Економічні процеси в Україні

19

Вступ

Структура економіки в її широкому розумінні охоплює всі сфери людської діяльності - від макро- до мікроекономічного рівня. Це не тільки галузева макроструктура в моделі міжгалузевого балансу за схемою "затрати - випуск". Вона, безумовно, є найважливішою і основною ланкою, своєрідним ядром загальної структури економіки. До речі, розгорнута економіко-математична модель міжгалузевого балансу в його динамічній будові, що відбиває міжгалузеві потоки, і сьогодні вважається визначним досягненням економічної дмки у справі пізнання кількісних структурних зрушень в економіці.

За допомогою такої моделі групою під керівництвом професора В. Леонтєва проведено фундаментальне дослідження довготермінових структурних зрушень в американській економіці . Видатний вклад у розкриття цієї проблеми зроблено російськими і українськими вченими, за якими залишається певний пріоритет у створені та використанні блочної моделі шахматного балансу. Вперше розгорнутий міжгалузевий балан с за матрицею певних затрат на випуск кінцевих продуктів складено та опубліковано у 20- ті роки статистиками Росії під керівництвом П.. Попова . Перший баланс народного господарства за 1923-1924 рр. було надруковано в 1926 р. . Не можна й не відзначити й розвиток теорії економічних структур академііка В. Нємчиновом і М. Федоренковим.

Масштабні інвестиції покликані не тільки зупинити спад і пожвавити виробництво, але й створити умови для розв"язання іншого, ще складнішого завдання - глибокої структурної перебудови народного господарства . Світовий досвід показує, що ті країни де ринкові реформи не супроводжувалися структурною перебудовою, не змогли вирватися з обіймів злиднів, створити ефективне ринкове господарство і увійти до "клубу" високорозвинутих держав .

На відміну від закритої, коомандної економіки, ринкове господарство має відкритий характер. Отже, внутрішній ринок даної країни входить до системи світових ринків, являючи собою сферу конкурентної боротьби не тільки вітчизняних підприємств, але й зарубіжних фірм, і втому числі - транснаціональних корпорацій. Відповідно, значна частина продукції вітчизняних підприємств реалізуються за кордоном, йде на експорт. Безпосередньою метою структурної перебудови є пріоритетний розвиток тих галузей економіки, тих підприємств, які можуть виробляти продукцію конкурентно спроможну на світових ринках, і в тому числі - на внутрішньому ринку даної країни в умовах низьких митних тарифів, отже - конкуренції імпортних товарів. Природно, що галузі, не здатні виробляти таку продукцію, повинні згортатися, а а їх підприємства - закриватися. Глибока структурна перебудова перехідної економіки є обов"язковою умовою використання переваг міжнародного поділу праці, і в тому числі - науково-технічних досягнень інших, розвинутіших країн. Спроби вписатися до системи міжнародного поділу праці, що не супроводжуються глибокою структурною перебудовою, приречені на провал.

1. Економічні проблеми в умовах ринкових економічних відносин і регіональні проблеми в перспективах

Починаючи ринкові реформи, Українська держава, нібито, прагнула здійснити радикальні структурні зрушення в економіці України на користь випереджаючого розвитку галузей, які працюють на задоволення потреб людини і насичення внутрішнього споживчого ринку, тобто перейти від тоталітарного орієнтованої до соціально орієнтованої економічної структури і відповідного устрою всього суспільства. І це не одна з кардинальних проблем соціально-економічної політики демократичної держави. Проте за минулі роки майже жодного кроку в цьому вирішальному напрямі структурного трансформування економіки зробити не вдалося. Досить навести дані Мінстату України про динаміку пропорцій у співвідношенні виробництва (група "А") і виробництва предметів споживання (група "Б") у фактичних і порівняльних цінах (див. табл. 1.).

У фактичних цінах частка виробництва засобів виробництва не тільки не зменшилась, а навпаки - зросла до 76,1%, а частка виробництва предметів споживання - впала до 23,9%, тобто тенденція є прямо протилежною тій, якої прагнули. Розрахунки за порівняльними цінами дали збільшення випуску предметів споживання в 1994 р. лише на 2,8% пункта, при відповідному зменшенні частки виробництва засобів виробництва. Але такі, вкрай незначні, структурні зміни не справили відчутного впливу на стан внутрішнього споживчого ринку, за рахунок власних товаровиробників. Його насиченість формується переважно за рахунок імпорту, який витісняє з ринку вітчизняні товари. Таким чином, поки що переорієнтвція промислової структури в соціальному напрямі не відбулася.

