Безробіття та інфляці

Характеристика особливостей порушення макроекономічної рівноваги, основою якого є взаємодія сукупного попиту та сукупної пропозиції, яка призводить до дестабілізації економічної системи, руйнації господарських зв'язків, соціально-економічних потрясінь.

Рубрика Экономика и экономическая теория
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 23.04.2010
Размер файла 1,3 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Безробіття. Інфляція

ЗМІСТ

ВСТУП

І.БЕЗРОБІТТЯ: ПОНЯТТЯ, НАПРЯМКИ ПОДОЛАННЯ ТА СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ

1.1Сутність та види безробіття

1.2Безробіття в сучасному світі

1.3Напрямки удосконалення державної політики зайнятості

1.4Соціальний захист населення від безробіття

ІІ.ІНФЛЯЦІЯ, ЇЇ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ ТА АНТИІНФЛЯЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ

2.1Поняття та причини інфляції

2.2Стан України в період інфляції

2.3Гiперiнфляція в Україні

2.4Соцiально-економiчнi наслідки інфляції

2.5Антиiнфляцiйні процеси в Україні

висновки

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Поміж всіма макроекономічними проблемами безробіття є такою, що безпосередньо відбивається на особі, що не може знайти споживача на свою робочу силу на ринку праці, на її родині, формує помітне психологічне навантаження навіть на тих, хто має роботу. Досить зазначити, що наявність у домогосподарстві хоча б одного безробітного збільшує імовірність бідності наполовину, двох -- в 2,3 рази, а трьох та більше (на жаль, в Україні, особливо в так званих депресивних регіонах, є і такі родини) -- в 2,6 рази. Але втрата роботи для більшості людей означає не лише втрату головного джерела доходів, а й психологічну травму.

Водночас безробіття має вагомі наслідки і для суспільства в цілому:

*необхідність економічного утримання певної кількості людей, що не вносять відповідного внеску до валового продукту;

*зростання демоекономічного навантаження на робочу силу (рівень демоекономічного навантаження вимірюється співвідношенням економічно неактивних або непрацездатних і відповідно економічно активних або працездатних контингентів), причому за рахунок населення працездатного віку, чиї потреби значно перевищують аналогічні потреби дітей чи осіб похилого віку;

*суттєву соціальну напругу, обумовлену існуванням в суспільстві маргінальних груп населення (їх склад поповнюють насамперед безробітні).

Порушення макроекономічної рівноваги, основою якої є врівноважена взаємодія сукупного попиту і сукупної пропозиції, призводить до дестабілізації економічної системи, руйнації господарських зв'язків, соціально-економічних потрясінь.

Важливими проявами макроекономічної нестабільності, найгострішим соціальним лихом сучасної економіки є високий рівень безробіття і високі темпи інфляції.

І. БЕЗРОБІТТЯ: ПОНЯТТЯ, НАПРЯМКИ ПОДОЛАННЯ ТА СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ

1.1 Сутність та види безробіття

Особливе місце в системі функціонування сукупного працівника займає безробіття.

Безробіття -- це соціально-економічне явище, при якому частина робочої сили (економічно активне населення) не зайнята у сфері економіки. Тобто у реальному житті безробіття виступає як перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї. До 90-х років XX століття у всіх постсоціалістичних країнах безробіття офіційно не визнавалось. В Україні вперше у 1991 році з прийняттям Закону «Про зайнятість населення» законодавче визначається безробіття. Згідно з нашим законодавством, безробітними вважаються люди працездатного віку, які втратили роботу з незалежних від них причин, не мають заробітку, а також ті громадяни, що виходять вперше на ринок праці, зареєстровані в центрах зайнятості, шукають роботу і здатні приступити до праці [3,4].

До безробітних в Україні відносяться особи, що досягли 16-ти років і старші і які в період, що розглядається:

* не мали роботи (доходного заняття);

*займались пошуками роботи, тому звертались у державну або комерційну службу зайнятості;

*шукали роботу через засоби масової інформації, безпосередньо звертались до адміністрації підприємств (роботодавця), використовували особисті зв'язки та інші способи;

*здійснювали кроки до організації власної справи. При віднесенні працівників до безробітних треба дотримуватись перерахованих критеріїв.

До безробітних, зареєстрованих в органах державної служби зайнятості, відносяться особи, що не мають роботи, шукають роботу і в установленому порядку отримали офіційний статус безробітного в органах державної служби зайнятості.

Важливо підкреслити, щодо безробітних відносять не тільки звільнених за різноманітними причинами, але й осіб, які добровільно залишили роботу з метою знайти нову, відповідну професійному рівню.

Згідно з рішеннями, прийнятими XIII Конференцією статистиків (Женева, 1992) з питання статистичних даних про активність населення, зайнятість, безробіття, безробітні визначаються як особи, що досягли законодавче встановленого працездатного віку і протягом обумовленого періоду перебувають в такому становищі:

* без роботи, не мали зайнятості;

* були незайняті найманою працею протягом певного періоду;

* знаходились у пошуках роботи, тобто вживали заходів протягом певного періоду, щоб знайти найману чи не найману роботу.

1.2Безробіття в сучасному світі

Практично всі суттєві соціальні конфлікти, що спостерігалися протягом XX сторіччя, так чи інакше пов'язані з безробіттям. Досить згадати причини приходу до влади Муссоліні та соціальний фон, на якому переміг на початку 30-х років Гітлер, негритянські заворушення на півдні США наприкінці 80-х. Все це дає достатньо підстав для того, щоб уряд будь-якої країни прагнув запобігти безробіттю чи принаймні домогтися його скорочення (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Рівні безробіття в країнах перехідної та розвиненої ринкової економіки (за методологією МОП) (%)

2000

2001

2002

2003

Росія

9,8

11,9

14,1

15,6

Україна

9,5

8,9

12,3

13,9

Чехія

3,9

4,8

6,5

10,8

Німеччина

8,8

9,9

12,3

9,6

США

6,3

6,8

4,5

6,8

Франція

12,5

12,9

13,6

11,3

Швеція

7,9

8,5

8,5

8,2

Специфічним проявом безробіття в Україні є висока частка людей, які вимушено працюють в режимі неповної зайнятості, тривалий час перебувають в неоплачуваних відпустках або не отримують заробітної плати протягом кількох місяців. До речі подібна ситуація характерна і для Чехії (принаймні на початку трансформацій). Прийнята тут ваучерна форма великої приватизації фактично не змінила управління підприємствами і затримала їх реальну реструктуризацію [3]. А оскільки витрати на робочу силу з-за істотного падіння реальної заробітної плати також скоротились, на великих підприємствах збереглися значні обсяги надлишкової робочої сили.

