Новий вектор розвитку державної політики на ринку праці сформувався на початку 80-х років XX століття, у роки неоконсервативного повороту в політиці держав з розвинутою економікою. Новий етап у політиці зайнятості характеризувався:

*“лібералізацією” правил наймання і звільнення працівників;

*підвищенням гнучкості робочої сили, її професійної і регіональної мобільності;

*великою увагою до регулювання пропозиції робочої сили (її обмеження шляхом заохочення часткової або тимчасової зайнятості, дострокового виходу на пенсію, обмеження або повне перекриття припливу іноземних працівників);

*посиленням селективного характеру програм з підтримки зайнятості, направленням їх на найбільш вразливі верстви населення, передовсім на молодь у депресивних районах;

*державним датуванням перепідготовки робочої сили безпосередньо на підприємствах;

*заохоченням дрібного підприємництва, у тому числі створення власного бізнесу безробітним;

*заохоченням різних ініціатив, пов'язаних з рішенням проблем зайнятості на основі спільних дій місцевої влади, підприємців, профспілок, та інших громадських організацій.

З кінця 80-х років XX століття в умовах загальної тенденції до уповільнення економічного зростання за прискореного відновлення основного капіталу спостерігалось збереження застійного безробіття в умовах сталої чисельності кваліфікованих кадрів. У державній політиці на ринку праці з'явилися нові підходи до раціоналізації зайнятості. Сформувалась модернізована стратегія впливу на ринок праці, для якої характерним є збільшення кількості робочих місць з більш широкою участю працівників в адаптаційних процесах. Вона передбачала такі заходи:

*перехід від політики, що створює залежність від соціальних трансфертів до дій, спрямованих на мобілізацію та розвиток “людських ресурсів”, розширення можливостей особистості, підвищення ефективності ринку праці в цілому;

*відмову від політики, зорієнтованої на збереження робочих місць, оскільки це несумісне з економічним прогресом;

*збереження існуючого кваліфікаційного потенціалу (новий підхід до зайнятості кваліфікованих працівників пенсійного віку).

Широкого використання набула практика дерегулювання ринку праці державою, що реалізується через перехід до індивідуальних трудових угод на підприємстві, перетворення колективної угоди про наймання робочої сили на так звану відкриту угоду. Цей процес хоча і обумовлює деяке скорочення прав працівників, але в остаточному результаті виступає вагомим економічним чинником застосування нових прогресивних форм зайнятості. Серед них великого поширення набула практика організації робочих місць на умовах тимчасової зайнятості працівників або їх функціонування в режимі неповного робочого дня (тижня) та поділу робочого місця [16].

Ці нововведення широко почали застосовуватись в середині 80-х років. Але за сучасних умов політика створення робочих місць є однією з основних складових політики зайнятості в Україні. Йдеться про створення на сучасному етапі такого обсягу нових робочих місць, за якого безробіття утримувалося б на нормативно - цільовому рівні, тобто такому, який країна може витримати без подальшого зростання соціальної напруженості в суспільстві.

У зарубіжній практиці господарювання головним джерелом формування нових робочих місць і забезпечення зайнятості основної частини населення є підприємництво і, насамперед, малий бізнес. За даними зарубіжних і вітчизняних досліджень, малий бізнес забезпечує в розвинутих країнах 50-70% ВВП та до 60% нових робочих місць. Малі підприємства, які не потребують великого стартового капіталу та яким властиві високі темпи його кругообігу, можуть швидко й ефективно вирішувати проблеми створення нових робочих місць.

Малі й середні підприємства у Франції мають змогу отримати близько 1500 видів підтримки з боку держави, що спрямована на збереження функціонуючих та створення нових робочих місць. Найбільш розповсюдженими серед них є субсидії, що надають у вигляді регіональних премій у разі створення фірмою робочих місць. Передбачено також субсидіювання підприємств у разі працевлаштування ними безробітних, що зареєстровані службою зайнятості.

В Німеччині існує практика надання грантів роботодавцям, які приймають на роботу окремі категорії безробітних (люди похилого віку, інваліди й ті, що довгий час є безробітними). Грант становить близько 70% заробітної плати з нарахуваннями і надбавками, яку людина буде отримувати упродовж двох років. Витрати служби зайнятості на заходи зі створення додаткових робочих місць становлять 10% її бюджету. Водночас роботодавці не мають обмежень у виборі категорій безробітних для приймання на роботу; вони мають можливість використовувати субсидії так, як їм вигідно.

У Великобританії 1983 року запроваджено “Схему сприяння підприємництву”, мета якої - залучити безробітних до організації власного бізнесу. Учасники цієї програми протягом року отримують щотижневу субсидію у розмірі 40 фунтів стерлінгів, яку виплачують одночасно із допомогою по безробіттю. Ця програма набула широкої популярності, а кількість її учасників зросла з 24 у 1983 році до 78 тисяч осіб у 1990 році. За час існування програми субсидії отримали близько 1 млн. осіб.

