Національний дохід та його використання

Результатом національного виробництва, як було з'ясовано раніше, виступає суспільний продукт. Вартість його складається з двох частин: 1)старої перенесеної артості (С) й 2)нової вартості, створеної в процесі виробництва даного продукту (V+m). Стара перенесена вартість повертається знову до виробництва у вигляді фонду заміщення (на відновлення спожитих засобів виробництва), що забезпечує просте відтворення, а новоутворена вартість, яка отримала назву національного доходу, використовується суспільством на особисте споживання й розвиток виробництва. Отже, національний доход по суті - це нова, створена суспільством за певний період часу (рік) вартість. Кількісно національний доход - це різниця між сукупним суспільним продуктом і фондом заміщення.

Національний доход має як вартісну, так і натурально-речову форми. За вартістю він становить сукупність чистого продукту всіх галузей виробництва. За натурально-речовою формою національний доход складається насамперед з усіх вироблених у суспільстві за рік предметів особистого споживання, а також тієї частини виготовлених за цей час засобів виробництва, яка використовується для розширеного відтворення.

Величина національного доходу - це один з найважливіших макроекономічних показників. Він найбільш повно дає уявлення про рівень економічного розвитку країни, а також про її потенційні можливості забезпечувати добробут населення й вирішувати соціальні проблеми. А точніше - це той економічний ефект, який досягається суспільним виробництвом на тому чи іншому етапі його розвитку.

Західна економічна наука (і це знайшло відображення в системі національних рахунків (СНР)) розглядає національний доход як суму доходів, отриманих учасниками суспільного виробництва. Мова про це йшла в попередній темі. В нашій економічній теорії і практиці національний доход поки що розуміється (до повного введення в практику СНР) як заново утворена вартість у галузях матеріального виробництва. Саме в такому плані ми розглядаємо його в даній темі.

Не слід змішувати національний доход з національним багатством. Національний доход, як -було визначено, - це сума новоство-реної вартості за рік. Національне багатство - це сукупність матеріальних благ, створених працею людей за весь період існування країни, розвіданих природних ресурсів і нагромаджених культурних та духовних цінностей.

Схема 129 Національне багатство

Виходячи з того значення, яке має національний доход, суспільство завжди зацікавлене в його зростанні. Від чого ж воно залежить? Визначаючи національний доход як нову вартість, створену в галузях матеріального виробництва, можна вважати, що всі ті фактори, які сприяють підвищенню ефективності виробництва або збільшенню його обсягів, є в той же час і факторами зростання національного доходу. Див. схему 130.

Схема 130 Фактори зростання НД

1. Кількість праці, затраченої в сфері матеріального виробництва. Чим більше праці витрачається суспільством впродовж року у виробництві, тим більшим є й національний доход. Причому збільшення кількості праці може бути досягнуто: а)шляхом збільшення кількості працюючих у виробництві; б)шляхом продовження робочого дня; в)шляхом підвищення інтенсивності праці.

Перші два шляхи є характерними для країн слаборозвинутих і постсоціалістичних. У країнах високорозвинутих (посткапіталісти-чних) кількість праці, зайнятої у сфері матеріального виробництва, зростає переважно за рахунок підвищення інтенсивності праці.

2. Підвищення продуктивності праці. Це найважливіший фактор зростання національного доходу. Хоча підвищення продуктивності праці не збільшує національний доход у вартісному вираженні3", він зростає в натуральному обсязі, тобто, та ж вартість буде втілюватись у більшій масі різноманітних споживних вартостей.

3. Економія на постійному капіталі. Цей фактор, як і попередній, впливає не на вартісний, а на фізичний (натуральний) обсяг національного доходу.

Приклад. При заданій кількості засобів виробництва (С) на суму 50 млрд.грн. заплановано виробити 100 тис. одиниць суспільного продукту. Припустимо, що в процесі виробництва в результаті більш раціонального використання сировини й матеріалів, інтенси-внішого використання виробничих потужностей витрати постійного капіталу на одиницю продукції були зменшені на 25%. У такому випадку, при заданій кількості постійного капіталу, буде вироблено не 100 тис. одиниць суспільного продукту, а 133,3 тис., отже, більшим буде й національний доход.