Діюча макроструктура трансформується досить повільно і далеко не в кращу сторону. Про це свідчать також тенденції структурних змін у вирішальних агрегованих сферах господарської діяльності (див. табл. 2).

Характерно, що - при тенденції до спаду промислового виробництва (за 5 років - біліше, ніж на половину) - у 1992р. питома вага промисловості у ВСП не тільки не зменшилась, а навпаки - підвищилася (+6,4%); тим часом у 1994р. (порівняльно з даними 1990р.) вона дещо скоротилася (-1,7%). Частка ж промисловості в НД виявилася відповідно, на 7,5% і на 1,1% вищою. Все це - діяння виключно цінового фактора.

Гіперінфляційний шок спрацював на структурну деформацію повною мірою, бо, скажімо, сфера сільського господарства (при спаді виробництва лише на 1/3) стабільно утримувала свою питому вагу лише перші 2 роки, а потім, з початком цінової лібералізації, пішло обвальне падіння її частки у ВСП на 8,1%, а в НД - на 14,2% (у 1994р.). При цьому сама аграрна сфера (на відміну від промислової), при меншій частці у ВСП, переважає власну частку в НД. В умовах панування монополізму та гіперінфляції оптові ціни промисловості зростали швидшими темпами, ніж аграрні ціни, що, власне, і призвело до такого перекосу між двома вирішальними сферами суспільного виробництва.

Те саме стосується і будівництва, де обсяги інвестицій скоротилися до критичної межі, інвестиційна та інноваційна діяльність "заморожені" (в 1994р. валовий продукт будівництва скоротився (проти обсягів 1990р.) на 68%, а НД - на 59%), а його частка в галузевій народногосподарській структурі має тенденцію до стійкого зростання.

Перевезення вантажів транспортними засобами істотно зменшилися, системи транспорту катастрофічно старіють, а питома вага цієї галкзі у ВСП і в НД, внаслідок бурхливого зростання тарифів, збільшилася майже вдвічі. За рахунок підвищення цін і розширення імпорту товарів відповідно зростає частка сфери обігу. Надто низькою залишається питома вага сфери особистих споживчих послуг.

Промисловість, залишаючи за собою провідну роль у структуроутворюючому процесі в українській економіці, одночасно зберігає тенденцію до подальшого спаду виробництва, з внутрішньою деформацією своєї галузі структури. За розрахунками аналітиків, у 1995р. фактичне падіння промислового виробництва вже сягає 2/3 від рівня 1990р. . Певні ознаки стабілізації та пожвавлення - за рахунок передових підприємств - окремих промислових галузей, які використовують економічні можливості (металургійна і хімічна промисловість, електроенергетика, деревообробна промисловість, виробництво будівельних матеріалів), аж ніяк не змінюють негативних тенденцій до спаду промислового виробництва і цього подорожчання, що не сприяє піднесенню його конкурентноспроможності навіть на своєму, внутрішньому ринку. Іноземні конкуренти з успіхом витісняють з нього вітчизняних товаровиробників, часто ставлячи їх на межу повного банкрутства. Водночас держава зовсім не захищає їх законодавчо навіть від не порядної конкуренції чужоземців.

Деталіізований галузевий аналіз структурних змін у промисловості лише підтверджує висновок про те, що при тенденції до випереджаючих темпів спаду виробництва, а також зростання собівартості та оптових цін продукції галузі важкої промисловості продовжують залишатися "лідерами" як у загально промисловій, так і в народногосподарській. Наприклад, паливна промисловість скоротила обсяг виробництва продукції більше як удвічі, а оптові ціни на паливо зростли щороку ( за "ланцюговим" індексом) такими темпами : у 1991р. - в 1.7 раза, в 1992 - у 2,37 , а в 1993р. - в 53,5, а в 1994р. - в 11 разів. У результаті (як не парадоксально, але факт) питома вага цієї галузі в промисловій структурі стала вдвічі вищою проти рівня 1990р.. Анологічною є ситуація і по чорній металургії : виробництво в галузі скоротилося за ці самі роки на 57%, а оптові ціни щороку підвищувалися ( порівняно з попереднім роком), відповідно, в 3, 14, 55, 56 раза. При цьому в структурі промислового виробництва чорна металургія - як найбільш енергомістка галузь - вийшла на перше місце, подвоївши свою питому вагу. Зміни в структурі виробництва валової промислової продукції розкриваються в таблиці 1.3.

