Система основних макроекономічних показників та їх динаміка в Україні

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Поняття і методика розрахунків основних макроекономічних показників

1.1 Валовий внутрішній продукт та інші показники обсягу національного виробництва

1.2 Показники рівня зайнятості

1.3 Показники рівня цін

Розділ 2. Динаміка макроекономічних показників в Україні за роки незалежності

2.1 Аналіз динаміки основних макроекономічних показників у 90-ті роки XX ст.

2.2 Аналіз макропоказників у 2000-2008 рр.

2.3 Макроекономічні показники у 2009 році та прогнози на 2010 рік

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Введення

Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що знання про функціонування і методи розрахунку основних макроекономічних показників дає можливість орієнтуватися в тих економічних процесах, які відбуваються на рівні національної економіки, розуміти сенс подій, що відбуваються, особливо дії уряду у сфері економічної політики, оцінювати можливі перспективи і ухвалювати рішення відповідно до цієї оцінки.

Головна мета економічного розвитку - це зростання рівня і якості життя всіх членів суспільства. Для цього потрібне зростання масштабів суспільного виробництва товарів і послуг на основі підвищення суспільної продуктивності праці. З погляду макроекономіки це означає необхідність підтримки позитивних темпів економічного зростання. Повинна рости зайнятість і ефективність використання всіх ресурсів суспільства, його робочої сили, капіталу і природних ресурсів.

Разом з тим в ринковій економіці ресурси суспільства не використовуються повною мірою. В умовах ринкової економіки існує безробіття, недовантаження виробничих потужностей. Доходи членів суспільства, їх рівень життя також можуть мінятися залежно від рівня ділової активності. На додаток до цього нестабільним і змінним є рівень цін. Як правило, вони ростуть, має місце інфляція. Коливається курс національної валюти, міняються масштаби експорту і імпорту, збільшуються або зменшуються надходження іноземної валюти. Може збільшуватися зовнішній і внутрішній борг країни під впливом скорочення експорту і дефіциту державного бюджету. Все це і є макроекономічні проблеми ринкової системи.

Узагальнювальною макроекономічною проблемою є проблема макроекономічної нестабільності, головним виразом якої є економічний цикл. Річ у тому, що в ринковій економіці періодично спостерігаються економічні кризи, виробництва, що характеризуються спадом і зростанням безробіття. Економічний спад змінявся підйомом економіки, зростанням виробництва і скороченням безробіття. Макроекономічна нестабільність пов'язана з великими втратами у виробництві ВВП, з недовикористанням ресурсів суспільства. Коливання ділової активності створюють атмосферу невпевненості і невизначеності в цілому, ведуть до зниження ефективності ринкової економіки.

Про стан економіки в цілому, про її макроекономічні проблеми і перспективи можна судити за різними показниками, більшість з яких публікуються органами державної статистики. Перелік макроекономічних показників може бути дуже великим.

Інтерес представляють, перш за все, показники розвитку української економіки, але в цілях порівняння цікаво знати і показники економічного розвитку інших країн, головним чином країн з розвиненою ринковою економікою.

Мета курсової роботи - вивчення основних макроекономічних показників.

У зв'язку з вказаною метою були поставлені і вирішені наступні проблеми:

* Досліджувати поняття і методику розрахунку основних макроекономічних показників.

* Вивчити динаміку макроекономічних показників України за роки незалежності.

Предмет дослідження - макроекономічні показники.

Теоретичною і методологічною основою дослідження є статті, підручники, навчальні посібники, періодична література, соціологічні і економічні дослідження, монографії, статистичні дані.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І МЕТОДИКА РОЗРАХУНКІВ ОСНОВНИХ МАКРОЕКОНОМІЧНИХ ПОКАЗНИКІВ

1.1 Валовий внутрішній продукт (ВВП), та інші показники обсягу національного виробництва

Валовий внутрішній продукт (ВВП) вимірює ринкову вартість усіх кінцевих товарів та послуг, вироблених у даній країні протягом певного періоду часу, - як правило року.

Валовий внутрішній продукт, обчислений у поточних ринкових цінах, називається номінальним ВВП. Номінальний ВВП одночасно віддзеркалює як кількість вироблених товарів і послуг, так і рівень їхніх цін. Інакше кажучи, на динаміку номінального ВВП впливають як зміни у фізичному обсязі виробленої продукції, так і зміни рівня цін. Часто буває так, що фізичний обсяг ВВП скорочується, а номінальний ВВП збільшується за рахунок зростання цін. Проте рівень життя людей насамперед залежить від кількості вироблених і спожитих товарів та послуг. Тому макроекономіка досліджує динаміку фізичного обсягу ВВП, тобто зміни в кількості виготовленої вітчизняною економікою продукції. З цією метою обчислюють реальний ВВП, - ВВП, обчислений у постійних цінах. Саме цей показник дає змогу судити про зміни у фізичному обсязі продукції, а отже й про стан справ в економіці країни. Аналіз динаміки реального ВВП показує, що періоди його зростання чергуються з періодами скорочення. Короткострокові коливання обсягу виробництва називають діловим, або економічним циклом. Діловий цикл охоплює дві головні фази - піднесення і спад, та два поворотні пункти циклу - вершину і дно. У фазі спаду реальний ВВП скорочується, зростають масштаби безробіття, знижуються доходи населення. Під час піднесення реальний ВВП збільшується, чисельність безробітних зменшується. Найвищу точку піднесення називають вершиною, а найнижчу точку спаду - дном. Тривалість ділового циклу різна - від двох до десяти і більше років.

