Конкурентні переваги на товарних ринках

Конкурентні переваги на товарних ринках

Автор:

Юрій великий,

кандидат економічних наук,

в.о. доцента кафедри менеджменту Миколаївської філії

Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

Якими б не були зміни у політичному і економічному житті України в оглядовій перспективі, для країни буде актуальною проблема ефективності виробництва і зовнішніх економічних зв'язків, участі у міжнародній торгівлі і, отже, конкурентоспроможності.

Проблемі конкурентоспроможності приділяли увагу економісти різних часів та країн: А. Сміт, Д. Рікардо, М. Портер, А. Томпсон, А.Юданов, М.Павловський та інші.

Проте, з нашої точки зору, для практиків і теоретиків реформування української економіки не досить ясною є проблема власне конкурентоспроможності.

На нашу думку, на сьогоднішній день актуальною залишається праця М. Портера [1] з його визначенням конкурентоспроможності навіть при істотних відмінностях у розумінні механізмів макрорегулювання конкурентоспроможності. Тому ми звернемося до тих положень, які актуальні в наших умовах.

Критично сприйнявши ідею Д. Рікардо про порівняльні (абсолютні) переваги на основі аналізу сукупності факторів, М. Портер дійшов висновку про доцільність розробки нової парадигми і запропонував три концептуальних основи нової конкурентоспроможності.

Перша основа - зміна технологій у найширшому розумінні. Технологія змінює погляди на матеріаломісткість і трудомісткість, особливо якщо вона орієнтована на використання нової загальнодоступної сировини або дешевого надання їй необхідних вихідних якостей.

Поставивши технологію в центр уваги, М. Портер створив нову теорію конкуренції - інноваційну, котра "повинна поставити технологію на перше місце" [2].

Другою за важливістю основою назване оволодіння конкурентом, факторами, які вирішують долю виробництва і збуту. Ця проблема залишається актуальною постійно, оскільки під впливом конкуренції відбувається "вирівнювання" конкурентних стратегій.

Третя основа - інтернаціоналізація господарських зв'язків, глобалізація стратегій, і тому необхідне використання перспективних "джерел сили" і могутності, випередження потенційних конкурентів, завдяки чому досягається істотний відрив від поширених технологій. Практичне вирішення проблеми конкурентоспроможності М. Портер пов'язує з ефективним вивозом товарів і вивозом капіталу, що має досить істотне значення для розуміння перспективи конкурентоспроможності товаровиробників України. На його погляд, міжнародна торгівля дозволяє країні підвищувати продуктивність свого виробництва, оскільки відпадає необхідність самостійно виробляти всі товари і послуги. Тому країна може спеціалізуватися на тих галузях і сегментах ринку, де її фірми відносно більш конкурентоспроможні, та імпортувати ті товари і послуги, з виробництва яких її фірми відстають у порівнянні з зарубіжними.

Зростання частки країни у світовому експорті, на думку М. Портера, веде до підвищення рівня життя, якщо ріст експорту продукції галузей з високою продуктивністю підвищує її рівень в цілому по країні. І навпаки: скорочення частки світового експорту через нездатність цих галузей збільшити експорт - вже сигнал небезпеки [3]. Виходячи із вказаних міркувань, М. Портер й індикатори конкурентоспроможності пов'язує з масштабами експорту і його структурою.

Критеріями переваг у міжнародній конкуренції М. Портер вважає наявність великого і постійного експорту у значний ряд країн та істотний вивіз капіталу.

На думку М. Портера, експорт капіталу і торгівля - невід'ємні складові частини глобальних стратегій. У праці М. Портера меншою мірою досліджується проблема макроекономічних умов конкурентоспроможності окремих виробників на товарних ринках. Цій проблемі М. Портер не приділяє особливої уваги, оскільки не є прибічником централізованого макрорегулювання економіки. Разом з тим у його праці дається позитивна оцінка діяльності у створенні відповідних умов підвищення конкурентоспроможності окремих товаровиробників. Якщо ця роль значна і негативна, то макроекономічні умови для росту конкурентоспроможності на товарних ринках несприятливі. І навпаки. Такий лейтмотив дослідження. "Сили, які дозволяють фірмам країни зберегти досягнуті конкурентні переваги, - головна опора процвітання країни" [4].

Як відомо, в Україні і в масштабі колишнього СРСР з'явилося чимало сфер, де попередні позиції в галузі конкурентоспроможності дуже швидко були надовго втрачені.

