Теоретична сутність поняття національний дохід

Зміст

Розділ 1. Теоретична сутність поняття національний дохід

1.1 Суть і джерела виробництва національного доходу, його форми

1.2 Розподіл національного доходу

1.3 Теорії розподілу національного доходу

Розділ 2. Формування та використання національного багатства

Розділ 3. Формування та використання національного доходу в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Одним з найбільш важливих досягнень економічної науки у XX ст. є розробка теоретичних представлень та статистичних даних, що відносяться до національного доходу.

Розробка цього теоретичного поняття є стосовних до нього статистичних даних збудила суспільний інтерес до політичної економії. Ми одержали представлення про значення і роль головних компонентів національного доходу, вивчаємо їхні зміни та взаємини для того, щоб визначити, чи є поточний стан економіки урівноваженим і здоровим чи ж вона має тенденцію до утруднень та ускладнень інфляційного чи дефляційного характеру.

Національний дохід суспільства виступає одним з найважливіших показників функціонування економіки як єдиного цілого. Рух національного доходу послідовно охоплює всі фази суспільного відтворення: виробництво, обмін, розподіл і споживання. Дослідженню джерел та економічної природи національного доходу, механізмів обміну, принципів розподілу та використання належить одне з провідних місць у світовій економічній теорії.

Значну роль у збільшенні обсягів національного доходу та розширенні масштабів суспільного відтворення відіграє оптимальне співвідношення між споживанням і нагромадженням. Воно формується в залежності від конкретних умов і завдань соціально-економічного розвитку країни на тому чи іншому історичному відрізку часу.

На стадії використання національний дохід розпадається на фонд нагромадження і фонд споживання. Функціональне призначення фонду нагромадження полягає у забезпеченні розширення масштабів суспільного відтворення, а фонду споживання - особисте споживання працівників виробничої і невиробничої сфер.

У системі ринковій економіці дуже важливо, щоб між фондом споживання та фондом нагромадження існувала така пропорція, яка б забезпечувала споживання виробленого продукту та одночасно відбувалося розширення масштабів виробництва.

Об'єктом роботи є вивчення нагромадження виробництва, враховуючи зовнішні та внутрішні умови та споживання у системі ринкової економіки.

Для досягнення встановленої мети у курсовій роботі розглянемо наступні питання:

- вивчимо сутність, розподіл, та перерозподіл національного доходу;

- проаналізуємо механізм формування і використання споживання національного доходу;

- проведемо аналіз нагромадження національного доходу, та ефективність його використання.

Предметом досліджень - розподіл національного доходу між населенням.

В першому розділі курсової роботи ми розкриємо суть національного доходу його форми та джерела виробництва. А також визначимо як розподіляється Національний дохід. Та які теорії для цього використовують.

В другому розділі курсової роботи ми розглянемо поняття Національного доходу. Що таке економічний розвиток і як він пливає на формування національного багатства? Та як воно розподіляється.

В третьому розділі курсової роботи ми розглянемо як формується національний дохід на території України. А також як використовують національний дохід в Україні та способи його використання.

Розділ 1. Теоретична сутність поняття національний дохід

1.1 Суть і джерела виробництва національного доходу, його форми

Національний дохід суспільства виступає одним з найважливіших показників функціонування економіки як єдиного цілого. Поряд із сукупним суспільним продуктом та валовим національним продуктом він відіграє важливу роль у макроекономічному аналізі. Це пов`язано з тим, що саме у національному доході відбиваються найважливіші соціально-економічні явища, суперечності та процеси, пов`язані з рухом суспільного багатства, а також результати та структура суспільного відтворення за певний час. Рух національного доходу послідовно охоплює всі фази суспільного відтворення: виробництво, обмін, розподіл і споживання. Дослідженню джерел та економічної природи національного доходу, механізмів обміну, принципів розподілу та використання належить одне з провідних місць у світовій економічній теорії.[4]

Першою в історії економічної науки спробою аналізу доходів капіталістичного суспільства та їх розподілу став складений у 1664 р. англійським економістом У. Петті баланс доходів та видатків населення Англії. Але при цьому науковець виходив не з умов виробництва, а з розподілу його продукції. У. Петті розглядав національний дохід як суму доходів, одержаних населенням від землі, капіталів, будинків за рахунок трудових зусиль.

Другу спробу обчислення балансу доходів і видатків населення Англії здійснив у 1688 р. Г. Кінг. Проте, як і У. Петті, він не бачив різниці між доходами учасників матеріального виробництва та зайнятих у невиробничій сфері. Тому за Г. Кінгом творцями національного доходу виступали групи та верстви суспільства, які одержували більші доходи. Але Г. Кінг, на відміну від У. Петті, обчислив не лише сальдо доходів і видатків населення, а й обсяг нагромадження. [7]

Свій внесок у теорію національного доходу зробили й фізіократи. Так, в “економічних таблицях” Ф. Кене (1758 р.) уперше було відображено рух сукупного суспільного продукту одночасно у вартісній та натурально-речовій формах. Але оскільки фізіократи помилково вважали єдиною продуктивною галуззю сільське господарство, вони не зуміли розв`язати проблему суспільного відтворення у цілому.

Класики буржуазної економії А. Сміт і Д. Рікардо не бачили відмінностей між виробничим та особистим споживанням, а тому вважали, що вартість сукупного суспільного продукту зводиться до доходів і не виключає перенесену на продукт вартість спожитих засобів виробництва. На аналогічних позиціях стояв швейцарський економіст Сісмонді, який ототожнював річний сукупний суспільний продукт і національний дохід.