Коливання реального ВВП простежується здебільшого лише в короткостроковому періоді. У довгостроковому періоді більшість країн світу демонструють стале збільшення реального ВВП і підвищення рівня життя людей, що в макроекономіці називають економічним зростанням. Для визначення тенденції економічного зростання використовують показник природного ВВП. Для розуміння суті цього показника до уваги треба взяти взаємозв'язок між інфляцією та безробіттям, який існує в ринковій економіці в короткостроковому періоді. Зі збільшенням зайнятості ВВП зростає, але водночас прискорено починають зростати і ціни; у фазі спаду масштаби безробіття зростають, але темпи зростання цін уповільнюються. Між високим і низьким рівнями безробіття є такий його рівень, який називають природною нормою безробіття. За природної норми безробіття темп інфляції залишається практично сталим. Валовий внутрішній продукт, що відповідає природній нормі безробіття, називають природним ВВП. Упродовж ділового циклу фактичний ВВП відхиляється від природного. У роки спаду фактичний ВВП менший за природний, а в роки піднесення може перевищувати його. Різницю між природним і фактичним ВВП називають ВВП-розривом. Цей розрив може бути зі знаком плюс, зі знаком мінус або дорівнювати нулю. ВВП-розрив зі знаком плюс означає, що економіка перебуває у фазі спаду, недовиробляючи потрібні суспільству товари і послуги. Протилежна ситуація простежується, коли ВВП-розрив має знак мінус. Це означає, що економіка виходить за межі природного ВВП і ціни починають прискорено зростати. Природний ВВП не можна ототожнювати з межею виробничих можливостей економіки. Остання здатна виробляти обсяг товарів і послуг, більший за величину природного ВВП. Крім того, наявність значного ВВП-розриву зі знаком плюс не означає що економічна політика уряду була неправильною. Інколи уряд свідомо створює такий розрив, аби уповільнити темп зростання цін. У нашій економіці природна норма безробіття ще не склалася. Тому обчислити природний ВВП і ВВП-розрив для економіки України поки що неможливо. Щодо економіки, наприклад, США, то більшість американських економістів вважають, що нині природна норма безробіття тут становить 5-5,5%.

Валовий внутрішній продукт обчислюють трьома методами:

як суму видатків покупців на придбання товарів і послуг (за видатками - метод кінцевого використання);

як суму грошових доходів, отриманих від виробництва продукції у цьому році (за доходами - розподільний метод);

як суму доданої вартості, створеної на всіх стадіях виробництва товарів і послуг (за галузями - виробничий метод);

Усі методи обчислення ВВП дають однаковий результат, бо те, що витрачено на купівлю продукту (видатки), є доходом для тих, хто вклав людські й матеріальні ресурси у виробництво цього продукту та його продаж на ринку.

Однак перш ніж глибше з'ясувати суть методів обчислення ВВП, зазначимо такі моменти:

Під час обчислення ВВП не враховують продаж уживаних речей. Урахування продажу товарів, вироблених кілька років тому, в обсязі ВВП поточного року призвело б до завищення обсягу продукції цього року;

У ВВП не враховують невиробничі фінансові операції, що здійснюються в економіці. До невиробничих фінансових операцій належать державні трансфертні платежі, які охоплюють видатки держави на соціальне страхування, допомогу з безробіття, пенсії, і приватні трансфертні платежі (наприклад, щомісячні суми, які студенти отримують із дому, операції з цінними паперами, тобто купівля-продаж акцій та облігацій тощо). Основною рисою невиробничих операцій є те, що особи, які одержують ці виплати, не роблять якогось внеску до поточного виробництва.

Для правильного визначення обсягу національного виробництва треба, щоб усі продукти й послуги, вироблені протягом року, були враховані лише один раз. Більшість продуктів проходить через кілька виробничих стадій, перш ніж потрапляє на ринок. Окремі частини й компоненти продукту купуються і продаються декілька разів. Щоб уникнути багаторазового врахування частин продуктів, які продаються і купуються, при обчисленні ВВП ураховують лише ринкову вартість кінцевих товарів і не враховують вартість проміжних товарів. Урахування вартості проміжних товарів означає подвійний рахунок, що завищує обсяг ВВП;

У багатьох країнах для повнішого обчислення ВВП визначають так звану приписану вартість. У ВВП товари і послуги враховують за Їхньою ринковою ціною. Проте певні послуги не продаються на ринку і не мають ринкової ціни. Тому їм доводиться приписувати вартість. Приписування вартості є особливо важливим при визначенні вартості житла, для оцінки вартості послуг, які надають пожежники, вчителі державних шкіл, депутати та інші працівники державного сектора;

Важливе значення при обчисленні ВВП та інших національних рахунків мають поняття „резиденти”, „нерезиденти”, та „економічна територія”. Згідно з загальноприйнятими критеріями, до резидентів країни відносять усіх тих фізичних осіб, хто проживає на її території більше року, незалежно від громадянства. Щодо юридичних осіб, то всі підприємства, що створені відповідно до законодавства даної країни і здійснюють свою виробничу діяльність на території цієї країни, належать до її резидентів, навіть якщо вони частково або повністю перебувають у власності іноземців. Під економічною територією розуміють територію, на яку поширюються повноваження уряду країни і в межах якої люди та інші фактори виробництва, товари і гроші можуть вільно переміщатися. При обчисленні ВВП результати діяльності підприємств ураховуються незалежно від того, чи контролює підприємства вітчизняний або іноземний капітал, працюють на них резиденти чи нерезиденти.

Тепер повернемось до методів обчислення ВВП.

Для визначення ВВП за видатками підсумовують усі види видатків на

кінцеві товари і послуги - споживчі видатки населення, інвестиційні видатки фірм, державні закупівлі товарів і послуг та чистий експорт. Особисті споживчі видатки охоплюють видатки домашніх господарств на товари тривалого користування (холодильники, телевізори, легкові автомобілі), видатки на предмети поточного вжитку (хліб, олівці, зубну пасту тощо) і видатки споживачів на послуги (юристів, перукарів, сантехніків та ін.). Інвестиційні видатки ділових фірм країни - це видатки:

на закупівлю машин, устаткування, верстатів підприємствами;

на усе будівництво (виробничі будівлі й житлові будинки);

на зміни в запасах(вироблених, але не проданих у цьому році інвестиційних, а також споживчих товарів);

Державні закупівлі товарів і послуг охоплюють усі державні видатки (уряду, місцевих органів влади) на кінцеві продукти підприємств і на наймання в державний сектор працівників. Однак вони не враховують державних трансфертних платежів, бо такі видатки не відображають збільшення поточного виробництва і є просто передаванням державних доходів певним родинам або індивідам. Чистий експорт - це сума, на яку іноземні видатки на вітчизняні товари і послуги (експорт) перевищують вітчизняні видатки на іноземні товари і послуги (імпорт). Проте чистий експорт може бути і від'ємною величиною.

