2

Предмет і метод економічної теорії

Вступ

Темою роботи є “Предмет і метод економічної теорії”. При розгляданні цієї роботи поставлено за мету висвітлити значення економіки для життя людей, розглянути такі питання як економічні відносини, закони, засоби й методи економічного аналізу.

Кожна наука має свій предмет вивчення. З іншими спорідненими науками вона пов'язана через об'єкт дослідження: наприклад, сукупність економічних наук об'єднується розглядом проблем народного господарства. Якою б розмаїтою не була людська діяльність, вона повинна мати власну основу. Такою основою є економічне життя суспільства, тісно пов'язане з потребами та інтересами людей. У перекладі з грецької слово "економіка" означає мистецтво ведення домашнього господарства (oikos -- дім, домашнє господарство; nomos -- вчення, закон). Вперше цей термін ввів Арістотель (III ст. до н. е.). Він поділив науку про багатство на економіку та хремастику. Під першою він розумів виробництво благ для задоволення потреб людей, під другою -- накопичення грошей, до якого ставився негативно.

Предметом економічної теорії в її політекономічному аспекті є вивчення економічних виробничих відносин в їх взаємодії з продуктивними силами та організацією управління і ефективного ведення господарства як чинників суспільного багатства.

Метод економічної теорії -- шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, мисленого відтворення у теорії діалектики, у системі економічних законів та категорій цієї взаємодії.

Розділ І. Предмет економічної теорії

1.1 Предмет і об'єкт вивчення економічної теорії

Мислителі стародавнього світу робили спроби з'ясувати внутрішні підвалини економічного розвитку та формували окремі елементи економічних знань. З тих пір, як давньогрецький філософ Ксенофонт (IV--III ст. до н. е.) започаткував нову на той час економічну науку в творах "Економіка" та "Про доходи", зміст її невпізнанне змінився. По-перше, ведення господарства та управління ним здійснюються тепер не тільки в рамках сім'ї, а й у межах регіону, країни, групи держав, всього світу. По-друге, воно організується не тільки за територіальною, а й за виробничою ознакою. Отже, нині поняття "економіка" охоплює: сім'ю, підприємство (фірму); народне господарство певної країни чи його частину; сукупність взаємопов'язаних господарств груп країн, об'єднаних у різноманітні інтегральні організації; світове господарство як суперечливу цілісність взаємозалежних народних господарств усіх країн та їхніх об'єднань.

Економіка як наука, тобто як систематизоване знання про сутність економічних явищ і процесів, почала оформлятися лише в XVII--XVIII ст. паралельно з бурхливим розвитком ринкового господарства.

В економічній науці ще з часів У. Петті (XVII ст.) почався процес диференціації знань. Тепер це система дисциплін. Підготовка економістів в Україні сьогодні ведеться більше ніж за 50 спеціальностями.

Є багато сучасних визначень поняття економічна наука. Серед них головними є ті, які визначають її як науку, що вивчає: 1) умови і форми, в яких відбуваються виробництво й обмін та відповідний розподіл продуктів між людьми; 2) шляхи розв'язання проблеми організації споживання і виробництва; 3) проблеми використання обмежених виробничих факторів (землі, праці, обладнання, технічних знань), а також фінансових ресурсів для виробництва й розподілу продуктів між членами суспільства; 4) закономірності руху цін, грошей, норми відсотка, капіталу та прибутку для вироблення державою відповідної політики впливу на економічне життя і т. ін.

Кожний із цих підходів визначає лише певну сферу економіки й тому не охоплює повністю її систему. Власне, це визначення економічних наук, які вивчають різні аспекти багатогранного економічного життя. Однак усі вони підкреслюють тісний зв'язок економіки з виробництвом і ринком.

Об'єктом вивчення всіх економічних наук є економіка в цілому. Якщо об'єкт вивчення для них є спільним, то предмети вивчення різні. "Сім'я" економічних наук безперервно зростає. У її структурі, якщо виходити з вивчення не окремих функціональних сторін або галузей суспільного виробництва, чим займаються конкретні економічні науки, а економічної системи в цілому, економічна теорія, безумовно, відіграє головну роль.

Економічна історія та історія економічних учень також вивчають економічну систему в цілому, але в різних аспектах. Перша досліджує конкретні форми функціонування і розвитку економічних систем у різні історичні епохи з урахуванням національних, природних, політичних та інших особливостей конкретних країн (або груп їх). Друга аналізує відображення в свідомості різноманітних суспільних верств тих економічних відносин, які існують на певному часовому відрізку. Історія економічних учень розкриває також об'єктивні витоки виникнення різноманітних шкіл і напрямів в економічній науці.

Окрему групу утворюють спеціальні (функціональні) підрозділи економічної науки: економічна статистика, економіка праці, фінанси, кредити, грошовий обіг, бухгалтерський облік і т. ін.

Найбільшу групу складають галузеві економічні науки, які вивчають специфіку прояву економічних виробничих відносин, їхніх законів і функціональних систем (управління виробництвом, грошово-фінансовий механізм і т. ін.) в різних сферах суспільного виробництва. Найбільш загальною галузевою наукою є економіка промисловості. Однак і вона поділяється на економіку хімічної, металургійної, нафтодобувної та інших галузей промисловості, оскільки постійно розвивається суспільний поділ праці, відокремлюються відносно самостійні галузі виробництва і, як наслідок, усе більш конкретизуються економічні дисципліни.

У зв'язку з тим, що нематеріальна сфера (наука, освіта, охорона здоров'я і т. ін.) тісно пов'язана з галузями матеріального виробництва, бере участь у розподілі, обміні й споживанні суспільного продукту, економічна сторона властива як матеріальній, так і нематеріальній виробничій діяльності людей. Виділяються нові галузеві економічні дисципліни: економіка сфери послуг, економіка освіти, економіка туризму й т. ін.

