22

Фактори виробництва в ринковій економіці

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ФАКТОРИ ВИРОБНИЦТВА, ЇХ ПОЄДНАННЯ ТА РЕЗУЛЬТАТИВНІСТЬ

1.1 Види факторів виробництва

1.2 Функціонування і взаємодія факторів виробництва

РОЗДІЛ ІІ. РОЛЬ ЛЮДИНИ У ВИРОБНИЦТВІ

2.1Людина у виробництві

2.2Гуманізація виробництва

ВИСНОВОК

Список використаної літератури

Словник економічних термінів

Додаток А

ВСТУП

Виробництво -- це не тільки процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей.

Метою роботи є розкриття факторів виробництва, їх видів та зв'язок з суспільством.

У процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Праця -- людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб людей. Проте створення матеріальних благ у певних межах може здійснюватися і без безпосередньої участі людини (автоматизоване виробництво, хімічний процес тощо). В цьому випадку праця не зникає, вона переміщується у сферу регулювання, управління.

Праця і виробництво -- не тотожні поняття. Виробництво -- це процес праці, яка має завершений, результативний характер. Така праця є продуктивною, а засоби її здійснення -- засобами виробництва. Якщо вироблено продукт, процес виробництва відбувся. Може статися, що праця мала місце, але продукт з якихось причин не створено. Таке виробництво має незавершений характер.

Процес праці здійснюється результативно, тобто з певною продуктивністю або ефективністю, яка залежить від того, як поєднуються його фактори і наскільки повно вони використані. При цьому важливе значення мають як кількісні та якісні параметри факторів виробництва, так і їхня майнова належність, від якої багато в чому залежить мотивація праці учасників процесу виробництва. Коли відомо, які і як використовуються фактори виробництва, кому вони належать, можна більш-менш об'єктивно визначити рівень процесу виробництва.

Виробництво як процес суспільної праці складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну, споживання. Воно послідовно проходить усі ці фази і одночасно перебуває в кожній з них у певний момент.

Важливою характеристикою виробництва є його двоїстість. У кожний певний момент у процесі виробництва створюються блага, тобто має місце праця і здійснюються її витрати, і у такий спосіб відбувається формування вартості вироблюваних благ. З точки зору створення конкретних благ (корисностей) процес виробництва є продуктивною силою, яка сама себе створює. Коли він пов'язаний з формуванням вартості продукції, яка виявляє себе в обміні витратами праці, втіленими в різних благах з метою їх привласнення, цей процес виступає як розгортання певних економічних виробничих відносин (соціальне та організаційно-економічних). Процес виробництва -- це взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, які перебувають у суперечливій єдності, але відносно автономні у своєму розвитку. Останній може бути як еволюційним, так і стрибкоподібним.

Характерною рисою виробництва як процесу є також поєднання в ньому елементів розвитку і функціонування (тобто безперервного його повторення, в ході якого створюються передумови для розвитку). Нарощування кількісних змін під час функціонування виробництва робить можливим перехід на новий якісний рівень, на якому знову-таки забезпечується більш ефективне функціонування.

Важливою особливістю процесу виробництва є створення не тільки матеріальних, а й нематеріальних благ та послуг, значення яких в сучасних умовах значно зросло.

 РОЗДІЛ І. ФАКТОРИ ВИРОБНИЦТВА, ЇХ ПОЄДНАННЯ ТА РЕЗУЛЬТАТИВНІСТЬ

1.1 Види факторів виробництва

Види факторів виробництва зумовлені різноманітною виробничою діяльністю людини у багатьох галузях, підгалузях, сферах, підрозділах і регіонах. Наприклад, є фактори (засоби) виробництва сільськогосподарського призначення або такі, що належать до промисловості чи таких її підгалузей, як легка промисловість, машинобудування. Робітники як фактори виробництва можуть бути зайняті в матеріальному виробництві чи духовній сфері, в різних регіонах країни тощо. Види факторів виробництва дуже різноманітні, що є об'єктивною підставою суспільного поділу праці.

Для типів факторів виробництва характерною є визначеність. Вони представлені засобами виробництва (речовий фактор) і безпосередніми виробниками (особистий фактор), наділеними здатністю до праці (в тому числі до підприємницької діяльності), яка реалізується у поєднанні з засобами праці.

Особистий і речовий фактори набувають найсуттєвішої якості -- суспільного характеру, коли постають не як індивідуальні, а як сукупні фактори. Індивідуальні фактори, як і індивідуальне виробництво, певною мірою є абстракцією. Індивідуальні фактори обох типів (засоби виробництва і робоча сила) в суспільному вигляді -- це сукупні засоби виробництва та сукупна робоча сила, сукупний фактор виробництва -- однотипний але багатовидовий. Зростання різноманітності видів фактора не змінює його типу, але означає розвиток його суспільного характеру, оскільки примножує й ускладнює зв'язки між різновидовими факторами виробництва одного типу (речового або особистого). Між індивідуальним та сукупним факторами виробництва виникають відносини і єдності, і відчуження.

Первинними факторами виробництва були земля і праця. З розвитком цивілізації з'явилися й інші речові фактори виробництва, але також похідні від землі. Останні є вже результатами праці, продукцією виробничого призначення. Обидва типи факторів виробництва (і засоби виробництва, і робоча сила) мають єдине призначення: вони є продуктивними силами, силами дії людей на природу з метою створення благ.

Проте їхні функції розрізняються. Працівник створює засоби виробництва, визначає їхнє призначення і використовує їх в процесі праці. Речові фактори виробництва функціонують як засоби оснащення трудової діяльності людини, примноження її продуктивної сили. Це предметні органи праці, своєрідне продовження людських органів діяльності і матеріальна основа розвитку їх в процесі виробництва.

Функція робітника як особистого фактора виробництва полягає у використанні своєї робочої сили в процесі праці як діяльності, спрямованої на зміну предметів і сил природи з метою задоволення своїх потреб. Сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини становить її робочу силу.

