Специфіка аграрних відносин і роль держави у їх формуванні та розвитку

32

Специфіка аграрних відносин і роль держави у їх формуванні та розвитку

Зміст

Вступ

Розділ 1. Аграрні відносини та особливості їх розвитку в сучасних умовах

1.1 Аграрно-промисловий комплекс

1.2 Сільське господарство та особливості його розвитку

Розділ 2. Перехід до ринкових відносин в аграрному секторі економіки України

2.1 Теорія та практика розвитку АПК

2.2 Земельний кодекс та особливості його дії

Розділ 3. Державне регулювання розвитку аграрного сектора економіки

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Дана робота присвячена аграрним відносинам та ролі держави в їх регулюванні. Ми ставимо перед собою мету якомога краще висвітлити цю тему.

Агропромисловий комплекс -- складна виробнича соціально-економічна система, яка охоплює ряд галузей народного господарства, що спеціалізуються на виробництві продукції сільського господарства, її переробці й реалізації.

Він має особливе значення в економіці. АПК належить до числа базових народногосподарських комплексів, тобто комплексів і галузей, які визначають умови підтримання життєдіяльності суспільства.

До агропромислового комплексу належать усі види виробництва й виробничого обслуговування, створення й розвиток яких підпорядковані виробництву кінцевої споживчої продукції з сільськогосподарської сировини й існування яких поза реалізацією цього завдання недоцільне. З цього погляду АПК складається з таких трьох сфер і обслуговуючих ланок.

Історично склалося так, що рівень розвитку продуктивних сил і матеріально-технічної бази промисловості випереджав відповідні рівні агропромислового виробництва (АПВ). Це зумовлювалося головним чином практичною передбачуваністю впровадження розроблених заходів. На основі такої переваги у промисловості створювалися фінансові резерви для інвестування сільського господарства. Оскільки технологічний рівень АПВ також значно залежить від промислового, то об'єктивно виходить, що впевненого поліпшення економічної ситуації слід очікувати спочатку саме у промисловості, а не в сільському господарстві. Україна у цьому плані не становить і навряд чи становитиме виняток із загальновідомої закономірності.

Економічна ефективність функціонування будь-якої галузі визначається мірою окупності витрачених у процесі виробництва ресурсів та досягнутим при цьому рівнем задоволення потреб населення. У ринковій економіці обидва цих фактори взаємопов'язані, і відсутність одного з них ставить під сумнів або економічну доцільність існування даної галузі, або відповідність результатів її діяльності державним пріоритетам та завданням. Разом з цим дійсність останніх десятиріч викликала для всіх країн необхідність врахувати вплив виробництва на стан навколишнього середовища. В свою чергу, економічна ефективність та доцільність функціонування аграрної сфери визначаються, поряд із загальними закономірностями, також і рядом особливостей, що виникають саме як наслідок залежності виробництва в АПК від ґрунтово-кліматичних умов.

Розділ 1. Аграрні відносини та особливості їх розвитку в сучасних умовах

1.1 Аграрно-промисловий комплекс

Аграрно-промисловий комплекс -- сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції.

До складу АПК входять такі основні сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.

Створення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство зумовлює скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила майже 85%, то нині у США та Англії -- до 3%, Франції, Італії -- до 7, в Японії -- 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості та торгівлі, до виділення з сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

До першої сфери АПК входять галузі й підприємства, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо.

Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультаційні фірми, страхові компанії, експортні об'єднання та ін.

В АПК розвинутих країн Заходу залучено від 20 до 30% всього працездатного населення. Кінцева продукція АПК -- це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації. Оптимальне співвідношення вартості продукції цих сфер АПК становить 25-30%:10-15%:50-55%.

Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій, набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання й ремонту техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які економічно або юридичне незалежні). До послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм виробників сільськогосподарської продукції.

Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини.

Враховуючи це, при виробленні й проведенні аграрної політики в Україні недоцільно орієнтуватися лише на створення фермерських господарств. Адже аграрно-промислові об'єднання (як основна форма економічних зв'язків в АПК) здійснюють спеціалізований випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її первинною обробкою і зберіганням, вступають у виробничу кооперацію з постачальниками промислової продукції для сільського господарства.

Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, через заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається до 25% всієї продукції). Крім того, на одиницю національного продукту в сфері АПК України витрачають у 2--3 рази більше сировини, електроенергії, ніж у більшості країн світу,

У 90-х роках в Україні поступово наростала технологічна деградація аграрного сектора (наприклад, тракторний парк в середині 90-х років поповнювався менше, ніж на 2% від рівня технологічної потреби, а його зношування в 1997 р. становило майже 80%), дезінтеграція АПК (яка виявилася у створенні багатьма господарствами своїх переробних господарств тощо), що є ознаками ослаблення продовольчої безпеки України. Цьому значною мірою сприяє поступова втрата внутрішнього ринку збуту сільськогосподарської продукції внаслідок засилля імпортних товарів, причому нерідко сумнівної якості, що, у свою чергу, є наслідком хибної політики надмірної лібералізації зовнішньої торгівлі, яку проводить уряд.