Що стосується країн Центральної та Східної Європи, то до початку перехідного періоду тут -- за винятком колишньої Югославії-- безробіття не реєструвалось. Мережі служб працевлаштування, які існували в усіх країнах, переважно обслуговували зайнятих працівників, які очікували (або бажали) зміни місця роботи.

Безробіття з'явилось з першими ознаками лібералізації економіки і досить швидко набуло великих масштабів. Після змін загальноекономічної ситуації рівні безробіття в переважній більшості країн почали знижуватись. Виняток становить Чехія, де на перших етапах штучно підтримувалась зайнятість.

Досить швидко рівні безробіття практично в усіх країнах перехідної економіки помітно перевищили стандарти розвинених економік. Це було цілком логічно з огляду на глибоку економічну кризу, проблеми перехідного процесу і пов'язану з ним реструктуризацію, низьку продуктивність праці і ефективність економіки в цілому до початку реформ [3]. Проте і нині, навіть в тих країнах, де спостерігається економічне пожвавлення -- Угорщині, Польщі, Чехії, Словенії, -- безробіття с досить високим.

Поява масштабного безробіття обумовила розробку в країнах перехідної економіки відповідних програм підтримки безробітних, які включають пасивні дії (програми допомоги по безробіттю та програми соціальної допомоги) та активні заходи (навчання, субсидована зайнятість, трудомісткі громадські роботи).

В Україні своєрідним компенсатором соціальної напруги, викликаної високим рівнем безробіття (за методологією Міжнародної організації праці воно становить близько 12%) є поширення незареєстрованої економічної діяльності (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Рівні безробіття в Україні за методологією МОП, %

Економічні зрушення 2000 року майже миттєво віддзеркалились на скороченні рівня безробіття. І це слід визнати особливо важливим з огляду на збільшення масштабів сукупної пропозиції робочої сили. Специфічною ознакою українського ринку праці є зниження протягом 1999-2000 років безробіття населення пенсійного віку.

В переважній більшості країн -- особливо яскраво це окреслене в країнах Середземномор'я -- спостерігаються значні ген-дерні відмінності в рівнях безробіття; за звичай вищим є рівень безробіття серед жінок (рис. 1.2). Пов'язане це передусім з нижчим в порівнянні з чоловіками рівнем освіти та кваліфікації жінок, більшій їх зосередженості на внутрішньосімейних проблемах і як наслідок -- меншою конкурентоспроможністю на ринку праці. Проте, в Україні -- як і в ряді інших країн перехідної економіки -- спостерігається протилежна ситуація. На відміну від зареєстрованого безробіття, де і досі домінують жінки, хоча їх питома вага в порівнянні з початком реєстрації значно знизилась, рівні жіночого безробіття, визначеного за методологією МОП, в Україні стабільно нижчі, ніж чоловічого.

Рис. 1.2. Гендерні відмінності рівнів безробіття, % робочої сили відповідної статі

1.3 Напрямки удосконалення державної політики зайнятості

Необхідність удосконалення механізму управління зайнятістю населення зумовлена тим, що даний процес є важливою частиною ринкової трансформації економіки. Неможливо формувати ринкову економічну систему без створення відповідного їй ринку праці, ланкою якого є механізм управління зайнятістю.

Удосконалення механізму управління зайнятістю передбачає зміну його структури. Основними елементами цієї структури є законодавчо - нормативна база, форми реалізації трудових здібностей людини (підприємництво, самозайнятість), суб'єкти та об'єкти управління зайнятістю, система організаційних структур, які безпосередньо вирішують питання праці та зайнятість [10].

Основні заходи по вирішенню проблем безробіття на ринку праці України можна систематизувати за 7 основними напрямками, зокрема:

1.Формування нормативно - правової бази в сфері зайнятості населення:

· забезпечення розробки нових проектів, перегляд і адаптація чинних законодавчих і нормативних актів і міжнародних договорів з питань регулювання процесів незайнятості з метою приведення національного законодавства у відповідність з міжнародними нормами і принципами, запровадження механізмів захисту внутрішнього ринку праці України,

· законодавче забезпечення підвищення конкурентоспроможності робочої сили на основі адекватного вимогам ринку праці розвитку механізму підготовки кадрів.

2.Професійно - освітня підготовка кадрів, підвищення якості робочої сили:

· розширення зв'язків підприємств і організацій з місцевими освітніми установами всіх рівнів з метою залучення інвестицій на розвиток матеріальної бази навчальних закладів, вдосконалення системи професійної орієнтації учнів загальноосвітніх шкіл з урахуванням потреб місцевих ринків праці;

· вирівнювання освітнього потенціалу між регіонами країни за рахунок трансформації мережі вищих навчальних закладів, зменшення міграційних потоків молоді;

· розвиток системи виробничого навчання персоналу підприємств і організацій, а також випереджаючого навчання працівників, які підлягають вивільненню, як важливого засобу підвищення їх конкурентоспроможності в умовах реформування окремих галузей економіки;

· створення системи безперервної освіти, розробка професійних стандартів, з урахуванням вимог до професійного рівня працівників, що дозволить забезпечувати якість і продуктивність виконуваних робіт;

· створення системи оцінки професійних якостей працівників, що ґрунтується на визначенні їх компетентності і здатності гнучко реагувати на безперервні зміни вимог до кваліфікації і професійної підготовки відповідно до вимог професійних стандартів;

· розроблення і затвердження на державному рівні концептуальних засад формування та розвитку єдиної цілісної системи безперервної професійної освіти, зорієнтованої на задоволення поточних і перспективних потреб у кадрах для сучасного виробництва та сфери послуг [10].

3.Збереження і створення робочих місць, сприяння розвитку підприємництва та самостійної зайнятості населення:

· реалізація Державної та регіональних програм зайнятості населення, акцентуючи увагу на розширенні сфери прикладання праці за рахунок збереження ефективно функціонуючих та створення нових робочих місць, особливо в регіонах з критичною ситуацією на ринку праці, насамперед у сільській місцевості, малих моно функціональних містах;

· забезпечення збереження ефективно функціонуючих робочих місць, підвищення ефективності використання робочої сили та скорочення обсягів “прихованого безробіття”, розвиток гнучких форм зайнятості на допоміжних роботах та у сфері послуг;

· створення сприятливих умов для розвитку сфери малого бізнесу, самозайнятості та підприємницької діяльності безробітних;

· сприяння стабільній діяльності провідних промислових підприємств, які визначають зайнятість в Україні з метою максимального уповільнення темпів скорочення чисельності зайнятих в промисловості, створення в економіці нових робочих місць;

· вдосконалення податкової політики з метою зниження податкового тиску на роботодавців і стимулювання створення робочих місць в перспективних галузях економіки.

