Макроекономічні суб’єкти

Показово, що наприкінці 1995 р. Чехія оголосила завершення перехідного періоду і вступ країни у пост формаційну фазу -- фазу економічного зростання і безпосередньої реалізації завдань соціально орієнтованої ринкової економіки. В аналогічну, завершальну, фазу перехідного періоду увійшли іі інші країни Східної Європи. Норма нагромадження у цих країнах досягла рівня, близького до рівня економічно розвинутих країн. Це приблизно 20 і вище відсотків від ВВП. Що стосується "економічного чуда" тихоокеанських індустріальних країн, то здійснювалось за умов більш високого (доходів 40%) нагромадження.

У контексті наведених показників важливо зазначити і зміни в спрямованості потоків капіталу -- ріст у минулі роки частки інвестицій у машини та обладнання. На жаль, б Україні капітал, що нагромаджується, продовжував концентруватись у сфері обігу.

Ще одна характерна ознака після кризового розвитку: швидке зростання б "країнах п'ятірки" експортного сектора економіки. Польщу, Словакію та Словенію було зараховано до числа європейських країн із найвищими темпами зростання експорту. Цьому сприяли: відкритість економіки, технічне переоснащення виробництва, зростання конкурентоспроможності виробів, перехід до вільної конвертованості валют. У 1995 р. в експортному секторі Польщі працювало близько 30% зайнятого населення.

Стимулом подальшого прискорення темнів зростання стало поглиблення макроекономічної стабілізації. Показово, що промислове зростання у "країнах п'ятірки" розпочалось у

1993 р., коли було досягнуто відносно низького рівня інфляції: у Польщі вона була 35,3% на рік, Словенії -- 32,3%, Словакії - 23,2%, Угорщині - 22,5%, Чехії - 20,8%. Україна вийшла па подібний рівень інфляції лише у першому півріччі 1996 р. Цим у якійсь мірі пояснюється гальмування українських стабілізаційних процесів у сфері виробництва.

"Країни п'ятірки" мали принципову відмінність, порівняно з Україною, у здійсненні антиінфляційної політики. Вирішенню її завдань сприяло першочергове проведення доволі жорсткої політики бюджетної стабілізації. Така політика стала базовою основою досягнення цінової стабілізації, її наріжним каменем, необхідним фундаментом. Прикладом може слугувати Польща, де у 1989 р. дефіцит бюджету складав 7% ВВП, а в 1996 р. змінився позитивним сальдо у розмірі 0,4%. Бюджетний баланс Чехії характеризується такими показниками: 1993 р. - + 1,3%, 1994 р. - 0,9%, 1995 р. - 0%. Аналогічна збалансованість притаманна і Словенії: 1993 р. - + 0,3%,

Ми весь час намагались і намагаємося тепер вирішити проблему інфляції, натискаючи па монетарні "педалі", залишаючи повністю невпорядкованою систему бюджету та фінансів у цілому. Неефективність здійснюваної в Україні впродовж 1993 -- 1995 рр. монетарної політики пояснюється здебільшого цими чинниками. Без бюджетної стабілізації така політика не може бути ефективною.

Висока ступінь збалансованості бюджету і повне припинення фінансування його дефіциту за рахунок кредитної емісії створили об'єктивні передумови поступового стиснення грошової маси й відповідного зниження темпів інфляції. Прикладом цього може слугувати знову-таки Польща. Восени 1989 р. країна опинилась на краю гіперінфляції: щомісячні темпи підвищення цін зросли до 55%. За таких умов темпи наростання грошової маси почали повільно і послідовно скорочуватись: до 6% па місяць у 1990 р., 5% -- у 1991 р., 3% - у 1992 р., 2,5% - у 1993 р., 1,5% - у 1994 р. і у 1995 р. - менш 1%. Внаслідок такої динаміки емісійного процесу досягнуто сталих, що надзвичайно важливо для діяльності економічних суб'єктів рийку, темпів зниження інфляції. В 1992 р. вони склали - 43% па рік, 1993 р. - 35,3%, 1994 р. -32,2%, 1995-го - 22%. Аналогічна результативність дефляції! мої політики спостерігалась названих вище країнах. На противагу їм, абсолютно не прогнозованою для суб'єктів ринку є інфляційна динаміка в Україні. їй притаманні перервність та різкі коливання, за якими низькі темпи змінюються передбачуваним зростанням. Така динаміка породжує невпевненість та наростаючі інфляційні очікування навіть у тих випадках, коли об'єктивні умови призводять до протилежних тенденцій.

