1.1 Сутність ринку

Ринок як одна з категорій товарного виробництва у процесі еволюції зазнав істотних кількісно-якісних змін, що не могло не позначитися на його визначенні в останні понад два століття. У працях А.Сміта і Д.Рікардо термін "ринок" не набув чіткого політекономічного визначення, оскільки його відносили до зовнішніх, поверхневих явищ ринкової економіки, а тому використовували переважно для характеристики ринкового попиту.

Першу спробу дати наукове визначення ринку зробив французький економіст О.Курно. На його думку, цей термін позначає "будь-який район, на якому взаємовідносини покупців і продавців вільні, тому ціни на одні й ті самі товари мають тенденцію легко й швидко вирівнюватися". Англійський економіст А.Маршалл стверджував, що "чим досконаліший ринок, тим сильнішою є тенденція до того, щоб у всіх його пунктах в один і той самий час платили за одну й ту саму річ однакову ціну". У підручнику "Економікс" ринок розглядається як "інститут або механізм, який зводить покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг". Американський економіст П.Хейне стверджував, що "ринок -- це набір взаємозв'язків, або процес конкурентних торгів". Наведені визначення об'єднує те, що всі вони виходять із тлумачення західними науковцями предмета економічної науки, тобто без акцентування на вивченні виробничих або економічних відносин. Крім того, у перших двох визначеннях наголошується на тенденції до вирівнювання цін, тобто називається важлива функція ринку. При цьому не слід обмежувати ринок лише сферою товарного обміну, оскільки ринок передбачає грошовий обіг, у тому числі ринок цінних паперів.

У сучасній політичній економії відповідно до предмета цієї науки на передній план при визначенні сутності ринку виходить система або певна сукупність економічних відносин, а також робиться спроба пов'язати його з певними функціями (формування попиту й пропозиції та ціни на товари). Крім того, необхідно з'ясувати основні суб'єкти ринку, між якими виникають і розвиваються такі відносини.

В одних визначеннях такими суб'єктами називають сукупність покупців, у других -- виробників і споживачів, продавців і покупців, у третіх -- домашні господарства, підприємців і уряд, у четвертих -- господарюючих суб'єктів. З погляду принципу історизму суб'єктами ринку найдоцільніше називати, по-перше, домашні господарства (у тому числі окремих індивідів), різні типи фірм і організацій (насамперед крупні корпорації) та державу (у тому числі наднаціональні органи).

Сучасний ринок -- певна сукупність економічних відносин між домашніми господарствами, різними типами фірм та організацій (насамперед крупними компаніями) і державою (у тому числі наднаціональними органами) з приводу купівлі товарів і послуг у сфері обігу та механізм забезпечення цього процесу відповідно до законів товарного виробництва і грошового обігу.

Щоб дати комплексне (або системне) визначення сутності ринку, необхідно з'ясувати його основні функції. Такими функціями є:

1) остаточне визначення вартості товарів і послуг та їх реалізація, перетворення продукту праці на товар. Ця функція може бути названа ціноутворюючою;

2) забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення (зокрема зв'язку між виробництвом і споживанням), формування цілісної національної економічної системи та її зв'язку з іншими національними економіками в масштабі світового ринку. Цю функцію можна назвати відтворювальною, оскільки з її допомогою здійснюється оборот сукупного суспільного продукту та його складових частин;

3) спонукання виробників товарів і послуг знижувати індивідуальні витрати порівняно із суспільне необхідними, підвищення суспільної корисності товарів і послуг, їх якості та споживчих властивостей. Це спонукаюча функція;

4) регулюючий вплив на економіку загалом, на пропорції між різними сферами та галузями економіки, приведення у відповідність платоспроможного попиту й пропозиції, нагромадження й споживання та інших пропорцій. Це -- регулююча функція. Внаслідок цього ринок не знає дефіциту, товарного голоду та інших негативних явищ, властивих командно-адмістративній системі;

5) сприяння контролю споживачів за виробництвом, вирівнювання цін, або контролююча функція;

6) функція посилення конкуренції між виробниками товарів і послуг у межах окремих країн і світового господарства;

7) функція санації, тобто очищення економічної системи від неефективних і нежиттєздатних підприємств через механізм конкуренції. Це унеможливлює або значно ослаблює виробництво заради виробництва, а отже, витратний характер економіки;

8) інформаційна функція, тобто постійна наявність таких ринкових сигналів, як ціни, ставки за кредит тощо, з допомогою яких можна оперативно вносити зміни у плани господарської діяльності.

Таким чином, ринок слід розглядати як певну сукупність економічних відносин між домашніми господарствами, різними типами фірм та державою з приводу купівлі-продажу товарів і послуг, де відбувається остаточне визнання й визначення їх вартості та реалізація, завдяки чому посилюється конкуренція між товаровиробниками за зниження витрат виробництва й підвищення суспільної корисності товарів, поліпшується пропорційність розвитку народного господарства, забезпечується безперервність суспільного відтворення й формування цілісної економічної системи, а також здійснюється опосередкований контроль споживачів за виробництвом та санація економічної системи від неефективних підприємств. Це позитивні функції ринку, які поєднуються з певною сукупністю його негативних аспектів, про що вже частково йшлося у попередній темі.

Для ефективного функціонування такого ринку необхідні відповідні умови.

По-перше, реальний плюралізм форм власності та форм господарювання. Якщо виходити з досвіду розвинутих країн Заходу, то для забезпечення такого плюралізму повинні існувати індивідуальна приватна власність (заснована як на власній, так і на чужій праці), колективна власність (у формі акціонерних компаній, кооперативів, власності трудових колективів тощо), державна власність, муніципальна власність, змішана форма власності як наслідок різних комбінацій названих форм.

