Капітал, його вплив на розвиток економічної системи

Капітал, його вплив на розвиток економічної системи

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1 Сутність капіталу та його нагромадження

1.1 Сутність капіталу

1.2 Нагромадження та перетворення грошей на капітал

Розділ 2 Основні теорії та рух капіталу

2.1 Основні концепції капіталу. Теорія «людського капіталу»

2.2 Оборот капіталу

Розділ 3 Постійний та змінний капітал

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Перетворення звичайних грошових знаків на капітал включає як суто технічні, техніко-організаційні, так і соціально-економічні моменти. По-перше, виробник (власник капіталу) повинен вступити у відносини з іншими виробниками з приводу купівлі засобів виробництва. По-друге, якщо його наявного капіталу недостатньо для організації ефективного виробництва, йому доведеться звертатися до кредитних установ. По-третє, він мусить найняти певну кількість працівників, щоб забезпечити ефективне функціонування засобів виробництва, якщо цього потребують обсяги виробництва.

Отже, перетворюючи свої гроші на капітал, виробник має вступити в економічні відносини з діловими одиницями, що виробляють необхідні йому товари та послуги, та з індивідами, що через певні причини отримують засоби для існування не завдяки власній підприємницькій діяльності, а шляхом найму за гроші.

Найпершою засадою господарської діяльності, без якої вона взагалі неможлива, є наявність засобів виробництва та кваліфікованих працівників. Отже, для того, щоб функціонувати як виробник, потрібно мати достатню кількість грошей, купити за них засоби виробництва, найняти працівників, організувати виробництво певних товарів, реалізувати їх і отримати суму грошей, що перевищує витрачену. Саме такий перебіг подій, які становлять життєвий цикл виробника, перетворює витрачені ним гроші на капітал, тобто капітал - це авансована вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто самозростає.

В економічній теорії сформувалися два підходи щодо трактування капіталу. Один з них, розроблений К. Марксом, характеризує капітал насамперед як соціально-економічне явище, тобто як історично особливі капіталістичні виробничі відносини з привласнення факторів і результатів виробництва. Засновники іншого напряму (А. Сміт, Д. Рікардо та їх прихильники) обґрунтовують речову природу капіталу, трактуючи його як різні речі - засоби виробництва, предмети особистого споживання тощо, а також як гроші, цінні папери. Проте цим двом основним трактуванням капіталу властиве і дещо спільне - обидва вони, хоча й по-різному, пов'язують доходи суб'єктів капіталістичного виробництва саме з капіталом.

РОЗДІЛ 1 СУТНІСТЬ КАПІТАЛУ ТА ЙОГО НАГРОМАДЖЕННЯ

1.1 Сутність капіталу

Капітал - це категорія, що виражає не стільки технічні чи організаційні, скільки соціально-економічні відносини, тобто капітал як такий може існувати лише за певних соціально-економічних умов. Такими умовами є:

1) високорозвинені товарне виробництво і обіг;

2) наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте збагачення;

3) зосередження у частини господарюючих агентів значної частки засобів виробництва, тобто певний ступінь концентрації виробництва і капіталу;

4) відсутність власних засобів виробництва у частини господарюючих агентів, що змушує їх найматися.

Це трактування капіталу може бути визначене як соціально-економічне. Звичайно, є й інші погляди на сутність капіталу, зокрема так званий предметно-функціональний і грошовий підходи.

Багато дослідників вважають, що капітал - це сукупність засобів виробництва, які приносять дохід їхньому власникові.

А. Сміт розглядав капітал як запас, що використовується для господарських потреб і приносить дохід.

Д. Рікардо - як ту частину багатства, що зайнята у виробництві і необхідна для приведення в дію праці.

Дж.С. Мілль - як попередньо накопичений запас продуктів минулої праці, який забезпечує необхідні для виробничої діяльності будівлі, охорону, знаряддя і матеріали, а також харчування та інші засоби існування для робітників на час виробничого процесу.

А. Маршалл - як сукупність речей, без яких виробництво не могло б здійснюватися з однаковою ефективністю, але які не є безплатними дарами природи.

Перелічені підходи до визначення капіталу дещо односторонні, пов'язують цю категорію з сукупністю речових факторів виробництва. Вони звертають увагу на речову форму капіталу, хоча навіть з цього боку не врахована така частина капіталу, як грошовий капітал, який ніяк не можна ототожнити з засобами виробництва і який призначається для придбання факторів виробництва, забезпечення безперервності руху капіталу у сферах виробництва та обігу.

Якщо розглядати капітал як певне вкладення, що дає змогу отримувати дохід, то до нього треба віднести і вкладення у робочу силу. Цей підхід, запропонований Г. Беккером, Дж. Мінсером та іншими вченими, має назву «концепції людського капіталу». Під ним розуміють витрати, що сприяють майбутньому збільшенню доходів індивіда (навчання в школі, вищому навчальному закладі, на виробництві, піклування про власне здоров'я).

Значного поширення набув погляд на капітал як на один з виробничих факторів, що поряд з працею, землею приносить дохід. Основоположником такого підходу можна вважати французького економіста Ж.Б. Сея.

Усі розглянуті підходи загалом можна охарактеризувати як народногосподарські (макроекономічні). З погляду підприємця капітал є сумою вартісної оцінки майна і коштів підприємця, які він може використати на господарські потреби. З цієї точки зору принциповим моментом є співвідношення між власним і чужим капіталом.

Для того щоб зрозуміти, звідки береться надлишок над авансованим капіталом, треба проаналізувати процеси, що відбуваються безпосередньо у фазі виробництва, тобто є результатом свідомих дій підприємця. При цьому слід абстрагуватися від таких факторів зростання капіталу, як нечесна торгівля, крадіжка майна тощо, оскільки інакше не можна зрозуміти, чому може зростати багатство суспільства в цілому, а не лише окремих осіб.

