(7.11)

Кредитні ресурси комерційних банків (CrR_КБ) складаються із власних коштів банків (В_ЛК); коштів, які залучені банками через продаж своїх боргових зобов'язань (БЗ); депозитів банків (D); залишків на рахунках юридичних осіб (З_Ю); обсягів кредитування Національним банком комерційних банків (Cr_НБ); обсягів грошово-кредитної емісії (МСЕ) за виключенням обов'язкових резервів комерційних банків (RR):

Щоб визначити реальні кредитні ресурси комерційних банків(CR_КБ(р)), обсяг кредитних ресурсів, визначений за формулою (7.17), необхідно зменшити на величину прострочених кредтів (cr_пр) та скорегувати цю різницю на рівень інфляції (дефлятор ВВП):

Депозитний мультиплікатор (m_D) визначається за формулами:

(7.12)

(7.13)

де rr - норма обовґязкового резерву.

За формулою (7.19), як правило, розраховують можливу зміну пропозиції грошей в залежності від зміни депозитних грошей:

(7.14)

Тобто, формула (7.19) характеризує економічний зміст депозитного мультиплікатора і не застосовується для визначення його арифметичного значення. Для цього використовують формулу (7.20). З неї легко обчислити мультиплікатор, тому що норма обов'язкового резерву встановлюється Національним банком і є величиною завжди відомою.

Грошовий мультиплікатор також виражається двома формулами, перша з яких (7.22) характеризує його економічний зміст, а друга - (7.23) - числове значення:

(7.15)

(7.16)

3.1.2 Фактор часу в оцінки грошових потоків

Аналізуючи грошово-кредитний ринок, слід враховувати фактор часу в оцінці грошових потоків. Така оцінка базується на фундаментальній концепції, відповідно до якої гроші сьогодні мають більшу вартість, ніж будуть мати через певний час. Це пояснюється тим, що гроші, інвестовані в цінні папери або депозити, приносять дохід, тобто капіталізуються. Крім того, у віддаленому майбутньому знижується цінність імовірних доходів внаслідок підвищення ризику та інфляції.

Для порівняння вартості грошей у часі використовуються поняття майбутньої та поточної (нинішньої) вартості грошей.

Поточна вартість майбутнього доходу (PV) - це вартість майбутніх надходжень грошей або обсягу руху готівки, дисконтованої по відповідній нормі проценту. Майбутня вартість теперішніх грошей (FV) визначається за формулою:

(7.17)

де D₁ - теперішня вартість початкового депозиту або позики (грн.);

Ir - процентна ставка (в частках одиниці);

t - кількість років, що відділяють майбутній період від теперішнього.

3.1.3 Аналіз рівноваги грошово-кредитного ринку: визначення пропозиції грошей і попиту на них.

З макроекономіки відомо, що рівновага на грошовому ринку визначається точкою перетину пропозиції грошей (М^S) і попиту на гроші (M^D). На рис. 7.1 зображена рівновага на грошовому ринку, яка визначає рівноважну процентну ставку Ir та рівноважну грошову масу М. Національний банк, змінюючи пропозицію грошей (М^S₂, М^S₃), впливає і на зміну рівноваги на грошовому ринку, а також на рівноважну процентну ставку (Ir₂, Ir₃). Ме-тоди здійснення політики “дешевих” або “дорогих” грошей розглянуто у відповідному розділі курсу “Макроекономіка”.

Отже рівновага на грошовому ринку досягається за умов:

(7.18)

Тому важливим є аналіз факторів, що впливають на пропозицію грошей і попит на гроші.

Пропозиція грошей в поточному періоді (M^S_t) залежить від:

пропозиції грошей в попередньому періоді (M^S_t-1);

обсягу купівлі державних цінних паперів, що збільшує пропорцію грошей (ЦП_К);

обсягу продажу державних цінних паперів, що зменшує пропорцію грошей (ЦП_П);

обсягу національної валюти, витраченої Національним банком на купівлю іноземної валюти, що збільшує пропозицію грошей (В_К);

обсягу національної валюти, одержаної Національним банком від продажу іноземної валюти, що зменшує пропозицію грошей (В_П);

обсягу кредитно-грошової емісії (МСЕ).

Для визначення попиту на гроші (М^D) використовується, як правило, формула І. Фішера:

(7.19)

(7.20)

де М^D - попит на гроші;

V - швидкість обертання грошей;

Р - середній рівень цін;

У - обсяг реального ВВП.

3.1.4 Аналіз взаємозв'язку грошового і товарного ринків: ефективність грошово-кредитних заходів

Окремого аналізу потребує взаємозв'язок грошового і товарного ринків

Ефективність грошово-кредитної політики залежить від форми кривих попиту на гроші (M^D) і попиту на інвестиції (І^D). Чим більш крутою є крива попиту на гроші, тим більш значним буде вплив зміни їх пропозиції на рівноважну ставку процента. Можливість одержати більш суттєвий приріст інвестицій зображується пологою кривою попиту на інвестиції. А більший приріст інвестицій призведе до мультиплікативного зростання ВВП.

Отже, монетарна політика високоефективна тоді, коли крива попиту на гроші приймає вигляд крутої лінії, а крива попиту на інвестиції - похилої. За інших умов потенціал монетарної політики незначний.

3.1.5 Аналіз моделі рівноваги Манделла -Флемінга

Крім моделі рівноваги “M^S - M^D” існує також модель рівноваги відкритої національної економіки Мандлелла - Флемінга (“IS - LM”). Побудова і аналіз цієї моделі розглядається в підручниках з макроекономіки .

Зупинимося на аналізі впливу світової процентної ставки на рівновагу в моделі “IS - LM”. Суттєва різниця рівноважних процентних ставок в світовій і національній економіках впливає на макроекономічні процеси в окремій країні.

Якщо рівноважна процентна ставка в світовій економіці (Ir_W) перевищує проценту ставку в окремій країні (Ir_N), то це означає, що дохід на капітал в світовій економіці вище, ніж в даній країні. Це призведе до відпливу капіталу з даної країни за кордон, зменшення пропозиції грошей в цій країні.

