Державне регулювання розвитку науки і техніки в Україні

При здійсненні державного управління та регулювання науковою діяльністю держава керується принципами:

органічної єдності науково-технічного, економічного, соціального та духовного розвитку суспільства;

поєднання централізації та децентралізації управління у науковій діяльності, додержання вимог екологічної безпеки;

визнання свободи творчої, наукової і науково технічної діяльності;

збалансованості розвитку фундаментальних і прикладних досліджень;

використання досягнень світової науки, можливостей міжнародного наукового співробітництва;

свободи поширення наукової та науково-технічної інформації;

відкритості для міжнародного науково-технічного співробітництва, забезпечення інтеграції української науки в світову в поєднанні із захистом інтересів національної безпеки.

Пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки на Україні на період до 2006 року визначено:

1) фундаментальні дослідження з найважливіших проблем природних, суспільних і гуманітарних наук;

2) проблеми демографічної політики, розвитку людського потенціалу та формування громадянського суспільства;

3) збереження навколишнього середовища (довкілля) та сталий розвиток;

4) новітні біотехнології; діагностика і методи лікування найпоширеніших захворювань;

5) нові комп'ютерні засоби та технології інформатизації суспільства;

6) новітні технології та ресурсозберігаючі технології в енергетиці, промисловості та агропромисловому комплексі;

7) нові речовини і матеріали.

Верховною Радою України визначено такі стратегічні пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні на 2003-2013 роки:

- модернізація електростанцій; нові та відновлювальні джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології;

- машинобудування та приладобудування як основа високотехнологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної металургії;

- нанотехнології, мікро технології, інформаційні технології, телекомунікації;

- вдосконалення хімічних технологій, нові матеріали; розвиток біотехнологій;

- високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості;

- транспортні системи; будівництво і реконструкція;

- охорона і оздоровлення людини та навколишнього середовища;

- розвиток інноваційної культури суспільства.

2. Формування і реалізації науково-технічної політики

Функції з реалізації державної науково-технічної політики виконують органи державного управління і недержавні структури, які в сукупності можна розділити на п'ять рівнів:

І рівень - Верховна Рада України;

II рівень - Кабінет Міністрів України;

III рівень - міністерства, відомства та інші центральні органи управління;

IV рівень - місцеві органи державної влади і управління;

V рівень - організації, установи та підприємства, що беруть участь у провадженні науково-технічної політики.

Верховна Рада України:

здійснює державне регулювання у сфері наукової і науково-технічної діяльності;

визначає основні засади і напрями державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності;

затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та загальнодержавні (національні) програми науково-технічного розвитку України;

здійснює інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання.

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади:

здійснює науково-технічну політику держави;

подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та їх матеріально-технічного забезпечення;

забезпечує реалізацію загальнодержавних науково-технічних програм;

затверджує державні (міжвідомчі) науково-технічні програми відповідно до визначених Верховною Радою України пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.

Галузева науково-технічна діяльність організується відповідними міністерствами і відомствами. Так, наприклад, відповідно затвердженому “Положенню…” Мінпаливенерго “організовує науково-технічну, інформаційну діяльність, пропаганду досягнень і передового досвіду, виробничу діяльність, сприяє створенню і відродженню сучасних інформаційних технологій та комп'ютерних мереж у паливно-енергетичному комплексі”.

Центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення у життя державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності є міністерство освіти і науки України, яке:

розробляє засади наукового і науково-технічного розвитку України;

забезпечує розвиток наукового і науково-технічного потенціалу України;

організує та координує інноваційну діяльність;

координує розвиток загальнодержавної системи науково-технічної інформації;

координує діяльність органів виконавчої влади щодо розроблення загальнодержавних наукових і науково-технічних програм та контролює їх виконання;

здійснює керівництво системою наукової і науково-технічної експертизи;

забезпечує інтеграцію вітчизняної науки у світовий науковий простір із збереженням і захистом національних пріоритетів;

здійснює інші повноваження, передбачені законодавством України.

Інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень:

здійснюють управління у сфері наукової та інноваційної діяльності і відповідають за рівень науково-технічного розвитку відповідних галузей;

визначають напрями розвитку наукового і науково-технологічного потенціалу галузей, спрямовують і контролюють діяльність підпорядкованих їм наукових організацій;

беруть участь у формуванні пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні, державних наукових та науково-технічних програм і державного замовлення;

формують програми науково-технічного розвитку відповідних галузей та організують їх виконання;

організують розроблення, освоєння та виробництво сучасної конкурентоспроможної продукції на основі використання нових високоефективних технологій, устаткування, матеріалів, інформаційного забезпечення;

готують пропозиції щодо вдосконалення економічного механізму забезпечення науково-технічного розвитку відповідних галузей.