Підсумувавши чотири групи видатків, отримуємо ринкову вартість річного обсягу вітчизняного виробництва, тобто:

ВВП = С + I + G + (K - M),

де C - особисті видатки на споживання, що включають витрати домашніх господарств на товари тривалого користування і поточного споживання, на послуги, але вони не включають витрати на покупку житла;

I - інвестиційні видатки, що включають виробничі капіталовкладення, або інвестиції до основних виробничих фондів (витрати фірм на придбання нових виробничих підприємств і устаткування); інвестиції в житлове будівництво; інвестиції в запаси (зростання запасів враховується із знаком "+", зменшення - із знаком "-")

G - урядові закупівлі товарів і послуг, наприклад, витрати на будівництво і утримання шкіл, доріг, утримання армії і державного апарату управління та ін. Проте це лише частина державних витрат, які включаються до держбюджету. Сюди не входять, наприклад, трансфертні платежі;

K-М - чистий експорт товарів і послуг за рубіж, що розраховується як різниця експорту і імпорту. При підрахунку ВВП необхідно врахувати всі витрати, пов'язані з покупками кінцевих товарів і послуг, вироблених в даній країні, у тому числі і витрат іноземців, тобто вартість експорту даної країни. Одночасно необхідно виключити з покупок економічних агентів даної країни ті товари і послуги, які були проведені за кордоном, тобто вартість імпорту.

2) За другим методом ВВП обчислюють за доходами, отриманими від виробництва продукції. Такими доходами є:

1. заробітна плата найманих працівників, яку фірми й уряд виплачують тим, хто пропонує працю; враховують також низку доповнень до зарплати, які підприємства вносять у різні фонди;

2. рента, тобто доходи, які отримують домогосподарства і фірми від нерухомого майна, в тому числі приписану ренту за проживання у власній оселі;

3. процент, що являє собою виплати грошового доходу постачальникам грошового капіталу (виплата процентів домогосподарствам за вклади, за облігації підприємств);

4. прибуток. Він має два різновиди - доходи некорпоративного сектора (доходи підприємств, що перебувають в одноосібній власності) та прибуток акціонерних підприємств.

ВВП як сума доходів містить іще два види виплат, що не є доходом:

5. непрямі податки на бізнес (податок на додану вартість, акцизний збір, ліцензійні платежі, мито та ін.);

6. амортизаційні відрахування (показують обсяг капіталу, впожитого у процесі виробництва впродовж року).

Інше трактування ВВП, що розраховується по доходах, заснована на американській практиці розрахунку даного показника, припускало підсумовування наступних видів первинних доходів: оплати праці, прибутку корпорацій, що залишається після виплат працівникам і кредиторам (у ній виділялися дивіденди, нерозподілений прибуток і податки на прибуток), ренти, відсотка (окрім відсотків по державному боргу), доходів некорпоративних підприємств (вони називалися доходами власників, або доходами від власності). До цих доходів додавалися дві статті, що не вважалися доходами, - непрямі податки і споживання основного капіталу.

3) Найпоширенішими з наведених методів обчислення ВВП є метод кінцевого використання та виробничий метод. Вибір країною методів обчислення ВВП визначається особливостями її статистики.

ВВП - дуже важливий показник функціонування національної економіки, але:

- по-перше, ВВП не враховує результатів економічної діяльності в тіньовому, або підпільному, секторі національної економіки. Окремі представники цього сектора втягнуті в нелегальну діяльність - торгівля і виробництво наркотиків, лихварство і шахрайство при наданні позик. Проте більшість учасників тіньової економіки веде легальну діяльність, але не повідомляє про неї, щоб не сплачувати податки. За оцінками Світового банку (Додаток 1), в тіньовій економіці України виробляється до 50% усієї продукції.

- по-друге - не всі вироблені в національній економіці продукти проходять стадію купівлі - продажу. Тому ВВП як вимірник ринкової вартості обсягу виробленої продукції не враховує такі продукти. Наприклад, майже в усіх країнах є залишки натурального господарства - виробництво продукції для споживання домогосподарством, яке її виготовило. В останні роки масштаби натурального господарства в нашій країні розширюються, але результати діяльності у цьому секторі не враховуються у ВВП України. Отже, його величина суттєво занижена.

Співвідношення показників кінцевого використання ВВП в Україні виглядає так:

Фонд споживання - це частина чистого продукту, що використовується для задоволення особистих потреб населення. Вона використовується непродуктивно, служить основою для виробництва робочої сили і її розвитку. Фонд споживання суспільства складається з фондів індивідуального споживання, що формуються за рахунок особистих доходів громадян, і трансфертних платежів держави, і суспільних фондів споживання.

Заощадження - це дохід, що залишився після сплати податків, не витрачений на придбання споживчих товарів. Інвестиції (капіталовкладення) - це витрати на покупку машин, устаткування і інших засобів виробництва, будівництво і збільшення виробничих запасів. Якщо загальні капіталовкладення отримали назву валових інвестицій, то їх друга частина має назву чистих інвестицій. Чисті інвестиції відрізняються від валових на величину амортизаційних відрахувань і в збалансованій економіці рівні заощадженням. В процесі господарської діяльності частина капіталу споживається, на зміну вибулому капіталу поступає новий. Динаміка ВВП знаходиться у залежності від співвідношення вибуття і введення капіталу. Оскільки вибуття відбивається амортизаційними відрахуваннями, а введення - валовими інвестиціями, то по їх співвідношенню можна судити про можливість економічного зростання. Якщо валові інвестиції більше амортизації, тобто відбувається приріст капіталу за рахунок чистих інвестицій, то ми маємо справу з економікою, що росте; якщо ці показники рівні - економіка знаходиться в статичному стані; якщо ж валові інвестиції менше амортизації, то це означає, що не відбувається навіть відновлення капіталу, а отже, економіка може бути охарактеризована як та, що скорочується.

У моделі економічного зростання Солоу використовував лінійно-однорідну виробничу функцію з еластичністю заміщення ресурсів, рівній одиниці:

,

де Yt - валовий внутрішній продукт, у цінах деякого року; Kt - об'єм вживаного основного капіталу, в цінах деякого року; Lt - число відпрацьованих людино-годин (або чисельність зайнятих).

У додатку 2 приведені дані про процентні внески у приріст ВВП факторів «капітал», «праця» і «ЗЧП»(загальний чинник продуктивності). Звертає на себе увагу підвищений внесок чинника «капітал» у ряді регіонів. У пізнішому звіті наголошується, що ще більше незрозумілого зустрічається при розгляді відмінностей в темпах зростання по країнах. У одному з прикладів вплив праці і капіталу у сукупності складає всього 9%, а частка ЗЧП - 91%.