Отже, треба виключити всі можливі порушення економічних законів (особливо закону вартості) та юридичних настанов, що існують, розглядаючи проблему абстрактно. Крім того, можна знехтувати тими зовнішніми економічними факторами, що суттєво впливають на діяльність виробника, - реалізацією продукції та зміною цін на виробничі ресурси, перерозподілом доходу, що здійснюється державою.

Припустімо, що певна ділова одиниця виробляє окремі елементи для комп'ютерів. На придбання господарських будівель і устаткування витрачено 1200 тис. гр. од., на закупівлю комплектуючих виробів, додаткових матеріалів, оплату електроенергії тощо щомісяця треба витратити 800 тис. гр. од.; найнято 10 працівників із середньою місячною заробітною платою одного 6000 гр. од. Місячне виробництво становитиме 1000 певних елементів, кожен з яких згідно з контрактом, підписаним з комп'ютерною фірмою, буде коштувати 1000 гр. од. Отже, загальна сума реалізації становитиме 1000 тис. гр. од. за місяць.

Для того щоб визначити, чи буде виробництво вигідним, тобто чи зросте капітал, треба порівняти виручку від проданої продукції з витратами на її виготовлення. В нашому випадку сума місячного чистого доходу (за умови, що все основне устаткування функціонує в середньому протягом 10 років, отже, місячна сума зносу його - 10 тис. гр. од.) становитиме:

1000000-(10000+800000 +60000)=130 000 гр. од.

Однак виникає запитання: завдяки яким факторам виробництва, частин капіталу виник цей надлишок? Для того щоб відповісти на це питання, треба розглянути кожен з цих факторів окремо. Зупинимося передусім на постійному і змінному капіталі. Якщо взяти кошти, вкладені в купівлю будівель і основного устаткування (1200 тис. гр. од.), то у вартість місячного продукту включається 1/120 їхня частина (1 200 000:10:12), тобто 10 тис. гр. од. Якщо підприємство нормально працюватиме впродовж усього періоду функціонування цих засобів виробництва, то через 10 років воно просто поверне авансовану суму - 1200 тис. гр. од. Очевидно, що ніякого зростання капіталу в цьому випадку немає.

Далі розглянемо виробничі витрати, що їх підприємство несе щомісячно: сплачує рахунки за комплектуючі вироби, додаткові матеріали, електроенергію, воду, транспортні послуги тощо. Їх величина, якщо не враховувати можливі коливання кон'юнктури на ринках цих товарів, послуг тощо, з місяця в місяць є однаковою - 800 тис. гр. од., і ця сума щомісяця повертається до підприємства як частина вартості реалізованої продукції. Отже, в цьому випадку жодного зростання капіталу немає.

Останній фактор - наймані робітники. Згідно з контрактом місячна зарплата одного працівника становить у середньому 6000 гр. од. Завдяки чому наймані робітники можуть бути фактором зростання капіталу? Відповідь на це питання криється у характері найманої праці як такої. Її виконують за допомогою засобів виробництва, які не належать працівникові; цим процесом керує власник засобів виробництва; результати виробництва не належать безпосередньому виробникові. Однак попри це наймана праця залишається працею, що за умов товарного виробництва зберігає притаманні праці товаровиробника ознаки: вона утворює завдяки своєму подвійному характеру споживну вартість і вартість товару. Отже, підприємець наймає працівників саме тому, що їхня праця може створювати вартість, на відміну від засобів виробництва, які, не створюючи вартості, лише переносять власну вартість на продукт.

Власник засобів виробництва, наймаючи робітника, на перший погляд, купує його працю, але це не так, оскільки працю як таку купити неможливо. Праця - це процес, в якому створюються матеріальні та нематеріальні блага. Те, що купує власник засобів виробництва, - це специфічна риса людської особистості, її здатність до праці, її й називають робочою силою.

1.2 Нагромадження та перетворення грошей на капітал

Первинне нагромадження капіталу - історичний процес формування специфічно капіталістичних виробничих відносин, основу яких утворює відношення «наймана праця - капітал».

Початок історичного процесу первинного нагромадження капіталу пов'язаний (у різних країнах у різних формах і в різний час) з ліквідацією кріпосного права - звільненням кріпосних селян від феодальної залежності без надання їм у власність землі. Внаслідок цього в суспільстві виникають нові виробничі, відносини - відносини між особою, якій належить лише її здатність до праці, й особою, якій належать гроші та засоби виробництва, тобто виникають капіталістичні виробничі відносини «наймана праця - капітал», які є відносинами капіталістичної власності в її економічному та юридичному змісті. На цій основі робоча сила найманих працівників стає товаром; просте товарне виробництво перетворюється на капіталістичне товарне виробництво; гроші перетворюються на капітал. Сукупно всі ці перетворення в економічній (відповідно і правовій) системі суспільства становлять зміст процесу первинного нагромадження капіталу.

Будь-який капітал - промисловий, торговельний, позиковий тощо починає свій обіг, тобто економічний Рух, з певної суми грошей. Проте обіг капіталу принципово відрізняється від обігу товарів і грошей. В обігу товарів і грошей, який виражається формулою Т - Г - Т, гроші є лише посередником в обміні одного товару на інший. У цьому процесі товаровласників цікавлять не самі гроші, а товари, які можна придбати за гроші, отримані від продажу своїх товарів. Крайні полюси формули обігу товарів і грошей - це якісно різні споживчі вартості, оскільки немає сенсу продавати товар з метою купівлі такого самого товару. Економічний сенс обігу товарів полягає в заміні товару однієї споживчої вартості товаром, що має іншу споживчу вартість.