Наскільки об'єктом вивчення всіх економічних наук, поряд зі специфічним предметом кожної з них, є відносини і зв'язки між людьми в процесі їхньої економічної діяльності, настільки взаємодіють науки й через обмін інформацією, використання результатів досліджень суміжних наук і т. ін. Методологічно основою системи економічних наук є економічна теорія.

Об'єктом економічної теорії є економіка в цілому (на мікро-, макро- і глобальному рівнях). Мікрорівень економіки бере початок із сім'ї; фірма (підприємство) є основною його ланкою. Макрорівень охоплює господарство країни в цілому, а глобальний -- міждержавні економічні об'єднання і світове господарство.

Багатоаспектність змісту економіки зумовлює різноманітність напрямів вивчення економічного життя суспільства: в центрі уваги постають економічні виробничі відносини, проблеми ефективності економічної системи, особливості різних систем господарювання тощо.

Важливе значення має вивчення світового досвіду розвитку економічної теорії та відповідних навчальних дисциплін. Так, розглядаючи предмет економіки, П. Самуельсон і Р. Нордхаус наголошують на тому, що люди обирають спосіб використання обмежених виробничих ресурсів для виробництва різних продуктів і розподілу їх між членами суспільства. Якщо виходити з прагматичної спрямованості навчального процесу, то такий підхід цілком виправданий.

Економічна теорія досліджує не тільки проблеми оптимізації виробництва при обмежених ресурсах, а й економічні форми та закономірності, в яких здійснюється суспільне відтворення в цілому. Учені не відкидають політико-економічного аналізу, оскільки економічну науку не можна звести до конкретно-економічного знання.

Термін політична економія щодо економічної теорії було застосовано ще французьким меркантилістом А. Монкретьєном у праці "Трактат політичної економії", написаній у 1615 p. З грецької politikos перекладається як державний, суспільний. Таким чином, цей термін можна трактувати як науку про ведення господарства в державі, суспільстві.

У підручнику "Economics", який неодноразово перевидавався в Лондоні, Нью-Йорку, Москві, Києві, його автори К.Р. Макконнелл і С.Л. Брю зазначають, що політеконом тепер входить як неодмінний член до складу вищих урядових рад. Монументальні праці з основ політичної економії постійно з'являються в різних країнах світу.

Розвиток предмета економічної теорії в її політекономічному аспекті, як і будь-якої науки, безмежний, завершення певних його напрямів, проявів веде одночасно до появи і становлення нових.

Економіка як народне господарство має дві сторони вираження: по-перше, як матеріально-натуральне наповнення, по-друге, як сукупність економічних виробничих відносин, що пов'язують процеси власного виробництва, розподілу, обміну та споживання суспільного продукту як фази постійного відтворення економіки.

Матеріально-натуральне наповнення економіки виявляється в продуктивних силах, виробничих ресурсах суспільства, фактори виробництва (рис. 1), що відображають систему відносин "людина -- природа". До них належить передусім робоча сила як здібність людини творити в матеріальній, соціальній та духовній сферах. Особливо важливими її проявами є підприємницькі здібності. Робоча сила втілюється у трудових ресурсах. Це особистий фактор виробництва.

Другою складовою продуктивних сил є уречевлений фактор виробництва, тобто засоби виробництва, які людина використовує в процесі праці, спрямованої на забезпечення своїх матеріальних, соціальних та духовних потреб.

Засоби виробництва поділяють на предмети і засоби праці. Перші охоплюють предмети, дані природою, та ті, що в процесі праці переробляються чи обробляються з метою одержання готової продукції для особистого чи виробничого використання. До других належать, по-перше, машини, устаткування, інструменти та інші технічні знаряддя; по-друге, технологічні процеси та енергопостачання; по-третє, автоматизовані системи управління (АСУ), електронно-обчислювальні машини (ЕОМ) тощо. Центральне місце в системі засобів праці посідають накопичені людством знання.

Людина живе у світі обмежених можливостей. Обмежені її фізичні та інтелектуальні здібності, час, який вона може приділити тому чи іншому заняттю, засоби, які можуть бути використані для досягнення поставленої мети. Обмеженість наявних ресурсів була і є головною й досить жорсткою умовою, яка нашаровується об'єктивною реальністю на розміри і можливості зростання особистого та суспільного багатства. Однак це стосується конкретної людини та конкретних умов існування суспільства.

Щодо розвитку суспільства в цілому в історичній перспективі можливості людини необмежені. Протягом багатовікової історії людина суттєво розсунула рамки зазначених та інших обмежень. Проте перед індивідом, як і перед суспільством у цілому, завжди на кожному етапі постає проблема вибору напрямів та способів використання обмежених ресурсів. Її можна вирішувати різними методами, які лежать у площині економіки. Серйозною проблемою є не тільки виробництво, а й розподіл його продуктів між різними верствами населення.

Рис. 1. Загальна структура продуктивних сил суспільства

Виробничі ресурси (праця, засоби виробництва, особливо земля) обмежені, оскільки потреби людей постійно зростають. Обмеженість ресурсів і благ, що виробляються на їхній основі, породжує інститут власності, адже власник ресурсів і благ стає господарем життя. Отже, необхідно ефективно використовувати землю, її надра, сировину, засоби праці й саму працю людей. Тому гостро стоїть проблема раціонального використання обмежених ресурсів, яка розв'язується на основі вибору найбільш ефективного зростання виробництва. Якщо економічний розвиток здійснюється на незмінній технологічній основі, вступає в дію закон спадаючої продуктивності виробництва.

Відносне й абсолютне скорочення виробничих ресурсів суспільства при постійному зростанні потреб стимулює розвиток техніки й технології. Зміни в технологічній основі суспільства ведуть до змін в економічних взаємозв'язках у виробництві, в економічних виробничих відносинах. У свою чергу, економічні виробничі відносини, що змінилися, відкривають простір для розвитку факторів виробництва, виробничих ресурсів, які нейтралізують дію закону спадаючої продуктивності факторів виробництва на основі закону відповідності економічних виробничих відносин характеру та рівню розвитку продуктивних сил.