4. Розв'язання проблем зайнятості населення у сільській місцевості:

· підтримка суб'єктів господарювання, що створюють нові робочі місця, особливо в сільській місцевості, регіонах України з високим рівнем безробіття, через надання пільг за рахунок місцевих бюджетів;

· створення додаткових робочих місць у сільській місцевості шляхом розвитку суміжного виробництва, побутового обслуговування, стимулювання малого підприємства і само зайнятості, професійної освіти.

5. Сприяння зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці:

· створення робочих місць для окремих соціально - демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, колишніх військовослужбовців тощо) шляхом надання роботодавцям дотацій за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;

· забезпечення можливостей для соціально незахищених категорій громадян (молоді, жінок, інвалідів) в отриманні у повному обсязі послуг з підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці;

· забезпечення соціального захисту громадян, які мають додаткові державні гарантії щодо працевлаштування, вдосконалення механізму бронювання робочих місць та підвищення ефективності їхнього використання [10].

6. Регулювання соціально - трудових відносин:

· розробка і впровадження механізму надання першого робочого місця випускникам шкіл, випускникам професійних і вищих навчальних закладів;

· залучення коштів місцевих бюджетів і роботодавців для реалізації заходів зі сприяння зайнятості працівників, які підлягають вивільненню;

· розвиток соціального партнерства на всіх рівнях, розробка механізмів взаємодії органів виконавчої влади, роботодавців, професійних спілок та інших представницьких органів при вирішенні проблем незайнятості населення;

· посилення державного регулювання питань “прихованого безробіття” і одержання допомоги в цих умовах;

· удосконалення управління процесами вивільнення працівників, в першу чергу, з підприємств, що реструктуруються або відносно яких порушені справи про банкрутство, з метою збереження робочих місць та соціального захисту працівників, регулювання цих питань через колективні договори;

· регулювання процесів трудової міграції, розвиток співробітництва з державами, що мають спільні кордони з Україною;

· створення умов для підвищення територіальної, професійної і соціальної мобільності робочої сили;

· легалізація “тіньової” зайнятості, зокрема в сфері малого бізнесу та підприємництва [10].

7. Надання соціальних послуг зареєстрованим безробітним:

· вдосконалення професійної освіти безробітних громадян з метою підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці і можливості якнайшвидшого працевлаштування;

· зниження рівня й тривалості безробіття, особливо молодіжного, сімейного та сільського шляхом розвитку заходів активної політики зайнятості, залучення безробітних до підприємницької діяльності;

· розвиток тимчасових, сезонних та оплачуваних громадських робіт шляхом поширення їх видів та напрямів;

· надання матеріальної допомоги безробітним та членам їх сімей, поступове наближення мінімальних розмірів соціальних виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням до прожиткового мінімуму;

· консолідація фінансових коштів для реалізації заходів по запобіганню безробіттю і підвищенню ефективності їх використання;

· координація дій державних органів виконавчої влади, місцевих органів виконавчої влади, об'єднань роботодавців і профспілок по залученню фінансових ресурсів, що виділяються на здійснення заходів, пов'язаних з регулюванням ринку праці і сприяння зайнятості населення.

Наступний підрозділ присвячений детальному аналізу шляхів покращення роботи центрів зайнятості [10].

Нині соціальна напруженість в суспільстві залишається досить високою. Це обумовлено в першу чергу тим, що під час переходу до ринкової економіки Україна опинилась у стані гострої економічної та соціально-політичної кризи. Попри всі переваги ринку сьогодні не вирішується багато гострих соціальних питань. Навіть якщо ринкова система спроможна забезпечити високий рівень споживання матеріальних благ і послуг, її суть все ж таки заснована на нерівноправності членів суспільства в розподілі суспільного продукту, що призводить до суттєвої диференціації доходів населення, зміни структури суспільства.[6]

Українське законодавство про зайнятість населення формувалось в основному на першому етапі ринкових реформ, так би мовити, з чистого аркуша. Тому за 12 років чинності Закону України "Про зайнятість населення" дієвість окремих його норм і положень є застарілою і не відповідає стратегічним напрямам політики зайнятості на сучасному етапі. Зокрема, з ухваленням Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" виникає нагальна потреба приведення Закону України "Про зайнятість населення" у відповідність до цього Закону, до того ж тепер в Україні змінились:

· соціально-економічний стан, який призвів до перерозподілу робочої сили, зрушень у структурі ринку праці та територіально-галузевій структурі зайнятості;

· підходи до проблеми зайнятості, яка стала однією зі складових національної безпеки та особливо гостро постає у регіонах із "зруйнованими" промисловістю та сільським господарством;

· законодавчо-нормативна база з питань соціальної політики та політики зайнятості.

В сучасній науковій літературі важко знайти однозначне тлумачення сутності удосконалення управління взагалі, та удосконалення державного (регіонального) управління зайнятістю населення зокрема. Тому для удосконалення державного (регіонального) управління у сфері зайнятості потрібно звернутись до базових чинників державного (регіонального) управління -- законодавчо-правового, економічного, організаційного та соціального.

По-перше, цілі, завдання та принципи функціонування державного (регіонального) управління зайнятістю визначаються правовими нормами, (лише правовим полем у цивілізованому суспільстві регламентуються відносини між державою і населенням).

По-друге, лише існування ринкових відносин зумовлює наявність економічних важелів, здатних забезпечити реальну можливість удосконалення надання якісних послуг населенню з працевлаштування, профорієнтації та профнавчання тощо.

По-третє, забезпечення ефективного вирішення завдань політики зайнятості, здійснення реальної керованості суспільними процесами на ринку праці неможливе без системи відповідних органів (органів державного (регіонального) управління, центрів зайнятості у їх співпраці з недержавними організаціями).

По-четверте, управління зайнятістю населення зумовлено, насамперед, людським чинником, тобто стосується соціального аспекту ринкових відносин [11].

Державне управління зайнятістю населення повинно вирішувати принаймні три групи завдань:

1.Створювати економічні передумови зайнятості шляхом розробки та реалізації економічної політики, спрямованої на розвиток і збереження ефективних робочих місць. Отже, має бути поєднання загальноекономічної політики (перш за все її інвестиційної, кредитно-грошової, зовнішньоекономічної, податкової та бюджетної складових) з політикою зайнятості.