По-друге, ефективність функціонування ринку залежить від здатності суб'єктів підприємницької діяльності впливати на рівень цін. Наявність такого впливу, що передбачає існування монополій (у тому числі олігополій як колективних монополій), знижує ефективність функціонування ринку.

По-третє, розвинуте антимонопольне законодавство та наявність достатніх механізмів його реалізації певною мірою послаблюють монополістичні тенденції в економіці й сприяють ефективному функціонуванню сучасного ринку.

По-четверте, добре розвинута система економічного та адміністративного регулювання економіки державою (за переважання економічних методів) створює передумови для існування регульованого ринку.

По-п'яте, наявність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинута маркетингова діяльність.

По-шосте, конкурентна боротьба між різними суб'єктами підприємницької діяльності, кількість яких у виробництві однотипної продукції повинна становити більш як 7--8, оскільки 1--2 суб'єкти -- це монополія, а 3--5 -- олігополія.

По-сьоме, розвинутий і розгалужений комплекс об'єктів власності, які можуть стати об'єктом купівлі-продажу (засоби виробництва, у тому числі земля, робоча сила, інтелектуальна власність у формі патентів, ліцензій тощо, послуги, різні види цінних паперів -- акцій, облігацій, сертифікатів тощо, гроші, нерухомість, предмети споживання та ін.).

По-восьме, наявність ринкової інфраструктури, тобто комплексу інститутів, підприємств, служб та установ, які забезпечують обслуговування ринку, купівлю-продаж різних об'єктів власності.

У певній сукупності економічних відносин, яку виражає категорія "ринок", ключову роль відіграють відносини власності. Так, у процесі купівлі-продажу товарів і послуг здійснюється їх привласнення й відчуження, створюються передумови привласнення чужої неоплаченої праці (якщо йдеться про купівлю-продаж робочої сили на відповідній біржі); на фондовій біржі такі відносини реалізуються через діяльність посередників-лідерів тощо (внаслідок привласнення засновницького прибутку, випуску цінних паперів інвестиційними компаніями та іншими методами).

1.2 Тіньовий сектор ринку

Тіньовий сектор ринку та економіки в цілому виражається в тих організаційних формах і структурах, які діють в обхід законодавства, що регулює ринкові відносини.

Їх стале існування і розповсюдженість в усіх країнах ринкової економіки ґрунтуються на об'єктивних суперечностях самого товарного виробництва і обміну. Особливого розмаху тіньові відносини і зв'язки набувають в умовах і сферах екстремального стану (кризові ситуації в економіці, політиці й самій державності, кредитні та інші дефіцити, значна різниця в цінах, у тому числі на робочу силу, в різних частинах світового господарства тощо). Все це дає змогу отримати величезні прибутки, а тіньовим структурам -- сховати їх від оподаткування та ін.

Тіньові відносини і зв'язки є немовби тінню офіційного ринку, ринкового законодавства тощо, які, отримуючи певну самостійність руху, паразитують на суперечностях товарного виробництва і обігу. Проте самостійність існування тіньової економіки надто обмежена. Якщо підрив нею об'єктивних законів товарного виробництва й обігу сягає певної межі, то починає пробуксовувати ринкове господарство, тінню якого вона є, і це впливає на неї саму, різко скорочуючи її можливості. Звідси об'єктивною межею тіньової економіки є нормальне функціонування ринку.

Конкретні організації та прояви тіньової економіки, що існують як загальні форми, не є стабільними і довговічними щодо певних її учасників. Розвиток соціальне орієнтованого ринкового господарства, в якому поєднуються ринкова система і державне регулювання при зростанні ролі колективів власників та їх організаційних структур, И інфраструктури ринку, суспільних організацій тощо, долає суперечності ринкової економіки, а разом з тим і саморух його тіні. Суперечність сучасного ринку розв'язується не через його відкидання, а шляхом використання для всебічного розвитку продуктивних сил і багатства суспільства.

Тіньовий ринок, тіньова економіка істотно впливають на всі сторони економічної В діяльності, на політичне й суспільне життя кожної країни. Цей економічний феномен к властивий усім країнам, незалежно від рівня й моделі економічного розвитку. В загальносвітовому масштабі частка тіньової економіки оцінюється у 5-- 10% валового В внутрішнього продукту. В Україні, за експертною оцінкою, цей показник становить 50--60%. Показник 40--50% є вже критичним. На цьому рівні вплив державно нерегульованих факторів стає настільки відчутним, що суперечності між легальним і тіньовим секторами спостерігаються практично в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

Тіньова економіка -- це економічна діяльність суб'єктів господарювання (фізичних і юридичних осіб), яка не враховується, не контролюється державою і не обкладається податками та (або) спрямована на одержання доходу шляхом порушення чинного законодавства.

Усі види тіньової економічної діяльності можна поділити на три блоки:

--легальне, але не регламентоване державою виробництво й надання послуг ("неформальна економіка"). До цього блоку можна віднести: не враховане в оподаткуванні виробництво в домашніх господарствах, надання послуг на непостійній основі, здавання в оренду квартир, гаражів тощо, невеликі підробітки та ін.;

--порушення в межах дозволеної економічної діяльності ("підпільна економіка"): нелегальне виробництво офіційно дозволених товарів (послуг), ухиляння від сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів у межах офіційної економіки і т. ін.;

--здійснення заборонених видів діяльності ("незаконна економіка"): кримінальний промисел (наркотики, військова зброя, проституція та ін.), рекет, корупція тощо.