Сукупність економічних виробничих відносин у широкому розумінні представлена техніко-економічними, організаційно-економічними та соціально-економічними відносинами. Суто економічні виробничі відносини, про які йдеться при визначенні конкретного предмета економічної теорії в її політекономічному аспекті, представлені переважно організаційно-економічними та соціально-економічними відносинами. Економіка як наука, тобто як систематизоване знання про сутність економічних явищ та процесів, почала оформлятися лише в XVII--XVIII ст. паралельно з бурхливим розвитком ринкового господарства.

1.2 Економічні виробничі відносини

Вивчення політекономічного аспекту економічної теорії означає дослідження розвитку економічних явищ і процесів через пізнання організаційно-економічних і соціально-економічних виробничих відносин (рис. 2). Головним завданням політекономічного аспекту є характеристика засад економічних систем через аналіз організаційно-економічних і соціально-економічних виробничих відносин.

У процесі організації виробництва виникають загальні організаційно-економічні відносини, які відбивають певний його рівень. Вони відображаються такими абстрактно-загальними категоріями, як праця, засоби виробництва, поділ праці тощо, і виражають систему відносин "людина -- виробництво".

Організаційно-економічні відносини безпосередньо пов'язані з продуктивними силами. Вони виникають з приводу трудової діяльності, кооперації праці, обміну засобами виробництва тощо. В цілому ці відносини втілені в господарській системі організації та управління економікою на різних рівнях.

Рис. 2. Загальна структура економічних виробничих відносин

Конкретні організаційно-економічні відносини відображені у господарських системах окремих галузей суспільного виробництва -- економіка промисловості, сільського господарства, торгівлі, охорони здоров'я тощо. Їхню специфіку вивчають конкретні економічні науки. До загальних організаційно-економічних відносин належать форми і методи господарювання, характерні для всіх галузей економіки. Серед останніх сьогодні виділяють, по-перше, ринкову систему, в центрі якої -- товарно-грошові відносини; по-друге, підприємництво, засноване на ефективному веденні господарства. Загальні організаційно-господарські відносини -- це і відносини у сфері грошового обігу, ціноутворення, фінансів, кредиту, маркетингу, менеджменту, біржової справи тощо. Саме вони, оскільки не охоплюються конкретними економічними науками, належать до загальної економічної теорії.

Соціально-економічні відносини зумовлюють систему зв'язків "людина -- людина". До них належать закономірності розвитку відносин власності (передусім на засоби виробництва), тісно пов'язаних з ними розподілу і відтворення суспільного виробництва в цілому як економічного кругообігу, який відбувається через виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів і послуг.

Дослідження соціально-економічних відносин розкриває соціальні можливості інтеграційних процесів у сучасному суспільстві та управлінні господарством. Воно також дає можливість визначати ступінь відповідності економічної діяльності вимогам зростання суспільного багатства і пов'язаним з ним інтересам переважної більшості членів суспільства.

Дослідження соціально-економічних відносин показує, хто реально володіє засобами виробництва та фінансами, привласнює їх, тобто в чиїх інтересах відбувається розподіл вироблених продуктів та послуг, і, нарешті, як і скільки трудівник працює на себе та на інших членів суспільства.

Економічні виробничі відносини відповідають певній формі власності на засоби виробництва, що склалася історично, та діалектичне взаємодіють з продуктивними силами як факторами виробництва, його ресурсами.

Поняття власність -- одне з центральних у курсі економічної теорії. Власність існує на трьох рівнях. Перший -- матеріально-натуральний (заводи, ферми, лікарні, навчальні та наукові заклади тощо), другий -- юридичний (правове оформлення володіння, розпорядження ним та його використання), третій -- політекономічний, який відображає реальне, а не юридичне присвоєння результатів економічної діяльності.

До організаційно-економічних форм власності належать індивідуальна, колективна, державна тощо; до соціально-економічних -- приватна, суспільна (остання може бути місцевого, загальнодержавного і навіть загальносвітового рівня), змішана. Кожна з них має свою сферу оптимального застосування. Загальним критерієм ефективності тієї чи іншої форми власності виступає міра відчуження виробника від засобів виробництва та його результатів. У певному суспільстві одна з форм власності є панівною. Відповідно до неї складаються соціально-економічні відносини.

Розділ ІІ. Метод економічної теорії та його складові елементи

2.1 Поняття і структура методу економічної теорії та його вихідні елементи

Термін "метод" походить від грецького слова "methodas", яке буквально означає: "шлях до чогось", "шлях пізнання" (або дослідження), "вчення", "теорія". У найбільш загальному філософському значенні метод означає засіб пізнання як певну сукупність або систему прийомів і операцій для мисленого відтворення предмета, що вивчається.

Метод економічної теорії -- шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, мисленого відтворення у теорії діалектики, у системі економічних законів та категорій цієї взаємодії.

Система таких прийомів і операцій не може бути довільною. Вона повинна узгоджуватися з об'єктивними законами розвитку самої дійсності. Тому вчення про цю систему прийомів, способів пізнання і перетворення світу вивчає наука методологія. Назва "методологія" походить від грецьких слів "метод" і "логос" -- "слово", "поняття", "вчення", Об'єктивними законами розвитку дійсності є насамперед закони діалектики, які відображають закони розвитку природи, суспільства і мислення.

Діалектичний метод -- гносеологічне й логічне відображення всієї діалектики.

Водночас до складу цього методу слід віднести й суб'єктивний підхід, за якого об'єктом економічного аналізу стає поведінка людини, а отже, людська діяльність. Найважливішими категоріями такого підходу є потреби, інтереси, цілі людини, корисність, споживча вартість.

