Україна на шляху реставрації капіталізму

Після невдалої спроби побудувати соціалізм Україна стала на шлях реставрації капіталізму. Отже, щоб нормально в ньому орієнтуватися й ефективно здійснювати підприємницьку діяльність, слід знати закономірності його становлення, функціонування й перспективи розвитку.

Основою економічної системи капіталізму є приватна капіталістична власність на засоби виробництва. Приватна трудова власність за своєю природою не є капіталістичною, вона набуває капіталістичного характеру лише тоді, коли застосовується для збагачення власника шляхом привласнення неоплаченої праці найманих працівників. Постійне привласнення частини праці найманих робітників без еквівалента отримало назву експлуатації.

Отже, для того щоб виникла така соціально-економічна система, як капіталізм, необхідні принаймні три умови:

а) приватна власність на засоби виробництва;

б) наймана праця;

в) система експлуатації.

А для цього потрібно, щоб на її арені зустрілись і вступили в контакт два протилежних власники. З одного боку, власник грошей, засобів виробництва й життєвих засобів, який бажає їх примножити шляхом підприємництва, а з іншого, власник лише робочої сили, вільний особисто, але позбавлений будь-яких засобів виробництва й засобів існування. Тому, щоб жити, він прагне продати свою здатність до праці (робочу силу).

Ці два контрагенти не є наперед історично заданими, вони з'являються в результаті диференціації товаровиробників, їх майнового розшарування. Відбувається це як наслідок дії заковів ринку, насамперед закону вартості, а прискорюється в процесі так званого первісного нагромадження капіталу, суть якого полягає, з одного боку, у відокремленні безпосередніх виробників від засобів виробництва і перетворенні їх у найманих робітників, а з іншого, - у перетворенні експропрійованих засобів виробництва вервісний капітал, який зосереджується в руках небагатьох ленів суспільства.

"Первісним" цей процес називається тому, що він утворює передісторію капіталу й відповідного йому способу виробництва. Історично він відбувся в Європі в 15 - 18 ст. В Україні повторно первісне нагромадження капіталу проходить тепер.

Основною формою цього процесу в Україні є так зване роздержавлення і приватизація власності, в результаті якого переважна більшість колишніх власників загальнонародної (державної) власності перетворюється у найманих працівників. Бо ж не можна власника майнового сертифікату вартістю в 10 гривень, який він отримав як свою частку в державному майні, вважати господарем. У той же час незначна кількість спритних дільців, застосовуючи переважно протиправні дії (символічна оцінка державного майна, службове становище, скуповування за безцінь сертифікатів, фіктивні трастові компанії та інвестиційні фонди тощо), концентрує державне майно в своїх руках і використовує його як первісний капітал.

Основною категорією капіталістичної системи є формула капітала. Що під ним розуміється? В буденному житті капіталу капіталом називають гроші. Але це не зовсім так.

Гроші самі по собі не є капіталом. Виконуючи свої звичайні функції, вони виступають лише в ролі загального еквівалента, опосередковуючи мінові відносини людей. Проте за певних умов гроші можуть стати й стають капіталом. Що це за умови?

Історичними передумовами виникнення капіталу, як це було з'ясовано в попередньому розділі, були товарне виробництво й розвинутий товарно-грошовий обіг. Як це розуміти? При простому товарному обігу дрібні товаровиробники (ремісники, селяни) продають вироблені, ними товари за гроші для того, щоб купити інші товари. Цей акт можна записати такою формулою: Т (товар) -Г (гроші) - Т (товар). У даному випадку гроші виконують свою природну функцію засобу обігу і не є капіталом. Вони виступають лише посередником в обміні однієї споживної вартості (Т) на іншу споживну вартість (Т), потрібну даному виробникові.

На певному історичному етапі, в міру розвитку продуктивних сил, просте товарне виробництво набуває підприємницького характеру. За цих умов товаровиробник починає продавати свій товар не заради того, щоб купити за гроші якийсь інший товар, задовольнити свої потреби в споживанні, а з метою пустити гроші знову в обіг. Отже, формула простого товарного обігу Т - Г - Т (продаж заради купівлі) замінюється принципово іншою формулою: Г - Т - Г (купівля заради продажу). В цій формулі вихідним і кінцевим пунктами виступають гроші, а товар відіграє роль посередника. Але рух Г - Т - Г був би безглуздим, якби Г початкові і Г кінцеві були кількісно однаковими. Сутність цього руху полягає в прирості Г, у перетворенні в Г', тобто в Г + ДГ, де Г- означає гроші, що зросли. Сама ж формула набуває такого вигляду: Г - Т - І.

Приріст грошей, який отримується в кінці цього руху (АГ), називається додатковою вартістю. Додаткова вартість - це надлишок над первісне авансованою сумою грошей (Г> - Г = АГ). А первісна сума грошей, яка принесла додаткову вартість, перетворилася в капітал. Отже, капітал - це вартість, яка приносить додаткову вартість. Або це самозростаюча вартість. Позначається додаткова вартість латинською літерою "т" (від слова теКгууегі -додаткова вартість).

Формула Г - Т - Г- отримала назву загальної формули капіталу. Загальної, тому що відображає рух усіх видів капіталу незалежно від того, в якій сфері і в яку історичну епоху вони діють.