Функція засобів виробництва полягає в тому, щоб бути провідником продуктивної дії працівника на предмети і сили природи. Частина засобів виробництва характеризується засобами праці, за допомогою яких робітники продуктивно трансформують предмети праці. Активною частиною засобів праці є знаряддя праці, рівень розвитку яких багато в чому є показником відносин між людьми, які складаються в процесі виробництва, і ступеня зрілості тієї чи іншої епохи. Сучасні знаряддя праці на відміну від тих, що використовувалися на початкових етапах цивілізації, включають у себе не тільки різні робочі машини, механізми, обладнання, пристосування, двигуни та передавальні пристрої, а й автоматизовані системи управління, яким відповідають високі технології та переважно розумова праця робітників.

Пасивною частиною засобів праці, значення якої від цього не зменшується, є засоби виробничої інфраструктури, що виконують функцію забезпечення загальних умов виробництва: будівлі, приміщення, шляхи сполучення, засоби зв'язку, інформації та інші комунікаційні системи.

Предмет праці як друга частина засобів виробництва -- це субстанція (природна чи вироблена попередньою працею), на яку спрямована праця людини і з якої вона виробляє майбутній продукт.

Усі зазначені функції засобів виробництва і працівників є необхідними у виробничому процесі. Серед них немає другорядних. Однак це не означає, що не можуть бути визначені певні пріоритети. Щодо функцій, то пріоритет належить особистому фактору. Потенціальний ефект засобів виробництва не реалізується поза керуючою та спрямовуючою діяльністю головної продуктивної сили -- людини. Це не означає, що речовий фактор виробництва є лише пасивною стороною процесу виробництва. Наприклад, та його частина, що створена самою природою (предмети праці, які не пройшли первинної обробки), безпосередньо впливає на робочу силу. Часто причиною порушення економічної рівноваги у суспільстві (як закономірних взаємозв'язків складових сукупного виробництва) є недооцінка зворотної дії природного речового фактора виробництва на умови функціонування особистого фактора. Руйнівною для особистого фактора може виявитися дія й тієї частини речового фактора, що є знаряддями праці. Проте функція-причина притаманна живій праці, а функція-наслідок -- засобам виробництва. Особливої ролі в сучасних умовах набули накопичені знання, наука як поєднання особистого та речового факторів виробництва.

Розглядаючи розвиток функцій факторів виробництва, їхній взаємозалежності та взаємовпливу слід приділяти першочергову увагу. Недооцінка значення соціальної сфери, залишковий принцип виділення ресурсів для її розвитку, приниження ролі всього того, що пов'язане із забезпеченням високого рівня розвитку особистого фактора виробництва, зумовлені неправильним розумінням пріоритетів у функціональній взаємодії факторів виробництва.

1.2 Функціонування і взаємодія факторів виробництва

Функціонуванню і взаємодії факторів виробництва передує їхнє поєднання. Процес виробництва передбачає об'єднання людей певним чином між собою та з відповідними речовими факторами виробництва. Характер і спосіб поєднання факторів виробництва -- це однопорядкові, але нетотожні категорії. У характері поєднання факторів виробництва відображається сукупність важливих соціально-економічних рис тієї чи іншої економічної системи, її виробничих відносин, а у способі поєднання їх -- конкретно-історична комбінація засобів виробництва та робочої сили, порядок їх застосування, тобто особливості продуктивних сил.

У характері відбивається соціально-економічне, а у способі -- організаційно-трудове поєднання факторів виробництва. Першому відповідають економічні відносини (виробництво, розподіл, обмін, споживання), в основі яких знаходяться відносини власності або майнові; другому -- організаційно-трудові відносини (спеціалізації, кооперації, наукової організації праці, дисципліни, ресурсного забезпечення, реалізації результатів праці, управління стандартами, якістю тощо), які походять з відносин організації безпосереднього використання факторів виробництва як елементів продуктивних сил.

Поєднання факторів виробництва -- це не застигла система, а динамічне явище. Серед проблем, які виникають у процесі поєднання факторів виробництва, виділяють такі:

-- забезпечення збалансованого розвитку засобів виробництва і трудових ресурсів, їхньої взаємної якісної та кількісної відповідності;

-- формування і підтримка мотивації до впровадження більш прогресивних засобів виробництва;

-- забезпечення заміни ручної, малокваліфікованої праці на технічно і технологічно оснащену, що дає змогу значно зменшити витрати всіх ресурсів на одиницю створеного продукту;

-- досягнення доцільних пропорцій при формуванні техніко-технологічної бази виробництва і підготовці сучасного працівника;

-- пошук і впровадження нових, прогресивних форм включення працівників у виробничий процес;

-- створення і утримання на належному рівні механізму економічного управління процесом поєднання і використання факторів виробництва, за якого б досягався найбільший результат при найменших витратах.

Результативність використання речових та особистих факторів виробництва може бути відображена категорією ефективності виробництва (співвідношенням одержаного результату продуктивного використання факторів виробництва та їхніх витрат). Ефективність виробництва може бути підвищена за рахунок як збільшення використаних факторів, так і повнішого їх використання, тобто екстенсивним або інтенсивним шляхом. У реальному процесі виробництва обидва шляхи переплітаються при переважній ролі одного з них. З розвитком суспільства все більшого поширення набуває інтенсивний шлях. Процес інтенсифікації виробництва означає більш повне використання його факторів, їхнє якісне удосконалення, а також поліпшення технологій використання продуктивних можливостей їх та відповідне зменшення ролі простого кількісного нарощування факторів, не пов'язаних з суттєвим поліпшенням їхнього застосування.

Звичайно, кількісне збільшення факторів виробництва практично має місце і тоді, коли відбувається інтенсивний розвиток, але воно відіграє підпорядковану роль, забезпечуючи просторово-часові форми реалізації завдань якісного вдосконалення засобів виробництва і робочої сили. Якісне вдосконалення факторів виробництва не дає бажаного ефекту, якщо не супроводжується адекватним кількісним використанням їхніх поліпшених властивостей.