До основних причин, які сприяють посиленню та зростанню тіньового сектору економіки в Україні та інших країнах СНД на сучасному етапі, можна віднести:

--відсутність стабільного і збалансованого законодавства, яке регламентувало б економічну діяльність господарюючих суб'єктів, а також правовий нігілізм із боку населення країни та органів влади;

--недосконалість (а в окремих випадках відсутність) системи обліку й звітності;

--нестабільність податкової політики, податковий прес, антагоністичний до інтересів і можливостей більшості господарюючих суб'єктів, які існують у межах законодавчого поля країни;

--відсутність інвестиційної альтернативи тіньовим капіталам;

--адміністративні бар'єри, правова незахищеність суб'єктів економічної діяльності від зловживань і вимагань з боку чиновників державного апарату на всіх його рівнях;

--безконтрольне збільшення кількості кримінальних структур і безкарність їхньої діяльності;

--втрата історичних традицій, моральних і етичних норм, які лежать в основі поваги до приватної власності, кодексу підприємницької та робітничої честі й т. ін.

Соціально-політичними причинами живучості тіньової економіки є: по-перше, нестабільність політичної обстановки; по-друге, недооцінка збитків суспільній (національній) безпеці від існування тіньової економіки; по-третє, неадекватність форм і методів діяльності правоохоронних органів у зв'язку з якісними змінами в тіньовій економіці, зокрема в економічній злочинності.

Тіньова економіка поділяється:

· за умовами діяльності -- на легальну, напівлегальну, нелегальну;

· за відношенням до офіційної економіки -- на альтернативну, неальтернативну, незіставну;

· за відношенням до товарного виробництва -- на виробничу, невиробничу, супровідну;

· за соціальними наслідками -- соціальне позитивну, соціальне нейтральну, соціальне негативну, антисоціальну;

· за методами нейтралізації державного обмеження й переслідування -- на конспіративну, завуальовану, еміграційну, корумповану, політизовану (соціальне активну), адміністративне захищену;

· за впливом на офіційну економіку -- на деструктивну, конструктивну;

· за видом зв'язку з офіційною економікою -- на сумнівну і безсумнівну;

· за суворістю визначеного законодавством покарання -- на безкарну, адміністративно-відповідальну, кримінально-карану.

Тіньова економіка, як і будь-яке інше соціально-економічне явище, має своє економічне коріння. Загалом -- це суперечності між зростаючими потребами суб'єктів господарювання й обмеженими можливостями легального суспільного виробництва.

Питома вага тіньового сектору економіки суспільства є дуже важливим показником рівня цивілізації та соціально-економічного розвитку останнього, а також -- потенціалу і стабільності державного ладу та керівного режиму.

1.3 Класифікація ринків

Розрізняють ринки засобів праці, природних ресурсів, предметів праці, землі, робочої сили, праці, технології, інформації, товарів, нерухомості, послуг, ринок інтелектуальної власності, фінансовий ринок та ін. Більшість із них може бути поділена на локальні ринки. Так, ринок товарів поділяється на оптовий і споживчий ринок; ринок інтелектуальної власності -- на ринок патентів, ліцензій, "ноу-хау", програм математичного забезпечення та ін.; фінансовий ринок -- на ринок інвестицій (довготермінових кредитів), ринок грошей (короткотермінових кредитів), ринок валюти, ринок цінних паперів, ринок золота (у сучасних умовах він є водночас і ринком товарів).

Відповідно до ступеня монополізації розрізняють монополізований і олігополістичний ринки.

Монополізований ринок -- ринок, на якому один-два виробники або продавці можуть зосередити у своїх руках усю або переважну масу виробленої продукції, всю сукупність товарів певного виду і диктувати ціни.

На немонополізованому ринку існує багато продавців, кожний з яких окремо неспроможний впливати на процес ціноутворення.

Олігополістичний ринок -- ринок, на якому декілька продавців певних товарів чи послуг можуть домовлятися між собою (письмово або усно) щодо поділу ринків збуту і впливати на рівень цін, тобто існує групова монополія.

Між монополізованим і регульованим ринками спільним є те, що ці ринки -- високоорганізовані, виникли й розвиваються на вищій стадії капіталізму, існують в умовах дії тенденції до підриву товарного виробництва. Різняться ці типи ринків, по-перше, тим, що монополізований (у тому числі олігополізований) охоплює тільки один сектор економіки і лише частково немонополізований (тією мірою, якою розвиваються контрактні відносини між крупними й середніми та дрібними підприємствами), а регульований -- всю економіку в єдності трьох секторів (у тому числі державного), хоч і неоднаковою мірою. По-друге, суб'єктом регулювання монополізованого ринку є монополія (у тому числі й олігополія -- колективна монополія), а суб'єктом регульованого -- держава і наднаціональні органи. По-третє, мета такого регулювання в межах монополізованого ринку -- привласнення монопольно високих прибутків, а мета державного -- стабілізація економічної системи, узгодження різних інтересів (приватних, колективних і суспільних), певне задоволення загальнонаціональних проблем.

Одним із критеріїв структуризації ринку є його поділ на ринок готової продукції та ринок замовлень (у тому числі державних, торговельних організацій).

Крім того, виділяють організаційно-функціональну структуру ринку, що містить контрактну систему закупівель: систему бірж, ярмарків, виставок та інших посередницьких структур із збуту товарів; прямі зв'язки між виробниками і збутовими організаціями (без посередників), між виробниками і споживачами; маркетинг, рекламу та ін.