Інші процеси спостерігаються, якщо процентна ставка в сві-товій економіці нижче, ніж в національній (Ir_W < Ir_N). Більш висока процентна ставка зумовлять приплив капіталу в національну економіку, збільшення пропорції грошей. Аналіз моделі Ман-делла - Флемінга дозволяє зро-бити висновок, що умовою рівноваги відкритої національної економіки є рівність світової і національної процентних ставок.

Тема 3.2 Методологія та методика аналізу фондового ринку

3.2.1 Функції та структура фондового ринку

Фондовий ринок охоплює частину кредитного ринку, зокрема ринок облігацій, і повністю ринок акцій . Іншими словами, це є ринок цінних паперів - система економічних відносин, які повґязані з випуском, розміщенням, продажем цінних паперів. Він відрізняється від інших ринків специфічним характером свого товару - різних видів цінних паперів.

Найбільш поширена класифікація учасників фондового ринку поділяє їх на чотири групи:

Емітенти

Інвестори

Посередники

Держава

Фондова біржа - це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому відбувається торгівля цінними паперами.

Забезпечення зберігання цінних паперів та оформлення передачі прав власності здійснюють депозитарій, розрахунково-клірінгові установи та реєстратори.

Основна макроекономічна функція фондового ринку полягає в тому, щоб трансформувати тимчасово вільні грошові засоби у виробничі капіталовкладення, тобто передати грошові ресурси від позикодавців до позичальників.

З огляду на етапи функціонування розрізняють первинний і вторинний ринки цінних паперів.

На первинному ринку початково розміщуються цінні папери серед інвесторів. Основне завдання первинного ринку - мінімізувати ризик інвестора.

Вторинний ринок забезпечує обіг цінних паперів. Його основними функціями є створення умов для широкої торгівлі цінними паперами, забезпечення їх ліквідності, визначення ринкової ціни цінних паперів та надання інформації щодо її зміни.

За організаційними формами розрізняють фондову біржу та позабіржовий ринки цінних паперів.

Обсяги торгівлі цінними паперами через фондову біржу і позабіржовий ринок в розвинутих країнах майже однаковий. Як правило, провідною є одна фондова біржа, спостерігається концентрація центрів біржової торгівлі цінними паперами.

3.2.2 Основні види цінних паперів

Предметом торгівлі на фондовому ринку є цінні папери - грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між продавцем (емітентом) та їх власником, передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів.

Внаслідок того, що цінні папери практично не мають внутрішньої вартості, а їхня цінність полягає лише у здатності приносити дохід і засвідчувати право власності, їх прийнято називати фіктивним капіталом.

Цінні папери розподіляються на три великих групи:

пайові - засвідчують відносини співвласності або пайової участі у формуванні статутного фонду і розподіленні прибутку (акції);

боргові - опосередковують кредитні відносини (облігації, ощадні сертифікати, депозитні сертифікати, векселі);

похідні - це особливі фондові цінності, які фіксують проміжні права партнерів у процесі укладання угоди (опціони, ф'ючерси, варанти тощо).

За ознакою дроблення цінні папери підрозділяються на:

роздроблювані;

нероздроблювані;

Цінні папери мають також різний рівень надійності і в залежності від цього розподілять на:

високонадійні, з високою ймовірністю повернення вкладеного капіталу та отримання доходу;

ординарні, більш ризиковані.

За ознакою території обігу цінні папери поділяються на:

регіональні;

національні - внутрішнього фондового ринку;

міжнародні - можуть обертатися на території інших країн.

Існують й інші класифікаційні ознаки групування цінних паперів.

3.2.3 Індекси фондового ринку

Індекси фондового ринку відслідковують поточну ситуацію в економіці і відображають локальні коливання кон'юнктури ринку. Важливим є кількісний і якісний відбір емітентів в базі індексу. Серед підприємств, акції яких враховуються при визначенні фондових індексів, повинні бути такі, що значною мірою впливають на розвиток галузі, економіки в цілому.

Найбільш популярним показником фондового ринку є індекс Доу - Джонса. Це показник стану ринку акцій, запропонований американськими фінансовими журналістами Ч. Доу і Е. Джонсом. Індекс Доу - Джонса застосовується з 1884р. і розраховується на Нью-Йоркській фондовій біржі через кожні пів години.

Існує чотири індекси Доу - Джонса.

Промисловий індекс - простий середній показник руху курсів акцій ЗО найбільших промислових компаній (А_і). Перелік компаній може змінюватись в залежності від їх позицій в економіці.

Транспортний індекс - середній показник, що характеризує рух цін на акції 20 транспортних компаній.

Комунальний індекс - середній показник, що характеризує рух цін на акції 15 компаній, які займаються газо- і електропостачанням.

Середній індекс - складається на основі трьох попередніх індексів.

Індекси не повинні реагувати на події, які безпосередньо з біржовою кон'юнктурою не пов'язані. Суть індексів Доу - Джонса така: якщо криві середнього курсу акцій компаній ідуть вверх і не опускаються нижче відміток, які були найгіршими в недавньому минулому, має місце пожвавлення в економіці і акції варто купувати. І навпаки.

Поширеними також є індекси:

“Standart and Poore's” (“S & P”);

FT;

DAX тощо.

Крім зазначених індексів при аналізі фондового ринку для характеристики акцій використовують показники:

1. Коефіцієнт дивідендної віддачі акцій (k_д.в.):

2. Відносний коефіцієнт “ціна-прибуток” (k_ц.-п.):

3. Коефіцієнт платіжності (k_пл.):

4. Коефіцієнт покриття дивідендів (k_п.д.):

5. Коефіцієнт капіталізованої вартості акцій (k_к.в.):

6. Рентабельність акціонерного капіталу:

Загальна ринкова вартість акції.

Коефіцієнт відносної стійкості ціни акції (k_в.ст.):

3.2.4 Методика дослідження фондового ринку

Специфікою аналізу фондового ринку в умовах його становлення є неможливість досліджувати динаміку процесів. Тому аналіз в основному зводиться до визначення початкового рейтингу емітента і його акцій.

Існують два способи дослідження стану фондового ринку: “зверху-вниз” і “знизу-вверх”.