Найперспективнішим шляхом удосконалення факторів виробництва є впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Проте й традиційну техніку та технологію можна застосовувати по-різному. Зростання рівня використання можливостей наявної техніки та технології -- не менш важливий напрям інтенсифікації виробництва. При цьому інтенсифікація виробництва зумовлена темпами створення нової техніки та технології, їхнього масового застосування.

Сам по собі технічний прогрес автоматично не приводить до зростання інтенсифікації виробництва. Недостатнє або некомплексне використання нової техніки та технології не лише не підвищує рівень інтенсифікації та ефективності виробництва, а навпаки, знижує його.

Отже, між технічним прогресом та інтенсифікацією виробництва об'єктивно існує така важлива ланка, як використання факторів виробництва, що дає змогу перетворити можливості першого у динаміку другого. Найкращим є варіант, коли в процесі виробництва використовуються фактори, які відповідають сучасним техніко-технологічним і кваліфікаційно-професійним вимогам і до того ж повноцінно використовуються.

Якщо в суспільстві укорінюються відносини утриманства, соціальної байдужості, зрівнялівки в оплаті праці, порушення соціальної справедливості в розподілі вироблюваних благ, це означає, що в характері поєднання факторів виробництва закладене відчуження робітника від засобів виробництва, яке не дає достатньої мотивації до їхнього інтенсивного використання.

Практика засвідчує, що інтенсифікація факторів виробництва залежить від змін у характері їхнього поєднання. Більшість економістів світу вважають, що приватизація виробництва не може бути тотальною. Важливо активізувати і державні його фактори через корпоратизацію та комерціалізацію їхнього використання. Водночас слід невпинно поширювати масштаби поєднання працівників з власними (приватними), орендованими, акціонерними та змішаними видами використання засобів виробництва.

Найбільший виробничий ефект досягається тоді, коли користувачі факторів водночас є їхніми власниками. Однак таке поєднання навряд чи може бути загальним і навіть широкомасштабним, оскільки це означає, що всі члени суспільства повинні бути не тільки номінальними, а й функціонуючими власниками, тобто виконавцями оперативних розпорядчих функцій. Проте кожний крок з наближення до такого поєднання факторів виробництва робить їх функціонування інтенсивнішим, підвищуючи результативність процесу виробництва і повніше задовольняючи потреби членів суспільства.

РОЗДІЛ ІІ. РОЛЬ ЛЮДИНИ У ВИРОБНИЦТВІ

2.1 Людина у виробництві

У другій половині XX століття ресурси зростання продуктивності праці за рахунок раціонального використання фізичних можливостей людини було вичерпано. Завдання полягало в тому, щоб привести в рух можливості розуму й духу людини. У зв'язку з цим виникли безліч теорій людських відносин, соціального партнерства та інших, спрямованих на те, щоб довести, що підприємці й робітники шляхом купівлі акцій та участі в розподілі прибутку є рівноправними соціальними партнерами. У ряді країн (Японія, США та ін., особливо в скандинавських країнах) ці теорії вдалося реалізувати на практиці.

Перехід до широкого застосування обчислювальної техніки, інформатики, комп'ютеризації багатьох сфер діяльності людини, створення розгалуженої системи персональних комп'ютерів знаменував інформаційний переворот у світі, що привніс якісно нові риси в працю й життя людини. Тепер докорінно змінюється взаємодія нових поколінь техніки й нових поколінь людей. Зміна поколінь техніки супроводжується зміною поколінь людей, безпосередніх виробників.

Людина з виконавця виробничих операцій усе більше перетворюється в контролера і наладчика складного обладнання, автоматичних систем. Від рівня її освіти, культури, професійної майстерності залежить їхнє функціонування. Ускладнення матеріально-речових знарядь виробництва стимулює появу працівника нової якості: вільного, освіченого, культурного, розвинутого як фізично, так і розумове, який користується благами виробництва й глибоко зацікавлений у його розвитку та вдосконаленні.

Хоч затрати на технічні засоби виробництва дуже швидко зростають, проте й затрати на виховання, освіту, професійну підготовку одного працівника, здатного трудитися на певному робочому місці, становлять значну суму. Про це свідчать дані країн із розвинутою економікою. Наприклад, у США мінімальна тривалість освіти працівників (з урахуванням різноманітних курсів без відриву від виробництва) сягає понад 14 років. Хотілося б підкреслити, що в нашій країні асигнування на освіту не відповідають вимогам науково-технічного прогресу, що позначається на якості підготовки спеціалістів, на розвитку науки й техніки.

На основі зростання суспільного виробництва змінюється співвідношення між зайнятістю в матеріальному й нематеріальному виробництві, особливо в соціальній сфері. Тепер у розвинутих країнах частка занятих у соціальній сфері більша, ніж занятих у матеріальному виробництві. Це пов'язано з тим, що продуктивність праці в матеріальному виробництві на основі науково-технічного прогресу зростає і дає можливість спочатку при відносно, а потім і абсолютно меншій кількості зайнятих у матеріальному виробництві забезпечити потреби суспільства й переводити все більше працівників у сферу, яка задовольняє соціальні, культурні й духовні потреби людей.

Сьогодні у зв'язку зі зростанням вимог до людини, до її фізичних і розумових здібностей ступінь розвитку соціальної сфери безпосередньо впливає на розвиток економіки й культури країни. Тому не можна не зараховувати до сукупного суспільного працівника вчителів, лікарів, працівників культури, побутового й житлово-комунального господарства, пасажирського транспорту і т. ін. Вони відіграють усе більшу роль у розвитку економіки й суспільства. Ось чому нині при визначальній ролі матеріального виробництва необхідно забезпечувати пріоритетний розвиток соціальної сфери.

