Науково-технічний потенціал національної економіки

19

Науково-технічний потенціал національної економіки

ПЛАН

Вступ

1. Науково-технічний потенціал національної економіки

2. Показники відкритості національної економіки

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Національна економіка виступає цілісною системою організації господарської діяльності, що обмежена державними кордонами.

Національна економіка є продуктом тривалої історичної еволюції, вона формується в результаті поглиблення суспільного поділу праці, базується на економічному і політичному суверенітеті та забезпечує реалізацію національних економічних інтересів.

Національна економіка представляє собою економіку певної країни, що має ознаки економічної системи та власні особливості та принципи розвитку які виявляються в наступних формах: власний економічний потенціал (ресурси); наявна структура господарського комплексу та галузей економіки; внутрішні чинники соціально-економічного розвитку; особливості програмування та прогнозування економічних процесів; особливості забезпечення економічної безпеки в умовах глобалізації та інтеграції світу.

Сучасна національна економіка будь-якої країни базується на закономірностях змішаної соціально-економічної системи, але враховує національні особливості функціонування такої моделі.

1. Науково-технічний потенціал національної економіки

Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, що являє собою сукупність усіх її наукових засобів і ресурсів. Науково-технічний потенціал включає в себе:

ѕ матеріально-технічну базу. сукупність засобів иауково-дослідницької праці, в тому числі наукові організації, наукове устаткування і пристрої, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальні бази інформаційного забезпечення та ін.;

ѕ кадри наукової системи: вчених, дослідників, конструкторів, винахідники, експериментатори, науково-технічний персонал, тобто національний науково-технічний інтелект;

ѕ інформаційну систему, яка забезпечує наявність і постійне вдосконалення банку наукових знань: наукові прогнози. Здатні до оперативної видачі інформації банк патентів, авторських свідоцтв, банк даних про світові досягнення в галузях конкретних наук та ін.;

ѕ організаційно-управлінську підсистему, у тому числі систему планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), структуру управління НДДКР, організаційно управлінські структури наукових підрозділів, методи управління НДДКР. Сам процес науково-технічного розвитку має щонайменше три дещо відмінні ознаки:

ѕ науково-технічну революцію;

ѕ науково-технічний прогрес;

ѕ технічний і організаційний розвиток.

Прискорення НТП характерне для такої системи виробництва, яка базується на вивченні і використанні дії об'єктивних, економічних законів. Високоефективний і раціональний НТП розвивається за умов:

1. зацікавленості використання НТП у нарощуванні обсягів виробництва, розширенні власності, впровадженні нових технологій;

2. пріоритету НТП в поліпшенні умов праці, забезпеченні соціальної спрямованості економіки, виробництва продукції широкого вжитку;

3. конкуренції у використанні нових досягнень НТП, боротьби за лідерство на ринку;

4. підтримки розвитку НТП державою і кредитними установами;

5. тісних науково-технічних, виробничих і ринкових зв'язків наукових установ і виробничих підприємств.

В Україні НТП розвивався не на основі вищезгаданих умов, а на основі ідеологічного протиборства з країнами Заходу. Внаслідок цього НТП і його напрями визначали такі чинники:

ѕ суспільна власність на засоби виробництва;

ѕ спрямуванням розвитку науки і техніки на мілітаризацію, на розвиток військово-промислового комплексу;

ѕ надання пріоритету розвитку НТП для виробництва засобів виробництва.

ѕ Внаслідок цієї політики у сфері НТП стали відчутними такі її негативні прояви в економіці України на початку 90-х років:

ѕ технічне і технологічне відставання від розвинутих країн світу;

ѕ висока матеріало- і енергомісткість виробництва;

ѕ відносна ізольованість у науково-технічному і технологічному обміні;

ѕ високий рівень затратності виробництва;

ѕ низький рівень інтенсифікації виробництва, продуктивності праці;

ѕ спад виробництва й економічна криза.