Інший економічний зміст має обіг капіталу, загальною формулою якого є Г - Т - Г. Тут процес починається і завершується грошима, тому крайні полюси формули обігу капіталу якісно однорідні - це гроші. Економічний сенс обігу капіталу полягає в тому, щоб внаслідок обігу отримати більше грошей, ніж було авансовано. Тому гроші перетворюються на капітал лише тоді, коли повертаються до власника з приростом. На цій підставі загальна формула обігу капіталу має такий вигляд:

Г - Т - Г + г,

де г - приріст початкове авансованої суми грошей.

Цей приріст початкове авансованої суми грошей К. Маркс назвав додатковою вартістю. Звідси випливає одне з трьох сутнісних визначень капіталу: капітал є самозростаюча вартість, або вартість, що приносить додаткову вартість.

Буденна (вульгарна) свідомість пов'язує приріст грошей (додаткову вартість) зі сферою обігу товарів - їх продажем за цінами вищими, а купівлею - за нижчими від вартості. Проте приріст грошей продавця через надбавку до ціни втрачається, як тільки продавець стає покупцем. Втрачається приріст авансової суми грошей і тоді, коли товари купують за цінами, нижчими від вартості: в такій ситуації виграш покупця зникає, як тільки він стає продавцем, адже покупець має таке саме право придбати товар за ціною, нижчою від вартості.

Тому ні надбавка до ціни товару, ні придбання його за ціною, нижчою від вартості, ні взаємний обман продавців і покупців не можуть дати загального приросту капіталу, тобто приросту у всіх продавців і покупців товарів. Зумовлено це тим, що хоча ціни на окремі товари, справді, можуть відхилятися і відхиляються за законами ринкової кон'юнктури (законів попиту і пропозиції) від вартості, сума цін всіх товарів завжди дорівнює сумі їх вартості.

Разом з тим, за неможливості загального приросту грошей (вартості) у сфері обігу в дійсності такий приріст існує. Навіть тоді, коли товари купують і продають на еквівалентній основі, тобто за їх вартістю. І тут виникає суперечність загальної формули капіталу, яка полягає в тому, що власник грошей купує товари за їх вартістю (Г - Т), продає за їх вартістю (Т - Г) і одержує в результаті цього більше вартості (Г + г), ніж було вкладено. Додаткова вартість не може виникнути з обігу і не може виникнути поза обігом, вона повинна виникнути в обігу і водночас не в обігу.

Суперечність загальної формули капіталу може бути розв'язана позитивно лише в тому разі, якщо на ринку є особливий товар, споживча вартість якого створює нову, більшу вартість, ніж та, якою він наділений.

РОЗДІЛ 2 ОСНОВНІ ТЕОРІЇ ТА РУХ КАПІТАЛУ

2.1 Основні концепції капіталу. Теорія «людського капіталу»

В економічній теорії існують концепції капіталу, згідно з якими поняття «капітал» позбавлене соціально-економічного та історичного змісту. У цих концепціях капіталом вважається все, що приносить доходи, а доходами вважаються не тільки заробітна плата, прибуток, позичковий відсоток, дивіденд, рента, пенсії, допомога безробітним тощо, а й різноманітні послуги, надані через усі форми (речового й неречового) багатства. Такий підхід втілено в «монетарній» і «речовій» концепціях капіталу, а також у концепції «людського капіталу».

Монетарна концепція капіталу. Започаткована вона теоретиками меркантилізму. Капітал у ній ототожнюється з грошима та їх замінниками - кредитними грошима, що абсолютизує грошову форму багатства. Самі ж гроші трактуються як товар, купівля-продаж якого приносить дохід у вигляді позичкового відсотка, однак вартість грошей підміняється їх міновою вартістю. При цьому відсоток розглядається винятково як грошове явище, тому джерелом відсотка вважаються властивості самих грошей. Аналогічним є підхід до цінних паперів і доходів від них.

Концентруючи увагу на доходах, які приносять гроші та їх замінники, монетарна концепція капіталу не дає відповіді на фундаментальне питання - що є реальним джерелом матеріальних цінностей, які слугують еквівалентом грошей, джерелом позичкового відсотка, дивіденду тощо, а також залишає поза увагою теорію доходів у капіталістичному суспільстві (промислового прибутку, підприємницького доходу, торговельного прибутку, позичкового відсотка, ренти тощо) як перетворених форм додаткової вартості та їх розподілу між різними групами капіталістів.

Досліджуючи здебільшого явища, що перебувають на поверхні економічних процесів (у сфері обігу грошей як капіталу), сучасні напрями монетарної концепції забезпечили з'ясування багатьох особливостей у русі відсоткових ставок за окремими видами цінних паперів, вироблення інструментарію регулювання кредитно-грошового обігу, ефективного в багатьох випадках, у тому числі в боротьбі з інфляцією, «перегрівом» економіки, іншими негативними явищами ринкової економіки.

Речові концепції капіталу. Спектр цих концепцій дуже широкий - від традиційного тлумачення капіталу як одного з трьох факторів виробництва до гранично розширеного визначення його як послуги, що надається людям через різні форми речового багатства.

Речове трактування капіталу ґрунтується на економічному вченні А. Сміта, який розглядав капітал, по-перше, як вартість, що дає приріст завдяки експлуатації найманої праці, по-друге, як запас речових предметів, необхідних для подальшого виробництва, тобто як запас засобів виробництва. Таке тлумачення А. Смітом капіталу набуло завершеної форми в теорії «трьох факторів» (Ж.-Б. Сей), згідно з якою праця, капітал і земля, будучи задіяними у виробництві, є самостійними джерелами доходів (заробітної плати, прибутку, земельної ренти) і утворюють вартість товару.