Метод економічної теорії, як і предмет цієї науки, складається з елементів, головними з яких є 1) філософські і загальнонаукові принципи; 2) закони діалектики; 3) категорії філософії; 4) закони і категорії економічної теорії; 5) раціональні засоби й методи економічного аналізу, які використовують західні науковці.

До філософських належать принципи матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо. До загольнонаукових принципів і методів -- принцип системності, структурно-функціональний підхід, методи аналізу і синтезу, індукції та дедукції тощо. Основні закони діалектики -- закон єдності та боротьби протилежностей, закон кількісно-якісних змін і закон заперечення заперечення. Інструментом економічного дослідження є такі категорії філософії, як кількість і якість, сутність і явище, зміст і форма тощо.

Три перших групи структурних елементів діалектичного методу не механічно накладаються на економічні явища і процеси, що вивчаються, а відображаються через метод економічної теорії (як окремої науки). При цьому вони набувають специфічних форм застосування, органічно вплітаються в економічне дослідження. Усі три групи елементів діалектичного методу у поєднанні з категоріями економічної науки та з раціональними засобами і методами економічного аналізу, які використовують західні науковці, утворюють систему інструментів і методів пізнання економічних відносин. Водночас кожен із цих структурних елементів діалектичного методу відіграє неоднакову роль у пізнанні виробничих відносин конкретного (наприклад капіталістичного) способу виробництва чи окремих його стадій, етапів.

Найелементарнішою, найпростішою клітиною в системі теоретичного знання, а водночас вихідним елементом у системі діалектики є метод абстракції.

Метод абстракції -- метод, який передбачає відмову від поверхневих, несуттєвих сторін явища для розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих і загальних зв'язків, дійсної тенденції руху.

Результатом абстракції (поряд з використанням інших елементів діалектики) є обґрунтування економічних категорій. Абстракція лише відображає у формі думки зміст, закладений у речах,

Для пізнання економічних явищ і процесів використовують абстракції першого, другого і наступних рівнів. Чим ширші, місткіші абстракції виробляє економічна теорія, тим повніше й точніше вони відображають дійсність, тим ефективніше їх використання як інструменту пізнання.

Визначення абстракції як процесу мисленого виокремлення істотних ознак й ігнорування неістотних є лише одним з аспектів цього методу пізнання. Другий важливий аспект -- необхідність розгляду певних економічних явищ або процесів під певним кутом зору за одночасного ігнорування всіх інших властивостей. Так, з погляду суспільного способу виробництва продуктивні сили належать до його речового змісту, виробничі відносини, або відносини економічної власності, -- до суспільної форми, отже, суспільно-економічна сторона продуктивних сил у цьому випадку відсутня. Коли розглядають структуру й систему самих продуктивних сил як відносно самостійної сторони суспільного способу виробництва з властивими їм внутрішніми законами, суперечностями, то у цій системі виділяють природний, техніко-економічний та соціально-економічний аспекти. У першому випадку продуктивні сили слід розуміти як природні сили з властивими їм законами органічної та неорганічної природи. У другому -- сили природи залучаються у виробництво у формі машин, споруд тощо. Соціально-економічний аспект цієї системи розкриває взаємодію сукупного робітника, суспільного індивіда із засобами виробництва та іншими елементами продуктивних сил з погляду речового змісту, споживчої вартості. У такому разі говорять про суспільні продуктивні сили.

Щоб абстракція була науковою, слід визначити межі абстрагування, довести, що певний аспект економічного явища або процесу не впливає на їх внутрішню сутність, закони розвитку й функціонування.

Метод абстракції органічно пов'язаний із поняттям конкретного, оскільки абстракція -- це щабель до з'ясування сутності конкретного. Вона є однією зі сторін, граней, ланок, частин конкретного і тому становить його протилежність.

Конкретне -- цілісний об'єкт в єдності його різноманітних сторін, властивостей, рис.

Кожна з цих сторін після її виокремлення за допомогою методу аналізу, з'ясування сутності через принцип суперечності може бути розкрита у певному визначенні. Наприклад, суспільний спосіб виробництва у діалектичній взаємодії двох його сторін є об'єктом дослідження. Окремо з'ясовують сутність продуктивних сил і виробничих відносин, або відносин економічної власності. Продуктивні сили складаються з декількох елементів, кожний з яких спершу розглядають осібно. Відтак вивчають їх взаємодію. Тому конкретне є синтезом багатьох визначень, а отже, єдністю різноманітного. Водночас в уяві, чуттєвому сприйнятті вихідним пунктом є конкретне. Перш ніж аналізувати продуктивні сили й виробничі відносини, ми усвідомлюємо, що вони є складовими частинами суспільного способу виробництва, що відносини власності на засоби виробництва -- складова частина всієї системи відносин власності тощо. Але в процесі мислення, пізнання вихідним є абстрактне, а конкретне постає як процес синтезу, як результат, а не вихідний продукт. Реальний об'єкт у процесі пізнання окремих його сторін повинен увесь час перебувати в уяві дослідника як передумова. Загалом процес пізнання з урахуванням діалектичної єдності абстрактного і конкретного -- це рух думки від конкретного (в уяві, спостереженні) до абстрактного і від абстрактного до конкретного, але вже дослідженого, як до результату синтезу здобутих раніше знань про окремі його сторони.

Метод сходження від абстрактного до конкретного -- перехід від загальних і збіднених за змістом понять до розчленованих і багатших за змістом.

При переході від абстрактного до конкретного слід пам'ятати про їх відносну самостійність, про неприпустимість безпосереднього виведення конкретного з абстрактного. Вони пов'язані між собою низкою проміжних ланок, форм. Так, для пізнання життя як однієї з форм матерії необхідно проаналізувати розвиток матерії від нижчих форм до вищих, низку проміжних форм. Неправильне розуміння співвідношення між абстрактним і конкретним призводить до грубого емпіризму і схоластики.