Ще одна проблема виникає з порівняльного аналізу. Йдеться про систему зайнятості в "країнах п'ятірки" і відмінностей політики, яка здійснюється у цій сфері в Україні.

Як свідчить аналіз, основою економічної санації та підвищення ефективності виробництва названих країн стала реструктуризація безробіття -- її трансформація із прихованих форм у відкриту.

Добре відомо, що безробіття (зайва зайнятість) у прихованих формах було поширене в усіх країнах так званого соціалізму і до початку економічних реформ. Цим, переважно, пояснювався низький рівень продуктивності виробництва, притаманний цим країнам. У той же час офіційне безробіття було практично відсутнім. Це вважалось незаперечною перевагою "соціалізму".

У "країнах п'ятірки" активна політика санації виробництва здійснювалась па протилежних засадах. Однією з її визначальних складових було реструктуризування прихованого безробіття у відкрите. Звичайно, йдеться про особливо складний не лише економічний, а й соціальний захід. Однак без здійснення його будь-які намагання вирішити питання матеріального стимулювання та заохочення високопродуктивної праці лишаються марними. Гіркий досвід України, де офіційний рівень безробіття лишається близьким до радянських часів, -- доказ цього. З іншого боку, чітко виявила себе і протилежна за своїм змістом тенденція: найвищий рівень безробіття спостерігається нині там, де ринкові перетворення і відповідно економічне піднесення помітно просунулись вперед. Тож вибір мас здійснюватись у цій площині. Це також об'єктивні реалії перехідної економіки.

На кінець 1993 р. питома вага безробітних у Польщі, Словенії, Словаччині та Угорщині визначалась па рівні 16,4 -- 12,6% від загального числа дієздатного населення. Дещо осторонь стояла Чехія, де частка безробітних у складі економічно активного населення складала 3,5%. З 1994 р. у зв'язку із ростом виробництва і підвищенням ділової активності, зокрема підприємництва, малого та середнього бізнесу, рівень безробіття у цих країнах почав поступово знижуватись. Вважається, що його пік уже залишився позаду. У 1995 р. безробіття складало: у Чехії -- 2,8%, Угорщині -- 10,5%, Польщі -- 14,5%, Словенії - 13,7%, Словаччині - 13,5%.

Ллє справа не лише у кількісних показниках. У країнах, про які йдеться, освоєно механізми соціального захисту безробітних. Наприклад, в Угорщині у 1994 р. па цю статтю державних асигнувань припало 600 млн. дол. Мінімальні виплати по безробіттю склали 90 дол. на місяці), максимальні -- 185 дол.

Із наведеного можна зробити висновок: існуючий у цих країнах високий рівень офіційного безробіття -- визначальний фактор ефективності внутрішньої конкуренції, основний стимул не лише відносно швидкого виходу економіки з кризи, а також її нинішнього висхідного розвитку. Зазначимо у зв'язку з цим, що Україна, за даними статистики, мала низький рівень офіційно зареєстрованого безробіття серед усіх країн із перехідною економікою (менше за 1% па кінець 1995 р.). Чи не в цьому криються паші основні парадокси: ми мали найглибший спад виробництва й найнижчий рівень офіційного безробіття. Хоча відомо: найбільш деструктивне за своєю суттю приховане безробіття сягає в Україні майже третини офіційно працюючих. Криза у виплаті зарплати, що досягла на кінець першого півріччя 1996 р. критичної межі, -- переконливе відлуння цього.[6]

4.3 Стан ринку зайнятості

Стан ринку зайнятості позначається і на динаміці реальних прибутків населення. У названих країнах спостерігається впродовж останніх 2-х -- 3-х років їх стійке примноження. Явним лідером у цьому є Словенія. На кінець 1995 р. платня у цій країні досягла у середньомісячному вимірі 611 дол. Це був найвищий показник серед країн із перехідною економікою. Виросла реальна заробітна плата і в інших країнах, хоч її абсолютні розміри залишаються приблизно вдвічі меншими, ніж у Словенії. У середині 1995 р. вона складала: в Угорщині -- 328 дол., Польщі -- 308 дол., Чехії -- 303 дол., Словаки -- 253 дол. па місяць. В Україні па кінець 1995 р. середньомісячна зарплата складала 66,2 дол. Показово, що середня платня, яка у нас нараховується, є набагато нижчою, ніж допомоги по безробіттю в Угорщині та інших "країнах п'ятірки".

