державного втручання в управління інноваціями. Зосереджуючи увагу переважно на питаннях перспективного характеру, державні заходи впливу гармонійно доповнюють ринкові механізми, що справляють в основному лише короткостроковий вплив на сферу інновацій. Ринкові орієнтири дозволяють підприємствам враховувати сьогоднішню економічну ситуацію і виробляти прогнози, але тільки на найближче майбутнє. За цих умов пріоритет надається інноваційним процесам, що забезпечують високий "приватний ефект" - найчастіше максимум прибутку на вкладений акціонерами капітал. При цьому можуть виявитися незатребуваними інноваційні ідеї, що містять величезний "суспільний ефект" (наприклад, програма боротьби зі СПІДом) чи потенційний ефект у майбутньому (продукти і процеси завтрашнього дня). Ось ці, спрямовані у відносно далеке майбутнє ідеї і покликана, головним чином, вбирати у свою орбіту сучасна інноваційна політика промислово розвинутих капіталістичних країн.

Висновки

Розглянуті механізми державного регулювання інноваційних процесів і методи впливу держави в галузі інновацій, які широко застосовуються в країнах зі сталою ринковою економікою, дозволяють визначити основні підходи і тенденції, якими слід керуватися при формуванні державної інноваційної політики України.

На нашу думку, з урахуванням інноваційної політики ЄС в Україні доцільно виокремити і здійснювати активне державне регулювання тих напрямків і сфер економічного розвитку, які безпосередньо виходять на участь у світових транснаціональних корпораціях (ТНК). Прикладом уже частково реалізованих Україною можливостей є її участь у міжнародних космічних програмах, використання непересічного транзитного потенціалу країни. Саме державне регулювання інновацій здатне відродити суднобудівну і машинобудівну галузі країни.

Окрім того, нашій державі слід впливати і підтримувати стратегію розвитку базових галузей економіки (зокрема металургії, вугільної промисловості), використовуючи власний потужний науково-технічний потенціал. Нові і важливі для України з огляду на світові тенденції економічного розвитку галузі (інформаційну, комунікаційну, послуг тощо) слід розвивати із впровадженням запозичених науково-технічних розробок задля того, що вирівняти стан у всіх сферах господарювання і успішно інтегруватися до світових економічних співтовариств.

З огляду на вищевикладене, перспективою подальших досліджень можуть бути пропозиції до майбутньої програми інноваційного комплексу України. Зауважимо, що ця програма має охоплювати як окремі виробничі, дослідницькі, конструкторські, інформаційні одиниці і їхні сполучення в ринкових структурах, так і органи державного управління такими інноваціями, що непідвладні стихійним силам ринкового регулювання. І в цьому сенсі позитивний досвід у галузі державної інноваційної політики в розвинутих країнах може виявитися дуже корисним.

Література

1. Інноваційний розвиток економіки та напрямки його прискорення / За ред. В.П.Александрової. - К.: Ін-т економічного прогнозування НАН України, 2002.

2. Гальчинський А.С., Геєць В.М., Кінах А.К., Семиноженко В.П. - Інноваційна стратегія українських реформ. - К.: Знання України, 2002. - 336 с.

3. Денисенко М. Проблеми удосконалення організаційно-економічного механізму інвестування // Економіст. - № 10. - 2002. - С. 46-51.

4. Бойко И.В. Национальная инновационная политика: из мирового опыта // Инновации. - 2002. - №4. - С. 28-31.

5. Александрова В., Бажал Ю. Экономические проблемы государственных программ НТР // Экономика Украины. - 1999. - №10. - С. 29-36.

6. Новицкий Н. Инновационный путь развития экономики // Экономист. - 2000. - №6. - С. 34-40.

7. Сухоруков А.І. Економіка та організація інноваційної діяльності. - К.: Ін-т муніципального менеджменту та бізнесу, 2001. - 184 с.

8. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т.1, 2 / Редкол. С.В.Мочерний (відп.ред.) та ін. - К.: Вид.центр “Академія”, 2001. - 864 с., 848 с.

9. Шелюбская Н. Косвенные методы государственного стимулирования инноваций: опыт Западной Европы // Проблемы теории и практики управления. - 2001. - №3. - С. 75-79.

10. Емельянов С. Стратегия развития науки и технологии в США в ХХІ веке // Проблемы теории и практики управления. - 2002. - №1. - С. 19-24.

11. Заварухин В. Управление научно-технологическим развитием в США // Проблемы теории и практики управления. - 2000. - №5. - С. 78-82.

12. Шелюбская Н. Новые направления инновационной политики ЕС // Проблемы теории и практики управления. - 2003. - №4. - С. 63-68.