Зміст

Вступ

1. Безробіття: його суть і причини

2. Типи безробіття

3. Економічні й соціальні витрати безробіття

4. Ринок робочої сили

5. Зайнятість населення та її основні форми

5.1 Нетрадиційні форми зайнятості

5.2 Трудова міграція

5.3 Громадські роботи як чинник вирішення проблем безробіття

6. Програма сприяння зайнятості

Висновки

Література

Вступ

Ринкові перетворення в Україні ліквідували численні черги, притаманні соціалістичному ладу. Натомість з`явилась нова багатомільйонна черга людей працездатного віку, які шукають роботу.

Сьогодні щодо проблеми безробіття висловлюються різні, часом полярні, думки. Одні відзначають тенденцію загального збільшення кількості робочих місць, інші зосереджують увагу на тому, що в деяких регіонах через брак роботи не стільки окремі населенні пункти, а й цілі райони віднесено до категорії депресивних. У 2006 році Державна служба зайнятості зафіксувала такий рівень безробіття:

- у сільській місцевості - 5,4%;

- у містах - 2,4%.

Але за даними системи обстежень з питань економічної активності ситуація виглядає інакше. Відсоткова частка безробітних становить серед сільського населення - 5,5%, а серед міського - 7,6%. Чому така розбіжність у цифрах? Справа у тому, що в містах безробітні мають більше шансів працевлаштуватись самотужки, тож вони не поспішають реєструватися на “біржі праці”. А на селі вибір роботи обмежений, і більшість безробітних не можуть обійтися без допомоги служби зайнятості.

Суттєво відрізняється рівень безробіття в різних регіонах країни. Найгірший стан справ у Рівненській, Житомирській і Черкаській областях, де частка безробітних становила понад 9%.

Найкращі показники у місті Києві (4,2%), Одеській і Дніпропетровській областях - 5,3%.

Сьогодні рівень безробіття в країні зменшився. Але заспокоювати це аж ніяк не може, особливо якщо аналізувати якісні показники. А вони потребують глибокого осмислення у державній політиці.

Йдеться про те, що у збільшенні частки зайнятого населення переважають особи, яким за 50 і пенсійного віку. У той же час лава безробітних поповнюється молодими людьми.

Якщо подивитися вакансії в Державній службі зайнятості, то там можна знайти пропозиції для різного рівня освіти. Є потреба як в інженерах і вчителях, так і в електрозварювальниках, слюсарях, столярах, швачках. Є також потреба у так званих некваліфікованих працівниках - двірниках, сторожах, прибиральницях тощо.

Складніше знайти престижну роботу з високим рівнем оплати праці. Такі пропозиції підприємства передусім адресують фахівцям банківської справи, бухгалтерам високої кваліфікації, менеджерам, дизайнерам. Отже, важливо мати не просто вищу освіту, а відповідну кваліфікацію.

Незбалансованість між попитом та пропозицією на ринку праці веде до суттєвих втрат на виробництві, негативно впливає економіку країни в цілому.

1. Безробіття: його суть і причини

Безробіття -- складне економічне, соціальне і психологічне явище. Водночас безробіття -- це частка незайнятого населення у загальній кількості працездатного.

Населення країни поділяється на різні категорії щодо його можливостей участі в праці. Розрізняють поняття робоча сила, зайняте населення, безробітні.

Зайняте населення - це люди, забезпечені оплачуваними робочими місцями.

Згідно із Законом України “Про зайнятість населення” безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність підходящої роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, тобто це особи, що справді активно шукають роботу та здатні приступити до праці. Разом вони утворюють робочу силу.

Не можуть бути визнані безробітними громадяни:

а) віком до 16 років, за винятком тих, які працювали і були вивільнені у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці; реорганізацією перепрофілюванням і ліквідацією підприємства, установи й організації або скороченням чисельності (штату);

б) які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), в тому числі випускники загальноосвітніх шкіл, якщо вони відмовляються від проходження професійної підготовки або від оплачуванної роботи, включаючи роботу тимчасового характеру;

в) які відмовилися від двох пропозицій підходящої роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, котрі шукають роботу. При цьому вони втрачають право на надання статусу безробітного строком на три місяці з подальшою реєстрацією;

г) які мають право на пенсію відповідно до законодавства України.

д) категорія осіб, які не бажають працювати, і серед них ті, що займаються кримінальною діяльністю.

Першу спробу пояснити сутність безробіття зробив англійський економіст Т.Мальтус. Він пояснив його надто швидким зростанням населення, яке випереджає збільшення кількості засобів до існування. Причину такого явища він вбачав у вічному біологічному законі, властивому всім живим істотам, - розмножуватися швидше, ніж збільшується кількість засобів до існування.