Однак навіть за таких умов розвитку НТП в Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати Найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення соціальної їх спрямованості, прискорення 'НТП, посилення інтенсифікації виробництва тощо. Таким чином, йдеться не про створення науково-технічного потенціалу, а про реорганізацію діяльності вже створеного на новій економічній основі [1].

На сучасному етапі в Україні є об'єктивні умови для проведення в життя активної державної науково-технічної політики: функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, технічний і виробничий потенціал багатьох передових підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі, який дозволяє внаслідок конверсії виробляти і випускати конкурентоспроможну продукцію.

Однак нинішній господарський механізм не забезпечує необхідної сприйнятливості підприємств щодо науково-технічних досягнень, особливо стосовно створення і великого поширення принципово нової техніки, технології і матеріалів, конкурентоспроможних на світовому ринку. Наслідками негативних тенденцій у сфері розвитку науки і техніки є також стагнація і навіть зниження віддачі нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій. Відсутні чітка стратегія управління розвитку науки і техніки, чіткий механізм її реалізації. На даному перехідному етапі найважливішим завданням є знаходження оптимального співвідношення між централізацією і децентралізацією в управлінні НТП, між державним регулюванням і самоорганізацією ринкової системи.

Україна має досить великий науковий потенціал. На її території працює 1453 науково-дослідні, проектно-конструкторські й проектно-наукові установи, з них 660 самостійних науково-дослідних інститутів, 300 конструкторських і 57 проектних та проектно-наукових організацій. Крім того, значну науково-і дослідну роботу виконують вищі навчальні заклади, яких в Україні налічується 150. Експериментальна перевірка нових зразків техніки і технології здійснюється на 16 заводах, які не випускають продукції на сторону

Однак глибока економічна криза, яка охопила економіку країну у 2008-2009 роках, вкрай негативно позначилася на розвитку науки і техніки. Скорочення виробництва валової і товарної продукції, валового внутрішнього продукту і національного доходу створили несприятливі умови і для розвитку науки й техніки.

Науково-технічний прогрес -- це безперервний і довготривалий процес докорінних якісних і кількісних змін у техніці й технології виробництва, енергетиці, знаряддях і предметах праці, в організації планування, виробництва й управління в характері трудової діяльності людей. Базується він на розвитку науки і техніки, розширенні масштабів наукових досліджень і використанні їх результатів у практиці народного господарства. Для того, щоб дати ґрунтовну характеристику такого комплексного процесу, як науково-технічний прогрес, необхідно вивчати і використовувати досвід економічного й технічного розвитку зарубіжних країн. Зміна структури виробництва, впровадження наукомістких технологій та інші чинники інноваційної стратегії, регулювання економіки впродовж тривалого післявоєнного періоду визначили динамічний розвиток найбільш промислове розвинених країн світу, сприяючи поглибленню технологічних та економічних зв'язків між ними. Великий розвиток науки й освіти, підвищення їх ролі у розвитку наукомістких технологій і науково-технічного прогресу та інформаційної індустрії, що в сукупності називають сферою виробництва нових технологій, зумовлює великі якісні й кількісні зміни співвідношень у структурі інноваційного процесу, від якого залежить економічне зростання і розвиток продуктивних сил.

Науково-технічна діяльність, яка переживає глибокий занепад, не може, бути основою науково-технічного прогресу і зростання національної економіки [3].

Науково-технічний прогрес в Україні й технологічний розвиток її господарства дедалі більше починає залежати від інтелектуального і розумового потенціалу та розвитку науки і техніки в інших країнах світу. Але вони найменше зацікавлені у розвитку нашої економіки, оскільки хочуть мати великий ринок збуту для своїх товарів, а тому не дуже зацікавлені у передачі найновіших своїх технологій. І хоч наша держава дедалі більше закуповує у них і свого обладнання, технологій, матеріалів і "ноу-хау", значна частина із р уже не відзначається новизною.

