Дослідження проблем ринку в працях А. Сміта, Д.Рікардо та Дж.С. Мілля

1

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

БУКОВИНСЬКА ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ

Реферат

З дисципліни «Історія економіки та економічної думки»

на тему: «Дослідження проблем ринку в працях А. Сміта, Д.Рікардо та Дж.С. Мілля»

Виконав: В.М. Мороз

Викладач: О.О.Петращак

Чернівці 2010

Зміст

Вступ

1. Економічне вчення Адама Сміта

2. Погляди на проблеми ринку в працях Д. Рікардо

3. Відкрита критика ідей класичної політичної економії в Англії. Економічні погляди Дж. С. Мілля

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Класична політична економія зародилася в Англії в кінці ХП ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.

Уперше термін «класична політична економія» ужив Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. К.Маркс писав: «...під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію, починаючи з У. Петті, яка досліджує внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва».

Якщо меркантилісти в своєму аналізі виходили з досить поверхового розуміння процесу обігу і тому бачили лише зовнішній бік його явищ, то класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок науковому аналізу цієї сфери. Тим самим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну.

Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки.

Класична школа, на відміну від меркантилістів -- прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізму. Класики були противниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.

Загальна оцінка класичної політичної економії у колишній радянській літературі здійснювалась за схемою К. Маркса, котрий до класиків зараховував економістів від Петті до Рікардо в Англії і від Буагільбера до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе.

Основоположниками вульгарної політичної економії Маркс називав Сея та Мальтуса. Він критикував «вульгарних економістів» за відхід від трудової теорії вартості і приховування експлуататорської суті відносин між найманими робітниками і капіталістами.

Теза про вульгарний характер після рікардіанської політичної економії набула широкого розвитку в усій так званій марксистській літературі.

Відповідно вся сучасна західна політична економія теж оголошувалась ненауковою. Такий висновок був просто абсурдним, оскільки ці економічні теорії успішно використовувалися в економічній політиці західних держав. Для виправдання марксистської тези багатьом радянським марксистам довелося навіть висунути не менш абсурдну ідею про дві функції політичної економії: практичну та ідеологічну, на основі чого робився висновок про можливість використання практичних рекомендацій західних економістів.

У західній літературі існує інший підхід до оцінки класичної політичної економії, до визначення її хронологічних меж. Західні економісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвитку економічних ідей. До класичної політичної економії вони відносять також усю після рікардіанську політичну економію XIX ст.. Відомий американський економіст Дж. К. Гелбрейт писав з цього приводу: «...Ідеї А. Сміта були розвинуті Давидом Рікардо, Томасом Мальтусом і особливо Джоном Стюартом Міллем і дістали назву класичної системи. В останній чверті XIX ст. австрійські, англійські та американські економісти доповнили теорію так званим маржинальним аналізом, і це зрештою привело до заміни терміна «класична економічна теорія» терміном «неокласична економічна теорія».

1. Економічне вчення Адама Сміта

Сміт Адам (1723 - 1790) - шотландський економіст, представник класичної політичної економії. У 1776 році написав свою головну працю “Дослідження про природу і причини багатства народів”. Вона складається з п'яти частин. У першій досліджено проблеми вартості та розподілу доходів; у другій - сутність капіталу і його нагромадження; третя - начерк економічної історії Західної Європи за феодалізму і становлення капіталізму; у четвертій критично проаналізовано погляди меркантилістів і з'ясовано суть економічної політики; у п'ятій висвітлено проблеми державних фінансів. Система економічних поглядів Сміта - внутрішньо суперечлива, зумовлена його методом дослідження. Сміт вивчав внутрішню структуру економічної системи капіталізму, а отже, й властиві їй закони (що діють подібно до законів природи), проник у сутність економічних явищ і процесів. Водночас він з'ясовував зв'язки між різними категоріями на рівні явищ, форм вияву внутрішньої суті, поверхневі взаємозв'язки між різними економічними процесами у процесі конкуренції, які давали уявлення про їхню сутність на рівні здорового глузду. Результати, отримані при використанні двох підходів, Сміт значною мірою ототожнював, ставив їх у причинно-наслідковий зв'язок, у відносини субординації, не з'ясовував проміжні ланки між ними. Внаслідок цього він нерідко отримував декілька суперечностей. Усі головні проблеми політичної економії Сміт аналізував крізь призму поділу праці на мануфактурній стадії розвитку капіталізму в промисловості, де підвищення продуктивності праці, за Смітом, відбувається завдяки:

- Зростанню спритності й мистецтва окремого робітника;

- Економії часу, необхідно для переходу від одного виду роботи до іншого;

- Винайденню машин.