Також треба приділити увагу питанню державного соціального захисту на прикладі США та країн ЄС.

В США неприбуткова організація “Maximus” надає урядовим установам консультації, а також займається професійною реабілітацію та працевлаштуванням інвалідів. В країні існують десятки федеральних програм, метою яких є забезпечення американців соціальним страхуванням, державною допомогою та роботою. Всі вони є результатом державної політики, спрямованої на підтримку доходів. Державна політика знаходить своє втілення у великій кількості різних програм, від таких грандіозних, як програми “Old Age” (для престарілих) і “Survivors” (для осіб, що дожили до певного віку) та страхування з непрацездатності (всі три програми є частиною Програми соціального забезпечення), до відносно невеликих за своїми обсягами, таких як Програми для жінок, немовлят і дітей (WIC), чи Програма дитячого харчування. Загальні витрати на всі ці програми досягають $700 мільярдів на рік. Багато програм реалізується спільними зусиллями федерального та місцевих урядів, втілення яких вимагає півсотні різних законів та нормативних актів.

Важливо підкреслити відмінність у підходах до соціального забезпечення у США та Західній Європі. За винятком державної освіти, всі державні соціальні послуги в США, до числа яких належать грошова допомога, соціальне страхування, харчування, охорона здоров'я і житло, є пов'язаними з поняттям бідності, а отже з критерієм мінімального доходу (тестом бідності). Хоча тест бідності існує і у Великобританії, Швеції, Франції, Нідерландах, а також у багатьох інших країнах загального достатку, в усіх цих державах він відіграє набагато меншу роль, ніж у США. Головною рисою європейської держави загального достатку є те, що вона має за мету гарантувати достойний середній рівень життя шляхом надання всім без винятку громадянам країни соціальних послуг, державної допомоги, соціального страхування, доступу до освіти та роботи і розглядає це як політичне право, а не як благодійність. У Західній Європі субсидоване житло, послуги у сфері охорони здоров'я, догляду за дітьми, працевлаштування та інша допомога є доступною не лише для бідних, як у Сполучених Штатах, а й для всіх інших громадян, тобто для переважної більшості населення.

В різних країнах основні програми соціального страхування - у зв'язку з виходом на пенсію, непрацездатністю та безробіттям - є дуже схожими, а державна допомога престарілим, сліпим, непрацездатним та дітям є універсальною. Більше того, всі країни Західної Європи забезпечують професійне навчання, курси перепідготовки і створюють нові робочі місця.

Підтримка доходів як у Сполучених Штатах Америки, так і в Європі надається не тільки “нужденним бідним” [15]. Країни з ринковою економікою підтримують доходи і рівень життя багатих людей і людей, що належать до середнього класу навіть у більшій мірі, ніж бідних. Урядові гранти, позики, гарантії позик, субсидії для студентів, фермерів, транспортних компаній та бізнесменів, великих корпорацій, торгівельних асоціацій і тисяч інших допомагають підтримати доходи робітників, менеджерів та приватних власників.

Проаналізувавши зарубіжний досвід функціонування ринку праці та системи соціального захисту населення, потрібно зазначити, що для формування ринку праці та ефективного механізму соціального захисту населення в Україні доцільно здійснити такі заходи:

*розробку і впровадження цільової комплексної програми соціального захисту населення;

*розробку заходів щодо сприяння розвитку малого і середнього підприємництва. які обов'язково передбачатимуть економічні пільги;

*забезпечення державної підтримки високої мобільності робочої сили;

створення економічних умов для вільного переливу капіталу в соціальну сферу;

*запобігання перетворенню безробіття в довгострокове. Застійне;

розширення системи соціального страхування в усіх сферах та галузях, що забезпечує нормальні умови для життєдіяльності людини;

*надання фінансової допомоги підприємствам при працевлаштуванні окремих категорій громадян, які не конкурентноспроможні на ринку праці;

*удосконалення існуючих та запровадження нових методів моніторингу економічної та соціальної безпеки, рівня життя на базі показників його якості соціально-трудових відносин, соціально-економічного становища окремих міст та селищ, ділової активності підприємств регіону тощо;

*приведення державного законодавства про працю у відповідність до міжнародних договорів і зобов'язань України, а також міжнародних правових актів про права людини, конвенцій і рекомендацій МОП, ратифікованих Україною;

*створення інформаційно-довідкової системи управління ринком праці.

В наступному підрозділі буде йти мова про основні напрямки удосконалення політики зайнятості.

3.2 Напрямки удосконалення державної політики зайнятості

Необхідність удосконалення механізму управління зайнятістю населення зумовлена тим, що даний процес є важливою частиною ринкової трансформації економіки. Неможливо формувати ринкову економічну систему без створення відповідного їй ринку праці, ланкою якого є механізм управління зайнятістю.