2.Розробляти та здійснювати заходи, спрямовані на реалізацію довготермінової державної політики щодо розвитку трудового потенціалу. Ці заходи мають забезпечувати суб'єктів ринку праці повною та оперативною інформацією про вакантні робочі місця.

3.Вживати певних заходів щодо стимулювання та активізації безробітних. Це обумовлено тим, що частка безробітних після певного періоду безуспішного пошуку роботи, відмов роботодавців у прийнятті на роботу "опускає руки", припиняє пошук роботи.

Нинішню систему регіонального управління в Україні в цілому успадковано ще із радянських часів. За своїм змістом вона майже не змінилась, хоча її реформування почалось. Таким чином, регіон є виконавцем державної регіональної політики. Що стосується визначення поняття регіону, то думки вітчизняних фахівців з цього приводу не збігаються. Більшість з них, за традицією, дотримується об'єктивістського підходу, розглядаючи зазначене поняття як однорідне соціально-економічне та еколого-географічне утворення. При цьому ігнорується такий чинник, як наявність автономної системи управління. У такому аспекті автор приєднується до думки тих фахівців, що ототожнюють регіон з адміністративно-територіальним розподілом країни [6].

Функція ж регіонального управління зводиться до визначення переліку соціально-економічних проблем, характерних для певного регіону та оцінки рівня пріоритетності в рамках цільового блоку державної регіональної політики.

Як і раніше здійснюється механізм централізованого управління регіональними процесами за допомогою регіональних і місцевих програм зайнятості населення, що враховують особливості демографічного і соціально-економічного розвитку територій.

Але внаслідок обмеженості фінансового забезпечення цей вплив недостатньо дієвий. Загальні причини такого становища: недосконалість управління регіональним розвитком і перехідний характер економіки України, яка до того ж перебуває у фазах спаду і депресії.

Пріоритетними напрямами регулювання зайнятості населення в регіоні повинні бути:

1. Створення нових і додаткових та збереження старих робочих місць.

2. Стимулювання нетрадиційних форм зайнятості: зайнятості неповний робочий час, тимчасової зайнятості, роботи на дому, сумісництва.

3. Організація професійного навчання безробітних.

Втілення цих напрямів вимагає удосконалення регіонального управління, яке має полягати у:

· забезпеченні на відповідній території реалізації державної політики у сфері зайнятості населення;

· здійсненні моніторингу у сфері зайнятості та загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, аналізові та прогнозуванні розвитку процесів у соціально-трудовій сфері відповідної території;

· організації на засадах соціального партнерства проведення переговорів і укладення угод між місцевими органами виконавчої влади, об'єднаннями роботодавців та профспілок;

· внесенні пропозицій до програм соціально-економічного розвитку відповідних територій щодо раціонального розміщення продуктивних сил, підвищенні мобільності працівників, заохоченні підприємництва, застосуванні гнучких режимів праці та праці на дому, розвитку тимчасової та самостійної зайнятості;

· організації розроблення та подання на розгляд держадміністрацій відповідного регіону територіальних програм зайнятості населення, спеціальних програм щодо стабілізації зайнятості населення з визначенням фінансового забезпечення для регіонів з кризовою ситуацією на ринку праці;

· аналізові демографічної ситуації, прогнозуванні її впливу на ринок праці та зайнятість населення;

· здійсненні аналізу міграційних процесів на відповідній території, підготовці місцевим органам державної влади пропозиції щодо регулювання міграційних потоків.

На базовому рівні (районному і міському) триває робота з удосконалення управління зайнятістю населення шляхом впровадження Єдиної інформаційно-аналітичної системи [6].

Ця Система дає змогу в кожному районі мати оперативну інформацію про потребу в працівниках, пропозицію робочої сили та можливість професійного навчання в Україні; створити можливість перенесення з базового на регіональний рівень формування статистичних звітів, нарахування та організацію виплати всіх видів матеріального забезпечення.

На мою думку, розгортання такої системи підвищить ефективність роботи державної служби зайнятості щодо надання соціальних послуг безробітним громадянам та роботодавцям, підготовки перспективних і поточних державних і територіальних програм зайнятості населення тощо.

Такий підхід потребує радикальної зміни існуючої практики застосування центрами зайнятості заходів щодо активного сприяння працевлаштуванню, переходу до програмно-цільових принципів управління їхньою діяльністю. Кожна програма має розраховуватись для певних категорій безробітних відповідно до потреб конкретних клієнтів, а не навпаки, коли на перше місце ставиться виконання плану профнавчання або громадських робіт.

Активність безробітних у пошуку роботи багато в чому визначається ознаками, критеріями і порядком визнання людини безробітною. Власне активність і є межею, що відрізняє неробу -- особу, яка не має роботи і не докладає зусиль для працевлаштування, від безробітного -- непрацюючої людини, яка наполегливо намагається змінити свій соціальний статус і майнове становище. У міжнародній практиці є правові норми, за якими безробітними вважають осіб, які "не можуть дістати підходящу роботу і справді шукають роботу". Для України актуальним є питання формування освіченого, конкурентоспроможного, мобільного на ринку праці працівника нового типу, з раціональною поведінкою, почуттям відповідальності.

Для удосконалення державного управління в сфері зайнятості населення потрібно вирішити суперечності законодавчо-правового, економічного, організаційного та соціального характеру засобом "збудження" органів державної влади в їх єдності з громадськістю та реалізації активної політики зайнятості [6].

Законодавчо-правовий чинник має включати:

· розробку та законодавче затвердження державних соціальних стандартів;

· заходи щодо забезпечення здійснення прав і гарантій громадян, зафіксованих у Конституції України, інших законодавчих актах;

· розробку проектів законів, спрямованих на розвиток трудового потенціалу та його ефективне використання.

· Економічний чинник управління містить:

· запровадження сприятливої державної інвестиційної політики;

· створення державних і недержавних фондів розвитку трудового потенціалу;

· цільова спрямованість фінансування до сфери відтворення та використання трудового потенціалу;

· реформування системи оплати праці з метою підвищення її відтворювальної, мотиваційної та інших функції;

· заходи щодо забезпечення умов екологічної безпеки, охорони здоров'я та життєдіяльності населення.