У світовій економічній теорії класичного та посткласичного періоду чітко простежуються два основні методологічні підходи до аналізу національного доходу: об`єктивістсько-класичний, до якого належить і марксистський, та суб`єктивістський, який включає пострікардіанські та сучасні економічні школи.[2]

Засновники об`єктивістського напряму класичної політичної економії поділяли вихідний принцип -- матеріальну суть національного доходу. Вони вважали, що останній може бути лише потоком нових товарів і послуг, вироблених у суспільстві протягом певного часу. Цю точку зору поділяли А. Сміт і Д. Рікардо. На аналогічних позиціях стояв і К, Маркс, який істотно поглибив концепцію чистого доходу Рікардо.

За суб`єктивістською методологією суспільне відтворення трактується як виробництво корисності, а послуги як такі, що беруть участь у створенні національного доходу, а тому впливають на його розмір. Так, за визначенням А. Маршала, матеріальні та нематеріальні блага, у тому числі різні послуги, які виробляються працею та капіталом країни, становлять національний дохід.

Проте, згідно з цим підходом, національний дохід розглядається як вартість новостворених лише у сфері матеріального виробництва товарів і послуг. Цим відкидається та частина національного продукту та національного доходу, яка створюється у сфері нематеріального виробництва або послуг. Проте відомо, що зараз у сфері послуг у деяких країнах створюється від 1/5 до 1/3 і більше національного продукту.

На відміну від цього, за концепцією корисності до складу національного продукту та національного доходу входять й блага, які створюються у нематеріальному виробництві та сфері послуг. Отже, цей підхід дає змогу точніше оцінити результати економічної діяльності суспільства. Водночас його прихильники не розрізняють послуг, які входять до складу національного продукту, та ті з них, які відшкодовуються за рахунок останнього. [9]

Отже, у чистому вигляді жодна з розглянутих концепцій не розкриває змісту національного доходу. Очевидно, що пошук відповіді на це запитання передбачає узгодження багатьох концепцій з урахуванням реальної практики.

З вказаного випливає, що національний дохід як економічна категорія -- це сукупність відносин, що виникають у суспільстві з приводу відтворення новостворених товарів і послуг, тобто їх виробництва, розподілу, обміну та споживання.

Створений протягом певного часу національний дохід -- це по суті економічний ефект, який досягається суспільним виробництвом. Із збільшенням національного доходу зростають як економічні, так і соціальні можливості суспільства.

По своїй суті валовий національний продукт (ВНП), що являє собою сукупну оцінку прибутку, отриманого жителями країни за визначений період, близький до показника ВВП. У закритій економіці при відсутності зовнішніх потоків товарів і капіталу обсяги ВНП і ВВП рівні. Проте в дійсності певна частина виробленої всередині країни продукції завжди є власністю іноземних громадян, а деяка частина продукції, виробленої за рубежем, у свою чергу, належить громадянам даної країни. Тому для всіх реально існуючих економік ВВП і ВНП різняться між собою, хоча для деяких країн це розходження і складає невеличкий розмір.

Подивимося більш уважно на розходження між цими двома показниками. У будь-якій економіці деяка частина чинників виробництва є власністю іноземних громадян, отже, певна частина прибутків, одержуваних працею і капіталом у даній економіці, фактично належить їм. Найпростіше побачити це на прикладі іноземних робітників або власників деякої частини основного капіталу. У той же час жителі даної країни також можуть одержувати частину свого прибутку з-за кордону, якщо, наприклад, вони працюють закордоном або володіють акціями закордонних компаній.

ВВП відображає обсяг прибутків, отриманих чинниками виробництва в рамках національних меж, незалежно від того, ким конкретно ці прибутки зароблені.

ВНП - це прибутки жителів даної країни незалежно від того, у якій економіці - вітчизняній або закордонній - вони отримані.

Показники валового доходу. Характеризуючи макроекономічну діяльність, надзвичайно важливо визначити розмір доходу власників ресурсів за надані ними землю, робочу силу, капітал, управлінські навики, за допомогою яких і було створено валовий продукт. Іншими словами, скільки суспільству коштувало його виробництво з позиції споживання ресурсів.

ВВП і ВНП вимірюються в цінах виробництва. Однак, в реальному житті ми маємо справу з цінами споживання, що відрізняються від цін виробництва під впливом непрямих податків та державних субсидій. Необхідно зауважити, що держава прямо нічого не вкладає у виробництво в обмін на непрямі податки на бізнес, які вона отримує, тобто вона не може вважатись постачальником економічних ресурсів. Таким чином, єдиним компонентом валового продукту, що не відображає поточного використання економічних ресурсів, є непрямі податки на бізнес. [3]

Саме тому, валовий внутрішній доход - це валовий внутрішній продукт за відрахуванням непрямих податків на бізнес (і плюс державні субсидії), а валовий національний доход - валовий національний продукт мінус непрямі податки на бізнес плюс державні субсидії.

З точки зору власників ресурсів ці показники є засобом вимірювання доходів, які вони отримали за участь у поточному виробництві. З точки зору компаній вони вимірюють ціну факторів виробництва чи ресурсів, бо відображають ринкові ціни економічних ресурсів, що були використані для створення обсягу виробництва даного року.

Наведена вище відмінність між поняттями доходу та продукту висвітлює наступну обставину: обсяг продукту відображає рівень ділової активності, а обсяг доходу - рівень народного добробуту .