здійснюють інші повноваження, передбачені законодавством України.

Верховна Рада Автономної республіки Крим, місцеві ради, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади щодо наукової та науково-технічної діяльності відповідно до їх компетенції:

- забезпечують виконання державних наукових та науково-технічних програм;

- розробляють та організують виконання регіональних (територіальних) програм науково-технічного розвитку;

- створюють місцеві інноваційні фонди відповідно до законодавства України;

- сприяють розвитку технопарків, технополісів, інноваційних бізнес інкубаторів;

- залучають відповідні наукові установи (за їх згодою) до вирішення проблем науково-технічного розвитку регіону.

17

Координаційні зв'язки;

Жорстко підпорядковані зв'язки.

Рис. 1. Схема взаємовідносин між учасниками інноваційного процесу.

3. Пряме державне регулювання розвитку науки і техніки

Пряме державне регулювання науково-технічної діяльності провадять за допомогою таких форм і методів: визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки, формування і реалізація національних, державних та міждержавних науково-технічних програм, формування і розміщення державного замовлення, бюджетне фінансування певних видів науково-технічної діяльності, проведення державної науково-технічної експертизи, створення системи науково-технічної інформації, ведення патентно-ліцензійної діяльності, проведення метрології, стандартизації та сертифікації продукції у науково-технічній сфері, формування та заохочення науково-технічних кадрів.

Пріоритетні напрями розвитку науки і техніки на підставі комплексного прогнозу соціально-економічного та науково-технічного розвитку держави визначає Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів.

Прогнозування забезпечують державні інституції: головні інститути міністерств і відомств разом з інститутами НАН України.

Державні органи та наукові організації розробляють відповідну концепцію з визначенням цілей, очікуваних економічних і соціальних результатів, структурних змін у виробництві та обґрунтовують потрібні для цього ресурси. Концепцію розглядає Кабінет Міністрів України, схвалена концепція є основою для формування державних науково-технічних програм наукових досліджень, створення та освоєння нових видів техніки і технології.

Державні наукові та науково-технічні програми є основним засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки шляхом концентрації науково-технічного потенціалу країни для розв'язання найважливіших природних, технічних і гуманітарних проблем.

Державні наукові та науково-технічні програми поділяються на:

- загальнодержавні (національні);

- державні (міжвідомчі);

- галузеві (багатогалузеві);

- регіональні (територіальні).

Статус державних наукових та науково-технічних програм мають також відповідні частини загальнодержавних програм економічного, соціально-культурного розвитку, охорони довкілля.

Основним засобом реалізації загальнодержавних програм є державні, галузеві та регіональні програми.

Державні наукові та науково-технічні програми формуються Міністерством освіти і науки України на основі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах.

Обсяги фінансування загальнодержавних науково-технічних програм щорічно визначаються Верховною Радою України при прийнятті Закону України «Про державний бюджет України».

Положення про державні наукові та науково-технічні програми затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Для вирішення важливих завдань в галузі науково-технічної діяльності введено державне замовлення.

Державне замовлення на науково-технічну продукцію щорічно формується Міністерством освіти і науки та Міністерством економіки України на основі переліку найважливіших розробок, спрямованих на створення новітніх технологій та продукції, і затверджується Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства України.

Для створення економічно сприятливих умов здійснення наукової і науково-технічної діяльності держава застосовує фінансово-кредитні та податкові важелі.

Одним із основних важелів здійснення державної політики у сфері наукової та науково-технічної діяльності є бюджетне фінансування.

Держава повинна забезпечувати бюджетне фінансування наукової та науково-технічної діяльності (крім видатків на оборону) у розмірі не менше 1,7 відсотка валового внутрішнього продукту України, але протягом останнього десятиріччя його рівень не перевищував 0,4%.

Видатки на наукову і науково-технічну діяльність є захищеними статтями видатків Державного бюджету України.

Бюджетне фінансування наукових досліджень здійснюється шляхом базового та програмно-цільового фінансування.

Базове фінансування надається для забезпечення:

фундаментальних наукових досліджень;

найважливіших для держави напрямів досліджень, у тому числі в інтересах національної безпеки та оборони;

розвитку інфраструктури наукової і науково-технічної діяльності;

збереження наукових об'єктів, що становлять національне надбання;

підготовки наукових кадрів.