Між різними видами, типами ринків, їх суб'єктами встановлюються складні прямі й опосередковані зв'язки, на основі яких формуються економічні закони розвитку й функціонування сучасного регульованого ринку.

Фінансовий ринок (у вузькому значенні -- грошовий ринок, ринок позичкових капіталів) -- певна сукупність економічних відносин з приводу організації купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал.

Фінансовий ринок, по-перше, спрямовує в єдине русло рух інших форм капіталу, а отже, й ринковий механізм. По-друге, гроші -- найрухливіша форма власності, а цінні папери -- основна форма багатства. По-третє, фінансовий ринок (насамперед грошовий) найбільше відповідає вимогам досконалої конкуренції, що зумовлено однорідністю товару, наявністю інформації про цей об'єкт торгівлі тощо.

Розрізняють такі види цінних паперів: а) акції, облігації (підприємств і державних позик) та іпотечні облігації; б) купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, вар-ранти (складські свідоцтва) та ін. Суб'єктами цих відносин є підприємства різних форм власності, домашні господарства, комерційні банки, фінансово-кредитні організації, держава та ін. Об'єкти фінансового ринку -- особисті заощадження населення, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталів та ін. Основні важелі цього ринку -- попит, пропозиція на позичковий капітал та його ціна.

Продавцями капіталу на фінансовому ринку в сучасних умовах є комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії, ощадно-зберігальні асоціації, заможні верстви населення тощо. У багатьох країнах світу ними є також різні міжнародні фінансово-кредитні організації, транснаціональні банки та ін. Основні покупці капіталу на фінансовому ринку -- промислові, торговельні компанії, держава і населення. Водночас вони самі здійснюють продаж цього особливого товару.

Основними продавцями капіталів є страхові компанії (із страхування життя) і пенсійні фонди, які стабільно акумулюють довготермінові грошові надходження від населення. Такої стабільності не мають комерційні банки, оскільки їх депозити формуються з ліквідних засобів підприємств і особистих заощаджень населення, а частину цих коштів вилучають ті ж суб'єкти.

Розрізняють короткотерміновий (грошовий) і довготерміновий (ринок капіталів) фінансовий ринок. Грошовий ринок, у свою чергу, поділяється на обліковий (об'єктами купівлі-продажу є векселі державної скарбниці та комерційні векселі, короткотермінові цінні папери, що мають високу ліквідність), міжбанківський (на якому тимчасово вільні грошові кошти кредитних установ банки розміщують у формі міжбанківських депозитів на короткий термін). На ринку капіталів виділяють довготермінові позики й цінні папери. Тому довготерміновий фінансовий ринок поділяють на ринок довготермінового кредиту і ринок цінних паперів.

Більшість короткотермінових і довготермінових кредитів надають крупні комерційні банки. На фінансовому ринку існують різні рівні позичкового відсотка для певних категорій позичальників. Так, крупні компанії переважно отримують кредит на тривалий термін, без забезпечення і за нижчим відсотком, ніж дрібні фірми. Ці фірми повинні представити забезпечення, поручительство або гарантію. У багатьох країнах значну частину позик надають у формі відкриття кредитної лінії, що означає досягнення умови між банком і позичальником про максимальну суму заборгованості за кредит і можливість упродовж певного періоду отримати позику без додаткових переговорів з банком. Водночас відкриття кредитної лінії передбачає, що позичальник зберігає на своєму поточному рахунку не менше 20% загальної суми кредиту (компенсаційний залишок), яку він не може вилучити або перенести в інший банк. Ця умова "прив'язує" позичальника до банку.

Якщо кредити надають під заставу, то банк отримує право розпоряджатися закладеним майном (нерухомістю, цінними паперами, депозитними сертифікатами та ін.).

Найнижчою відсотковою ставкою за банківські кредити є базова ставка ("прайм рейт") за незабезпечені короткотермінові кредити для першокласних позичальників. Інші ставки, наприклад в Англії, на 1--5% вищі від базової. Шкала цих ставок зростає, коли надають кредити під цінні папери, товари й устаткування, під боргові зобов'язання позичальників (тобто під дебіторську заборгованість). Ще вищі відсоткові ставки встановлюють при наданні сільськогосподарських кредитів (довготермінових -- під заставу нерухомості й короткотермінових -- під заставу майбутнього врожаю тощо) та споживчих кредитів (під заставу житла, товарів тривалого користування), відсоткові ставки за які найвищі.

Вагомий вплив на розвиток і функціонування фінансового ринку має держава через механізм проведення кредитної політики. Зокрема, держава впливає на величину облікової ставки, на співвідношення попиту і пропозиції на цьому ринку, є кредитором і позичальником, встановлює загальні правила функціонування й розвитку даного ринку, здійснює оперативний контроль за ним тощо.

Для розвитку фінансового ринку в Україні необхідно насамперед подолати економічну кризу, повернути громадянам вилучені державою трудові заощадження, індексувати заробітну плату, пенсії, стипендії відповідно до зростання цін, забезпечити особисту фінансову безпеку, створити інвестиційні фонди тощо.

Істотним недоліком фінансового ринку є випереджаючий розвиток грошового ринку порівняно з ринком капіталів, повільне формування платіжної системи тощо.

Ринок робочої сили -- сукупність економічних відносин між зайнятими і незайнятими найманими працівниками, з одного боку, підприємцями і біржами праці (державними і приватними) -- з іншого з приводу організації, використання і купівлі-продажу робочої сили.

