Характерною рисою обличчя України є незадовільна посмішка безнадійно хворої людини. Ясно, що це нас не прикрашає, але не помічати цього, у свою чергу, проста неможливо. Хоча, безумовно, знайдуться люди, які не погодяться з таким песимістичним твердженням. Взагалі індивідуальне чи корпоративне ставлення стосовно визначення діагнозу і не може бути одностайним. Усе залежить від того, у яке дзеркало дивитися. “Об'єктивність оцінки”, скажімо, на темпи й ефективність приватизації представника уряду, працівника Фонду держмайна, депутата Верховної Ради, голови облдержадміністрації та інших, буде, у першу чергу, віддзеркалювати їх особисті економічні і політичні інтереси в цьому питанні. А прикладів тому, як за допомогою “статистичних і соціологічних” підрахувань можна доказати навіть і те, чого ніколи ніхто не чув і не бачив, кожен з нас знає має безліч.

Хочу ще раз підкреслити, що мова не йдеться про якісь цифри і графіки, хоча вони самі теж того варті. Йдеться про обличчя, яке, подобається комусь чи ні, проглядається попри штучні кордони самих “запеклих оптимістів”, тих, хто підфарбовує дійсність заради інстинкту самозбереження чи цехової солідарності. Засуджувати їх ми не маємо права, бо вони є дітьми системи, яка найняла їх на роботу і задала їм певні правила поведінки. Багато з них відчувають себе не дуже то і комфортно. Особливо, коли командою з пагорбів їх “наклонюють”, наприклад, як у славнозвісні Єкатерининські часи, кидати асфальт у калюжі, де за сценарієм перебування в регіоні, буде ступати царствена персона “сотоварищи”. Або проводити масові акції під гаслами “Спасибі партії рідний...”. Причому важливо підкреслити, чим ближче така персоналія стоїть до народу, тим дискомфортніше вона себе в такому невизначеному становищі почуває. І, навпаки. “косметичні хитрощі”, як засіб формування позитивного іміджу державної влади потрібні, перш за усе, для підтримання міжнародного авторитету України. Існує сукупність показників, за якими та чи інша країна посідає місце у світовому рейтингу. Скажімо, якщо країна за цією класифікацією віднесена до розряду посттоталітарних держав з неусталеною демократією, то її ніколи не запросять, наприклад, до Європейської Союзу. Чи інше. Якщо в тій чи інший країні кредитні кошти МВФ хоча б жодного разу були використані державним банком не за призначенням, то наступного траншу міжнародні фінансові інституції не нададуть. А бути повноправним учасником міжнародної спільноти не тільки почесно, але й корисно.

По-перше тому, що реально стан життя переважної більшості громадян з кожним роком погіршується. Можна посилатися на офіційну статистику, а краще забути про неї і просто пожити деякий час у тих умовах, у яких примушений жити той самий пересічний громадянин. Такий соціальний експеримент, можна впевнено стверджувати, пересвідчить кожного, хто хоче дізнатися правди, що люди у своїй більшості не живуть, а виживають. Переважна частина з них нікому і нічому не вірять, і всі балачки, походженням з офіційних засобів масової інформації, про турботу про цих самих громадян, сприймають як чергову кампанію по затягуванню поясів.

По-друге, слава господу богу і демократичним рухам, люди мають змогу отримувати, хоча й у дуже обмеженому варіанті, і іншу, окрім офіційної інформацію. Стверджувати, що ця неофіціозна інформація є завжди чесною і неупередженою, думається, не стане будь хто. Слухання у Верховній Раді про свободу слова і преси в Україні це з наявністю підтвердили. Але саме їх існування, безумовно, дає людям змогу самим думати й аналізувати своє життя, оцінювати стан і перспективи розвитку суспільства, випрацьовувати своє особисте ставлення до державної політики, до політичних рухів і партій. Тобто, набувати самосвідомості. І отут, на внутрішньому ідейно - політичному просторі в завзятій боротьбі за електорат немає і не може бути ніяких підстав для загальнодержавної коаліції. З одного боку виступає влада, а з іншого - неформальна коаліція всіх “недержавників”. Не вдаючись до дрібниць, така структуризація є досить нормальним явищем для любої більш - менш цивілізованої країни. Саме по собі існування опозиції до діючої влади не тільки не повинно створювати загрозу для національної безпеки країни, а навпаки.