Як показує таблиця 1.3, у загальнопромисловій структурі питома вага сфери машинобудування металообробки вже знизилася з 20,7 до 16%, тобто майже удвічі. Країну поставлено перед дилемою : або йти в пряму, надто дорогу, залежність від дкржавних технологій, на що немає належних коштів, або повертатися до примтивних технологій минулого. Як перший, так і другий шляхи для України не тільки не придатні, але й згубні, оскільки приведуть її економіку до повної деградації та занепаду. Треба йти єдино правильним шляхом оновлення, нарощування і структиризації національного машинобудівного комплексу, використовуючи новітні науково-технічні досягнення, - з тим, щоб освоювати і випускати власні технологічні системи. Це основа прогресивного розвитку держави. Необхідні нагромадження та інвестиції можуть бути забезпечені за рахунок ефективного відтворювального процесу в самому ж машинобудуванні. При раціональному веденні, воно стає досить доходним. Зрозуміло, що для цього треба мати місткий платоспроможний ринок. Важливим імпульсом до економічного пожвавлення і розвитку машинобудування може стати економічне і законодавче стимулювання кооперування та інтеграції з іноземними фірмами на базі спільного капіталу, а також залучення іноземних кредитних ресурсів. Це є значно ефективніше і дешевше, ніж орієнтація на масовий імпорт готових машин і устаткування. Проте, перш за все, цій галузі потрібні державні захист і підтримка для забезпечення ринкової стабілізації та виживання в конкурентній боротьбі.

2. Екологічні проблеми в Україні

Впровадження у виробництво найновіших досягнень науки і техніки, поява нових технологій, енергоджерел і матеріалів призвели до революційних змін у житті суспільства. Людство вступило в епоху науково-технічної революції, що посилило антропогенний вплив на природу. Цей вплив має суперечливий характер. У ньому переплітаються позитивні й негативні явища. З одного боку, вдосконалення технологій і зростання виробництва сприяють більш повному задоволенню потреб людей, раціональному користуванню природними ресурсами, збільшенню виробництва продуктів харчування і т.ін. З іншого -- забруднюється природне середовище, знищуються ліси, посилюється ерозія грунтів, випадають кислотні дощі, зменшується озоновий шар землі, погіршується стан здоров'я людей тощо.

Сучасна екологічна ситуація складалась стихійно в ході діяльності людей, спрямованої на задоволення їхніх потреб. Людина досягла висот сучасної цивілізації завдяки тому, що постійно змінювала природу у відповідності зі своїми цілями. Люди досягали цілей, на які розраховували, але одержували наслідки, яких не чекали.

Науково-технічна революція змінює стосунки людини з природою, створює нові умови її існування, помітно впливає на спосіб її життя і праці. Використовуючи сучасні засоби виробництва, людство впливає на природу в планетарному масштабі. Різке збільшення масштабів такого впливу загострило проблему передбачення наслідків людської діяльності. Екологічне прогнозування стало необхідною умовою оптимізації процесу взаємодії суспільства і природи. Тому важливо мати еколого-економічну оцінку науково-технічного прогресу. Ця суперечливість пов'язана з нерівномірністю розвитку різних галузей виробництва, науки і техніки. Подальше вдосконалення техніки має здійснюватись із врахуванням її негативного впливу на стан природного середовища. В умовах структурної перебудови економіки України, заміни застарілої техніки і технології новими відкриваються широкі можливості для помітного зменшення негативного впливу виробничої діяльності на природу.