Власник вартості, який пускає її в обіг з метою отримання додаткової вартості, тобто перетворення її в капітал, називається капіталістом (підприємцем).

Отже, гроші стають капіталом лише тоді, коли вони приносять додаткову вартість. Але звідки вона (додаткова вартість) може взятись? Що є її джерелом? Перші економісти епохи капіталізму (меркантилісти) доводили, що приріст грошей виникає з самого товарного обігу (торгівлі). Але ж, як було з'ясовано в попередніх темах, обіг означає лише зміну форм вартості на основі еквівалентності. При купівлі й продажу товарів змінюється не вартість, а лише форма вартості - товарна форма перетворюється в грошову, а грошова - в товарну. Нового нічого в цих процесах не виникає. Йде лише реалізація вартості, яка створена працею, затраченою поза межами сфери обігу - у сфері виробництва.

Це пояснює джерело додаткової вартості й відхилення цін від вартості в процесі обміну. Припустимо, що підприємець продав товар вартістю 100 грн. за 110 грн. У даному випадку в якості продавця він виграв 10 грн., але в якості покупця він може програти тіж 10 грн. Отже, взаємні виграші й втрати покупців і продавців урівноважуються. Звичайно, окремі підприємці (капіталісти) можуть наживатися за рахунок інших. Але від цього загальна сума вартості не збільшується. Йде лише її перерозподіл. Отже, цим не можна пояснити збагачення суспільства в цілому й прошарку підприємців зокрема.

Таким чином, ми прийшли до висновку: додаткова вартість не виникає ні тоді, коли обмінюються еквіваленти, ні тоді, коли обмінюються нееквіваленти. Обіг не створює ніякої вартості. А це означає, що джерело самозростання вартості треба шукати в тій сфері, де створюються вартості, тобто в сфері виробництва.

Для цього необхідно розшифрувати формулу Г - Т - Г-, особливо її перший акт - Г - Т. Що купує капіталіст на ринку? Очевидно, такі товари, які можуть бути використані в процесі виробництва. Такими товарами є фактори виробництва: речові (предмети й засоби праці) й особисті (робоча сила). Вартість речових факторів виробництва (сировина, допоміжні матеріали, інструмент, обладнання і т.д.) задана заздалегідь (оплачена в акті Г -Т) і самозростати в процесі їх використання не може. Ця вартість без кількісних змін переноситься конкретною працею робітників у вартість готової продукції. Отже, і тут джерела додаткової вартості ми не знайдемо.

Таємниця утворення додаткової вартості розкривається лише в тому випадку, коли ми візьмемо до уваги, що в акті Г - Т власник грошей купує не лише речові фактори виробництва, які є звичайним товаром, а й особистий фактор - робочу силу, яка є товаром специфічним. У чому ж ця специфічність полягає і яке вона має відношення до самозростання вартості?

Робоча сила - це здатність людини до праці. Проявляється робоча сила в процесі праці, завершальним результатом якої виступає продукт або благо. В цій своїй якості робоча сила не виступає як товар. Товаром вона стає лише за певних суспільних умов. Раб, наприклад, не міг продавати свою робочу силу, бо разом із своєю робочою силою належав рабовласнику. Його могли продати, як річ, але сам він своєю робочою силою не розпоряджався. Не міг цього зробити й кріпак, оскільки він знаходився в особистій залежності від феодала (поміщика). Щоб продати свою здатність до праці, людина повинна мати можливість вільно розпоряджатися собою. Але цього недостатньо. Робітник не буде пропонувати свою робочу силу іншим, якщо в нього є власне господарство, яке забезпечує засоби існування йому і його сім'ї. Тільки той, хто позбавлений будь-яких засобів виробництва й засобів до життя, змушений продавати свою робочу силу власнику засобів виробництва й тим самим перетворитися в найманого працівника. Див. схему 1.

Рисунок 1 - Умови перетворення робочої сили в товар

Такі умови існують не завжди. Історично вони сформувалися в процесі переходу від феодалізму до капіталізму в період розглянутого вище первісного нагромадження капіталу. Але ця проблема не втратила актуальності й сьогодні, тому що капіталізація економіки України практично стає неможливою без наявності армії найманих працівників. Створити її шляхом формування вищезгаданих умов покликані процеси реформування власності, які відбуваються в країні.

Не слід плутати робочу силу з працею. Робоча сила - це сукупність фізичних і духовних властивостей людини, які вона використовує в процесі виробництва необхідних засобів існування. А праця - це процес використання робочої сили. Тому в процесі найму робітник продає не працю, бо процес не може бути проданим, а лише свою робочу силу.

Товар "робоча сила", як і будь-який інший товар, має вартість і споживчу вартість. Що під цим розуміється?

Робоча сила - властивість живого організму людини. Отже, життя людини - необхідна умова існування товару "робоча сила". Останнє ж (життя людини) залежить від споживання нею необхідних засобів існування.

Тому вартість робочої сили зводиться до вартості засобів, необхідних для життя робітника й відтворення його робочої сили. Засоби існування, необхідні для відтворення робочої сили, включають у себе такі елементи:

а) засоби існування, необхідні для задоволення фізичних потреб самого робітника: їжа, одяг, житло;

б) соціально-культурні потреби;

в) засоби утримання сім'ї, без чого неможливе відтворення робочої сили;

г) кошти на навчання, підвищення кваліфікації і т.д.