Але в умовах нашої держави, нажаль, замість цивілізованого діалогу співвідношення влади й опозиції набувають форму антагоністичного протистояння. Невипадково, що своє десятиріччя Україна зустрічає в умовах глухого безкомпромісного політичного протистояння і загострення соціально - політичної ситуації в суспільстві.

Пани б'ються…

Найбільш радикально настроєні політичні сили стверджують, що причиною негараздів є персоналії, які очолюють державу. Стверджується, що політика, яку проводити Президент, Кабмін, міністерства і відомства, є по суті антинародною і тому, у якості головного рецепту оздоровлення і виходу з кризи, вимагають відставки Президента і звільнення з посад, призначених їм вищих посадових осіб. За їх логікою оновлення влади стане передумовою і підгрунтям докорінних змін у суспільстві і початком нового етапу розвитку України.

З таким твердженням можна погодитися за припущення, що замість сьогоднішніх лідерів, до керма стануть люди безумовно чесні, які не несуть у своїй особі родових наслідків соціалістичного минулого, вільні від “тоталітарних” навичок управління, усвідомлюють у повному обсязі масштабність необхідних перетворень, спроможні запропонувати суспільству алгоритм, програму і механізми дій зрозумілих і прийнятних для нього. Нові лідери мусять у вкрай обмежений термін часу показати народу своє вміння управляти краще за нинішніх. Результати повинні бути переконливими і відчутними для кожного громадянина. І усе це треба зробити безумовно в цивілізованій формі і демократичними методами. Повинно відбутися щось на зразок трепанації “суспільного черепу” без хірургічного втручання, наслідком якого повинна статті нова якісна спільність людей, ментальність яких ніколи вже не дозволити проявитися в майбутньому таким огидним явищам як корупція, насильство, хабарництво і таке інше.

Але наскільки реальним є таке припущення? Здоровий глузд, думається, з такою утопією навряд чи погодиться.

Тобто, механічна зміна однієї команди керівників на іншу, за сучасних умов навряд чи приведе до суттєвих позитивних змін.(морально - етичний аспект у даному огляді не розглядається). Скоріш за усе справа зведеться до проведення кадрових перестановок і переподілу сфер впливу. Сподіватися на те, що усе це завершитися миром, без серйозних політичних і соціальних перетрусів майже не приходиться. Та народ України навряд чи бажає пережити ще одну революцію?

Менш радикально налаштована опозиція спрямовує свої критичні напади на окремі державні інституції і їх лідерів. Скажімо, хтось бачить причину негараздів у недосконалих і непрофесійних діях уряду, особисто прем'єр - міністра. Інші прагнуть звинуватити Верховну Раду. Хтось цілить у комуністів. Регіональні лідери намагаються у всіх гріхах звинуватити “центр”, і навпаки. При чому, треба визнати, що така глобальна політична конфронтація останнім часом набуває обертів і, гадаємо, з наближенням парламентських виборів, і дедалі буде загострюватися.

Президент України має своє бачення цієї проблеми. Своїми останніми заявами і діями Президент підкреслює незадоволення існуючим станом справ у державі, де він виступає гарантом Конституції і причину негараздів бачить у неспроможності Верховної Ради забезпечувати відповідними законодавчими рішеннями реформування суспільства, у незадовільній роботі Кабінету Міністрів України, а, також, в існуванні і посиленні в суспільстві міжкланового протистояння і тіньового сектору.