Удосконалення механізму управління зайнятістю передбачає зміну його структури. Основними елементами цієї структури є законодавчо - нормативна база, форми реалізації трудових здібностей людини (підприємництво, самозайнятість), суб'єкти та об'єкти управління зайнятістю, система організаційних структур, які безпосередньо вирішують питання праці та зайнятість [10].

Основні заходи по вирішенню проблем безробіття на ринку праці України можна систематизувати за 7 основними напрямками, зокрема:

1.Формування нормативно - правової бази в сфері зайнятості населення:

· забезпечення розробки нових проектів, перегляд і адаптація чинних законодавчих і нормативних актів і міжнародних договорів з питань регулювання процесів незайнятості з метою приведення національного законодавства у відповідність з міжнародними нормами і принципами, запровадження механізмів захисту внутрішнього ринку праці України,

· законодавче забезпечення підвищення конкурентоспроможності робочої сили на основі адекватного вимогам ринку праці розвитку механізму підготовки кадрів.

2.Професійно - освітня підготовка кадрів, підвищення якості робочої сили:

· розширення зв'язків підприємств і організацій з місцевими освітніми установами всіх рівнів з метою залучення інвестицій на розвиток матеріальної бази навчальних закладів, вдосконалення системи професійної орієнтації учнів загальноосвітніх шкіл з урахуванням потреб місцевих ринків праці;

· вирівнювання освітнього потенціалу між регіонами країни за рахунок трансформації мережі вищих навчальних закладів, зменшення міграційних потоків молоді;

· розвиток системи виробничого навчання персоналу підприємств і організацій, а також випереджаючого навчання працівників, які підлягають вивільненню, як важливого засобу підвищення їх конкурентоспроможності в умовах реформування окремих галузей економіки;

· створення системи безперервної освіти, розробка професійних стандартів, з урахуванням вимог до професійного рівня працівників, що дозволить забезпечувати якість і продуктивність виконуваних робіт;

· створення системи оцінки професійних якостей працівників, що ґрунтується на визначенні їх компетентності і здатності гнучко реагувати на безперервні зміни вимог до кваліфікації і професійної підготовки відповідно до вимог професійних стандартів;

· розроблення і затвердження на державному рівні концептуальних засад формування та розвитку єдиної цілісної системи безперервної професійної освіти, зорієнтованої на задоволення поточних і перспективних потреб у кадрах для сучасного виробництва та сфери послуг [10].

3.Збереження і створення робочих місць, сприяння розвитку підприємництва та самостійної зайнятості населення:

· реалізація Державної та регіональних програм зайнятості населення, акцентуючи увагу на розширенні сфери прикладання праці за рахунок збереження ефективно функціонуючих та створення нових робочих місць, особливо в регіонах з критичною ситуацією на ринку праці, насамперед у сільській місцевості, малих моно функціональних містах;

· забезпечення збереження ефективно функціонуючих робочих місць, підвищення ефективності використання робочої сили та скорочення обсягів “прихованого безробіття”, розвиток гнучких форм зайнятості на допоміжних роботах та у сфері послуг;

· створення сприятливих умов для розвитку сфери малого бізнесу, самозайнятості та підприємницької діяльності безробітних;

· сприяння стабільній діяльності провідних промислових підприємств, які визначають зайнятість в Україні з метою максимального уповільнення темпів скорочення чисельності зайнятих в промисловості, створення в економіці нових робочих місць;

· вдосконалення податкової політики з метою зниження податкового тиску на роботодавців і стимулювання створення робочих місць в перспективних галузях економіки.

4.Розв'язання проблем зайнятості населення у сільській місцевості:

· підтримка суб'єктів господарювання, що створюють нові робочі місця, особливо в сільській місцевості, регіонах України з високим рівнем безробіття, через надання пільг за рахунок місцевих бюджетів;

· створення додаткових робочих місць у сільській місцевості шляхом розвитку суміжного виробництва, побутового обслуговування, стимулювання малого підприємства і само зайнятості, професійної освіти.

5. Сприяння зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці:

· створення робочих місць для окремих соціально - демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, колишніх військовослужбовців тощо) шляхом надання роботодавцям дотацій за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;

· забезпечення можливостей для соціально незахищених категорій громадян (молоді, жінок, інвалідів) в отриманні у повному обсязі послуг з підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці;

· забезпечення соціального захисту громадян, які мають додаткові державні гарантії щодо працевлаштування, вдосконалення механізму бронювання робочих місць та підвищення ефективності їхнього використання [10].