Таким чином, вартість робочої сили дорівнює вартості засобів існування, необхідних для задоволення звичайних у даній країні і в даний період часу фізичних і культурних потреб робітника, для утримання його сім'ї і для навчання.

Величина вартості робочої сили вимірюється кількістю робочого часу, необхідного для створення перерахованих життєвих благ.

Грошовим виразом вартості товару "робоча сила" виступає заробітна плата. Тому, хоча зовні заробітна плата виступає як плата за працю, такою вона не є, як було з'ясовано раніше, вартість має не праця, а лише робоча сила. Отже, заробітна плата - це лише плата за робочу силу, її ціна. Робітник не може продати свою працю як товар з тієї простої причини, що вона не існує, доки він не почав працювати. А починає він працювати лише тоді, коли продає свою здатність до праці, тобто робочу силу.

Вартість товару "робоча сила" не можна ототожнювати з вартістю фізичного мінімуму засобів існування робітника (мінімальним споживчим бюджетом). Вона, в силу того, що виражає середні умови продажу робочої сили, ніколи не може знизитися до цього мінімуму.

В той же час заробітна плата, як грошовий вираз вартості робочої сили (ціна), може падати до фізичного мінімуму і навіть нижче, але в такому випадку вона буде нижчою від вартості й робоча сила не зможе нормально відтворитися.

Саме така ситуація спостерігається протягом останніх років в Україні. Так, за даними Федерації профспілок України, доходи 77% населення країни (близько 38,5 млн. чол.) на 01.01.97 р. не перевищували реального рівня межі малозабезпеченості.

В результаті падіння заробітної плати нижче вартості фізичного мінімуму засобів існування відбувається деградація робочої сили як в інтелектуальному (падає рівень кваліфікації, загальної підготовки й знань), так і у фізичному (загальне погіршення здоров'я) плані. За коефіцієнтом інтелектуального рівня молодь України, яка тепер поповнює ряди працездатного населення і в найближчий час складе його основу, опустилася з початку дев'яностих років з 3-го на 42-є місце в світі.

Споживна вартість будь-якого товару полягає в його корисності, в здатності задовольняти ту чи робочої с іншу потребу покупця. Робочу силу купує підприємець (капіталіст). Його основною метою (потребою) є отримання додаткової вартості. Отже, робоча сила, як фактор виробництва, повинна задовольнити цю потребу.

Здійснюється це в результаті того, що споживна вартість робочої сили полягає в здатності робітника своєю працею, в процесі її виробничого використання, створювати нову вартість, причому більшу, ніж вартість робочої сили. Жоден інший товар такої властивості не має.

В результаті виникає різниця між новою вартістю, яку робітник створює в процесі виробництва (процесі споживання робочої сили), і вартістю робочої сили, яка виплачується йому в формі заробітної плати (ціни робочої сили). Ця різниця і є тією додатковою вартістю, до якої так прагне капіталіст і яку він привласнює безоплатно.

Приклад. Припустимо, робітник упродовж місяця створив нову вартість на суму 600грн. Місячна заробітна плата (ціна робочої сили) визначена в 250грн. Різниця 600грн. - 250грн. = 350грн. і буде складати додаткову вартість.

Споживна вартість робочої сили суттєво відрізняється від інших товарів тим, що її не можна зберігати про запас. Вона повинна продаватися щоденно і погодинно, інакше її власник загине від голоду.

Найманий працівник, продаючи товар "робоча сила", завжди й скрізь авансує капіталіста, тобто надає йому право споживати свою робочу силу раніше, ніж останній виплатить йому зарплату. В реальному житті це проявляється в тому, що заробітна плата виплачується не наперед, а після того, як робітник відпрацює певний час (тиждень, два тижні або місяць).

Таким чином, ми можемо констатувати, що єдиним джерелом додаткової вартості (а отже, й будь-яких прибутків, як це буде показано далі) е робоча сила. А точніше, споживна вартість робочої сили.

Тому, відповідаючи на запитання, коли гроші перетворюються в капітал, можна сказати: коли вони приносять додаткову вартість. А додаткову вартість вони приносять тоді, коли робоча сила перетворюється в товар. Товаром же історично вперше робоча сила стає за умов капіталізму.

Отже, процес праці за умов ринкової економіки, заснованої на приватній власності на засоби виробництва, має двоїстий характер. З одного боку, він е процесом створення споживних вартостей, а з іншого, - процесом збільшення вартості або створення додаткової вартості. Яким же чином це відбувається?

Розглянемо цей механізм на прикладі виробництва пряжі. Припустимо, що приступаючи до справи, підприємець має капітал (К) в 1000грн., на який він купує необхідні засоби виробництва (3В) на суму 900 грн. (веретена і бавовна) й оплачує денну вартість робочої сили (РС), яка дорівнює 100грн. (10 робітників). Припустимо також, що робочий день триває 8 годин, а робітники відтворюють вартість денної робочої сили (100 грн.) за 4 години праці. На основі цього починається виробництво.