Заразом необхідно зазначити: в країнах, що розвиваються і переходять до ринкових відносин, зростання зайнятих у сфері обслуговування відбувається за рахунок роздрібної торгівлі, надання різноманітних побутових послуг і т. ін., а не за рахунок обслуговування матеріального виробництва. Це наслідок не прогресу, а відсталості, форма прихованого безробіття.

На сучасному етапі посилюється процес перетворення науки в безпосередню виробничу силу, органічного поєднання науки й виробництва. Наукові дослідження, а також інформатика впливають на зростання суспільного продукту. Результати наукових досліджень є проміжним, а нерідко кінцевим продуктом суспільного виробництва. У загальному обсязі виробництва швидко зростає наукомістка продукція, що є результатом втілення наукових розробок. Якість таких товарів, їх асортимент, техніко-економічні показники визначають зараз науково-виробничий потенціал країни.

Нарешті, суттєво змінюється співвідношення між галузями самого матеріального виробництва, насамперед між промисловістю і сільським господарством.

Щодо промисловості, то довгий час частка зайнятих у ній зростала. Тепер цієї тенденції в розвинутих країнах уже не спостерігається. Наблизилися до цього й більшість східноєвропейських країн, у яких весь приріст промислової продукції досягається за рахунок підвищення продуктивності праці при абсолютному скороченні чисельності працівників.

Важливим напрямком якісного вдосконалення сукупного суспільного працівника є швидке підвищення загальноосвітнього рівня працівників, інтелектуалізація праці.

Останнім часом в Україні у зв'язку зі структурною трансформацією істотних змін зазнала вся мережа вищих і професійних навчальних закладів. У вищих навчальних закладах зменшилась підготовка студентів за інженерними спеціальностями і збільшилася за економічними, юридичними та іншими спеціальностями. Здійснюється перехід до багаторівневої системи підготовки спеціалістів.

Усе більшого значення набувають підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів. Наприклад, у Франції лише 20 відсотків кваліфікованих працівників здобувають підготовку на виробництві, в Німеччині ж -- 90 відсотків. Аналогічна ситуація в Японії, де кваліфікованих працівників навчають в основному фірми.

Відмінності у професійній підготовці працівників у зарубіжних країнах свідчать, що обидві форми мають свої переваги. Завдання полягає в тому, щоб раціонально поєднувати й використовувати їх. Це тим більш важливо, що за рівнем професійної підготовки працівників Україна значно відстає від розвинутих країн.

Значно відстає від міжнародних вимог розвиток матеріально-технічної бази вищих навчальних закладів України. Усе це позначається на якості підготовки спеціалістів. Тому реформа системи освіти, в тому числі й вищої, має розв'язати проблему індивідуалізації навчання кадрів, істотного підвищення його ефективності. Необхідно встановлювати тісніші безпосередні зв'язки навчальних закладів із підприємствами, об'єднаннями й відомствами, що дає можливість організувати підготовку кадрів за цільовим призначенням з оплатою затрат на це самими замовниками. Перспективним є все більший розвиток системи навчання всіх рівнів, заснованої на недержавній формі власності.

Суттєвою рисою сукупного суспільного працівника на сучасному етапі є зростання значення управлінської праці. В умовах науково-технічного прогресу техніка й технологія висувають високі вимоги до професійних знань і вмінь людини-виконавця, до його загальної і спеціальної освіти. Вони незмірно підвищуються, коли мова йде про людей, які керують іншими людьми. Управлінська праця своєрідна й надзвичайно складна. Вона пов'язана з прийняттям рішень, які вимагають знань не тільки техніки й технології, а й економіки, психології, менеджменту, маркетингу. Управлінець -- це керівник високої компетенції та культури.

Перебудова економіки, перехід від адміністративних до економічних методів управління передбачає істотне підвищення кваліфікації управлінського персоналу. Чиновників адміністративної системи мають заміняти енергійні люди, компетентні самостійно приймати рішення і нести за них відповідальність. Наприклад, у Китаї при переході до нової системи господарювання близько 40 відсотків управлінців було звільнено або самі пішли зі своїх посад, оскільки не відповідали підвищеним вимогам. Проте реформа проводилася розсудливо, поступово, порайонно, з улаштуванням звільнених, у тому числі шляхом перепідготовки.

У нашій країні гостро стоїть проблема економічної підготовки кадрів. Майже половина керівників і спеціалістів чітко не розуміють суті ринкових методів господарювання. Кожний другий інженерно-технічний працівник не має необхідного обсягу економічних знань. Особливо негативно позначилася багатолітня ізоляція нашої економічної освіти від світової на таких пов'язаних з оволодінням законами ринку сферах, як менеджмент, маркетинг, основи бізнесу.

Заразом слід подолати відставання в реалізації досягнень науки й техніки. Науково-технічний прогрес як фундаментальний закономірний процес дає можливість істотно розширити виробничі можливості працівників, збільшуючи плодотворність їхніх зусиль. У сучасних умовах вона є могутнім фактором розвитку продуктивної сили праці.

2.2 Гуманізація виробництва

Зростання продуктивності праці та ефективності виробництва дає можливість істотно змінити умови праці й життя людей. Усе це потребує цілеспрямованої діяльності суспільства зі створення матеріально-технічних, організаційно-економічних і соціальних умов для ефективної й творчої праці людини. У цьому і полягає процес гуманізації виробництва. З розвитком суспільства постійно зростають і потреби самих працівників щодо освіти й культури, рівня життя, умов праці. Отже, гуманізація виробництва -- це не тільки результати НТР, а й необхідна передумова реалізації її досягнень і подальшого розвитку.

У розвинутих країнах багато зроблено для поліпшення умов праці, розвитку як загальної, так і професійної освіти, охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, забезпечення людей житлом, побутовими послугами й т. ін.