Підхід “зверху-вниз” - це традиційний підхід до аналізу економічних процесів, який починається з дослідження зовнішніх факторів стану фінансового ринку, потім охоплює окремі, специфічні сектори економіки і закінчується аналізом конкретного емітента.

Цей підхід починається з аналізу широкої перспективи і закінчується вузьким аналізом випуску акцій і облігацій. Таким підходом досягаються дві мети. Перша - формується точка зору на основні економічні фактори ,які впливають на цінні папери. Друга - порівнюються окремі сектори, галузі, підприємства щодо перспектив вигідності та ризику випущених цінних паперів. Наприклад, порівняльний аналіз показує, як краще розподілити кошти між коротко, середньо та довгостроковими облігаціями або акціями.

Але недоліком підходу “зверху-вниз” є те, що певні вигідні акції або облігації можуть бути пропущені. Тому цей підхід доповнюється іншим - аналізом “знизу-вверх”.

Підхід “знизу-вверх” полягає у використанні статистично визначених критеріїв для вибору цінних паперів. Такими критеріями виступають:

відношення ціни акції до прибутку на одну акцію в порівнянні з середнім значенням цього відношення за останні 5 років (відносний коефіцієнт k_ц.-п.);

річний прибуток на акцію в порівнянні з середнім прибуток на акцію за останні 5 років;

загальна ринкова вартість акції;

відношення курсу акцій за поточний рік до їх курсу за попередній рік (відносна стійкість ціни акції);

стандартне відхилення місячної норми прибутку на акцію за останні 5 років.

За зазначеними критеріями відбираються більш прибуткові цінні папери. Комп'ютер відшукає з ряду даних акцій такі, що забезпечать порівняно низький відносний коефіцієнт, зростаючий коефіцієнт прибутку, стійкість ціни акцій.

Тема 3.3 Методика аналізу валютного ринку

3.3.1 Сутність та класифікація валютного ринку

Валютний ринок - це сфера економічних відносин з купівлі-продажу іноземної валюти і цінних паперів в іноземній валюті, а також операцій щодо інвестування валютного капіталу.

Об'єктом аналізу валютного ринку є:

валютні цінності - іноземна валюта;

цінні папери - фондові цінності в іноземній валюті: акції, облігації, чеки, векселі, акредитиви;

дорогоцінні метали (за винятком ювелірних виробів) - золото, срібло, платина;

природні дорогоцінні каміння.

Валютному ринку властиві атрибути будь-якого ринку: він завжди виступає як конкурентний ринок; обмінні операції на валютному ринку пов'язані з певним валютним ризиком.

В процесі аналізу розрізняють:

І. Валютний ринок:

функціональний;

інституційний;

організаційно-технічний;

ІІ. Валютний ринок:

за сферою поширення;

за валютними обмеженнями;

за видами валютних курсів;

за ступенем організованості;

ІІІ. Валютний ринок:

євро валют;

єврооблігацій;

євродепозитів;

єврокредитів;

“чорний”;

“сірий”.

Складовою валютного ринку є ф'ючерсний ринок, основними учасниками якого виступають фінансові центри, центральні банки, крупні фінансові організації. Валютні ф'ючерси дозволяють мінімізувати економічний ризик при проведенні валютних операцій - тобто, здійснити хеджування валютних ризиків. Хеджування сприяє зниженню собівартості продукції та підвищенню ефективності експорту та імпорту.

3.3.2 Аналіз операцій на валютному ринку

Операції на валютному ринку аналізуються за такими напрямками:

переказ валюти;

рух капіталу;

спекулятивні операції;

здатність капіталу приносити високий дохід.

Розрізняють поточні валютні операції, які здійснюються протягом 180 днів, а також операції, що здійснюються протягом більше 180 днів - пов'язані з рухом капіталу.

В процесі аналізу валютного ринку розглядають способи проведення міжнародних валютних операцій і засоби регулювання руху капіталів між національним і міжнародними ринками.

Валютні кошти резидента або нерезидента зберігається на його валютних рахунках в банку. Валютна виручка від експорту зараховується спочатку на транзитний рахунок, а після обов'язкового продажу на внутрішньому валютному ринку залишок її перераховується на поточний валютний рахунок суб'єкта ринку. Валютна виручка, яка одержана після операцій на внутрішньому валютному ринку безпосередньо зараховується на поточний валютний рахунок.

Фінансові операції на валютному ринку здійснюються різними способами:

телеграфного переказу - це переказ грошових засобів за допомогою телеграфу;

переказного векселю - це розпорядження, за яким банк зобов'язаний заплатити пред'явнику визначену кількість грошей;

операцій безпосередньо з валютною (купівля-продаж);

операцій дорожніми чеками.

Валютна система формується в процесі розвитку міжнародних господарських зв'язків і за своєю суттю є державно-правовою формою організації валютних відносин. Мета цих правил полягає у полегшенні процесів міжнародної торгівлі, забезпеченні її максимальної ефективності.

3.3.3 Міжнародна валютна система. Сутність та складові елементи

Розрізняють національну, світову та міжнародну валютну системи.

Національна валютна система визначається національним законодавством, є формою організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються її валютні кошти.

На основі національних валютних систем виникла світова валютна система. За своєю суттю вона є формою реалізації валютних відносин, закріплених міжнародними угодами.

Щоб протистояти гегемонії долара в березні 1979р. було створено міжнародну (регіональну) валютну систему - європейську систему ЄВС. Механізм ЄВС включає три основні елементи:

форми міжнародних засобів платежу (золото, національні валюти, міжнародні валютні одиниці SDR - спеціальні права запозичення та ECU - європейський об'єднаний союз;

уніфікований режим валютних паритетів і курсів; режим сумісного коливання валютних курсів;

європейський фонд валютного співробітництва.

З 1 січня 1999р. в Європі запроваджена єдина європейська грошова одиниця - EURO.

Країни, які переходять на нову європейську валюту, мають дотримуватись встановлених меж коливань валютних курсів в існуючому механізмі європейських валютних систем. Функція EURO, як і ECU - протистояти пануванню американського долара на міжнародних фінансових ринках. Запровадження EURO впливає на функціонування валютного, фондового ринків та ринок боргових зобов'язань.