Показники чистого продукту та доходу. Щодо показників продукту та доходу важливо також розрізняти поняття “валовий” та “чистий”, і ось чому. Частина інвестицій, а саме та, що заміщує спожитий основний капітал (амортизація), не є джерелом накопичення національного багатства. Ця частина інвестицій спрямовується на підтримання в незмінному стані наявного виробничого потенціалу країни. Звідси ми отримуємо наступні співвідношення: чистий внутрішній продукт дорівнює валовому внутрішньому продукту за відрахуванням амортизації; чистий внутрішній дохід - валовий внутрішній дохід мінус амортизація; чистий національний продукт - валовий національний продукт мінус амортизація; чистий національний дохід - валовий внутрішній дохід мінус амортизація.

Особистий дохід. Досить широке використання в системі національних рахунків має ще один показник, що характеризує національний дохід. Це показник особистого доходу. Особистий дохід (отриманий дохід) та національний дохід, чи, іншими словами, чистий національний дохід (зароблений дохід) відрізняються один від одного тому, що частина заробленого доходу - відрахування на соціальне страхування (податки на соціальне страхування), податки на прибуток корпорацій і нерозподілений прибуток корпорацій - фактично не потрапляє до домашніх господарств. Навпаки, частина доходу, що потрапляє в домашні господарства, - скажімо, трансфертні платежі - не є результатом праці.

До трансфертних платежів належать виплати по страхуванню за віком та від нещасних випадків, а також допомога безробітним, що базуються на різних соціальних програмах; пенсії ветеранам, державні стипендії студентам, проценти по державним цінним паперам тощо.

Переходячи від національного доходу як вимірювача заробленого доходу до особистого доходу як показника доходу, що було фактично отримано, слід відрахувати з національного доходу такі три види доходів, що були зароблені але не отримані (податки на соціальне страхування, податки на прибуток корпорацій та нерозподілені прибутки корпорацій), а також додати доходи, що були отримані але не є результатом поточної трудової діяльності - трансфертні платежі.

Особливо сприятливі умови для збільшення національного доходу, як показує досвід, створює перехід до переважно інтенсивного, фондозаощаджуючого типу економічного зростання, коли поряд із підвищенням продуктивності праці та економією робочого часу знижується і суспільна “ціна” кожної одиниці національного доходу. Останню у загальному плані можна визначити за допомогою формули ефективності суспільного виробництва (ЕФ):

ЕФ = НД/ЗП, (1.1)

НД -- національний дохід, вироблений, наприклад, за рік;

ЗП -- затрати суспільної праці на його виробництво.

Цей показник можна визначати і як відношення приросту національного доходу до приросту матеріальних затрат, або затрат на оплату праці, зайнятих у матеріальному виробництві.

Підвищення ефективності виробництва означає, що зростання національного доходу відбувається не будь-якою ціною, а за рахунок більш раціонального, економічного, екологічно сприятливого використання всіх ресурсів, тобто з мінімумом затрат.

1.2 розподіл національного доходу

Як відомо, національний доход становить собою частину сукупного суспільного продукту, яка залишається після заміщення спожитих засобів виробництва. У своєму русі він проходить стадію виробництва, розподілу та використання. Розподіл національного доходу охоплює відносини між державою і членом суспільства, між державою і підприємством, між підприємством і його працівником, між власником засобів виробництва і найманим робітником.

Прийнято розрізняти первинний розподіл національного доходу і його перерозподіл. Первинний розподіл національного доходу здійснюється між його безпосередніми виробниками і власниками засобів виробництва. В ролі останніх можуть бути держава, колектив, окрема особа. Доходи, які вони одержують, називаються первинними і в реальному економічному житті виступають як :

- заробітна плата працівників сфери матеріального виробництва;

- доходи від підсобного господарства;

- доходи від кооперативної та індивідуальної трудової діяльності;

- доходи власників засобів виробництва у формі промислового прибутку, торгового прибутку, проценту і земельної ренти.

Первинний розподіл національного доходу здійснюється за такими основними принципами: за вартістю робочої сили, за кількістю і якістю затраченої праці, за власністю.

Розподіл національного доходу за вартістю робочої сили має місце й в умовах капіталізму і обумовлений пануванням приватної власності. Відсутність засобів виробництва у робітників примушує їх продавати свою робочу силу капіталістам. При цьому ціна на робочу силу буде тим вищою, наскільки більшою є здатність робітника до фізичної та розумової праці.

Розподіл національного доходу за кількістю і якістю праці має місце в умовах соціалізму. Тут діє закон розподілу за працею, суть якого можна коротко сформулювати так: від кожного-за здібностями, кожному-за працею. Розподіл за працею стає можливим тільки при пануванні суспільної власності на засоби виробництва і є однією із переваг соціалізму над капіталізмом, оскільки вперше в історії людства забезпечує економічну рівність усіх членів суспільства.

Ця рівність полягає :

- у рівному відношенні людей до засобів виробництва, які є суспільною власністю;у відсутності експлуатації людини людиною;

- у рівному праві і рівному обов'язку усіх працювати;

- у рівному праві усіх працівників одержувати свою частку національного доходу в залежності від кількості і якості затраченої праці.

Щоправда, розподіл за працею не забезпечує повної, абсолютної рівності людей, оскільки відсутня рівність у задоволенні їх потреб.