Для розвитку наукового потенціалу України характерні такі основні риси:

1. Цей потенціал формувався в рамках колишнього СРСР як його складова частина і, хотіли б ми чи ні, ще деякий час буде нести на собі тягар пріоритетів, вибраних колишнім політичним та науковим керівництвом.

2. Науковий потенціал України в умовах загальної кризи (економічної, політичної, екологічної, культурної тощо) різко скорочується, але навіть на сьогодні Україна за рівнем свого наукового (не технічного) потенціалу входить до 20 найбільш розвинутих держав світу.

3. Державна економічна політика (в своїй зовнішньоекономічній частині), викладена в різноманітних програмах та концепціях, не була націлена на використання наукового потенціалу держави як основи розвитку експортного та антиімпортного виробництва.

4. Наукова політика і перш за все політика фінансування НДДКР базувалась на концепції "збереження" науково-технічного потенціалу. Цей підхід невірний сам по собі: науковий потенціал неможливо законсервувати. Він підлягає надзвичайно швидкому моральному та фізичному старінню у всіх своїх складових частинах. Окрім того, така концепція означає не що інше, як консервацію старих наукових пріоритетів (замість активного реформування їх системи), протекціонізм неконкурентноздатних на міжнародній арені наукових напрямів замість концентрації зусиль на окремих найбільш перспективних [5].

Особливо важливим на даний момент напрямом є заохочення іноземних інвестицій для фінансування наукових досліджень на території України. З одного боку це реальна альтернатива міграції найбільш кваліфікованих вчених за кордон. З іншого-- можливість зберегти наукові школи, готувати наукові кадри. Вирішальним фактором у розвитку економіки та інноваційної діяльності є управління цими процесами. Інновація -- це виробничий фактор який визначає формування продуктивності й вагового національного продукту на тривалу перспективу. Конструктивна науково-технічна програма просто необхідна для економіки, яка послаблена існуючим погіршенням зовнішніх умов розвитку й внутрішніми труднощами зростання, і яка прагне стати на ноги, використовуючи власні сили. Незважаючи на зазначені недоліки необхідно сказати що нині Україна має певну законодавчу базу у сфері регулювання економічних відносин відносин підприємництва так звану “кровоносну систему економічного простору. Це Господарський кодекс України, Закони України “Про акціонерні товариства”, “Про іноземні інвестиції”, “Про захист прав споживачів” та ін.

2. Показники відкритості національної економіки

Поняття «відкрита економіка» протиставлялося замкненій (автаркічній) економіці. Це поняття пройшло певний шлях розвитку по мірі поглиблення інтернаціоналізації господарчого життя. В перші післявоєнні два десятиліття під відкритістю розуміли певне значення (як правило, більше 10%) експортної та імпортної квоти (в % від ВВП). При цьому спільної думки про країни, які можна включити в аналіз, не існувало. Хоча суворої закономірності немає, але, все ж таки, якщо інші умови є рівними, чим країна менша, тим в неї більша відкритість господарства. Це пояснюється як незначною в порівнянні з великими за чисельністю населення та площею країнами диверсифікацією галузевої структури їхнього господарства, так і вузькістю національного ринку збуту (при однаковому рівні платоспроможності населення порівнюваних країн).