6.Регулювання соціально - трудових відносин:

· розробка і впровадження механізму надання першого робочого місця випускникам шкіл, випускникам професійних і вищих навчальних закладів;

· залучення коштів місцевих бюджетів і роботодавців для реалізації заходів зі сприяння зайнятості працівників, які підлягають вивільненню;

· розвиток соціального партнерства на всіх рівнях, розробка механізмів взаємодії органів виконавчої влади, роботодавців, професійних спілок та інших представницьких органів при вирішенні проблем незайнятості населення;

· посилення державного регулювання питань “прихованого безробіття” і одержання допомоги в цих умовах;

· удосконалення управління процесами вивільнення працівників, в першу чергу, з підприємств, що реструктуруються або відносно яких порушені справи про банкрутство, з метою збереження робочих місць та соціального захисту працівників, регулювання цих питань через колективні договори;

· регулювання процесів трудової міграції, розвиток співробітництва з державами, що мають спільні кордони з Україною;

· створення умов для підвищення територіальної, професійної і соціальної мобільності робочої сили;

· легалізація “тіньової” зайнятості, зокрема в сфері малого бізнесу та підприємництва [10].

7.Надання соціальних послуг зареєстрованим безробітним:

· вдосконалення професійної освіти безробітних громадян з метою підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці і можливості якнайшвидшого працевлаштування;

· зниження рівня й тривалості безробіття, особливо молодіжного, сімейного та сільського шляхом розвитку заходів активної політики зайнятості, залучення безробітних до підприємницької діяльності;

· розвиток тимчасових, сезонних та оплачуваних громадських робіт шляхом поширення їх видів та напрямів;

· надання матеріальної допомоги безробітним та членам їх сімей, поступове наближення мінімальних розмірів соціальних виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням до прожиткового мінімуму;

· консолідація фінансових коштів для реалізації заходів по запобіганню безробіттю і підвищенню ефективності їх використання;

· координація дій державних органів виконавчої влади, місцевих органів виконавчої влади, об'єднань роботодавців і профспілок по залученню фінансових ресурсів, що виділяються на здійснення заходів, пов'язаних з регулюванням ринку праці і сприяння зайнятості населення.

Наступний підрозділ присвячений детальному аналізу шляхів покращення роботи центрів зайнятості [10].

Нині соціальна напруженість в суспільстві залишається досить високою. Це обумовлено в першу чергу тим, що під час переходу до ринкової економіки Україна опинилась у стані гострої економічної та соціально-політичної кризи. Попри всі переваги ринку сьогодні не вирішується багато гострих соціальних питань. Навіть якщо ринкова система спроможна забезпечити високий рівень споживання матеріальних благ і послуг, її суть все ж таки заснована на нерівноправності членів суспільства в розподілі суспільного продукту, що призводить до суттєвої диференціації доходів населення, зміни структури суспільства.[6]

Українське законодавство про зайнятість населення формувалось в основному на першому етапі ринкових реформ, так би мовити, з чистого аркуша. Тому за 12 років чинності Закону України "Про зайнятість населення" дієвість окремих його норм і положень є застарілою і не відповідає стратегічним напрямам політики зайнятості на сучасному етапі. Зокрема, з ухваленням Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" виникає нагальна потреба приведення Закону України "Про зайнятість населення" у відповідність до цього Закону, до того ж тепер в Україні змінились:

· соціально-економічний стан, який призвів до перерозподілу робочої сили, зрушень у структурі ринку праці та територіально-галузевій структурі зайнятості;

· підходи до проблеми зайнятості, яка стала однією зі складових національної безпеки та особливо гостро постає у регіонах із "зруйнованими" промисловістю та сільським господарством;

· законодавчо-нормативна база з питань соціальної політики та політики зайнятості.

В сучасній науковій літературі важко знайти однозначне тлумачення сутності удосконалення управління взагалі, та удосконалення державного (регіонального) управління зайнятістю населення зокрема. Тому для удосконалення державного (регіонального) управління у сфері зайнятості потрібно звернутись до базових чинників державного (регіонального) управління -- законодавчо-правового, економічного, організаційного та соціального.

По-перше, цілі, завдання та принципи функціонування державного (регіонального) управління зайнятістю визначаються правовими нормами, (лише правовим полем у цивілізованому суспільстві регламентуються відносини між державою і населенням).

По-друге, лише існування ринкових відносин зумовлює наявність економічних важелів, здатних забезпечити реальну можливість удосконалення надання якісних послуг населенню з працевлаштування, профорієнтації та профнавчання тощо.

По-третє, забезпечення ефективного вирішення завдань політики зайнятості, здійснення реальної керованості суспільними процесами на ринку праці неможливе без системи відповідних органів (органів державного (регіонального) управління, центрів зайнятості у їх співпраці з недержавними організаціями).

По-четверте, управління зайнятістю населення зумовлено, насамперед, людським чинником, тобто стосується соціального аспекту ринкових відносин [11].

Державне управління зайнятістю населення повинно вирішувати принаймні три групи завдань:

1.Створювати економічні передумови зайнятості шляхом розробки та реалізації економічної політики, спрямованої на розвиток і збереження ефективних робочих місць. Отже, має бути поєднання загальноекономічної політики (перш за все її інвестиційної, кредитно-грошової, зовнішньоекономічної, податкової та бюджетної складових) з політикою зайнятості.