З огляду на це недостатній рівень розвитку сільського господарства спричинений, на його думку, нерозривністю поділу праці в цій сфері. З аналогічних позицій він пояснював нерівномірний розвиток окремих регіонів і країн. Економічну систему капіталізму Сміт трактував як єдину гігантську мануфактуру, в якій поділ праці є загальною формою співробітництва людей. Однак Сміт не вбачав істотної відмінності між поділом праці всередині мануфактури, між підприємствами і галузями в суспільстві. Водночас Сміт розумів негативні аспекти тогочасного поділу праці: перетворення робітника на частково найманого працівника, погіршення умов праці, монотонність праці та ін. Причиною поділу праці він вважав таку характерну рису людської психології й поведінки, як схильність до обліку. Поділ праці, у свою чергу, стимулював, за Смітом, розвиток цієї схильності, внаслідок чого ці процеси розвивалися паралельно. Водночас причину поділу праці Сміт вбачав і в зумовленому ним зростанні продуктивності праці. Істотну роль у їх розвитку відіграють гроші, що стихійно постають із товарного світу в процесі тривалого історичного розвитку. Найважливішою функцією грошей, на думку Сміта, є засіб обігу, він вважав за доцільне заміну грошей у монетарній формі (як золота і срібла) на паперові, випуск обмеженої кількості грошей. Більш прогресивними були погляди Сміта на продуктивну працю. Вартість створюється не лише в сільському господарстві, а й в усіх галузях матеріального виробництва, тому всі види є рівнозначними як творці вартості; отже, праця взагалі, загальна суспільна праця створює вартість незалежно від маси конкретних споживчих вартостей, в якій вона втілена. Отже, Сміт впритул наблизився до проблеми двоїстого характеру праці, однак працю як субстанцію вартості не дослідив. Стверджував про два різні значення терміна “вартість”: як корисність будь-якого предмета (споживча вартість) і як володіння певним товаром (мінова вартість). Однак не розкрив сутності товару як діалектичної єдності споживчої і мінової вартостей, відповідних видів праці, що були підґрунтям кожної з них. Через це він не розрізняв процес праці як фактор створення вартості і процес праці як фактор перенесення вартості засобів виробництва на створений продукт. У процесі обміну продуктами праці регулятором цього обміну є праця товаровиробників як єдине точне мірило вартості. Сміт зазначав, що величина вартості продукту визначається не фактичними затратами праці окремого товаровиробника, а кількістю праці, необхідної для його виробництва, тобто він наблизився до розуміння індивідуальної та суспільно необхідної праці, але не зміг чітко розмежувати їх. Сміт розрізняв вартість товару та його ціну, тому виокремлював дійсну (вартість товару) і номінальну (грошове вираження вартості товару, кількість чистого золота або срібла, за яку він продається). Дійсна ціна є своєрідним стійким центром, до якого тяжіють ціни всіх товарів. Отже, Сміт заклав основи розуміння механізму відхилення ціни від вартості товарів. Заслугою Сміта є й виділення простої та складної праці, з'ясування їх неоднакового впливу на величину вартості, впливу інтенсивності праці на утворення вартості. Водночас ці наукові елементи розуміння вартості поєднувалися в його праці з поверхневими, на рівні явища, оскільки вартість товару він визначав кількістю праці, яку треба затратити, щоб купити певний товар. Таке визначення було справедливим лише за простого товарного виробництва.

Сміт дійшов висновку, що вартість товару визначається сумою трьох доходів (заробітної плати, прибутку, ренти). Закон вартості, на його думку, діяв лише за простого товарного виробництва. Крім, того, Сміт не зміг розкрити якісного аспекту вартості як суспільного відношення між товаровиробниками, що має історичний характер, наповнюється у процесі еволюції товарного виробництва елементами якісно нового змісту. Водночас Сміт відчув перетворення закону на свою протилежність (закон ціни виробництва), але не зміг розкрити цього процесу. Сміт першим з'ясував співвідношення промислового і торгівельного прибутку, земельної ренти, позичкового відсотка, розглядав промисловий прибуток як основну форму додаткової вартості. Науково обґрунтованим було його положення, що вартість, яку робітники додають до вартості матеріалів, розподіляється на заробітну плату і прибуток підприємця на весь капітал, авансований ним у вигляді заробітної плати і матеріалів. У цьому положенні закладено правильне розуміння структури вартості та сукупного продукту. Сміт заперечував, що прибуток є іншим видом заробітної плати за нагляд і управління підприємством, така його позиція буда однобічною, оскільки Сміт ігнорував працю підприємця як одне з джерел прибутку. Однак наведені ним докази свідчили, що капіталіст має претендувати лише на частку прибутку, а іншу повинні привласнювати наймані робітники. Сміт зазначав, що робітник подає свою працю капіталістові, хоча насправді капіталіст купував робочу силу, право на її використання у процесі праці. Основою заробітної плати, за Смітом, є вартість засобів існування, необхідних для забезпечення життя робітника і членів сім'ї, виховання дітей; нижня межа заробітної плати - “фізичний мінімум”. Якщо заробітна плата нижча за цей мінімум, існує загроза вимирання робітників у країнах, що економічно регресували. У країнах, які динамічно розвиваються, до заробітної плати, крім фізичного мінімуму, входить певний надлишок, розмір якого визначається усталеними нормами споживання, традиціями, культурним рівнем. Важливу роль у встановленні конкретного рівня заробітної плати Сміт відводив боротьбі робітників, співвідношенню сил між двома класами, позиції держави. Обстоював встановлення високої заробітної плати (що стимулювало б зростання продуктивності праці, сприяло нагромадженню капіталу та підвищенню попиту на працю), спростовуючи думку, що висока заробітна плата розбестить робітників і не стимулюватиме їх до праці. Сміт розглядав дохід капіталіста як результат усього авансованого капіталу, в т. ч. витрат на заробітну плату і засоби виробництва, як винагороду капіталістові за його діяльність, працю і ризик, тому не зміг розкрити сутності середнього прибутку, розв'язати суперечність між законом вартості і законом середньої норми прибутку (якщо прибуток створюється найманою працею, то норма прибутку має бути пропорційною кількості застосованої праці; насправді вона пропорційна капіталові, однак у цьому випадку не діє закон вартості), як і суперечності між законом середньої норми прибутку і законом додаткової вартості. Двоїстими є його погляди на сутність земельної ренти та джерела її утворення. Сміт визначав її як нетрудовий дохід, а величину земельної ренти пояснював надлишком вартості над заробітною платою робітників і середнім прибутком фермера-капіталіста.

