Економічна глобалізація світу у працях сато-інституту

ЕКОНОМІЧНА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СВІТУ У ПРАЦЯХ САТО-ІНСТИТУТУ

Тетяна Кібук,

магістрантка економічного

факультету Приазовського

державного технічного університету

В сучасній дискусії глобалістів-антиглобалістів часто прийнято однозначно сприймати США та країни "золотого мільярда" і їх інституції як такі, що є чільними і послідовними носіями глобалістської доктрини [1]. Насправді ситуація не наскільки однозначна. Скажімо у самих Сполучених Штатах Америки існує багато аналітичних центрів, які в тому чи іншому ракурсі розробляють тематику глобалізаційних процесів - The Heritage Foundation ("Спадщина"), Center for International Private Enterprise (Центр міжнародних приватних підприємств), Інститут Брукінгс (Національний інститут передових досліджень), Інститут міжнародної економіки та інші [2]. Аналіз показує, що позиції американських дослідників різних центрів часто не співпадають.

Мета нашої статті - висвітлити позицію американських вчених і політиків ліберального спрямування. Цей напрямок представляє CATO-Institute, огляд і аналіз останніх робіт якого з проблем економічної глобалізації світу ми і ставимо як завдання.

Спершу декілька слів про власне САТО-інститут.

Інститут Като (The Cato Institution) - ліберальний «мозковий центр», заснований у 1977 р. Едвардом Крейном у Вашингтоні, США. Обмежений уряд, індивідуалізм, верховенство закона і прав особистості, свобода торгівлі - ось основні положення тієї політичної філософії, якої дотримується Інститут Като і яку у всьому світі прийнято називати «лібералізмом». Але у США її часто називають «лібертаріанством» або «ринковим лібералізмом». Либертаріанські принципи, які сповідує Інститут Като, - це лібералізм Томаса Джефферсона, Джона Локка, Адама Сміта. Це доктрина, що поєднує у собі принципи свободи підприємництва і ринка, зниження податків, поваги до громадянських свобод і скептицизм з приводу переваг держави загального добробуту і державних воєнних авантюр у зовнішній політиці [3].

Оглянемо і проаналізуємо останні (після 2000 р.) праці провідних працівників Інституту Като з глобалізаційної тематики.

Помітною роботою є книга „Світове багатство: невдачі і перемоги світового капіталізму” (Global Fortune: The Stumble and Rise of World Capitalism), видана Інститутом Като у 2000 році [4]. Директором проекту Глобальної економічної свободи в Інституті Като і редактором книги був Васкес Йан. Дослідження присвячене селективному підходу до надання економічної допомоги країнам світу. Її основою є ініційована президентом Бушем програма Millennium Challenge Account - ініціатива адміністрації Дж. Буша молодшого, спрямована на надання фінансової допомоги країнам, що розвиваються, в яких створюються сприятливі політичні умови для проведення економічних реформ, які здійснюють “належне управління”, інвестують кошти у своє суспільство і проводять ринкові реформи і політику Всесвітнього банку, що закликає подвоїти обсяг цієї допомоги. Прийнята урядом США і Всесвітнього банку політика полягає у тому, що фінансову допомогу слід надавати тільки тим бідним країнам, що провадять „правильну” економічну політику, докорінно відмінну від попередньої - традиційної практики, відповідно до якої допомога спрямовувалась державам, що розвиваються, незалежно від їх стратегічного курсу, якого вони дотримувались задля стимулювання економічних реформ. Сьогодні від бідних країн - претендентів на економічну допомогу - очікують політики, спрямованої на розвиток і укріплення інститутів громадянського суспільства, що є ефективним механізмом забезпечення економічного росту і боротьби з бідністю [6; 7].

Разом з тим, оцінюючи ситуацію, Інститут Като вважає, що для оптимістичної оцінки нової концепції селективної допомоги немає підстав. Справа в тому, що адекватність оцінок Всесвітнього банку і вибір ними країн, яким слід надавати допомогу за селективною схемою, не співпадає з оцінками інших економістів. Хоча дослідження Всесвітнього банку справили істотний вплив на хід дискусії з цієї проблеми, декілька спроб повторити їх на підставі тих самих даних і за тими ж методиками дали зовсім інші результати [4, 8]. Це по-перше. По-друге, на думку фахівців Інституту Като, доктрина селективної допомоги може дати неочікуваний негативний результат - уповільнення темпу реформ і економічного розвитку. Ряд досліджень показують відсутність зв'язку між іноземною допомогою і економічним ростом або зміною основних показників „людського розвитку” [9]. Справа у тому, що у країн-реципієнтів створюється „залежність” від іноземної допомоги і найчастіше вона завдає їм більше збитків, ніж користі. Так, навіть Всесвітній банк відзначає, що програми допомоги „іноді зазнають повного провалу” [10].