Міжнародна валютна система у своєму розвитку пройшла три основі етапи: золотий стандарт, Бреттон-Вудська валютна система, Ямайська валютна система.

3.3.4 Методи визначення валютних курсів

Важливим індикатором фінансової стабільності є обмінний курс національної валюти. Валютний курс, як економічна категорія, є ціною грошової одиниці однієї країни, вираженою у грошових одиницях інших країн. Він є формою світової ціни кредитно-паперових грошей. Встановлення курсу називається котируванням валюти. Котирування - це визначення офіційними державними органами (Національним банком або іншою фінансовою установою) ціни іноземної валюти. У більшості країн при встановленні валютного курсу застосовується пряме котирування. Тобто, певна постійна сума іноземної валюти (1, 10, 100 одиниць) використовується для вираження змінної величини відповідної суми національної валюти (наприклад 1 дол. = 5,34 грн.). Іноді застосовується непряме котирування, коли одиниця національної валюти порівнюється з певною сумою іноземної валюти (наприклад 1 грн. = 0,02 дол.).

Валютний курсу виконує важливі економічні функції:

Валютний курс виступає як засіб інтернаціоналізації грошових відносин.

На основі валютного курсу здійснюється зіставлення умов і результатів виробничої діяльності різних країн: продуктивності праці, темпів економічного зростання, торгівельного та платіжного балансів.

За допомогою валютних курсів зіставляються національні та світові ціни. На його основі витрати національної економіки прирівнюються до єдиного вартісного еквіваленту - суспільно необхідних світових витрат.

Механізм валютного курсоутворення здійснює перерозподіл національного продукту між країнами - членами зовнішньоекономічних зв'язків.

В основі визначення валютних курсів лежить співвідношення купівельної спроможності різних національних валют. Купівельна спроможність валют - це вартість товарів і послуг, які можна придбати за певну грошову одиницю порівняно з базовим періодом. Співвідношення купівельної спроможності валют називається паритетом купівельної спроможності (РРР). Для певного набору товарів паритет може бути частковим, а для всього ВВП - загальним.

Існує декілька методик обчислення РРР:

На основі співставлення рівня цін стандартного набору товарів і послуг (споживчого кошика):

На основі співвідношення витрат виробництва. Це не ціновий метод, тобто він дає можливість абстрагуватися від цінових коливань.

На основі співставлення ефективних виробничих витрат у країнах. До ефективних виробничих витрат відносять: заробітну плату (W), ренту (R), проценту ставку (Ir), продуктивність праці (PR). Для визначення РРР використовується формула:

Паритет купівельної спроможності характеризує товарне наповнення грошових одиниць різних країн. Але, в дійсності, валютний курс, як правило, суттєво відхиляється від паритету і співпадає з ним лише за умов функціонування золотого стандарту.

Валютний курс формується безпосередньо під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку.

В практиці валютних відносин використовують такі види курсів:

Фіксовані.

Гнучкі.

Змішані.

При аналізі динаміки валютних курсів враховується рівень інфляції, що потребує визначення номінального і реального валютного курсу.

Номінальний валютний курс - це відносна ціна національної валюти при обміні на іноземну і навпаки.

Реальний валютний курс враховує зміни рівнів цін в обох країнах по відношенню до базисного року. Цей курс розраховується за формулою:

3.3.5 Аналіз впливу зміни валютного курсу на макроекономічні процеси

Зміни валютного курсу суттєво впливають на розвиток макроекономічних процесів в національній економіці та на зовнішньоекономічні позиції країни. Від валютного курсу залежить стан платіжного балансу, зовнішньої торгівлі, рух довгострокових та короткострокових капіталів тощо. Регулювання валютного курсу враховує цілі макроекономічної політики і конкурентну ситуацію на світовому ринку. Валютне регулювання здійснюється на двох рівнях:

міжнародному - через систему міжнародних валютних організацій, союзів і угод;

національному - шляхом застосування розглянутих нижче різних методів впливу на валютні курси.

У практиці валютного регулювання на національному рівні застосовуються такі методи, як девальвація та ревальвація валюти, валютна інтервенція, корекція процентних ставок Національного банку, валютні обмеження, регулювання платіжного балансу, режим конвертованості валют.

Поширеним методом впливу на валютні курси є зміна процентних ставок Національного банку з метою впливу на рух іноземних короткострокових капіталів. Підвищення процентних ставок у періоди погіршення стану платіжного балансу сприяє притоку капіталів з країн, де процента ставка нижча. Це підвищує курс національної валюти і покращує стан платіжного балансу. І навпаки. Валютні обмеження - це система нормативних правил, які регламентують права субґєктів ринку щодо здійснення різних валютних операцій. Валютні обмеження є проявом прямого втручання держави в процес формування валютних курсів і використовуються при здійсненні контролю за рухом капіталу, блокуванні валютної виручки,

регламентації вивозу валюти громадянами тощо.

Засобом впливу на валютні курси є регулювання платіжного балансу країни. З цією метою застосовуються експортні субсидії, митні тарифи, податкові пільги, страхування втрат, зумовлених коливаннями валютних курсів.

Валютне регулювання охоплює також заходи щодо забезпечення конвертованості валюти. Конвертованість - це здатність національної грошової одиниці вільно обмінюватись на інші валюти.

Валютний курс впливає на зміну експорту та імпорту. Так, якщо курс національної валюти зростає, це означає, що зростає ціна національних грошей і попит на них збільшується. Відповідно попит на іноземну валюту зменшиться, що призведе до скорочення експорту і збільшення імпорту.

Розділ 4. Ринок праці та рівень життя населення: методологія і методика аналізу

Тема 4.1 Сутність, функції, показники ринку праці

4.1.1 Загальна характеристика ринку праці, його функції та напрямки аналізу

Ефективне функціонування національної економіки значною мірою визначається процесами, які відбуваються на ринку праці. Будь-який ринок може функціонувати тільки за умов поєднання робочої сили і засобів виробництва. Ринок праці, на якому формуються попит і пропозиція робочої сили, посідає центральне місце серед інших ринків. Це ринок найманої праці, де роботодавець і найманий працівник виступають як юридично рівноправні особи, що відрізняє ринок праці від інших ринків.