Нерівність у споживанні випливає з того, що однакова міра, а саме, праця, застосовується до різних людей, які насправді не є рівними. Надмірну нерівність в доходах засуджували завжди. На цьому грунті відбувається перерозподіл доходів, який спрямований на досягнення соціальної справедливості (втім, соціальну справедливість розуміють по-різному: від переділу власності порівну до закріплення становища, коли кожен одержує за вкладом у виробництво належних йому факторів). [6]

Сьогодні можна виділити 3 напрями економічної думки, що обґрунтовують досягнення більшої рівності в доходах:

q соціалістичне вчення, яке виступає проти приватної власності “незароблених” доходів і права спадщини;

q індивідуалістичні доктрини, що стверджують гідність особи і право усіх людей на соціальних “мінімум”;

q кейнсіанська концепція, котра доводить, що надмірна нерівність послаблює попит на споживчі товари, стримує економічне зростання.

По-перше, люди нерівні за фізичними та розумовими здібностями, загальноосвітньою та професійною підготовкою , а отже, вони мають різну працездатність і за один і той же час віддають суспільству неоднакову кількість праці. Одержуючи винагороду в залежності від кількості і якості праці, вони тим самим одержують нерівні доходи.

По-друге, люди відрізняються між собою і складом сім'ї. Тому, навіть отримуючи однакову оплату, працівники виявляться нерівними з точки зору величини доходу на кожного члена сім'ї. І ця нерівність у споживанні не може бути усунена в умовах соціалізму, оскільки об'єктивно існують причини, що її обумовлюють. Серед цих причин варто виділити такі, як: порівняно низький рівень розвитку продуктивних сил, збереження соціально-економічної неоднорідності праці, праця ще не стала першою життєвою потребою для всіх членів суспільства.

Розподіл національного доходу за власністю здійснюється між власниками промислового, торгового, позичкового і земельного капіталу. При цьому слід мати на увазі, що у частини дрібних власників доходи від власності, можуть носити допоміжний характер, тобто головним Доходом у них залишається той, що вони одержують за продану робочу силу або за кількість і якість затраченої праці. [8]

У зв'язку з різними принципами розподілу в суспільстві, і передусім у капіталістичному, має місце суттєва диференціація доходів. Доходи великих власників промислового, торгового, позичкового та земельного капіталу у сотні і тисячі разів перевищують доходи дрібних підприємців та робітників. Вони дозволяють їх власникам жити в багатстві та розкоші в той час, коли доходи у формі заробітної плати навіть у найбільш розвинених країнах не завжди забезпечують відтворення робочої сили.

В залежності від обсягу одержуваних доходів на фазі споживання формується фонд життєвих засобів, структура якого може включати в себе:

1. товари і продукти разового користування (продукти харчування, послуги транспорту і зв'язку, культурно-освітніх установ, освіти, охорони здоров'я, побутові послуги);

2. товари і послуги тривалого користування (житло, товари господарсько-побутового призначення, одяг, взуття і ін.). Сучасне суспільство має шукати і знаходити компроміс між зрівнюванням доходів і ефективністю економіки. Якщо воно надто велику частину національного доходу перерозподілятиме на користь бідних, це пригнічуватиме економічні стимули, звужуватиме обсяг національного доходу. З іншого боку, посилення нерівномірності, коли держава не втручається у розподіл національного доходу (його регулюють виключно ринкові сили), породжує низку складних проблем. Головна серед них - це зубожіння частини населення і казкове збагачення невеликої кількості сімей. Така поляризація суспільства посилює його соціальну і політичну нестабільність.

1.3 Теорії розподілу національного доходу

Розподіл можна визначити як процес визначення частини виробленого продукту для окремих суб'єктів економічної системи чи виробничих факторів.

Розподіл здійснюється через ринки виробничих ресурсів і товарів та послуг. Ринок ресурсів розподіляє доходи на фактори виробництва, а також засоби виробництва як частини виробленого продукту. Споживчий ринок розподіляє предмети особистого споживання, визначаючи і частку виробників (фірм) у доходах. Розподіл здійснюється насамперед на ґрунті відносин власності - по власності на виробничі ресурси.

Розрізняють економічні і соціальні функції розподілу. Економічна функція проявляється у впливі розподілу на національну економіку через систему потреб, інтересів, стимулів. Соціальна функція розподілу спрямована на задоволення і розвиток соціальних потреб.

Перші теорії розподілу з'явились у 18 столітті. Зокрема, поняття “розподіл” використовував Ф.Кене у своїй праці “Економічна таблиця” (1758 р.). Про розподіл багатства писав і А.Тюрго, інший французький теоретик 18 століття. Теорія розподілу пройшла значну еволюцію.

Концепція розподілу класичної англійської школи (А. Сміт, Д. Рікардо, Дж.С. Міль) тісно пов'язує проблему розподілу з теорією вартості. Сміт вважав, що вартість будь-якого продукту складається із заробітної плати, земельної ренти і прибутку - трьох первинних джерел будь-якого доходу, а загальний річний продукт праці кожної країни повинен розподілятись між її громадянами у формах заробітної плати за працю, прибутку на капітал чи ренти за їх землю. Рікардо поставив проблеми розподілу у центр економічних досліджень, він стверджував: головне завдання теорії - визначити закони, що управляють розподілом. Розподіл, на його думку, визначає частки власників землі і капіталу, а також найманих працівників у продукті суспільного виробництва. Міль намагався сформулювати закони розподілу, ґрунтуючись на рікардіанських уявленнях.

Марксистська теорія розподілу також опирається на теорію трудової вартості, але доповнюється вченням про додаткову вартість і експлуатацію. Додаткова вартість, створена додатковою працею найманих працівників (необхідна праця відтворює вартість їх робочої сили і втілюється у заробітній платі), привласнюється капіталістами, які виконують різні функції у суспільному виробництві у цілому, і у зв'язку з цим розпадається на прибуток, процент, торговельний прибуток і ренту.