1.2 Сільське господарство та особливості його розвитку

Для забезпечення життя більшості населення планети сільське господарство є найважливішою галуззю народного господарства. Так, наприкінці XX ст. з 6 млрд. населення земної кулі у слаборозвинутих країнах світу голодує майже 1 млрд. осіб. Проблема нормального забезпечення продуктами надзвичайно актуальна для сотень мільйонів населення в різних регіонах нашої планети, зокрема в Україні. Сільське господарство є також важливою сировинною базою для харчової та легкої промисловості. Крім того, у цій галузі відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої значною мірою залежить здоров'я людини, її психологічний, нервовий, емоційний стан тощо.

У сільському господарстві постійно розвиваються продуктивні сили та відносини власності. Найшвидшими темпами ці зміни відбувалися в останні два століття. Так, у середині XVIII ст. у сільському господарстві було зайнято майже 80% сукупної робочої сили на планеті; наприкінці XIX -- на початку XX ст. у розвинутих країнах світу в цій галузі працювало до 40% населення, а в промисловості -- приблизно 35%. У середині 90-х років XX ст. у сільському господарстві в передових країнах світу було зайнято лише 5% працездатного населення, а в США -- лише 2,5%. В Україні цей показник становить 17% населення.

Різке скорочення кількості зайнятих у сільському господарстві в розвинутих країнах зумовлено значним зростанням продуктивності праці у цій галузі, що дає змогу малою кількістю працівників прогодувати переважну більшість населення. Наприклад, у США один зайнятий у цій сфері забезпечує продуктами харчування майже 139 жителів країни, а в Україні -- лише 12--13.

Сільському господарству України було заподіяно величезних збитків під час насильницької колективізації 1929--1932 pp., штучного голодомору, непродуманої аграрної політики в часи панування командно-адміністративної системи та волюнтаристських аграрних реформ 90-х років. Внаслідок цього найбагатша чорноземами країна світу, яка, за оцінками фахівців, може прогодувати не менше 300 млн. осіб, неспроможна поки що забезпечити продовольством власне населення.

Жодна галузь народного господарства не залежить такою мірою від природно-кліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного, значною мірою невідтворюваного засобу виробництва, її родючістю, місцем розташування. Крім того, земля за раціонального використання не втрачає своїх корисних властивостей, може поліпшуватися, а її цінність постійно зростати. Свідченням цього є й те, що потенціал українських чорноземів використовується приблизно на третину. У сільському господарстві виробництво продукції рослинництва і тваринництва пов'язано з дією природних та біологічних законів. Так, терміни зростання й визрівання рослин і тварин незначною мірою піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота. Такі особливості вирощування сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи підприємств переробної промисловості, які перевозять та переробляють цю продукцію.

Специфічний характер землі як знаряддя праці також полягає у тому, що вона водночас є й предметом праці. До специфічних основних виробничих фондів сільського господарства належать: продуктивна худоба, деревинні, плодоягідні та інші культури; своєрідними оборотними фондами є насіння, молодняк на відгодівлі, корми тощо. Виробничим фондам також властива їх повільніша оборотність (внаслідок нетривалого використання), висока фондомісткість сільськогосподарського виробництва.

Специфіка сільськогосподарського виробництва вимагає значної мобілізації сил працівників села. Адже посіяти й зібрати врожай без втрат необхідно в дуже стислі терміни. У цій сфері має місце значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом. Тому працівники села повинні бути забезпечені комплексом сільськогосподарської техніки. Щоб вона не простоювала у міжсезонний період, слід створювати універсальні машини (наприклад, трактори) з набором кількох десятків пристроїв. Велика залежність сільського господарства від природних умов вимагає створення страхових фондів від посухи, надмірних опадів тощо.

Значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом відчутно впливає на формування доходів працівників села, оскільки остаточний розмір таких доходів стає відомий лише після реалізації сільськогосподарської продукції.

Отже, головними особливостями розвитку сільського господарства є:

1) тісне переплетіння і взаємодія економічних і природничих та біологічних законів;

2) у сільському господарстві відбувається безпосередня взаємодія людини з природою. Від способу та культури цієї взаємодії залежать здоров'я людини, її психічний, нервовий, емоційний стан тощо;

3) менш інтенсивний характер дії економічних законів у цій сфері, що зумовлено специфікою землі, сільськогосподарського виробництва;

4) надзвичайна різноманітність природно-кліматичних умов та місце розташування ділянок землі не тільки в масштабі планети, а й усередині багатьох окремих країн;

5) наявність, крім суспільних факторів підвищення продуктивності праці, природних (наприклад, хімічний, механічний склад ґрунту) та біологічних;

6) значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом;

7) найбільша відповідність біологічній стороні сутності людини трудової приватної власності на частину землі, певний життєвий простір.

Розділ 2. Перехід до ринкових відносин в аграрному секторі економіки України

2.1 Теорія та практика розвитку АПК

Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці України. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства й життя країни.

Специфічними особливостями та характерними рисами сучасного стану аграрно-промислового комплексу України є такі: взаємопов'язаний АПК як ціле тільки формується; переважну частку вартості в АПК створює сільське господарство, оскільки воно ще виступає значною мірою нерозчленованим на складові, без відокремлення вироблення сільгосппродукції в чітку окрему галузь комплексу; аграрну сферу, як і все народне господарство, охопила глибока економічна криза, в результаті чого потенціал сільського господарства і АПК в цілому використовується на третину; значна частина городніх культур вирощується на присадибних ділянках сільських жителів, а також на ділянках, виділених міським жителям, які вимушені займатися малопродуктивною працею, щоб вижити в умовах масового прихованого безробіття (вимушені безоплатні відпустки, невиплата заробітної плати, простої підприємств державної власності тощо); повільний, дещо хаотичний, без чіткої вмотивованої програми перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відносин в процесі невпинних політичних суперечок.