Власне ми в Україні маємо і свій мікро-приклад ефективності чи неефективності грантів: спроби ряду міжнародних і приватних фондів: МФ “Відродження”, “Євразія”, “Каутенпарту” та інш. створити осередки громадянського суспільства, допомагаючи просунутим, за їх оцінкою, групам активістів породили велику кількість організацій-грантоїдів, але не змогли створити стійких і економічно незалежних від “допінгу” грантів громадських організацій, які власне живуть “від гранту до гранту” не намагаючись шукати своїх суспільно-корисних ніш для діяльності, які у вітчизняному середовищі були б востребуваними (а не привнесеними закордонними радниками). Цей приклад, на нашу думку, дуже показовий.

Так само іноземна допомога цілим країнам призводить до уповільнення реформ, оскільки штучно підтримує уряди і не стимулює їх до пошуку ефективних внутрішніх рішень [11]. На думку фахівців самого Всесвітнього Банку, „передумовою реформ стає швидше скорочення, а не збільшення обсягів допомоги” [12].

По-третє, на виділення коштів за лінією Millennium Challenge Account надто впливають інтереси політиків, бюрократії і надмірне опікування з боку Конгресу США.

Інститут Като наводить ряд прикладів із посиланням на роботи відомих досліджень проблеми ефективності міжнародної допомоги, зокрема Пітера Бауера [13], Бернсайда и Доллара [14], Уільяма Істерлі [15], в яких показує дискусію щодо критеріїв оцінки і селективного вибору країн-претендентів на міжнародну допомогу, “успішності” цієї допомоги. Результати цієї дискусії не визначені, неоднозначні. Заслуговує на увагу і той факт, що тільки методика Бернсайда і Доллара оцінки країн-реципієнтів може бути використана незалежними науковцями. Всі інші базуються на інформації, призначеній для службового користування співробітників Всесвітнього банку.

Неоднозначність оцінок ефективності селективного методу надання міжнародної допомоги призвела до певної корекції цього методу. Світовий банк у 1990-х роках змінив ліберальне тлумачення принципу селективності на більш жорстке. За даними його експертів загальне посилення принципу селективності при розподілі допомоги у 1990-х роках призводить до того, що кожний додатковий міліард доларів допомоги дозволяє позбавити нестатків 284 000 осіб [4].

Разом з тим, Інститут Като зазначає, що застосування селективної методики допомоги не виключає старого “неселективного” підходу до розподілу наявних фондів для бідних країн-реципієнтів (хоча цей підхід і визнається шкідливим). Світовий банк і США суттєво не скоротили свої традиційні “неселективні” програми допомоги бідним країнам. Більше того, не дивлячись на всі заяви Всесвітнього банку про посилення селективного підходу у 1990-і роки, він же одночасно повідомляє, що країни, які проводять неправильну економічну політику, сьогодні отримують більше коштів на душу населення (2,3 долара), ніж у 1990 році (2 долара) [16]. Кошти Millennium Challenge Account також виділяються як за “неселективною” так і “селективною” схемою.

Всі ці неоднозначності у алгоритмах виділення економічної допомоги від „багатих” країн „бідним” на думку експертів КАТО-Інституту показують, що ентузіазм, який останнім часом проявляють деякі функціонери щодо програм допомоги зарубіжним країнам, нічим не виправданий. Твердження щодо ефективності цих програм суперечливі. Політизація і переважання численних традиційних джерел допомоги обов'язково призводить до послаблення зовнішньо більш привабливого селективного підходу. Хоча до будь-якого збільшення допомоги зарубіжним країнам за цим принципом, на думку експертів КАТО, слід ставитися вельми обережно [17].