При порівняно однаковому рівні розвитку виробничих сил відкритість економіки країни тим більша, чим менший економічний потенціал країни, приміром, сумарний ВВП. Серед факторів відкритості економіки важливу роль відграє диверсифікованість галузевої структури господарства. Значна питома вага базових галузей призводить до меншої залученості такого господарства у міжнародний розподіл праці, якщо ж провідними галузями є, наприклад, машинобудування та хімічна промисловість, залученість до МРП зростає. Необхідно відзначити, що поняття відкритості поширюється не тільки на зовнішню торгівлю. Всього виділяють 3 ключових канали, що пов'язують національні економічні системи зі світовим господарством: зовнішня торгівля, рух капіталу та взаємообмін національних валют. Для визначення відкритості через канал “рух капіталу” запроваджено показник “фінансової відкритості” економіки - це відношення припливу (імпорту) та відпливу (експорту) капіталу до ВВП. Соколов та Шишков запропонували показник, що дає повне уявлення про міру відкритості національної економіки. Такий показник повинен охоплювати всі види зовнішньоекономічних зв'язків. Для цього треба визначити універсальний чисельник дробу: на їхню думку, таку роль може відігравати загальний обсяг надходжень або платежів країни. Будь-який економічний контакт країни з зовнішнім світом опосередковується переміщенням грошей через кордон [2].

Для розрахунку сумарного обігу зовнішньоекономічних операцій пропонується використовувати всі статті базисного платіжного балансу, сумуючи вартість імпорту товарів та послуг, а також довгострокові зарубіжні інвестиції. Можна, навпаки, взяти сумарний приплив фінансових коштів до країни за аналогічними статтями, а можна використовувати і сумарний обіг, тобто суму платежів та надходжень, поділену навпіл. У економічно розвинених країн частка обігу товарів становить 60-68%,частка обігу послуг 6-12%, довгострокові інвестиції 15-30%.

Іншим важливим напрямом виміру відкритості економіки є коефіцієнт еластичності зовнішньоторговельного обігу відносно ВВП. Коефіцієнт еластичності дає оцінку тенденцій росту відкритості. При цьому, оскільки показник росту зовнішньоторговельного обігу не відображає різноспрямованих зсувів у експорті та імпорті, окремо досліджуються коефіцієнти для експорту та імпорту. Якщо протягом тривалого часу значний експорт не доповнюється відповідним великим імпортом, що впливає на структуру господарства та економічне зростання країни, то це є проявом скоріше автаркічної тенденції. Значне переважання імпорту над експортом протягом тривалого часу також не завжди свідчить про відкритий характер економіки, так як це може бути досягнено завдяки кредитам, субвенціям, переведенню прибутку з-за кордону тощо. За динамічного підходу величина коефіцієнту еластичності експорту/імпорту більше 1 свідчить про збільшення відкритості економіки, менше 1 - про збереження відкритості у незмінному стані.

Даний показник слід розглядати у сукупності з абсолютним рівнем зовнішньоторговельного обігу, приміром, на душу населення. Якщо цей показник досяг величини, з якої зовнішньоекономічні зв'язки починають стимулювати економічне зростання та впливати на структуру виробництва, то навіть за коефіцієнта еластичності дещо більше за 1 відкритість економіки збільшується порівняно швидко. Якщо ж вихідний рівень зовнішньоторговельного обігу ще не досяг цього рівня (границі), то розвиток зовнішньоекономічних зв'язків країни йде повільно, що затруднює отримання користі, яку дає відкрита економіка. В період подолання економічної відсталості та створення мінімального промислового комплексу з точки зору відкритої економіки важливо, щоб коефіцієнти еластичності експорту та імпорту (особливо експорту промислових товарів по відношенню до валової продукції промисловості) були вище 1. Окремий напрям аналізу відкритості господарства країни становить дослідження її впливу на формування структури виробничої та невиробничої сфери, стимулювання економічного та соціального розвитку. В цьому плані цікавий приклад досягнення високої експортної квоти за рахунок інтенсивної розробки природних ресурсів, високі цін на які дозволяють країні отримувати прибутки на світовому ринку. В результаті може виникнути проблема, що отримала назву “голландської хвороби”. Історія проблеми така: зі зростанням видобутку та експорту природного газу у Північному морі в період швидкого зростання цін на газ Голландія потрапила у ситуацію, коли значне зростання прибутків за рахунок видобувної галузі призвів до падіння виробництва та експорту обробної промисловості. Вважається, що “голландська хвороба” вразила свого часу Великобританію, Австралію, Мексику та ряд інших країн, де відбувалася інтенсивна розробка нових родовищ. Сировинний експорт відтягує ресурси з промисловості та призводить до деіндустріалізації. Проблема відкритості тісно пов'язана з проблемою втручання держави у зовнішньоекономічну сферу. В багатьох дослідженнях доведено, що будь-яке обмеження вільної торгівлі у вигляді сприяння державою окремим галузям є в кінцевому підсумку задоволенням групових економічних інтересів за рахунок всього суспільства [1].