Маржиналістська концепція розподілу є частиною загальної теорії корисності. Тут використовується 2 основних поняття: граничної продуктивності і зумовленості. [1]

Гранична одиниця виробничих факторів або гранична їх продуктивність, - це та одиниця, що виробляє гранично найменшу цінність, тобто має найнижчу граничну корисність. У процесі виробництва використовується певна комбінація усіх факторів виробництва. Зумовленість (імпліцитність) - це прийняття рішень підприємцем, які визначають частку участі окремого фактора у виробництві, змінюють комбінацію використання усіх факторів у сукупності. За конкурентних умов фірма прагне так комбінувати фактори виробництва, щоб оцінка їх граничної продуктивності дорівнювала сумі винагороди, належної кожній окремій одиниці факторів. Ця залежність відображається такою рівністю:

ціна = граничним витратам = сумі винагороди граничних факторів виробництва = сумі граничних продуктивних вартостей факторів.

Ціна у ринковій економіці є двигуном розподілу факторів виробництва і гарантією використання цих факторів у найбільш продуктивних галузях через регулювання попиту і пропозиції факторів.

Диспути економістів XVIII - XIX століть зосереджувалися навколо проблеми, яку нині називають функціональним розподілом доходу, тобто його розподілом між факторами виробництва.

Сучасна теорія розподілу включає аналіз так званих соціальних доходів, тобто доходів, наданих економічним суб'єктом незалежно від їх складу у створення валового національного продукту. Держава через податкову систему вилучає частку винагород за використання факторів у державний бюджет, а потім розподіляє ці ресурси через витрати на соціальні потреби.

Довгий час теорія розподілу мала лише мікроекономічний аспект, сьогодні вона все більше здобуває макроекономічну спрямованість. Тому в сучасній економічній теорії розрізняються 2 види доходу:

1) дохід на мікрорівні (від праці по найму, від підприємницької діяльності, від власності);

2) дохід на макрорівні (національний доход).

Класифікація доходів може відбуватися за різними критеріями. За суб'єктами привласнення виділяють такі доходи:

- доходи домашніх господарств (населення);

- доходи фірм;

- доходи держави;

- доходи нації (національний доход).

Сукупність цих доходів визначає максимальний попит в економіці, та становить сукупність національного доходу, що визначається рівнем дохідності суспільстві та їх рівнем життя.



Розділ 2. Формування та використання національного багатства

Національний доход -- грошова форма частини чистого продукту або нова вартість матеріальних благ і засобів їх виробництва. Національний доход розподіляється на фонд нагромадження (додатковий продукт) і фонд споживання (необхідний продукт). Графічно процес споживання можна подати так.

Рис. 2.1 Процес формування споживання та нагромадження

Графіки споживання СС і нагромадження SS відображають взаємозв'язок між прибутком і споживанням, а також прибутком і нагромадженням. Функція споживання показує, що споживання зростає із зростанням прибутків, причому частина прибутків йде на нагромадження, через що споживання зростає повільніше за прибуток, тобто графік відхиляється від бісектриси, що відповідає рівномірному зростанню. Якби графік споживання співпадав з бісектрисою ОА, це означало б, що всі прибутки споживаються. Ну відрізку графіку споживання від точки початку координат до точки Е величина споживання перевищує величину прибутків, процес споживання відбувається за рахунок майбутніх прибутків, тобто в борг. Для побудови графіка нагромадження потрібно мати дані про обсяги споживання і боргів на певний період, що аналізується.

Економічний розвиток -- основа життя населення країни. Рівень життя народу є одним з основних критеріїв, що характеризує забезпеченість населення матеріальними і духовними благами, показує ступінь задоволення всебічних потреб людей (фізіологічних, духовних і соціальних). Існує чимало показників рівня життя, одним з яких є доходи населення.

Формування доходів населення можна виразити такими формулами:

Д_т+Д_п+Д_м =Д_ф

Д_ф+Т=Д_в (2.1)

Д_в-У(П+О_п)=Д_ч

де Д_ф -- доходи населення;

Д_т -- дохід від трудової діяльності;

Д_п -- дохід від підприємницької діяльності;

Д_м -- дохід від власності (рента, дивіденди, проценти);

Т -- трансфертні виплати із суспільного сектору (держави);

Д_в -- валові доходи;

Д_ч -- чистий дохід;

П -- податки;

О_п -- інші обов'язкові платежі.

Дохід -- це обсяг грошових надходжень за певний період часу. У

кількісному виразі доходи можна визначати як різницю між витратами праці й капіталу на виробництво певного товару і виручкою від його продажу. Існує кілька джерел формування доходів населення, які можна класифікувати за різними ознаками:

* за пропозицією економічних ресурсів -- заробітна плата, рента,

орендна плата, прибуток;

* за пропозицією грошей -- позичкові проценти;

* за наявністю особливого статусу -- пенсії, грошові допомоги,

стипендії, різні виплати;

* випадкові (епізодичні) -- виграші, знахідки, спадщина і т. ін.

Рис. 2.2. Класифікація доходів населення

Прибуток -- дохід суб'єкта ринку, що утворюється як різниця між загальним доходом та загальними витратами фірми на виробництво продукції. Нині цей вид доходу отримують не тільки підприємці, а й наймані працівники завдяки розвинутій системі участі в розподілі прибутку (акції, які випускає фірма). [5]

Рента -- це дохід власника землі. Вона та прибуток як джерела доходу населення з часом набувають все більшого значення.