ВВП як вимірник загального обсягу виробництва має такий недолік: він завищує обсяг продукції для споживання і для нагромадження нового капіталу. Річ у тім, що з нього не вираховується та частина річного обсягу виробництва, яка потрібна для відшкодування капітальних благ, використаних у виробництві впродовж року. Щоб отримати річний обсяг виробництва, який іде на споживання і на приріст капіталу, обчислюють чистий внутрішній продукт.

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) - це валовий внутрішній продукт, скоригований на суму амортизаційних відрахувань:

ЧВП = ВВП - Амортизація.

Він вимірює загальний обсяг продукції, який уся економіка - домогосподарства, фірми, уряд та іноземці - може спожити, не погіршуючи виробничих можливостей наступних років.

"Чистий дохід, - писав К. Маркс, - є додаткова вартість, що й відрізняє чистий дохід від валового доходу, тому що останній включає в себе заробітну плату, перший же не включає її".

Показник ЧНП має істотний недолік: він несе в собі спотворення, які вносить до структури ринкових цін держава. Без втручання держави сума ринкових цін всіх товарів без залишку розкладається на доходи чинників домашніх господарств. Проте держава, вводячи непрямі податки, з одного боку, і надаючи фірмам субсидії - з іншою, фактично сприяє завищенню ринкових цін в першому випадку і заниженню - в другому.

Валовий національний продукт(ВНП) - це ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за певний проміжок часу, - як правило, за рік, за допомогою факторів виробництва, що належать резидентам певної країни, наприклад, України, незалежно від того, де використовувались ці фактори - в Україні чи за кордоном. Навпаки, та частка продукції (доходу), що вироблена в Україні за допомогою факторів виробництва, що належить іноземцям, вираховується із ВНП України. Відмінність між ВВП і ВНП полягає у так званих іноземних факторних доходах. Щоб отримати ВНП, потрібно до ВВП додати надходження на фактори виробництва від решти світу (прибутки, зарплата, зароблені резидентами за кордоном) і відняти платежі за фактори виробництва решті світу (прибутки, зарплата, зароблені іноземцями в даній країні):

Надходження Платежі

ВНП = ВВП + за фактори - за фактори

з-за кордону решті світу

Якщо надходження в країну за фактори виробництва від решти світу переважають над платежами за фактори решті світу, то ВНП країни перевищує її ВВП. І навпаки, якщо ці надходження менші за платежі, то ВВП країни більший, ніж її ВНП. Для більшості країн різниця між ВВП і ВНП незначна і змінюється з перебігом часу повільно. Окремі країни, в тому числі Україна, публікують лише показник ВВП, що можна пояснити значними статистичними труднощами обчислення ВНП.

Розглянемо витратний і прибутковий метод підрахунку ВНП

Витратний метод підрахунку ВНП

У витратному методі налічується 4 основних складових частини ВНП :

1. Витрати на особисте споживання.

Включають витрати домашніх господарств, які у свою чергу ділять на :

- предмети споживання тривалого користування(автомобілі, побутова техніка, і ін.)

- товари поточного споживання(продукти харчування, одяг і ін.)

- споживчі витрати на послуги

2. Сукупні приватні внутрішні інвестиції

3. Державні витрати.

У групу державних закупівель товарів і послуг включають всі державні витрати, включаючи федеральні, штатів, а також місцевих органів влади на кінцеву продукцію підприємств і на всі прямі покупки ресурсів.

4. Чистий експорт

Підраховується вся продукція країни, що продає за кордоном, і віднімається закордонна продукція, що продається в цій країні. Це робиться для того, щоб уникнути завищення загального об'єму виробництва даної країни.

Прибутковий метод підрахунку ВНП

У прибутковий метод підрахунку ВНП включають : заробітну плату, ренту, прибуток, відсоток. Підсумовує доходи чинників виробництва ( праця, земля, капітал, підприємницькі послуги). Сюди ж включають амортизаційні списання - засоби для фізичного відновлення зношеного капіталу.

Сума доходів ВНП повинна повністю співпадати з сумою витрат. Якщо цього не відбувається, це означає, що країна живе за чийсь рахунок, тобто живе у борг.

У системі національних рахунків особливу значущість має національний дохід. Національний дохід (НД) - це весь дохід, зароблений упродовж року власниками ресурсів, що є резидентами певної держави, незалежно від того, де ці ресурси використовуються - у власній країні чи за кордоном. Для визначення національного доходу з ВНП необхідно вирахувати амортизацію та непрямі податки на бізнес:

НД = ВНП - Амортизація - Непрямі податки.

Національний дохід можна також прямо одержати додаванням усіх факторних доходів резидентів - заробітної плати, ренти, процента та прибутку. Національний дохід можна розглядати як показник того, скільки коштує суспільству отримання обсягу національного виробництва. У вітчизняній практиці національний дохід поділяють на фонд споживання і фонд нагромадження. Фонд споживання - це та частина національного доходу, яка забезпечує задоволенням матеріальних і культурних потреб людей і потреб суспільства загалом (на освіту, оборону і т.д.). Фонд нагромадження - це та частина національного доходу, яка забезпечує розвиток виробництва. Підвищення ефективності виробництва означає, що зростання національного доходу відбувається не будь-якою ціною, а за рахунок більш раціонального, економічного, екологічно сприятливого використання всіх ресурсів, тобто з мінімумом затрат. Національний дохід, використаний на споживання та нагромадження не збігається з показником виробленого національного доходу. Використаний дохід нації зменшується на суму втрат (незібраний або частково зіпсований врожай, втрати від стихійного лиха). Він може зростати чи зменшуватись й залежно від сальдо зовнішньоекономічної діяльності. Велика увага у макроекономічному аналізі приділяється співвідношенню споживання та нагромадження. З одного боку, фонд нагромадження, його обсяг і структура визначають темпи розширеного відтворення. З другого боку, надмірне збільшення фонду нагромадження стримує зростання споживання, особистих доходів, у результаті чого підриває стимули до розширення виробництва та підвищення його ефективності. Отже залежність між фондом нагромадження та темпами зростання не прямо пропорційне. Утвердження адміністративно-командної системи ознаменувалося значним підвищенням норми нагромадження (ця норма характеризується часткою національного доходу, яка використовується для нагромадження).

На рівні мікроекономіки (господарських ланок, підприємств, об`єднань) у зв`язку з розподілом національного доходу утворюються такі специфічні форми доходів, як заробітна платня, прибуток, процент, дивіденд, орендна плата, рента, у тому числі земельна.