Прядильники своєю конкретною працею створюють нову споживну вартість - пряжу і в її вартість переносять вартість спожитих 3В (900 грн.). Зберігаючи й переносячи стару вартість (вартість 3В) конкретною працею, прядильники в той же час витрачають свою робочу силу, абстрактну працю.

Абстрактною працею вони створюють нову вартість, додаючи її до старої вартості. Припустимо, що за 4 години прядильники створюють нову вартість, яка є еквівалентом вартості робочої сили, тобто в 100грн. Але ж на цьому робочий день не закінчується. Тривалість його визначена у вісім годин. Отже, прядильники продовжують працювати і впродовж наступних 4 годин своєю абстрактною працею створюють ще нову вартість на суму в 100грн., яка теж додається до старої перенесеної вартості.

Таким чином, вартість нової продукції (пряжі) буде складатися зі старої перенесеної вартості (вартості спожитих 3В) - 900грн. і новоствореної вартості - 200грн. А всього 900грн. + 200грн. = 1100грн. Реалізувавши товар за вартістю, тобто за 1100грн., підприємець досягнув своєї мети. Не порушуючи законів ринку (закону вартості в першу чергу), він купив товар за вартістю (в акті Г - Т, маючи капітал у 1000грн., заплатив за фактори виробництва рівно 1000грн.: 900грн.-за 3В і 100грн.-за PC), продав за вартістю (в акті Т- - Г- готова продукція - пряжа реалізується згідно з вартістю за 1100грн.) і в той же час отримав додаткову вартість, як різницю між вирученою й авансованою сумами вартості. А точніше, як різницю між новою, створеною робітниками, вартістю й вартістю робочої сили, оплаченої підприємцем у формі заробітної плати. Наглядно механізм виробництва додаткової вартості видно зі схеми 2.

Рисунок 2 - Виробництво додаткової вартості

Розгляд механізму виробництва додаткової вартості показує, що вартість товару "робоча сила" й вартість, яка створюється працею найманих робітників у процесі споживання їхньої робочої сили, - принципово різні величини.

Звідси й виникає додаткова вартість, яку ми можемо тепер визначити так. Додаткова вартість - вартість, що створюється абстрактною працею найманих робітників, повна вартість їхньої робочої сили і яка безоплатно привласнюється капіталістом (підприємцем).

Отже, робочий день - величина неоднорідна, й складається він з двох частин. Та частина робочого дня, впродовж якої робітник відтворює вартість своєї робочої сили, називається необхідним робочим часом (НРЧ), а праця, затрачена в цей час, - необхідною працею.

Друга частина робочого дня, впродовж якої робітник створює додаткову вартість, називається додатковим робочим часом, а праця, затрачена в цей час, - додатковою працею.

Гонитва за додатковою вартістю виступає основним рушійним мотивом капіталістичного способу виробництва, будь-якого підприємництва, скерованого на отримання прибутку. Тому саме це виступає його основним економічним законом.

За таких умов виробляється лише те й постільки, що й поскільки можна виробляти з прибутком. Чому саме цей закон виступає як основний? Тому, що він виражає саму сутність капіталізму (особливо на перших етапах його становлення, які проходить тепер Україна) - прагнення до прибутку будь-якою ціною. В той же час він вказує й шляхи реалізації цієї мети - це експлуатація найманих працівників (привласнення їхньої неошіаченої праці).

Питання про джерело прибутку й досі залишається дискусійним. Так досить широкого розповсюдження на Заході отримала точка зору, згідно з якою в створенні прибутку (додаткової вартості) беруть участь не лише наймані працівники а й підприємці (власники засобів виробництва). І що прибуток - це винагорода за їхню організаторську діяльність, підприємницький ризик тощо.

Нарешті, так як у створенні додаткової вартості беруть участь і підприємці, і наймані працівники, то вони спільно зацікавлені в її примноженні. Отже, між ними немає антагонізму.

Навпаки, існує певна гармонія інтересів. Чи це дійсно так? Щоб відповісти на це питання, досить звернутися до джерела оплати праці найманих працівників і прибутків підприємців.

Цим єдиним джерелом, як було показано вище, є нова, створена в процесі виробництве вартість. У нашому попередньому прикладі вона дорівнювала 200грн. З них 100грн. - заробітна плата і 100грн. - додаткове вартість. Якщо робітники доб'ються підвищення заробітної плати припустимо, на 50грн., то додаткова вартість підприємців складе лише 50грн. (200 - 150 = 50) і, навпаки, збільшення додаткової вартості підприємців автоматично зменшує заробітну плату найманих робітників.

Звідси випливає дуже важливий висновок: між підприємцем і найманим працівником немає й не може бути спільних економічних інтересів через те, що вони ділять між собою одну й ту ж величину - нову створену робітниками вартість.

Постійний і змінний капітал

У будь-якому виробництві беруть участь різні фактори:

а) засоби виробництва - речовий фактор;

б) робоча сила - особистий фактор.

Кожен з цих факторів відіграє свою роль в процесі створення і зростання вартості.

Так, вартість спожитих засобів виробництва конкретною працею переноситься у вартість готової продукції без змін.

Інакше обстоїть справа з робочою силою. Робітник отримує заробітну плату, як плату за свою робочу силу.