Історично формування теорії державного регулювання та формування відкритої економіки спирається на теорію інституціоналізму, що виникла на межі XІX-XX ст. та обґрунтувала необхідність реформування капіталістичної економіки, демонополізації, підтримки малого та середнього підприємництва, соціальної політики. Держава розглядається як сила, що протидіє зловживанням капіталу. Водночас вплив вказаної теорії був сильним лише на етапах піднесення загальнодемократичного руху: на межі століть, у 30-60-х роках. Відбувається його зростання й досі.

Лейтмотивом неокейнсіанства 60-х років стала ідея досягнення потенційно можливих темпів зростання, для чого розроблювалася теорія дефіцитного фінансування державних витрат, а критерієм припустимого дефіциту вважався бюджет, розрахований на повне використання економічного потенціалу, зокрема - 96-97 % зайнятості. Кейнсіанці виходили з того, що дефіцит бюджету дає два ефекти: короткострокове розширення грошового попиту, що викликає зростання виробництва або цін; довгострокове заміщення державним попитом на грошові ресурси приватного, причому останнє вважалося за можливе подолати за рахунок реального зростання економіки, низького відсотку та розширення грошової пропозиції. Кейнсіанці вбачали у бюджетному сальдо автоматичний регулятор: державні витрати скорочуються повільніше за активність, і ціною зростаючого дефіциту економіка стимулюється. При зростанні, навпаки, прибутки бюджету зростають і дефіцит має ліквідуватися.

Таким чином, ефективний попит ED дорівнює сумі сукупного споживацького попиту C, інвестиційного попиту І, попиту з боку держави G та зарубіжного попиту на внутрішній продукт X за вирахуванням сукупного імпорту:

ED = Cd + Іd + Gd + X - ІM.

Споживацький попит виступає як функція сукупного доходу за вирахуванням податку C = C (Y-T); T = T(Y). Споживання пов'язане з розміром доходу через психологічну категорію схильності до споживання, причому гранична схильність спадає з ростом доходу. Інвестиційний попит визначається граничною ефективністю капіталовкладень, прибуток по яких має бути не нижчим за позичковий процент r: І = І (r). Державний попит визначається поза рамками моделі. Імпорт залежить від сукупного національного доходу Y та співвідношення цін всередині країни P й за кордоном P. Завдяки спадаючій граничній схильності до імпорту останній зростає повільніше за національний доход.

У математичних термінах вираз для ключової категорії кейнсіанства - ефективного попиту - має вигляд:

ED = С(Y-T(Y)) + І(r) + G + X(Y,P,P) - ІM(Y,P,P),

де C - споживацький попит (доход за вирахуванням податку), І - інвестиційний попит, що визначається рівнем позичкового відсотку r, G - урядові витрати, X та ІM - експортна та імпортна функції [2].

Істотним елементом неокейнсіанських побудов є врахування зовнішньоекономічних чинників. У разі, коли розглядається система з фіксованими валютними курсами, збільшення державних витрат підвищує доход і зайнятість, це призводить до зростання імпорту, платіжний баланс погіршується. Однак скорочення грошової пропозиції підвищує відсоток, залучає короткострокові капітали до країни та поліпшує баланс.