По-перше, президента не влаштовує неконструктивна, по відношенню до його державних повноважень, позиція Верховної Ради, депутати якої неспроможні створити реальну пропрезидентську більшість. Опір, який учиняє Рада президентським Указам, спрямованим на проведення реформування Конституції, земельних відношень, тощо, президент розглядає як “неконструктивну” опозицію, як відстоювання депутатами своїх корпоративних інтересів, їдучих, на його погляд, всупереч з інтересами суспільства. До речі, практика лобіювання дійсно існує, й у тому немає нічого дивного.

Намагання пролобіювати численні проблеми, наприклад, місцевого самоврядування, чи регіонів, чи фінансово - промислових груп через парламент, шляхом внесення змін та доповнень в окремі закони України, досить поширене явище і характерне не тільки для “неконструктивних” депутатів. Цілком природно, що кожен суб'єкт економічної діяльності вважає себе найважливішим за інших і висуває свої економічні інтереси в пріоритетному порядку. Складання коаліцій формальних і неформальних для лобіювання своїх суто приватних цілей при прийнятті законів у Верховній Раді, чи при підготовці Указів Президента, чи Постанов Кабміну в сучасній Україні є одним з найбільш поширених механізмів отримання податкових і бюджетних пільг. Але чи є це привід засуджувати такого роду спроби?

По-друге, на думку Президента, законотворча робота у Верховній Раді йде настільки повільно, що це виступає одним з головних чинників гальмування реформ в Україні.

Третє, що за баченням Президента, заважає йому виконувати свої власні повноваження. Виступаючи на 9 позачерговому з'їзді УСПП , Л.Д. Кучма зазначив, що одним з впливових дестабілізуючих факторів сучасної політичної ситуації в Україні є певне міжкланове протистояння й існування і посилення тіньового сектору. З таким твердженням можна погодитися. Але не зовсім зрозуміло, на чий рахунок Президент відносить існування цієї тіньової структури. Хто, персонально, яка політична сила є “дахом” таких кланів і хто сприяє їх існуванню в Україні? Чому взагалі на словах у державі ведеться “безкомпромісна боротьба” з цими тіньовими кланами, а на десятій річниці свого існування суспільство дізнається, що така деструктивна сила не тільки не докорінно винищена, а й перетворилася на впливовий чинник внутрішньої і зовнішньої політики?

Виглядає так, що Президент усе бачить, розуміє, намагається щось зробити, а якісь не підвладні йому сили заважають йому здійснювати визначений передвиборною платформою курс реформ.

Отже, всі звинувачують усіх. Складається враження, що політичне протистояння в Україні останнім часом перетворюється у самоціль. Перекладаючи відповідальність один на одного, наш політичний бомонд так захопився цією грою, що про реальні проблеми суспільства, які негайно треба вирішувати, згадує лише у контексті своїх особистих політичних інтересів. Так, невдовзі, можна й в загалі позбутися того, поки ще остаточно не втраченого, кредиту народної довіри до державної влади у цілому.

Два уряди мої…

Парадоксальність сьогоднішньої ситуації, зокрема, проявляється в існуванні в Україні двох незалежних один від іншого урядів. Один називається Кабмін, інший - адміністрація Президента. (Раніше, за радянських часів, назви цих установ були іншими. Перша мала назву ЦК, друга - Рада Міністрів). Звідси витікають і інші неузгодженості. Їх можна продемонструвати на прикладі, коли керівництво, наприклад, Донецької обласної державної адміністрації звертається до громадськості з заявою “Керівництво області - за конструктивне співробітництво з урядом» (газ «Життя»,№ 49, 4.04.2001 р.). У унітарній державі не можуть паралельно існувати декілька урядів. Два на рівні держави, 25 - на рівні адміністративно - територіальних одиниць цієї держави. Інше. Президент, перебуваючи в Одеській області виступає з різкою критикою на адресу свого, підпорядкованого тільки йому Кабінету Міністрів. Усе це виглядає таким чином, що уряд у Києві й обласна державна адміністрація це зовсім різні і ніяким чином не пов'язані між собою взаємною відповідальністю й обов'язками установи. Далі, наприклад, Прем'єр - міністр публічно обурюється діяльністю Фонду держмайна. Керівник рахункової палати - діяльністю уряду і таке інше. Можна призвести ще, принаймні, не один десяток прикладів. І при всьому тому, Президент вважає, що в Україні не існує системної кризи влади. Тоді, як це назвати?