Вторинні або похідні доходи одержують зайняті у галузях невиробничої сфери -- науці, освіті, охороні здоров'я, культурі, державних службах, обороні країни тощо. До похідних доходів належать доходи, одержувані підприємствами, установами, закладами і працівниками невиробничої сфери, виплати із соціального страхування (пенсії, виплати у зв'язку з безробіттям, допомога багатодітним сім'ям тощо), а також стипендії, відсотки за вкладами, виграші в лотереї, за виграшними позиками та ін.

Розрізнять факторні, державні, колективні, особисті (індивідуальні), сімейні, номінальні (валові), реальні та чисті доходи.

Державні доходи -- це грошові або матеріальні ресурси, які надходять у державне володіння внаслідок розподілу й перерозподілу національного доходу, у результаті зовнішньоекономічної діяльності. Колективні доходи -- це доходи певних колективів підприємств, установ, закладів різних форм власності -- державних, акціонерних, кооперативних, муніципальних, приватних та ін. [7]

Індивідуальні доходи -- це доходи окремих осіб, вони є засобом життєзабезпечення людини і необхідні для її різнобічного розвитку як особистості. Джерелом особистих доходів можуть бути: особиста праця, прибуток на капітал, рента, соціальні виплати з бюджету, виграші в лотереї, за виграшними позиками та ін.

Сімейні доходи -- це сукупні доходи всіх членів сім'ї, їх джерела й обсяги можуть бути різними залежно від того, до якої соціальної верстви належать члени певної сім'ї. Загалом можна виокремити три основні джерела сімейних доходів: заробітна плата, доходи від власності й соціальні виплати з державного бюджету. Слід розрізняти номінальні й реальні доходи. Номінальні доходи характеризуються сумою грошових доходів, які одержує працівник або сім'я загалом.

Реальні доходи -- це кількість різних товарів і послуг, які можуть купити працівник або сім'я за свої грошові доходи. Зрозуміло, що величина реальних доходів окремого індивіда або сім'ї прямо пропорційна величині номінального (грошового) доходу й обернено пропорційна рівню цін.

Функцією, яка характеризує формування доходів за їх складовими (без їх принципового протистояння), є похідна функції споживання. В ній зафіксовані моменти розподільчих і не розподільчих відносин (податки). Цю функцію можна записати так:

Y_д = f(Д_т +Д_п+Д_м-П) (2.2)

де Yд -- функція доходу. [10]

На формування доходів населення впливають такі чинники:

* нівелюючі -- складання заробітків членів сім'ї, пенсії пенсіонерів,

які живуть разом з дітьми, матеріальної допомоги, яку отриму-

ють непрацюючі члени сім'ї;

* диференціюючі -- наявність непрацездатних членів сім'ї, співвідношення працюючих і непрацюючих членів сім'ї.

Крім того, залежно від джерел формування доходи можуть бути трудовими і нетрудовими, при цьому нетрудові можуть бути законними -- виграші, аліменти, спадщина, пенсії.

Одержані доходи населення витрачає на купівлю продовольчих і непродовольчих товарів, сплату податків, соціальне страхування, комунальні платежі, платне медичне обслуговування, заощадження, транспорт, дозвілля та ін.

Національний дохід, використаний на споживання та нагромадження не збігається з показником виробленого національного доходу. Використаний дохід нації зменшується на суму втрат (незібраний або частково зіпсований врожай, втрати від стихійного лиха). Він може зростати чи зменшуватись й залежно від сальдо зовнішньоекономічної діяльності .

Велика увага у економічному аналізі приділяється співвідношенню споживання та нагромадження. З одного боку, фонд нагромадження, його обсяг і структура визначають темпи розширеного відтворення. З другого боку, надмірне збільшення фонду нагромадження стримує зростання споживання, особистих доходів, у результаті чого підриває стимули до розширення виробництва та підвищення його ефективності. Отже залежність між фондом нагромадження та темпами зростання не прямо пропорційне. [3]

Утвердження адміністративно-командної системи ознаменувалося значним підвищенням норми нагромадження (ця норма характеризується часткою національного доходу, яка використовується для нагромадження). У Росії напередодні першої світової війни вона становила 8,5%. Дещо вищим був цей показник напередодні першої п`ятирічки. Але вже на початку другої п`ятирічки норма нагромадження перевищила 30%. Індустріалізація вимагала певного підвищення норми нагромадження, але вона зросла до надмірно високого рівня, який не відповідав можливостям країни. Тому підвищення темпів економічного зростання обернулося невідшкодованими втратами частини ресурсів, зниженням життєвого рівня великих груп населення, порушенням найважливіших пропорцій відтворення.

Розділ 3. Формування та використання національного доходу в Україні

Процеси зростання, розподілу та перерозподілу національного доходу відбивають складні умови переходу від командно-адміністративної системи до економічної системи, що базується на законах ринку та підприємництва. Колишня система розподілу передбачала зрівняльний підхід до використання необхідного продукту та жорстку централізацію додаткового продукту через державний бюджет. Це не тільки не створювало стимулів до високопродуктивної праці трудових колективів підприємств та кожного трудівника, а навпаки, породжувало утриманські настрої, апатію, безініціативність і безгосподарність.