Але в процесі виробництва він створює нову вартість, причому більшу, ніж вартість робочої сили. І вона, як результат абстрактної праці, приєднується до перенесеної вартості.

Отже, вартість речового фактора в процесі виробництва не змінюється, якою вона входить у виробництво, такою й проявляється (кількісно) у вартості нового товару.

Затрати ж на робочу силу (заробітна плата) в процесі виробництва трансформуються в більшу величину - нову вартість.

Виходячи з цього, весь затрачений капітал (на засоби виробництва й робочу силу) ділиться на дві частини: постійний і змінний.

Постійний - це та частина капіталу, яка перетворюється в засоби виробництва і в процесі виробництва не змінює своєї величини. Позначається цей капітал латинською літерою "с" (від слова сопзіапі - постійний).

Змінний - це та частина капіталу, яка витрачається на купівлю робочої сили і в процесі виробництва змінює свою величину (зростає). Змінний капітал позначається літерою "v" (від слова уагіаІе - змінний).

Поділ капіталу на постійний і змінний дає можливість з'ясувати, що постійний капітал виступає лише як передумова для створення й збільшення вартості. А створює і збільшує вартість лише жива робоча сила, куплена на змінний капітал, яка своєю конкретною працею переносить стару вартість (утворює), а абстрактною працею не лише відтворює вартість робочої сили (заробітну плату), а й створює додаткову вартість (збільшує вартість).

Суть капіталу

Поняття "капітал" досить поширене як в економічній теорії, так і. в економічній практиці. Тому від правильного його розуміння значеною мірою залежить наукова оцінка напрямів еволюції економічних систем країн Заходу, а також соціально-економічних процесів, що відбуваються в сучасній Україні. З приводу економічного змісту цього поняття зпродовж усієї історії політекономії аж до сьогоднішнього дня ведеться безперервна полеміка. В чому її суть? Щоб відповісти на це питання, вдамося до історії.

Певною мірою можна погодитися з авторами підручника "Основи економічної теорії" за редакцією професора С.В. Мочерного, в якому автори пишуть, що першу спробу дати науковий аналіз капіталу зробив ще Арістотель, який (про це мова йшла в першій темі), ввів у науковий обіг поняття "хремастика", тобто "мистецтво наживати або нагромаджувати багатство", діяльність, спрямована на одержання прибутку, нагромадження капіталу. Оскільки в античному світі важливу роль відігравав торговельний та грошовий капітал, то він і розглядався як основне джерело збагачення.

Таке розуміння капіталу (нагромаджене майно, певна сума грошей) характерне й для економістів, які започаткували політекономію як науку. Так, меркантилісти, не виходячи за межі формули Г - Т - Г, ототожнювали капітал з його грошовою формою. Для них капітал - це гроші, а гроші - капітал. Класики політекономії, перенісши свій аналіз із сфери обігу в сферу виробництва, розуміли капітал дещо ширше. Вони ототожнювали його з нагромадженою працею взагалі (масою засобів виробництва, засобів існування, грошей). "Капітал, -писав Д. Рікардо, - є та частина багатства країни яка вживається у виробництві і складається з їжі, одягу, інструментів, сирих матеріалів, машин...".

Переважна більшість сучасних західних економістів дотримується тієї ж точки зору. Різниця лише в тому, що сучасні економісти значно розширили коло елементів, що включаються в поняття капіталу. Зокрема, окрім речових факторів, так званого "фізичного капіталу", вводиться поняття "людський капітал". До останнього належать надбані знання, навички, енергія людей тощо. До капіталу деякі економісти відносять також час, як фактор виробництва, що створює доход, традиційним є ототожнення капіталу з грішми, фінансовими ресурсами.

Отже, сучасна економічна теорія Заходу всебічно розкриває матеріально-речовий зміст капіталу, тісно пов'язуючи його з процесом отримання доходу. І в цьому плані можна говорити про певну тотожність поглядів на капітал сучасних західних економістів і К. Маркса, який, поділивши капітал на постійний і змінний, відносив до нього як засоби виробництва і засоби існування, так і певні суми товарів, грошей і нагромаджену працю. Тобто, все те, що може бути використано в процесі виробництва додаткової вартості.

Водночас західним науковцям притаманний однобічний, недіалектичний підхід до аналізу сутності капіталу. Вони, всебічно розкриваючи матеріально-речову сторону даної категорії, принципово ігнорують її соціально-економічну природу. Тобто, дія того чи іншого елемента капіталу не розглядається в органічному взаємозв'язку з відносинами між людьми.

Таке тлумачення капіталу є також антиісторичним, тому що відкриває можливість представити капітал довічним, непорушним і природним елементом людського життя, характерним для всіх соціально-економічних формацій.

Глибинна суть даної категорії може бути розкрита лише за умови розгляду капіталу в діалектичній єдності обох його сторін: матеріально-речової й суспільної. Такий підхід дає можливість зрозуміти, що капітал - це не просто сукупність речей (засобів виробництва, золота, готових товарів тощо), а сума вартостей, тобто величин суспільних. Але не всяка сума вартостей є капіталом. Так, у простих товаровиробників (у господарствах, заснованих на трудовій приватній власності) була певна сума вартостей, але в їхніх руках вона не зростала, а тому ні гроші, ні товари не ставали капіталом. Сума вартостей стає капіталом лише тоді (як було з'ясовано вище), коли вона використовується для отримання додаткової вартості.