У сучасній екологічній ситуації важливо при оцінці економічної ефективності науково-технічного прогресу враховувати екологічні наслідки впровадження нової техніки, проводити комплексні еколого-економічні експертизи нової техніки. Такій експертизі мають підлягати не тільки створені техніка і технології, а й технічні ідеї, розробки, проекти нових технічних засобів. Саме під цим кутом зору розглянемо стан навколишнього середовища в Україні.

Україна здобула статус незалежної держави і вступила в новий історичний період свого розвитку. За природними умовами вона є однією з багатих країн світу, що дає підстави з оптимізмом дивитися у майбутнє. Територія України займає площу 60355 тис га. Близько 95% її території -- рівнинна частина, а на долю гірських систем Карпат та Криму припадає лише 5%. Ліси займають 19% її території.

Разом з тим Україна є однією з найбільш неблагополучних в екологічному відношенні країн Європи. Чого варта лише одна ЧАЕС! Це -- результат непродуманої і екологічно необгрунтованої господарської діяльності керівних структур колишнього СРСР. Адже економіка України формувалась без урахування об'єктивних потреб та інтересів її народу, в той час як фінансування природоохоронних заходів здійснювалось за залишковим принципом. Внаслідок цього її економіка перенасичена хімічними, металургійними та гірничорудними виробництвами із застарілими технологіями і значним руйнівним впливом на навколишнє середовище.

Деформована галузева структура виробництва спричинила деформовану його територіальну організацію. Виникли гігантські центри надмірного зосередження промисловості, що характеризуються високим антропогенним впливом на природне середовище. Це насамперед Донбас і Придніпров'я -- найбільш забруднені регіони в Європі. В даному регіоні, а він займає 18% території з 28% населення України, виробляється 40% загального обсягу промислової продукції.

Географічне положення України сприятливе у природно-ресурсному відношенні. За різноманітністю і багатством мінерально-сировинної бази Україна може забезпечити збалансований розвиток базових галузей промисловості і агропромислового комплексу. Україна виробляє близько 5% світового обсягу мінеральної сировини. На її території розвідано близько 8 тис. родовищ майже 90 видів корисних копалин. Потребують промислового освоєння такі нові види мінеральної сировини, як золото, поліметали, деякі рідкісні метали (літій, скандій та ін.), алуніти, флюорити, абразивна сировина, апатити, фосфорити, цеоліти. Багато родовищ залягають у вигідних географічних і еколого-економічних умовах, що підвищує їхню цінність.

За запасами окремих корисних копалин Україна випереджає такі розвинуті країни, як США, Канаду, Англію, Німеччину та інші. Це ставить її в ряд країн, які при дбайливому ставленні до своїх надр можуть в основному забезпечити свої потреби за рахунок власної сировини і вийти для її реалізації на міжнародний рівень.

Але для цього потрібні докорінні зміни в ставленні до мінерально-сировинної бази нашої країни. Адже поки що немає чіткого механізму управління і необхідного державного нагляду за використанням та охороною надр, що призводить до безгосподарського ставлення гірничовидобувних підприємств до мінеральної сировини та зростання її необгрунтованих втрат. Недосконалі технології видобування та переробки мінеральної сировини, незадовільне вирішення питання комплексного освоєння родовищ призводить до того, що в надрах залишається і втрачається: розвіданих запасів нафти -- 70%, солей -- 50%, вугілля -- 40%, металів -- 25%. Відходи видобутку і переробки корисних копалин майже не використовуються 6 народному господарстві і займають при цьому десятки тисяч гектарів сільськогосподарських угідь, ускладнюючи екологічну ситуацію.

У складному стані перебувають земельні ресурси та грунти України. Її земельний фонд (60,4 млн. га) характеризується високим рівнем освоєності. Розораність території становить 56%, чого немає в жодній країні світу. Для порівняння у США цей показник 27%, у Франції -- 42%, у ФРН -- 33%. В середньому на одного жителя України припадає 0,81 га сільськогосподарських угідь і 0,65 га ріллі. Високий рівень розвитку продуктивних сил і сприятливі грунтово-кліматичні умови для ведення сільського господарства обумовили інтенсивне використання земель. Тільки 8% території країни перебуває в природному стані. Це болота, озера, гірські масиви, покриті і непокриті лісом. В Україні всі придатні для інтенсивного землекористування території вже введені в різні сфери господарської діяльності.