Інше питання, яке досліджується КАТО-Інститутом - розповсюдження демократичних принципів шляхом “м'якої сили вільних ринків”, а не торгових санкцій [18]. Директор Центру вивчення торгової політики в Інституті Като Деніель Грізвольд в ряді досліджень, зокрема “Свобода в обмін на тиранію: як відкриті ринки готують грунт для демократії" показує як в теорії і на практиці економічні і політичні свободи зміцнюють один одну. Він спирається на політичних філософів від Аристотеля до Хантінгтона, які зазначали, що економічний розвиток і зростаючий середній клас можуть створити більш сприятливі умови для вкорінення демократії і поваги до прав людини. Торгівля і глобалізація можуть стимулювати політичні реформи за рахунок надання людям більшої свободи в своїй щоденній діяльності. У більш відкритих країнах люди в своїй професійній діяльності менш залежні від державного апарату в забезпеченні собі коштів для існування, ніж у економічно закритих країнах. [18]. Економічна свобода і зростаючі прибутки, в свою чергу, допомагають виховати більш освічений і більш політично грамотний середній клас. Зростаючий бізнес-клас і більш дієздатне громадянське суспільство створюють лідерів і центри впливу, незалежні від держави. Економічно вільні люди починають згодом прагнути до здійснення також і своїх політичних і громадянських прав. Таким чином, торгівля, розвиток, політичні і громадянські свободи в реальності виявляються взаємопов'язаними. Відповідно до недавнього дослідження „Фрідом Хауз” (Freedom House), частка світового населення, що користується політичними і громадянським свободами в повній мірі, значно збільшилася за останні три десятиріччя, так само як і частка демократичних урядів. У своїй щорічній доповіді, випущеній в грудні 2005 р., Freedom House зазначив, що 46% світових населення зараз живе в країнах, класифікованих як “вільна", в умовах “відкритої політичної конкуренції, поваги до громадянських прав, значної міри розвитку громадянського суспільства і незалежних ЗМІ". У 1973 році всього 35% світового населення жили в умовах подібної свободи. Частка населення країн, класифікованих як “сковані", де політичні і громадянські права систематично порушуються, зменшилася з 47% до 36%. Частка населення “частково вільних країн" залишилася на рівні 18%. Водночас, відсоток демократичних урядів в світі досяг 64%, що є найбільш високим показником за 33 роки, протягом яких проводилися дослідження „Фрідом Хауз”.

Згідно з дослідженням “Свобода в обмін на тиранію", випущеному Інститутом Като у 2004 р., існує велика імовірність, що країни, які є відносно відкритими глобальній економіці, також є і демократіями, де поважаються громадянські і політичні права, на відміну від країн, які є відносно закритими. Серед країн, що найбільш активно пішли шляхом реформування від економічних до політичних реформ досліжники називають Чілі, Гану, Угорщину, Мексику, Нікарагуа, Парагвай, Португалію і Танзанію, Південну Корею і Тайвань. Вельми показовим прикладом між економічною відкритістю і політичною свободою всередині країн є і Китай. Після 25 років реформ і бурхливого зростання, зростаючий середній клас уперше відчуває незалежність володіння нерухомістю, поїздок за кордон і співробітництва з іншими в економічній діяльності поза урядовим контролем. Число телефонних ліній, мобільних телефонів і користувачів Інтернет у багато разів виросло за останнє десятиріччя. Мільйони китайських студентів і туристів щорічно виїжджають за кордон.

Одночасно показово, вважає Деніель Грізвольд, що, Близький Схід є одночасно і одним з найменш демократичних регіонів світу і, водночас, одним з найбільш економічно закритих. Економічна стагнація на Ближньому Сході породжує тероризм не через бідність, а через нестачу можливостей для розвитку і надії на краще майбутнє, особливо серед молоді. Висновок КАТО: будь-яка спроба сприяти поширенню свободи на Близькому Сході повинна включати кроки з розширення економічної свободи і відкритості. Аналогічно з Близьким Сходом, розширення торгівлі між США і Кубою є більш перспективною політикою заохочення політичних реформ, ніж сорокарічне економічне ембарго.

На багатосторонньому рівні сприятливий клімат в світі для просування демократії створює Світова торгова організація (СОТ). Менш розвинені країни, шляхом розкриття своїх відносно закритих ринків і отримання більшого доступу на ринки багатих країн могли б досягнути більш високого рівня економічного розвитку і сприяти зростанню середнього класу, яке складає основу більшості демократичних режимів. Висновок КАТО: за останні три десятиріччя, глобалізація, права людини і демократія просувалися уперед в єдиному пориві, що безпомилково вказує на їх взаємозв'язок [18].