Суспільство, якщо воно хоче продовжувати існувати, не має права використовувати вироблений річний сукупний продукт на особисте споживання. Частина продукту, яка відшкодовує спожиті засоби виробництва, повинна повернутись у виробництво й тим забезпечити його безперервність. Це так звана стара вартість, яка існувала до початку даного процесу виробництва у вигляді певної кількості сировини, палива, допоміжних матеріалів і знарядь праці. І лише те, що створюється впродовж року заново, що ми назвали націона­льним доходом, може піти на задоволення особистих потреб громадян і нагромадження.

Отже, національний доход - це джерело, яке забезпечує існування й розвиток суспільства. Тому, щоб задовольнити потреби різних категорій учасників суспільного виробництва, а також нагромадження, його необхідно розподілити. Причому розподілити оптимально тому, що пропорції поділу національного доходу безпосередньо впливають на особисті та сімейні доходи, зумовлюючи матеріальний та соціальний статус окремих людей та соціальних груп. Від пропорцій розподілу національного доходу залежать

Підвищення продуктивної сили праці, як нам відомо, веде до зниження вартості одиниці продукції Тому при збільшенні кількості виробленої продукції загальна її вартість залишається незмінною і темпи економічного розвитку країни. Як же цей розподіл відбу­вається?

Розподіл національного доходу виступає як сукупність відносин, що виникають з приводу новоствореної вартості між безпосередніми учасниками її виробництва - власниками факторів виробництва (капіталу, праці, землі, інтелекту). На рівні первинних господарських ланок (підприємств, фірм) у процесі розподілу національного доходу утворюються такі специфічні форми доходів. Див. схему 131.

Схема 131 Розподіл національного доходу

Розглянуті доходи називаються первинними або основними. Водночас їх можна назвати й факторними, оскільки кожен з них пов'язаний з певним фактором виробництва. У привласненні тієї чи іншої специфічної форми доходу й відбувається економічна реалізація власності на даний фактор виробництва.

В результаті розподілу національного доходу утворюються доходи безпосередніх учасників сфери матеріального виробництва.

Але ж, як нам відомо, існує також сфера нематеріального виробництва. Звідки ж ЇЇ учасники отримують свої доходи? Ці доходи формуються в результаті перерозподілу національного доходу, під яким розуміється сукупність економічних відносин між учасниками сфери матеріального виробництва й представниками нематеріальної сфери з приводу вторинного привласнення національного доходу.

Отже, первинні доходи не залишаються повністю в розпорядженні суб'єктів виробництва, а частково трансформуються в так звані вторинні або похідні доходи учасників нематеріальної сфери. Механізм перерозподілу національного доходу є однією з найважливіших підсистем національної економічної системи. Він включає в себе найрізноманітніші канали, по яких первинні доходи трансформуються у вторинні. Набір цих каналів залежить від ступеня розвитку економіки. Див. схему 132.

Схема 132 Механізм перерозподілу національного доходу

У сучасних економічних системах похідні доходи реалізуються також через виплати із соціального страхування, стипендії, проценти по вкладах, виграші по облігаціях тощо.

У результаті розподілу та перерозподілу національного доходу в усіх групах населення, підприємствах та установах утворюються кінцеві доходи, з реалізацією яких пов'язана заключна стадія руху національного доходу - його використання. Див. схему 133.

Використання національного доходу здійснюється в процесі споживання й нагромадження. Мова про це далі.

Схема 133 Стадії руху національного доходу

Кінцевим пунктом будь-якого виробництва є споживання. Споживання завершує виробництво, воно ж є й вихідним пунктом нового виробництва. При цьому слід розрізняти два види споживання: виробниче (споживання знарядь і предметів праці в процесі виробництва переважно з фонду заміщення), яке було розглянуто раніше, й особисте (споживання товарів народного споживання й послуг з національного доходу), про що мова піде тепер.

Споживання національного доходу утворює так званий фонд споживання. У вартісній формі фонд споживання - це сума всіх доходів населення, які використовуються на придбання товарів народного споживання, послуг, духовних та соціальних благ, а також надходження в заклади й організації сфери нематеріального виробництва, що обслуговують населення. В натурально-речовій формі фонд споживання - це маса матеріальних, духовних та соціальних благ, призначених для споживання та обслуговування процесу споживання.