Але ж зрозуміло, що сама по собі вартість не може створити додаткову вартість. Для того, щоб вартість зросла, принесла додаткову вартість, вона повинна бути використана, як знаряддя експлуатації чужої робочої сили, тобто її власник повинен вступити в певні економічні відносини з власником робочої сили. Отже, капітал - це не просто сума вартостей, а певне виробниче відношення, при якому знаряддя праці, гроші, товари служать знаряддям привласнення частини чужої неоплаченої праці. Саме тому "капітал - це не річ, а певне суспільне, належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення.

Поза капіталістичними виробничими відносинами засоби виробництва, інші матеріальні блага не утворюють капіталу. Наприклад, у первісному суспільстві засоби виробництва не були капіталом, оскільки були спільною власністю. Не могли вони виконувати таку роль і за умов рабовласницького й феодального ладу, оскільки і раб, і кріпак самі належали до знарядь праці, не були вільними й не могли продавати свою робочу силу. Лише при капіталізмі засоби виробництва стають знаряддям вилучення додаткової вартості, знаряддям експлуатації найманої праці, а тому перетворюються в капітал.

Таким чином, визначаючи капітал, як вартість, що шляхом експлуатації найманої праці приносить додаткову вартість, ми цим самим підкреслюємо досить важливу його рису. А саме: гроші, товари, засоби виробництва самі по собі - не капітал. Капіталом вони стають лише при певних відносинах, тобто тоді, коли один клас є власником засобів виробництва і прагне свою власність примножити, а другий позбавлений їх і тому, щоб існувати, продає свою робочу силу. Отже, капітал - це виробниче відношення. Для того, щоб зрозуміти це, слід розрізняти натурально-речову й суспільно-соціальну сторону капіталу.

Як було з'ясовано, в процесі виробництва відбувається самозростання не всього авансового капіталу (c+v) й не постійної його частини (с), а лише змінного капіталу (v). Тому, визначаючи рівень додаткової вартості, її слід зіставляти саме з ним.

Відношення додаткової вартості до змінного капіталу, виражене в процентах, називається нормою додаткової вартості. Якщо норму додаткової вартості позначити через т', то формула цього відношення буде така:

(1)

Норма додаткової вартості показує, в який пропорції розподіляється нова вартість (v+m) між підприємцем і найманим працівником, яку частину робочого дня робітник працює на себе (відробляючи заробітну плату) і яку на капіталіста (створюючи додаткову вартість).

Змінний капітал відтворюється необхідною працею впродовж необхідного робочого часу (НРЧ). Додаткова ж вартість створюється додатковою працею впродовж додаткового робочого часу (ДРЧ). Звідси зрозуміло, що відношення додаткової вартості до змінного капіталу = відношенню додаткової праці до необхідної праці:

(2)

А це означає, що норма додаткової вартості точно виражає ступінь експлуатації найманих працівників капіталістами.

Приклад. Припустимо, нова створена вартість = 20грн., v = 10грн., m = 10грн. Тривалість робочого дня = 8год. З них 4год. НРЧ, 4год. ДРЧ. За цих умов:

(3)

Від норми додаткової вартості слід відрізняти її масу. Маса додаткової вартості - це її абсолютна величина. Між масою і нормою додаткової вартості існує функціональний зв'язок. З формули

(4)

виходить, що m= m'x v. Припустимо, що денна вартість робочої сили = 10грн., а т'=100%, в такому випадку маса додаткової вартості, створеної робітником за день, складе: 100*10/100=10 грн.

Якщо ж т' збільшиться до 200%, то маса додаткової вартості складе 200*10/100=20 грн.

Для того, щоб визначити масу додаткової вартості, виробленої не одним, а всіма робітниками даного підприємства (фірми, корпорації), необхідно норму додаткової вартості помножити не на вартість однієї робочої сили, а на всю величину змінного капіталу. Розрахунок робиться за формулою:

(5)

М - маса додаткової вартості; m - додаткова вартість, створена за день одним робітником; v - змінний капітал, що витрачається щоденно на купівлю однієї робочої сили; V - загальна сума змінного капіталу.

Однією з характерних рис товарного виробництва, як було з'ясовано в темі "Товарна форма організації виробництва", є уречевленість виробничих відносин. Тобто, економічні (виробничі) відносини між суб'єктами ринку проявляються не прямо, як в натуральному господарстві, а посередньо, через ринок, через купівлю-продаж. За таких умов видимість явища (форма) часто видається за його зміст, що породжує хибне уявлення про реальні економічні процеси, перекручення їхнього первісного змісту.

Так, на підставі того, що на ринку створюється облудна видимість, начебто підприємець і робітник обмінюються рівнями вартостями, заробітна плата видається як плата за працю. Те ж саме можна сказати й про прибуток. Факт його реалізації на ринку створює видимість, що прибуток виникає саме в обігу і є результатом не змінного, а всього авансованого капіталу, оскільки рух обох частин капіталу (постійного і змінного) у сфері обігу однаковий.