Внаслідок екстенсивного розвитку сільського і лісового господарства, водних і хімічних меліорацій відбувається інтенсивний розвиток ерозійних процесів, ущільнення орного шару грунту, зниження його родючості, ослаблення стійкості природних ландшафтів України. Стан грунтів у цілому досяг критичного і перебуває на грані виснаження. Це зумовлено тривалим екстенсивним використанням земельних угідь, і особливо ріллі, що не компенсувалося рівнозначними заходами з відтворення родючості грунтів.

Внаслідок нераціонального застосування засобів хімізації сільського господарства в грунтах накопичуються залишки мінеральних добрив і пестицидів. Щороку використовується понад 4 млн. т мінеральних добрив, що в перерахунку надушу населення становить майже 85 кг. Нині в Україні забезпеченість складськими приміщеннями для зберігання добрив становить 54% від потреби. В останні роки намітилась тенденція до зменшення застосування хімічних і зростання біологічних засобів захисту рослин.

Аналіз стану земельних ресурсів показує, що в результаті інтенсифікації землеробства і безконтрольного застосування засобів хімізації якість грунтів постійно погіршується, а родючість їх знижується. В цих умовах необхідно реально забезпечити існування різних форм власності на землю, звести розораність території України до екологічно обгрунтованих норм, здійснити випуск сільськогосподарських машин, які б не переущільнювали грунти, впровадити нові нормативи відведення земель для несільськогосподарських потреб. Велике занепокоєння викликає стан водних ресурсів та способи їхнього використання. Це насамперед води рік, озер, боліт, ставків, водосховищ та підземні води. На півдні Україна омивається водами Чорного і Азовського морів. В Україні протікає понад 22 тис. річок загальною довжиною більш як 170 тис. км. Основні запаси води знаходяться в північній і північно-західній частині, а в південних областях води не вистачає. З метою більш надійного забезпечення водою маловодних регіонів виконано значні роботи з регулювання стоку річок, на яких створено 1087 водосховищ, зроблено близько 28 тис. ставків, 7 великих каналів.

Населенням і народним господарством України щорічно використовується близько 30 млрд. куб. м води. Головними водокористувачами є: енергетика, металургія, сільське господарство та комунальна сфера. Слід відзначити дуже неефективне використання води всіма галузями промисловості, чому сприяють застарілі технології та відсутність обліку використання води.

Залишається гострою проблема забруднення поверхневих та підземних вод переважно органічними речовинами, сполуками азоту, фенолами, нафтопродуктами, а також важкими металами. В останні роки спостерігається підвищення їхньої мінералізації, зростають зосередження хімічних підприємств. Загалом на території України нині діють 193 стабільні осередки забруднення підземних вод, експлуатуються 303 великі водозабори підземних вод, де якість води погіршується внаслідок техногенного впливу.

З метою охорони вод від забруднення проводяться такі профілактичні заходи: розробка схем комплексного використання та охорони вод, екологічна експертиза проектів будівництва і реконструкції об'єктів, що впливають на стан води, нормування водоспоживання та водовідведення, введення в експлуатацію водоохоронних споруд, контроль за скидом стічних вод та стоком водних об'єктів тощо. З 1982 p. була введена плата за використання води в промисловості. Значний ефект дасть перехід промислових підприємств на економне використання води, впровадження безводних і маловідходних технологій. Необхідно також ввести новий порядок лімітування використання водних ресурсів у бік зменшення питомих норм витрат води на одиницю продукції. Доцільно було б заборонити введення в експлуатацію об'єктів промисловості, соцкультпобуту і житла при відсутності потужностей з відведення і очистки стічних вод.

За останні роки намітилась тенденція до зменшення викидів забруднених речовин в атмосферне повітря. У 1992 р. в цілому по республіці було викинуто в повітря 8,6 млн. т. шкідливих речовин від стаціонарних джерел забруднення. Основні забруднювачі повітря -- підприємства металургії (30,7%), енергетики (28,9%), вугільної (17,2%) та нафтохімічної промисловості (5%). Однак рівень забруднення атмосфери ще залишається досить високим. Найзагрозливіша ситуація складається в промислових центрах Донецько-придніпровського економічного регіону.