До організаційних чинників управління належать:

· розробка Концепції та Національної програми народонаселення до 2020 p.;

· розробка та фінансове забезпечення Державної програми відтворення та розвитку трудового потенціалу України;

· наукове і кадрове забезпечення реалізації концепції трудового потенціалу;

· розробка Комплексної програми створення і збереження робочих місць;

· створення дієвого моніторингу соціальних процесів;

· забезпечення координації заходів щодо розвитку трудового потенціалу з іншими напрямами соціально-економічної політики держави.

Соціальний блок управління включає:

· забезпечення державою соціальної стабільності суспільства;

· врегулювання соціально-трудових відносин відповідно до етапів реформування економіки;

· створення умов для соціального партнерства, відносин між найманим працівником, роботодавцем та державою;

· удосконалення інституту страхування.

Лише в такий спосіб удосконалення державного управління в сфері зайнятості населення отримає потужні "важелі впливу", реалізація яких дозволить поліпшити ситуацію з формуванням і використанням трудового потенціалу, піднести на новий рівень його розвиток в перспективі.

1.4 Соціальний захист населення від безробіття

Підвищення ефективності ринку праці й подолання безробіття здійснюється в основному державою відповідно до прийнятої політики (концепції) зайнятості та соціального захисту населення [10].

Скороченню фрикційного та структурного безробіття сприяє система заходів: інформування безробітних про наявні вакансії; професійна перепідготовка і підтримка підприємництва, сприяння територіальній мобільності робочої сили.

Для скорочення циклічного безробіття переважно застосовуються заходи макроекономічної політики, яка передбачає використання грошових і бюджетно-податкових заходів, що мають стимулювати економічне зростання і супроводжуються збільшенням зайнятості.

Комплекс державних заходів з регулювання зайнятості потребує ефективної та економічно доцільної системи соціального захисту суб'єктів ринку праці, яка надійно захищала б членів суспільства від основних факторів соціального ризику.

Основою соціального захисту є обов'язкове соціальне страхування в комплексі з державними допомогами.

Принцип соціального страхування - перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, роботодавцями та громадянами. Цей перерозподіл є головним джерелом матеріального забезпечення при безробітті, захворюванні, нещасному випадку, а також старості для всіх верств населення.

З огляду на це, страхування можна визначити як систему правових, економічних та організаційних заходів щодо компенсації ризику безробіття.

До головних принципів організації страхування у разі безробіття можна віднести:

*особисту відповідальність - самі працівники беруть участь у фінансуванні страхування, розмір виплат залежить від попередніх внесків працівників і їхнього страхового полісу;

*солідарність - роботодавці, працівники і держава беруть фінансову участь у формуванні страхових фондів;

*загальність - страхування у разі безробіття поширюється на всі верстви населення, які потребують його, що відображається в законодавчому закріпленні гарантій реалізації прав застрахованих, порядку проведення відповідних виплат і надання послуг;

*обов'язковість (примусовість) страхування на випадок безробіття незалежно від волі й бажання роботодавців і застрахованих, що знаходить вираження в обов'язковому характері (за законом) виплати страхових внесків роботодавцями, працівниками і державою;

* державне регулювання - законодавче закріплення гарантій прав громадян на страхування у разі безробіття, контроль за рівнем виплат, якістю послуг і використання фінансових коштів за призначенням [10].

Характерні ознаки страхування у разі безробіття:

* розгляд безробіття як закономірного та об'єктивного явища, що зачіпає певні, досить значні соціально-демографічні і професійні групи, верстви населення, що потребує його соціального захисту в умовах нестабільності економіки;

* поширення соціального захисту від безробіття на найманих працівників, основним і часто єдиним джерелом засобів існування яких є заробітна плата, і на тих, хто починає свою трудову діяльність;

* визначення витрат на страхування робітників у разі безробіття шляхом включення їх у собівартість продукції.

Аналіз світового досвіду свідчить про те, що перехід до соціальне орієнтованих ринкових відносин об'єктивно потребує посилення ролі держави у сфері соціального захисту працюючих. До її завдань входять: проведення активної політики зайнятості населення на національному рівні, визначення базових гарантій у разі безробіття, а також дійовий контроль за їх виконанням для галузей, виробництв і професій з високим рівнем ризику втрати роботи.

До найважливіших характеристик державної політики у царині соціального захисту працівників у найближчій перспективі слід віднести:

* підвищення рівня активної політики зайнятості;

* зміцнення державних функцій у галузі соціального страхування (законотворчість, контроль, розвиток соціальної інфраструктури, наукове та інформаційне забезпечення, підготовка кадрів);

* розробка нових методів і механізмів управління соціальним страхуванням;

* розширення відтворювальних функцій підприємств і регіональних структур, які мають забезпечити необхідний рівень соціального захисту працівників;

* удосконалення практики укладання і виконання генеральних, тарифних угод і колективних трудових договорів як найважливіших елементів системи соціального страхування.

У системі соціального захисту в разі безробіття необхідно розрізняти: допомогу безробітним у соціальному страхуванні й допоміжні виплати безробітним і членам їхніх сімей, які відрізняються між собою як за функціями, так і за фінансовою відповідальністю. Страхування у разі безробіття ґрунтується на статистичній базі обліку та аналізу закономірностей ризику безробіття й прогнозних розрахунках. Його важливе завдання -- профілактика безробіття, його зниження, страхування поширюється на економічно активне зайняте населення [10]. Фінансування має здійснюватись головним чином за рахунок доходів, тобто внесків застрахованих і роботодавців, а також асигнувань із Державного й місцевих бюджетів.

Допоміжні виплати мають в основному компенсаційний характер і спрямовані на підтримку найвразливішої частини населення та здійснюються за рахунок місцевих бюджетів.

Держава повинна дбати про те, щоб усе працездатне населення було забезпечене роботою, застосовувати відповідні санкції до працездатних, але не працюючих громадян, проводити заходи щодо полегшення перехідного періоду в передпенсійному віці тощо.

Для вирішення проблем соціального захисту населення від безробіття необхідно прийняти пакет щодо конкретних видів страхування, в т. ч. Закон України «Про обов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».