Проблеми зростання і перерозподілу національного доходу України. Процеси зростання, розподілу та перерозподілу національного доходу відбивають складні умови переходу від командно-адміністративної системи до економічної системи, що базується на законах ринку та підприємництва. Колишня система розподілу передбачала зрівняльний підхід до використання необхідного продукту та жорстку централізацію додаткового продукту через державний бюджет. Це не тільки не створювало стимулів до високопродуктивної праці трудових колективів підприємств та кожного трудівника, а навпаки, породжувало утриманські настрої, апатію, безініціативність і безгосподарність.

Поглиблення економічної кризи в Україні призвело до катастрофічного погіршення матеріального становища населення. За цих умов Уряду доводиться перерозподіляти через бюджети всіх рівнів значну частину виробленого національного доходу, набагато більшу, ніж в індустріально розвинених країнах. Але при цьому поступово здійснюється перехід від бюджетної підтримки всіх верств населення до надання цільової допомоги лише найбільш соціально вразливим верствам населення.

Держава використовує бюджет для регулювання ринкової економіки, застосовуючи різні методи в процесі формування і розподілення доходів. До найважливіших з них можна віднести:

1. Податки, що впливають на розвиток виробництва, попит і пропозицію на окремі види послуг, товарів, робіт.

2. Пряме бюджетне фінансування загальнодержавних програм, які забезпечують розширення суспільного відтворення, удосконалення його структури, прогрес суспільства. До них відносяться крупні природоохоронні, інвестиційні програми, приватизація, конверсія, створення робочих місць, фундаментальні наукові дослідження тощо.

3. Субсидування деяких галузей, підприємств, господарств для вирівнювання економічних умов їх господарювання.

4. Створення за рахунок бюджетних ресурсів особливих фондів і резервів для попередження диспропорцій в розвитку економіки, підтримки підприємництва і т. ін.

За таких умов бюджет визначає формування найважливіших вартісних пропорцій: між виробництвом засобів виробництва і споживання; між нагромадженням і споживанням, між матеріальною і невиробничими сферами, галузями господарства. Досягається це перерозподіленням національного доходу за допомогою бюджетного механізму. Головним матеріальним джерелом доходів бюджету є національний дохід. Коли національного доходу не вистачає для покриття фінансових потреб, держава залучає національне багатство, або вдається до емісії грошей чи випуску держоблігацій. Одержавлення національного доходу здійснюється державою різними методами. Основними методами, що використовуються органами державної влади для перерозподілу національного доходу є податки, позики та емісія грошей.

Особистий дохід -- грошовий дохід працівника, що складається із заробітної плати і додаткових платежів, включаючи дивіденди, відсотки, ренту, премії, трансферти. Обчислюється до вирахування підсумків. Розрізняють номінальний дохід, обчислений безпосередньо в грошовій формі, і реальний дохід, обчислений з урахуванням купівельної спроможності грошей, визначуваної рівнем цін.

ОД = (ЗП - ВСФ) + Р + ЧВ + Д + ЗД + СТ + ЧСТз,

де ВСФ -- відрахування від заробітної плати до страхових фондів;

Р -- рента як доход від передачі прав на використання власності (землі, надр тощо);

ЧВ -- чистий відсоток як доход від фінансових активів (позички, облігації, термінові внески тощо); він обчислюється як різниця між отриманими і сплаченими відсотками;

Д -- дивіденди як доход від участі в акціонерному капіталі;

ЗД -- змішаний доход, тобто доход некорпоративного (індивідуального) бізнесу;

СТ - соціальні трансферти;

ЧСТз - чисті зовнішні соціальні трансферти.

Велике значення в макроекономічному аналізі має показник особистого безподаткового доходу, або просто безподаткового доходу (БД). Він обчислюється як різниця між особистим доходом і особистими податками (ОП):

БД = ОД - ОП,

де ОП --особисті податки (прибутковий податок, податки на особисте майно, на спадщину та ін.).

Безподатковий доход використовується на особисте споживання та заощадження. Зазначимо, що особисте споживання охоплює лише споживання домашніх господарств. Кінцеве споживання, крім споживання домашніх господарств, включає також виграти на споживання органів державного управління і некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства.

1.2 Показники рівня зайнятості

Другим важливим макроекономічним показником є сфера зайнятості. Кожна держава заінтересована у високій зайнятості робочої сили та невисокому вимушеному безробітті. Люди хочуть мати високооплачувану роботу відповідно до своїх здібностей та інтересів. Проте жодне суспільство не здатне забезпечити всіх працездатних роботою. В національній економіці з різних причин виникає безробіття. Безробіття є однією з найскладніших соціально-економічних проблем. На початку 2002 року в Україні налічували до 3 млн. безробітних, з яких 51% становили чоловіки, 49% - жінки.

Для обчислення цього показника все населення країни у віці від 16 років поділяють на три групи: а) зайняті; б) безробітні; в) ті, що не належать до робочої сили. Зайняті -- це люди, що виконують оплачувані види робіт, і ті, що мають робочі місця, але не працюють через хворобу, страйки або відпустки. Безробітні -- це особи, що не мають роботи, але активно її шукають, а також ті, хто тимчасово увільнений від роботи і чекає виклику на неї. Зайняті та безробітні становлять робочу силу країни. Ті, що не належать до робочої сили, -- це частина дорослого населення, яка зайнята в домашньому господарстві, перебуває на пенсії, не працює внаслідок інвалідності або у зв'язку з навчанням, чи просто не хоче працювати і не шукає роботи.

Особи віком до 16 років та ті, що перебувають у спеціалізованих установах
Ті, що не належать до робочої сили
Зайняті
Безробітні

Відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили називають рівнем безробіття:

де Б - безробітні; З - зайняті; Б' - рівень безробіття.

У різних країнах рівень безробіття неоднаковий. У другій половині 90-х років рівень безробіття коливався від 5 до 6% у США та перевищував 10% у країнах Європейського Союзу. В Україні кількість офіційно зареєстрованих безробітних порівняно невелика; фактична ж їхня кількість становить близько чверті наявної робочої сили.

Іншим статистичним показником, що характеризує рівень зайнятості в країні, є коефіцієнт участі в робочій силі. Його обчислюють як відношення робочої сили до дорослого населення країни:

.

Приблизно дві третини дорослого населення України входить до складу її робочої сили.