Головна причина повільного зниження викидів і зменшення рівнів забруднення -- використання застарілих і неефективних технологій.

Значна частка у забрудненні атмосфери належить транспорту. Так, понад 40% оксиду вуглецю, 45% вуглеводів і близько 30% окислів азоту від загальної кількості речовин потрапляють в атмосферу завдяки транспорту. Викиди автотранспорту в 90-ті роки становлять 38,5% від усього обсягу викидів забруднених речовин в Україні. З метою їх зменшення потрібно застосовувати альтернативні види моторного палива з меншим вмістом свинцю, перевести дизельні автомобілі на використання газодизельних сумішей, що зменшує димність відпрацьованих газів та вміст у них токсичних сполук.

Екологічна ситуація в Україні з метою її оздоровлення потребує мобілізації зусиль усіх урядових і неурядових організацій, вчених, виробничників, господарських і контролюючих органів, громадськості.

3.Експорт та імпорт в Україні

Ринок України наповнили імпортні товари широкого вжитку з Польщі, Італії,Туреччини та багатьох інших країн Сходу. Крім того, частково втрачено сировинні ринки Середньої Азії та Росії, що в свою чергу, скоротило можливості експорту до них готових українських виробів. З огляду на все це, вітчизняна легка промисловість майже припинила своє існування. Її питома вага в загальнопромисловій структурі 1995року знизилася (проти рівня 1990р.) в чотири рази і становить всього 27%. Більшість підприємств не працює або працює обмежений час внаслідок відсутності сировини і ринків збуту для готових виробів.При цьому галузь має висококласних працівників, які здатні випускати експортну продукцію і конкурувати з іноземними фірмами.Певне технологічне переобладнання дозволило, наприклад, нашим швейникам виконати замовлення на випуск жіночих пальт, які експортувалися до США. На міжнародних виставках українські моделі одягу і взуття користуються постійним успіхом. Тим часом наш ринок заповнили імпортні товари далеко не кращої якості, бо відсутній будь-який захист власного товаровиробника.

Більше того, такі сировинні ресурси, як, скажімо, шкури тварин та й самі тварини, масово скуповують іноземні ділки, використовуючи хабарництво, за безцінь.Вони вивозять їх за кордон, виробляють там готову сировину, виготовляють з неї модельне взуття і експортують його на наш же ринок.На цьому Україна втрачає значні валютні ресурси. Її ж власні підприємства легкої промисловості, маючи усі підстави успішно функціонувати на своїх внутрішніх доходах і забезпечувати істотний вклад прибутку до бюджету, через відсутність якісної сировини і законодавчого захисту сировини опинилися в стадії розвалу. З 1990 по 1994р. обсяг випуску товарів легкої промисловості скоротився на 66%. У 1995р. відбувся його черговий спад ( проти рівня 1994р.) на 38,8. Основна маса підприємств цієї галузі або вже припинила, або майже припиняє виробництво.

Аналогічний процес відбувається, хоча й повільними темпами, в харчовій промисловості, яка внаслідок штучного заниження контрактних цін і несвоєчасних розрахунків з сільськогосподарськими поставщиками часто залишається без достатньої кількості сировини, а також внаслідок штучного обмеження ринків збуту різко скорочує виробництво харчових продуктів. Випереджаючі темпи зростання споживчих цін порівняно з доходами недозволяють купувати необхідні продукти споживачам з середніми і нижчими від середніх доходами. З 1990 по 1994р. виробництво продуктів харчування зменшилося на 46%, а за 1995р.- ще на 13,8%.

Разом з тим відмова в 1995р. від закупівлі значної частини сільськогосподарської продукції за державними замовленнями і несвоєчасна оплата державою закупленої продукції змушують аграрних товаровиробників продати її різним посередникам, і в тому числі - міжнародним комерсантам. Вони оптом скуповують пшеницю, цукор, соняшник тощо безпосередньо в господарствах і платять безпосередньо готівкою, здебільшого - у валюті, але за цінами значно нижчими від їх дійсної вартості. Куплена в такий спосіб продукція вивозиться за кордон, де перепродається відповідно до кон"юктури зарубіжних ринків за цінами, в 1,5-2 рази вищими, або переробляється в кінцеві продукти харчування, які нерідко повертаються до наших же споживачів, тільки за цінами, набагато вищими, ніж вітчизняні.