На ринку праці виступають два основних суб'єкти - роботодавці та наймані працівники, які суттєво розрізняються по відношенню їх до засобів виробництва. Роботодавці є власниками засобів виробництва, а наймані працівники володіють здібностями до праці. Тому на ринку праці формуються попит і пропозиція робочої сили, які знаходяться під впливом різних факторів. Попит на робочу силу залежить від рівня продуктивності праці, технічного оснащення виробництва, рівня економічної активності - фази циклу. Пропозиція визначається рівнем заробітної плати, освіти і кваліфікації, профспілковим захистом, релігією, податковою системою. Співвідношення між попитом і пропозицією на ринку праці проявляється в ринковій ціні робочої сили - заробітній платі.

Ринок праці розрізняють в широкому і вузькому значенні.

Ринок праці в широкому значенні - це система економічних відносин, що складаються між суб'єктами, які формують робочі місця і суб'єктами, які претендують на них.

Ринок праці у вузькому значенні - це співвідношення пропонованих робочих місць і суб'єктів, що претендують на них.

Ринок праці виконує специфічні функції:

суспільного розподілу праці (розмежування найманого працівника та роботодавця, розподіл найманих працівників за професіями та кваліфікацією, галузями виробництва, регіонами);

інформаційну (інформація про умови найму, рівні заробітної плати, пропозицію робочих місць і робочої сили, якість робочої сили тощо);

посередницьку (організація зустрічі продавців та покупців праці);

стимулюючу (забезпечення конкурентного середовища на ринку праці);

досягнення рівноваги між попитом і пропозицією робочої сили;

вирішення питань зайнятості;

підтримка безробітних.

В процесі аналізу необхідно враховувати фактори, що визначають характер і структуру сучасного ринку праці. Найбільш важливими факторами є:

циклічність розвитку виробництва;

динаміка продуктивності праці;

цільове фінансування пріоритетних напрямків економіки, що визначене бюджетом;

структурні зміни в економіці під впливом сучасного НТП;

диверсифікація виробництва;

запланова реструктуризація окремих галузей економіки (ВПК; вугільна та переробна промисловість тощо);

впливовість профспілок;

характер трудового законодавства;

державна політика в області регулювання зайнятості та безробіття;

масштаби приватизації та створення робочих місць.

Співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили визначає кон'юнктуру ринку праці. В залежності від цього співвідношення кон'юнктура ринку праці може бути трьох типів:

працедефіцитною

праценадлишковою

рівноважною

4.1.2 Класифікація ринку праці

Ринок праці можна класифікувати, виходячи із різних критеріїв. Так, за ознакою структури господарства розрізняють ринки праці окремих галузей, окремих видів діяльності, групи господарств з різними формами власності.

За ознакою рівня економічного розвитку розглядають ринки праці регіонів, згрупованих залежно від рівня ВВП, оплати праці, доходів населення.

За територіальною ознакою розрізняють ринки праці: місцевий, регіональний, національний, міжнародний (транспортний та світовий).

За змістом ринок праці поділяють на потенційний, циркулюючий, внутрішньо фірмовий.

За демографічними ознаками існують:

ринок праці молоді

ринок праці осіб предпенсійного віку та пенсіонерів

ринок праці жінок

На практиці існує значно більше ознак, за якими можна класифікувати ринки праці.

4.1.3 Макроекономічні показники стану ринку праці

Основними макроекономічними індикаторами стану ринку праці є зайнятість та безробіття. Для визначення цих показників треба звернутися до класифікації МОП. У відповідності з міжнародними стандартами, розробленими МОП, все населення поділяється на три категорії:

зайняті;

безробітні;

особи поза робочою силою.

Зайняті - це особи віком від 15 до 75 років (у визначенні МОП), які виконують оплачувану роботу за наймом на умовах повного або неповного робочого часу; мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу чи відпустку; працюють індивідуально (самостійно) або в окремих громадян, на сімейному підприємстві; зайняті в особистому підсобному сільському господарстві.

Вікові межі та соціально-демографічний склад зайнятого населення визначається системою законодавчих актів країни.

Зайнятість буває:

продуктивною:

соціально-корисною;

повною.

Важливим показником зайнятості є ефективна зайнятість, під якою розуміють використання робочої сили без втрат.

До безробітних відносяться особи віком від 15 років і старше, які не мають роботи, але активно шукають її, для чого реєструються в державних або комерційних установах служби зайнятості, готові відразу ж стати до роботи. За визначенням МОП безробітний - це людина, яка може і хоче працювати, але не має робочого місця.

Сума зайнятих (Е) і безробітних (U) визначає економічну категорію “робоча сила” (L) і характеризує економічно активне населення . Особи поза робочою силою - економічно неактивне населення - це частина населення, яка не входить до спаду робочої сили:

Економічна наука розрізняє три види безробіття:

фрикційне;

структурне;

циклічне.

В досліджуваному періоді може відбуватися перехід працівників із стану зайнятості у стан безробіття і навпаки. Для аналітичних розрахунків використовуються коефіцієнти працевлаштування (k_пр.) і звільнення (k_зв.)

Рівні безробіття істотно відрізняються між різними демографічними групами. Зокрема, рівень безробіття серед молоді значно вищий, ніж серед старших груп. Це зумовлюється здебільшого різницею в їх коефіцієнтах звільнення, а не коефіцієнтах працевлаштування.

Під час безробіття доходи населення зменшуються. Співставлення доходів за умов безробіття і повної зайнятості характеризується коефіцієнтом “заміни” (k_з)

Одна з причин безробіття - це нееластичність заробітної плати, неспроможність її реагувати на зміни в попиті чи пропозиції на ринку праці. Реальна заробітна плата може утримуватись на рівні, вищому за рівноважний. Це веде до нестачі робочих місць, в результаті виникає, так зване, очікуване безробіття.