Гуманізація виробництва -- це складна багаторівнева система. Її здійснення передбачає використання матеріально-технічних та організаційно-економічних факторів. Базовою є зміна змісту й умов праці, які безпосередньо пов'язані з удосконаленням техніки й технології виробництва. Наприклад, в Україні сьогодні поряд із високомеханізованим і автоматизованим виробництвом, у якому зайняті висококваліфіковані працівники і створено відповідні умови для їхньої діяльності, ще багато важкої фізичної праці, яку виконують мало чи некваліфіковані працівники. Ця малопродуктивна, виснажлива непрестижна праця не може дати людині морального задоволення. Тим антигуманнішим є величезне зростання безробіття, яке закономірно властиве і ринковій економіці, але в її умовах воно хоча б регулюється.

Проблема узгодження матеріально-речового й особистого факторів у сучасних умовах набрала гострого характеру. Нові машини і механізми часто висувають надмірні вимоги до людини та її можливостей і здібностей. Разом із тим, зростають і вимоги людей до знарядь та умов праці. Отже, необхідно узгодити вимоги людини до техніки та її функціонування і вимоги техніки до людини. Однак за будь-яких обставин техніка має служити людині, створювати всі умови для полегшення її праці й розвитку здібностей.

Виникнення нових науково-технічних систем породжує проблему безпеки та функціонування. Високу потенційну загрозу становлять такі сучасні промислові об'єкти, як великі гідротехнічні споруди, могутні енергокомплекси, перш за все атомні електростанції, хімічні комбінати, ракетно-космічна техніка. Підвищує небезпеку концентрація транспортних комунікацій на землі, воді, в повітрі тощо.

Велике значення має вивчення світового досвіду впровадження техніки безпеки. Не одне десятиліття існує Міжнародна асоціація суспільної безпеки при Міжнародній організації праці. Вона регулярно проводить симпозіуми і конференції, активно вивчає й обговорює сучасні проблеми безпеки на виробництві, щоб попередити нещасні випадки та професійні захворювання, поширює інформацію про техніку безпеки в різноманітних галузях виробництва. Участь України в цій організації дає можливість використовувати накопичений міжнародний досвід.

Здатність людини до праці є частиною її особистості. Поряд з економічною людині властива й духовна діяльність. Тому на розвиток людини впливає не лише вдосконалення техніки й технології, хоча і це є визначальним фактором, завдяки якому посилюється процес інтелектуалізації праці. Разом з цим, у нормальних умовах мають зростати освіченість населення, поліпшуватися соціальні умови життя, розвиватися сфера культури. Розвинуті країни досягли значних успіхів у перетворенні найманого працівника на партнера підприємця, підвищенні зацікавленості працівника в розвитку і вдосконаленні виробництва. Завдяки матеріальному стимулюванню працівники беруть участь в удосконаленні техніки й технології, організації праці тощо. Так, спочатку в Японії, а потім у США та інших розвинутих країнах набрали поширення гуртки поліпшення якості продукції, в яких люди реалізують свої творчі здібності, а власники фірм матеріально заохочують їх до цього, що приводить до зростання доходу як власників, так і працівників.

З метою вдосконалення виробництва, досягнення найвищих його результатів на фірмах створюються групи ризику -- тимчасові наукові колективи, які об'єднують талановитих, ініціативних інженерів та наукових працівників, розробляють перспективні науково-технічні ідеї і матеріалізують їх у нових виробах. Такі колективи успішно розв'язують актуальні проблеми сучасного науково-технічного прогресу. Створюються і спеціальні фірми ризику -- венчурні, які розробляють нові напрями розвитку виробництва.

Сьогодні велике значення має екологічний аспект проблеми гуманізації умов праці й життя людини. Забруднення повітря, води й землі негативно позначається на здоров'ї людини, викликає хвороби, знижує працездатність, скорочує тривалість життя. Зміна екологічного становища людини -- це глобальна, міжнародна проблема.

В окремих місцевостях планети склалося кризове екологічне становище. На території колишнього СРСР це регіони Аральського, Чорного, Азовського, Каспійського морів, території, які постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС, та ін.

Докорінні зміни екологічного становища вимагають розробки екологічного законодавства, широкого втілення безвідходної і ресурсозберігаючої технології. У розвинутих країнах застосування технологій, у рамках яких відходи одного виду виробництва є сировиною для іншого, дає значну економію.

Поряд із передовою технологією важливу роль в оздоровленні навколишнього середовища відіграють економічні санкції проти тих, хто його забруднює, система оподаткування, яка гарантує відновлення природи.

Підвищується статус державної екологічної експертизи, позитивний висновок якої про проект будь-якого великого промислового об'єкта має передувати його спорудженню.

На екологічне становище значною мірою впливає функціонування об'єктів енергетики. Наприклад, при спалюванні вугілля, нафти, газу в атмосферу щорічно викидається близько 20 млрд. тонн вуглекислого газу, вміст якого в атмосфері сьогодні на 15-- 20 відсотків перевищує рівень 40-х років. Це негативно позначається на тепловому балансі Землі, призводить до створення парникового ефекту. В усьому світі ведеться робота з удосконалення енергетики, пошук нових нетрадиційних екологічно безпечних джерел енергії (сонячної, вітряної та ін.).

Мотиваційний механізм праці включає перш за все такі загальнолюдські, загальноекономічні елементи, як потреби й інтереси людини, адже заради задоволення їх людина виробляє різноманітні блага. Стимули до праці можуть бути матеріальними й моральними, духовними. Серед перших -- заробітна плата, премії, всілякі винагороди; серед других -- найрізноманітніші форми морального заохочення.

Поряд із цими двома групами стимулів є ще одна, пов'язана з власне трудовою діяльністю. Це умови праці, її зміст, престижність, вільний час. Соціологічні дослідження показують, що при досить високому рівні матеріального забезпечення фактори творчого характеру праці й вільного часу відіграють вирішальну роль у виборі професії.

Кожній економічній системі властивий свій мотиваційний механізм праці, який поряд із загальнолюдськими має і специфічні елементи.