Ця теорія з певними модифікаціями існує й нині. Засобами усунення безробіття Т.Мальтус вважає війни, епідемії, свідоме обмеження народжуваності та ін.

У середині 50-х рр. виникла технологічна теорія безробіття, згідно з якою його причиною є прогрес техніки, технічні зміни у виробництві, особливо раптові. Боротися з безробіттям на думку її авторів слід через обмеження технологічного прогресу, його сповільнення.

Найпоширенішою в наш час є кейнсіанська теорія безробіття. Згідно з якою його причиною є недостатній сукупний попит на товари. Держава, підвищуючи доходи, або знижуючи податки, може збільшити в економіці суспільний попит, що зумовить зростання попиту на робочу силу, а це, в свою чергу, знизить рівень безробіття.

Безробіття зумовлене комплексом причин:

- структурними змінами в економіці;

- нерівномірністю розвитку продуктивних сил у народному господарстві, в окремих регіонах;

- постійним прогресом техніки, особливо його революційної форми - НТР;

- пошуком працівниками нових робочих місць, де вища заробітна плата, змістовніша робота;

- диспропорційністю розвитку економіки;

- обмеженістю попиту на товари і послуги тощо.

Загроза безробіття в умовах України пов'язана не з кризою надвиробництва, вичерпанням місткості ринку, як у західному світі, а з сучасною кризою недовиробництва, неузгодженістю процесів вивільнення, перерозподілу та працевлаштування робітників, тобто з глибокими деформаціями, що мали місце в попередній економічній системі та наступною економічною політикою.

2. Типи безробіття

Розрізняють такі типи безробіття:

- фрикційне;

- структурнее;

- технологічне;

- інституціональне;

- сезоне;

- приховане;

- відкрите;

- жіноче;

- молодіжне;

- природне;

- циклічне.

Стан повної зайнятості не означає, що в країні відсутне безробіття. Нерідко люди, змінюючи місце проживання, шукають роботу ближче до житла і певний час не працюють. Вони можуть шукати нову роботу з інших причин (низька зарплата, конфліктна ситуація в організації), і минає певний час, перш ніж пошук бажаної роботи увінчається успіхом.

Цей період “між роботою” називається фрикційним безробіттям. Звичайно він не довготривалий, тому що вільні робочі місця є, але треба знайти найкраще.

Структурне безробіття є продовженням фрикційного. Воно виникає тоді, коли в результаті НТП відбуваються важливі зміни в техніці, технології та організації виробництва, які змінюють структуру попиту на робочу силу.

Ці зміни призводять до того, що попит на деякі професії зменшується або взагалі зникає, а на інші професії, яких раніше не існувало, зростає. "Структурні" безробітні не можуть знайти роботу без відповідної перепідготовки, додаткового навчання, а то і місця проживання. Структурне безробіття має довгостроковий характер, тому і вважається більш важким.

Так, закриття нерентабельних шахт Донбасу зумовить необхідність перепідготовки шахтарів і створення відповідно до цього нових робочих місць у регіоні Тимчасова незайнятість і означатиме структурне безробіття.

Технологічне безробіття пов'язане з переходом до нової техніки і технології, механізацією та автоматизацією виробництва, що супроводжується вивільненням робочої сили і найманням праців принципово нових спеціальностей та кваліфікації. Нові технології теж потребують оволодіння новими професіями. Структурне і технологічне безробіття відрізняються від фрикційного необхідністю перекваліфікації працівника.

Інституціональне безробіття -- це безробіття, яке породжується правовими нормами, що впливають на попит і пропозицію праці. Воно може бути, наприклад, спричинене введенням гарантованої мінімальної заробітної плати, недосконалою податковою системою. Високі ставки оподаткування, скорочуючи доходи, роблять їх порівнянними із сумами виплат за соціальними програмами. Це також знижує пропозицію робочої сили.

Сезонне безробіття стосується тих видів виробництва, які мають сезонний характер і в яких протягом року відбуваються різкі коливання попиту на працю (сільське господарство, будівництво тощо).

Приховане безробіття характерне для ситуації економічної кризи. Воно зумовлене неповним завантаженням потужностей підприємств, зменшенням обсягів виробництва, різким зниженням продуктивності праці, наданням працівникам неоплачуваних відпусток, неповною зайнятістю протягом робочого тижня. Така ситуація пов'язана з наслідками сировинної, енергетичної і платіжної криз, з відсутністю послідовності в реформуванні економіки.