Важливим засобом пізнання економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил є поєднання аналізу й синтезу.

Аналіз -- розчленування предмета (явища чи процесу) на складові частини, окремі сторони.

Так, систему виробничих відносин розчленовують на відносини в окремих сферах суспільного відтворення, а в системі продуктивних сил виокремлюють елементи, які підлягають самостійному розгляду. Таким чином відбувається обгрунтування окремих економічних категорій.

Синтез -- поєднання розрізнених раніше частин і сторін у цілісність з урахуванням взаємозв'язків між ними.

Синтез дає можливість комплексно дослідити сутність явищ і процесів.

2.2 Економічні закони і категорії

Політекономічний аспект економічної теорії охоплює також аналіз економічних законів та їхньої взаємодії.

Організаційно-економічні та соціально-економічні виробничі відносини відтворюються постійно в найрізноманітніших формах і поєднаннях. Поняття, які відображають в узагальненому вигляді умови економічного життя суспільства, називають економічними категоріями (наприклад, "товар", "вартість", "прибуток", "національний дохід" тощо). Економічні категорії відбивають сутність економічних явищ і процесів.

Економічні закони виявляють об'єктивні, стійкі причинно-наслідкові зв'язки як у середині виробничих відносин, економічних процесів і явищ, так і між ними, розкривають сутність зв'язків (наприклад, закони вартості, середнього або монопольного прибутку, співвідношення між складовими національного доходу). Економічні закони не можуть бути незмінними, оскільки економічні процеси не є чимось застиглим.

Розрізняють економічні закони всезагальні, загальні та специфічні.

Всезагальні закони відбивають співвідношення між продуктивними силами й економічними виробничими відносинами, їхню взаємодію. Це закони відповідності економічних виробничих відносин характеру і рівню продуктивних сил, економії часу, підвищення потреб тощо. Суспільному виробництву завжди притаманні риси виробничого процесу як такого, незалежно від його соціально-економічної структури. Пізнання все-загальних економічних законів допомагає осягнути фундаментальні основи та послідовність розвитку людського суспільства.

Загальні закони відображають взаємозв'язок між продуктивними силами та організаційно-економічними відносинами (наприклад, закони товарного виробництва).

Специфічні закони розкривають рівень розвитку організаційно та соціально-економічних виробничих відносин (наприклад, закони додаткової вартості, середнього або монопольного прибутку). Так, відносини "товар -- товар" на певному етапі трансформуються у "товар -- гроші -- товар" і згодом -- у "гроші -- товар -- гроші", залежно від ступеня розвитку суспільства. Специфічні економічні закони, з одного боку, характеризують певну економічну систему в процесі її розвитку, з іншого -- окремі її сфери.

Загальною основою дії економічних законів є об'єктивна, суперечлива біосоціальна сутність людської істоти. Біологічна сутність людини відображає її об'єктивні природні характеристики. Соціальна сутність є породженням об'єктивного процесу розвитку людського суспільства. Звідси економічні закони породжуються об'єктивною реальністю, яка створює саму людину.

Розрізняються сутність економічного закону, механізм його дії та використання. Щодо економічних законів застосовують такі категорії діалектики, як кількість і якість, зміст і форма, ціле і часткове, суперечність тощо.

За певних умов людина спроможна використовувати економічні закони у своїх інтересах. Свідоме, узгоджене господарювання неможливе без пізнання економічних законів. Перші спроби вивчення економічних процесів та явищ були зроблені ще в працях Ксенофонта, Платона, Арістотеля, Сенеки, Юлія Цезаря, мислителів Давнього Єгипту, Китаю, Індії та ін. Формування економічної науки належить до тих часів нової історії людства, коли товарне господарство почало набувати загального характеру. Сьогодні воно охоплює сферу як матеріального (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, торгівлю, комунальне господарство, побутове обслуговування), так і нематеріального виробництва (охорону здоров'я, освіту, наукове консультування тощо).

Оскільки товарні відносини охопили передусім сферу торгівлі, то й першою в нові часи (XV--XVII ст.) склалася школа меркантилістів (від італ. mercante -- торговець, купець). Вона ототожнювала багатство з грошима, золотом, нагромадження яких у той період відбувалося через торгівлю. Меркантилісти виходили з того, що джерелом багатства суспільства є торгівля.

У XVIII ст. виникла школа фізіократів. Її представники Ф. Кене та П. Буагільбер перенесли питання про походження багатства із сфери обігу в сферу виробництва. Однак вони вважали, що багатство створюється лише в сільському господарстві. А вже в працях таких видатних представників класичної політекономії, як У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, С. Сісмонді, головним об'єктом дослідження стало саме виробництво, незважаючи на його галузеві особливості. Велике значення мали праці А. Сміта "Дослідження про природу та причини багатства народів" (1776) і Д. Рікардо "Начала політичної економії та оподаткування" (1817). А. Сміт і Д. Рікардо виявили, що прибуток підприємця втілює неоплачену працю найманих робітників. Д. Рікардо відкрив закономірність, k яка виражає співвідношення між оплаченою (заробітна плата робітників) та неоплаченою працею (прибуток підприємця), і довів, що прибуток високий або низький у тій І самій пропорції, в якій низька або висока заробітна плата. Отже, класичною політекономією було започатковано трудову теорію вартості.

Подальший розвиток економічної теорії відбувався за двома основними напрямами. І, Марксистський аналіз завершив створення розпочатої класиками теорії трудової вартості.

На основі відкриття К. Марксом двоїстого характеру праці, що міститься в товарі, та всебічного обґрунтування поняття додаткової вартості, яке набуло пріоритетного значення в дослідженнях його численних послідовників в усьому світі, було розкрито економічну сутність експлуатації людини людиною. Головна праця К. Маркса "Капітал" (т. 1, 1867) стала віхою в історії.