Для України важливим є розуміння того, що ключові параметри конкурентоспроможності товарів, підприємств і галузей формувалися у структурі внутрішніх і зовнішніх зв'язків СРСР - країни, яка на період розпаду перестала відповідати сучасним критеріям конкурентоспроможності. За оцінками експертів, наприкінці 80-х років приблизно 4/5 продукції СРСР не могло конкурувати на товарних ринках. За даними ГАТТ/СОТ (СОТ - світова організація торгівлі), у 1991 р. частка СРСР у світовому експорті становила всього 2,2 %, а, наприклад, частка Гонконгу - 2,8 %, Нідерландів - 3,8 %.

Порівняння показників експорту машин та устаткування за 1986 і 1990 рр. показує, що світовий експорт підвищився більш як на 50 %, а експорт СРСР - тільки на 11 % (при цьому не більш як 14 % експортованих машин та устаткування відповідали міжнародним стандартам). Відомо також, що понад 60 % виробленої в СРСР продукції продавалося зі збитками; з середини 80-х років ціна продажу однієї ліцензії в СРСР була у 5 разів нижча за ціну купівлі. За урядовими оцінками, на початку 90-х років світовому рівню відповідало 6-10 % НДДКР, 18 % продукції чорної, 16 % кольорової металургії, 10-15 % сільськогосподарської техніки [5].

Частка тієї продукції, яка могла б конкурувати на світових ринках за умови її модернізації, скоротилася за 5 років (з 1986 по 1991 рр.) з 65,3 % до 26,3 %, а частка тієї продукції, яка мала б бути знята з виробництва, збільшилася з 20 % до 60 %. Кількість зразків конкурентоспроможної продукції, що перевищувала світовий рівень, у машинобудуванні зменшилася до 4 % на момент розпаду СРСР. У автомобілебудуванні, тракторному та сільськогосподарському машинобудуванні конкурентоспроможної продукції практично не було [6].

Потенціал УРСР, хоча і був досить значним, проте ефективність його реалізації була вкрай незадовільною. Економіка незалежної України, яка успадкувала традиційно матеріало- та енергомісткі виробництва, була об'єктивно неспроможною витримати конкуренцію на світових ринках. Далася взнаки інерція екстенсивного характеру промислового відтворення, його однобічна і ресурсно-інноваційна, і технологічна орієнтація на важку індустрію. Одночасно діяли негативні фактори, пов'язані з відсутністю досвіду державності та нерозвиненістю ринкових відносин. Великий вплив, з точки зору забезпечення стартової конкурентоспроможності, на економіку України мала стратегічна недооцінка високого рівня взаємозалежності колишніх республік у народногосподарському комплексі СРСР. На момент розпаду питома вага міжреспубліканського обміну (в загальному обсягу ВВП України) становила майже 30 %. Технологічно включена до міжреспубліканського обміну своїми базовими галузями, економіка України не тільки не змогла структурно переорієнтуватися, але й потрапила у ще більшу залежність, зокрема з імпорту енергоносіїв.

Україна пасивно додержувалася тих виробничих схем, які дісталися їй на спадок від СРСР і які технологічно поступаються передовим світовим зразкам. Наявні експортні можливості у системі (навіть значно диверсифікованих в останні роки) геоекономічних зв'язків України не створюють передумов для цілеспрямованого розвитку спеціалізованого експортного виробництва, яке в цілому занепадає (за винятком деяких сировинних галузей), зокрема через фізичне моральне старіння основних виробничих фондів. Україна практично не завоювала нових ринків, а й частково втратила їх на терені СНД. Однак найбільш загрозливою для України є не просто не конкурентоспроможність продукції, підприємств, галузей, національної економіки в цілому, а ймовірність так званого "системного відриву" її від групи провідних країн через несумісність технологій, низьку здатність економіки до інвестицій і нововведень, а також структурно-галузеву та інституціональну несумісність.

З урахуванням існуючої сукупності об'єктивних внутрішніх і зовнішніх факторів можна стверджувати, що для України актуальною є проблема забезпечення насамперед факторної конкурентоспроможності національної економіки.

Суттєвого переосмислення потребують традиційні підходи щодо цілей та умов формування національної моделі відкритої економіки напередодні приєднання до Світової організації торгівлі. Насамперед слід врахувати очевидні кореляційні взаємозв'язки внутрішньої та зовнішньої макроекономічної політики: структурна перебудова позначається на параметрах конкурентоспроможності вітчизняної продукції, а розширення експорту є позитивним фактором її проведення.

Принципово важливим є саме розуміння того, що поліпшення ситуації в державі можливе тільки на системній основі, ніякі, навіть гучні разові заходи ситуації не виправлять. Перш за все необхідна послідовна структурна політика, орієнтована на реалізацію національних переваг, забезпечення економічної безпеки України, прискорення її інтеграції в сучасну світогосподарську систему. Відсутність чіткої програми структурної перебудови національної економіки і, особливо її матеріального сектора, залишається фактором, що постійно підживлює середовище для кризових явищ. Не вирішивши стратегічно важливої проблеми зменшення зовнішньої енергетичної залежності, ми продовжуємо розпорошувати мізерні ресурси на підтримку і збереження енергомістких виробництв.