Він критикував положення, що рента є платою її власникові, своєрідним відсотком на капітал, вкладений землевласником для поліпшення якості землі. Водночас Сміт стверджував, що рента разом із заробітною платою і прибутком визначає вартість товару. У цьому випадку рента поставала як джерело вартості, отже, була не трудовим доходом, а винагородою за послуги землі. Сміт також висловлював думку, що, крім праці, у створенні ренти бере участь і природа, що праця людини на землі має особливу продуктивність. Розглядаючи сутність капіталу, він характеризував його вартість, що приносить додатковий дохід за рахунок експлуатації найманої праці, і дав найпростіше наукове визначення капіталу як самозростаючої вартості. Позитивним було й те, що Сміт вважав капіталом вартість, створену не лише в сільському господарстві, а й в усіх сферах матеріального виробництва, водночас характеризував його як запас речей, необхідних для процесу виробництва.

Сміт першим поділив капітал на основний і оборотний щодо всіх галузей матеріального виробництва. Критерієм такого поділу є те, що основний капітал приносить прибуток без переходу від одного власника до іншого або наступного обігу, а оборотний - завдяки тому, що постійно переходить від власника в одній формі й повертається в іншій. Головні елементи основного капіталу, за Смітом - машини та інші необхідні знаряддя праці; будівлі та споруди для торговельних і промислових цілей; заходи, спрямовані на поліпшення землі (розчищання, осушування, удобрювання та ін.), що роблять її придатною для обробітку; трудові навики, набуті в процесі навчання і тренування. Основними елементами оборотного капіталу Сміт вважав гроші, запаси продовольства (крім тих, що знаходяться в розпорядженні самих споживачів), сирі матеріали й напівфабрикати (що знаходяться в процесі незавершеного будівництва), а також готові, але нереалізовані товари. Однак у такому твердженні відсутній передусім чіткий критерій поділу капіталу на основний і оборотний, змішується поділ на постійний і змінний капітал. Крім того, Сміт необґрунтовано відносив до основного капіталу трудові навики та корисні властивості членів суспільства. Він розмежував валовий дохід і чистий прибуток жителів країни. Під першим розумів сукупність створених працездатним населенням товарів, у т. ч. всі матеріальні витрати на їх виробництво. Чистий прибуток справедливо обожнював із національним доходом, зі створеною у процесі праці новою вартістю з вирахуванням на відновлення основного та оборотного капіталу. Однак чистий прибуток Сміт водночас обожнював тільки з фондом особистого споживання, що характерне лише для простого відтворення. Крім того, він необґрунтовано стверджував, що вартість окремого товару або всього річного продукту складається із заробітної плати, прибутку і ренти - з доходів. У такому разі зникає відмінність між валовим доходом (сукупним суспільним прибутком) і національним доходом. Сміт доводив при цьому, що коли ціна містить елементи, які не розкладаються на доходи, отримані на попередніх стадіях обробки сировини. Цієї помилки він припустився через нерозуміння двоїстого характеру праці, перенесення конкретною працею вартості машин, устаткування тощо на новостворений продукт, вона відома як “догма Сміта”. Розглядаючи проблему продуктивної та непродуктивної праці, Сміт визначав продуктивну працю як таку, що виготовляє вартість, обмінюється на капітал, є джерелом прибутку, збільшує капітал. Непродуктивною вважав працю, що обмінюється на дохід, не збільшуючи вартості (наприклад, праця домашньої служниці). Однак до продуктивної праці відносив лише ту, що уречевлюється в товарі або продуктивності, які можна продати. Такий підхід характеризує продуктивність праці лише щодо матеріально-речового змісту й, згідно з ним праця у сфері послуг (освіти, охорони здоров'я, науки, управління економікою та ін.) є непродуктивною. До зайнятих непродуктивною працею Сміт відносив правителя країни, судових чиновників та офіцерів, священників, юристів, артистів та ін. Предметом політичної економії Сміт вважав багатство капіталістичного суспільства, причини і джерела його виникнення. Предметом дослідження Сміта були капіталістичні виробничі відносини між трьома класами (робітниками, капіталістами і земельними власниками). Досліджуючи причини й джерела зростання цього багатства, Сміт з'ясовував причинно-наслідкові зв'язки між економічними явищами і процесами, а відтак частково - економічні закони капіталістичного суспільства. Однак такого розуміння предмета політичної економії у Сміта немає. Предметом політичної економії він назвав державні фінанси - формування бюджету держави, його розподіл, державний борг. У своїй праці Сміт охарактеризував економічну систему капіталізму мануфактурного періоду, в якій держава відігравала пасивну роль. Він відводив їй роль верховного арбітра за дотримання правил вільної конкуренції, захисту приватної власності. Держава, на його думку, має виконувати лише функції, які окрема людина не в змозі виконати або зробить це економічно неефективно: організація громадського порядку, державної служби, національної оборони, будівництво деяких громадських об'єктів (доріг, мостів) та їх утримання в робочому стані, забезпечення грошового обігу. Такий етап розвитку капіталістичної економіки дістав назву “вільна ринкова економіка”, для якої характерними були вільне ціноутворення, вільна конкуренція, вільне і стихійне переливання капіталу між галузями та ін.