Циклічне -- це вид безробіття, яке постійно змінюється за своїми масштабами, тривалістю і складом, що пов'язано з циклом ділової кон'юнктури. Циклічне безробіття виникає за циклічних спадів, коли відбувається скорочення обсягів виробництва. Внаслідок цього падає сукупний попит на робочу силу і зайнятість скорочується, а безробіття зростає. Масштаби і тривалість циклічного безробіття досягають максимуму під час спаду (кризи) виробництва і мінімуму -- під час піднесення. Найбільшою мірою від циклічного безробіття страждають молодь, жінки, люди похилого віку і некорінне населення.

На ринку праці розрізняють також застійне і хронічне безробіття.

Застійне безробіття охоплює найстійкіший контингент безробітних -- бідних, бродяг, бомжів та ін.

Природне безробіття - це коли кількості шукаючих роботу відповідає така сама кількість вільних робочих місць, але з різних причин вони протягом певного часу не можуть їх знайти.

3. Економічні й соціальні витрати безробіття

Структурне й технологічне безробіття завдає певних негараздів тим, хто втратив роботу. Але ці витрати незрівнянно менші за ті, що спричиняє циклічне безробіття. Економічні витрати цього виду безробіття - недовироблення ВВП. Один відсоток циклічного безробіття призводить до втрати 2,5% фактичного обсягу ВВП. Економічні втрати через безробіття спричиняють соціально-моральні втрати, незрівнянно більші за своїми наслідками: розпадаються родини, посилюється пияцтво, споживання наркотиків, росте злочинність, число самогубств, психічний розладів. Економічними збитками від безробіття є також звуження споживчого ринку, нарощування елементів кризи надвиробництва. Крім того, люди, які перебувають у статусі безробітних, втрачають професійні навички, стереотипи трудової поведінки.

В умовах становлення ринкової економіки особливо гострою проблемою є безробіття серед молоді, яке дедалі зростає. Для її вирішення необхідно створити реальні передумови для обгрунтованого вибору професії та місця роботи з урахуванням потреб ринку праці, а також покликання, здібностей і психофізіологічних можливостей молодої людини та її професійної підготовки.

Важливим напрямом запобігання безробіттю серед молоді є реалізація спеціалізованих програм, які забезпечують розширення зайнятості молоді шляхом створення для неї додаткових робочих місць без великих матеріальних витрат, зокрема шляхом організації сезонної і тимчасової участі в проведенні сільськогосподарських робіт, обслуговуванні і ремонті сільськогосподарської техніки, транспортуванні і реалізації урожаю., через надання допомоги інвалідам, людям похилого віку, через роботу в лікарнях, інтернатах, дитячих будинках та ін.

4. Ринок робочої сили

Важливу роль у формуванні структури і зайнятості відіграє ринок робочої сили. Він є невід`ємною складовою частиною системи ринкового господарства.

Під ринком робочої сили (ринком праці) розуміють сукупність засобів, установ та соціальних організацій, з допомогою яких роботодавці наймають працівників для реалізації своїх проектів, а ті, хто шукає роботу, знаходять її відповідно до своєї професії, кваліфікації, бажання тощо.

Ринок робочої сили характеризується системою відносин між продавцями (власниками) робочої сили і її покупцями та відповідною інфраструктурою.

Головними суб`єктами ринку робочої сили є найманий працівник та роботодавець. Кожен з них має свою суспільну форму і розгалужену структуру. Систему суб'єктів ринку робочої сили доповнюють посередники.

З одного боку, ринок праці подібний до інших ринків (засобів виробництва чи споживчих товарів), а з іншого - він має низку характерних особливостей.

Як і будь-який інший, ринок праці регулюється законами попиту та пропозиції. Внаслідок їх дії формується рівноважна ціна товару "робоча сила", яка називається заробітною платою.

Пропозиція робочої сили - це кількість праці, яка пропонується для реалізації при визначених ставках заробітної плати. Як і для будь-якого товару, величина пропозиції збільшується, коли росте ціна - заробітна плата, зменшується - при її зниженні.

Пропозиція робочої сили носить вільний характер: люди самі добровільно вибирають між зайнятістю і незайнятістю, визначають професію, вид діяльності, приймають рішення про зміну роботи. Одночасно ця свобода носить обмежений характер, це вибір в межах певного «коридору свободи». Факторами, що обмежують вибір, або встановлюють цей «коридор свободи» є:

- наявний рівень освіти, професійна спеціалізація. Металургу, наприклад, важко пропонувати себе вчителем математики, а юристу - спеціалістом з ремонту комп'ютерів;

- фізіологічні можливості людини. Вік, стать, стан здоров'я, інші індивідуальні дані накладають свій відбиток на конкурентоспроможність людини на певних спеціалізованих ринках праці. Нерідко сам роботодавець фіксує свої вимоги найму;

- соціальні умови. Місце проживання, сімейні обставини також обмежують можливості пропозиції праці на певних ринках. Наприклад, для жінки, яка має малолітніх дітей, буде дуже проблематично пропонувати свою працю там, де робота пов'язана з відрядженнями, або ведеться в декілька змін;

- відсутність досвіду. Тут зі сторони наймача встановлюються зразу ж певні вимоги до здібностей робітника. Наприклад, можна зустріти таке оголошення: "Потрібен бухгалтер зі стажем роботи не менше 5 років".