Гуманізація виробництва ускладнює мотивацію праці, а отже, і методи її стимулювання. Для багатьох працівників визначальну роль відіграють матеріальні стимули. Разом з тим останнім часом збільшується частка працівників, які надають перевагу не високій заробітній платі, а творчому процесу. Усе більшу роль у мотивації праці відіграє скорочення робочого часу і збільшення вільного. Проведені в країнах Європейського Союзу соціологічні дослідження показали, що 51 відсоток самодіяльного населення надали перевагу скороченню робочого часу, а 42 відсотки -- зростанню заробітної плати. У Німеччині від 1 /З до половини найманих працівників згодні на скорочення робочого часу, яке б супроводжувалося зменшенням заробітної плати.

Отже, співвідношення мотивів праці та відповідних їм стимулів визначається рівнем розвитку продуктивних сил, доходів населення. Водночас безперечним є те, що із забезпеченням високого рівня життя серед мотивів усе більшу роль відіграє скорочення робочого і збільшення вільного часу.

Англійські соціологи встановили, що, коли середній добре навчений працівник працює без додаткових стимулів, обсяг виробництва становить 50--70 відсотків обсягу, що * досягається в умовах його стимулювання.

Сьогодні важливе значення має ступінь задоволення людей працею. Досягнення науково-технічного прогресу зумовили немало нового в мотивації праці людей. Наприклад, зростає роль факторів, які забезпечують подальше розкриття творчих здібностей людини, нове ставлення її до праці не лише як до необхідності, а і як до потреби, до форми самовираження.

Історичний досвід переконав, що обмеження можливостей людини в розвитку її активності, зниження її відповідальності за якість власного добробуту неодмінно повертається значними втратами для суспільства, зменшує національне багатство. Шлях до економічної свободи людини лежить через подолання її відчуженості від засобів і результатів виробництва. Підприємництво й винахідливість -- найяскравіший приклад творчої активності людини, мотивів її життєдіяльності. Табу на підприємницьку діяльність, накладене командно-адміністративною системою, було найбільшим гальмом економічного прогресу.

Світова практика обрала ефективну ринково-господарську систему, яка передбачає поєднання великих, середніх і малих підприємств, різноманітність і багаторівневість суб'єктів власності, які виступають у суспільстві у вигляді соціальних прошарків. Функціонування державних, колективних, приватних і змішаних форм власності відкриває широкий вибір видів виробничої діяльності, що дає можливість стимулювати прагнення працівників до підвищення ефективності виробництва. Важливу роль відіграють вкладення в людський капітал як інвестування життєдіяльності особистості.

ВИСНОВОК

У всіх економічних системах незалежно від їх особливостей повинно існувати і відтворюватися виробництво матеріальних благ, оскільки без цього неможливе існування людей та людського суспільства в цілому. Для існування виробництва необхідна наявність та поєднання двох основних груп факторів - особистого та речовинного. Ці факторії разом з тим мають і визначену економічну форму існування, що залежить від умов відповідної суспільної системи і, перш за все, від пануючих у суспільстві відносин власності.

В сучасних умовах однією з економічних форм існування факторів виробництва є капітал як своєрідні відносини між людьми, що пов'язані з володінням та використанням засобів виробництва. Результатом виробничої та комерційної діяльності є вироблена та реалізована продукція, що має відповідну речовинну форму та певний зміст. Важливою характеристикою виробництва є його економічна та соціальна ефективність. Для комерційної діяльності це показник її прибутковості, тобто відношення одержаного прибутку до сукупних витрат на виробництво відповідної продукції.

Список використаної літератури

Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. - К.: Основи, 1994.

Долан Э. Дж., Линдсей Д. Макроэкономика: Пер. с англ. В. Лукашевича и др. / Под общ. ред. Б. Лисовика и др.. - СПб., 1994.

Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка: Пер. З англ. В. Мусієнко та В. Овсієнко. - К., 1996.

Курс економічної теорії. Під редакцією Чепурiна М.Н. - М.: Політіздат, 1993.

Макконнел Р., Брю С. Л.. Економікс: принципи, проблеми, політика. - М.: Республіка, 1992.

Мікроекономіка і макроекономіка: Підручник / С. Будаговська, О. Кілієвич, І. Луніна та ін.. - К., 1998.

Мочерный С. Основи економічної теорії. - Тернополь, 1993.

Мочерный С. Основи економічної теорії. - К., 1999.

Мэнкью Г. Макроэкономика / Пер. с англ. - М., 1994.

Основи економічної теорії: політ економічний аспект: / Відп. ред. Г.Н. Климко. - 4-те вид., перероб. і доп. - К., 2002.

Основи економічної теорії: політ економічний аспект / Г.Н. Климко, Нестеренко. - К., 1997.

Словник економічних термінів

Абсолютна рента -- це надлишок вартості сільськогосподарського продукту над його ціною виробництва.

Виробництво -- це не тільки процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей.

Гуманізація виробництва -- це складна багаторівнева система. Її здійснення передбачає використання матеріально-технічних та організаційно-економічних факторів. Базовою є зміна змісту й умов праці, які безпосередньо пов'язані з удосконаленням техніки й технології виробництва. Наприклад, в Україні сьогодні поряд із високомеханізованим і автоматизованим виробництвом, у якому зайняті висококваліфіковані працівники і створено відповідні умови для їхньої діяльності, ще багато важкої фізичної праці, яку виконують мало чи некваліфіковані працівники. Ця малопродуктивна, виснажлива непрестижна праця не може дати людині морального задоволення. Тим антигуманнішим є величезне зростання безробіття, яке закономірно властиве і ринковій економіці, але в її умовах воно хоча б регулюється.

Засоби виробництва і робоча сила в суспільному вигляді -- це сукупні засоби виробництва та сукупна робоча сила.