2. Погляди на проблеми ринку в працях Д. Рікардо

Давид Рікардо (1772--1823) -- видатний представник класичної політичної економії. Він народився в сім'ї лондонського біржового маклера. Два роки навчався в торговій школі в Амстердамі. Повернувшись до Лондона, допомагає батькові в біржових операціях. Згодом займається біржовими операціями самостійно і нагромаджує значний капітал.

Рікардо не мав систематичної освіти, але сам вивчав математику, фізику, хімію, геологію, теологію, літературу. Певний час він викладав математику, двічі його обирали шерифом, а з 1819 по 1823 р. він був навіть членом англійського парламенту. Рікардо активно працює в парламентських комісіях, часто виступає з промовами з економічних питань. Його перші економічні праці було присвячено проблемам грошового обігу. 1817 р. було опубліковано його головну працю «Основи політичної економії та оподаткування».

У цій праці, як і в інших, Рікардо виступає як ідеолог промислової буржуазії. Він не тільки розробляє економічну програму буржуазного розвитку, а й бере активну участь у політичній боротьбі буржуазії з землевласниками.

Як і Сміт, Рікардо бачить капіталістичні відносини природними і вічними. Він розвиває ідею свого попередника про особистий інтерес як головну рушійну силу суспільного розвитку за умов повної свободи дії. Але для нього не всі егоїстичні інтереси є рівноцінними. На чільне місце він ставить інтереси промислової буржуазії, рішуче виступаючи проти великих землевласників -- лендлордів.

Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства (тобто економічного зростання), то Рікардо фактором зростання вважає розподіл. У передмові до першого видання своєї праці він пише: «Визначити закони, які керують цим розподілом (на прибуток, ренту й заробітну плату), -- головне завдання політичної економії».

Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну й мінову цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоча вона абсолютно необхідна для неї. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел -- рідкісності і кількості праці, що необхідна для їх добування. Існують товари, цінність яких визначається виключно їхньою унікальністю (статуї, картини, раритетні книги, монети). Цінність цих товарів не обмежується кількістю праці, витраченої на їх виготовлення, і змінюється залежно від багатства і смаків споживача. Проте їхня кількість у загальній масі товарів незначна. Мінова цінність переважної більшості товарів визначається тільки працею.

Оскільки мінова цінність -- категорія відносна, яка визначається через певну кількість іншого товару, Рікардо запроваджує поняття ще й абсолютної цінності, субстанцію якої становить праця. Проте сам він зосереджує головну увагу на дослідженні тільки мінової цінності.

Рікардо підтримує Сміта в його поясненні цінності працею і критикує за її визначення працею, що купується. Не сприймає Рікардо й тлумачення А. Смітом цінності як суми доходів. У Рікардо цінність є первинною величиною, що визначається працею і розподіляється на доходи.

На цінність товарів, підкреслював Рікардо, впливає не лише праця, безпосередньо витрачена на їх виробництво, а й капітал, тобто праця, витрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь у виробництві.

Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Але якщо Сміт цю категорію зв'язує із капіталістичним способом виробництва, існуванням найманої праці, то Рікардо трактує її позаісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя первісної людини, стає капіталом. Капітал у нього -- нагромаджена праця. А звідси й висновок про правомірність прибутку на капітал. Решта цінності йде на оплату праці.

У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він вважає, що зміни в заробітній платі не спричиняють відповідних змін цінності товару. «Цінність товару, -- писав він, -- або кількість якогось іншого товару, на яку він обмінюється, залежить від відносної кількості праці, необхідної для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, яка виплачується за цю працю». Зміни в заробітній платі позначаються лише на величині прибутку. Рікардо не погоджується із твердженням Сміта, що зростання ціни праці призводить до зростання цін товарів.

Рікардо, як і Сміт, натрапив на значні труднощі, коли вирішував проблему цінності на капіталістичній основі. Він бачив, що прибуток на капітал визначається розмірами капіталу, що норма прибутку має тенденцію до вирівнювання. А це було б неможливо, якби товари обмінювались лише відповідно до витрат живої праці. Тоді галузі, де основний капітал є незначним або швидко обертається, мали б переваги перед галузями, що в них основний капітал займає більшу частку або обертається повільніше.

Перша група галузей продавала б товари дорожче, тому що в них були б більші витрати праці і згідно з трудовою теорією цінності створювалась би більша цінність. Але тоді відбувалося б переливання капіталів у ці галузі, а решта галузей не могла б розвиватись.