Теорія «трьох факторів» отримала розвиток в теорії А. Маршалла, згідно з якою головною властивістю капіталу як речей, що створюють передумову виробництва, є його здатність приносити дохід. Вона визначається продуктивністю капіталу як фактора виробництва та його порівняльною рідкісністю, яка зумовлена стриманістю капіталіста у використанні капіталу на невиробничі потреби. Співвідношення цих властивостей є основою попиту і пропозиції капіталу і визначає відсоток як ціну капіталу. Новим у теорії А. Маршалла є виділення діяльності щодо поєднання праці, капіталу і землі в самостійний четвертий фактор виробництва, якому відповідає особливий вид доходу - плата за організацію виробництва.

Дж.-Б. Кларк, поділяючи речовий підхід до капіталу і розвиваючи теорію А. Маршалла в руслі загальної теорії маржиналізму, яка тлумачить економічні процеси та явища на основі граничних величин приросту, зробив висновок, що суспільне значущою є не абсолютна, а гранична продуктивність капіталу, вона ж визначає відсоток як ціну капіталу. П. Самуельсон трактує капітал як багатство, що є результатом минулої праці, перебуває у приватній власності й має здатність приносити дохід.

Теорія «людського капіталу». Почала формуватися в 60-ті роки XX ст., взявши за основу ідеї В. Петті та А. Сміта, які вважали, що трудові навички і здібності працівників є складовою основного капіталу.

Автори і послідовники цієї теорії (М. Беккер, Б. Вейсброд, А. Хансен, Т. Шульц, Л. Туроу, П. Гут-ман та ін.) «людським капіталом» як фактором виробництва вважають фізичні, інтелектуальні, психічні сили людини - природжені й набуті в процесі навчання, праці, спілкування з іншими людьми. Ця теорія переносить акцент з використання трудових ресурсів на проблеми формування якісно нової робочої сили в умовах науково-технічної революції.

За теорією людського капіталу знання, навички і здібності людини - це капітал, тому що вони є джерелом майбутніх заробітків або майбутніх задоволень. Найважливішими формами інвестицій в «людський капітал» є витрати на освіту, виробничу підготовку, охорону здоров'я, міграцію, пошук інформації про ціни і доходи, народження і виховання дітей. Такі інвестиції вважаються «четвертим фактором» виробництва, якому відповідає поряд з традиційними доходами (заробітною платою, прибутком та земельною рентою) особлива форма доходу - особистий дохід, що отримує власник «четвертого фактора».

З позицій теорії «людського капіталу» поряд з власниками засобів виробництва виникає нова група власників - власники «людського капіталу», які стають капіталістами, оскільки набули знань і навичок, що мають економічну цінність і приносять доходи. Теорія «людського капіталу» зумовила широкомасштабне розширення сфери освіти і підготовки кадрів у розвинутих капіталістичних країнах.

2.2 Оборот капіталу

Кругооборот капіталу - рух самозростаючої вартості, в процесі якого капітал послідовно набуває і позбувається трьох форм - грошової, продуктивної та товарної і проходить три стадії - обігу, виробництва і знов обігу та відбувається самозростання вартості - виробництво і реалізація засобів вартості.

Перша стадія кругообороту промислового капіталу здійснюється у сфері обігу і починається з грошової форми капіталу (Г). Змістом цієї стадії є відносини купівлі промисловим капіталістом товарів (Т), засобів виробництва (З_в) і робочої сили (Р_с), тобто перетворення грошової форми капіталу в продуктивну форму (Т^Зв_Рс), здатну створити додаткову вартість. Ця стадія кругообороту капіталу описується формулою

Другою стадією кругообороту капіталу є виробництво товарів і додаткової вартості. На цій стадії капітал з продуктивної форми перетворюється на товарний капітал (Т'), тобто набуває товарної форми. Ця стадія кругообороту капіталу описується формулою, в якій...В... означає процес виробництва

Товарний капітал (Т') є особливою функціональною формою існування збільшеної вартості в процесі виробництва.

Третя стадія кругообороту капіталу знову здійснюється у сфері обігу. На цій стадії (Т' - Г ') реалізуються вироблені товари і втілена в них додаткова вартість, а товарний капітал набуває початкової - грошової форми, що означає завершення кругообороту капіталу. Загальна формула кругообороту промислового капіталу має такий вигляд:

Грошовий, продуктивний і товарний капітал - це не самостійні види, а функціонально особливі форми одного й того самого промислового капіталу. Функцією грошового капіталу є підготовка матеріально-речових умов для створення додаткової вартості, функцією продуктивного і товарного капіталу - виробництво і реалізація додаткової вартості.

Промисловий капітал одночасно перебуває в усіх трьох функціонально особливих формах, тобто одна його частина функціонує у формі грошей, друга - у формі засобів виробництва і робочої сили, а третя - у формі готових товарів. Відмінність функцій цих форм промислового капіталу є передумовою їх відособлення та перетворення на самостійні види капіталу - торговий, позичковий тощо. Рух капіталу не обмежується його одноразовим кругооборотом - прагнення капіталіста до збільшення маси додаткової вартості спонукає його до безперервного відновлення процесу кругообороту капіталу, що позначається поняттям «оборот капіталу».

Оборот капіталу - безперервно повторюваний кругооборот капіталу від моменту авансування капіталу до моменту його повернення капіталісту в тій самій формі.

Зміст обороту капіталу становить проходження всією авансованою капітальною вартістю всіх стадій виробництва та обігу товарів. Капітал, авансований у засоби праці (будівлі, машини та обладнання), не може повністю обернутися в межах одного кругообороту одночасно, оскільки на товари, що виробляються упродовж одного кругообороту капіталу переноситься лише та частка вартості засобів праці, яка у ньому споживається. Тому повний оборот вартості різних елементів продуктивного капіталу, втіленого у засобах праці, потребує різної кількості кругооборотів та різних термінів часу. Час обороту капіталу визначається як сума проміжків часу, протягом якого вартість усіх елементів авансованого капіталу проходить стадії виробництва та обігу. Тому час обороту капіталу - це період, що триває від моменту авансування капіталу у грошовій формі до моменту його повернення своєму власнику у тій самій формі.