Для подолання кризової ситуації, що склалася в сільському господарстві та інших галузях агропромислового комплексу, визначена державна аграрна політика, соціальне орієнтована на розвиток сільського товаровиробника. Вона базується на демократичних принципах, свободі підприємництва, конкуренції, багатоукладності господарювання.

Однією з головних ланок формування й розвитку аграрної політики на сучасному етапі є земельна реформа, спрямована на докорінне перетворення земельних відносин, роздержавлення земель, зміну власників землі та форм землекористування в сільському господарстві.

Проведення земельної реформи в АПК України передбачає три основних етапи:

v роздержавлення й передачу земель сільськогосподарського призначення в колективну власність сільгосппідприємств;

v паювання земель, які перебувають у колективній власності, з видачею сертифікатів на право на земельний пай усім членам колективного сільськогосподарського підприємства (КСП);

v реорганізація КСП і створення на їхній базі нових економічно ефективних сільськогосподарських структур на основі приватної власності на земельні та майнові паї.

Для реформованих господарств передбачалося чотири основних варіанти господарювання на принципах приватної власності: товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ), сільськогосподарські кооперативи, фермерські господарства і приватно-орендні підприємства (ПОП).

Одним із перших законів з аграрних питань, ухвалених в Україні, був Закон про селянські господарства від 20 грудня 1991 р. Крім дозволу на вічне спадкове право на індивідуальне господарство, цей закон допускав приватну власність на ділянку землі після 6-літнього терміну з часу її посідання. Закон про форми власності на землю, введений з 30 січня 1992 р., встановив приватну й колективну форми власності в Україні на рівних правах із державною, не конкретизувавши питання про сільськогосподарські та інші землі (під будівлями, підприємствами та ін.) і не дозволивши купівлі-продажу землі, тобто перетворення її в товар. Земельний кодекс від 13 березня 1992 р. роз'яснив і розширив положення Закону про селянські господарства. Він дозволив приватним власникам здавати в оренду свою землю для потреб сільськогосподарського виробництва на строк до трьох років.

Згідно із Законом України від 5 травня 1993 р. для ведення селянського (фермерського) й особистого підсобного господарства, садівництва, будівництва й обслуговування житлових будівель та задоволення інших потреб, передбачених законом, громадянам надавались землі у вічне спадкове володіння. Порядок і умови цього акту, а також розміри земельних ділянок було визначено Земельним кодексом України 1992 р.

За час реформування було виконано значний обсяг робіт. Зокрема, визначено території та межі сільських, селищних і міських рад. Встановлено межі населених пунктів, де органи місцевого самоуправління здійснюють розпорядження землями. Із 2,8 млн. до 4,8 млн. га розширено площі земель особистих підсобних господарств, присадибних ділянок, земель для садівництва й городництва. У процесі реформи започатковано економічні механізми регулювання земельних відносин. Проведено грошове оцінювання сільськогосподарських угідь, загальна вартість яких визначена в 500 млрд. грн. Запроваджено земельний податок. Проводиться грошове оцінювання несільськогосподарських угідь.

Використання землі в Україні платне. Згідно із Законом України "Про плату за землю", плата стягається у вигляді земельного податку або орендної плати, які визначаються залежно від якості й розташування земельної ділянки, на підставі кадастрової оцінки земель. Власники землі та землекористувачі, крім орендаторів, сплачують земельний податок. За земельні ділянки, здані в оренду, стягується орендна плата.

Однією з найважливіших складових аграрної реформи є подолання державної монополії на власність і результати праці в сільському господарстві. Структурна перебудова сільськогосподарського сектору в Україні здійснюється, головним чином, шляхом реорганізації держгоспів і колгоспів у нові господарські форми, більш сприйнятливі до ринкових відносин. При цьому жорстке централізоване управління й адміністрування мають поступитися місцем переважно економічним методам.

Уже відбулися певні незворотні зрушення в реформуванні земельних відносин. Спочатку в результаті завершення перших двох етапів земельної реформи майже всі господарства країни одержали державні акти на право колективної власності на землю. Відповідні державні структури згідно з Указом Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 8 серпня 1995 р. провели паювання земель і майна з видачею земельних і майнових сертифікатів.

Зараз 6,5 млн. сільських жителів володіють земельними ділянками (паями). Середній розмір земельного паю в Україні становить 4,2 га і коливається від 1,1 -- 1,5 га в західному регіоні країни (Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області) до 7,8--9,8 га в південно-східному регіоні (Запорізька, Херсонська, Луганська області). У деяких місцях розмір земельного паю сягає 15--20 га. Винятком стали 920 господарств (307 в Івано-Франківській і 613 у Львівській областях), у яких приватизація майна і землі одразу проводилася за регіональними планами, що не передбачають передачі земель у колективну власність.

З метою забезпечення реалізації державної аграрної політики, прискорення реформування і розвитку аграрного сектору економіки України на основі приватної власності 3 грудня 1999 р. прийнято Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки". В указі було передбачено здійснити організаційні заходи, які стосуються реформування колективних сільськогосподарських підприємств на основі приватної власності на землю і майно шляхом виходу всіх членів колективних сільськогосподарських підприємств із них зі своїми земельними ділянками (паями) та майновими паями і створенням на їхній основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів господарювання, базованих на приватній власності.