Щоб подолати цю суперечність, Рікардо модифікує свою теорію цінності. Він відмовляється від твердження, що заробітна плата не впливає на ціни. Розглядаючи різні зміни стану та співвідношення основного й оборотного капіталу, Рікардо робить висновок, що зростання номінальної заробітної плати збільшує цінність благ, виготовлених за допомогою капіталу з коротким строком служби, або з допомогою малої кількості техніки, відносно благ, виготовлених за допомогою «довговічного» капіталу або великої кількості техніки. Саме в такий спосіб урівнюється норма прибутку незалежно від статей витрат.

Проте дію цієї причини зміни цінності товарів Рікардо визнає порівняно слабкою, такою що її необов'язково враховувати. Значно важливішим є збільшення або зменшення кількості праці. Цей підхід Рікардо до визначення цінності зазнав гострої критики з боку економістів, які підкреслювали працевитратний характер концепції.

Рікардо також розрізняє «природну» й «ринкову» ціну. Під природною він фактично розуміє цінність, під ринковою -- ціну. Ринкові ціни зазнають випадкових і тимчасових коливань. Короткочасний вплив на відхилення ринкових цін від природних справляють попит і пропозиція. Проте за умов вільної конкуренції та переливання капіталів ринкові ціни не можуть надовго відхилятись від природних. У довготривалому аспекті зміна цін пояснюється зміною витрат виробництва.

Гроші Рікардо багато уваги приділяв аналізу грошей і грошового обігу. Це не випадково. Досконало знаючи правила біржової гри, він намагається теоретично обґрунтувати проблему грошового обігу. Крім того, це питання було тоді надзвичайно актуальним у "зв'язку з припиненням Англійським банком у 1797 р. обміну банкнот на золото, що зумовило їхнє знецінення. Саме тому Рікардо взяв активну участь у полеміці, що розгорнулася з цього приводу.

Теорію грошей Рікардо будує на основі своєї теорії цінності. Гроші він розглядає як товар, що має цінність. Основою грошової системи є золото. Цінність золота і срібла, як і будь-якого іншого товару, визначається витратами праці. За даної цінності грошей їхня кількість в обігу залежить від суми товарних цін. Проте використання золота Рікардо вважає дорогим і нерозумним і розробляє проект системи паперового грошового обігу.

Паперові гроші, писав Рікардо, не мають внутрішньої цінності. Для надання їм цінності необхідно, щоб їхня кількість «регулювалась згідно з цінністю металу, який служить грошовою одиницею». Пізніше, однак, Рікардо відійшов від цієї правильної концепції і виступив як прихильник кількісної теорії грошей. Він заявив, що в обігу може бути будь-яка кількість не лише паперових знаків, а й золотих монет, якій протистоятиме сукупна маса товарів. Співвідношення цих величин і визначає як рівень цін, так і цінність самих грошей.

Теорія розподілу. Основною проблемою політичної економії Рікардо називав розподіл. Саме тому основу його системи становить теорія заробітної плати, прибутку й ренти. Ці категорії він розглядає з погляду їхньої величини і співвідношень.

Заробітна плата у Рікардо це -- дохід робітника, плата за працю. Праця як товар також має природну й ринкову ціну. «Природною ціною праці є та, яка необхідна, щоб робітники мали можливість існувати і продовжувати свій рід без збільшення або зменшення їхньої кількості». Отже, природна ціна праці визначається в Рікардо цінністю засобів споживання робітника і його сім'ї. Природна ціна не є незмінною: «Вона, -- писав Рікардо, -- змінюється в різні часи в тій самій країні і суттєво різниться в різних країнах». Хоч Рікардо й розумів, що сутність поняття «засоби існування» визначається історично і залежить від традицій і рівня розвитку продуктивних сил, проте в нього теж бачимо тенденцію зводити природну ціну праці до ціни мінімуму засобів існування.

Ринковою ціною праці є та, що фактично виплачується робітникам. Рікардо ставить її в залежність від попиту і пропозиції, тобто узалежнює рух заробітної плати від руху народонаселення. За умов швидкого зростання населення попит на робочі руки відстає від пропозиції і заробітна плата знижується. Якщо ж внаслідок уповільнення приросту населення на ринку буде бракувати робочих рук -- заробітна плата зростатиме. Отже, під впливом руху народонаселення ринкова заробітна плата має тенденцію до зближення з природною.

Рікардо, на відміну від Сміта, вважав, що становище робітників із розвитком суспільства буде погіршуватись. Цю думку він пояснював тим, що зі зростанням населення і збільшенням потреби в продуктах сільського господарства зростатиме цінність останніх. Грошова заробітна плата якщо й зростатиме, то значно повільніше від зростання цін на продовольчі товари. Отже, реальна заробітна плата буде зменшуватись. Рікардо, солідаризуючись із Мальтусом, зазначає, що робітники не повинні претендувати на більшу частку в суспільному продукті. їхня заробітна плата має регулюватись законом попиту й пропозиції. Рікардо виступає проти втручання держави у функціонування ринку праці й наполягає на необхідності скасування законів на захист бідних.

Прибуток. Прибуток у Рікардо -- це перевищення цінності над заробітну плату. Він не має жодних сумнівів, що робітник створює своєю працею цінність більшу, ніж одержує у вигляді заробітної плати. Головне, що цікавить Рікардо, -- це проблема величини прибутку і його співвідношення із заробітною платою.

Рікардо підкреслював, що рівновеликі капітали дають однакові прибутки незалежно від того, яку кількість праці вони приводять у дію. Але водночас визнавав, що на величину прибутку впливає зростання продуктивності праці. Відтак прибуток у нього є то породженням капіталу, то породженням праці. Цієї суперечності Рікардо навіть і не помічав.