Поняттям, що перебуває в оберненій залежності від обороту капіталу, є число обороту капіталу, яким відображають швидкість обороту капіталу. Зрозуміло, якщо час обороту капіталу становить 6 місяців, то капітал обертається двічі на рік, якщо ж час обороту капіталу становить 12 місяців, то капітал здійснює лише один оборот упродовж року. Тобто, чим меншим є час обороту капіталу, тим більшим є число оборотів капіталу на рік. Тому швидкість обороту капіталу визначають за формулою:

п = О/о,

де п - число оборотів капіталу;

О - одиниця вимірювання швидкості обороту капіталу (рік, тобто 12 місяців);

о - час обороту капіталу.

Маса і норма додаткової вартості перебувають у прямо пропорційній залежності від швидкості обороту капіталу.

Фактором, що впливає на швидкість обороту капіталу, є склад продуктивного капіталу. Різні елементи продуктивного капіталу по-різному переносять свою вартість на продукт. Залежно від способу такого перенесення продуктивний капітал поділяється на основний і оборотний.

Основний капітал - елементи продуктивного капіталу (будівлі, споруди, машини, обладнання), вартість яких переноситься на товари поступово та повертається у грошовій формі частинами, в міру їх споживання та зношування.

Перенесені на продукт частини вартості спожитих елементів основного капіталу після реалізації товарів набувають форми амортизаційних відрахувань і надходять до фонду амортизації, призначеного для поновлення різних елементів основного капіталу після повного їх фізичного і морального зношування.

Фізичним зношуванням основного капіталу є процес втрати засобами праці своїх продуктивних властивостей, внаслідок чого вони стають непридатними до подальшого виробничого використання. Фізичне зношування основного капіталу виявляється у тому, що машини та обладнання псуються, виходять з ладу, а виробничі споруди та приміщення - руйнуються.

Моральним зношуванням основного капіталу є знецінення функціонуючих засобів праці або припинення їх використання внаслідок появи дешевших чи продуктивніших машин та обладнання. Моральне зношування основного капіталу є наслідком підвищення продуктивності праці, науково-технічного прогресу.

Оборотний капітал - елементи продуктивного капіталу (сировина, паливо, електроенергія, допоміжні матеріали тощо), які повністю споживаються в одному циклі виробництва і вартість яких повністю переноситься на продукт у межах одного кругообороту капіталу.

До оборотного належить і та частина капіталу, що авансується на купівлю робочої сили.

Отже, в основі поділу капіталу на основний та оборотний лежать відмінності у способі обороту вартості різними елементами продуктивного капіталу: ті з них, що повертаються до власника у грошовій формі частинами упродовж багатьох кругооборотів, належать до основного капіталу, а ті, що повертаються повністю після кожного кругообороту, - до оборотного.

Наслідком самозростання вартості в процесі кругообороту і обороту капіталу є накопичення капіталу.

Накопичення капіталу - процес зворотного перетворення додаткової вартості на капітал.

Додаткова вартість, що виникає в процесі кругообороту і обороту капіталу, використовується капіталістом по-різному: одна її частина спрямовується на задоволення своїх особистих (невиробничих) потреб, набуваючи форми доходу, а інша - на розширення елементів продуктивного капіталу, слугуючи джерелом накопичення капіталу, розширеного суспільного відтворення.

Накопичення капіталу супроводжується концентрацією та централізацією капіталу.

Концентрація капіталу - процес збільшення розмірів функціонуючого капіталу шляхом його накопичення.

Чим більшою є частка додаткової вартості, яка перетворюється на капітал (накопичується), тим інтенсивнішим є процес концентрації капіталу. Концентрація капіталу перебуває у прямій залежності також від норми додаткової вартості та швидкості обороту капіталу.

Централізація капіталу - процес збільшення розмірів функціонуючого капіталу шляхом об'єднання кількох капіталів в один, більший за розмірами.

Основною формою централізації капіталу є утворення різних об'єднань підприємств на основі акціонерної власності - монополістичних об'єднань, фінансово-промислових груп тощо.

РОЗДІЛ 3 ПОСТІЙНИЙ ТА ЗМІННИЙ КАПІТАЛ

Процес виробництва, заснований на найманій праці, має двоїстий характер:

1) він є процесом виробництва товарів і як такий - єдністю процесів створення споживчої вартості та створення вартості;

2) він є єдністю процесу праці та процесу збільшення вартості, тобто створення додаткової вартості.

Розглянемо процес створення додаткової вартості, тобто механізм самозростання початкове авансованої суми грошей на прикладі підприємства з пошиття джинсів. Припустимо, що один його працівник за восьмигодинний робочий день з 10 метрів джинсової тканини, яка коштує 200 дол., шиє 10 пар джинсів; амортизація приміщення, де відбувається процес виробництва, а також знарядь праці (швейних машин тощо) і споживання допоміжних матеріалів (ниток, заклепок, електроенергії, тощо) становив 50 дол. У цьому випадку вартість усіх спожитих засобів виробництва становитиме 250 дол. Припустимо також, що денна вартість робочої сили найманого працівника дорівнюватиме 80 дол. Отже, для пошиття 10 пар джинсів одним найманим працівником протягом одного робочого дня капіталіст повинен авансувати 330 дол.

З'ясувати з урахуванням цього вартість пошитих джинсів можна, розглянувши функції праці в процесі виробництва. Як відомо, праця, що створює товари, має двоїстий характер: вона виступає з одного боку, як праця конкретна, а з іншого - як праця абстрактна. Функціями конкретної праці є створення споживчої вартості товару і перенесення на товар вартості засобів виробництва, що споживаються. А функцією абстрактної праці є створення нової вартості.