Земельна рента -- це ціна, сплачувана землевласнику (або дохід, одержуваний ним) за надання в користування товаровиробнику (на правах оренди або в іншій формі) сільськогосподарських земель. Землевласник безпосередньо створює й одержує ренту, якщо він сам або із застосуванням найманої праці обробляє належну йому землю.

Монопольна рента -- ринкова категорія, зумовлена специфічним проявом закономірностей ринку сільськогосподарського виробництва у винятково сприятливих умовах. Ця форма ренти утворюється в умовах високого попиту на продукти землеробства, які дають змогу власникам землі монопольно встановлювати вищі ціни реалізації своєї продукції. З цього погляду монопольна рента тимчасово може утворюватися і в інших галузях економіки, а не тільки в сільському господарстві.

Поєднання факторів виробництва -- це не застигла система, а динамічне явище.

Праця -- це людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб людей.

Предмет праці -- це субстанція (природна чи вироблена попередньою працею), на яку спрямована праця людини і з якої вона виробляє майбутній продукт.

Управлінець -- це керівник високої компетенції та культури.

 Додаток А

Земля як фактор виробництва

Земля як фактор виробництва відіграє в сільському господарстві провідну роль. Здатність її відтворювати продукт залежно від родючості є найважливішим чинником, що впливає на ефективність сільськогосподарського виробництва. Проте інтенсивне використання землі може призвести до зниження родючості. Отже, запорукою успіху є проведення заходів щодо її підвищення. Незважаючи на технічний прогрес в аграрному секторі, тут застосовується, порівняно з іншими галузями економіки, більше живої праці внаслідок досить високої трудомісткості виробничих процесів. Це зумовлює ефективність у цій галузі відносно невеликих підприємств. Розміри капіталів порівняно з промисловістю тут менші, тому в сільському господарстві країн ринкової економіки значну частину продукції виробляють сімейні фермерські господарства.

Оборотний капітал аграрного підприємства обертається лише один раз на рік. Отже, для безперервного фінансування виробничого процесу через сезонність виробництва ці підприємства вдаються до кредиту.

На індивідуальну вартість продукту впливають різна родючість землі, а також близькість до ринків збуту. Це стає важливою передумовою появи специфічної частини чистого доходу -- ренти.

Земельна рента -- це ціна, сплачувана землевласнику (або дохід, одержуваний ним) за надання в користування товаровиробнику (на правах оренди або в іншій формі) сільськогосподарських земель. Землевласник безпосередньо створює й одержує ренту, якщо він сам або із застосуванням найманої праці обробляє належну йому землю.

Земельна рента як економічна категорія виражає відносини привласнення додаткового продукту власником землі у формі орендної плати за право користування землею. Проте рента не тотожна орендній платі. Крім ренти як плати за користування землею, орендна плата містить відсоток на вкладений у землю капітал, а також амортизацію цього капіталу. При високих орендних ставках власник землі може привласнювати частину середнього прибутку сільськогосподарського підприємця.

Земельна рента виникла з появою земельної власності. Різним ступеням розвитку відносин земельної власності відповідають різноманітні види земельної ренти, з яких у міру цього розвитку, зумовленого, в свою чергу, розвитком продуктивних сил і ринкових відносин, виділялися відробіткова, продуктова й грошова ренти. Якщо перші два види ренти в основному є надбанням історії і тепер їхнє поширення обмежене (перш за все в країнах, що розвиваються), то грошова земельна рента є вищим її" проявом, характерним для розвинутої системи ринкових відносин.

Скрізь і всюди земельна рента входить у вартість, а відповідно і в ціну товару. Додатковий дохід створюється завдяки використанню землі та інших органічних природних ресурсів і належить власнику цих ресурсів.

Основна форма земельної ренти в сільськогосподарському виробництві -- диференціальна рента, що виникає на землях більш високої якості й зручно розташованих щодо ринків збуту, а також завдяки додатковим вкладенням капіталу в землю.

Як уже зазначалося, в сільському господарстві в процесі виробництва беруть участь природні процеси і біологічні фактори. У зв'язку з цим у сільському господарстві, крім суспільних факторів, слід розрізняти такі природні фактори, як кліматичні умови, хімічний і механічний склад землі, біологічні та інші моменти. Залежно від цих факторів одна й та сама кількість і якість праці може бути представлена в більшій або меншій кількості продуктів, споживних вартостей.

При цьому необхідно підкреслити, що якою б великою не була роль природних факторів, сільськогосподарський продукт створюється працею людей. Тому провідна роль у розвитку сільськогосподарського виробництва завжди належить економічним факторам. Це положення має особливе значення для з'ясування рентних відносин у сільському господарстві.

Незалежно від форми власності на землю утворюється диференціальна рента. Причиною її є монополія на землю як на об'єкт господарювання. Виникнення цієї монополії -- результат існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утворення диференціальної ренти.

Першою природною умовою існування диференціальної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок відносно ринку (місць реалізації продукції). Розвиток науки і техніки, широке використання їх досягнень у сільському господарстві впливають на ці відмінності, проте повністю усунути їх неможливо.

Господарства, розміщені на кращих землях, створюють додатковий чистий дохід. Цього останнього позбавлені господарства, що знаходяться на гірших землях.

Другою природною умовою утворення диференціальної ренти є обмеженість землі. Земля у просторі обмежена, ще обмеженіші кращі за родючістю землі. Продукція, що виробляється на кращих і середніх землях, не може задовольнити потреби суспільства, тому в господарський оборот залучаються також ділянки землі, відносно гірші за родючістю і місцезнаходженням.