Обширні дослідження історії, що стосуються і сучасної економічної глобалізації здійснив Брінк Ліндсі, директор Центру досліджень зовнішньоторговельної політики Інституту Като [19]. Він виділяє такі основні результати глобалізації. По-перше, збільшення міри економічної інтеграції, яка не знає державних кордонів. Другий чинник - це падіння і знищення бар'єрів, які стояли на шляху міжнародної торгівлі і міжнародних інвестицій. Третій - загальна глобальна тенденція до зближення ринків і державних інститутів. Захищаючи загалом принципи глобалізації, Брінк Ліндсі не захищає методів і засобів її реалізації, які на його думку далекі від досконалості. Підкреслюється, що це явище має вже біля 150 років. Після промислової революції економічна система світу радикально змінилася. Поява нових кораблів, пароплавів, залізниць, які покрили розвинені країни світу, значно знизила витрати, пов'язані з перевезенням товарів. Тому можна сказати, що багато в чому глобальна економіка розпочалася з розвитком і збільшенням могутності Великобританії, яка в свій час була найпотужнішою економічною державою і вела обширну торгівлю із заморськими країнами. У всесвітньому порядку в системі розподілу праці починали брати участь всі нові і нові країни, включаючи і США, і Росію [19]. Автор з КАТО-Інституту подає розгорнуту картину розвитку і економічних поразок країн, урядів, економічних систем у ХХ ст. в контексті їх розуміння/нерозуміння глобалізаційних світових тенденцій, включно з процесами у фашистській Німеччині, Радянському Союзі Комуністичному Китаї. Він доходить висновку, що в економічному поступі виграв і виграє той, хто сприяє економічній та іншій інтеграції, глобалізації світу і програє тієї, хто замикається в своїй території, економіці тощо.

Разом з тим, Брінк Ліндсі вважає, що економічна глобалізація останніх 15-20 років не є ні унікальною, ні безповоротною. Світ уже пережив першу хвилю глобалізації наприкінці XIX - початку XX в., і вона закінчилася крахом. Нинішня хвиля спричинена не розвитком технологій і міфічною політикою «ринкового фундаменталізму», а загальним розчаруванням в практиці всеосяжного державного регулювання. Прагматична політика дерегулювання, що проводилася з кінця 70-х років XX в. урядами різних країн дала несподіваний ефект у вигляді бурхливого розвитку міжнародної торгівлі і фінансових ринків. Але подальший рух у цьому напрямі зовсім не гарантований [19].

Том Палмер - старший науковий співробітник Інституту Като, директор Cato University і співдиректор проекту CATO.ru. у своєму дослідженні зупиняється на так званих “міфах глобалізації".

Деякі з наведених прикладів, дійсно, на наш погляд, слушні. Скажімо, опоненти глобалізації говорять, що вона перерозподілила потоки капіталу для експлуатації найбідніших країн (де робоча сила найдешевша). Насправді, як показує Том Палмер, у 1990-х роках 81% прямих американських інвестицій за кордоном припадало на три розвинутих регіони - Канаду, Західну Європу і Японію. Ще 18% капіталовкладень дісталися країнам, що розвиваються із зростаючим рівнем життя - Індонезії, Бразилії, Таїланду, Мексиці. На весь інший світ, в тому числі і всю Африку, припав лише 1% інвестицій.

У Інших прикладах Том Палмер, з нашої точки зору, зовсім не переконливий, наприклад коли він говорить таке: “Дійсно, американська культура виглядає привабливою в очах жителів інших країн, і декому, як правило представникам еліт, це не подобається".

Висновок:

1. Виконаний огляд і аналіз показує, що КАТО-Інститут, як один з провідних аналітичних недержавних центрів США демонструє ліберальний підхід до глобалізації, її історії, теорії і практики, механізмів і наслідків.

2. Дослідження, контакти з КАТО-Інститутом, переклад праць його провідних працівників з метою введення їх у обіг для широкого кола українських дослідників є актуальною задачею державних та громадських інституцій, які вивчають питання економічної глобалізації.

Література

Глобализация экономики, региональная интеграция, влияние этих процессов на положение трудящихся государств-участников СНГ./ Изд-во: Профиздат; Антология; 2002.- 400с. Дергунов Ю.В. РольТНК у глобалізаційних процесах. М-ли круглого столу "Глобалізація та цивілізаційні виклики в сучасному світі" // В кн. "Людина. Світ. Культура." // Міжнар. наук. конф. 20-21 квітня 2004, К.:Київський нац. ун-т. С.891-893. Семенюк Е.П. Глобалізація та перспективи сталого розвитку. - там само С. 910-912.

Білецький В.С. "Мозкові центри" в сучасному світі. 1 "Мозкові центри" в США // Схід. - № 6(37). - 2000. - С. 32-34.

Інститут Катона //http://www.cato.ru/institute.php

Global Fortune: The Stumble and Rise of World Capitalism. - Washington: The Cato Institution. -2000.