Соціальний захист населення від безробіття у теперішній час здійснюється на основі Закону України «Про зайнятість населення» через систему таких заходів:

* захист від необґрунтованої відмови працевлаштування;

* безкоштовне сприяння в підборі бажаної роботи та працевлаштування відповідно до нахилів, здібностей, професійної підготовки, освіти з урахуванням суспільних потреб;

* виплата вихідної допомоги та збереження середньої зарплати на період працевлаштування працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах і організаціях;

* безкоштовне навчання безробітних новим професіям, перепідготовка у системі державної служби зайнятості;

* виплата безробітним допомоги з безробіття. Держава сприяє незайнятим громадянам у продовженні їхньої трудової діяльності та забезпечує їм такі види компенсації:

* надання особистих гарантів працівникам, звільненим з підприємств, установ та організацій;

* виплата стипендій у період перепідготовки та включення її в безробітний стаж;

* надання додаткової матеріальної допомоги безробітному громадянину та членам його сім'ї з урахуванням наявності осіб похилого віку і неповнолітніх дітей.

Працівникам, які втратили роботу у зв'язку із зміною місця роботи, надаються такі гарантії, якщо вони зареєструвались у службі зайнятості протягом 10-ти днів після звільнення:

* збереження за останнім місцем роботи на період працевлаштування, але не більше 3-х місяців, середньої заробітної плати з урахуванням вихідної допомоги та безперервного стажу;

* право на одержання допомоги з безробіття в розмірі 75 % середньої зарплати за останнім місцем роботи протягом наступних 3-х місяців та 50 % протягом наступних 6-ти місяців, але не більше середньої зарплати в державі;

* збереження на новому місці роботи на період профнавчання з відривом від виробництва середньої заробітної плати за останнім місцем роботи;

* право на довгостроковий вихід на пенсію осіб передпенсійного віку, які за 1,5 року до встановленого законодавством терміну мають необхідний трудовий стаж [10].

Досвід промислове розвинених країн свідчить, що при виплаті допомоги безробітним треба дотримуватись таких двох принципів:

* у міру можливостей допомога має бути пов'язана з пошуками роботи;

* не припускати можливості постійного проживання за рахунок допомоги.

Вигоди від зменшення безробіття мають бути зіставлені з витратами, пов'язаними із заходами щодо досягнення цієї мети у кожному конкретному випадку.

ІІ. ІНФЛЯЦІЯ, ЇЇ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ ТА АНТИІНФЛЯЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ

2.1 Поняття та причини інфляції

Як економічне явище інфляція існує вже тривалий час. Вважається що її поява пов'язана з виникненням паперових грошей, з функціонуванням яких вона нерозривно пов'язана.

Зростання обсягів грошової маси часто виступає вже не як причина росту цін, а як його похідна. Грошові та загальноекономічні фактори в цьому процесі змінюють місцями причини та наслідки інфляції. Тому всіляке зростання рівня цін викликає підсилення інфляції і стає тим самим інфляційним. Згідно з цією теорією, інфляція, особливо в умовах перехідної економіки, зумовлюється багатьма процесами, що відбуваються у сфері грошового обігу та безпосередньо в суспільному виробництві. Де б не розпочалася дія інфляційних факторів - чи у виробництві, чи у сфері державних фінансів, чи у, власне, грошово кредитній сфері - інфляційне зростання цін супроводжується збільшенням грошової маси. Спочатку воно відбувається в активному обігу за рахунок зменшення нагромаджень, а потім зростає загальна маса грошей. Переповнення каналів обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою ознакою інфляції в її класичному вигляді.

Інфляція - це процес зростання загального рівня цін в країні в наслідок порушення закону грошового обігу. Інфляція виникає тоді, коли в обігу знаходиться надлишкова кількість грошей (готівкових і безготівкових). Таке становище веде до їх знецінення, гроші “дешевіють”, а ціни набувають тенденції до зростання. Інфляція є тонке соціально - економічне явище , породжене диспропорціями виробництва в різних сферах ринкового господарства. Одночасно інфляція - одна із найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки практично всіх країн світу.

Незалежно від стану грошової сфери товарні ціни можуть підніматися в наслідок змін в динаміці виробничої праці, циклічних і сезонних коливань, структурних зрушень в динаміці виробництва, монополізації ринка, державного регулювання економіки, введення нових податків, зміна кон'юнктури ринку, дія зовнішньо економічних зв'язків, стихійних лих і т.д. Отже ріст цін викликається різними причинами. Але не всякий ріст цін - інфляція. Серед вище згаданих причин росту цін важливо виділити справді інфляційні.

Так ріст цін, пов'язаний з циклічними коливаннями кон'юнктури, не можна назвати інфляційним. По мірі проходження різних фаз циклу (особливо в його «класичній» формі характерній для ХІХ - початку ХХ століття) буде мінятися і динаміка цін. Їх підвищення в період буму і змінюється їх падінням в фазах кризи й депресії і знову ростом в фазі пожвавлення. Підвищення продуктивності праці, при інших незмінних умовах, повинно привести до зниження цін. Інша справа - якщо підвищення продуктивності праці супроводжується випереджуючим це підвищення ростом заробітної плати. Таке явище називається інфляцією витрат. Стихійні лиха не можуть бути причиною інфляційного росту цін. Так, якщо в результаті повені в якій-небудь місцевості зруйновані дома, то, очевидно зростуть ціни на будівельні матеріали. Це буде стимулювати виробників будівельних матеріалів розширити пропозицію своєї продукції і по мірі насичення ринка ціни почнуть падати.

Що ж можна віднести до дійсно інфляційних причин росту цін? Назвемо найважливіші із них:

По - перше, це диспропорційність, або незбалансованість державних витрат і доходів, що проявляється в дефіциті держбюджету. Якщо цей дефіцит фінансується за рахунок активного використання «друкарського верстата» це призводить до збільшення маси грошей в обігу, а відповідно і до інфляції.

По - друге, інфляційне зростання цін може відбуватись, якщо фінансування інвестицій проводиться аналогічними методами. Особливо інфляційно небезпечними є інвестиції, пов'язані з мілітаризацією економіки. Так, непродуктивне використання національного доходу на воєнні цілі означає не тільки втрату національного багатства. Одночасно військові витрати створюють додатковий платоспроможний попит, що веде до збільшення грошової маси без відповідного товарного покриття, збільшення військових витрат є однією з головних причин хронічних дефіцитів державного бюджету і збільшення державного боргу в багатьох країнах, для покриття якого держава збільшує грошову масу.

По - третє, з зростанням «відкритості» економіки тої чи іншої країни, все більшим втягуванням її в миро-господарські зв'язки збільшують небезпечність «імпортованої» інфляції.