2.Розробляти та здійснювати заходи, спрямовані на реалізацію довготермінової державної політики щодо розвитку трудового потенціалу. Ці заходи мають забезпечувати суб'єктів ринку праці повною та оперативною інформацією про вакантні робочі місця.

3.Вживати певних заходів щодо стимулювання та активізації безробітних. Це обумовлено тим, що частка безробітних після певного періоду безуспішного пошуку роботи, відмов роботодавців у прийнятті на роботу "опускає руки", припиняє пошук роботи.

Нинішню систему регіонального управління в Україні в цілому успадковано ще із радянських часів. За своїм змістом вона майже не змінилась, хоча її реформування почалось. Таким чином, регіон є виконавцем державної регіональної політики. Що стосується визначення поняття регіону, то думки вітчизняних фахівців з цього приводу не збігаються. Більшість з них, за традицією, дотримується об'єктивістського підходу, розглядаючи зазначене поняття як однорідне соціально-економічне та еколого-географічне утворення. При цьому ігнорується такий чинник, як наявність автономної системи управління. У такому аспекті автор приєднується до думки тих фахівців, що ототожнюють регіон з адміністративно-територіальним розподілом країни [6].

Функція ж регіонального управління зводиться до визначення переліку соціально-економічних проблем, характерних для певного регіону та оцінки рівня пріоритетності в рамках цільового блоку державної регіональної політики.

Як і раніше здійснюється механізм централізованого управління регіональними процесами за допомогою регіональних і місцевих програм зайнятості населення, що враховують особливості демографічного і соціально-економічного розвитку територій.

Але внаслідок обмеженості фінансового забезпечення цей вплив недостатньо дієвий. Загальні причини такого становища: недосконалість управління регіональним розвитком і перехідний характер економіки України, яка до того ж перебуває у фазах спаду і депресії.

Пріоритетними напрямами регулювання зайнятості населення в регіоні повинні бути:

1. Створення нових і додаткових та збереження старих робочих місць.

2. Стимулювання нетрадиційних форм зайнятості: зайнятості неповний робочий час, тимчасової зайнятості, роботи на дому, сумісництва.

3. Організація професійного навчання безробітних.

Втілення цих напрямів вимагає удосконалення регіонального управління, яке має полягати у:

· забезпеченні на відповідній території реалізації державної політики у сфері зайнятості населення;

· здійсненні моніторингу у сфері зайнятості та загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, аналізові та прогнозуванні розвитку процесів у соціально-трудовій сфері відповідної території;

· організації на засадах соціального партнерства проведення переговорів і укладення угод між місцевими органами виконавчої влади, об'єднаннями роботодавців та профспілок;

· внесенні пропозицій до програм соціально-економічного розвитку відповідних територій щодо раціонального розміщення продуктивних сил, підвищенні мобільності працівників, заохоченні підприємництва, застосуванні гнучких режимів праці та праці на дому, розвитку тимчасової та самостійної зайнятості;

· організації розроблення та подання на розгляд держадміністрацій відповідного регіону територіальних програм зайнятості населення, спеціальних програм щодо стабілізації зайнятості населення з визначенням фінансового забезпечення для регіонів з кризовою ситуацією на ринку праці;

· аналізові демографічної ситуації, прогнозуванні її впливу на ринок праці та зайнятість населення;

· здійсненні аналізу міграційних процесів на відповідній території, підготовці місцевим органам державної влади пропозиції щодо регулювання міграційних потоків.

На базовому рівні (районному і міському) триває робота з удосконалення управління зайнятістю населення шляхом впровадження Єдиної інформаційно-аналітичної системи [6].

Ця Система дає змогу в кожному районі мати оперативну інформацію про потребу в працівниках, пропозицію робочої сили та можливість професійного навчання в Україні; створити можливість перенесення з базового на регіональний рівень формування статистичних звітів, нарахування та організацію виплати всіх видів матеріального забезпечення.

На мою думку, розгортання такої системи підвищить ефективність роботи державної служби зайнятості щодо надання соціальних послуг безробітним громадянам та роботодавцям, підготовки перспективних і поточних державних і територіальних програм зайнятості населення тощо.

Такий підхід потребує радикальної зміни існуючої практики застосування центрами зайнятості заходів щодо активного сприяння працевлаштуванню, переходу до програмно-цільових принципів управління їхньою діяльністю. Кожна програма має розраховуватись для певних категорій безробітних відповідно до потреб конкретних клієнтів, а не навпаки, коли на перше місце ставиться виконання плану профнавчання або громадських робіт.