Таким чином, низька ефективність виробництва, нераціональне використання ресурсів, а не недостатній попит, стали гальмом економічного розвитку, тому економічна політика наприкінці 70-х-початку 80-х років у деяких країнах переключилася на регулювання процесів у сфері пропозиції. На колії неоконсерватизму переходять США, ФРН, Великобританія, Норвегія, Данія, інші країни.

На відміну від кейнсіанської неокласична концепція державного впливу робить акцент на довгостроковому аналізі господарських процесів, розглядаючи горизонт, на якому повністю розгортається грошово-ціновий механізм. Основним елементом даної концепції став монетаризм, що розглядав економіку як саморегульовану систему, в якій приватний сектор здатен забезпечити нормальне функціонування без державного втручання.

За неокласиками, управління сукупним попитом не в змозі вплинути на такі довгострокові показники, як реальний ВНП, зайнятість тощо, які визначаються структурою економіки. Тому модель спиралася на надстабільну функцію попиту на гроші Md, яка мала вигляд:

Md = Px F(y,r,w, , u),

де y - реальний доход, r - відсоток, w - доход від видів власності, очікуваний темп зміни цін, u - показник корисності зберігання грошей. З іншого боку, функція пропозиції грошей Ms визначається як

Ms = F(M,B),

де M - контрольована державою емісія, B - зміна резервів валют та золотого запасу центробанку. В основу рівноваги покладено "ефект реальних касових залишків", за яким населення зрівноважує фактичний та бажаний рівні залишків через зміну витрат, тобто перевищення залишків підвищує попит і сприяє інфляції ("ефект Пігу").

Якщо грошово-кредитна експансія держави відбувається у відкритій економіці при фіксованих валютних курсах, це призводить до зростання цін, скорочення експорту та зростання імпорту, погіршення платіжного балансу, тобто стимулювання національного попиту не спрацьовує. В міру витікання резервів грошей їх маса всередині країни скорочується, і всі процеси рухаються у зворотному напрямі, тоді як реальний випуск лишається незмінним. На цій самій базі робиться висновок про неефективність одноразової девальвації [5].

Найбільший інтерес становить модель, базована на гіпотезі раціональних очікувань, згідно з якою величезну роль відіграють очікування суб'єктів ринку щодо майбутніх значень низки показників. "Раціональні очікування" спираються на доступні відомості про стан економіки і є "передбаченням економічної теорії". Таким чином, робиться висновок про те, що всі спроби підвищити активність з допомогою грошово-кредитних важелів викликають лише зростання цін, оскільки економічні агенти "розгадують" наміри уряду і реагують навіть раніше на вжиті ним заходи. Найбільш доступним та оперативним носієм інформації вважається при цьому ринок валют, який розцінюється як ефективний, тобто такий, ціни на якому повністю віддзеркалюють доступну інформацію, що миттєво поширюється, "перераховуючи" валютні курси. Короткострокова динаміка ринку визначається попитом і пропозицією на міжнародних ринках капіталів. Оскільки в короткостроковому періоді сукупна пропозиція активів у відкритій економіці фіксована, рівновага ринку цінних паперів залежить від рівності доходів по них, і обмінний курс безпосередньо формується очікуваннями агентів ринку з цього приводу.

Модель "раціональних очікувань" спирається на традиційну функцію ефективного попиту:

ED = F(Y, , r),

де r - внутрішня ставка відсотку, P та P - внутрішній та світовий рівень цін, а визначає зв'язок між сукупним попитом та динамікою зовнішньої торгівлі.

Таким чином, динаміка розвитку концепцій відкритої економіки дає змогу зробити висновок про те, що мірилом застосовуваності й ефективності тієї чи іншої концепції є комплекс соціально-економічних параметрів конкретної країни. Парадигма регулювання не може залишатися незмінною в динамічних умовах, водночас використання теорії, неадекватної ситуації, що склалася, не може вирішити покладених на неї завдань. Останнім часом виникла потреба в розробці принципово нової суспільно-економічної моделі, яка відображала б докорінні зміни в політичній, соціальній ситуації, нову якість продуктивних сил, зрештою - нове місце людини у відтворювальній системі.