Правда кажучи, проблема не тому, називати сьогоднішній стан системною кризою, чи якось по іншому. Проблема, безумовно, у тому, що державного управління, як цілісної системи в нашій державі поки що не існує. Існують окремі потоки управління, які, значно частіше ніж хотілося, пересікаються, а то і прямують у протилежних напрямках. Визначений стан детермінує хаос і неузгодженість у діях органів влади. Хтось рубає ліси, хтось - приватизує обленерго. Кожен діє на свій розсуд. Уседозволеність крокує поруч з жорстокою практикою адміністративного притискання. Іншими словами така безсистемність називається практикою ручного управління.

Безперспективність вдосконалення такої практики вочевидь. У самих широких колах суспільства жваво обговорюється необхідність демократизації влади. Робляться спроби проведення, так званої, адміністративної реформи, ініціатором якої є сам Президент. Він безперечно розуміє, що командно-адміністративні методи керівництва сьогодні вже не спрацьовують. До того, він безумовно бачить, що силові схеми не сумісні і цілком суперечать основним принципам ринкової економіки, прихильником якої за Конституцією України є і наша держава.

З іншого боку Президент, а про це свідчить його нерішучість у напрямку попередніх спроб реформувати чи покращити управління державою, по-перше, просто побоюється децентралізації влади, аби не накоїти лиха. Він пам'ятає, як у 90-х намагання передати "владу донизу" призвели до розвалу СРСР. А це є важливим застереженням.

По-друге, він навряд чи ясно уявляє, за якими іншими формулами, ніж існуючі, можна здійснювати процес управління державою. Тому не випадково, що провідниками Адміністративної реформи він призначає свою адміністрацію і Кабінет Міністрів, тобто своїх безпосередніх підлеглих, доручаючи їм, відповідно, першим - розробити ідеологію, а іншим - бути привідним механізмом реалізації реформ. Важко осягнути логіку прийняття такого рішення. Адже не варто сподіватися на зацікавлене ставлення вищого чиновництва до інновацій, враховуючи його корпоративний інтерес, прямо протилежний духу та ідеології цих самих реформ. Скоріш за усе Президент розраховує, знов таки, на свій адміністративно - командний ресурс, за допомогою якого він хоче подолати, вибачаємося за тавтологію, адміністративно - командну систему ручного управління. Те що з цього виходить, а точніше, нічого не виходить, суспільство має нагоду спостерігати останні півтора роки.

Голова Уряду, нарешті, визнав, що держава зазнає великої шкоди заволікаючи з реформуванням системи управління. Він зазначив, що 2001 рік уряд хотів би присвятити адміністративній і регуляторній реформі і задля цього, було особисто підкреслено, керівництвом уряду будуть проведені серйозні кадрові зміни. Тобто, ми знов таки бачимо, що і голова уряду у впровадженні реформ буде полягатися в основному на “командні” методи.

У такому разі слушно поставити запитання, чи існує взагалі стратегія вищезгаданих реформ? Яка їх концепція, які конкретні цілі ставляться при цьому, як виглядає алгоритм дій?

Чи то будуть реформи задля демократизації влади, або навпаки, для посилення владної вертикалі? А може весь очікуваний результат зводиться тільки до економії коштів на утримання адміністративного апарату?

“Камо грядєши”