5. Джеймс Вулфенсон, «Партнерство ради развития и мира» (A Partnership for Development and Peace), выступление в Международном центре имени Вудро Вильсона (Woodrow Wilson International Center), Вашингтон, 6 марта 2002 года.

6. Джордж Буш, Выступление в Межамериканском банке развития (Inter-American Development Bank), 14 марта 2002 года. См.: www.whitehouse.gov/news/releases/2002/03/20020314-7.html.

7. См.: Adam Lerrick, “Effective Give and Take: A Business Plan for Development Aid”, Economic Directions, 13, no. 1 (лекция, прочитанная в Сент-Винсент Колледже (Saint Vincent College) 25 сентября 2002 года); Brett D. Schaeffer, “The Millennium Challenge Account: An Opportunity to Advance Development in Poor Nations”, Heritage Lectures, no. 753, June 27, 2002; Steven Radelet, Challenging Foreign Aid: A Policymaker's Guide to the Millennium Challenge Account (Washington, Center for Global Development, 2003); Lael Brainard, Carol Graham, Nigel Purvis, Steven Radelet and Gyle Smith, The Other War: Global Poverty and the Millennium Challenge Account (Washington, Brookings Institution, 2003).

8. World Bank, Assessing Aid: What Works, What Doesn't and Why (New York: Oxford University Press, 1998). World Bank, A Case for Aid (Washington: World Bank, 2002).

9. Peter Boone, “Politics and the Effectiveness of Aid”, Working Paper, London School of Economics and Center for Economic Performance, 1994; Ian Vasquez, “Official Assistance, Economic Freedom, and Policy Change: Is Foreign Aid Like Champagne?”, Cato Journal 18, no. 2 (Fall 1998). William Easterly, The Elusive Quest for Growth: Economists' Adventures and Misadventures in the Tropics (Cambridge, Mass.: MIT Press, 2001); International Financial Institution Advisory Commission (Meltzer Commission), “Report to the US Congress and the Department of the Treasury”, March 8, 2000; Patricia Adams, Odious Debts (Toronto: Earthscan, 1991); Bruce Rich, Mortgaging the Earth (Boston: Beacon Press, 1994); Michael Maren, The Road to Hell: Foreign Aid and International Charity (New York: Free Press, 1997); Perpetuating Poverty: The World Bank, the IMF, and the Developing World (ed. Doug Bandow and Ian Vasquez (Washington: Cato Institute, 1994). ttp://www.cato.ru/pages/137?idcat=189&id_theme=142

10. World Bank, Assessing Aid, p. 1. US Agency for International Development, Development and the National Interest (Washington: Government Printing Office, 1989).

11. См.: Bandow and Vasquez, “The Dismal Legacy and False Promise of Multilateral Aid”, Perpetuating Poverty; Dani Rodrik, “Understanding Economic Policy Reform”, Journal of Economic Literature 34, no. 1 (March 1996).

12. World Bank, Assessing Aid, p. 49.

13. Peter Bauer, Dissent on Development (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1972), pp. 96-136; Peter Bauer, Equality, the Third World, and Economic Delusion (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1981), pp. 86-156.

14. Burnside and Dollar, Paul Collier and David Dollar, “Aid Allocation and Poverty Reduction”, World Bank Working Paper 2041, January 1999. European Economic Review, 46, 2002); Paul Collier, Shantayanan Devarajan, and David Dollar, “Measuring IDA's Effectiveness”, World Bank, 2001; Paul Collier and David Dollar, “Development Effectiveness: What Have We Learnt?”, World Bank, January 2001. 19. Burnside and Dollar; World Bank, Assessing Aid, p. 14.

15. William Easterly, “The Cartel of Good Intentions: The Problem of Bureaucracy in Foreign Aid”, Journal of Policy Reform 5, no. 4 (December 2002). Эта статья представляет собой расширенный вариант его доклада “Cartel of Good Intentions”, опубликованного Центром мирового развития (Center for Global Development).

16. World Bank, A Case for Aid, pp. 99-100.

17. Ian Vasquez. The New Approach to Foreign Aid: Is the Enthusiasm Warranted? Washington, 2003 ( Cato Foreign Policy Briefing Paper. № 79)

18. Гризвольд Дэниэль. Глобализация, права человека и демократия http://www.cato.ru/pages/137?idcat=213&id_theme=142

19. Against the Dead Hand: The Uncertain Struggle for Global Capitalism”, John Wiley & Sons, 2002, в русском переводе - “Глобализация: повторение пройденного”, М., “Навигатор”, 2005.

20. Палмер Том Глобализация - это здорово! http://www.cato.ru/pages/137?idcat=29&id_theme=142