Продаж робочої сили здійснюється у сфері обігу. В сучасних умовах результати цього продажу фіксують у колективних та індивідуальних контрактах, в яких зазначають обсяги й умови роботи, величину заробітної плати, тривалість оплачуваних відпусток та ін. Під час тривалої роботи на підприємстві виникають нові обставини, які не можуть повністю знайти своє відображення в контракті. Крім того, колективні договори через певний час переукладаються. Тому сферою продажу робочої сили для уже найнятих працівників певною мірою стає і саме виробництво. Оскільки на зміст колективних договорів, умови їх укладання активно впливає держава, то суб'єкти ринку робочої сили -- не лише підприємець і найманий працівник, а й опосередковано держава. Безпосереднім учасником такого ринку вона є на підприємствах і установах державного сектора економіки.

Крім ринку робочої сили, виділяють ринок трудових ресурсів, на якому суб'єктами купівлі-продажу є не лише робоча сила економічно активного населення, а й випускники вищих, середніх спеціальних та інших навчальних закладів, а також частина зайнятих у домашньому господарстві.

Основні ланки (важелі) ринку робочої сили -- попит, пропозиція і заробітна плата (ціна вартості й певною мірою споживчої вартості робочої сили). Попит на робочу силу з боку індивідуального, колективного (підприємства акціонерного типу) капіталіста або держави залежить від попиту на товари і послуги, які виробляють підприємства відповідного типу, від рівня їх технічної оснащеності, інтенсивності та продуктивності праці, форм і методів організації виробництва, економічної кон'юнктури, ступеня лібералізації зовнішньоекономічної діяльності країни (зокрема від можливості проникнення на національний ринок продукції іноземних компаній), якості робочої сили та якості праці, величини інвестицій, технічної будови капіталу та ін. Пропозиція робочої сили залежить від рівня народжуваності населення, тривалості освіти й набуття кваліфікації, демографічної політики держави, ринку житла, рівня заробітної плати, престижності праці та інших факторів.

Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією формуються дефіцитний, рівноважний і надлишковий ринки робочої сили. У першому випадку пропозиція робочої сили недостатня (порівняно з попитом), у другому -- попит і пропозиція збігаються, у третьому -- пропозиція перевищує попит. Типовою ситуацією на ринку робочої сили у розвинутих країнах світу є перевищення пропозицією робочої сили її попиту (в масштабі окремої держави, про що свідчить певна кількість безробітних; у деяких країнах безробіття сягає 15% працездатного населення), у поєднанні з дефіцитом на окремі професії. Тому нерівновага на цьому ринку -- загальноприйняте явище. Внаслідок перевищення пропозицією попиту заробітна плата відхиляється вниз від вартості товару робоча сила і навпаки.

У межах загальнонаціонального ринку робочої сили виділяють окремі сегментні ринки або субринки: наприклад, ринок робочої сили в передових наукомістких галузях промисловості і в "старих" традиційних галузях; ринок робочої сили у сферах матеріального і нематеріального виробництва та ін. Кожний із них, у свою чергу, поділяється на ринок робочої сили кваліфікованих, напівкваліфікованих і некваліфікованих працівників з відповідною диференціацією робіт і спеціальностей. Розрізняють також ринок переважно фізичної праці (представлений робітниками), переважно розумової праці (представлений службовцями) і здебільшого творчої праці (представлений інтелігенцією). В умовах НТР спостерігається скорочення першого і зростання останніх двох ринків.

В Україні процес формування ринку робочої сили тільки почався. Його характерними особливостями є значне перевищення пропозицією робочої сили її попиту, відчутна невідповідність між якістю робочої сили та рівнем заробітної плати, низька мобільність робочої сили внаслідок несформованості ринку житла, значних цін на послуги, пов'язані з переїздом на нове місце проживання та ін.

Головними умовами формування ринку робочої сили є також створення стабільних і ефективних стимулів до праці, системи професійної переорієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів, ринку житла, інтенсивний розвиток малого підприємництва (у розвинутих країнах Заходу дрібні та середні компанії забезпечують більшість робочих місць) тощо.

Ринок засобів виробництва, або ринок капіталу (за термінологією економіка) -- певна сукупність економічних відносин між різними суб'єктами підприємницької діяльності з приводу організації, використання і купівлі-продажу засобів та предметів праці.

Попит на цей тип капіталу залежить насамперед від величини відсотка (або ефективності вкладень грошей у цінні папери). Із зростанням відсотка попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції й розширення виробництва) зменшується і навпаки. На ринку засобів виробництва виділяють також ринок засобів праці і ринок предметів праці. Ринок засобів праці поділяють на ринок нового і вживаного устаткування, а також ринок специфічного устаткування, яке виготовляють за індивідуальними замовленнями.

У західній економічній літературі, як ми вже зазначали, стверджується, що продуктивною є не лише праця, а й виробничі фонди (капітальні блага), оскільки з їх допомогою можна отримати більшу кількість продукції, або збільшити дохід. При цьому чистою продуктивністю капіталу називають різницю між сумою споживання благ, виготовлених з допомогою засобів виробництва, і величиною матеріальних благ, витрачених для створення цих засобів. Таку продуктивність, виражену у відсотках, називають "природною" нормою відсотка. Крім того, на відміну від праці, засоби виробництва вважають фактором, який формується самою економічною системою. Насправді, як уже зазначалося, при взаємодії праці і засобів виробництва виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект, представлений продуктивною силою самих засобів виробництва.