Така форма прояву глибинних зв'язків і залежностей приховує дійсне джерело прибутку, виступаючи сприятливим середовищем для найрізноманітніших трактувань природи прибутку й підстав для його привласнення.

Прибуток у теоріях меркантилістів і класиків

Виходячи з суто зовнішнього сприйняття дійсності, про що мова йшла вище, меркатилісти вважали, що прибуток виникає в сфері обігу, в зовнішній торгівлі в результаті продажу товарів за кордоном дорожче, ніж їх купили. "Зовнішня торгівля, - писав один з представників меркантилізму Томас Мен, - приносить нам користь трьох видів: по-перше, користь державі... По-друге, прибуток самого купця. По-третє, доходи короля".

Фізіократи, які прийшли на зміну меркантилістам, перенесли проблему походження прибутку з сфери обігу в сферу виробництва. Проте вони обмежували сферу виробництва прибутку лише землеробством, бо тут досить наглядно видно, як вилив сил природи веде до зростання споживних вартостей понад витрати виробництва (посіяно навесні одну кількість зерна, зібрано восени значно більше). Беручи до уваги лише зовнішню видимість, фізіократи не змогли розрізнити дію сил природи, які створюють споживну вартість, і функцію праці, здатної створювати вартість і додаткову вартість.

Суттєвий доробок у розробку проблеми прибутку внесли класики, політекономії А. Сміт і Д. Рікардо. Вони, по-перше, довели, що вартість створюється не лише в землеробстві, але й в інших галузях матеріального виробництва і, по-друге, А. Сміт визначав прибуток як вирахування з продукту праці робітників на користь підприємця. Тим самим він зводив прибуток до привласнення чужої, неоплаченої праці. А. Сміт вказував, що нова вартість, яку створюють наймані робітники, розпадається на дві частини: заробітну плату і прибуток підприємця.

Д. Рікардо, який, послідовно розглядаючи прибуток як вирахування з продукту праці робітника, сформулював закон, згідно з яким заробітна плата і прибуток знаходяться у зворотному відношенні одне до одного. Він писав: "...Прибуток буде високим або низьким відповідно до того, низька чи висока заробітна плата".

Прагматики про прибуток

Представники прагматичної політекономії початку 19ст., розробляючи проблему прибутку, зробили крок назад порівняно з класиками. Так, вони підмінили питання про джерело прибутку питанням про те, на якій основі можна отримати прибуток.

Найбільш яскраво така трактова прибутку була виражена французьким економістом Сеєм у його теорії трьох факторів виробництва. Згідно з цією теорією в процесі виробництва беруть участь три фактори: праця, капітал і земля, які є самостійними джерелами доходів, - відповідно, заробітної плати, прибутку й ренти. На підставі цього прибуток проголошується винагородою підприємцям за "продуктивну послугу", так само, як заробітна плата - винагородою за працю.

Близькою за змістом до теорії продуктивності капіталу є теорія трудового доходу підприємців, яку започаткував англійський економіст Джеймс Мілль і яку поділяли такі відомі економісти 19 ст.. як Ф. Бастіа, Мак-Куллох, А. Маршалл та інші. Згідно з цією теорією підприємці утворюють особливу групу трудящих. Вони, як і робітники, виконують соціально-необхідні функції: робітники - функції виконавців, підприємці - функції організаторів.

І перші, і другі за свою працю отримують справедливу винагороду: робітники - заробітну плату, підприємці - прибуток. Отже, прибуток як трудовий доход підприємців є лише іншою назвою заробітної плати.

Досить оригінальною теорією прибутку була теорія утримання, з якою виступив у середині 19 ст. англійський економіст Нассау Сеніор (1790 - 1864 рр.). Він стверджував, що підприємці заради виробництва й нагромадження жертвують своїм добробутом, утримуються в повсякденному використанні коштів на особисте споживання, проявляють бережливість і т.д.

Вклавши свій капітал, вони переживають, ризикують, очікуючи ефекту від капітало-прибутку їхніх підприємців". Див. Смитт А. Исследование о природс й причинах вкладень. Винагородою за їх утримання й ризик є прибуток. Отже, Сеніор намагається економічні явища пояснити психологічними мотивами, що аж ніяк не проливає світла на джерело виникнення прибутку. До того ж ця теорія знаходиться в серйозній суперечності з фактами життя, які свідчать не про утримання, а про все зростаюче паразитичне споживання підприємців.

К. Маркс розробив свою теорію прибутку, яка значною мірою перекликалася з поглядами представників класичної політекономії (спиралася на трудову теорію вартості) і суттєво відрізнялася від концепції прагматичної політекономії. На відміну від економістів - прагматиків, які в своєму теоретичному аналізі прибутку прагнули виправдати його привласнення власниками засобів виробництва, К. Маркс аналізує природу прибутку й джерела його виникнення. Зокрема, він довів, що прибуток - це перетворена форма додаткової вартості. А додаткова вартість є неоплачена праця найманих робітників.

Отже, по-перше, прибуток - категорія виробництва, а не сфери обігу, і тим більше не психологічна.