До основних факторів, які визначають поведінку робітників на ринку праці, можна віднести:

- величину заробітної плати;

- умови праці (фізичне навантаження, інтенсивність, змінність, екологію);

- віддаленість роботи від місця проживання;

- престижність праці та ін.

Другою стороною на ринку праці виступає роботодавець - той, хто формує попит на працю. Попит на робочу силу - це платоспроможна потреба роботодавців щодо трудових послуг працівників певних професій і кваліфікації. Величина попиту залежить в першу чергу від економічного стану країни, темпів зростання економіки, а також від умов діяльності підприємства, положення підприємства. Високі темпи зростання створюють підвищений попит на робочу силу. Коли економіка перебуває в кризовому стані, то кількість робочих місць зменшується, а попит на робочу силу падає.

Співвідношення попиту та пропозиції на ринку праці визначає ціну робочої сили. Ціною праці є ставка заробітної плати, або оплата праці за одиницю часу: годину, день, місяць.

Різниця у співвідношенні попиту і пропозиції за професійно-кваліфікаційними, галузевими і статево-віковими групами зумовила поділ ринку робочої сили на ряд сегментів, що відрізняються передусім ступенем забезпечення робочими місцями та їх надійністю (рис. 2).

Рисунок 1 - Основні сегменти сучасного ринку робочої сили

Складаються два ринки. Перший ринок складної, кваліфікованої робочої сили, що забезпечує повну зайнятість. Основна частка на ньому належить представникам нових спеціальностей і галузей високої технології. Ця робоча сила потребує великих затрат, характеризується функціональною гнучкістю, відрізняється відносно високим ступенем захищеності.

Другий ринок робочої сили представлений в основному робітниками і службовцями середньої та низької кваліфікації, працівниками галузей, що зазнали структурної перебудови, частково зайнятими, тимчасовими працівниками, надомниками, безробітними. На цьому ринку гнучкість досягається переважно за рахунок кількісних коливань, що зумовлюють нестійку зайнятість.

Особливості ринку робочої сили визначаються такими її унікальними властивостями, як універсальність і прагнення соціальної справедливості. Універсальність робочої сили полягає в здатності працівників завоювати нові професії та підвищувати свій професійний рівень, а також змінювати місце роботи, тобто переходити з однієї фірми, установи, місцевості в іншу фірму, установу, місцевість. Прагнення соціальної справедливості виявляється в намаганні домогтися однакового рівня оплати праці на різних фірмах (підприємствах) і в різних галузях для робітників тієї самої професії і того самого рівня майстерності.

Ці особливості робочої сили відчутно впливають на її ринок. Мобільність найманих робітників дає їм змогу постійно змінювати місце роботи, шукаючи такі фірми, які пропонують кращі умови та вищу оплату праці. Роботодавці змушені конкурувати між собою за можливість використати робочу силу. Відтак повсюдно поліпшуються умови праці та зростає її оплата.

Необхідно відзначити, що для того, щоб ринок робочої сили діяв ефективно, потрібно забезпечити певні додаткові умови.

Так, наприклад, у країні має бути достатньо розвиненим ринок житла. Той, хто бажає змінити місце роботи і переселитися в інше місто, повинен мати можливість продати й купити житло.

Як і на інших ринках, попит на найману працю має перевищувати її пропозицію, щоб роботодавці змушені були конкурувати між собою.

5. Зайнятість населення та її основні форми

Використання трудових ресурсів характеризується показником зайнятості.

Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо створення суспільного продукту (національного доходу). Саме в цьому полягає її економічна сутність.

Зайнятість населення - найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва. Зайнятість об'єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв'язків.

Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні, а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, який особа отримує за свою працю.

Згідно із Законом України “Про зайнятість населення” до зайнятого населення належать громадяни нашої країни, які проживають на її території на законних підставах, а саме:

- працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

- громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, які беруть участь у виробництві;

- вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління чи в суспільних об'єднаннях;

- громадяни, які служать у збройних силах, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, органах національної безпеки та внутрішніх справ;

- особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються у денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах;

- зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку;

- працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Розрізняють такі форми зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та вторинну зайнятість.

Повна зайнятість - це діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка забезпечує дохід у нормальних для даного регіону розмірах.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом неповного робочого часу або з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.

Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо. Неповну зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток, відпрацьований час.

Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і виявляється в низьких доходах населення, неповному використанні професійної компетенції або в низькій продуктивності праці.

Часткова зайнятість - це добровільна неповна зайнятість.

Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи.

Якщо крім основної роботи чи навчання ще є додаткова зайнятість, вона називається вторинною зайнятістю.

В Україні досить поширена не регламентована форма зайнятості, яка функціонує і як первинна, і як вторинна зайнятість громадян.

Нерегламентована зайнятість - це діяльність працездатного населення працездатного віку, яка виключена зі сфери соціально-трудових норм та відносин і не враховується державною статистикою.

Розширення нерегламентованої зайнятості супроводжується подальшим знецінюванням робочої сили, зниженням мотивації до праці, насамперед у державному секторі, зростанням інфляції та цін.

Доходи від такої діяльності не оподатковуються, тому держава зазнає певних збитків. Водночас через вищі заробітки та зовнішню привабливість нерегламентованої діяльності у людей формується ставлення до неї як до престижної.

5.1 Нетрадиційні форми зайнятості

Окрім цих видів зайнятості, існують ще так звані нетрадиційні, до яких належать: сезонна, поденна та тимчасова зайнятість, зайнятість неповний робочий день, робота вдома, за суміцництвом, оплачувані громадські роботи, самозайняті особи, трудова міграція.

Сьогодні в Україні ці види зайнятості охоплюють велику частку населення.

Зайнятість неповний робочий час- це робота неповну робочу зміну у зв'язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повну норму робочого часу, або за бажанням працівника відповідно до його соціальних потреб, а також у зв'язку з модернізацією або реконструкцією виробництва.

Тимчасова зайнятість - це робота за тимчасовими контрактами. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами на певний строк.

Сезонна зайнятість - це зайнятість, яка пов'язана з сезонною специфікою виробництва. Робота надається на певний період на умовах повного робочого часу й оформляється відповідним контрактом.

В умовах економічного та соціального розвитку сьогодні цілком доступно і вигідно реанімувати надомну працю.

Надомники - фізичні особи, які уклали трудовий договір з підприємством про виконання роботи вдома, працівники, робоче місце яких збігається територіально з місцем їх проживання. Їхні робочі місця оснащені в основному інструментом, приладами та невеликими верстатами. Таким чином, надомну роботу виконує:

1) фізособа, яка уклала трудовий договір із працедавцем;

2) за винагороду (заробітну плату);

3) за місцем свого проживання або за іншою адресою квартири, будинку, який не розташований на території, що належить працедавцю (у виробничих приміщеннях, офісі, складі тощо);

4) з метою виробництва товарів або послуг згідно з вказівкою працедавця.

Конкретний вид надомної роботи треба обирати враховуючи професійні навички, стан здоров'я особи та медичні рекомендації, характер обладнання й інструментів, властивості сировини та матеріалів тощо.

Під час економічних криз у країнах зростає кількість самозайнятого населення, тобто приватних осіб, які надають послуги, займаються оптовою та роздрібною торгівлею, ведуть сімейний бізнес. Вперіод економічного підйому ці працівники повертаються до сфери виробництва.

Свого часу в Україні теж відбувся значний відтік робочої сили до сектору самостійної зайнятості. А от зворотній процес у період економічного зростання все ще не розпочався. Причина у тому, що доходи самозайнятого населення приблизно у 1,5 рази перевищують заробітну плату найманих працівників.

5.2 Трудова міграція

Економічні труднощі перехідного періоду, безробіття та неповна зайнятість, низькі доходи трудящих та затримки з виплатою зарплатні та пенсії примусили багатьох людей шукати заробітку за кордоном.

Трудова міграція наших громадян, і досить часто нелегальна, набула масового характеру. Щонайменше 3 млн. людей щороку виїздить за кордон у пошуках працевлаштування. Слід зазначити, що це переважно люди 20-49 років, тобто у розквіті сил. Таким чином, близько 10% економічно найбільш активного населення України пропонує себе роботодавцям інших країн, а на нашому ринку праці тим часом зменшується кількість і якість пропозиції робочої сили. Це негативно позначається на темпах економічного розвитку нашої країни.

У структурі трудової міграції громадян України за ступенем легальності можна виділити чотири якісно відмінні рівні:

- Офіційна трудова міграція - переміщення українських громадян, які виїжджаючи за кордон, декларують участь у трудовій діяльності, як мету виїзду, і є легальними трудовими мігрантами в приймаючих країнах (саме їх і фіксує офіційна статистика).

- Неофіційна легальна міграція - поїздки наших співвітчизників за кордон з декларованою метою туризму, відвідування родичів тощо, з подальшим працевлаштуванням та реєстрацією в країні-реципієнті. Учасники таких поїздок не можуть бути відстежені вітчизняною статистикою, але при цьому стають цілком легальними трудовими мігрантами в країнах-реципієнтах.