Із 10551 колективного господарського підприємства, які підлягали реорганізації, вже станом на квітень 2000 р. було реформовано 10521 КСП, на базі яких створено 11169 нових господарських формувань. В основному селяни об'єднувались у господарські товариства -- 5020 підприємств (45 відсотків від кількості колишніх КСП) і сільськогосподарські кооперативи -- 2762 (25 відсотків), а також створювали приватні підприємства -- 2444 (22 відсотки), фермерські господарства -- 711 (6 відсотків). За даними на 1 жовтня 2001 p., більш як 6,5 млн. селян отримали сертифікати на право земельного паю. Свою землю приватизували майже 83 відсотки тих, хто має право на таку приватизацію.

У процесі реформування істотно розширились орендні відносини на земельні паї. 2/3 загальної кількості власників земельних сертифікатів віддали свої земельні сертифікати в оренду. Згідно з чинним законодавством України вони мають одержувати орендну плату -- не менше 1 відсотка вартості орендованої землі. Відповідно до методики грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення, ціна 1 га становить близько 16 тис. грн., а середня орендна плата становить 80 грн. за га.

Здійснювалося роздержавлення радгоспів, державних переробних і сервісних підприємств, перетворення їх у колективні господарства. Це привело до прискорення процесу перетворення виробничих відносин на підприємствах переробної промисловості, сервісних, торгових, та інших підприємствах агропромислового комплексу.

Розв'язання проблеми приватизації в агропромисловому виробництві вимагає зосередження уваги на напрямках розвитку післяприватизаційних процесів, переході до формування сучасного власника сільськогосподарського виробництва. Виникає також питання про створення могутньої інфраструктури підтримки господарських формувань ринкового типу, перш за все на фермерській і кооперативній основах.

Особливого значення в нинішній соціально-економічній ситуації набуває проблема забезпечення паритетності цін на сільськогосподарську і промислову продукцію в процесі міжгалузевого обміну. Механізм забезпечення паритетності має здійснюватися, з погляду економічної науки й господарської практики, на основі норми прибутку, тобто відношення одержаного прибутку до вартості капіталу, включно з вартістю землі. Цей показник має бути основним економічним регулятором ринкових відносин. Унаслідок того, що норма прибутку не бралася до уваги, а вартість землі у виробництві сільськогосподарської продукції не враховувалася, село не одержувало величезних, належних йому коштів. Якщо за допомогою цінового механізму не буде забезпечено однакових умов для розвитку аграрного виробництва з іншими галузями, то на село не піде капітал, і Україна не зможе реформувати свою економіку та забезпечити їй соціальне орієнтований характер. Крім того, без залучення землі в кругообіг капіталу як однієї з найважливіших його складових неможливо забезпечити паритет при обміні сільськогосподарської і промислової продукції. Тільки з урахуванням вартості землі буде створено можливість встановлювати обґрунтовані ціни на сільськогосподарську продукцію.

Для здійснення земельної реформи було прийнято цілий ряд законодавчих актів і указів Президента України. Разом із тим, для успішного завершення аграрної реформи необхідно було прийняти ще ряд законодавчих і нормативних актів стосовно ринкових перетворень, зокрема створення та функціонування первинного і вторинного ринків землі, іпотечного кредитування, діяльності аграрних бірж і формування оптових ринків, цінової політики в аграрному секторі, створення системи страхування й гарантій тощо.

Є і ряд специфічних негативних факторів, які гальмують ефективне реформування земельних відносин. До цих факторів можна віднести такі: кризу правової свідомості у певної частини суспільства; значне поширення правового нігілізму; спонтанність проведення аграрної реформи; нестабільність законодавства, яка виявляється в поспішності при створенні правових актів, частих змінах їхнього змісту. Так, відповідно до змін і доповнень до Закону України "Про плату за землю" середня ставка земельного податку збільшувалася щорічно: в 1993 р. -- в 30 разів; 1995 р. -- в 20 разів; у 1997 р. -- ще в 1,8 раза. За роки земельної реформи форми власності на землю змінювались чотири рази.

2.2 Земельний кодекс та особливості його дії

25 жовтня 2001 року у Верховній Раді України було проголосовано за принципово новий Земельний кодекс країни, який водночас відобразив і спрогнозував докорінні перетворення в аграрних відносинах України.

Фундаментальні положення цього Земельного кодексу України такі:

v земля проголошується основним національним багатством;

v суб'єктами земельних правовідносин крім громадян виступають також юридичні особи, органи місцевого самоврядування та державної влади;

v нормами кодексу не виписане право колективної власності на землю, закріплене чинним законодавством, але передбачено спільну сумісну власність на землю;

v сільські, селищні, міські ради уповноважені не лише надавати земельні ділянки у користування чи власність, а й обмежувати, навіть тимчасово забороняти використання наділів, якщо громадяни або юридичні особи порушили вимоги земельного законодавства (використання землі не за призначенням тощо). У компетенції рад залишається вирішення земельних спорів поряд із суддями;

v іноземні громадяни або юридичні особи, особи без громадянства також отримали можливість стати власниками українських земель, які їм дозволяється купувати, дарувати, продавати, але тільки не землі сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину нерезидентами, протягом року підлягають відчуженню, але є винятки (наприклад, промислова фірма з іноземним капіталом може мати у власності сільськогосподарські площі для ведення підсобного господарства, яке в кодексі не регламентується ні за сутністю, ні за площею);

v право постійного користування землею відразу надається підприємствам, установам та організаціям, що належать до державної або комунальної власності;

v громадяни, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, повинні до 1 січня 2005 року їх приватизувати або оформити договір оренди;

v поставлено завдання щодо подальшої приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств.