Мало того, що подібні торговельні операції завдають Україні вітчизняних збитків, так вони щей ставлять під загрозу внутрішню продовольчу безпеку нашої країни.

Переробна промисловість України дійсно відстає від західної в технологічному відношенні. Над цим ще треба наполегливо працювати, щоб добитися належної конкурентноспроможності її підприємств. Проте це зовсім не означає, що треба економічно знищувати її та переходити на імпортне харчування. Така політика влаштовує лише корумпованих хабарникі, а більшість українського населення вона загрожує голодним існуванням. Критична ситуація складається з виробництвом і збутом м"яса, м"ясо- і молокопродуктів, а також різноманітних виробів дитячого харчування. В 1994-1995рр. відбувся особливо значний спад їх виробництва і погіршення його структури. Розрахунки свідчать, що від продажу кінцевих продуктів харчування в розфасованому і затареному вигляді під попит споживачів можна одержати в тричі більші доходи, ніж від експорту сировинних ресурсів, з яких вони виготовляються.

Тому, потрібно негайно виправляти становище, докорінно змінювати структурну політику (і перш за все - в промисловості), брати на першій стадії ринкових реформ власних товаровиробників під правовий захист - з тим , щоб зовсім не втратити промисловий потенціал країни. Процес його модернізації вимагає часу та інвестицій. Не можна використовувати цей час на руйнування виробничих сфер, і особливо- вирішальних для необхідного життєзабезпечення людини і суспільства. Зрозуміло, що деформована економічна структура не обіцяє прогресивних зрушень, але ж зруйнована - взагалі заганяє економіку до безвихідної прірви.

Поки що залишається далеко від оптимальної макроструктура як усього АПК, так і його аграрної сфери. Вище вже говорилось про її незадовільне технічне забезпечення. До цього слід додати гострий дефіцит енергоресурсів, мінеральних добрив, гербіцидів, отрутохімікатів, а також матеріалів для пакування і зберігання сільськогосподарської продукції. Крім того, аграрний ринок зіткнувся з дуже обмеженою платоспроможністю сільських товаровиробників. Внаслідок цінових диспропорцій у 1995р. вони майже не мали фінансових можливостей для придбання вкрай необхідних виробничих ресурсів.

Інакше кажучи промисловий блок -1блок АПК і в кількісному і якісному відношеннях відстає від записів і потреб сільськогосподарьких товаровиробників, а з другого боку, - сільськогосподарські товаровиробники втратили необхідний рівень доходності та нагромаджень основних і оборотніх фондів. У свою чергу, 3блок АПК (переробна промисловість), хоча й займає в його загальному виробництві близько 45%, теж, як зазначалось, опинився в гостро кризовому стані. У високорозвинутих країнах питома вага цьго блоку в агропромисловій сфері становить 70-80%, тобто є набагато вищою, ніж у нас. Тому уряду належить спрямувати агропромислову політику на структурне і якісне оновлення всієї виробничої структури, і в тому числі - на випереджаючий розвиток переробної промисловості на базі сучасних технологій безвідхіідності та глибокої переробки цінної технологічної сировини.

За даними Мінстату України, в минулому році галузі, що безпечуть АПК засобами виробництва, скоротили обсяг їх випуску на 23,7% (у тому числі тракторне і сільськогосподарське машинобудування - на 38,7% підприємства по виготовленню технологічного обладнання для торгівлі та громадського харчування - на 35,5%, хімічні підприємства по виробництву мінеральних добрив і засобів захисту рослин -на 11,1%). Одночасно продовжує скорочуватися і промислова переробка сільськогосподарської сировини: в легкій промисловості -на 35,4% і в харчовій - на 13,8% (в тому числі в м"ясопереробці - на 35,6%). М"ясний ринок України наповнюється імпортом різноманітних м"ясопродуктів.