У нашому прикладі конкретною працею на вартість джинсів буде перенесено 250 дол. вартості спожитих засобів виробництва, а абстрактною працею буде створена нова вартість. У структурі вартості вироблених джинсів новостворена вартість є доданою вартістю - вартістю, що додається до вартості спожитих засобів виробництва, яка переноситься на вартість вироблених товарів. Але якою у нашому прикладі буде величина новоствореної вартості? Протягом частини робочого дня, наприклад за чотири години, абстрактною працею створюється вартість, що дорівнює 80 дол. (10 дол. за годину). Ця вартість дорівнює денній вартості робочої сили. Протягом інших чотирьох годин абстрактною працею буде створена вартість, що також дорівнюватиме 80 дол. Ця частина новоствореної вартості і є додатковою вартістю. Отже, вартість пошитих 10 пар джинсів становитиме 410 дол., з яких 250 дол. становить перенесена вартість і 160 дол. - новостворена (додана) вартість. Продаючи джинси за ціною, що відповідає їх вартості (41 дол. за пару), капіталіст отримує 410 дол., з яких 80 дол. є додатковою вартістю як різниця між вирученою сумою в 410 дол. і авансованими на виробництво 330 дол.

Отже, вартість робочої сили і вартість, створена живою працею, - дві різні величини. У нашому прикладі в процесі виробництва джинсів абстрактною працею працівника протягом робочого дня була створена нова вартість, удвічі більша від вартості робочої сили. Протягом перших чотирьох годин, які є необхідним робочим часом, була створена вартість, що дорівнює вартості робочої сили. А протягом наступних чотирьох годин, які є додатковим робочим часом, була створена додаткова вартість величиною у 80 дол., що становлять приріст капіталу. Джерелом додаткової вартості та приросту капіталу є додаткова праця найманого робітника.

Додаткова вартість - частина новоствореної вартості, яка є результатом додаткової праці найманих працівників і втілена у вартості додаткового продукту, безоплатно присвоюється власниками умов праці, виступає специфічно капіталістичною формою експлуатації найманих працівників, є мотивом і метою капіталістичного способу виробництва.

Підставою для твердження, що найманому працівникові потрібна лише певна частина робочого дня для створення вартості, еквівалентної вартості його «споживчого кошика», тобто вартості його робочої сили, є той історичний факт, що вже в період розпаду первіснообщинного ладу продуктивність праці перевищила рівень, який давав змогу безпосереднім виробникам виробляти тільки той обсяг засобів існування, який потрібний для підтримки їх власного життя. Це виявилося в поділі праці на необхідну і додаткову, а відповідно і продукту - на необхідний і додатковий.

Необхідна праця - праця, що створює необхідний продукт, тобто сукупність життєвих засобів, які потрібні для відтворення робочої сили безпосередніх виробників на рівні їхніх потреб, що сформувалися у суспільстві.

Додаткова праця - праця, що створює додатковий продукт, тобто продукт, що перевищує усталені потреби безпосередніх виробників.

Поділ праці на необхідну і додаткову та відповідно продукту на необхідний і додатковий був економічним підґрунтям суспільного поділу праці на фізичну і розумову, класового поділу суспільства, основою соціально-економічного прогресу. Саме додаткова праця безпосередніх виробників є економічним підґрунтям розвитку науки, мистецтва, культури в усіх її духовних і матеріальних виявах.

Ще до виникнення капіталізму продуктивність праці була на такому рівні, за якого безпосередньому виробнику досить було витрачати приблизно половину робочого часу для виробництва необхідних йому та його сім'ї засобів існування. Свідченням цьому є те, що у феодальному суспільстві кріпаки меншу частину тижня працювали на себе, а більшу - на феодалів. Це і є підставою для твердження, що в період формування капіталістичного способу виробництва робочий день поділявся на необхідний і додатковий робочий час приблизно навпіл.

Необхідний робочий час є тією частиною робочого часу (робочого дня), упродовж якої здійснюється необхідна праця та створюються необхідний продукт і його вартість. Додатковий робочий час є тією частиною робочого часу (робочого дня), упродовж якої здійснюється додаткова праця та створюються додатковий продукт, додаткова вартість.

Розкриття механізму самозростання вартості дає змогу по-новому побачити суть суперечності загальної формули капіталу (Г-Т-Г') і зрозуміти спосіб її розв'язання. Тепер стає очевидним, що:

1) додаткова вартість насправді не може виникнути у сфері обігу, оскільки в ній рухаються рівновеликі вартості;

2) додаткова вартість створюється живою працею найманого працівника у сфері виробництва;

3) додаткова вартість не може виникнути і поза сферою обігу: якщо товар, що містить у собі додаткову вартість (Т '), не пройде другу фазу сфери обігу (Т'-Г'), то його вартість, у тому числі й додаткова, взагалі не перетвориться на грошову форму, у цьому випадку самозростання початкове авансованої суми грошей не станеться, вона взагалі буде втрачена.

Механізм самозростання початкове авансованої суми грошей не тільки розкриває причину походження додаткової вартості, а також окреслює сферу і джерело її виробництва. Він вказує і на те, що гроші перетворюються на капітал тільки на основі та в межах відносин між найманим працівником і капіталістом, що поза цими відносинами гроші не є капіталом. Тому капітал слід розуміти не тільки як вартість, що приносить додаткову вартість (самозростаючу вартість), а й як суспільні відносини виробництва. У цьому сенсі капітал є специфічно капіталістичними виробничими відносинами - відносинами найманого працівника і капіталіста, тобто відносинами «наймана праця - капітал». Це друге сутнісне визначення капіталу.

Капітал - це не гроші й не речі самі по собі. Вони стають капіталом, коли охоплюються специфічно капіталістичними відносинами, а саме - коли вживаються як засіб купівлі робочої сили найманих працівників з наступним її використанням роботодавцем. При цьому купівля-продаж робочої сили утворює форму капіталу як виробничих відносин.