Активність безробітних у пошуку роботи багато в чому визначається ознаками, критеріями і порядком визнання людини безробітною. Власне активність і є межею, що відрізняє неробу -- особу, яка не має роботи і не докладає зусиль для працевлаштування, від безробітного -- непрацюючої людини, яка наполегливо намагається змінити свій соціальний статус і майнове становище. У міжнародній практиці є правові норми, за якими безробітними вважають осіб, які "не можуть дістати підходящу роботу і справді шукають роботу". Для України актуальним є питання формування освіченого, конкурентоспроможного, мобільного на ринку праці працівника нового типу, з раціональною поведінкою, почуттям відповідальності.

Для удосконалення державного управління в сфері зайнятості населення потрібно вирішити суперечності законодавчо-правового, економічного, організаційного та соціального характеру засобом "збудження" органів державної влади в їх єдності з громадськістю та реалізації активної політики зайнятості [6].

Законодавчо-правовий чинник має включати:

· розробку та законодавче затвердження державних соціальних стандартів;

· заходи щодо забезпечення здійснення прав і гарантій громадян, зафіксованих у Конституції України, інших законодавчих актах;

· розробку проектів законів, спрямованих на розвиток трудового потенціалу та його ефективне використання.

· Економічний чинник управління містить:

· запровадження сприятливої державної інвестиційної політики;

· створення державних і недержавних фондів розвитку трудового потенціалу;

· цільова спрямованість фінансування до сфери відтворення та використання трудового потенціалу;

· реформування системи оплати праці з метою підвищення її відтворювальної, мотиваційної та інших функції;

· заходи щодо забезпечення умов екологічної безпеки, охорони здоров'я та життєдіяльності населення.

До організаційних чинників управління належать:

· розробка Концепції та Національної програми народонаселення до 2020 p.;

· розробка та фінансове забезпечення Державної програми відтворення та розвитку трудового потенціалу України;

· наукове і кадрове забезпечення реалізації концепції трудового потенціалу;

· розробка Комплексної програми створення і збереження робочих місць;

· створення дієвого моніторингу соціальних процесів;

· забезпечення координації заходів щодо розвитку трудового потенціалу з іншими напрямами соціально-економічної політики держави.

Соціальний блок управління включає:

· забезпечення державою соціальної стабільності суспільства;

· врегулювання соціально-трудових відносин відповідно до етапів реформування економіки;

· створення умов для соціального партнерства, відносин між найманим працівником, роботодавцем та державою;

· удосконалення інституту страхування.

Лише в такий спосіб удосконалення державного управління в сфері зайнятості населення отримає потужні "важелі впливу", реалізація яких дозволить поліпшити ситуацію з формуванням і використанням трудового потенціалу, піднести на новий рівень його розвиток в перспективі.

4.Соціальний захист населення від безробіття

Підвищення ефективності ринку праці й подолання безробіття здійснюється в основному державою відповідно до прийнятої політики (концепції) зайнятості та соціального захисту населення [11].

Скороченню фрикційного та структурного безробіття сприяє система заходів: інформування безробітних про наявні вакансії; професійна перепідготовка і підтримка підприємництва, сприяння територіальній мобільності робочої сили.

Для скорочення циклічного безробіття переважно застосовуються заходи макроекономічної політики, яка передбачає використання грошових і бюджетно-податкових заходів, що мають стимулювати економічне зростання і супроводжуються збільшенням зайнятості.

Комплекс державних заходів з регулювання зайнятості потребує ефективної та економічно доцільної системи соціального захисту суб'єктів ринку праці, яка надійно захищала б членів суспільства від основних факторів соціального ризику.

Основою соціального захисту є обов'язкове соціальне страхування в комплексі з державними допомогами.

Принцип соціального страхування - перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, роботодавцями та громадянами. Цей перерозподіл є головним джерелом матеріального забезпечення при безробітті, захворюванні, нещасному випадку, а також старості для всіх верств населення.

З огляду на це, страхування можна визначити як систему правових, економічних та організаційних заходів щодо компенсації ризику безробіття.

До головних принципів організації страхування у разі безробіття можна віднести:

* особисту відповідальність - самі працівники беруть участь у фінансуванні страхування, розмір виплат залежить від попередніх внесків працівників і їхнього страхового полісу;

* солідарність - роботодавці, працівники і держава беруть фінансову участь у формуванні страхових фондів;

* загальність - страхування у разі безробіття поширюється на всі верстви населення, які потребують його, що відображається в законодавчому закріпленні гарантій реалізації прав застрахованих, порядку проведення відповідних виплат і надання послуг;

* обов'язковість (примусовість) страхування на випадок безробіття незалежно від волі й бажання роботодавців і застрахованих, що знаходить вираження в обов'язковому характері (за законом) виплати страхових внесків роботодавцями, працівниками і державою;

* державне регулювання - законодавче закріплення гарантій прав громадян на страхування у разі безробіття, контроль за рівнем виплат, якістю послуг і використання фінансових коштів за призначенням [11].