Він детально аналізує питання співвідношення заробітної плати і прибутку як двох складових цінності. Якщо зростає заробітна плата, зазначає Рікардо, то відповідно зменшується прибуток капіталіста. Цю думку він проводить досить послідовно. Крім того, він підкреслює, що рух заробітної плати є визначальним у співвідношенні заробітної плати і прибутку. Це зумовлено тим, що праця є джерелом цінності, а її функціонування потребує витрат на утримання робітника і його сім'ї. Проте заробітна плата, підкреслює Рікардо, не може зрости настільки, щоб нічого не лишилося на прибуток.

Велику увагу приділяє Рікардо проблемі зниження норми прибутку. Із розвитком суспільства, зазначав він, норма прибутку має тенденцію до зниження. Вона зумовлена, на думку Рікардо, тим, що продуктивність праці в сільському господарстві зменшується (дія «закону спадної родючості ґрунту»), а це призводить до зростання цін на продукти харчування, отже, до зростання заробітної плати й відповідного зниження прибутку. Фактором, що протидіє спаданню норми прибутку, Рікардо вважає розвиток продуктивних сил.

Зменшення прибутку у зв'язку зі зростанням заробітної плати Рікардо розглядає як надзвичайно складну проблему, що загрожує нагромадженню капіталу, тому що зменшується джерело нагромадження і зникають «стимули до нагромадження».

Рікардо підкреслює, що він аналізує «прибуток узагалі», тобто прибуток як економічну категорію. Що ж до величини прибутку в окремих галузях чи в окремих капіталістів, то вона може перевищувати середню норму. Такий прибуток Рікардо називає «незвичним». Але це явище буде тимчасовим. Через переливання капіталів норма прибутку постійно вирівнюється.

3. Відкрита критика ідей класичної політичної економії в Англії. Економічні погляди Дж. С. Мілля

У 20-х рр. ХІХ ст. класична політична економія, досягнувши кульмінації свого розвитку, почала здавати свої позиції. Теоретична діяльніст послідовників вчення Д. Рікардо не ознаменувалася подальшим серйозним розвитком науки. По мірі завершення в Англії промислового перевороту, антагонізм між трудом, капіталом і землевласниками почав углиблятися.

Водночас найбільш розумні підприємці усвідомили необхідність часткових поступів неімущим верствам населення для нейтралізації революційних процесів.

За таких умов ігнорувати проблеми, які почали виникати в 40-х роках у суспільстві стало неможливо. Спроби вчених-економістів якось узгодити рікардіанську політичну економію з суперечливими їй явищами і процесами реального життя тільки віддаляли їх від науки.

Першим серед науковців, хто звернув увагу на нездатність рікардіанської школи пояснити нові економічні процеси і явища в Англії був Дж. С. Мілль.

Джон Стюарт Мілль (1806 - 1873) - відомий англійський економіст і філософ, політичний діяч, вчений, послідовник багатьох ідей Д. Рікардо, завершувач класичної політичної економії. Народився у Лондоні, у сім'ї відомого англійського економіста Джеймса Мілля, друга та послідовника Д. Рікардо. Під керівництвом батька здобув ґрунтовну освіту. Самостійно вивчав філософію, історію, логіку, політичну економію, математику, нові та стародавні мови в обсягах, які значно перевищували університетські курси. У 1823 - 1825 рр. Джон Мілль служив в Ост-Індської компанії, в 1865 - 1868 рр. був членом палати общин англійського парламенту.

Основні свої економічні ідеї Дж. С. Мілль виклав у працях „Про предмет політичної економії та про її метод” (1836), „Про деякі нерозв'язані питання політичної економії” (1844), „Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії” (1848). Книга „Основи політичної економії” у концентрованому виді містять в себе найбільш суттєві політико- економічні ідеї того часу, що сприяло визнанню їх найкращим підручником з економіки в першій половині ХІХ ст. Підручник використовувався майже півстоліття у багатьох університетах Європи до появи праці А. Маршалла.

Підручник „Основи політичної економії” складається із „Попередніх зауважень” автора та 5-ох книг. У перших трьох книгах („Виробництво”, „Розподіл”, „Обмін”) дається чіткий і систематизований виклад основних принципів класичної політичної економії, аналіз факторів економічного зростання, міжнародної економіки тощо. У четвертої книзі „Вплив суспільного прогресу на виробництво і розподіл” досліджуються передумови та обмеження економічного зростання. У п'ятій - „Вплив уряду” досліджується роль держави у ринковій економіці.

Аналізуючи пануючи на тої час погляди на економічні процеси і явища Дж.С. Мілль, як правило, сприймав і коментував висновки, до яких прийшли А.Сміт і Д. Рікардо. Водночас, намагаючись подолати труднощі, з якими зіткнулася класична політична економія, вчений зробив спробу примирити її з новими реаліями економічного життя. Доповнюючи класичну політичну економію „новими віяннями” епохі, Дж. С. Мілль намагався підвести теоретичну базу під програму соціальних реформ, з якою він пов'язував перспективи подальшого розвитку капіталізму.