Розпаювання проводиться на основі рішення органів виконавчої влади або місцевого самоврядування за клопотанням відповідних підприємств:

v сільськогосподарські підприємства, крім державних і комунальних, можуть мати агрогектари у власності. При цьому до 1 січня 2005 року ринок земель сільськогосподарського призначення не буде діяти;

v декларується право на наділ працівникам соціальної сфери села та "чорнобильцям-переселенцям";

v той, хто вже має землю, може її безплатно приватизувати: до 2 га -- для ведення особистого господарства, а власник земельного паю додатково отримає право на безплатну приватизацію землі у розмірі площі свого паю тощо;

v людина, яка добросовісно та безперервно користувалася земельною ділянкою (ця норма чітко не виписана) не менше 15 років, може стати її власником;

v землі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва продаватимуть тим, хто має сільськогосподарську освіту або досвід роботи в агросекторі чи займається веденням товарного сільськогосподарського виробництва;

v площа сільськогосподарських угідь у приватній власності до 1 січня 2010 року обмежується 100 га. Надалі обмежень щодо купівлі земель для господарювання не встановлено;

v вводиться поняття суборенди, коли орендар може передавати землю у треті руки;

v у приватній власності не можуть бути майдани, вулиці, набережні, пляжі, парки, кладовища, залізниці, землі атомної енергетики, оборони, космічної системи тощо.

Головним у новому Земельному кодексі є те, що затверджено приватну власність на землю. Цей кодекс є фундаментом земельних перетворень. На розвиток закладених у ньому перетворень має бути ухвалено понад ЗО законів та інших нормативних актів, у тому числі про оцінку та охорону землі, про земельний кадастр, про іпотеку, про розмежування земель державної і комунальної власності та ін.

У сучасних умовах докорінної ломки організаційно-економічних форм, що склалися, і власності в сільському господарстві та інших галузях, безпосередньо з ним пов'язаних, особливу роль відіграє дотримання еволюційних засобів і способів. Використання командно-адміністративних методів як майже єдиних веде до подальшої соціальної напруженості. Tим більше, що для України, як зазначено у ст. 14 Конституції, "...земля є національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави". Суттєвим для народу України є збереження власності на сільськогосподарські землі в руках виробників сільгосппродукції, трудівників полів, що забезпечить обробіток землі й належний рівень виробництва для задоволення внутрішніх потреб і експорту.

Важливе значення для підприємця має можливість самостійно вибирати спеціалізацію (з урахуванням умов господарювання), визначати перспективу й ефективну структуру посівних площ і виробництва в цілому, включно з розвитком підсобних підприємств і обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим продуктом, вільний вибір форм організації та оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зроблять селянина повноцінним господарем. Практика розвинутих країн (Японії, США, Німеччини) свідчить, що успіх у господарській діяльності забезпечує не форма власності, а підприємець, якого спонукає до якісної праці конкурент.

Господарем фермера робить не власність сама по собі, а його економічне становище вільного товаровиробника, який самостійно приймає управлінські рішення і є повним власником продукції, а отже й доходу. Тому для формування почуття господаря головне й визначальне значення має єдність праці й власності на результати праці.

Розділ 3. Державне регулювання розвитку аграрного сектора економіки

Спрямованість державної аграрної політики має виходити з необхідності створення умов для забезпечення ефективного функціонування сільського господарства з метою задоволення потреб населення країни в його продукції, високої мотивації праці сільськогосподарських працівників і розвитку сільських територіальних громад. Ця галузь економіки є однією з найменш доходних, і головна причина такого стану справ у тому, що створена в ній додана вартість реалізується в інших галузях - переробній промисловості та торгівлі. Адже сільське господарство - єдина галузь, яка має від'ємний показник норми прибутку. Частка чистої продукції сільського господарства, що залишається для його потреб, не перевищує 10-15% вартості сільськогосподарської продукції кінцевого споживання, а решта залишається в інших секторах економіки. Тому переробні підприємства є більш конкурентоспроможними на внутрішньому й зовнішньому ринках, ніж сировинні виробництва. Роздрібна торгівля - за рахунок як сільськогосподарської сировини, так і сільськогосподарської продукції кінцевого споживання - дає високі прибутки.

На промислових підприємствах, які працюють на сільське господарство, рівень рентабельності є значно вищим, ніж у ньому самому. При стабільному стані економіки 1 селянин забезпечує роботою 7-8 працівників інших її галузей із заробітною платою, значно більшою, ніж в аграрній сфері.

Ось чому стратегічним завданням аграрної політики держави є формування ефективного конкурентоспроможного сільськогосподарського виробництва, здатного забезпечити продовольчу безпеку країни і зростаючий експорт окремих видів його продукції. Виконання такого завдання неможливе без посилення ролі держави у підтримці цієї важливої галузі.