Іншим шляхом розробки економічної теорії, що знайшов своє концентроване вираження у роботах А. Маршалла та його послідовників, стало пріоритетне дослідження проблеми економічної ефективності з використанням теорії граничної корисності. Основну працю А. Маршалла "Принципи економіки (економікс)" було видано в 1890 р.

Важливе значення у розробці економічної теорії відіграла праця Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" (1936), у якій значне місце відведено дослідженню державного регулювання економіки. Суттєві доробки в економічну теорію внесли радянські економісти з дослідження проблем економічного планування та соціального захисту населення. Ці доробки після тривалого соціального громадянського напруження були відповідно використані західними суспільствами завдяки їх відкритому характеру. Водночас занепадаюча командно-адміністративна система не тільки втрачала такі доробки, а й не в змозі була в силу наростання свого закритого характеру використати найкращі здобутки ринкової економіки.

У другій половині XX ст. в країнах розвиненої ринкової економіки поряд з марксистською економічною думкою дістали подальший розвиток такі концепції економічної теорії, як інституціоналізм, неоконсерватизм, неокласицизм, неолібералізм, новий лівий радикалізм тощо. Водночас у колишніх колоніальних та залежних країнах, виходячи з потреб їхнього розвитку, набули значного поширення теоретичні концепції, спрямовані на вироблення практичних рекомендацій щодо досягнення економічної незалежності. Серед них концепції колективного самозабезпечення, спирання на власні сили, експортної, імпортозамінюючої економіки тощо.

З кінця 70-х років у Китаї, а з початку 90-х років -- у країнах Східної Європи та державах, що утворилися на території колишнього СРСР, розпочався активний перехід від адміністративно-командної економіки до ринкових відносин. У цих країнах також розвиваються ринкові концепції. Серед них є такі, що проголошують необхідність використання загальнолюдських цінностей з урахуванням місцевих особливостей, і такі, що механічно запозичують досвід західних країн.

Більшість послідовників економічного вчення К. Маркса, які назвали себе марксистами, головну увагу сконцентрували на розкритті сутності експлуатації та на створенні умов переходу до безринкового господарства в післяреволюційний час. Головний шлях розвитку суспільства вони вбачали у швидкому переході до нового устрою, що має всіляко підштовхуватися державним насильством. Історичний же досвід свідчить, що перехід до нового суспільного ладу відбувається не через політичне насильство, а через виникнення нових економічних відносин на основі розвитку продуктивних сил та еволюцію організаційно-економічних і соціально-економічних відносин.

Наукові послідовники К. Маркса не відкидали і значення дослідження та розкриття поряд із соціально-економічними й організаційно-економічних проблем зростання багатства суспільства, особливо за післяреволюційних умов.

Представники іншого напряму, виходячи з концепції обмеженості факторів виробництва (передусім землі, праці, капіталу), головну увагу зосередили на питаннях використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в інтересах підприємців -- власників засобів виробництва. Однак історичний розвиток довів важливу роль соціальних питань, тому вчені все частіше були змушені вдаватися до розгляду в економічній теорії питань соціально-економічних відносин, хоча й оцінювали їх зле-більшого як похідні від організаційно-економічних.

Межею, що поділяє означені дві течії в політичній економії, є проблема типів власності. Перша відстоює та обґрунтовує суспільну власність як потребу економічного розвитку, друга -- приватну. Історичний же досвід свідчить, що обидві форми у своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному прогресу, а разом з ним і загальному розвитку суспільства в цілому та кожної окремої людини. Проблема полягає не в самих формах власності, а в тому, як вони співіснують згідно з конкретними умовами та ступенем розвитку суспільства, зокрема його продуктивних сил.

Слід зазначити, що проблема розвитку товарного виробництва, його ролі та значення, яка тісно пов'язана з проблемою форм власності, також зайняла важливе місце у розмежуванні двох сторін розвитку економічної теорії.

На сучасному етапі державне регулювання економіки має поєднуватися з ринковим через різні форми суспільної та приватної власності.

Нині не можна ставити в центр уваги лише питання трудового походження вартості чи організації ефективного функціонування господарства. Лише діалектичне поєднання їх дає можливість розкрити економічну теорію в усій її багатогранності.

Отже, предметом економічної теорії в її політекономічному аспекті є вивчення економічних виробничих відносин в їх взаємодії з продуктивними силами та організацією управління і ефективного ведення господарства як чинників суспільного багатства.

Сутність політекономічного аспекту економічної теорії постійна в цілому з часу виникнення її як науки про ведення господарства в суспільстві та на різних його рівнях, про економічні закони (принципи). Разом із тим, зміст цієї науки, її категоріальний апарат, вияв економічних законів змінюються разом із докорінними змінами в розвитку суспільства, його економічному устрої, що поєднує економічні виробничі відносини і продуктивні сили.

Взаємозв'язки та взаємозалежності між економікою, її складовими і державним регулюванням яскраво подано в "політико-економічному прямокутнику" (рис. 3). Основою його служить економіка, складовими якої є продуктивні сили й економічні виробничі відносини, а верхня частина представлена державним регулюванням економіки.

Рис. 3. "Політико-економічний прямокутник"

Вивчення конкретної соціально-економічної дійсності (фактів, даних) дає змогу: висувати гіпотези, концепції, робити узагальнення, розкривати об'єктивні закони, на основі яких функціонує економіка; формувати мету економічного розвитку й економічної політики. При цьому, по-перше, констатується розвиток певних явищ і тенденцій, формуються принципи економічної поведінки. Це так звана позитивна економіка, теоретичний напрямок в економічній науці. По-друге, робляться висновки про те, як має працювати економіка, щоб бути ефективною, і як вести справи в господарській системі, що успішно функціонує. Напрям в економічній науці, заснований на оціночних судженнях щодо того, якими мають бути економіка, мета економічного розвитку й економічна політика, дістав назву нормативної економіки. Це наука про практичне ведення господарства на різних його рівнях.