- Успішна нелегальна міграція - поїздки за кордон, пов`язані з незареєстрованою зайнятістю видами діяльності, дозволеними законодавством відповідних країн.

- Міграція жертв злочинних угруповань - торгівля людьми та інші випадки перебування громадян України в нелюдських умовах або зайнятість протиправною діяльністю за кордоном не з власної волі.

Зміни характеру трудової міграції. З початку 90-х років характер трудової міграції істотно змінився. Змін зазнали:

- основна стратегія поїздок (спосіб заробітку);

- тривалість поїздок;

- географія поїздок;

- структура робіт, що виконуються;

- демографічні характеристики мігрантів;

- чинники, що зумовлюють трудову міграцію.

Коли кордони було відкрито, “перші ластівки” заробітчанства виїжджали до сусідніх країн з дешевими товарами вітчизняного виробництва. Продавши їх і придбавши за кордоном предмети широкого вжитку, вони заробляли, продаючи привезене вдома. “Човникові” міграції не тільки допомогли багатьом українцям вижити у найскрутніший період реформ, але й дозволили їм набути досвіду господарювання в ринкових умовах, уможливили перетворення частини з них на підприємців. У подальшому набуті завдяки комерційним поїздкам досвід та зв`язки використовувалися для налагодження поїздок з метою працевлаштування, що забезпечували, як правило, вищих і стабільніший заробіток.

Таким чином, заробітчанські міграції громадян України на сьогодні трансформувалися з переважно комерційних у трудові, що здійснюються з метою працевлаштування. Зміна стратегії поїздок потягла за собою зміну тривалості перебування більшості мігрантів за кордоном - вона істотно зросла.

Значно розширилася географія країн призначення мігрантів. Хоча Росія та країни, що є нашими західними сусідами залишаються найбільш відвідуваними українськими заробітчанами, збільшується їхня присутність у „старій” Європі, деяких азіатських, навіть латиноамериканських країнах.

Структура робіт, що виконуються. На сьогодні основною сферами, де зайняті працівники-міранти є:

- будівництво;

- сільське господарство (збирання врожаю);

- домашнє господарство (прибирання домівки, готування їжі, доглядання дітей та немічних людей похилого віку);

- сфера торгівлі та сервісу (у т.ч. - готельний бізнес).

Зміни демографічних характеристик мігрантів. Роботи в сфері будівництва виконують практично тільки чоловіки, у сільському господарстві серед працівників-мігрантів існує приблизно рівна кількість чоловіків та жінок, а праця у домашньому господарстві та сфері сервісу є прерогативою жінок. Зміна попиту на західних ринках праці, що відбулася на початку 2000-х років призвела до масового виїзду на заробітки за кордон жінок з метою працевлаштування хатніми робітницями, нянями, покоївками тощо в країни „старої” і „нової” Європи. Трудова міграція почала набувати „жіноче обличчя”. Із сіл Західної України жінки виїжджали цілими групами, залишаючи вдома чоловіків з дітьми.

Причини трудової міграції носять майже виключно економічний характер. Проте якщо на початку 90-х виїзди на заробітки за кордон зумовлювалися зупиненням підприємств, багатомісячними затримками з виплатою заробітної платні, зростаючим безробіттям, то нині їхньою метою у більшості випадків є підвищення добробуту, вирішення житлового питання, фінансування навчання тощо. Внаслідок певного покращення економічної ситуації, безробіття та невиплати зарплатні втратили значення основних “виштовхуючих” факторів. Натомість виїздити за кордон примушує ситуація, коли роботу знайти можна, проте прожити та вирішити життєво важливі матеріальні проблеми на запропонований заробіток неможливо.

Опитування працівників-мігрантів дає можливість встановити ієрархію мотивів, які зумовлюють поїздки за кордон:

- заробіток задля поліпшення житлових умов (купівлі квартири чи побудова будинку), придбання машини або інших дорогих товарів тривалого вжитку;

- заробіток задля задоволення поточних життєвих потреб - харчування, придбання необхідних товарів повсякденного вжитку (одягу тощо);

- накопичення коштів для оплати навчання дітей у вищих навчальних закладах;

- накопичення стартового капіталу для створення власного бізнесу або розвитку своєї справи;

- мотиви нематеріального характеру (побачити світ, здобути певні трудові навички, поліпшити знання мови тощо).