Перелік наукових установ та вищих навчальних закладів, яким надається базове фінансування для здійснення наукової і науково-технічної діяльності, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Програмно-цільове фінансування здійснюється, як правило, на конкурсній основі для:

науково-технічних програм і окремих розробок, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

забезпечення проведення найважливіших прикладних науково-технічних розробок, які виконуються за державним замовленням;

проектів, що виконуються в межах міжнародного науково-технічного співробітництва.

Бюджетне фінансування наукової і науково-технічної діяльності здійснюється відповідно до законодавства України.

Згідно з Законом України “Про пріоритетні ”напрями розвитку науки і техніки” від 11.07.2001 р. “обсяг коштів на фінансування державних наукових і науково-технічних програм за пріоритетними напрямами науки і техніки затверджується у Законі про Державний бюджет України на відповідний рік у розмірі не менше 30 відсотків загального обсягу фінансування видатків на науку з Державного бюджету України”.

З метою фінансового забезпечення проведення державної політики у науковій і науково-технічній діяльності і заходів, спрямованих на розвиток та використання досягнень науки в Україні, створюється Державний інноваційний фонд, положення про який затверджується Кабінетом Міністрів України.

Державний інноваційний фонд підпорядковується Міністерству освіти і науки України.

Державний інноваційний фонд здійснює на конкурсних засадах фінансову та матеріально-технічну підтримку заходів, спрямованих на впровадження пріоритетних науково-технічних розробок та новітніх технологій у виробництво, технічне його переоснащення, освоєння випуску нових видів конкурентоспроможної продукції.

Кошти Державного інноваційного фонду формуються за рахунок зборів до цього фонду, встановлених законодавством України, а також позабюджетних коштів, одержаних від повернення позик, інвестиційних вкладів, лізингових платежів, надходжень від сумісної діяльності з виконавцями інноваційних проектів, добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, та інших надходжень, що не суперечать законодавству України.

Для суб'єктів науково-технічної діяльності запроваджено податкові пільги. Зокрема, державні навчально-виховні заклади, наукові установи й організації, діяльність яких повністю або частково фінансують з бюджету, звільнені від сплати податків. В Україні деякий час використовували й інші податкові пільги.

З метою підтримки ефективного розвитку науки і техніки наукові дослідження і розробки для потреб держави виконують за контрактом. Порядок формування і виконання замовлень на проведення наукових досліджень і розробок, проектних і конструкторських робіт за рахунок коштів державного бюджету затверджено постановою Кабінету Міністрів України.

4. Амортизаційні відрахування як джерело розвитку науки і техніки

Особливе місце серед важелів державної підтримки розвитку НТП посідає застосування політики прискореної амортизації.

Амортизаційні відрахування мають конкретне і цільове призначення - відновлення основних засобів, які вибули внаслідок фізичного зношення, погіршення якості, морального старіння. Теоретично амортизаційні відрахування можуть забезпечити лише просте відтворення.

Останніми роками знижуються обсяги централізованих капіталовкладень Деякі дослідники пояснюють це зростанням обсягів амортизаційних відрахувань, тобто власних джерел фінансування. Однак за даними авторитетних експертів у 1991-1996рр. підприємства не мали коштів не тільки на розширене, а й на просте відтворення. Тому важливим є збільшення обсягів власних фінансово-інвестиційних ресурсів.

Одним з таких джерел є амортизаційні відрахування та прибуток. Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» введено новий принцип нарахування амортизації фондів.

Усі види основних фондів розподілені на чотири групи.

Група 1 - будівлі, споруди та їхні структурні компоненти і передавальні пристрої, в тому числі житлові будинки та їх частини. Норма амортизації - 1,25% від балансової вартості на квартал для ОФ, які придбані до 01.01.04р. і 2% для ОФ, які придбані після 01.01.04р.

Група 2 - транспортні засоби; меблі; офісне устаткування; побутові, електромеханічні пристрої та інструменти; конторське (офісне) обладнання, пристрої та приладдя до них. Норма амортизації 6,25% або 10% на квартал.

Група 3 - інші основні фонди, не введені до першої, другої та четвертої груп. Норма амортизації відповідно 3,75% або 6%.

Група 4 - ЕОМ, інші машини для автоматичної обробки інформації, їх програмне забезпечення, інформаційні системи, телефони, мікрофони, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів. Норма амортизації 15% на квартал.

Законодавством України передбачена і прискорена амортизація. Платник податку може самостійно прийняти рішення про застосування прискореної амортизації основних фондів групи 3 за такими нормами: 1-й рік експлуатації - 15%; 2-й - 30; 3-й- 20; 4-й - 15; 5-й - 10; 6-й - 5; 7-й - 5%.