Економічним джерелом утворення диференціальної ренти є праця, продуктивніша в господарствах, які працюють у кращих умовах щодо родючості земель та їхнього місцезнаходження. Звернемо при цьому увагу на те, що в сільському господарстві (і це є його специфікою) до кращих належать і середні умови, оскільки в зв'язку з природним фактором тепер і в найближчому майбутньому неможливо забезпечити задоволення потреб суспільства в продукції сільського господарства тільки з найкращих і середніх земель, тільки кращими й середніми умовами виробництва. У промисловості, наприклад, можна забезпечити задоволення суспільних потреб без використання гірших на даний час умов, і підприємства, що працюють у таких умовах, розоряються, банкрутують, їхнє місце займають кращі й середні. Монополія на землю як об'єкт господарювання в умовах обмеженості кращих і середніх земель не дає змоги зробити цього в сільському господарстві. Сама ж вона витікає з природних умов ведення сучасного сільського господарства.

Господарства, які користуються кращими землями, мають більше продукції з одиниці земельної площі й одержують додатковий продукт, який є матеріальною основою диференціальної ренти.

Необхідною економічною умовою перетворення цього додаткового продукту в диференціальну ренту є наявність товарно-грошових відносин і особливості дії закону вартості у сільському господарстві. Ця особливість полягає в тому, що суспільна вартість сільськогосподарських продуктів визначається середніми витратами суспільне необхідної праці у господарствах, що розташовані на гірших за родючістю і місцезнаходженням землях при середньому рівні організації виробництва. Господарства, які розташовані на кращих та середніх землях, мають нижчу індивідуальну вартість сільськогосподарської продукції, проте реалізують її за цінами, які визначаються вартістю на гірших землях. Це дає можливість одержувати додатковий чистий дохід, який утворюється понад середній чистий дохід.

За своєю природою диференціальна рента схожа до надлишкового доходу, додаткового до звичайного, середнього доходу в промисловості, який одержують підприємства, що працюють у кращих умовах. Але в промисловості таке явище для конкретних підприємств лише тимчасове. Решта підтягаються до таких умов або розоряються в процесі конкуренції. Кращі умови стають середніми, і надлишковий дохід, який одержували певні підприємства, у них зникає, але може з'явитися в інших або знову на тих же підприємствах. Таким чином, у промисловості надлишковий дохід -- тимчасове явище для конкретних підприємств.

У сільському господарстві додатковий дохід із кращих умов, до яких належать і середні, є більш-менш постійним, що перетворюється в ренту, яка присвоюється власником землі.

Слід розрізняти дві форми диференціальної ренти -- першу і другу.

Перша диференціальна рента є додатковим чистим доходом, який одержують у результаті продуктивнішої праці на кращих за родючістю і місцезнаходженням землях.

Друга диференціальна рента виникає в результаті підвищення продуктивності землі на основі використання ефективніших засобів виробництва, тобто додаткових вкладень у землю. Цю ренту одержують не всі господарства, а лише ті, які займаються інтенсифікацією за сприятливіших умов виробництва (тобто використовують кращі землі). Господарства, які здійснюють додаткові вкладення на гірших землях, одержують не другу ренту, а раціоналізаторський дохід.

Що є спільного для першої та другої диференціальної ренти? По-перше, причина утворення -- монополія на землю як на об'єкт господарювання. По-друге, основа виникнення -- відмінності в родючості землі. Взаємозв'язок диференціальної першої і другої рент полягає в тому, що вони засновані на використанні родючості земель. Тільки перша рента пов'язана з природною, а друга -- з економічною родючістю ґрунтів. Друга диференціальна рента характеризує інтенсивний розвиток сільського господарства.

Із викладеного вище можна зробити такі висновки:

а) існують загальні природні умови утворення диференціальної ренти, пов'язані з обмеженістю землі, різницею в її родючості й місцезнаходженні;

б) можливості одержання диференціальної ренти II, обмежені у зв'язку з дією закону спадаючої продуктивності додаткових вкладень на даному рівні розвитку техніки і технології;

в) наявність монополії на землю як на об'єкт господарювання є причиною перетворення додаткового прибутку в диференціальну ренту.

У кількісному відношенні диференціальна рента зростає від гірших земель до середніх і кращих або від менш продуктивних додаткових вкладень до більш продуктивних за умови, що ринкова ціна на продукти сільського господарства визначається затратами на гірших землях або при менш ефективних додаткових вкладенннях має суспільний попит і збут на ринку. У цьому разі диференціальна рента І на гірших або віддалених від ринку збуту землях буде дорівнювати нулю.

За панування приватної власності на землю і дії міжгалузевої конкуренції, існує ще й абсолютна рента, яка утворюється на всіх використаних землях, у тому числі на гірших. Причиною її є монополія на приватну власність на землю, яка закріплює більш високу норму прибутку в сільському господарстві понад середню норму прибутку. Абсолютна рента -- це надлишок вартості сільськогосподарського продукту над його ціною виробництва.

Більш висока норма прибутку в сільському господарстві може створюватися внаслідок існування ряду факторів: низької органічної будови капіталу, використання дешевшої робочої сили, більш швидкого обороту коштів, економії на постійному капіталі та ін. Значення цих факторів у кожній країні неоднакове і весь час змінюється. Так, у розвинутих країнах рівень органічної будови капіталу в сільському господарстві вже піднявся до рівня промисловості. Тому ця умова для створення абсолютної ренти відпала, проте причина виникнення абсолютної ренти -- монополія приватної власності на землю -- залишається. Ось чому слід брати до уваги, що можуть існувати і діяти інші фактори утворення високої норми прибутку в сільському господарстві, а монополія приватної власності на землю лише закріплює цю високу норму прибутку і примушує реалізовувати сільськогосподарську продукцію за її вартістю, яка вища за ціну виробництва.

Отже, абсолютну ренту породжує не низька будова землеробського капіталу, а монополія приватної власності на землю, яка не дає можливості конкуренції вирівняти прибуток з низькопобудованого капіталу шляхом свободи переливу. Для переливу капіталу в сільське господарство необхідно платити абсолютну ренту, яка враховується в ціні сільськогосподарської продукції.

У практиці сучасних ринкових країн підвищення органічної будови капіталу в землеробстві зумовлює зменшення абсолютної ренти, проте зростання загального розміру функціонуючого капіталу сприяє збільшенню її.