Відповідно до такого змісту фонд споживання виконує певні функції: а)задоволення нормальних поточних потреб людей (без чого неможливе просте відтворення людства); б)задоволення зростаючих потреб людей у зв'язку з абсолютним приростом населення (інакше неможливе розширене відтворення людського суспільства); в)задоволення потреб додаткової робочої сили, що надходить у виробництво в зв'язку з його розширенням. Причому мова йде не лише про задоволення особистих потреб у споживанні, а й про обслуговування населення культурно-освітніми та учбово-науковими закладами, службами охорони здоров'я, управління і т.д.

Названі функції зумовлюють структуру фонду споживання. Див. схему 134.

Найбільшу питому вагу у фонді споживання займає особисте споживання населення. Зокрема, * в 1990р. в Україні воно складало 85,3%. У сучасних умовах, коли йде звуження соціальних функції держави (скорочуються видатки з державного бюджету на обслуговування населення й утримання закладів науки, культури, освіти, охорони здоров'я тощо), питома вага особистого споживання у фонді споживання зростає. Так, у 1996р. вона сягнула вже за 90%.

Схема 134

Структура фонду споживання

Таким чином, національне виробництво лише тоді буде функціонувати нормально, коли, з одного боку, фонд споживання в процесі розподілу й перерозподілу національного доходу буде поповнюватись такою кількістю споживчих товарів і послуг, яка задовольнятиме сукупні потреби суспільства, а з іншого, населенню буде забезпечений такий рівень доходів (в результаті цього ж розподілу й прерозподілу національного доходу), який дасть можливість ці товари й послуги придбати.

Доходи - це грошові або натуральні надходження, які має населення для задоволення своїх потреб. Доходи за характером надходжень поділяються на економічні й соціальні. Як це слід розуміти? Економічними доходами є такі доходи, які отримуються на основі права власності на певний фактор виробництва: робочу силу, засоби виробництва, землю, грошовий капітал, інтелект. Ці доходи виступають як економічна форма реалізації права власності на капітал для своїх власників. Мова про це йшла в попередніх темах.

Ще на початку минулого століття (1803р.) у праці "Трактат політичної економії" французький економіст Жан-Батист Сей (1766-1822рр.) виступив з теорією трьох факторів виробництва: праця, земля, капітал. Згідно з цією теорією кожному з названих факторів відповідає своя форма доходу: праці - заробітна плата; капіталу - прибуток; землі - рента.

Теорія факторів виробництва створена була на спростування висновку, зробленого ще А. Смітом про те, що творцем усіх цінностей є праця ("праця - батько багатства") - Ж.Б. Сей доводив, що окрім праці, така ж роль у створенні багатства належить також капіталу й землі. І в цьому аспекті теорія трьох факторів виробництва не витримує критики. Але якщо розглядати працю, капітал і землю не як абстрактні фактори виробництва, як це робить Сей, а з позицій власності, то можна стверджувати, що в умовах ринкової економіки власність на ці фактори (треба додати тільки до них ще один сучасний фактор - інтелект) породжує право на привласнення вищеназваних форм доходу. Див. схему 135.

Схема 135 Матеріальна основа й форми економічних доходів населення

Проте з такого висновку не повинно складатися враження, що існує багато джерел доходів (як факторів виробництва). Доходи дійсно виступають у найрізноманітніших формах, але джерело в них усіх одне - праця. Праця створює нову вартість (національний доход), яка й розподіляється між членами суспільства в найрізноманітніших формах залежно від власності на той чи інший фактор виробництва.

Соціальними доходами називаються такі, які надходять від держави через суспільні фонди споживання, трансфертні платежі тощо, незалежно від трудового внеску або участі в підприємницькій діяльності. Формами таких доходів можуть бути: компенсації безробітним, виплати по соціальному страхуванню, допомоги малозабезпеченим, багатодітним, пенсії тощо.