Характерні ознаки страхування у разі безробіття:

* розгляд безробіття як закономірного та об'єктивного явища, що зачіпає певні, досить значні соціально-демографічні і професійні групи, верстви населення, що потребує його соціального захисту в умовах нестабільності економіки;

* поширення соціального захисту від безробіття на найманих працівників, основним і часто єдиним джерелом засобів існування яких є заробітна плата, і на тих, хто починає свою трудову діяльність;

* визначення витрат на страхування робітників у разі безробіття шляхом включення їх у собівартість продукції.

Аналіз світового досвіду свідчить про те, що перехід до соціальне орієнтованих ринкових відносин об'єктивно потребує посилення ролі держави у сфері соціального захисту працюючих. До її завдань входять: проведення активної політики зайнятості населення на національному рівні, визначення базових гарантій у разі безробіття, а також дійовий контроль за їх виконанням для галузей, виробництв і професій з високим рівнем ризику втрати роботи.

До найважливіших характеристик державної політики у царині соціального захисту працівників у найближчій перспективі слід віднести:

* підвищення рівня активної політики зайнятості;

* зміцнення державних функцій у галузі соціального страхування (законотворчість, контроль, розвиток соціальної інфраструктури, наукове та інформаційне забезпечення, підготовка кадрів);

* розробка нових методів і механізмів управління соціальним страхуванням;

* розширення відтворювальних функцій підприємств і регіональних структур, які мають забезпечити необхідний рівень соціального захисту працівників;

* удосконалення практики укладання і виконання генеральних, тарифних угод і колективних трудових договорів як найважливіших елементів системи соціального страхування.

У системі соціального захисту в разі безробіття необхідно розрізняти: допомогу безробітним у соціальному страхуванні й допоміжні виплати безробітним і членам їхніх сімей, які відрізняються між собою як за функціями, так і за фінансовою відповідальністю. Страхування у разі безробіття ґрунтується на статистичній базі обліку та аналізу закономірностей ризику безробіття й прогнозних розрахунках. Його важливе завдання -- профілактика безробіття, його зниження, страхування поширюється на економічно активне зайняте населення [11]. Фінансування має здійснюватись головним чином за рахунок доходів, тобто внесків застрахованих і роботодавців, а також асигнувань із Державного й місцевих бюджетів.

Допоміжні виплати мають в основному компенсаційний характер і спрямовані на підтримку найвразливішої частини населення та здійснюються за рахунок місцевих бюджетів.

Держава повинна дбати про те, щоб усе працездатне населення було забезпечене роботою, застосовувати відповідні санкції до працездатних, але не працюючих громадян, проводити заходи щодо полегшення перехідного періоду в передпенсійному віці тощо.

Для вирішення проблем соціального захисту населення від безробіття необхідно прийняти пакет щодо конкретних видів страхування, в т. ч. Закон України «Про обов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».

Соціальний захист населення від безробіття у теперішній час здійснюється на основі Закону України «Про зайнятість населення» через систему таких заходів:

* захист від необґрунтованої відмови працевлаштування;

* безкоштовне сприяння в підборі бажаної роботи та працевлаштування відповідно до нахилів, здібностей, професійної підготовки, освіти з урахуванням суспільних потреб;

* виплата вихідної допомоги та збереження середньої зарплати на період працевлаштування працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах і організаціях;

* безкоштовне навчання безробітних новим професіям, перепідготовка у системі державної служби зайнятості;

* виплата безробітним допомоги з безробіття. Держава сприяє незайнятим громадянам у продовженні їхньої трудової діяльності та забезпечує їм такі види компенсації:

* надання особистих гарантів працівникам, звільненим з підприємств, установ та організацій;

* виплата стипендій у період перепідготовки та включення її в безробітний стаж;

* надання додаткової матеріальної допомоги безробітному громадянину та членам його сім'ї з урахуванням наявності осіб похилого віку і неповнолітніх дітей.

Працівникам, які втратили роботу у зв'язку із зміною місця роботи, надаються такі гарантії, якщо вони зареєструвались у службі зайнятості протягом 10-ти днів після звільнення:

* збереження за останнім місцем роботи на період працевлаштування, але не більше 3-х місяців, середньої заробітної плати з урахуванням вихідної допомоги та безперервного стажу;

* право на одержання допомоги з безробіття в розмірі 75 % середньої зарплати за останнім місцем роботи протягом наступних 3-х місяців та 50 % протягом наступних 6-ти місяців, але не більше середньої зарплати в державі;

* збереження на новому місці роботи на період профнавчання з відривом від виробництва середньої заробітної плати за останнім місцем роботи;

* право на довгостроковий вихід на пенсію осіб передпенсійного віку, які за 1,5 року до встановленого законодавством терміну мають необхідний трудовий стаж [11].