Реальна економічна політика, що проводиться сьогодні у країнах з розвиненою ринковою економікою, є складним поєднанням описаних тут концепцій. В подальшому буде докладно розглянуто практичні аспекти застосування викладених теорій державної економічної активності.

Висновки

Під час реалізації інноваційного розвитку увага повинна бути спрямованою на:

ѕ орієнтування й підтримку наукових досліджень;

ѕ регулювання напрямів науково-технічного розвитку;

ѕ розвиток високих або “тягових”, технологій;

ѕ розвиток промислової і культурної інфраструктури;

ѕ захист вітчизняної промисловості, підвищення її конкурентноздатності;

ѕ стратегічне планування;

ѕ фінансову підтримку розміщення ресурсів;

ѕ удосконалення системи стимулювання;

ѕ сприяння розвиткові торговельної та банківської мережі;

ѕ освіту й підготовку кадрів;

ѕ сприяння процесам обігу інформації;

ѕ організацію передачі технологій;

ѕ ліцензійно-патентне право (патентування, доступність патентної інформації);

ѕ непряме регулювання (правове, фінансове);

ѕ нагляд за інноваційною діяльністю та її оцінку;

ѕ розвиток методів управління;

ѕ спостереження за впливом науково-технічного прогресу на суспільство;

ѕ створення сприятливого інноваційного клімату;

ѕ вивчення закономірностей інноваційного процесу, подальший розвиток і вдосконалення інтенсифікаційних методів.

Стимулювання інновацій та підприємництва у сфері науки має особливо важливий аспект у загальній системі стимулів всього інноваційного процесу. Стадії науково-дослідних і технологічних розробок є первинним джерелом техніко-економічного застосування інновацій, яке вирішальною мірою зумовлює науково-технічні, економічні передумови підвищення ефективності та якості нових технологій. Саме на цих етапах безпосередньо формується техніко-економічний потенціал інновацій, закладаються техніко-економічні переваги, зумовлюється їх подальше промислове та особисте, споживання.

На сучасному етапі держава перетворюється на постійно діючий чинник розвитку економіки, розширюються сфера та методи її впливу на всі фази суспільного відтворення. При цьому вона виступає як значний власник у виробничій, кредитно-фінансовій, невиробничій сферах, тобто є впливовим економічним суб'єктом - виробником, споживачем, покупцем та продавцем, інвестором, кредитором, боржником.

Прерогатива держави як інституту, що забезпечує загальні умови ринку, дає їй змогу здійснювати як прямий адміністративний контроль в економіці, так і регламентувати економічні показники, тобто чинити непряме регулювання.

Список використаної літератури

1. Державне регулювання економіки Стельмащук А.М., Навчальний посібник. - Тернопіль : ТАНГ, 2007. - 315 с

2. Економіка (навчальний посібник) В.В. Кириленко, Тернопіль: Економічна думка, 2007. - 193с.

3. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка: Підручник // За ред. Ватаманюк З.Г. - К., 2005.

4. Макроекономіка Будаговська С., Кілієвич О., Луніна І., Пахомова Т., Романюк О., Сніжко А., Сніжко О. -- К., 2007.

5. Міжнародні економічні відносини Кознк В.В., Пайкова Л.А., Давнленко Н.Б., Навч. посіб. -- 3-тє вид., перероб. і доп. -- К.: Знання-Прес, 2007. -- 406 с

6. Політична економія - підручник Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С., Ч.1; Ч.2: Загальна економічна теорія; Спеціальна економічна теорія. - К.: Ніка-Центр; Ельга, 2007. - 527 с.

7. Соціальна економіка Навч. посіб. / Кол. авт. О. О. Бєляєв, М. І. Диба, В. І. Кириленко та ін. -- К.: КНЕУ, 2005. -- 196 с.