У контексті, що розглядається, привертає увагу і питання зовнішніх інвестицій. Макроекономічна стабілізація, а також здійснювана політика прискореної приватизації (у зазначених країнах частка приватного сектора економіки па початок стабілізаційного періоду перевищила 50%) роблять привабливою ситуацію для залучення приватного іноземного капіталу. Відчутний приплив до цих країн прямих інвестицій із-за кордону розпочався за минулі два роки. Зазначені інвестиції, по суті, не вплинули на санацію виробництва, коли економіка виходила з кризи. До цього часу держави, про які йдеться, користувались переважно неприватними іноземними кредитами, що надавалися по лінії міжнародних фінансових організації! і міждержавних угод.

Вочевидь у зазначеній тенденції відбивається закономірність, яку ми також маємо враховувати і стосовно іноземної інвестиційної підтримки економіки України. Поки що вона є незначною. На 1 січня 1996 р. об'єм прямих іноземних інвестицій в економіку України складин 750,1 млн. дол., тоді як в Угорщину близько 12 млрд. дол., Польщу -- 6,2 млрд. дол., Чехію - 5,3 млрд. дол. Якщо в Угорщині у перерахунку па душу населення припадає 1150 дол. прямих іноземних інвестицій, то в Україні -- 15 дол.

Наведений порівняльний аналіз підтверджує зроблений нами висновок про те, що констатовані на кінець 1995 р. завершення розбудови інституційних основ національної економіки не можуть сприйматись за справді здійснене, як таке, що помітно знімало напругу в економічній! розбудові держави. Навпаки, утворивши ціною великих зусиль основні підвалини національної економіки, ми мали обов'язково виявити ще більшу наполегливість щодо її удосконалення та раціоналізації. Те, що ми отримали в результаті п'яти років перебудови, нікого задовольнити не могло. Попри це, маємо зрозуміти, що здійснюваний курс економічних реформ лишався ще недостатньо вивіреним і послідовним. Ми б не мали таких великих утрат, якби це було не гак. Це потрібно було визнати. Досвід наших сусідів на Заході ще раз перекопував у цьому. Відтак потрібно було йти па певні зміни та уточнення в здійснюваних реформах, тактиці їх проведення. Це питання набуло па той час кардинального значення.[9]

Висновки

Економіка є терміном грецького походження, що дослівно означає мистецтво ведення господарства. Будь-яку роботу, в процесі котрої люди виготовляють необхідні для життя продукти та предмети (матеріальні блага), перевозять і передають їх, здійснюють після продажне сервісне обслуговування товарів тривалого користування, заведено називати виробничо-господарською й комерційною діяльністю, а підприємства ( організації, фірми), на яких відбувається така діяльність, є суб'єктами господарювання органічно взаємопов'язаної економічної системи.

Виробництво товарів та послуг здійснюється у межах національної економіки. В макроекономіці як в науці є свої методики та аспекти вивчання національного господарювання. Цей аналіз містить в собі дослідження окремих економічних суб'єктів - домогосподарств, організацій, підприємств. Аналіз виявляє умови їх існування, взаємодію, планування економічного життя цих установ, сукупність мети кожного суб'єкта.

Питання суб'єктивності стоїть дуже гостро. Якщо дивитися на кожний суб'єкт окремо, то він має значну вагу в економічній системі, саме тому дуже важливо чітко орієнтувати свою діяльність. Можливо саме від неї залежить існування економіко, а й інколи життя цілої країни. З різних і одночасно кожного підприємства залежить сприйняття держави, стосунки з іноземними партнерами формують ставлення до цілої нації. Не хотілося виокремлювати якийсь окремий суб'єкт, хотілось ще раз зазначити важливість і вагу кожного.