Для створення масштабного і високоефективного ринку засобів виробництва в Україні необхідно забезпечити реальний плюралізм форм власності, що зумовить формування конкурентного середовища, створить стимули для нововведень, масового оновлення основних виробничих фондів. Крім того, потрібна активна амортизаційна політика держави, слід надавати податкові, кредитні пільги тим підприємствам, які впроваджують нову техніку. Треба також поступово (із роздержавленням та приватизацією економіки) зменшувати питому вагу державних капіталовкладень.

Важливу роль у цьому процесі відіграватиме формування венчурного (ризикового) капіталу, створення фінансово-промислових груп, консультаційних фірм для впровадження нової техніки, створення вільних економічних зон тощо.

Ринок предметів споживання - підсистема економічних відносин між економічними суб'єктами (передусім продавцями і покупцями) з приводу організації, використання і купівлі-продажу товарів тривалого користування (телевізорів, холодильників, автомобілів, відеотехніки, пральних машин тощо) та поточного споживання.

Найважливіші напрями формування такого ринку в Україні -- по-перше, усунення глибокої диспропорції у народному господарстві між групою "А" (виробництво засобів виробництва) і групою "Б" (виробництво предметів споживання). У 1998 p. співвідношення між ними становило 76%:24%, а в розвинутих країнах Заходу -- 30%:70%.

По-друге, слід поступово запроваджувати сучасну систему заробітної плати. На початку 90-х років середня денна зарплата у Швеції, наприклад, становила до 30 дол., у ФРН -- 28, в Австрії -- 24, у Франції -- 15, а в колишньому СРСР -- приблизно 1 дол. У 1998 p. денна зарплата в Україні сягала приблизно 1,5 дол. Наближення України у цій сфері до західноєвропейських стандартів можливе насамперед за умови істотного підвищення рівня продуктивності праці. Але й нині в Україні існує значна невідповідність між оплатою робочої сили й рівнем цін на предмети споживання. Про це свідчить значне затоварювання продуктами харчування.

По-третє, необхідно на основі радикальної перебудови аграрних відносин, відродження села, розвитку аграрно-промислового комплексу наситити споживчий ринок продуктами вітчизняного виробництва.

Ринок послуг -- певна сукупність економічних відносин із приводу організації та купівлі-продажу послуг.

Послуга -- особлива споживча вартість, що задовольняє певні потреби людини. Особливістю послуги як товару (порівняно зі звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Тому споживання послуги збігається з процесом її створення, з діяльністю, а їх неможливо накопичувати, транспортувати тощо.

Розрізняють традиційні (послуги транспорту, зв'язку, страхування товарів, туризм, послуги вчителя, юриста, лікаря, культурні, мистецькі послуги та ін.) і нетрадиційні (маркетингові, інженерно-консультаційні та інженерно-будівельні, рекреаційні, рекламні, інформаційні та ін.) послуги. Розмежовують також матеріальні (транспорт, торгівля та ін.) і нематеріальні (освіта, охорона здоров'я тощо) послуги, а в межах останніх виділяють внутрішні блага (дані людині самою природою -- здібності до науки, мистецтва та ін.) і зовнішні (дані їй зовнішнім світом -- ділові зв'язки, репутація тощо). У розвинутих країнах світу у сфері послуг зайнято понад 60% працездатного населення, у США -- до 75%. Це свідчить про існування розвинутого ринку послуг.

Послуги створюють як у сфері матеріального (громадське харчування, торгівля, побут та ін.), так і нематеріального (освіта, охорона здоров'я, мистецтво, культура тощо) виробництва. Якщо ціни на послуги перевищують суспільне необхідні витрати їх створення, відбувається надмірне привласнення частки фінансових ресурсів виробниками послуг та їх вилучення з доходів споживачів, Привласнені ресурси можуть розподілятися в різній пропорції між власниками підприємств і установ, що надають послуги, і тими, хто їх створює (якщо підприємства не є власністю самих виробників послуг). Так, в Україні проїзд у громадському транспорті за 1991--1996 pp. зріс приблизно у 250 тис. разів, а номінальна середня заробітна плата -- приблизно у ЗО тис. разів. Ще більше за цей період зросли ціни на комунальні послуги, послуги зв'язку, медичні, юридичні, банківські та інші послуги, внаслідок чого із сімейного бюджету типової сім'ї держава та інші суб'єкти вилучають (привласнюють) значну частку.

У розвинених країнах світу людина стає основним елементом національного багатства, а її відтворення (фізичних можливостей, інтелектуальних, організаторських здібностей, основних рис людини-працівника і людини-власника) -- одне з пріоритетних завдань розвитку суспільства. Це означає, що економічні відносини з приводу відтворення працівника нового типу виходять на передній план. Відповідно серед різних типів і видів ринку ринок послуг стає домінуючим елементом ринку.

В Україні внаслідок глибокої економічної кризи майже 90% сімейного бюджету витрачається на харчування (у розвинутих країнах світу -- до 20%). Тому головна увага приділяється відтворенню фізичних можливостей людини, а ринок послуг, спрямований на розвиток і відтворення інтелектуальних, творчих здібностей переважної більшості населення, відтісняється на задній план. Водночас внаслідок значної диференціації суспільства в Україні з'являються престижні дитячі садки, школи, вищі навчальні заклади, лікарні тощо, де привілейована частина суспільства має змогу розвивати всі сутнісні сили людини, її здібності, отримувати дорогі платні послуги.