По - четверте, інфляція набуває самопідтримуючий характер в результаті інфляційних очікувань. Багато вчених країн Заходу і нашої країни особливо виділяють цей фактор, що подолання інфляційних очікувань населення і виробників - найважливіше (якщо не головне ) завдання антиінфляційної політики

Безліч причин інфляції відмічається в практично у всіх країнах. Але комбінаційна залежність від конкретних економічних факторів. Так , зразу після Другої світової війни в Західній Європі інфляція була зв'язана з гострим дефіцитом багатьох товарів. В наступні роки головну роль в розкачуванні інфляційного процесу почали грати державні витрати, співвідношення «ціна - заробітна плата», перехід інфляції з інших держав і деякі інші фактори.

2.2 Стан України в період інфляції

Особливістю кризи, у якій зараз перебуває країна, є те, що вона довгий час подавлялася централізованою системою директивного управління за рахунок екстенсивного використання природних і трудових ресурсів, експорту, сировини, адміністративного підвищення цін, емiсійного фінансування і т.д. В 1989-1991 р. р. ці джерела збереження зовнішньоекономічного навантаження на народне господарство були вичерпані. Спроби вирішити проблеми шляхом перебудови командно-адміністративної системи управління призвели до розпаду господарських зв'язків і заміни державної монополії на корпоративний бюрократичний і кримінальний монополiзм.

Дiагностування кризи дозволяє зі стовідсотковою ймовірністю прогнозувати сценарій його розвитку і виходу із нього. І наш, і зарубіжний досвід свідчать про те, що із подібної кризи не можна вийти без радикального скорочування військових видатків і рішучої конверсiї, без складання бездефіцитного бюджету. В відношенні грошової реформи і лiбералiзації цін були альтернативи. Германія і Росія проводили грошову реформу, а післявоєнна Японiя та Італiя ні. Відмова від грошової реформи привела ці країни до гiперiнфляції, що на десятиріччя понизила курс національних валют. Отже, альтернатива складається у виборі між грошовою реформою і інфляцією.

В нашій країні лiбералiзація ціноутворення вже здійснюється протягом останніх 25 років. Спочатку визволялися ціни на продукцію машинобудування, після цього на фрукти, овочі, картопля. В 1991 р. лiбералiзація цін прийняла лавиноподібний характер.

Гіпотетично можна розмірковувати про те, що краще було би здійснювати лiбералiзацію цін після формування бездефіцитного бюджету, конверсiї і грошової реформи. Але оскільки лiбералiзація цін вже стала фактом, завдання складається в цих умовах в скорочуванні видатків бюджету і в поширенні виробництва товарів.

Державна підтримка сільського господарства і стримування зростання цін на продовольство є найважливішою антиiнфляційної і антикризовою мірою. Попит на продовольство мало еластичний по відношенню до цін і тому при їх лiбералiзації на сільськогосподарську продукцію вони можуть бути дуже високими. Зростання цін на продовольство при великій частці витрат на нього в прибутку населення призводить до зростання прибутку, забезпеченого лише iнфляційною емiсiєю. Гiперiнфляція наступає саме тоді, коли в умовах спаду виробництва допускається вільне зростання цін на продовольство. Тому не виправданим є підхід до приватизації в сільському господарстві, як до засобу виходу із кризи без рішення проблем бездефіцитного бюджету, конверсiї, структурної перебудови, ліквiдностi грошей і т. і.

Лiбералiзація цін і прибутку буде супроводжуватися помірною інфляцією при поширенні постачань товарів, але ніяк не при скорочуванні товарної маси. В цьому зв'язку актуальні наступні питання:

1. Чи створене конкурентне середовище для лiбералiзацiї цін ?

2. Чи є умови для переливання капіталу у виробництво дефіцитної продукції ?

3. Яку роль може грати конверсiя в утворенні ринкової структури економіки?

Лiбералiзація цін в ринковій економіці не означає будь-яку волі ціноутворення, а лише волю, що забезпечує конкуренцію виробників, оптового і роздрібного ланків. Твердження про те, що при ринку немає поняття спекуляції, позбавлені підстав. В усіх країнах з ринковою економікою існує антимонопольне або прямо антиспекулятивне законодавство, що забороняє спекуляцію в формах, що завдають збитків виробникам продукції шляхом монопольного роздування цін. Ці закони застосовуються в усіх ринкових закладах.

Перевага державних постачань зумовила у нас дії економічних відносин в господарській сфері по законах класичного монополiзму. На підприємствах шляхом приписок, погіршення якості продукції, вимивання дешевого асортименту, а в оптовій і роздрібній торгівлі за рахунок псування дешевих товарів і приховування дорогих створювався і відтворювався штучний дефіцит. На нього влаштовуються монопольно високі ціни як тіньового ринку, так і державних каналів реалізації.

Конкурентне середовище повинно створюватися на основі всемірного поширення підприємництва. Поки підприємництво у нас носило характер первісного накопичування фінансового капіталу і майна невиробничого призначення. Iнфляційними засобами ринкові структури накопичили вже мiльярдні кошти. Але цей процес не може тягнутися тривалий період. Або iнфляційний комерційний капітал прийме активну форму інвестицій в виробництво дефіцитної продукції, або настане гiперiнфляція, і відносний товарний дефіцит перейде в абсолютний.

Утворення товарних ринків пов'язане з переходом від державно-монополiстичних структур до конкурентних. Зараз в жодній галузі підприємства не несуть економічної відповідальності за задоволення попиту.

Навіть в агропромисловому комплексі, де очевидний зв'язок з кінцевим споживанням, перевага державних постачань дозволяє при великих ресурсах продукції мати її постійний дефіцит.

В промисловості положення посилюється тим, що більшість підприємств взагалі не працює на ринок, або випускає продукцію, вигідну у виробництві, але не ефективну чи навіть непотрібну для використання. Монополiстичнi відношення характерні також для енергетики, транспорту, зв'язку, будівельної сфери обігу. Щоб зламати, подолати цей загальний монополiзм, потрібно усунути його першоджерело - пряме державне втручання в економіку. Передусім необхідно скоротити військові замови, які через міжгалузеві зв'язки пронизують усе народне господарство і, окрім прямого витрачання ресурсів, служать головним каталiзатором монополiстичних відносин.

Відоме, що конверсiя великих військових підприємств вимагає часу. В одних випадках час необхідно для того, щоб від випуску одиничних виробів малих і середніх серій перейти до виробництва масовими серіями. Це відноситься до виробництва комп'ютерів, засобів зв'язку, аудiо- і вiдео-техніки, електроніки. В інших прийдеться змінювати склад виробів у підприємств-постачальників, скажімо, при переході від випуску військових літаків на цивільні.