Дж. С. Мілль виступав як прогресивний для свого часу науковець і громадський діяч, якому були близькі ідеали загального людського блага. Він підтримував реформи в інтересах широких верств населення, захищав пригноблені маси у Британській Вест-Індії, різко засуджував систему лендлордизму в Ірландії і т.д.

У своїх працях Дж. С. Мілль: - вказував на необхідність органічного поєднання дедуктивного і індуктивного методів у процесі дослідження. Дж. С. Мілль вважав, що висновки дослідників справедливі лише тоді, якщо можуть бути перевірені індуктивним (дослідно-емпіричним) шляхом. Вчений заперечував універсальний прикладний характер наукових висновків; - звужував предмет політичної економії позитивною стороною, характеризував його тільки як абстрактну науку. Дж. С. Мілль попереджав, що нормативна сторона може застосовуватися лише з відповідними застереженнями; стверджував, що предметом політичної економії є „багатство, дослідження його сутності, законів виробництва і розподілу”; визначав багатство сумою благ, які купуються і продаються на ринку. На думку Дж. С. Мілля, „річ, за яку нічого не можна отримати взамін, якою би корисною чи необхідною вона не була, не є багатством. Наприклад, повітря, хоча і є абсолютною необхідністю для людини, на ринку ніякої ціни немає, тому що його можна отримати практично задарма” [42, c. 91]; висунув на перший план „закони виробництва” і „закони розподілу”, та різко протиставив їх. На думку Дж. С. Мілля, закони виробництва вічні, незмінні і подібні „фізичним істинам”,...„в них немає нічого, що б залежало від волі”. А закони розподілу, оскільки ними керують „людські інституції”, є такими, „якими їх роблять думки і бажання правлячої частини суспільства, і дуже різноманітні в різні століття і в різних країнах” [42, c. 337 -338]. При цьому Дж. С. Мілль стверджував, що думки і бажання людей не носять випадкового, довільного характеру: „Причини правил розподілу поменшій мірі так само мало залежать від волі і мають такою же самою значною мірою характер фізичних законів, як і закони виробництва”, оскільки „люди здатні контролювати свої власні дії, але не наслідки, які їх дії мають для них самих або для інших людей” [42, c. 339];

зробив спробу виявити відмінності у запозичених ним у англійського філософа О. Канта термінів „статика” і „динаміка”. У першому розділі четвертої книги Дж. С. Мілль зазначає, що всім економістам було властиво прагнення пізнати закони економіки „суспільства стаціонарного і незмінного”, і що тепер необхідно додати „динаміку політичної економії до її статики”.

Щоправда, як стверджує М. Блауг, „у Мілля „динаміка” означає аналіз історичної зміни, а „статика”, напевно, те, що ми тепер називаємо порівняльним статистичним аналізом” [6, с. 205]; проаналізував економічну динаміку. В пошуках шляхів економічного зростання Дж. С. Мілль досліджував закон тенденції норми прибутку до зниження. Розглядаючи норму прибутку як важливий чинник динамічних змін, вчений не погодився з поглядами А. Сміта про те, що вона падає внаслідок конкуренції капіталів. Падіння норми прибутку Дж. С. Мілль пов'язував із наближенням величини капіталу до тієї межі, коли становиться неможливим прибуткове використання капіталу на даній обмеженій території, а також зі зменшенням ризику при продуктивному використовуванні капіталу і збільшенням передбачливості. Як і Д. Рікардо, даний науковець вважав, що зниження норми прибутку можна уповільнити через вивезення капіталів за кордон, прискорення технічного прогресу тощо; був повністю солідарний з А. Смітом з приводу трактування продуктивної праці як діяльності, що забезпечує створення багатства, матеріальних благ. Але на відміну від нього, Дж. С. Мілль вважав продуктивною також і працю, спрямовану на охорону власності і на отримання кваліфікації, фізичних і духовних здібностей людей; що вона дозволяє збільшувати нагромадження. На думку вченого, непродуктивною є праця, яка не виробляє матеріального багатства і продукти якого не можуть нагромаджуватися; фактично відмовився від трудової теорії вартості і перейшов на позиції теорії „витрат виробництва”. Разом з тим, виходячи з догми Сміта, він виключав із величини витрат вартість основного капіталу, зводячи всі витрати до величини заробітної плати і прибутку; дотримувався поглядів Д. Рікардо і Т. Мальтуса щодо сутності заробітної плати. Характеризуючи її як плату за працю і вважаючи, що вона залежить від попиту та пропозиції на робочу силу, Дж. С. Мілль повторив їх висновок про неминучість утримання оплати праці працівників на мінімальному рівні. Одначе він, як і Д. Рікардо, не ототожнював поняття „мінімум заробітної плати” і „фізіологічний мінімум”, пояснюючи, що перше кількісно перевищує друге; був прихильником речовинної концепції капіталу. Розглядав, услід за А. Смітом, капітал як „раніше нагромаджений запас продуктів минулої праці”.