Економісти іноді оперують показником рівня зайнятості. Його визначають як відношення кількості зайнятих до дорослого населення країни або населення у працездатному віці, що виражене у відсотках:

У макроекономіці дуже часто використовують поняття "повна зайнятість". На перший погляд може видаватися, що йдеться про таке становище на ринку праці, коли всі учасники робочої сили мають роботу. Проте це далеко не так. Повна зайнятість аж ніяк не означає абсолютної відсутності безробіття або, інакше кажучи, стовідсоткової зайнятості робочої сили. Але перш ніж визначити, що таке повна зайнятість, необхідно встановити відмінність між трьома видами безробіття в економіці -- фрикційним, структурним і циклічним.

Фрикційне безробіття пов'язане з постійним рухом населення між регіонами й видами праці, а також із певними стадіями життя людей. У національній економіці завжди є люди, котрі шукають роботу, -- випускники шкіл, які роблять це вперше; ті, що переїхали на проживання в інший регіон країни; жінки, що знову входять до складу робочої сили після народження і виховання дітей; ті, що добровільно звільнилися і шукають роботу, яка відповідала б рівневі їхньої кваліфікації чи уподобанням; ті, що шукають роботу після звільнення. Економісти розглядають фрикційне безробіття як неминуче і певною мірою бажане. Адже при цьому багато працівників перейдуть від низькооплачуваної, малопродуктивної роботи до високопродуктивної та краще оплачуваної. Це забезпечить вищі доходи для їхніх сімей та збільшення виробництва національного продукту.

Структурне безробіття виникає тоді, коли пропозиція робочої сили і попит на неї не збігаються. Така невідповідність найчастіше є наслідком змін у структурі споживчого попиту. Це своєю чергою змінює структуру загального попиту на робочу силу. У результаті попит на одні види професій зменшується або взагалі зникає, а на інші, в тому числі нові, які раніше не існували, розширюється. Структура робочої сили перестає відповідати структурі робочих місць. Наприклад, після винайдення верстатів, за допомогою яких виготовляють пляшки, склодуви втратили роботу. їхні навички й досвід застаріли, стали непотрібними через зміни в технології. Необхідний певний час для набуття ними навичок в інших професіях. До того ж у національній економіці постійно змінюється географічний розподіл робочих місць. В одних регіонах виникає надлишок, а в інших -- брак робочих місць, що також веде до структурного безробіття. Структурне безробіття теж розглядають як неминуче.

Різниця між фрикційним і структурним безробіттям досить невиразна. Однак відмінність між ними полягає в тому, що у фрикційно безробітних є навички, які можна продати, тоді як структурно безробітні не можуть отримати роботу без перепідготовки, додаткового навчання, а часом і зміни місця проживання. Фрикційне безробіття є короткостроковим, а структурне -- тривалішим.

Циклічне безробіття спричиняється фазою спаду ділового циклу, яка характеризується недостатністю сукупних видатків. Коли у фазі спаду попит на товари і послуги зменшується, то зайнятість скорочується, а безробіття, відповідно, зростає.

Фрикційне і структурне безробіття, як уже зазначалось, є неминучими, їх неможливо уникнути в будь-якій економічній системі. Щодо циклічного безробіття, то у фазі піднесення воно дорівнює нулю. Отже, повна зайнятість досягається в тому випадку, коли циклічне безробіття дорівнює нулю. Інакше кажучи, рівень безробіття за повної зайнятості дорівнює сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття. Рівень безробіття за повної зайнятості називають природною нормою безробіття. Слово "природний" тут означає, що структурне і фрикційне безробіття є неминучими, тоді як циклічного безробіття можна уникнути за допомогою інструментарію макроекономічної політики.

З безробіттям пов'язані два важливі процеси: прийняття на роботу та звільнення. Працездатне населення щодо зайнятості чи безробіття перебуває в постійній динаміці: одна частина зайнята -- Тз, а інша безробітна -- Тб. Якщо чисельність працездатних позначити Тк, то чисельність усіх потенційно працездатних можна записати:

Тк = Тз + Тб.

На цій підставі рівень безробіття визначиться відношенням частини безробітних Тб до загальної чисельності робочої сили Тк: Тб/Тк.

Теорія безробіття стверджує, що коли ринок праці перебуває в стані рівноваги, то кількість прийнятих на роботу т3 повинна дорівнювати кількості звільнених тб. Оскільки число людей, прийнятих на роботу т3Тб, а кількість звільнених пгбТ3, то на зрівноваженому ринку праці ці дві величини повинні бути рівні:

mзTб = mбTз.

Аналіз взаємозв'язку цих параметрів забезпечує обґрунтування стійкості рівня безробіття, з'ясування причин його коливання. Кількість зайнятих дорівнює різниці між загальною чисельністю робочої сили і чисельністю безробітних: Т3 = ТК- Тб. Підставивши значення Т3 у праву частину, можна отримати:

mзТб = mб(Tк - Тб).

Для визначення процесу формування рівня безробіття слід поділити обидві частини на Тк :

m3(Tб/Тк) = mб(1 - Тб/Тк).

Тепер необхідно здійснити алгебричне перетворення цього рівняння на його загальний вигляд, перенісши відношення Тб/Тк у ліву частину, а решту параметрів у праву:

Тб/Тк = m3/(m3 + mб).

Отже, рівень безробіття Тб/Тк залежить від інтенсивності показників прийняття на роботу і звільнення. Якщо т3 =mб, то рівень безробіття незмінний. За т3 > тб зростає рівень зайнятості, а за т3 < тб -- рівень безробіття. Співвідношення параметрів прийняття і звільнення з роботи характеризують політику уряду, місцевої влади щодо регулювання зайнятості. Влада повинна намагатися знизити природний (середній) рівень безробіття. її політика має впливати або на зниження показника звільнення з роботи, або на підвищення показника прийняття на роботу. Однак статистика українського ринку праці підтверджує, що переважає тенденція т3 > тб, тобто звільнення з роботи не перевищує прийняття. Наприклад, звільнення працівників у 1998 р. становило -- тб = 273,3 тис. осіб при попиті на працю -- 34,6 тис. осіб, а працевлаштування -- т3 = 390,6 тис. осіб.

В Україні існують програми перепідготовки, страхування від безробіття тощо, які певною мірою сприяють зайнятості, дещо пом'якшують економічні проблеми безробітних.