Головна ціна безробіття - не випущена продукція. Коли кількість робочих місць менша кількості бажаючих працювати, втрачаються потенційні можливості економіки. Чим вищий рівень безробіття, тим значнішим є відставання ВВП від свого потенційного рівня, що характеризується законом Оукена.

Для аналізу змін, що відбуваються на ринку праці, складається зведений баланс ринку праці. Основними його статтями є наступні:

Пропозиція робочої сили, всього (n1 = n.2 + n.3).

Чисельність незайнятих осіб, для яких вирішується питання працевлаштування на початок року.

Надійде на ринок праці, всього:

в т.ч. - вивільнені з галузей народного господарства;

звільнені з причин плинності кадрів;

випускники навчальних закладів;

інші категорії незайнятого населення.

Попит на робочу силу (працевлаштовано), всього.

Знімаються з обліку для самостійного вирішення участі у трудовій діяльності та з інших причин:

в т.ч. - переселення в сільську місцевість.

Чисельність незайнятих громадян, для яких вирішується питання працевлаштування, на кінець року:

в т.ч. - безробітний.

Тема 4.2 Збалансованість та ефективне функціонування ринку праці

4.2.1 Умови збалансованості робочих місць і робочої сили

Аналіз формування і розвитку ринку праці здійснюється за такими напрямками:

визначення збалансованості між попитом і пропозицією робочої сили - умов рівноваги на рику праці;

виявлення тенденцій зайнятості на ринку праці;

аналіз прихованого безробіття, ефективність роботи служби зайнятості;

розрахунки показників ефективності функціонування ринку праці.

Нерівновага між попитом і пропозицією зумовлюється дисбалансом між чисельністю робочої сили, яка формує пропозицію на ринку праці, і кількістю робочих місць, які визначають попит. Для аналізу використовуються такі показники:

попит на робочу силу та її пропозиція у галузево-регіональному розрізі та за підприємствами різних форм власності;

професійно-кваліфікаційна підготовка робочої сили;

коефіцієнт навантаження на одне робоче місце і зворотній йому рівень вакантності.

Пропозицію на ринку праці формують такі категорії економічно активного населення:

безробітні, чисельність яких поповнюється випускниками навчальних закладів та раніше зайнятих в домашньому господарстві;

ті, хто мають роботу, але незадоволені нею і шукають іншу;

зайняті, які ризикують залишитись без роботи і тому шукають нову.

Попит на робочу силу змінюється під впливом:

випереджаючих темпів зростання продуктивності праці порівняно з динамікою ВВП, що зменшує попит на робочу силу, і навпаки;

збільшення капіталомісткості виробництва, що зменшує попит на робочу силу, і навпаки.

Якщо в економіці має місце природне безробіття, то потребує окремого аналізу професійна підготовка робочої сили, яка здійснюється за напрямками:

первинне навчання (U_пн);

перепідготовка (U_пn);

підвищення кваліфікації (U_пк).

Тоді:

(11.1)

де U_пр.п - чисельність безробітних, охоплених професійною підготовкою.

Окремо визначається структура професійної підготовки незайнятого населення:

 (11.2)

Аналізується динаміка професійної підготовки:

(11.3)

де Т_пр.п - темпи зміни професійної підготовки.

4.2.2 Методика аналізу тенденцій динаміки зайнятості

Аналіз тенденцій зайнятості охоплює визначення: динаміки чисельності зайнятих:

(11.4)

де ТР_Е - темпи росту зайнятості;

Е_t, Е_t-1 - чисельність зайнятих в періоді t і (t-1).

структури зайнятості - основна діяльність, додаткова робота, неповна зайнятість;

рівня зайнятості (Р_Е):

(11.5)

динаміки збалансованості робочої сили і робочих місць на рівні галузі або регіону.

При аналізі динаміки збалансованості робочої сили і робочих місць на рівні галузі або регіону застосовуються два показники:

оборот робочих місць;

оборот робочої сили.

Галузевий оборот робочих місць, по суті, збігається з динамікою зайнятості. Це пояснюється тим, що в межах певної галузі процеси розширення і скорочення виробництва відбуваються одночасно, що зумовлює постійні коливання зайнятості.

Для характеристики обороту робочих місць розраховуються:

темп створення нових робочих місць (T_ст);

темп ліквідації робочих місць (T_л).

Галузевий оборот робочої сили розраховується за двома показниками:

темп працевлаштування (Т_пр);

темп звільнення працюючих (Т_зв).

З метою додаткового порівняння динаміки робочих місць і робочої сили застосовуються ще два показники:

коефіцієнт надлишковості (k_над.)

частка “холостого” обороту робочої сили в її обороті (Ч_ХL)

4.2.3 Показники ефективного функціонування ринку праці

До основних показників ефективності функціонування ринку праці належать:

ефективність роботи служби зайнятості;

продуктивність праці.

Ефективність роботи служби зайнятості визначається часткою працевлаштованих безробітних і характеризується коефіцієнтом працевлаштування:

 (11.6)

Чим ближче до одиниці зазначений коефіцієнт, тим ефективніше робота служба зайнятості.

Ринок праці має відкриту та приховану частини. Економічно активне населення, яке шукає роботу, створює пропозицію на відкритому ринку праці, а попит створюється вакантними робочими місцями в економіці.

Прихований ринок праці означає формальну зайнятість. До прихованих безробітних відносяться працівники, які перебувають в умовах неповної зайнятості: у відпустках з ініціативи адміністрації або працюють в режимі неповного робочого часу. В процесі аналізу визначається їх частка у загальній чисельності працюючих.

Визначається також динаміка прихованого безробіття.

Продуктивність праці розраховується на рівні:

національної економіки;

галузі;

підприємства.

На рівні національної економіки продуктивність праці (LP) визначається як співвідношення між вартістю ВВП і чисельністю зайнятих:

(11.7)

Показниками ефективного використання робочої сили є такі:

темпи росту продуктивності праці;

частка приросту ВВП за рахунок підвищення продуктивності праці (в процентах);

вартісний приріст ВВП за рахунок продуктивності праці.

На рівень і динаміку продуктивності праці впливають різні фактори. Які можна об'єднати в дві групи:

екстенсивні;

інтенсивний.