Але ж, трудові мігранти потрапляють в умови, коли їм не гарантована заробітна плата, не забезпечене право на соціальне страхування, на відпустку, репатріацію за рахунок роботодавця. З працівником, який отримав травму або захворів можуть в будь-яку мить розірвати відносини, навіть не сплативши за виконану роботу.Нелегальні працівники практично не мають шансів відстояти свої права у судовому порядку. Правоохоронні органи зазвичай лише затримують наших співвітчизників і депортують їх в Україну. Мало що змінюється і у випадках найму українців через офіційних посередників. Однак і не забезпечивши соціальних гарантій, ці посередники стягують з мігрантів чималу плату за свої послуги.

5.3 Громадські роботи як чинник вирішення проблем безробіття

В умовах зростання безробіття і переростання їх в деяких регіонах і галузях народного господарства у масове важливим засобом активної політики держави на ринку праці є подальше розширювання оплачувальних громадських робіт.

Організація оплачуваних громадських робіт регламентується статтею 23 Закону України "Про зайнятість населення" та Положенням про порядок організації та проведення оплачуваних громадських робіт, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 року № 578.

Вказане Положення визначає оплачувані громадські роботи як загальнодоступний вид тимчасової трудової діяльності громадян, що не потребує спеціальної кваліфікації і виконується на договірній основі.

Уряд відносить громадські роботи до заходів активної політики на ринку праці. Державним центром зайнятості передбачено розширення і розвиток обсягів громадських робіт як методу зниження дефіциту робочих місць, тобто громадські роботи розглядаються як спосіб боротьби з безробіттям. Організація громадських робіт дає змогу раціональніше використовувати робочу силу, створювати тимчасову зайнятість безробітного населення як на регіональному рівні, так і під час реалізації проектів загальнодержавного характеру. Зарубіжний досвід свідчить про те, що за допомогою громадських робіт деякі розвинуті країни перебороли 30-40% рівень безробіття. Але, на відміну від України, значна частка цих робіт мала загальнодержавний характер (побудова магістралей, трубопровідного транспорту, мостів тощо), що давало змогу залучити до них не тільки некваліфіковану робочу силу, а й висококваліфікованих робітників і спеціалістів, які не мали на той час роботи.

Громадські роботи необхідно розглядати як вимушений, проте необхідний засіб боротьби з безробіттям. Тимчасові робочі місця створюються переважно у державному секторі і спрямовані на використання праці різних категорій робочої сили, яка не потребує спеціальної підготовки. Залучення до громадських робіт є засобом кращим порівняно з виплатою допомоги у зв'язку з безробіттям з позиції як окремої особи, так і держави. По-перше, кошти виплачуються не безплатно, а за певну громадську користь; по-друге, створюються нові робочі місця.

Оскільки серед безробітних високу частку становлять жінки та молодь, залучення їх до громадських робіт можна здійснювати через розгортання спеціалізованих робіт, таких як виконання тимчасових та сезонних сільськогосподарських робіт у приміських господарствах, виконання робіт щодо благоустрою, надання послуг соціально-побутового характеру. Для кожної групи безробітних організація громадських робіт має свою специфіку. Зокрема, певні роботи доцільно поєднувати з професійною підготовкою або перепідготовкою.

Організація громадських робіт має особливо велике значення для безробітної молоді, яка психологічно нестійка, схильна до впливу соціальних явищ і являє собою живильне середовище для зростання наркоманії, злочинності, соціальних конфліктів. Антисоціальна поведінка молоді деструктивно впливає на її підготовку та участь у суспільному виробництві. У свою чергу, це погіршує якість робочої сили: кваліфікацію, профпідготовку, ставлення до праці. Тому надзвичайно важливо залучати безробітну молодь, а також учнів і студентів у вільний від навчання час до громадських робіт, особливо у сфері соціально-корисної діяльності.

Розпорядок робочого часу на громадських роботах має бути таким, щоб учасники мали на пошуки постійної роботи.

В Україні широкому використанню громадських робіт заважають, з одного боку, відсутність коштів у місцевих бюджетах, незаінтересованість підприємств в організації цих робіт унаслідок обмеженої потреби в робочій силі, з іншого боку - непопулярність таких робіт серед незайнятих громадян через тимчасовість, невідповідність кваліфікаційному рівню і, як наслідок, психологічну неприйнятність.

6. Програми сприяння зайнятості

В Україні вперше була розроблена державна програма зайнятості населення, як елемент довгострокової стратегії формування соціально-ринкової моделі управління ринком праці. У програмах, розроблених в Україні, узагальнюються конкретні заходи щодо створення відповідного правового, організаційного та методичного забезпечення політики зайнятості за такими напрямами:

- формування механізму диференційованого підходу щодо збереження робочих місць;

- створення механізмів реалізації політики зайнятості в загально-національних програмах (зокрема в програмах громадських робіт, сприяння зайнятості молоді, відродження села та ін.);

- регулювання трудових міграцій;

- забезпечення додаткових гарантій зайнятості населення окремим категоріям громадян;

- сприяння професійній мобільності;

- розвиток соціально-трудових відносин;

- удосконалення інформаційно-статистичної бази щодо розвитку ринку праці;

- сприяння зайнятості шляхом розвитку соціального партнерства.

Відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» створено Державний фонд сприяння зайнятості населення (ДФСЗН), який формується та використовується на державному і місцевому рівнях. Основні джерела коштів фонду:

1) кошти державного і місцевих бюджетів;

2) обов'язкові відрахування підприємств, організацій та установ;

3) добровільні внески громадських організацій, громадян, зарубіжних фірм;

4) кошти служби зайнятості;

5) цільові фінансові відрахування підприємств;

6) інші надходження.

Серед названих джерел надходження коштів основним джерелом повинні бути обов'язкові відрахування підприємств, організацій та установ.

Головними функціями служби зайнятості є:

- аналіз ринку праці та інформування про його стан;

- трудове посередництво і сприяння роботодавцям у забезпеченні підприємств робочою силою, а громадянам -- в одержанні роботи;

- регулювання ринку праці, яке здійснюється як через трудове посередництво, так і через реалізацію програм профорієнтації, а також сприяння зайнятості;

- допомога безробітним, яка включає в себе як попередні функції, так і матеріальну підтримку на період безробіття;

- безпосередня участь у реалізації державної політики зайнятості тощо.

В Україні функціонують такі центри зайнятості: державний, Кримський республіканський, обласні, районні та районні у містах. Досвід розвинених країн свідчить про те, що служба зайнятості успішніше діє там, де вона належить державі, підпорядкована органам влади, має штат висококваліфікованих спеціалістів з питань зайнятості. Проте в умовах ринкової економіки неминуче виникають різні приватні (недержавні) установи сприяння зайнятості.

Висновки

Виходячи з вищевикладеного, проблема безробіття є ключовим питанням у ринковій економіці, і, не вирішивши його неможливо налагодити ефективну діяльність економіки.

Особливо гостро проблема безробіття коштує зараз перед Україною. Донедавна Уряд України не звертав належної уваги на дану проблему, що викликало досить справедливі побоювання. Але положення частково змінилося з прийняттям деяких законів і положень, у яких натиск робиться на удосконалювання ринкових механізмів регулювання зайнятості.

В Україні законодавчу основу програми захисту населення закладено в Законі України "Про зайнятість населення" і державній програмі зайнятості. Ця програма передбачає заходи, спрямовані на збереження високого рівня зайнятості, вдосконалення її структурита підтримки ринку (з цією метою буде поступово формуватися ринок житла, вдосконалюватиметься інфраструктура ринку праці, посилюватиметься мобільність робочої сили та ін.), зміну структури робочих місць за рахунок вивільнення частини працівників з неперспективних у перспективні галузі та збільшення зайнятості у сфері нематеріального виробництва, підвищення загальноосвітнього, кваліфікаційного рівнів робочої сили.

Ставиться завдання створення додаткових робочих місць у західних областях (де є надлишок робочої сили), формування держзамовлення на проведення громадських робіт з метою поліпшення навколишнього середовища, розвитку мережі шляхів та створення соціальної інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної підготовки та перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тих громадян, які потребують соціального захисту (молодь, інваліди та інші); формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення відповідною технікою центрів зайнятості, створення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення тощо).

У данній роботі ми також визначили, що безробіття - це стан неповної зайнятості працездатного населення суспільне корисною працею.

Це явище, коли частина активного населення хоче працювати, але не може реалізувати свої можливості; коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї; коли кількість наявних робочих місць не відповідає суспільно необхідній кількості.

Безробітними вважаються працездатні громадяни, що не можуть одержати роботу відповідно до своєї освіти, професії, ступеня кваліфікації, котрі зареєстровані на біржі праці.

Рівень безробіття визначається відношенням числа безробітних до загальної чисельності працездатного населення країни.

Розв'язання проблеми безробіття безпосередньо пов'язане з розвитком суспільного виробництва, підприємництва, насамперед із розвитком малого й середнього бізнесу.

Завдяки аналізу форм та видів безробіття, ми можемо розрізняти шляхи підходу до даної проблеми.

Література

1. Закон України “Про зайнятість населення”.

2. Воробйов Є.М. Економіка. Довідник // ПП “Торсінг +”, Харків, 2007 р.

3. Гнибіденко І. Проблеми трудової міграції і Україні та їх вирішення // Економіка України. - 2001 р.

4. Пристаньова А.А. Ринок праці: зайнятість та безробіття // Київ, 1993 р.

5. Бєляєв О.О., Бебело А.С. Політична економія. Навч. Посібник // КНЕУ, Київ, 2001 р.