У найновішій економічній літературі використовується термін реальна економіка. Під ним розуміється виробництво в його матеріальних і нематеріальних (послуги) складових. Разом із тим, виділяється як невиробнича сфера монетарна економіка (іноді її ще називають віртуальною, оскільки вона виражає грошовий рух складових реальної економіки). Природно, обидва названих аспекти господарської діяльності існують як єдине ціле. По-перше, в самому виробництві постійно ведеться монетарне обчислення затрат і результатів усіх процесів. По-друге, реалізація результатів матеріального й нематеріального виробництва означає одержання монетарного еквівалента. По-третє, в масштабах національної та глобальної економіки система національних рахунків набуває вартісного, ціннісного вираження.

Сучасний політекономічний аспект економічної теорії є діалектичним поєднанням класичної економічної теорії, що розкриває закони господарювання, з економіксом, який ставить у центр уваги принципи, проблеми, політику ефективності функціонування господарства, перш за все з погляду одержання доходів.

2.3 Принцип матеріалізму і суперечності в економічній теорії

Після того, як з допомогою методу абстракції виділено певне економічне відношення, а завдяки методу аналізу розчленовано окремі його сторони, необхідно застосувати такий принцип дослідження в економічній теорії, як принцип матеріалізму. У цьому полягає матеріалістичне розуміння історії.

Принцип матеріалізму щодо пізнання суспільного способу виробництва -- принцип, який передбачає необхідність з'ясування причин виникнення й розвитку виробничих відносин, виокремлення в способі виробництва його первісних рушійних сил -- продуктивних сил.

Конкретизація цього принципу здійснюється окремо стосовно виробничих відносин і продуктивних сил. Щодо суспільної форми (тобто виробничих відносин) такий підхід передбачає виокремлення як основоположних відносин безпосереднього виробництва, що виражається у формуванні принципу примату виробництва. Виробничі відносини між людьми у процесі безпосереднього виробництва детермінують економічні зв'язки й відносини в інших сферах суспільного відтворення (у розподілі, обміні та споживанні).

Застосування принципу матеріалізму до аналізу речових елементів системи продуктивних сил передбачає виокремлення визначального елемента цілої системи, яким є засоби праці. Поділ продуктивних сил на особисті й речові, матеріальні й духовні та наголошення на особистих, духовних моментах виробництва означає виокремлення як основоположного елемента працівників, робочої сили,

При дослідженні певного економічного явища або процесу слід керуватися принципом матеріалізму. Так, вивчаючи товар, спершу аналізують його речовий зміст -- споживчу вартість, з'ясовуючи подвійний характер капіталістичного виробництва, попередньо характеризують процес праці тощо.

Головним елементом діалектичного методу дослідження в економічній теорії, його ядром є закон єдності й боротьби протилежностей (закон суперечності), у його гносеологічній функції, або принцип суперечності.

Закон суперечності - закон, який означає необхідність роздвоєння цілого на дві протилежні сторони, комплексний аналіз кожної з цих сторін, а відтак їх взаємодію (а отже, взаємообумовленість, взаємозаперечення, взаємопроникнення тощо) та конструктивний синтез у новій економічній категорії.

Найважливіша специфічна форма конкретизації цього закону -- боротьба між речовим змістом і суспільною формою.

Речовий зміст способу виробництва -- процес розвитку продуктивних сил, які виражають процес праці, ставлення людини до природи, техніко-економічні зв'язки і відносини між людьми.

Суспільна форма -- виробничі відносини, або відносини економічної власності, соціально-економічні зв'язки і відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, предметів споживання і послуг у всіх сферах суспільного відтворення.

Оскільки система виробничих відносин у поєднанні з розвитком продуктивних сил знаходить теоретичний вираз у системі економічних законів і категорій, то кожна категорія або закон, як уже зазначалося, відображає лише одну зі сторін цього зв'язку, є діалектичною єдністю суспільної форми і речового змісту.

Іншими найважливішими специфічними формами конкретизації принципу суперечності у політекономічному дослідженні є суперечність між речовою і суспільною формами продуктивних сил (щодо капіталізму це означає боротьбу між суспільним характером виробництва і відносинами капіталістичної власності або між окремими ланками цих сторін) та між окремими суспільними формами (наприклад, між прибутком і заробітною платою, між різними формами капіталу). Без з'ясування таких специфічних форм закон єдності й боротьби протилежностей не може виконувати свою функцію головного інструменту пізнання економічних явищ і процесів. Незнання цих форм його застосування призводить до механічного накладання принципу суперечності на дослідження предмета економічної теорії та жонглювання категоріями діалектики.

Надзвичайно важливу роль в економічному дослідженні відіграє закон заперечення заперечення. Він, як і інші закони та категорії діалектики, у своїй гносеологічній функції (тобто закони діалектики, перетворені на методологічні принципи, прийоми, вимоги) набуває у певній сфері дослідження специфічних форм застосування. Сам спосіб заперечення визначається, по-перше, загальною, по-друге, особливою природою процесу, для кожного виду предметів існує особливий вид заперечення. З цього випливає, що у дії закону заперечення заперечення містяться як загальні для природи, суспільства і мислення риси (тому він і є загальним законом), так і специфічні, зумовлені природою певного явища, процесу. Важливою рисою цього закону є процес діалектичного заперечення, тобто утримання, наприклад, в якісно новій формі капіталістичної власності позитивних рис попередньої, менш розвинутої форми власності.