За способом привласнення всі доходи в країнах Заходу прийнято поділяти на дві групи: трудові - одержані від участі в праці та підприємницькій діяльності й нетрудові, які не залежать від трудових зусиль (дивіденди, проценти, доходи від власності і т.д.). Ця класифікація поступово починає входити і в нашу економічну практику в міру формування приватного сектора економіки.

У реальному житті конкретними каналами, по яких наповнюється вартісний зміст фонду споживання, є заробітна плата, доходи від підприємництва й суспільні фонди споживання. Доходи від підприємницької діяльності були нами розглянуті в попередніх темах, тому в даній темі розкриємо зміст заробітної плати й суспільних фондів споживання.

Заробітна плата виступає основною формою розподілу частини національного доходу, що йде на споживання. Що ж ми під нею розуміємо? В загальному (а тому поверховому) визначені заробітна плата - це сума грошей, яку наймач виплачує робітникові за виконану роботу згідно з їх взаємною домовленістю.

Тривалий час у нашій економічній літературі переважала точка зору, згідно з якою заробітна плата розглядалась як частка робітника в загальнонародному фонді споживання, що виділялася державою на оплату праці відповідно до її кількості й якості. Згодом зарплата стала розглядатися як частка в доході підприємства або суспільства (фонд зарплати, фонд матеріального заохочення), яка знову ж таки розподіляється між робітниками за працею. Недоліком таких визначень сутності заробітної плати було те, що вона прив'язувалась до створеного продукту, розглядалась як його частка, залежала від його величини, виступала його своєрідним "залишком", який розподілявся "за працею".

В дійсності ж, хоча заробітна плата і є, врешті решт, часткою фонду споживання, але часткою, незалежною від його величини, формуючою його. Так само, як у вартості продукту підприємства вона є не "залишковою", а його складовою частиною, тому Ідо виникає не після реалізації продукції у сфері обігу,, а в процесі виробництва товару. Це, по-перше.

По-друге, така невизначеність в теорії дозволяла й досі дозволяє відповідним органам державного управління працею довільно встановлювати розміри зарплати без будь-якого наукового обгрунтування й без урахування об'єктивно зумовленого рівня потреб різних груп населення, які відрізняються одна від одної рівнем розвитку робочої сили й відповідно величиною затрат суспільної праці на її відтворення. В результаті в організації оплати праці виникли багаточисельні диспропорції, одна з яких - відносно високий рівень зарплати робітників (навіть з низькою кваліфікацією) порівняно з оплатою праці інженерно-технічних, наукових працівників.

Третє. Ніякого зв'язку з затраченою працею заробітна плата практично не має й не може мати. Зв'язок цей обставляється лише формально. І видно це з того, що:

а) величина коштів, призначених для виплати зарплати (фонд зарплати), визначається не тоді, коли буде створений продук, і відбувається його реалізація, а до початку виробництва;

б)робітник отримує зарплату навіть у тому випадку, коли він не працював (з виробничих або інших причин) протягом частини або всього робочого дня; Особливо яскраво це проявляється в сучасних умовах, коли зарплата виплачується через декілька місяців після виконання роботи;

в) нарешті, праця не може бути мірилом зарплати тому, що вона сама вартості не має. Праця утворює вартість товару. Однак, сама вона вартості й відповідно ціни не має й не може мати тому, що це процес, в якому йде використання робочої сили, в результаті якого й утворюється вартість.

Факторами, які перетворюють ціну робочої сили в зарплату й створюють видимість, що це плата за працю, є: тарифна система; пов'язування зарплати з тривалістю праці (при відрядній оплаті з кількістю виробленої продукції); виплата зарплати після закінчення процесу праці.

Чим викликана така плутанина в теорії й практиці визначення заробітної плати? Пояснити це можна наступними обставинами:

1. Довгий час проблема існування товарного виробництва при соціалізмі була спірною. Навіть тоді, коли товарно-грошові відносини були визнані органічною складовою частиною соціалізму, ставленця до їх розгортання було досить обережним.

2. Основою збудованої економічної системи, яку називали соціалізмом, вважалася суспільна власність на засоби виробництва (в дійсності вона виродилася в державну, а це зовсім інше ), яка передбачає, що всі члени суспільства є її співвласниками. Отже, кожен працюючий на суспільному підприємстві працює на себе. Тому такого поняття, як наймана праця, не існує. Не може ж господар сам до себе найматися на роботу.