Ключовим поточним завданням є вивірена у часі та у галузевих пріоритетах підтримка найважливіших видів технологічних та експортних виробництв. Світовий досвід показує, що і в складних фінансових умовах держава може здійснювати в певних мінімальних обсягах орієнтовану промислову політику. Ці зусилля варто ув'язувати з перспективами кооперації в рамках міжнародних, перш за все - європейських, галузевих технологічних програм.

Необхідно проводити і більш чітку грошово-кредитну політику, яка повинна мати на меті насамперед забезпечення стабільної та сприятливої кон'юнктури господарювання у реальному секторі економіки.

Критеріями продуманої політики у грошово-кредитній сфері мають стати відповідність цілям загальної економічної стратегії в державі, а також виваженість кожного кроку. Обов'язковою передумовою тут є запобігання подальшим сплескам інфляції та приборкання її некерованих проявів, а також гарантування прогнозованості курсу гривні. Тільки з твердою національною валютою можна розраховувати на створення сприятливих умов для реального сектора. Важливо здешевити кредити, налагодити систему довгострокового кредитування виробництва, розвинути систему експортних кредитів та гарантій.

На сьогодні ще можливе і розширення практики використання іноземних кредитів. За 1992 - 2003 рр. було залучено більш як 6,2 млрд дол. іноземних кредитів. У порівнянні з Польщею, у чиє господарство вкладено 10 млрд доларів, це не так і багато. Проте тут ситуація починає змінюватися на краще. Так, за дев'ять місяців 2003 року в економіку України надійшло 954,1 млн доларів прямих інвестицій, причому тільки 40 млн дол. - із країн СНД. Найпривабливішими для іноземних інвесторів є такі галузі як: харчова індустрія, машинобудування, транспорт і зв'язок, металургія, а також переробка сільгосппродукції. За свідченнями іноземних інвесторів, недостатня надійність і авторитетність законодавчої бази, адміністративно-бюрократичні перепони стримують потік капіталовкладень в Україну.

У таких і подібних ситуаціях іноземні інвестори здебільшого утримуються від капіталовкладень у виробництво або інфраструктуру і віддають перевагу оперуванню незрівнянно рухомішими портфельними інвестиціями, що забезпечує їм можливість у разі необхідності швидко перемістити капітал до інших країн.

Висновки

Для динаміки інвестицій формування внутрішнього ринку має важливе значення. Для інвестора й товаровиробника головне, щоб вироблена продукція або послуги були сплачені, адже платоспроможний попит визначається рівнем доходів населення, який в Україні поки що невисокий.

Важливо запустити такий механізм, завдяки якому кожний імпульс попиту супроводжуватиметься резонансним ефектом, тобто ефектом створення нових хвиль попиту та їх заспокоєння за рахунок пожвавлення взаємопов'язаних технологічних ланцюжків. Для цього необхідна політика підтримки фірм, підприємств і навіть галузей, здатних взяти на себе функції локомотивів цього процесу.

Одночасно необхідно створювати умови для розвитку малого та середнього бізнесу. Світовий досвід показує, що середні та малі підприємства не тільки стають більш привабливими реальними об'єктами інвестування для населення, а й багато в чому формують національний конкурентний потенціал. У цілому саме інвестиційні потоки можуть або повністю знекровити національну економіку, обминаючи її реальний сектор, або запустити дійові механізми економічного розвитку.

Незважаючи на значні втрати ресурсів та науково-технологічного потенціалу, Україна має перспективи у досягненні міжнародної конкурентоспроможності за умови реалізації орієнтованої на те власної стратегії.

У подальших дослідженнях доцільно акцентувати увагу на актуальній проблемі формування національної моделі відкритої економіки напередодні приєднання України до СОТ.

Література

1. Портер М. Международная конкуренция. Пер. с англ. - М.: Международные отношения, 1993.

2. Портер М., С. 39.

3. Портер М., С. 27.

4. Портер М., С. 86.

5. Мицак Б.І. Стандартизація, сертифікація, конкурентоспроможність продукції. Навч. посібник - К.: Ісідо, 1995.

6. Кредисов А., Дерев'янко О. Конкурентоспроможність країни та стратегія просування її експорту на світовому ринку. / Економіка України, 1997. - № 5.

7. Губський Б. Конкурентність української економіки. / Економіка України, 2003. - № 12.