Твердження про те, що будь-яке втручання в економіку з боку держави призводить до певних втрат, є безпідставним, тобто не має під собою ґрунтовної економічної бази. Дві третини коштів, вкладених у сільське господарство безпосередньо сільським господарством, а також переробною промисловістю та торгівлею у вигляді різних відрахувань, протягом року повертаються до бюджету. Досвід показує, що без органічного поєднання заходів щодо державного регулювання і підтримки на всіх рівнях управління з одночасним всебічним використанням внутрішніх резервів не обійтися. Відомий англійський економіст Дж.М. Кейнс вважав основними елементами регулювання державний бюджет для фінансування економіки (в тому числі її окремих галузей) та застосування облікової ставки процента. Він виходив з того, що суто ринковий механізм не спроможний забезпечити стабільне економічне зростання і повну зайнятість, а тому вимагає втручання держави.

Проти заходів щодо бюджетної підтримки сільського господарства висловлюються окремі іноземні радники, проявляючи невдоволення таким втручанням у діяння ринкових законів і високою вартістю відповідних заходів. Сукупність сучасних заходів щодо державної підтримки цієї галузі формується спонтанно, у міру загострення суперечок щодо них, тому не має системного характеру. Причому суперечки стосуються не тільки обсягів фінансування за видами державної підтримки, але й необхідності існування багатьох з них. Ніяк не можна погодитися з твердженням про те, що "надання субсидій сільському господарству України схоже на допінг погано тренованого атлета. Допінг може тимчасово допомогти (якщо не перейматися побічними явищами), але він зменшує стимули до ефективних тренувань".

Правила СОТ не передбачають безпосереднього скасування субсидування. Тим часом ставиться вимога комплексного трансформування системи підтримки, яка має надаватися сільському господарству з боку держави. На переговорах Україна обстоює перед співтовариством щорічну внутрішню державну підтримку аграрного сектора в обсягу 1,37 млрд. дол. При цьому за базовий період беруться 1994-1996 pp. Але деякі члени СОТ, займаючи сильні аграрні позиції, наполягають, щоб відповідні розрахунки робилися на основі періоду 1997-1999 pp., коли підтримка сільського господарства значно скоротилася. Тоді обсяг державної підтримки аграрного сектора економіки становитиме лише 60 млн. дол. на рік, що не є для нього підтримкою.

Не можна заперечувати того, що за дореформених часів існувала чітка програма підтримки сільськогосподарського виробника, яка включала дотацію на виробництво м'ясної та молочної продукції; забезпечення відносно дешевою сільськогосподарською технікою, як правило, у кредит; активну селекційну роботу як у рослинництві, так і у тваринництві. Разом з низькими (порівняно з цінами на продукцію АПК) цінами на пальне і мастила, а також гербіциди і мінеральні добрива, це дозволяло колишнім колгоспам і радгоспам успішно господарювати.

Державне регулювання економічних процесів в аграрному секторі - обов'язковий компонент сучасної політики, причому втручання держави відіграє роль, яка визначає розвиток економіки сільського господарства і суміжних з ним галузей. Докорінне перетворення системи органів державного управління передбачає їх повне звільнення від господарських функцій. Так, Міністерство аграрної політики України перетворюється з органа, що діє адміністративними методами, на орган прогнозування, розробки програм, інформування, консультування, страхування, кредитування, сервісного обслуговування і підготовки спеціалістів. Тепер до його завдань входять встановлення правил щодо стандартизації різних видів сільськогосподарської продукції та контролю за якістю продовольства, забезпечення підприємств галузі державними кредитами, визначення державних надбавок до цін на окремі види сільськогосподарської продукції та правил торгівлі, ведення земельного кадастру, сприяння раціональному природокористуванню.

Аналіз ринкових перетворень в економіці свідчить, що реформування сільського господарства, яке має кращі умови для розвитку різних форм власності та господарювання, спричинили ослаблення державного регулювання. При загальній ринковій спрямованості відповідних заходів, їх наслідки виявилися негативними. Проявилися тенденції до різкого падіння виробництва сільськогосподарської продукції, скорочення поголів'я худоби, руйнування МТБ галузі та зниження ефективності виробництва в ній. Обмеження бюджетного фінансування, відсутність виваженої кредитної політики, невиконання державою зобов'язань перед сільськогосподарськими товаровиробниками практично привели аграрний сектор вітчизняної економіки до глибокого кризового стану. Всю провину за критичне становище останнього десятиріччя у сільському господарстві України знову покладено на сільськогосподарських товаровиробників. Ринок не став саморегульованою системою, що пропагувалося на початку ринкових трансформувань, тому ми переконані, що сьогодні і розвиток виробництва, і формування ринкових відносин потребують державного регулювання.

Це доведено багаторічним досвідом країн, де аграрна галузь вважається еталоном, на який нерідко посилаються. Так, наприклад, у США прямі дотації становлять близько 100 млрд. дол. У КНР щорічне пільгове кредитування надається під 3% річних. Отже, треба шукати шляхи розв'язання розглядуваної проблеми, запроваджувати механізми, які б враховували реальну ситуацію і були обґрунтованими. Очевидно, державі необхідно здійснити комплекс заходів щодо прямого впливу на розвиток аграрного сектора (включаючи адміністративні, економічні та правові рішення - зокрема, цінові, кредитно-фінансові та інвестиційні механізми пожвавлення виробництва). Проблема державного регулювання сільського господарства загальновідома і вирішується багатьма державами ринкової орієнтації.