3. Перша й друга обставини породили третю. Якщо немає найманої праці, значить не існує купівлі-продажу робочої сили, яка перестає бути товаром; не будучи товаром, робоча сила не має вартості. Це означає, що зникає об'єктивна основа заробітної плати, тобто, що вона є грошовим вираженням вартості робочої сили. Тому в пошуках іншої основи заробітної плати й заплуталась наша теорія і практика.

І стала зарплата і не платнею за робочу силу, і не доходом, який одержує власник засобів виробництва, а чимось третім, у чому й досі розібратися не можуть, хоча написані з приводу цього не одна кандидатська й докторська дисертації.

Ігнорування наявності найманої праці, робочої сили як товару не скасовувало дії закону вартості взагалі й закону вартості робочої сили зокрема. Це об'єктивні закони, вони діяли, пробивали собі дорогу, але вже у спотворених формах (різні доплати до зарплати, незаконні премії, 13-та зарплата, приписки), що вносило певний дисонанс в існуючу офіційну систему організації оплати праці. І тому, щоб якось вийти з протиріч, що виникали, владні структури постійно "вдосконалювали" систему оплати: то вводячи різні доплати, то орієнтуючи оплату на кінцевий результат і т.д.

Тепер же, коли ми рішуче повернули до капіталізму з його ринковою економікою, ігнорування законів її функціонування стає просто небезпечним. Тому перше, що повинно бути зроблено, - це офіційне визнання наявності найманої праці. Причому в умовах роздержавлення власності та її приватизації наймана праця буде існувати як у державному, колективному, так і в приватному секторах. Орієнтуватися на те, що всі будуть підприємцями, -утопія. Лише 8-10% активного населення (за світовою статистикою) стає підприємцями, інші - наймані працівники.

Визнання найманої праці неминуче веде до визнання робочої сили як товару, а це на порядок денний ставить питання про визнання законної об'єктивної основи заробітної плати - вартості товару "робоча сила". Саме ця об'єктивна основа, а не величина створеного робітником продукту, в умовах ринку повинна визначати кількість грошей, що отримує найманий робітник в обмін на свою робочу силу.

Чому саме вартість робочої сили є єдиною об'єктивною основою зарплати? Тому, що величина її зумовлена вартістю необхідних робітникові (і його сім'ї) матеріальних і духовних благ (послуг) у даний період, при даних природних і суспільних умовах життя. Джерелом же заробітної плати є необхідний продукт, створений робітником у процесі використання своєї робочої сили.

Вартість робочої сили існує до початку конкретного процесу виробництва, а не після його закінчення. Вона визначається сукупністю умов усього суспільного виробництва, а не конкретними обставинами на конкретному підприємстві в конкретний момент часу. Вона безпосередньо не пов'язана з результатами виробництва, не залежить від них. Останні впливають на вартість робочої сили лише опосередковано, окружним шляхом. Вартість робочої сили (при інших рівних умовах) зменшується при зменшенні вартості предметів особистого споживання. І, навпаки, зростає при збільшенні їх вартості.

Сума грошей, що виражає вартість робочої сили, і є її ціна. В реальних відносинах між покупцем робочої сили (наймачем й продавцем) і робітником ціна робочої сили набуває форми заробітної плати.

Як і ціна будь-якого товару, заробітна плата залежить безпосередньо від конкретного в даний момент, на даній території співвід­ношення попиту й пропозиції на робочу силу. А це означає можливість її відхилення від вартості в ту чи іншу сторону. Тобто, вартість робочої сили діє лише як центр тяжіння, навколо якого коливаються конкретні ціни (конкретна заробітна плата).

Істотно, що такі коливання стають можливими лише за умови, коли робітник, з одного боку, й наймач (представник держави, фірма, приватний підприємець) - з іншого, можуть вільно виявляти свою волю відносно визначення рівня заробітної плати.