Головна умова розширення ринку послуг в Україні -- зростання продуктивності праці у сфері матеріального виробництва, насичення ринку товарами широкого вжитку, що дасть змогу збільшити зайнятість у сфері нематеріального виробництва, значно розширити асортимент платних і безкоштовних послуг для населення. Важливими умовами зростання обсягу ринку послуг є також підвищення реальної заробітної плати, формування повноцінного ринку робочої сили та інші фактори.

Як і в категорії "економічна власність", в інтелектуальній власності також необхідно виділяти кількісну й якісну сторони. Кількісна сторона -- це різні об'єкти інтелектуальної власності (патенти, ліцензії, проекти, "ноу-хау", програми математичного забезпечення, наукові прогнози тощо). Якісна сторона -- відносини, які виникають і розвиваються між людьми з приводу створення і привласнення названих об'єктів власності. Ринок інтелектуальної власності органічно пов'язаний з процесом розгортання НТР, оскільки в той час завершився період перетворення науки на основну продуктивну силу.

Ринок інтелектуальної власності - підсистема економічних відносин між різними господарюючими суб'єктами з приводу організації, використання і купівлі-продажу патентів, ліцензій та інших об'єктів інтелектуальної власності.

Першочерговою проблемою в Україні на шляху формування ринку інтелектуальної власності є прискорене створення нормативної бази для подання, захисту і впровадження винаходів, нових моделей та зразків промислового устаткування. Необхідно оперативно перевести в патенти України ті авторські свідоцтва, які були видані громадянам України відповідними службами колишнього СРСР. Якщо цього не зробити, вона втратить пріоритет на велику кількість винаходів. Україна досягла світового рівня у галузі математики, теоретичної фізики, фізіології, клітинної та молекулярної біології, електрохімії, що дає їй змогу бути активним учасником міжнародного ринку ідей.

Важливу роль у формуванні ринку інтелектуальної власності в розвинутих країнах світу відіграє венчурний (ризиковий) капітал. Він безпосередньо інвестується в ідею, проект, а втілюють їх у життя ризикові фірми з обмеженою відповідальністю у складі декількох осіб. Частина таких фірм може бути самостійною, частина -- відділеннями корпорацій, фінансових груп та ін. В останньому випадку інвестор отримує права на всі новації, які створюють на ризикових підприємствах. Ці новації можуть бути запатентовані та безпатентні ("ноу-хау").

У широкому розумінні "ноу-хау" -- це сукупність технічних знань виробничого, комерційного й іншого досвіду, необхідних для виготовлення певного виробу, відтворення виробничого процесу тощо. "Ноу-хау" містить не лише технічну, а й комерційну інформацію, а також неопубліковані винаходи і застосовується у ліцензійних угодах, домовленостях про технічне співробітництво тощо. "Ноу-хау" вважається власністю підприємства з патентами на винахід, товарними знаками, авторськими правами. Обмін "ноу-хау" може здійснюватися за згодою між підприємствами через передачу документації, організацію навчання працівників, участь спеціалістів у промисловому виробництві. Переважно "ноу-хау" здійснюється з передачею патентних прав, продажем виробів, але інколи підписують домовленості, об'єктом яких є тільки "ноу-хау".

Передання інформації на зразок "ноу-хау" передбачається за контрактом у таких формах: технічна документація (креслення, 5 проекти, схеми, техніко-економічне обґрунтування, технологічні карти, методики, розрахунки, формули тощо); усна інформація і та показ, під час яких повідомляються технічні відомості, пере-і даються досвід, навички, прийоми роботи, виготовлені зразки технічних об'єктів, ознайомлення з якими розкриває закладені у них конструкторські та інші рішення.

Купівля-продаж нововведень поширюватиметься в Україні із зростанням кількості підприємств, які працюють на основі ринкового та оптимального поєднання ринкового і державного регулювання.

Валютний ринок -- важлива сфера економічних відносин з приводу купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів (чеків, векселів, акредитивів, телеграфних і поштових переказів в іноземній валюті).

На цьому ринку здійснюють операції зовнішньої торгівлі, розрахунків, міграції капіталів та робочої сили, туризму. З погляду організаційних відносин валютний ринок функціонує через кореспондентські рахунки між банками різних країн. Переважно операції на ньому здійснюють у найбільших банківських і валютно-біржових центрах Лондона, Нью-Йорка, Цюріха, Токіо та інших міст.

Існує два види таких операцій: 1)спот -- негайна поставка валюти і 2)форвард -- поставка валюти через певний час, переважно через місяць за узгодженим на момент угоди курсом. У деяких країнах, крім офіційного валютного ринку, існує паралельний, на якому курси валют відхиляються від офіційних курсів. Є також нелегальні "чорні" валютні ринки, на яких валютний курс визначається залежно від попиту і пропозиції валют.

Ринок інформації -- сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу інформаційних послуг, збирання, обробки, систематизації інформації та її продажу кінцевому споживачеві.

Цей ринок також тісно пов'язаний з розгортанням НТР, зокрема другого її етапу, оскільки в цей період сформувався новий елемент продуктивних сил -- інформація. Від якості та обсягу інформації залежить правильність прийнятого рішення. Інформація є рідкісним благом, для отримання якого потрібні певні витрати. Між виробником і споживачем на ринку інформації є посередники, головне завдання яких -- збирання і продаж інформації. Ринки інформації різняться ступенем поінформованості та можливістю реальних дій таких посередників у реалізації товарів і послуг. За цей вид послуг вони беруть комісійну плату. Так, відомий аукціон Сотбі, на якому реалізують твори мистецтва, бере 20% від ціни, а ділери державних цінних паперів -- 1,32%. Своєрідною ціною на ринку інформації є плата за рекламу.