З огляду Дж. С. Мілля, капіталотворення як основа інвестицій дозволяє розширити масштаби зайнятості і може зупинити безробіття. Однак лише за умови, що не буде „непродуктивних витрат багатих”. Вчений поділяв капітал на основний і оборотний; займав спільну позицію з Д. Рікардо на земельну ренту, визначав її як „компенсацію, яка платиться за користування землею”. Дж. С. Мілль вважав ренту аномальним явищем, незаробленим наддоходом землевласників, який виникає в процесі ціноутворення у сільському господарстві, в результаті перерозподілу прибутків і заробітної плати. На основі цього зробив висновок про необхідність вилучення земельної ренти на користь суспільства. Запропонував обкладати доходи землевласників спеціальним податком; дотримувався поглядів Т. Мальтуса на теорію народонаселення. Дж.С.Мілль стверджував, що єдиним засобом забезпечення повної зайнятості і високого рівня заробітної плати працівників є добровільне обмеження народжуваності.

На думку вченого, держава повинна взяти на себе витрати по створенню інфраструктури, розвитку науки і системи соціального забезпечення, залишити за собою такі обов'язки як законодавче регулювання відносин власності, здійснення судочинства, стягування податків тощо; обґрунтовував необхідність удосконалення суспільного устрою.

Дж. С. Мілль вважав, що найкращим станом людства було би таке, коли ніхто не бідний, ніхто не прагне стати багатшим, і немає ніяких причин побоюватися бути відкинутим назад через зусилля інших проштовхнутися вперед; заклав основоположні принципи для реформізму, розробив власні рекомендації соціального реформування суспільства. Дж. С. Мілль пропонував ліквідувати найману працю на засадах удосконалення системи (інституту) приватної власності шляхом створення кооперативно-виробничих асоціацій. Це, на думку вченого, дозволило б подолати суперечності між власниками капіталів і найманими робітниками і замінити їх відносинами партнерства. Умови рівності і колективного володіння капіталом і здійснення робіт сприяли б швидкому зростанню продуктивності праці.

Висновок

Класична політична економія -- один із наукових напрямів світової економічної думки другої половини XVII -- першої половини XIX ст.

Класична політична економія виникла тоді, коли підприємницька діяльність вслід за сферою торгівлі, грошовим обігом набуває поширення у сфері виробництва в цілому. В промисловості інтенсивно розвиваються мануфактури, розширюються торгівля і кредит, з'являються нові джерела доходу, формується промисловий капітал, який все більше підпорядковує собі торговельний.

Економічні положення меркантилістів (про золото і срібло як основну форму багатства, а зовнішню торгівлю як їх джерело), інші протекціоністські настрої, які гальмували розвиток виробництва, зумовили необхідність виникнення нової економічної концепції -- концепції економічного лібералізму, яка базується на принципах вільного підприємництва і конкуренції, невтручання держави в економічні процеси. За цих умов і виникла класична політична економія.

На відміну від меркантилістів класики політичної економії предметом дослідження обрали сферу виробництва.

Найбільший внесок у формування і розвиток класичної політичної економії внесли англійські й французькі вчені-економісти XVII--XIX ст. -- В. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене, А. Тюрбо, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. Мілль та ін.

У підсумку зазначимо, що заслуга Сміта полягає не лише в тому, що він започаткував систематизований виклад політичної економії. Сміт підкреслив значення особистого інтересу як рушійної сили прогресу за умов, коли всім забезпечено однакові можливості. Коли власний інтерес намагаються реалізувати за рахунок інших, він набирає несприятливого для суспільства характеру. Ринковий механізм створить гармонію лише тоді, коли його буде включено у відповідні правові та Інституціональні рамки. Англійський історик економічної думки М. Блауг писав: «...Сміту немає рівних ні у XVIII, ні навіть у XIX ст. за глибиною І точністю проникнення в суть економічного процесу, економічної мудрості...»

Рікардо, як і Сміт, -- видатна, хоч і суперечлива постать в історії економічної думки. Понад півстоліття його теорія була панівною в економічному житті Англії. «Рікардо, --- писав Кейнс, -- підкорив Англію, так само цілковито, як свята інквізиція підкорила Іспанію1». Цю перемогу він назвав «явищем досить цікавим і навіть загадковим» і пояснив її тим, що теорія Рікардо багато в чому імпонувала тому середовищу, до якого звертались, зокрема владі. Сам Кейнс наголошував на її цілковитій непридатності для наукових прогнозів".

Англійський економіст Блауг, порівнюючи внесок у розвиток економічної теорії Сміта і Рікардо, пише, що «Багатство народів» містить більше суттєвих узагальнень, які стосуються функціонування економічної системи, ніж «Основи» Рікардо. Заслуга Рікардо в тім, що він «винайшов техніку економічної науки», заклав підвалини модельного підходу до побудови економічної теорії.

Список використаної літератури

1. Корнійчук Л. Я., Кириллова Г. Ю., Титаренко Н. О., Погорєлов С. Б. Історія економічних учень. Навч.-метод. посіб. - К., 2002.

2. Несторенко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: МАУП, 2000.

3. Юхименко П. І., Леоненко П. М, Історія економічних учень: Навч. посіб. для студ. вузів. - К.: Знання-Прес, 2000.

4. Ред. кол.: Мочерний С. В. (відп. ред. ) та ін. Економічна енциклопедія у трьох томах. Т. 2. К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.

5. Ред. кол.: Мочерний С. В. (відп. ред.) та ін. Економічна енциклопедія у трьох томах. Т. 3. К.: Видавничий центр “Академія”, 2002.

6. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень. - К., 1998.

7. Історія економічних учень./ ред. Л.Я. Корнійчук. - К., 1999