Не можна обминути увагою і стан українського ринку щодо багатьох товарів широкого побутового призначення. Під тиском імпорту наша країна втрачає розвиток власного виробництва сучасної телерадіоапаратури, холодильників, пилососів і багатьох інших видів побутової техніки. Я не кажу вже про легкові автомобілі, мотоцикли, моторолери, які за своїми якісними параметрами завжди відставали від зарубіжних. Сьогодній вітчизняний випуск цих товарів (і навіть велисопедів) зводиться нанівець. Те саме стосується конче потрібних людям сантехнічного обладнання, керамічних виробів, шпалер, різгих видів покриттів та інших товарів для впорядкування житла. Як слід не налагоджено навіть випуск кухонного посуду.

Висновок

Наша країна, що має досить великий промисловий потенціал стає залежною від імпорту багатьох товарів,які забезпечують життєздатність людини. Ці товари можуть і повинні дешевше і краще вироблятися вітчизняними товаровиробниками. Тим часом за даними Мінстату України, обсяг виробництва товарів народного споживання і в 1995р. скоротився на 19,1%. Зростання обсягів і питомої ваги у внутрішньому товарообороті імпорту одягу, білизни, взуття, продуктів харчування, ліків, технічних засобів, технологій, інформаційно-обчислюваних систем, різноманітних побутових товарів тощо є наочним свідченням глибокої економічної кризи у вирішальних галузях національного товаровиробництва. І таке явище аж ніяк не можна вважати нормальним. Давно відомо країни з переваженням експорту сировини і матеріалів та імпорту готових виробів належать до категорії залежних і слаборозвинутих. Державна економічна політика ринкового реформування не може ігнорувати цей вірогідний факт. Перш за все, вона має бути зорієнтована на розвиток високотехнологічних виробництв конкурентноспроможних товарів на власній території, а не на забезпечення соціальних і технологічних потреб за рахунок дорожчого і руйнівного для національної економіки імпорту готових товарів і послуг. Високоорганізовані виробничо-торговельні системи сучасного рівня обходяться значно дешеввше і є вигіднішим для держави та споживачів. Безумовно Україна має реальні можливості щодо вибору перспективних варіантів ефективного розвитку різних подібних систем, здатних виробляти високоякісні товари не тільки під задоволення масового ринкового попиту населення, але й під індивідуальні та серійні замовлення у сферах судно-, літако- і ракетобудування, електротехнічної та хімічної промисловості, виробництво будівельних матеріалів, виготовлення коштовностей тощою . Треба лише активно діяти в цьому напрямі як підприємницьким, так і урядовим структурам і не чекати, коли за них це зробить невидима рука.

Література

1. Дорогунцов С. І., Федорищева А. М. Усталеність розвитку еколого-економічного потенціалу України та її регіонів // Економіка України. -- 1996. -- № 7. -- С. 4--11.

2. Долішній М. І., Злупко С. М. Концептуальні засади регіональної соціально-економічної політики та її компоненти // Регіональна економіка. -- 1997. -- № 3. -- С. 5--22.

3. Закон України «Про концепцію державної регіональної економічної політики» (проект) № 57 -- 2135 / 4 від 8 липня 1998 р. -- 20 с.

4. Заяць Т. А. Регіональна політика ринку праці та зайнятості населення: механізм формування і реалізації // Регіональна економіка. -- 1997. -- № 3. -- С.83--89.

5. Економічний словник-довідник / За ред. С. В. Мочерного. -- К.: Femina, 1995. -- С. 249, 282--283, 318.

6. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії. -- К.: Знання, 1998. -- 416с.

7. Поповкін В.Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. -- К.: Наукова думка, 1993. -- 210с.

8. Розміщення продуктивних сил : Підручник / В. В. Ковалевський, О. Л. Михайлюк, В.Ф. Семенов та ін. -- К.: Знання, КОО, 1998. -- С. 451--458.

9. Симоненко В. Регіональна політика: системний підхід // Економіка України. -- 1996. -- № 6. -- С. 31--38.

10. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М. Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. -- К.: РВПС України НАН України, 1998. -- Т. 1. -- 163 с.

11. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М. Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. -- К.: РВПС України НАН України, 1998. -- Т. 2. -- 117 с.