Важливий елемент ринку інформації -- інформація про конкурентів. Збирання, обробку і передавання її в деяких країнах Заходу називають інформаційно-статистичною базою підвищення конкурентоспроможності. Збирання інформації здійснюється насамперед під час візитів фахівців (інженерів, техніків, майстрів, робітників) і стосується тривалості технологічного циклу, пропускної здатності устаткування, рівня запасів, особливостей організації виробництва, конструктивних і технічних можливостей виробів, рівня структури і витрат. Засобом збирання відповідної інформації є перегляд професійних журналів, зустрічі з фахівцями, запрошення консультантів тощо. Відтак узагальнюються найважливіші результати, визначаються основні нормативи та показники діяльності фірм, розробляється план розвитку на близьку перспективу.

Предметом купівлі-продажу на ринку інформації є також теле- та радіопродукція, книги, газети, реклама тощо.

Ринок золота -- сукупність економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу золота. Здійснюють її консорціуми місцевих банків (банкірські доми) й спеціалізованих фірм, які займаються очищенням (афінаж) золота і виготовляють злитки, ставлять на них клеймо, зберігають.

Продавцями золота є золотодобувні країни, власники приватних і державних запасів золота. Покупці цього товару -- промислові компанії, які використовують золото у промислових цілях, ювеліри, інвестори, тезавратори, спекулянти. Найбільшу кількість золота продають для використання у промислових цілях.

У період золотого стандарту золото безпосередньо виконувало роль грошей і тому практично його не продавали й не купували. Потреби в золоті промислових компаній і приватних власників, а також реалізацію золота золотодобувних країн і частини золотих запасів держав і приватних осіб забезпечували монетні двори та їх центральні банки, які розмінювали кредитно-паперові гроші на золото за твердим паритетом відповідно до золотого вмісту грошових одиниць. Це означало монетарний розмін. Тому поняття "купівля-продаж золота", "ціна золота" були ірраціональними, мали умовний характер, тобто були позбавлені економічного змісту. Так, у США згідно із законом 1900 р. золотий вміст долара становив приблизно 0,048 унції, або 1505 г. Ціна (умовна) цього золота сягала 20,67 дол. за трійську унцію. Процес купівлі-продажу зводився до того, що продавець обмінював і унцію злитків золота (31,1 г) на 20 дол. 67 центів у золотих монетах. Якщо цей злиток обмінювався на банкноту, то її вільно можна було обміняти на золото. Банкірські доми і спеціалізовані фірми в той період відігравали другорядну роль.

У період золотого стандарту країни, які дотримувалися цього стандарту, повинні були забезпечувати жорстке співвідношення між кількістю грошей в обігу та наявними запасами золота.

Після краху золотого стандарту (скасування вільного обміну кредитно-паперових грошей на золото) була встановлена офіційна ціна на золото -- 35 дол. за унцію, а вміст долара становив 0,888 г золота. У деяких країнах навіть було заборонено володіти золотом, тому приватні тезавратори були позбавлені можливості купувати золото за фіксованою ціною. Після Другої світової війни внаслідок стрімкого зростання цін уряду США стало невигідно продавати золото по 35 дол. за унцію. Тому поступово стали формуватися два ринки золота -- державний і вільний -- з різними цінами на кожному з них. На державному ринку об'єктом купівлі-продажу був державний коштовний метал. США (країна з найбільшими золотими запасами) зобов'язані були продавати золото державним органам інших країн за твердою доларовою ціною. Так, у період 1934--1972 pp. США продали іншим країнам 18 тис. т монетарного золота, а купили 24 тис. т.

Оскільки деякі країни зберігають свої золоті запаси у США (в 1960 р. ці запаси становили до 10 тис. т), то торгівля монетарним товаром (з американською державною скарбницею і однієї країни з іншою) велася здебільшого без його фізичного переміщення. За 1953--1966 pp. Федеральний резервний банк США продав і купив понад 38 тис. т золота, але за межі країни було вивезено менше 5 тис. т.

Вільний ринок золота певною мірою контролювала держава в багатьох країнах, водночас у переважній більшості з них цей коштовний метал продавали і купували вільно. У 1973 р. провідні країни Заходу домовилися про можливість продажу центральними банками частини своїх запасів на вільному ринку, а в 1978 р. -- і купівлі його. Так почав формуватися єдиний ринок золота.

Основними джерелами поповнення цього ринку були видобуток золота деякими країнами, централізовані запаси капіталістичних країн та ін. Незначну частину золота золотодобувні країни продають фірмам (без посередників), а переважну частину його купують і продають з участю спеціалізованих фірм. На Лондонському ринку золота такі операції здійснюють п'ять фірм, які очолює фірма (банкірський дім) Ротшильда, що привласнює значні багатства. На другому крупному ринку золота у Цюріху торгові операції з золотом здійснюють три могутні швейцарські банки. Встановлена ціна на Лондонському ринку (з урахуванням попиту і пропозиції на певний момент) повідомляється в Цюріх (внаслідок чого ціни узгоджуються і вирівнюються). Це означає встановлення світової ціни на золото. На інших ринках (у Мілані, Франкфурті-на-Майні, Токіо та ін.) враховують вартість доставки золота з Лондона і Цюріха, а також плату за страхування та інші витрати, тому ціна на золото там вища.

На міжнародних ринках золота товар продають переважно у стандартних злитках по 12,5 кг 995 або 999 проби. На внутрішніх ринках -- у злитках від 5 до 1 кг, а також у листах, пластинах, монетах та інших формах.