І, по-друге, привласнення його підприємцями здійснюється не на основі того, що вони беруть певну участь у виробництві (як їхня заробітна плата) і не тому, що вони утримуються від споживання, а тому, що вони є власниками засобів виробництво, робітники ж їх (засобів виробництва) не мають і тому змушені продавати свою здатність до праці (робочу силу), яка і є джерелом прибутку. Останній привласнюєте ся підприємцями безоплатно.

Сучасні західні теорії прибутку

Сучасні західні економісти, як правило, розвивають теорії прибутку економістів 19 й початку 20 ст., пристосовуючи їх до нових умов. Серед них можна виділити чотири основні концепції:

- теорія "продуктивності капіталу", згідно з якою прибуток є результатом капіталу як фактора виробництва;

- теорія "утримання", яка проголошує прибуток психологічним фактором;

- теорія, яка визначає прибуток як "трудовий доход" підприємців за підприємницьку діяльність;

- теорія, в якій прибуток розглядається в якості доходу, породженого монополіями.

Що нового в ці теорії внесли сучасні економісти Заходу?

1. Теорія "продуктивності капіталу" має досить широке розповсюдження в сучасних умовах. Проте якихось суттєвих змін проти 19 ст. в неї не внесено. Вона лише доповнилася новими "факторами виробництва": технічним прогресом, наукою і державою.

Так американський економіст Ф. Найт вважає, що прибуток це тимчасовий доход, який отримується завдяки складним і непередбаченим технічним нововведенням. Професор колумбійського університету Д. Дьюі в книзі "Сучасна теорія капіталу" (1965р.) пише, що прибуток перестав бути економічною проблемою й залежить тільки від технології виробництва, розширення знань і технологічного прогресу. Аналогічні погляди на прибуток ми знаходимо і в американського економіста П. Самуельсона. Так, у своїй книзі "Економіка" серед декількох визначень прибутку він оголошує його як "безумовний" доход від факторів виробництва, а також як винагороду за підприємницьку діяльність і введення технічних удосконалень.

2. Відповідно до "психологічних" теорій прибуток начебто створюється дією психологічних факторів або часом, який сам по собі породжує прибуток. Так, на думку П. Самуельсона, прибуток значною мірою зумовлений ризиком і невпевненістю підприємців у майбутніх доходах. Він вважає, що підприємці, які поміщають свої капітали у виробництво нових товарів, розробку природних ресурсів або ті, які відкривають нові ринки збуту товарів, не впевнені в прибутковому прикладанні капіталу, а тому повинні отримувати прибуток як компенсацію за ризик і невпевненість у майбутніх прибутках.

Подібні теорії прибутку, які оголошують його джерелами "утримання", "очікування", "ризику", "невпевненості", "передбачення" і т.д., виправдовуючи право підприємців на отримання певного доходу (який, до речі, той же П. Самуельсон не визнає прибутком) за їхню підприємницьку діяльність, зовсім не розкривають природу прибутку. Вони є суб'єктивно - ідеалістичними, бо повністю ігнорують той факт, що прибуток - це об'єктивне економічне явище, яке веде своє походження з виробництва й не може бути пояснене суто психологічними мотивами, хоча їх опосередкований вплив на поведінку суб'єктів виробничих відносин заперечувати не можна.

3. Багато сучасних економістів трактують прибуток як трудовий доход, тобто різновид заробітної плати. Так, англійський економіст Р. Харрод пише, що прибуток люди заробляють службою, особистою старанністю, інтелектуальною діяльністю, мужністю). Таку ж точку зору поділяє й американський економіст Е. Сайке, який стверджує, що доход підприємця повністю відповідає його праці, тій послузі, яку він надає суспільству, керуючи підприємством.

4. Теорії прибутку як "монопольного доходу". Найбільш відомими сучасними представниками цих теорій є вже згадуваний П. Самуельсон, Е. Чемберлін (американський економіст) та ін. Зокрема, Е. Чемберлін у своїй "Теорії монополістичної конкуренції" ототожнює монополію взагалі з монополією інноваційною, і на цій підставі монопольний прибуток ототожнюється з будь-яким додатковим доходом, що отримується в результаті застосування науково-технічних досягнень. На цій підставі навіть простий товаровиробник або дрібний підприємець проголошуються монополістами, якщо вони виступають на ринку з новими для покупця товарами. Поза монополістичними умовами на думку представників цих теорій, прибутку не існує, а є лише доходи підприємців як винагорода за їхню підприємницьку діяльність або як результат "продуктивності капіталу".

5. Поряд з модернізацією старих теорій прибутку сучасні економісти Заходу висунули ряд нових. Досить поширена серед них концепція революції в доходах. До найбільш активних пропагандистів цієї концепції належать американські економісти Д. Голбрєйс, А. Бєрлі, Е. Хансен, С. Кузнець.

Основна ідея концепції полягає в тому, що з розвитком корпоративної власності підприємці відходять від керівництва господарством, передаючи управління найманим менеджерам. Тому змінюється й мета підприємництва. Рушійним мотивом виробництва стає не прибуток сам по собі, а задоволення потреб усього суспільства. На цій основі прибуток зникає як економічна категорія, відбувається вирівнювання доходів різних соціальних верств населення. Всі отримують справедливі доходи відповідно до участі кожного у виробництві. Формується єдність інтересів класів, на основі чого виникає класова гармонія між робітниками й підприємцями.