2.4 Засоби й методи економічного аналізу

До таких методів належать, по-перше, створення моделей майбутніх вчинків людей. При цьому не враховуються деякі деталі реального стану справ, а увага концентрується на головному. Цінність моделі залежить від того, якою мірою використані у ній найважливіші дані, що, у свою чергу, дає змогу перевірити її правильність. Економічні дані слід використовувати у вигляді таблиць, графіків і рисунків (діаграм). У західній економічній літературі нерідко поняття "модель", "принципи", "закони" вживають як синоніми.

Вагомий інструмент економічного дослідження -- математичне моделювання, тобто опис економічних явищ і процесів за допомогою математичних символів і алгоритмів, що дає можливість використовувати комп'ютерні системи.

Водночас економіко перевантажена графіками, схемами, математичними моделями, що свідчить про недостатність якісного та сутнісного аналізу. Крім того, в ній еклектично представлені численні школи, окремим з яких властивий монополізм думок тощо.

Важлива роль в економічному аналізі належить структурним даним. Так, вивчаючи проблеми безробітних, дані поділяються на такі, як вік безробітних, регіон, галузь промисловості тощо. Широко використовують індекси (які відображають дані щодо базисного показника), номінальні та дійсні змінні (наприклад, дані про номінальну та реальну заробітну плату), реальні та відносні ціни, провадяться емпіричні дослідження (вивчаються дані, зібрані за різні періоди).

В економіко є окремий розділ -- економетрика, яка визначає взаємозв'язки на основі економічних даних.

Самуельсон вважав, що в економічному аналізі необхідно абстрагуватися від нескінченної кількості деталей, слід створювати прості гіпотези та схеми і з їхньою допомогою узагальнювати безліч фактів. Критерієм обґрунтованості теорії, на його думку, є її корисність для пізнання дійсності, що вивчається. Важливо при цьому, щоб теорія і спостереження, індукція і дедукція не суперечили одне одному, щоб аналіз був підпорядкований певній системі.

В економіко важливою ланкою методології для аналізу економічної діяльності людей є їх персоналізація, суб'єктивна оцінка індивідом явищ та процесів. Така оцінка набула завершеності при визначенні вартості в теорії граничної корисності. Звідси й назва методу -- принцип граничності, який характеризує зміну одних явищ залежно від інших, але не розкриває їхньої сутності. У цьому випадку економічна наука виходить з більш загального методологічного підходу -- використання граничних величин і теорії оптимуму. При цьому на перше місце висувається не належність до певного соціального прошарку, класу, а продуктивність діяльності кожної людини.

Близьким до суб'єктивної оцінки людиною певних явищ і процесів є використання в економіко психологічних оцінок. Так, відомий англійський економіст Дж. Кейнс сформулював основний психологічний закон, згідно з яким люди "схильні, як правило, збільшувати споживання зі зростанням доходів, але не такою мірою, якою зростає дохід".

Якщо політична економія найбільше уваги приділяє з'ясуванню сутності економічних законів і категорій, то в економіко, не відкидаючи необхідності вивчення законів (при цьому закони розглядаються як такі, що діють лише в середньому, зі значними коливаннями навколо цього середнього), головним предметом економічного аналізу вважають відхилення від середнього, з'ясування закономірностей цих відхилень. У західній економічній науці відкидають моністичний принцип, підхід (наприклад, єдиним джерелом вартості в політичній економії є праця, звідси й назва трудової теорії вартості), дотримуються плюралістичного, тобто багатофакторного, підходу. Так, згідно з функціональною теорією ринку трудова теорія вартості, з одного боку, і теорія граничної корисності -- з іншого, є лише окремими ланками загальної теорії вартості. Англійський економіст А. Маршалл з цього приводу навів відоме порівняння суспільне необхідних витрат і корисності з двома лезами ножиць: "Ми могли б з однаковим правом сперечатися про те, регулюється вартість корисністю чи витратами виробництва, і про те, верхнє чи нижнє лезо ножиць розрізає аркуш паперу". Щоб визначити вартість, необхідно застосувати метод взаємного й одночасного визначення обох цінностей, тобто в процесі взаємодії розглянути корисність і витрати як рівноправні сили.

У функціональній теорії економічні явища аналізуються не від розкриття сутності до форм її вияву, до поверхневих явищ, а через взаємозалежності й взаємне визначення. Вона справедливо визнає, що жодна категорія не є абсолютною, тобто не має незмінного характеру. У цьому функціональна теорія цілком збігається з вимогами діалектичного методу. Вона передбачає заперечення абсолютних (тобто незмінних) категорій, зокрема перехід від категорії абсолютної, кардинальної корисності до відносної (ординарної) корисності, що відкриває шлях до кількісного аналізу споживчих вартостей. У ширшому аспекті наголос на кількісних зв'язках в економіці слід робити при використанні методу міжгалузевих балансів, або методу "витрата-випуск", розробленого відомим американським економістом В.Леонтьєвим.

Сучасна західна економічна наука значною мірою використовує аналіз законів, які відображають статичну рівновагу економічної системи (своєрідну миттєву фотографію потреб, ресурсів, технологій тощо), і законів, що відображають явища в динаміці, в процесі еволюції. Так, закон спадної продуктивності має сенс лише у статичній моделі економічного розвитку. Її використання називають ще нерівноважним методом, на відміну від статичного, або рівноважного. Найповніше цей метод розроблений у працях американського економіста Й.Шумпетера.

У політичній економії існує також поділ економічних законів відповідно на закони функціонування і закони розвитку, але цей поділ використовується недостатньо.

Відповідно до поділу економічної теорії на нормативну і позитивну розмежовують нормативний аналіз (ґрунтується на оцінці явищ з погляду справедливості і несправедливості та ін., а отже, наближається до аналізу з боку інтересів великих соціальних верств і груп), і позитивний аналіз, який, як зазначалося, не дає оціночних (тобто нормативних) суджень, а лише констатує факти (наприклад, збільшення суспільне необхідних витрат зумовлює зростання вартості, а отже, й ціни товару).