Досвід промислове розвинених країн свідчить, що при виплаті допомоги безробітним треба дотримуватись таких двох принципів:

* у міру можливостей допомога має бути пов'язана з пошуками роботи;

* не припускати можливості постійного проживання за рахунок допомоги.

Вигоди від зменшення безробіття мають бути зіставлені з витратами, пов'язаними із заходами щодо досягнення цієї мети у кожному конкретному випадку.

висновки

Головними причинами сучасного досить високого рівня безробіття в країнах перехідної економіки є такі:

* спад економіки і відповідне скорочення сукупного попиту на робочу силу; вплив цього циклічного чинника був посилений утриманням надлишкової робочої сили на більшості підприємств до початку перехідного процесу;

*структурні зрушення (не лише міжгалузеві, а й секторальні та внутрішньогалузеві та регіональні), зокрема в Україні протягом перехідного періоду спостерігається прискорене скорочення попиту на робочу силу технічної кваліфікації і збільшення потреби в економістах, юристах, менеджерах; цілком імовірно, що через 2-3 роки від початку економічного зростання структура попиту на робочу силу зміниться, як це відбулося в Польщі, Чехії, Угорщині; результатом таких структурних зрушень є якісна невідповідність пропозиції робочої сили потребі в ній;

* рух робочої сили (професійний, соціальний, регіональний).

Безробіття є неминучим супутником ринкової економічної системи, і навіть в умовах ідеального управління воно не може бути ліквідоване. Метою і критерієм ефективності управління економікою та ринком праці, зокрема, є відповідність рівня безробіття природній нормі. Прагнення утримувати безробіття на нижчому за природну норму рівні загрожує інфляцією та зниженням ефективності економіки.

Безробіття існує в 2 формах -- природному (фрикційне та інституційне) і вимушеному (технологічне, структурне та регіональне). Якщо природне безробіття за звичай не супроводжується різкими негативними соціальними наслідками, то вимушене -- особливо така гостра його форма, як регіональне -- загрожує формуванням критичного рівня і неминучою соціальною кризою.

В Україні безробіття з'явилося з процесом переходу до ринкової економічної системи, причому домінуючою є прихована його форма. Існують помітні розбіжності між зареєстрованим безробіттям і визначеним за методологією МОП. Це стосується і масштабів, і структури безробіття. Вкрай негативною ознакою є постійне зростання тривалості безробіття і збільшення у складі безробітних осіб, що не мають роботи тривалий період.

За останній час безробіття придбало вид великого макроекономічного явища, перетворившись в самостійний фактор розвитку економіки. Проте на Україні дотепер не вироблено такої політики в області зайнятості, що сприяла б успішності реформ. Сьогодні ясно, що роль безробіття як неминучого наслідку фінансової стабілізації була недооцінена.

У світі накопичений великий теоретичний і практичний досвід по регулюванню ринку праці. Україна ж має потребу в особливому, комплексному підході. Сьогодні результативна політика зайнятості повинна йти ледве попереду реального розвитку ринку праці і превентивно усувати ті перешкоди, що можуть підвищити безробіття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон України “Про зайнятість населення” // Закони України. - т.1. - К.: Ін-т законодавства, 1997.

2. Закон України “Про затвердження Державної програми зайнятості населення на 2001 -2004 роки” // Офіційний вісник України. - 2002. - № 14.

3. Гречишкін В. Удосконалення державного управління зайнятістю населення // Україна: аспекти праці. - 2003. - № 7.

4. Діденко Я. Формування ефективної державної політики зайнятості в Україні // Україна: аспекти праці. - 2002. - № 2.

5. Долан Э. Дж., Линдсей Д. Макроэкономика: Пер. с англ. В. Лукашевича и др. / Под общ. ред. Б. Лисовика и др.. - СПб., 1994.

6. Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка. - К., 1996.

7. Курс економічної теорії. Під редакцією Чепурiна М.Н. - М.: Політіздат, 1993.

8. Лібанова Е.М. Ринок праці: Навч. посібник. - К., 2003.

9. Мандибура В. Соціальна політика держави та її структурні складові // Україна: аспекти праці. - 2000. - № 7.

10. Мостовий Г.І. Державне регулювання ринку праці/ Удосконалювання механізму державного управління зайнятістю населення та особливості його застосування в депресивних районах. - Х., 2000.

11. Осовська Г.В., Крушельницька О.В. Управління трудовими ресурсами. - К.: Кондор, 2003.

12. Пінзеник В. "Макроекономічна стабілізація в Україні: Підсумки та проблеми першого року" // Економіка України №3, 2001.

13. Пристанева А.А. Ринок праці: зайнятість і безробіття. - К., 1993.

14. Самуельсон П., Нордгауз В. Економіка. - К.: Техніка, 1994.

15. Стрепов А.П. Загальна теорія зайнятості, процентів та грошей. - К., 1994.

16. Фішер С., Дорнбуш Р. Економіка - М.: Преса, 1993.