Одними з найпоширеніших інструментів державного регулювання виступають фінансування і зниження ставки банківського процента, а щодо окремих галузей - пільгове кредитування. На нашу думку, у видатковій частині бюджету кошти, що виділяються селу, мають становити не менш як 10%, а в останні роки в АПК з бюджету держави направляється лише 3-3,5% видатків (що є майже в 6 разів меншим порівняно з 1990 р.). При цьому їх основна частина повинна направлятися на виконання цільових програм, які забезпечують ліквідацію "вузьких місць" у розвитку агропромислового виробництва.

Для підвищення технічної оснащеності сільського господарства до повної технологічної норми необхідні щорічні вкладення. Державної підтримки потребують і галузі, що випускають засоби виробництва для підприємств АПК. Для подальшого фінансування виробництва комплексів машин і обладнання доцільно залучати кошти як національних, так і іноземних інвесторів, а також створювати спільні виробництва конкурентоспроможної техніки. Врешті-решт, це не тільки дасть найбільший позитивний результат для сільськогосподарських товаровиробників, але й дозволить відновити сільськогосподарське машинобудування.

Серед заходів щодо подолання негативних явищ в аграрному секторі економіки провідне місце повинні займати фінансово-економічна підтримка сільськогосподарських товаровиробників і зміцнення його МТБ. Це необхідно ще й тому, що Україна настільки відстала у засобах виробництва, що держава має дотувати сільське господарство, як це робили всі розвинуті країни протягом останнього десятиріччя (в тому числі США - 70, а країни ЄС - понад 40 років). У розрахунку на 100 га у нас тракторів менше, ніж у Німеччини, у 8,7 рази, ніж у Франції - у 6,8, ніж у Великобританії - у 8,4, а зернозбиральних комбайнів - відповідно, у 4,1, у 3,7 і в 3,3 рази. Вітчизняному аграрному сектору до норми не вистачає майже 400 тис. тракторів і 80 тис. зернозбиральних комбайнів, а також багато іншої техніки.

Крім того, це пов'язано і з подрібненням сільськогосподарських полів. Історія підтверджує: дрібні господарства, які існують сьогодні в наших умовах, завжди неефективні. Ще в 1913 р. було доведено, що на селянських дрібних полях урожайність є нижчою, ніж на поміщицьких, як правило, великих: жита - на 13%, пшениці - на 25% і ячменю - на 28%.

Не менш важлива частина формування національної кредитно-фінансової системи обслуговування сільськогосподарських товаровиробників - сільська кредитна кооперація. В іноземних кооперативних банках процентні ставки по кредитах є в 2-3 рази нижчими, ніж у комерційних, тобто не перевищують 4-6% річних.

На етапі переходу до ринкових відносин необхідно визначити пріоритетні напрями для інвестицій в АПК. Це вкладення у базові сфери аграрного сектора (племінну справу, селекцію, перспективні наукові дослідження, зернове господарство); технічне переозброєння сільського господарства; організація інфраструктури продовольчого ринку.

Лізингові операції (зокрема, щодо техніки і обладнання для сільського господарства та переробної промисловості) набувають подальшого розвитку, що сприятиме прискоренню освоєння нових техніки і технологій. Для цього сільськогосподарському лізингу необхідна державна підтримка.

Важливим економічним методом державного регулювання є застосування цін. Цінова політика - це частина економічної політики. Вона може здійснюватися як державою, так і приватними організаціями. У сільському господарстві її завданнями є дотримання паритету цін, забезпечення відповідного доходу сільськогосподарським товаровиробникам і розв'язання зовнішньоекономічних завдань.

Цінове регулювання проявляється у різних формах, у тому числі - у встановленні для підприємств-монополістів граничних рівнів рентабельності та параметрів, які визначають величину цін. Сьогодні основними недоліками ціноутворення для АПК є диспаритет цін на продукцію аграрного сектора і на ресурси для нього, наявність посередників, монополія переробних підприємств, виведення коштів "з тіні" до готівкового обігу. Тільки через неврегульованість міжгалузевих відносин і диспаритет цін аграрний сектор щороку втрачає 8 млрд. грн. Навіть у країнах з розвинутою економікою під контролем держави перебуває більшість цін на продукти харчування. Позитивно вплинути на ринок повинні заходи щодо квотування імпорту м'яса і запровадження вищих мит на сільськогосподарську продукцію.

Практично всі розвинуті країни регулюють ціни на сільськогосподарську продукцію, сировину і продовольство. Вони орієнтуються на забезпечення певного рівня доходів і нагромадження в сільському господарстві, а зміна співвідношення цін на певні види його продукції стимулює структурні перетворення сільськогосподарських товаровиробників залежно від кон'юнктури ринку або національних інтересів. При цьому застосовуються класичні, перевірені практикою методи: встановлення фіксованих цін, контроль за цінами монополій і великих виробників, визначення меж для зміни цін, створення умов для їх зниження. У Японії проводиться пожорсткішання обмежень на ввезення продовольства: наприклад, повністю заборонено імпорт рису - незважаючи на те, що цей продукт держава купує і продає у країні за цінами, які перевищують світові у 6-8 разів.