1.3 Показники рівня цін

Рівень цін є третім найважливішим макроекономічним показником

Будь-якій національній економіці необхідні стабільні ціни на вільних ринках. Як відомо, ціни на вільному ринку визначаються під впливом взаємодії попиту й пропозиції. Причому стабільність цін не слід розуміти так, що вони не змінюються. На вільному ринку це просто неможливо. До того ж у другій половині XX ст. ціни, як кажуть економісти, прямують вулицею з одностороннім рухом -- тільки зростають. У цій ситуації стабільність цін означає, що темп їхнього зростання невисокий, сталий і характеризується кількома відсотками за рік. Нині жодна країна не може уникнути зростання цін. Від рівня цін залежить економічна поведінка і фірм, і споживачів; швидке зростання цін призводить до економічного безладдя, а інколи й хаосу. Зростання загального рівня цін означає наявність у країні інфляції. Динаміку всіх цін, або загального рівня цін, визначають за допомогою індексів цін - індексів Леспейреса, Пааше та Фішера.

Індекс цін Леспейреса показує, як змінився рівень цін упродовж певного проміжку часу, якщо структура виробництва і споживання не змінилася. Отже цей індекс не враховує змін у виробництві й споживанні, пов'язаних із науково- технічним прогресом. Цей індекс обчислюють таким чином:

,

де p1 і p0 - ціни відповідно в поточному і базовому періодах;

q0 - обсяг виробництва в базовому періоді.

Індекс цін Леспейреса, обчислений для незмінного кошика споживчих товарів і послуг, називають індексом споживних цін (ІСЦ). Інакше кажучи, індекс споживчих цін обчислюється як відношення між сукупною ціною певного набору товарів і послуг (споживчого кошика) в поточному періоді та сукупною ціною споживчого кошика у базовому періоді:

,

де qk - споживчий кошик товарів і послуг.

Основними товарними групами у споживчому кошику є продукти харчування, одяг, житло, транспортні послуги, освіта, книги, медичні послуги, предмети особистої гігієни тощо. Ринковий кошик у багатьох країнах охоплює близько 300 найменувань споживчих товарів і послуг. В Україні при обчисленні ІСЦ ураховують поки що понад 60 найменувань.

Унаслідок того, що споживчий кошик є незмінним, при обчисленні ІСЦ виникає можливість визначення економічної ваги товару або послуги, що входять у споживчий кошик. Ця вага є часткою видатків на товар або послугу в сукупних споживчих видатках бюджету типової міської сім'ї. Вага встановлюється для базового року. Тому індекс споживчих цін обчислюють за такою формулою:

,

де Р1 -- ціна товару А в розрахунковому періоді;

Р0 -- ціна товару А в базовому періоді;

ЕА -- економічна вага товару А;

далі те саме для товарів В ... N.

Індекс споживчих цін у більшості країн обчислюють щомісяця, і він є найпоширенішим показником рівня інфляції.

Для виявлення динаміки загального рівня цін використовують також індекс Пааше. У цьому разі змінними вагами є обсяг і структура виробництва розрахункового року. Цей індекс обчислюють таким чином:

,

де q1 -- обсяг виробництва в розрахунковому році.

Індекс Пааше, обчислений для набору товарів і послуг, що входять до ВВП країни, називають дефлятором ВВП.

ІСЦ і дефлятор ВВП дають дещо різні результати щодо динаміки загального рівня цін. Оскільки ІСЦ не враховує змін у структурі споживання товарів і послуг, то він дещо завищує темп зростання цін. І навпаки, дефлятор ВВП дещо недооцінює зростання загального рівня цін, бо на цей індекс впливають структурні зрушення, які нейтралізують підвищення цін на окремі товари і послуги. Між цими двома індексами цін є три основні відмінності. По-перше, набір товарів для обчислення дефлятора ВВП містить як споживчі, так і капітальні блага, які купують ділові підприємства і держава. Обчислюючи ІСЦ, враховуємо лише ціни товарів і послуг, які купують споживачі.

По-друге, при обчисленні дефлятора ВВП беремо лише вітчизняні товари і послуги, в тому числі експортовані (імпортні товари не є частиною ВВП). Але до споживчого кошика входять також імпортні товари, тому в індексі споживчих цін відображається і зміна цін на них.

По-третє, найсуттєвіша відмінність між цими двома показниками динаміки загального рівня цін полягає в тому, що дефлятор ВВП є індексом із змінними вагами, а ІСЦ -- із постійними. Інакше кажучи, ІСЦ обчислюють на підставі незмінного набору товарів і послуг, тоді як при обчисленні дефлятора ВВП зі зміною структури ВВП змінюється набір товарів і послуг.

Індекс Фішера, як середнє геометричне значення індексів Лес-пейреса і Пааше, згладжує неточності в оцінці зростання загального рівня цін, притаманні індексам зі змінними і постійними вагами. Індекс Фішера обчислюють за формулою:

.

Для виявлення динаміки цін на експортні та імпортні товари, інвестиційні блага тощо обчислюють відповідні індекси. Різні індекси використовують для різних цілей. Наприклад, ті, що працюють за заробітну плату, бажають пов'язати їхню платню з динамікою вартості життя в країні. Цю динаміку найточніше відображає ІСЦ. Оскільки ІСЦ та подібні індекси легко обчислювати, то їх найчастіше використовують на практиці.

Індекси цін використовують для зведення багатьох номінальних змінних до реальних -- номінального ВВП до реального, номінальної зарплати до реальної тощо.

Як нам уже відомо, на величину номінального ВВП впливають два чинники: фізичний обсяг виробництва і рівень цін, а на величину реального ВВП -- лише обсяг виробництва. Тому реальний ВВП знаходять так:

.

Звідси випливає, що дефлятор ВВП -- це відношення номінального ВВП до реального.

Темп зростання реального ВВП дорівнює темпові зростання номінального ВВП мінус значення дефлятора ВВП:

Темп зростання реального ВВП = Темп зростання номінального ВВП - дефлятор ВВП.

Зведення номінального ВВП до реального відбувається шляхом інфлювання та дефлювання. Якщо дефлятор ВВП більший за одиницю, то зведення номінального ВВП до реального називають дефлюванням. Дефлювання -- це зменшення номінального ВВП до розмірів реального. Якщо дефлятор ВВП менший за одиницю, то зведення номінального ВВП до реального називають інфлюванням. Інфлювання -- це збільшення номінального ВВП до розмірів реального.