Панування технократичних підходів до економічного розвитку вело до постійного обмеження ресурсів, що виділялися на потреби народного споживання, на користь фонду нагромадження та військово-промислового комплексу. В той час, як гучно декларувалося завдання вийти на рівень розвинених країн по споживанню та інших показниках добробуту, наше відставання залишалося дуже великим. За оновленими статистичними даними, ВНП у розрахунку на душу населення в 1985 р. в колишньому СРСР становив лише 37 % від рівня США, а частка ВНП, яка використовувалася на споживання населення, становила 54 %. Характерно, що споживчі витрати в розрахунку на душу населення становили в колишньому СРСР 26 % від рівня США, в той час як валові нагромадження на душу населення -- 102 %. [1]

Роздержавлення й демонополізація економіки, створення умов для конкуренції вільних товаровиробників покликані в майбутньому викликати стимули до технічного оновлення виробництва, зростання його ефективності та збільшення на цій основі національного доходу. Зростання добробуту, справедливий розподіл благ мають забезпечуватися шляхом посилення підприємницької й трудової активності та ініціативи. Зростатиме роль особистих трудових доходів у задоволенні потреб населення. Перерозподіл національного доходу зводитиметься до мінімуму. Зокрема, через суспільні фонди споживання забезпечуватиметься мінімально гарантований рівень соціальних благ для всіх верств населення. Щоправда не зовсім ясно як скоро з`являться ці процеси у реальному житті. Поки що, на сьомому році реформ видимих результатів не спостерігається. Поглиблення економічної кризи в Україні призвело до катастрофічного погіршення матеріального становища населення. За цих умов Уряду доводиться перерозподіляти через бюджети всіх рівнів значну частину виробленого національного доходу, набагато більшу, ніж в індустріально розвинених країнах. Але при цьому поступово здійснюється перехід від бюджетної підтримки всіх верств населення до надання цільової допомоги лише найбільш соціально вразливим верствам населення.

Розглянемо трохи докладніше перерозподіл національного доходу через державний бюджет.

Державний бюджет уявляє собою основний фінансовий план держави на поточний рік, що має силу закону. Він затверджується законодавчими органами влади -- парламентами. За матеріальним змістом державний бюджет -- централізований фонд грошових коштів держави, а за соціально-економічною сутністю -- основне знаряддя перерозподілу національного доходу.

Економічне значення бюджету полягає перш за все у тому, що він може активно впливати на суспільне виробництво через оподаткування, спрямування мобілізованих ресурсів на розвиток пріоритетних галузей. Тим самим бюджет може впливати на удосконалення структури суспільного виробництва, його розвиток, оптимізацію вартісних пропорцій у розподіленні доходів на загальнодержавні і внутрішньогосподарські потреби, матеріальну і виробничу сфери, на окремі галузі господарства й соціальної сфери. Тож державний бюджет -- це основний фінансовий план держави, який відображає економічні відношення з приводу формування, розподілення і використання централізованого фонду грошових засобів. [10]

Держава використовує бюджет для регулювання ринкової економіки, застосовуючи різні методи в процесі формування і розподілення доходів. До найважливіших з них можна віднести:

1. Податки, що впливають на розвиток виробництва, попит і пропозицію на окремі види послуг, товарів, робіт.

2. Пряме бюджетне фінансування загальнодержавних програм, які забезпечують розширення суспільного відтворення, удосконалення його структури, прогрес суспільства. До них відносяться крупні природоохоронні, інвестиційні програми, приватизація, конверсія, створення робочих місць, фундаментальні наукові дослідження тощо.

3. Субсидування деяких галузей, підприємств, господарств для вирівнювання економічних умов їх господарювання.

4. Створення за рахунок бюджетних ресурсів особливих фондів і резервів для попередження диспропорцій в розвитку економіки, підтримки підприємництва і т. ін.

За таких умов бюджет визначає формування найважливіших вартісних пропорцій: між виробництвом засобів виробництва і споживання; між нагромадженням і споживанням, між матеріальною і невиробничими сферами, галузями господарства. Досягається це перерозподіленням національного доходу за допомогою бюджетного механізму.

Головним матеріальним джерелом доходів бюджету є національний дохід. Коли національного доходу не вистачає для покриття фінансових потреб, держава залучає національне багатство, або вдається до емісії грошей чи випуску держоблігацій. Одержавлення національного доходу здійснюється державою різними методами. Основними методами, що використовуються органами державної влади для перерозподілу національного доходу є податки, позики та емісія грошей. Співвідношення між ними різне по країнах і у часі; визначається економічною ситуацією в країні, ступенем гостроти соціальних, економічних та інших протиріч, станом фінансів і фінансовою політикою держави.

Податки є основним джерелом перерозподілу національного доходу. Так, в доходах центрального бюджету багатьох країн вони складають біля 9/10.

Податки, беручи участь у перерозподілі нової вартості -- національного доходу, виступають частиною єдиного процесу відтворення, специфічною формою виробничих відносин, які формують їх суспільний зміст. Податки є своєрідною фінансовою категорією зі сталими внутрішніми властивостями, закономірностями розвитку і відмінними формами прояву. Податки виражають реально існуючі грошові відносини, що виявляються в процесі вилучення частини вартості національного доходу на користь загальнодержавних потреб.

Практика свідчить, що наслідком збільшення ставок і загального обсягу податків майже завжди є посилення інфляційних тенденцій. Збільшення маси податків призводить до підвищення цін, скорочення внаслідок цього платоспроможного попиту, що погіршує фінансовий стан господарюючих суб`єктів, викликає подальше поглиблення кризи, спад виробництва у загальнонаціональному масштабі.