У разі застосування цього методу підприємство не має права проводити щорічну індексацію балансової вартості основних фондів.

Прискорена амортизація дає підприємству очевидні вигоди, а саме:

"страхує" фірму від втрат унаслідок морального знецінення елементів основного капіталу;

зменшує розміри оподаткованого прибутку і, відповідно, податкові платежі;

частково захищає фірму від інфляційних втрат;

надає податкову пільгу, яку отримують підприємства, що інвестували грошові кошти в основний капітал.

Сьогодні прискорену амортизацію вітчизняні фірми практично не застосовують.

В амортизаційній політиці держави останніми роками Кабінет Міністрів ставив перед собою переважно фіскальні цілі. Донедавна 25% амортизаційних сум підприємства переказували до бюджету для використання цих коштів на конверсію підприємств ВПК. Результати виявились невтішні: для конверсії коштів не вистачало, крім того, не було контролю за їх цільовим використанням. У підсумку продовжували «вимиватись» обігові кошти підприємств.

Після тривалої критики цієї політики уряд визнав, що амортизаційні суми повинні належати тільки підприємству й використовуватися для оновлення і розширеного відтворення основних фондів. Однак, підприємства не змогли скористатися добрими намірами тому, що для забезпечення фіскальних інтересів уряд, законодавці зробили обхідний маневр - амортизаційні норми використовувались з понижуючим коефіцієнтом: у 1997р. - 0,7; початок 1998р. - 0,6; у 1998р. - початок 1999р. уряд перейшов до 10% податку на амортизаційні відрахування. Однак Верховна Рада Законом «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» скасувала ці стягнення і ввела понижувальний коефіцієнт 0,8 до норм амортизації.

Непопулярність методів прискореної амортизації В Україні пояснюється незначною податковою пільгою порівняно з втратами від інфляції. В умовах високої інфляції амортизаційні відрахування як джерело інвестицій втрачають своє значення.

Застосування прискореної амортизації обмежує жорсткий порядок її цільового використання. У разі ж нецільового використання амортизацію оподатковують за ставкою податку на прибуток. Однак така амортизаційна політика зовсім не стимулює залучення підприємствами інвестицій. Крім того, оподаткування нецільового застосування амортизації породжує подвійне оподаткування доходів підприємства. До речі, в США відмовились від спроб пов'язати прискорену амортизацію з практикою відновлення активів (основного капіталу).

Інтерес до прискореної амортизації послаблює і практика переоцінки основних фондів. Виконані у попередні роки переоцінки основних фондів здеформували співвідношення між їхньою балансовою і ринковою вартістю. Активна частина основних фондів (машини, обладнання тощо) була оцінена зі суттєвим завищенням порівняно з їхньою поточною ринковою вартістю, а пасивна (будинки, споруди тощо) - з суттєвим заниженням. На практиці це означає, що старий верстат, наприклад, коштує набагато більше, ніж новий Окрім того. не важко передбачити, що підприємства намагатимуться занижувати вартість основних фондів під час переоцінок з метою зменшення податку на майно. За такої стратегії застосування методів прискореної амортизації як податкового стимулу для сприяння інвестування не спрацьовує.

Водночас прискорена амортизація має важливе значення для динамічних, прибуткових інноваційних підприємств. Методи прискореної амортизації самі по собі не стимулюють або мало стимулюють фірми до інвестицій, однак вони можуть заохочувати вже діючі підприємства і таким чином прискорювати розвиток економіки.

Амортизаційна політика держави повинна передбачати застосування таких методів амортизаційних списань і норм, які дають змогу в короткі терміни відшкодувати раніше зроблені інвестиції.

Література

1. Василенко В.О., Шматько В.Г. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник / За ред.. В.О. Василенка. - К.: ЦУЛ Фенікс, 2008. - 440с.

2. Закон України «Про інноваційну діяльність» // ВВРУ. - 2008. - №36. - Ст.. 266.

3. Закон України «Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні» // ВВРУ. - 2009. - №13. - Ст.93.

4. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку формування і виконання заказу на проведення наукових досліджень і розробок, проектних та конструкторських робіт за рахунок державного бюджету» // Збірник урядових нормативних актів України. - 2009. - №35. - ст. 671.

5. Виробничій менеджмент: Навч. посібник / За заг. ред. д.е.н., проф. С.Ф. Поважного. - Д.: ДонДУУ, 2009. - 493 с.

6. Сілаєв В.І. Стратегія оновлення продукції: Стислий конспект лекцій. - Д.: ДонДАУ, 2008. - 60с.