Отже, єдино "справедливим"31 варіантом визначення рівня заробітної плати в умовах ринкової економіки є визначення її на основі вартості робочої сили, яка склалася в даному регіоні, в даних умовах і в даний час. Такий підхід свідчить про те, що: по-перше, рівень заробітної плати не може бути сталим, він постійно змінюється зі зміною умов життя, виробництва і т.д.; по-друге, не може бути однаковим рівень заробітної плати -для одних і тих же спеціалістів в різних регіонах, кліматичних поясах; по-третє, рівень заробітної плати може змінюватись при зміні умов продажу робочої сили (попит і пропозиція).

Заробітна плата й підприємницькі доходи є основними формами розподілу частки національного доходу, що надходить на споживання, проте вони не єдині. Розподіл національного доходу відбувається також через суспільні фонди споживання. Ця форма розподілу зумовлена, по-перше, необхідністю соціального захисту населення, особливо його малозабезпечених верств, по-друге, необхідністю задоволення тих потреб, які суспільство розглядає як найбільш суспільне значимі й тому прагне забезпечити однаковий доступ до них усіх своїх членів. Це освіта, охорона здоров'я, культура тощо. Вперше система соціального захисту населення у вигляді безплатного навчання, медичного обслуговування, соціального страхування, оплачуваних відпусток і т.д. склалася в колишньому СРСР. Згодом, особливо після другої світової війни, соціальна інфраструктура (фінансування якої значною мірою здійснюється з державного бюджету) стала швидко розвиватися і в розвинутих країнах капіталістичного світу.

Суспільні фонди споживання за своїм функціональним призначенням поділяються на дві групи: а)фонди суспільного задоволення потреб; б)фонди непрацездатних. Див. схему 136.

'' Слово "справедливий" вчято в Іапки тому, то розподіл * по категорія виробництва Осіашк ж розшіваггься за об'єктивними економічними законами, а не на основі справедливості Томч до категорії "справедливість" слід звертатись за межами ІчІробІІІІІпва. в галузі відносин надбудови. Іакич. як право, мораль тощо

Фонди першої групи передбачають створення приблизно рівних умов для всіх членів суспільства в задоволенні особливо значимих, з точки зору суспільства, соціальних потреб. Тому їх задоволення не ставиться в залежність від рівня оплати праці й має не адресний, а, як правило, колективний характер. Що ж стосується фондів для непрацездатних, зокрема, пенсій, то при їх розподілі враховується трудовий стаж, величина заробітної плати, яка отримувалася до цього. Ці фонди розподіляються в грошовій формі й переходять в особисту власність.

Розподіл благ і послуг з суспільних фондів споживання може здійснюватися на різних рівнях: національному, регіональному й на рівні окремих підприємств (будівництво й утримання житлових будинків, лікувальних та оздоровчих комплексів, дошкільних дитячих закладів, будинків культури і т.д.).

Так в принципі формувалися й використовувалися до останнього часу вітчизняні суспільні фонди споживання. Причому, основною характерною рисою їх було те, що формувалися вони безпосередньо з національного доходу. А як вирішується ця проблема на Заході?

У розвинутих країнах Заходу соціальна інфраструктура включає в себе, як правило, три блоки: асоціальне страхування; б)державна допомога; в)система "універсального" забезпечення. Вони функціонують головним чином за рахунок різного роду податків і виплат із заробітної плати (самі робітники через податки сплачують певну частину страхових внесків). Частину цих коштів вносять підприємці, включаючи їх до витрат виробництва.

Найбільше розповсюдження отримала система соціального страхування, за якою страхові внески обов'язково утримуються із заробітної плати працюючих, а право на пенсію або допомогу (при наявності необхідного трудового стажу, віку) надається незалежно від матеріального становища сім'ї застрахованого. Розмір страхових внесків досить високий і складає в різних країнах 6-14% від заробітної плати. Соціальне страхування охоплює всіх або переважну частину працівників найманої праці й осіб, працюючих не за наимом. Воно передбачає: а)виплату песій за віком та інвалідністю; б)допомогу в разі безробіття, хвороби, трудового каліцтва й професійного захворювання; надання медичних послуг (за винятком тих країн, де є національні системи охорони здоров'я).

Державна допомога надається малозабезпеченим сім'ям або одиноким громадянам, якщо рівень доходів сім'ї тих, хто звертається за допомогою, не перевищує певної суми. Сума ця періодично переглядається в зв'язку зі змінами прожиткового мінімуму. Виплачується ця допомога повністю з коштів державного бюджету.