У базовому році номінальний і реальний ВВП дорівнюють один одному, бо дефлятор ВВП рівний одиниці. Оскільки у другій половині XX ст. ціни щорічно зростали, то для років, що йдуть після базового, дефлятор ВВП більший за одиницю, а для років, що передують базовому, -- менший за одиницю. Тому для років, що йдуть після базового, номінальний ВВП перевищує реальний, а зведення номінального ВВП до реального відбувається через дефлювання. І навпаки, в роки, що передують базовому, номінальний ВВП менший за реальний, а їх зведення відбувається шляхом інфлювання.

У різних країнах рівень інфляції, обчислений за допомогою ІСЦ та дефлятора ВВП, неоднаковий. Цей рівень у 90-ті роки в розвинутих країнах вимірювався однозначним числом, а в країнах, що розвиваються, -- двозначними і тризначними. Динаміка ІСЦ та дефлятора ВВП є основним показником стану сфери цін.

РОЗДІЛ 2. ДИНАМІКА МАКРОЕКОНОМІЧНИХ ПОКАЗНИКІВ В УКРАЇНІ ЗА РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

2.1 Аналіз динаміки основних макроекономічних показників у 90-тих роках ХХ ст.

Народногосподарський комплекс України історично орієнтувався на максимальне включення до загальносоюзного подiлу працi. Україна як республiка СРСР була виробником палива, енергiї, хімічної сировини, металу, металомiстких виробів, продукції оборонно-промислового комплексу. Наслiдком внутрісоюзної спецiалiзацiї української економiки став також високий ступiнь монополiзацiї виробництва: на початку 90-х років 75-80 % промислової продукцiї вироблялося на пiдприємствах-монополiстах. Монополiзацiї при цьому був притаманний технологiчний характер, отже, вона значно важче піддавалася впливу.

Високі темпи iнфляцiї, знецiнення основних i оборотних коштів пiдприємств, платiжна криза i різке зменшення державних витрат призвели до рiзкого скорочення приватних капiталовкладень в Українi з початку 90-х років. (Додаток 3). На 1 сiчня 1994 р. iндекс недооцiнки основних фондів пiдприємств становив 10,6 разу, що викликало хронiчну недоамортизацiю устаткування і знизило коефiцiєнт замiни основних фондiв до 2 % за рiк. В Україні протягом 1991-1997 рр. Фактично було паралізовано інвестиційну діяльність. За розрахунками Міністерства економіки України ще в середині 90-х років, загальна потреба в інвестиціях для структурної перебудови економіки (приведення структури економіки і рівня споживання населення у відповідність до показників розвинених країн) становить до 200 млрд. доларів, а щорічна потреба в інвестиціях - 20 млрд. доларів. За 1991-1997 рр. обсяг інвестицій в основний капітал скоротився у п'ять разів, або в середньому на 21 % щорічно.

Характерною рисою стало випереджаюче скорочення інвестицій порівняно з промисловим виробництвом. Погіршилася й структура капіталовкладень. У 1991-1993 рр. понад 4/5 промислових iнвестицiй спрямовувались у важку iндустрiю як найбiльш рентабельну експортну галузь, у той час як виробництво товарів народного споживання та високотехнологічні галузі залишалися поза інвестиційними потоками.

2.2 Аналіз макропоказників у 2000-2009 рр.

Реальний ВВП за І півріччя 2000 року порівняно з відповідним періодом минулого року збільшився на 5,0%. За підсумками І півріччя 2000 року приріст обсягу промислового виробництва становив 10,8%, за І півріччя 1999 року зменшення цього показника становило 1,1%. Індекс споживчих цін за І півріччя 2000 року становив 118,7%, що на 10,1 відсоткових пункти перевищує відповідний показник минулого року.

Індекс оптових цін за І півріччя 2000 року становив 111,8%, що на 6,4 відсоткових пункти перевищує відповідний показник минулого року.

Динаміка макроекономічних індикаторів у 2002 р. (Додаток 4) була позитивною, але приблизно вдвічі уповільнилася порівняно з 2001 р. За попередньою оцінкою Держкомстату, реальне зростання ВВП становило 4,1%. Така динаміка є цілком природною, оскільки утримувати високі (9-10%) показники збільшення ВВП, якими ознаменувався 2001 р., вкрай складно. Реальний приріст виробництва у промисловості склав 7%. Загальний показник капіталовкладень становив лише 6,2%.

Зростання заробітної плати протягом усього року становило понад 18%, тобто приріст реальних доходів громадян у 5-6 разів перевищував приріст ВВП. Таким чином, дещо змінився вплив чинників зростання і уряд докладав зусиль для підвищення реальних доходів населення та внутрішнього попиту, щоб компенсувати втрати в зв'язку з погіршенням зовнішньоекономічної кон'юнктури. Вагомим чинником, який також частково зумовив дефляційну динаміку споживчих цін у 2002 р., була тривала стабільність курсу гривні відносно курсу долара США.

У 2004 році в Україні збереглися високі темпи економічного зростання, що продовжило позитивні економічні тенденції останніх років (Додаток 5). У номінальному вираженні фізичний обсяг ВВП складає близько 345,9 млрд. грн., що більше відповідного показника у 2003 році на 81,7 млрд. грн., або на 30,9 %. Порівняно з іншими країнам світу, в України спостерігаються найвищі темпи економічного зростання (Додаток 6).

Найбільш показовим, з погляду економічної сутності ВВП, є показник ВВП на душу населення. В розрахунку на душу населення України, обсяг ВВП за 2004 рік склав 7 316,0 грн. (або 1 380 дол. США) проти 5 547,9 (або 1 047 дол. США) у 2003 році та 4 685 грн. (або 884 дол. США) у 2002 році.

Обсяг реального ВВП за перше півріччя 2005 року склав 149,4 млрд. грн. Темп зростання реального валового внутрішнього продукту у першому півріччі 2005 року становив 104,0 % порівняно з відповідним періодом попереднього року. Зростання реального ВВП з початку поточного року значно уповільнилося порівняно з минулорічними тенденціями (Додаток 7). За прогнозом Міжнародного валютного фонду зростання реального ВВП в Україні до кінця 2005 року не перевищить 5,5 %. У той же час, за оцінками експертів CASE Україна для досягнення запланованого Урядом на 2005 рік показника зростання реального ВВП у 8 %, та, як наслідок, отримання у повному обсязі відповідних надходжень до бюджету, необхідно забезпечити у другому півріччі зростання економіки щонайменше на рівні 10-11 %.