Зміст капіталу полягає в тому, що капіталіст меншу частину чужої праці, уречевленої в продукті найманого працівника, яка постійно привласнюється ним без еквівалента, знову і знову обмінює у формі заробітної плати на більшу кількість живої чужої праці. Тому власність для капіталіста є правом присвоювати чужу неоплачену працю або її продукт, а для найманого працівника - неможливістю присвоювати собі свій власний продукт. Тому присвоєння капіталістом додаткової вартості є специфічно капіталістичною формою експлуатації найманих працівників, тобто формою реалізації капіталістичної власності, а отримання додаткової вартості є безпосередньою метою та основним економічним законом капіталістичного способу виробництва.

У процесі створення додаткової вартості окремі складові капіталу відіграють різну роль. Так, у вартість вироблених товарів входить уся вартість сировини, допоміжних матеріалів, електроенергії тощо, та деяка частина вартості виробничого приміщення, машин, устаткування тощо. Величина їх вартості у процесі виробництва не змінюється: скільки коштують елементи капіталу, що споживаються у процесі виробництва, стільки ж вартості переноситься на товар, що виробляється. Ці елементи є постійним капіталом. Тому постійний капітал - це та частина капіталу, яка авансується на купівлю засобів виробництва і в процесі виробництва не змінює величини своєї вартості.

Постійний капітал - частина капіталу, яка не змінює своєї величини у процесі виробництва і функціонує у формі виробничих будівель, машин, устаткування, сировини, електроенергії, допоміжних матеріалів тощо.

Частина капіталу, яка авансується на купівлю робочої сили, змінює свою величину: куплена робоча сила, перетворюючись у процесі виробництва на живу працю, створює вартість більшої величини, ніж має сама.

Змінний капітал - частина капіталу, яка авансується на купівлю робочої сили, і у процесі виробництва змінює величину своєї вартості.

Теоретичний зміст поділу капіталу на постійний і змінний полягає у виявленні тієї частини капіталу, функцією якої є створення додаткової вартості. Позначивши додаткову вартість буквою т (нім. Mehrwert - додаткова вартість), отримуємо структуру вартості виробленого товару:

де W - вартість товару.

Абсолютна величина додаткової вартості називається масою додаткової вартості й позначається буквою М. Маса додаткової вартості залежить від розмірів функціонуючого змінного капіталу і норми додаткової вартості. Норма додаткової вартості - це відношення додаткового робочого часу до необхідного робочого часу, виражене у відсотках (позначається символом т').

Але оскільки у додатковий робочий час створюється додаткова вартість, а у необхідний робочий час - вартість, еквівалентна вартості робочої сили (змінному капіталу), то норма додаткової вартості може бути представлена і як відношення додаткової вартості до змінного капіталу, також виражене у відсотках:

У прикладі, що розглядався, норма додаткової вартості дорівнює:

Норма додаткової вартості показує, в якій пропорції робочий час поділяється на необхідний і додатковий, а новостворена вартість - на вартість, що дорівнює величині змінного капіталу, і додаткову вартість. Тому норма додаткової вартості є вираженням рівня експлуатації найманої праці: вона показує, скільки часу протягом робочого дня найманий працівник працює на себе і скільки на капіталіста. Стовідсоткова норма додаткової вартості свідчить, що найманий працівник працює на капіталіста стільки ж часу, скільки й на себе.

Далі можна визначити масу додаткової вартості. На відміну від норми додаткової вартості, маса додаткової вартості - це абсолютна величина додаткової вартості, що створюється певним авансованим капіталом. Маса додаткової вартості позначається символом М, вона залежить від розмірів змінного капіталу і норми додаткової вартості, тобто М = V*т'. У нашому прикладі маса додаткової вартості дорівнює 80 дол., бо 80 дол. змінного капіталу (вартість робочої сили одного найманого працівника), помножені на одиницю (стовідсоткову норму додаткової вартості), дають 80 дол. додаткової вартості. А якщо на підприємстві працює, наприклад, 50 найманих працівників, тобто розмір змінного капіталу становить 4000 дол., то за стовідсоткової норми додаткової вартості маса додаткової вартості дорівнюватиме 4000 дол., оскільки:

З формули маси додаткової вартості доходимо висновку, що вона прямо пропорційно залежить не тільки від абсолютної величини змінного капіталу, а й від норми додаткової вартості - чим вища норма додаткової вартості, тим більший абсолютний розмір створюваної додаткової вартості.

Існує два способи збільшення додаткової вартості. Перший, пов'язаний з абсолютним подовженням робочого дня, домінував на ранніх етапах розвитку капіталізму і отримав назву абсолютної додаткової вартості. Очевидно, що за вартості робочої сили, яка, наприклад, відповідає чотирьом годинам необхідного робочого часу, подовження робочого дня з 8 до 9 або 10 годин означатиме абсолютне збільшення додаткового робочого часу. У цьому разі норма додаткової вартості становитиме відповідно 125% і 150%. А зростання норми додаткової вартості призводить до збільшення її маси (розмірів): за 9-годинного робочого дня вона становитиме 100 дол., а за 10-годинного - 120 дол.

Абсолютна додаткова вартість - додаткова вартість, що створюється внаслідок абсолютного подовження робочого дня за межі необхідного робочого часу.

Абсолютна додаткова вартість зростає також за рахунок підвищення інтенсивності праці, тобто за збільшення витрат робочої сили за одиницю робочого часу. Тому інтенсивніша праця тієї ж тривалості за своєю суттю дорівнює робочому дню більшої тривалості за колишньої інтенсивності праці. Тобто підвищення інтенсивності праці є прихованою формою подовження робочого дня і створення абсолютної додаткової вартості.