"Універсальна" система соціального забезпечення (переважно в Швеції, Фінляндії, Норвегії, Канаді, Ісландії). Згідно з цією системою право на пенсію мають громадяни, які досягли пенсійного віку32, стали інвалідами або такі, що втратили годувальника. Пенсії виплачуються в однаково для всіх твердо фіксованих розмірах. Кошти для цих виплат утворюються в результаті стягнення спеціального податку з усіх громадян з 16-18 років до пенсійного віку.

Для того, щоб гарантувати малозабезпеченій частині населення мінімум засобів існування, більшість розвинутих країн Заходу прийняли закони про мінімальні гарантовані доходи. Ці закони розповсюджуються на все корінне населення і іноземців, які прожили в даній країні певний встановлений час. Допомога виплачується після перевірки життєвого рівня з врахуванням всіх доходів від роботи за наимом, від капіталу, від пенсії, інших соціальних допомог, а також вартості рухомого й нерухомого майна.

Кошти, з яких надається допомога в таких країнах, як Німеччина, Франція, Великобританія, Ірландія, Люксембург, повністю фінансуються з державного бюджету. В інших країнах (Нідерланди, Данія, Бельгія) держбюджет оплачує лише 50-90% цих коштів, інша частина фінансується з бюджетів місцевих органів влади.

І: У Швеції. Норвегії пенсійний вік для чоловіків иасгас в 67 років.

Як же визначається той прожитковий мінімум, за яким починаються виплати допомоги? В різних країнах різні підходи. В Німеччині й Великобританії це приблизна вартісна оцінка набору матеріальних благ і послуг, необхідних для забезпечення мінімальних умов існування. В США показник прожиткового мінімуму, який встановлює межу бідності, розраховується для сім'ї з чотирьох чоловік. У 1988р., наприклад, він складав 12091 дол. на рік. Виходячи з цього, 32 млн. чоловік (13,1% всього населення), які отримували менші доходи, були віднесені за межу бідності і мали право на отримання допомоги.

В чому ж полягає основна особливість функціонування суспільних фондів споживання за кордоном порівняно з вітчизняною системою? В тому, що в країнах Заходу ці фонди формуються не безпосередньо з національного доходу, як в Україні, а опосередковано, тобто з коштів, які спочатку розподіляються у вигляді заробітної плати або доходів, а потім виплачуються через систему оподаткування доходів.

Реставруючи капіталізм в Україні, вітчизняні реформатори прагнуть повністю скопіювати й західну систему соціального захисту населення, незважаючи на те, що в нас зовсім інші умови, ніж у розвинутих країнах світу. Зокрема, на сьогодні існує досить велика різниця в рівнях розвитку національних економік, в рівнях і масштабах зубожіння населення, в структурі малозабезпеченого населення, дещо інакші соціальні проблеми першочергової ваги. Незважаючи на те, держава вже тепер майже зняла з себе соціальний захист малозабезпечених верств населення й повністю, зважаючи на ті закони, що систематично проводить уряд через Верховну Раду по скороченню асигнувань на соціальну сферу, хоче перекласти його на плечі саме тих, хто найбільше потребує державної допомоги. За принципом "Рятування потопаючих - справа самих потопаючих".

Розрізняють різні види доходів, зокрема: грошові, натуральні, сукупні.

Грошові доходи - це доходи, які населення отримує у формі грошей. Сюди відносяться заробітна плата, підприємницькі доходи, грошові виплати з суспільних фондів споживання (пенсії, стипендії, грошові допомоги), гонорари, грошові надходження на цінні папери, проценти по депозитах тощо.

Натуральні доходи - це доходи від особистих господарств, які йдуть безпосередньо на споживання їх власників, а також натуральні виплати й надходження з громадських фондів кооперативних господарств і суспільних фондів споживання.

Сукупні доходи - всі доходи, які населення отримує в грошовій і натуральній формах, а також, у вигляді пільг з суспільних фондів споживання (безплатні освіта та охорона здоров'я, пільгове або безплатне утримання дітей в дошкільних закладах, путівки до санаторіїв, будинків відпочинку).