Конверсiя потребує великих інвестицій, як і скорочування армії вимагає чималих витрат на соціальне забезпечення колишніх військовослужбовців. В наданому зв'язку встає питання про джерела фінансування конверсiї і військової реформи. Бюджетне фінансування в даному випадку недоцільно по наступним причинам:

1. Це не дозволило би позбавитися від бюджетного дефіциту.

2. Немає ніякої гарантії, що бюджетні асигнування будуть витрачені на конверсiю, а не на виробництво непотрібного озброєння.

Проблема вирішується при використанні для конверсiї і працевлаштуванні військовослужбовців вільних капіталів недержавних організацій, а також зарубіжних інвестицій. Таким чином пов'язання стає єдиним цілим рішенням проблеми дефіциту бюджету, інфляції, підприємництва, інвестицій, конверсiї і ринку.

Інфляція - це своєрідний податок, яким держава шляхом випуску нічим не забезпечених паперових грошей обкладає грошові засоби в національній валюті юридичних і фізичних осіб. В економічній літературі використовується навіть такий термін "iнфляційний податок", це гірший з всіх видів податків, бо внаслідок його застосування страждають передусім фізичні осіб з фіксованим чи невеликими прибутком (пенсіонери, інваліди, державні службовці, практично всі особи найманої праці ).

До цього податку звертаються як до останнього засобу покриття бюджетного дефіциту, коли інші джерела поповнення казни (прямі і непрямі податки, займи на внутрішньому і зовнішньому ринках, продаж держмайна і т. і.) не дозволяють покрити навально зростаючі державні видатки. Перевищення видатків над прибутком, поява дірки в державному бюджеті, масштабна емiсiя пустих грошей, переповнення каналів грошового обігу і бурхливий зростання цін - все це яскраво спостерігається в періоди війн, революцій, інших соціально-економічних і політичних катаклiзмів.

Зростання грошової маси в Україні в 1992 г. в більш ніж 16,9 разів свідчить про те, що гiперiнфляція в нашій країні є реальністю.

Треба визначити, що iнфляційні процеси в нашій країні викликаються не тільки економічним спадом і бюджетним дефіцитом. На протязі десятиріч закладалися народногосподарські диспропорції (між галузями промисловості, що виробляють засоби виробництва і предмети споживання, між добувними і перероблюючими галузями економіки, між промисловим і сільськогосподарським виробництвом і т. і.). Сюди ж можна віднести і надзвичайну мiлiтаризацію економіки. Внаслідок в економічному організмі давно порушився обмін речовин.

Деякий час грошова маса в нашій країні штучно обмежувалася. Зайві гроші вилучалися з обігу в основному за допомогою імпорту і алкоголю. Потім ситуація різко змінилася. Різко скоротилися валютні надходження і, відповідно, імпорт. Зменшився прибуток держбюджету від продажу алкогольних напоїв (кампанія боротьби за загальну тверезість). Одночасно були розгорнуті широкі соціальні програми, не підкріплені реальними матеріальними ресурсами. У зв'язку з утворенням комерційних структур (передусім банків) став неможливим місцевий розподіл грошового обігу на наявний і безготівковий. Внаслідок накладення всіх цих чинників вкупі з директивним управлінням грошовою масою ми на рубежі 1989-1990 р. р. впритул підійшли до гiперiнфляції.


Подобные документы

  • Крива сукупного попиту та пропозиції. Кейнсіанська макроекономічна модель та базова модель Кейнса: роль споживання. Аналіз можливості забезпечення економічної рівноваги ринку. Засоби досягнення, порушення і наслідки досягнення макроекономічної рівноваги.

    курсовая работа [4,8 M], добавлен 01.12.2010

  • Поняття та сутність сукупного попиту, особливості переміщення її кривої. Загальна характеристика сукупної пропозиції у довгостроковому та короткостроковому періоді, перелік її цінових та нецінових факторів. Аналіз рівноваги сукупного попиту і пропозиції.

    курсовая работа [1,3 M], добавлен 31.10.2010

  • Вивчення і комплексна характеристика основних мікроекономічних теорій попиту і пропозиції: теорія рівноваги, ефект доходу і заміщення. Аналіз залежності попиту і пропозиції на прикладі товарної групи побутової техніки. Розвиток ринку побутової техніки.

    курсовая работа [171,4 K], добавлен 05.04.2011

  • Теоретичні аспекти дослідження сукупного попиту та сукупної пропозиції. Макроекономічний кругообіг в ринковій економічній системі відкритого типу. Сукупна пропозиція. Крива сукупної пропозиції. Класична та кейнсіанська моделі сукупної пропозиції.

    курсовая работа [364,3 K], добавлен 03.12.2008

  • Поняття сукупного попиту та основні фактори, які впливають на нього. Нецінові чинники сукупного попиту. Поняття сукупної пропозиції, її залежність від об'єму виробництва. Рівновага: реальний об'єм виробництва і рівень цін. Особливості ринкової економіки.

    реферат [227,3 K], добавлен 11.12.2010

  • Ринковий механізм рівноваги в економіці, його закономірності та основні етапи. Чинники, що визначають рівень попиту та пропозиції на ринку, їх динаміку. Співвідношення попиту і пропозиції на фазах економічного циклу. Еластичність економічних процесів.

    контрольная работа [476,2 K], добавлен 24.05.2010

  • Розрахунок індексів Ласпейреса, Пааше та Фішера для вироблених та спожитих благ за базисний період. Поняття рівноважного рівня цін, сукупної пропозиції та попиту. Визначенння валового та реального національного продукту. Рівень фактичного безробіття.

    контрольная работа [123,2 K], добавлен 22.01.2015

  • Вплив на сукупну пропозицію нецінових факторів. Характеристика пропозиції в довгостроковому періоді. Теорія негнучкої заробітної плати та неправильних уявлень працівників. Заходи економічної політики, спрямовані на стимулювання сукупної пропозиції.

    реферат [85,9 K], добавлен 12.05.2015

  • Безробіття. Основні причини безробіття в ринковій економіці. Зв'язок рівня заробітної платі та безробіття. Попит, пропозиція та ринкова рівновага. Еластичність попиту та пропозиції. Фіскальна політика та її види. Сутність грошової системи, її типи.

    контрольная работа [46,4 K], добавлен 22.02.2008

  • Поняття попит і його сутність, закон, еластичність і детермінанти. Рівноважна ціна та її порушення під впливом нецінових факторів. Види рівноваги й модель рівноваги. Аналіз попиту, пропозиції і рівноваги на ринку сільськогосподарської продукції.

    курсовая работа [458,2 K], добавлен 24.12.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.