Принципово іншим е механізм створення відносної додаткової вартості. Суть його полягає у збільшенні додаткового робочого часу за рахунок скорочення необхідного робочого часу. Відбувається це завдяки підвищенню продуктивності суспільної праці.

Відносна додаткова вартість - додаткова вартість, що створюється внаслідок скорочення необхідного робочого часу та збільшення додаткового робочого часу на основі зростання продуктивності суспільної праці.

Внаслідок науково-технічного прогресу зростання продуктивності праці в галузях, що виробляють життєво необхідні засоби, зменшує вартість не тільки окремих предметів споживання, а і всієї їх сукупності - «споживчого кошика». Це безпосередньо зменшує вартість робочої сили, отже і необхідний робочий час. Зростання продуктивності праці в галузях, що виробляють засоби виробництва, опосередковано дає той самий результат: зменшує вартість обладнання, сировини та інших засобів виробництва, що спричиняє зменшення вартості засобів існування найманих працівників, тобто скорочення необхідного робочого часу. Наслідком скорочення необхідного робочого часу є збільшення додаткового робочого часу, тобто зростання норми додаткової вартості, причому не тільки за тієї ж тривалості робочого дня, а навіть за його скорочення. Це можливо, якщо необхідний робочий час скорочується більше, ніж скорочується тривалість робочого часу.

Однак скороченню необхідного робочого часу перешкоджає зростання потреб найманих працівників, зумовлене розвитком виробництва. Зростання потреб, що виражається в законі піднесення потреб, спричиняє розширення обсягу та збагачення структури життєво необхідних засобів («споживчого кошика»), необхідних для відтворення робочої сили, тобто веде до зростання вартості робочої сили, а отже, до збільшення необхідного робочого часу. Тому динаміка величини необхідного і додаткового робочого часу, а також норми додаткової вартості перебувають під суперечливим впливом двох факторів - зростання продуктивності суспільної праці та зростання потреб найманих працівників. Скорочення або збільшення необхідного робочого часу, що призводять до збільшення або зменшення норми додаткової вартості, залежать від того, який з цих факторів домінує на конкретний історичний момент.

За з'ясування сутності абсолютної та відносної додаткової вартості важливим є розуміння того, що, по-перше, не існує двох різних додаткових вартостей - додаткова вартість єдина, а абсолютна і відносна додаткова вартість - це два способи її збільшення. По-друге, додаткова вартість, незалежно від способів її збільшення, це найглибша економічна сутність відносин капіталістичного привласнення, і як така є абстрактним поняттям. Саме абстрактна якість додаткової вартості не дає змоги осягнути її органами чуття, взяти в руки, покласти у кишеню, сейф або банк¹. Додаткову вартість як реально існуючий процес самозростання вартості на основі і в межах відносин «наймана праця - капітал» можна осягнути лише «теоретичним зором» - мисленням.

Проте, маючи абстрактну якість, додаткова вартість на поверхні реальних економічних відносин капіталістичного суспільства набуває певних конкретних форм свого виявлення. Ними є: промисловий прибуток, торговельний прибуток, позичковий відсоток, підприємницький дохід, земельна рента, дивіденд тощо. Саме через ці конкретні форми додаткової вартості відбувається Її присвоєння різними групами власників капіталу і землі, подальші процеси перерозподілу додаткової вартості між іншими соціальними верствами суспільства.

ВИСНОВКИ

Отже, в основі поділу капіталу на основний та оборотний лежать відмінності у способі обороту вартості різними елементами продуктивного капіталу: ті з них, що повертаються до власника у грошовій формі частинами упродовж багатьох кругооборотів, належать до основного капіталу, а ті, що повертаються повністю після кожного кругообороту, - до оборотного.

Як було вже сказано вище, за теорією людського капіталу знання, навички і здібності людини - це капітал, тому що вони є джерелом майбутніх заробітків або майбутніх задоволень. Найважливішими формами інвестицій в «людський капітал» є витрати на освіту, виробничу підготовку, охорону здоров'я, міграцію, пошук інформації про ціни і доходи, народження і виховання дітей. Такі інвестиції вважаються «четвертим фактором» виробництва, якому відповідає поряд з традиційними доходами (заробітною платою, прибутком та земельною рентою) особлива форма доходу - особистий дохід, що отримує власник «четвертого фактора».

Характеристика капіталу, по-перше, як самозростаючої вартості (вартості, що приносить додаткову вартість) і, по-друге, як специфічно капіталістичних виробничих відносин між найманими працівниками і капіталістами ще не дає повного уявлення про економічний зміст поняття «капітал». Повну, завершену характеристику капіталу отримаємо, розглянувши його в русі, бо капітал є рух самозростаючої вартості в просторі та часі, що є третім сутнісним визначенням капіталу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Курс економічної теорії. Під редакцією Чепурiна М.Н. - М.: Політіздат, 1993.

2. Макконнел Р., Брю С. Л.. Економікс: принципи, проблеми, політика. - М.: Республіка, 1992.

3. Мочерный С. Основи економічної теорії. - Тернополь, 1993.

4. Мочерный С. Основи економічної теорії. - К., 1999.

5. Основи економічної теорії: політ економічний аспект: / Відп. ред. Г.Н. Климко. - 4-те вид., перероб. і доп. - К., 2002.

6. Основи економічної теорії: політ економічний аспект / Г.Н. Климко, Нестеренко. - К., 1997.

7. Основи економічної теорії. / Під ред. В.О. Рибалкіна, М.О. Хмельницького та ін. - К., 2002.

8. Политическая экономия: Учебник для вузов / Медведев В.А., Абалкин Л.И., Ожерельев В.И. и др. - М.: Политиздат, 1990.

9. Самуельсон П., Нордгауз В. Мікроекономіка. - К.: Основи, 1998.

10. Экономика. Учебник по курсу «Экономическая теория». Под. ред. А.С. Булатова. М., 1997.