До екстенсивних факторів належать тривалість робочого часу та ступінь його використання. Інтенсивні фактори визначаються розвитком науково-технічного прогресу, який впливає на віддачу роботи в одиницю часу. Ці фактори включають використання високопродуктивних технологій, нових видів сировини і матеріалів, сучасних ефективних систем управління і організації праці, які сприяють підвищенню кваліфікації працюючих.

Тема 4.3 Аналіз рівня життя населення

4.3.1 Соціально-економічні індикатори рівня життя населення

Рівень життя населення визначається як сукупність умов життя відповідно до досягнутого рівня економічного розвитку країни.

Аналіз рівня життя населення охоплює три аспекти:

співставлення соціально-економічних індикаторів у динаміці з попередніми роками;

співставлення соціально-економічних індикаторів з науковими нормами;

співставлення з іншими країнами.

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення можна розглядати як узагальнюючі, які відображують сумарне споживання (і можливості такого споживання) населенням матеріальних благ і послуг; та як відносні, які характеризують окремі сторони добробуту населення. Типовими узагальнюючими показниками є рівень і динаміка номінальних та реальних доходів населення, загальний обсяг споживання населенням благ і послуг. Особливість цих показників полягає в тому, що вони відображають не тільки абсолютні зміни в рівні життя населення, а також і відносну динаміку у розрахунку на душу населення, сім'ю, тисячу або 10 тисяч жителів. Друга група показників визначається тільки у відносному виразі: споживання основних продуктів харчування, інших споживачів товарів, забезпеченість послугами охорони здоров'я, освіти, транспортними, житлово-комунальними тощо, на душу населення, сім'ю, тисячу або 10 тис. жителів.

До основних соціально-економічних індикаторів рівня життя населення відносяться:

Обсяг реального ВВП на душу населення.

Грошові доходи та витрати населення.

Реальна заробітна плата.

Споживання основних продуктів харчування на душу населення.

Природний приріст населення та середня тривалість життя.

Частка витрат на розвиток соціальної сфери в бюджеті.

Використання вільного часу.

Аналізу також підлягає диференціація доходів населення за показниками:

Коефіцієнт фондів - характеризує в скільки разів доходи 10% населення з найбільшими доходами перевищують доходи 10% найбідніших.

Децільний коефіцієнт диференціації - показує в скільки разів мінімальний дохід 10% найбільш забезпечених верств населення перевищує максимальний дохід 10%.

В економіках перехідного періоду відзначається зростаюча поляризація в реальних доходах населення, яка супроводжуються зростанням бідності. Причинами такої поляризації є те, що джерелом доходів, крім заробітної плати, може бути ще й приватна власність. Існує також диференціація в доходах між регіонами, галузями, підприємствами різних форми власності.

Графічно диференціація доходів характеризується кривою Лоренца (рис. 12.1). Бісектриса ОС характеризує абсолютну рівність в доходах, коли певний відсоток сімей одержує такий самий відсоток доходу. Лінія ОАВС показує фактичний розподіл доходу, існуючу нерівність в доходах. Чим більше відхилення кривої Лоренца від бісектриси, тим більша нерівність в розподілі доходу.

Рівень нерівності в розподілі доходу характеризує коефіцієнт Джині (k_G). Він розраховується як відношення заштрихованої площі ОАВС (рис. 12.1) до площі трикутника ОДС:

(12.1)

Чим більша в суспільстві диференціація доходів, тим більше значення коефіцієнта Джині наближається до 1. За умов теоретичної абсолютної рівності в доходах коефіцієнт Джині дорівнює нулю.

З метою аналізу ступеню диференціації доходів визначаються межа малозабезпеченості та частка населення, що знаходиться нижче за цю межу або має дохід більше середнього. Слід відзначити, що основою розвитку економіки в будь-якій країні є наявність середнього класу - великої частки населення з середнім рівнем доходу. Саме це населення стимулює споживчий попит, як суттєву складову попиту.

Витрати населення визначаються як його кінцеве споживання і аналізуються за такими складовими:

обсяг та структура витрат на купівлю продуктів харчування і споживчих промислових товарів;

витрати на оплату послуг;

податки, обов'язкові платежі та добровільні внески.

Витрати на споживання продуктів харчування та промислових товарів залежать від купівельної спроможності населення, яка визначається, як зазначалось вище, реальною заробітною платою, а також рівнем заощаджень і освіти.

Витрат на оплату послуг (охорони здоров'я, освіти, транспортних, житлово-комунальних) значною мірою залежать від платності, пільговості або безплатності цих послуг. Отже розвиток самої соціальної сфери впливає на рівень життя населення. У зв'язку з цим доцільно ознайомитись з показниками, які характеризують рівень розвитку соціальної сфери.

Споживання основних продуктів харчування визначається в кг на душу населення за такими видами: м'ясо та м'ясопродукти, молоко та молочні продукти, яйця (шт), риба та рибопродукти, цукор, олія, картопля, овочі та фрукти, хлібні продукти. Ці показники розраховуються в абсолютному, процентному співвідношенні та в динаміці. Якщо виявляється постійне зниження рівня споживання основних продуктів харчування, то це вказує на його неповноцінність та незбалансованість. Крім того, за міжнародними стандартами витрати на харчування в обсязі 50% від доходів сім'ї та вище свідчать про низький рівень життя в країні.

Розрахунки природного приросту населення дозволяють виявити його позитивну або від'ємну динаміку. Якщо цей показник зростає, то це означає, що в країні має місце перевищення народжуваності над смертністю, тривалість життя висока. Але може виникнути і несприятливий процес депопуляції, який супроводжується, як правило, низьким показником середньої тривалості життя і свідчить про те, що внаслідок постійного перевищення смертності над народжуваністю природний пріріст населення знижується.

Важилим показником рівня життя населення є частка витрат на соціальну сферу в Державному бюджеті та стан соціальної інфраструктури. Зменшення частки цих витрат, особливо на охорону здоровґя та освіту, відкидає країну за рівнем інтелектуального потенціалу далеко назад. Коливання у темпах зміни населення з вищою освітою впливає і на ринок праці, на якому буде коливатися пропозиція робочої сили та змінюватися її якість.