На гірших землях аграрні виробники потребують допомоги з державного бюджету на відшкодування різниці з потенціальним доходом, який можна одержати з 1 га землі у середньому по країні. Інакше кажучи, необхідно враховувати земельну ренту. Слід забезпечити паритет цін на продукцію сільського господарства і на продукцію, яку воно споживає (пальне та мастила, мінеральні добрива і гербіциди, техніку та запасні частини до неї), шляхом доплати за кожну тонну спожитої ним продукції, а також мінімальну (5-10%) рентабельність виробництва на селі.

Аналізуючи проблеми аграрного сектора, на перший план ми ставимо його соціальні питання. Якщо ми говоримо про пріоритети ринкових відносин, то тут може йтися про ефективну працю, тобто працю, досить прибуткову для забезпечення гідного життя сім'ї, доступу до освіти, охорони здоров'я, культури і спорту, для примноження власності в рамках домашнього господарства або своєї частки в кооперативі або іншій організаційно-правовій формі, для професійного зростання. Наприклад, у Франції Закон про розвиток сільського господарства починається з переліку заходів щодо створення умов для закріплення молоді на селі. Тому, на нашу думку, потрібна довгострокова цільова програма сільського розвитку та стимулювання підтримки альтернативної діяльності на сільських територіях з огляду на багатофункціональність сільського господарства і створення сприятливих умов для сільської молоді.

У селян доходи мають бути не нижчими, ніж у міських жителів, - з тим, щоб не тільки покривати продуктивність і ринкову кон'юнктуру селянської праці, але й певною мірою виконувати компенсаційну функцію. У міському житті є ряд позитивних моментів, які в принципі не можуть бути створені в сільській місцевості (наприклад, доступ до джерел культури, широкий діапазон для вибору сфери праці тощо). Тому доцільно фінансувати витрати на утримання об'єктів соціально-культурного призначення в сільській місцевості з бюджету. На жаль, наші реформатори не додумалися заборонити ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання об'єктів соціально-культурного призначення, через що вони вже майже зникли у сільській місцевості.

Соціальне регулювання передбачає заходи щодо пенсійного забезпечення, допомоги інвалідам, дітям та іншим нужденним категоріям населення, страхування здоров'я і життя людей. Держава встановлює мінімальний розмір пенсій, допомоги, стипендій та інших форм державних трансфертів.

Як відомо, до кінця 80-х років частка державних субсидій в обсягу реалізованої сільськогосподарської продукції становила понад 30%, планово-збитковими були майже третина радянських господарств (радгоспів), де фонд зарплати перевищував валовий доход, що означало гарантовану державну підтримку рівня оплати праці. Таким чином, держава одночасно субсидувала і виробника, і споживача цієї продукції.

3 метою підвищення заінтересованості будівельних, монтажних, проектних та інших підприємств і організацій доцільно не оподатковувати доходи, одержані ними від спорудження у сільській місцевості житла, об'єктів побуту, культури, торгівлі, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, освіти, зв'язку, шляхів, енергетичних, газових і водорозподільних систем, приміщень виробничого призначення та інших об'єктів, які сприяють поліпшенню соціального становища села. Будівництво об'єктів соціальної сфери на селі може здійснюватися також за власні кошти суб'єктів господарювання. В такому випадку їх відповідні витрати відшкодовуються з державного та місцевих бюджетів. Під розвиток соціальної сфери індивідуальним забудовникам варто надавати довгострокові пільгові кредити.

Держава не може не впливати на прискорення НТП у сільському господарстві шляхом централізованого фінансування і організації робіт за такими його найважливішими напрямами: фундаментальні та прикладні наукові дослідження; державні програми щодо розвитку науки і наукової діяльності; підготовка, підвищення кваліфікації та перекваліфікація спеціалістів у відповідних навчальних закладах; діяльність служб щодо консультування та інформування.

Висновки

Підвищення ролі держави в розвитку економіки може бути ефективним тільки за умови вдосконалення системи державного регулювання (включаючи і планування), що дозволить у рамках створюваного аграрного ринку успішніше вирішити проблему динаміки сільського господарства і прискорити реалізацію аграрної реформи в Україні.

Отже, необхідність державного регулювання розвитком сільського господарства є очевидною, а забезпечення на цій основі продовольчої безпеки країни слід розглядати як найважливішу умову її суверенітету, економічної незалежності та соціальної стабільності в ринкових відносинах і глобалізаційних процесах.

Для успішного проведення земельної реформи важливим є також використання світового досвіду. У країнах із розвинутою соціальне орієнтованою економікою кожний підприємець вишукує свою нішу господарської діяльності, яка б вдало вписувалася в загальний бізнес. У сучасних умовах формування АПК альтернативними сегментами діяльності сільськогосподарських колективних підприємств можуть бути такі, які доповнюють основне виробництво, що склалося в них раніше: переробка сільськогосподарської продукції, матеріально-технічне постачання, реалізація продукції, виробництво будівельних матеріалів і т. ін. Подібна система організації основного виробництва і допоміжних виробництв, у тому числі через спеціалізацію та кооперування в системі АПК, як колективних, так і фермерських господарств, безумовно, усуває багато суперечностей, що виникають між окремими суб'єктами в аграрному секторі економіки. При цьому ринкова економіка розкриває широкі можливості для розвитку підприємництва. Однак було б неправомірним зводити його до малого і середнього бізнесу. Доцільно використати колективні сільськогосподарські підприємства, надавши їм можливість реформуватися в умовах демократичної ринкової економіки, за широкої господарської автономії і належних конкурентних механізмів між різними економічними устроями.