Сучасна податкова система в Україні не є оптимальною. Вона не забезпечує справедливого перерозподілу національного доходу. Високими залишаються ставки податків, а їх сумарний рівень інколи сягає 80--90% прибутку підприємства. Прийняті нещодавно нові податкові закони ситуацію не покращили. Саме тому ми маємо поширену тіньову економіку, відплив коштів з виробничої сфери, “ухід” від оподаткування суб`єктів підприємницької діяльності. Звідси -- низький національний дохід та економічні негаразди. [12]

Активність держави в перерозподіленні доходів можна оцінити обсягами та динамікою його соціальних витрат, здійснюваних, головним чином, через центральні та місцеві бюджети. Якщо виходити з цього критерію, то в розвинутих країнах вона досить чимала. Так, в США в післявоєнні роки на долю трансфертних платежів (допомоги по безробіттю, виплати по соціальному забезпеченню, державні пенсії і т. ін.) припадало не менш 60% витрат федерального бюджету та 15% валового національного продукту.

Держава має так організувати утворення і перерозподіл доходів, щоб зробити його по-справжньому ефективним, не допускаючи інфляційного знецінення соціальних витрат, утворення хронічного дефіциту заощаджень, зростання безробіття та інфляції, підсилення бюрократизму. Наявний досвід дозволяє стверджувати що бюрократичні структури, які здійснюють й контролюють перерозподілення доходів, мають тут власні інтереси. Подібні негативні наслідки повинні враховуватись й знайти відображення у законодавстві. Заслуговує уваги досвід Російської Федерації, де нещодавно з ініціативи віце-прем`єра Б. Нємцова було запроваджено тендерну практику закупівлі будь-яких товарів чи послуг за бюджетні кошти.

Висновки

Отже, національний дохід як економічна категорія -- це сукупність відносин, що виникають у суспільстві з приводу відтворення новостворених товарів і послуг, тобто їх виробництва, розподілу, обміну та споживання.

Створений протягом певного часу національний дохід -- це по суті економічний ефект, який досягається суспільним виробництвом. Із збільшенням національного доходу зростають як економічні, так і соціальні можливості суспільства.

Утворення та розподіл національного доходу виступають як сукупність відносин, що виникають з приводу новоствореної вартості між учасниками виробництва. На рівні мікроекономіки (господарських ланок, підприємств, об`єднань) у зв`язку з розподілом національного доходу утворюються такі специфічні форми доходів, як заробітна платня, прибуток, процент, дивіденд, орендна плата, рента.

Основними каналами перерозподілу національного доходу на рівні держави є система ціноутворення, фінансово-кредитна система, насамперед її центральна ланка -- державний бюджет, внески до суспільних, доброчинних, релігійних фондів та організацій тощо.

Розподіл національного доходу виступає як сукупність відносин, що виникають з приводу новоствореної вартості між безпосередніми учасниками її виробництва - власниками факторів виробництва (капіталу, праці, землі, інтелекту).

Використання національного доходу здійснюється в процесі споживання й нагромадження. Кінцевим пунктом будь-якого виробництва є споживання. Споживання завершує виробництво, воно ж є й вихідним пунктом нового виробництва. Споживання національного доходу утворює так званий фонд споживання.

Національне виробництво лише тоді буде функціонувати нормально, коли, з одного боку, фонд споживання в процесі розподілу й перерозподілу національного доходу буде поповнюватись такою кількістю споживчих товарів і послуг, яка задовольнятиме сукупні потреби суспільства, а з іншого, населенню буде забезпечений такий рівень доходів (в результаті цього ж розподілу й перерозподілу національного доходу), який дасть можливість ці товари й послуги придбати.

Розподіл доходів між домогосподарствами без посилання на джерело доходу називають родинним розподілом доходів. Суму грошових коштів та продуктів, отриманих або вироблених домогосподарствами за певний період часу, називають особистими доходами. Основними складовими таких доходів є оплата праці, доходи від підприємницької діяльності і власності та соціальні трансфери.

Список використаної літератури

1. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. - К.: Знання, 2006. - 631 с.

2. Економічна теорія: Підручник / За ред. В. М. Тарасевича. - К.: Центр навч. літ-ри, 2006. 634 с.

3. Історія економічних учень: Підручник: У 2 ч. -- Ч. 1 / За ред. В.Д. Базилевича. -- 3-тє вид., випр. і доп. -- К.: Знання, 2006. -- 582 с.

4. Історія економічних учень: Підручник: У 2 ч. -- Ч. 2 / За ред. В.Д. Базилевича. -- 3-тє вид., випр. і доп. -- К.: Знання, 2006. -- 575 с.

5. Історія економічних учень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко та ін. -- К.: КНЕУ, 1999.

6. Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л. Я. Корнейчук, Н. О. Татаренко. -- К.: Вид-во КНЕУ, 1999. -- 564 с.

7. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Економічна історія: Курс лекцій. -- 6-те вид., стер. -- К.: Вікар, 2006. -- 405 с. -- (Вища освіта XXI століття).

8. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підруч. / За ред. Г. Н. Климка, В. П. Нестеренка. -- К.: Вища шк.; Знання, 1997. -- 743 с.

9. Основи економічної теорії: Підручник / За ред. А. А. Чухна. - К.: Вища шк., 2001. 634 с.

10. Політична економія: Навч. посіб. / Г. А. Оганян, В. О. Паламарчук, А. П. Румянцев та ін.; За заг. ред. Г. А. Оганяна. -- К.: МАУП, 2003. -- 520 с.

11. Політична економія: Навч. посіб. / За ред. проф. К. Т. Кривенка. - К.: КНЕУ , 2005. 598 с.

12. Соціально-економічне становище України за 2000 рік // Статистика України. -- 2001. -- № 1.