Використання вільного часу характеризується показниками: кількість закладів відпочинку, туризму, спорту; вартість путівок до туристичних, санаторно-курортних закладів; витрати на екскурсійне, культурно-масове обслуговування.

4.3.2 Методологія визначення індексу людського розвитку. Поняття добробуту

Існують спроби розробити узагальнюючий показник рівня життя населення - індекс людського розвитку (ІЛР). Людський розвиток - це безперервний процес розширення можливостей вибору, які постійно змінюються. Серед різних можливостей вибору визначальними вважаються довге і здорове життя, здобуття освіти, доступ до засобів, що забезпечують гідний життєвий рівень. Ці три можливості є провідними для людського розвитку, всі інші підпорядковуються їм, є другорядними по відношенню до них. Отже, рівень доходу виявляється важливою, але не єдиною складовою людського розвитку і метою останнього є не лише постійне зростання доходів, а також збалансування зростаючих можливостей людини з використанням цих можливостей в різних сферах діяльності.

Для визначення ІЛР за методикою ООН рекомендується враховувати три показники: ВВП на душу населення, середню тривалість життя, рівень освіти населення старше 25 років. Ці показники по країні порівнюються з максимальними в світі аналогічними показниками.

Фахівці Ради по вивченню продуктових сил України НАНУ та Міністерства статистики запропонували національну методику визначення ІЛР. За цією методикою ІЛР охоплює дев'ять показників, які характеризують:

демографічну ситуацію в країні та в регіонах:

чисельність населення; міське, сільське населення;

природний щорічний приріст (скорочення) населення;

очікувана тривалість життя при народженні;

індекс очікуваної тривалості життя;

демографічне навантаження населення працездатного віку (%) - це відношення чисельності населення у віці 0 - 15 років та пенсійного віку до населення у працездатному віці;

тощо;

стан ринку праці:

рівень зайнятості та безробіття;

жіноча робоча сила;

частка безробітних жінок;

середня заробітна плата жінок у відсотках до зарплати чоловіків (у держсекторі);

тощо;

рівень життя населення:

ВВП на душу населення;

індекс споживчих цін;

доцільний коефіцієнт диференціації доходів;

кількість куплених радіоприймачів, телевізорів на 1000 жителів;

кількість телефонів на 100 помешкань;

тощо;

житлові умови:

загальна площа житлового фонду;

житлова площа на душу населення;

рівень і динаміка оплати житлово-комунальних послуг;

тощо;

охорону здоров'я та рівень здоров'я населення:

державні витрати на охорону здоров'я у відсотках до ВВП;

кількість населення в розрахунку на одного лікаря;

материнська смертність на 1000 живонароджених;

споживання алкогольних та тютюнових виробів на душу населення;

тощо;

рівень освіти:

державні витрати на освіту у відсотках до ВВП;

рівень грамотності дорослого населення;

індекс досягнутого рівня освіти - середньої, неповної вищої, вищої;

сукупна частка учнів - частка осіб, які навчаються у закладах освіти серед населення відповідної вікової групи;

прийом до вищої школи (в т.ч. на стаціонар) - частка осіб, які вступили до ВУЗів всіх рівнів акредитації (І - ІV) серед населення віком 15 - 18 років;

тощо;

соціальне середовище:

щорічне відвідування закладів культури та мистецтва на 1 жителя;

разовий тираж газет на 100 жителів;

видання книжок (одиниць на 100 тис. населення);

криміногенна ситуація: число осіб, які загинули внаслідок злочинів; частка підлітків серед злочинців; злочинність, повґязана з наркотичними засобами (на 100 тис. населення); самогубства на 100 тис. населення;

тощо;

фінансування основних галузей, які забезпечують людський розвиток.

екологічну ситуацію:

викиди шкідливих речовин в навколишнє середовище;

тощо.

4.3.3 Прожитковий мінімум. Поняття бідності

Прожитковий мінімум визначається вартістю так званого “споживчого кошика”. Останній розраховується, виходячи з мінімально припустимих нормативів споживання найважливіших благ та послуг. Такі нормативи споживання встановлюються, як правило, за фактичною структурою витрат 10% найменш забезпечених верств населення.

В світовій практиці застосовують нормативний та статистичний методи розрахунку прожиткового мінімуму. Нормативний метод заснований на науково-обґрунтованих нормативах мінімального споживання товарів і послуг, необхідних лише для відтворення продуктивних сил. Статистичний метод базується на даних реального мінімального споживання населенням матеріальних благ.

Аналізується також співвідношення рівня заробітної плати та прожиткового мінімуму в динаміці. Мінімальна заробітна плата повинна встановлюватись в розмірі не нижче за офіційно визначений прожитковий мінімум. За методикою ЄЕТ (європейське економічне товариство) до низькооплачуваних відносяться ті, чия заробітна плата становить 2/3 і нижче від середнього рівня в країні.

Виникнення бідності пояснюється, як правило, економічними причинами: зростанням безробіття, низьким рівнем оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованістю по виплатах заробітної плати

ООН наголошує на чотирьох основних проявах бідності (Human Development Report. 1997, - New York, UNDP, 1997, p. 5):

коротка тривалість життя;

низька професійно-освітня підготовка;

відсутність необхідної бази для нормального життя - чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування;

ізольованість від суспільного життя.

В Указі Президента України “Про стратегію подолання бідності” від 15 серпня 2001р. ; 637/2002 визначені основні терміни, які використовуються при аналізі рівня бідності населення: бідність, межа бідності, рівень бідності, глибина бідності, крайня форма бідності, опікуваний державою дохід. Так, межа бідності характеризується рівнем доходу, нижчим від якого є неможливим задоволення основних потреб людини. Рівень бідності означає частку сімей, у яких рівень споживання (доходів) на одну особу є нижчим від визначеної межі бідності. Глибина бідності вимірюється відхиленням величини доходів від визначеної межі бідності. Економічна сутність інших із зазначених показників наведена в термінологічному словнику до даної теми.

4.3.4 Соціальний захист населення

Верстви населення які знаходяться нижче межі прожиткового мінімуму, потребують соціального захисту.