Доходи поділяються також на номінальні й реальні. Номінальні - вся сума доходів у грошовій формі, одержаних з різних джерел. Реальні - це кількість матеріальних і духовних благ та послуг, які реально можна придбати на отримані грошові доходи. Див схему 137.

Розміри (рівень) реальних доходів населення залежать від рівня оплати праці, роздрібних цін на товари народного споживання й тарифів на послуги, насичення ними ринку, можливість їх придбати, а також від розмірів податків і обов'язкових платежів.

Податки - це обов'язкові стягнення державою частини доходу з фізичних та юридичних осіб для виконання своїх функцій. Інакше кажучи - це форма перерозподілу національного доходу через державний бюджет з метою вирішення економічних, політичних та соціальних завдань.

Кожна національна економічна система використовує різноманітні податки, якими обкладаються різні об'єкти. Але яким би не був об'єкт оподаткування (капітал, прибуток, нерухоме майно і т.д.) або вид податку (прямий, непрямий), джерелом податкових платежів може бути лише чистий доход, тобто податки не повинні зачіпати капітал (основний і оборотний), інакше номінальне відтворення стає неможливим.

Рівень доходів, які отримують громадяни, формує їх рівень життя. Що під цим розуміється? В найбільш загальному визначенні - це сукупність умов життя, праці та побуту людей досягнутий в даному суспільстві ступінь задоволення різноманітних потреб - фізичних, соціальних, інтелектуальних. Основні показники, що характеризують рівень життя, див. на схемі 138.

Рівень життя - показник, який характеризує середні умови життя людей. Водночас існують як малозабезпечені, так і високо-забезпечені верстви населення. Для визначення структури населення згідно з його майновим статусом розраховується прожитковий мінімум або бюджет прожиткового мінімуму (БПМ).

Бюджет прожиткового мінімуму відображає мінімально допустиму межу споживання. Він включає набір матеріальних благ та послуг, які дозволяють задовольняти лише наймінімальніші потреби сім'ї (людини). Грошова оцінка цього мінімального набору засобів існування і є прожитковим мінімумом, тобто це та межа, нижче якої доходи населення не мають права спускатися, інакше настає деградація суспільства. Водночас це є межа для встановлення мінімальної заробітної плати.

Отже, малозабезпечені верстви населення - це та категорія людей, які отримують доходи, менші прожиткового мінімуму. Ці доходи не забезпечують їх мінімальні потреби в матеріальних благах та послугах, що є критерієм для віднесення таких сімей за межу бідності й визнання необхідності надання їм соціальної допомоги.

Прожитковий мінімум у більшості країн Заходу встановлюється на основі грошової оцінки так званого' споживчого кошика, до якого за діючою офіційною методикою включається 425 різних видів продуктів та послуг, необхідних для задоволення основних фізіологічних та соціально-культурних потреб людини. Цей прожитковий мінімум регулярно публікується й корегується в міру змін цін на продукти та послуги першої необхідності.

Закон "Про мінімальний споживчий бюджет" був прийнятий і в Україні ще в 1991р. Згідно з цим Законом була визначена нату-ральноречова структура споживчого кошика й величина мінімального споживчого бюджету в 240крб. на місяць на одну людину. Такий рівень мінімального споживчого бюджету вже тоді майже половину жителів України поставив за межу бідності. Проте, починаючи з 1992р. у зв'язку з гіперінфляцією й високими темпами скорочення виробництва, дія цього закону була призупинена. Але межа малозабезпеченості за інерцією періодично визначалась. Так, у 1995р. Верховна Рада визначила її в розмірі 4,8 млн. крб., а в 1997р. - 70.9 грн., причому реально споживчий кошик коштував у декілька разів більше, мінімальна заробітна плата була встановлена в 15 грн. За таких умов більше 80% населення України опинилося за межею бідності. Надати всім малозабезпеченим соціальну допомогу держава не могла, тому уряд, починаючи з 1997р., розпочав тотальний наступ на соціальну сферу, скорочуючи до мінімуму фонд споживання, особливо соціальні фонди споживання. Це значною мірою загострило соціальні конфлікти в країні.