20

Чорноморський державний університет ім. Петра Могили

Інститут післядипломної освіти

Політична економія

Контрольна робота

Варіант № 5

Виконала: Обушенкова І.Г.

Група 218

Перевірив: доц. к. е. н.

Кузьменко Б.П.

Миколаїв 2010

Зміст

1. Криза 90-х рр.. в Україні

2. Вплив девальвації та ревальвації валюти на стан платіжного балансу

3. Аналіз введення Аристотелем поряд з поняттям «економіка» і поняття «хрематистика»

4. Аргументи на користь мальтузіанської демографічної концепції та проти неї

Література

1. Охарактеризуйте кризу 90-х рр. в Україні

Утвердження реальної незалежної держави неможливе без створення стабільної високоефективної національної економіки. Проте, на час розпаду Радянського союзу та проголошення незалежності, Україна виявилася немічною і деформованою в економічному відношенні, в якій швидкими темпами відбувався спад виробництва і наступала всеохоплююча економічна криза.

Економічна ситуація постійно погіршувалась і в середині 1992 року напруга в суспільстві вкрай загострилася. Чергове підвищення цін на сільськогосподарську продукцію викликало обурення серед населення, шахтарі піднялися на страйк. Збільшувався зовнішній борг, скорочувався випуск товарів народного споживання. Виробництво промислової продукції в 1993 р. знизилось на 21 %. Місячна інфляція восени перевищила 75 %, в грудні - 90 %. За даними Світового банку, у другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі і перевищував показники часів світових воєн.

Національний банк України неодноразово вдавався до кредитно-грошової емісії. Лише в 1993 р. вона в 25 разів перевищила рівень 1992 р. У1995 р. стали застосовувати мільйонні купюри. Стрімке падіння курсу купоно-карбованця посилювало зневіру населення до вітчизняної грошової одиниці, яке більше довіряло іноземній валюті. Неприпустимо низький курс української грошової одиниці створив необмежені можливості для пограбування національних ресурсів. За 1990-1994 рр. вироблений в Україні національний продукт скоротився майже на 58 %. В умовах гіперінфляції відбувалася масова бартеризація внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Причому, як правило, імпортні поставки здійснювались за завищеними цінами. У цій складній ситуації Кабінет Міністрів одночасно намагався зупинити спад виробництва і загальмувати інфляційні процеси. В результаті не вирішувалася жодна з цих проблем.

Для обмеження знецінення купоно-карбованця уряд Кравчука-Звягільського запровадив фіксований курс купонів по відношенню до долара, підняв ставку прибуткового податку з громадян, яка сягнула 90 %. Наслідком стало розширення „тіньової” економіки, згортання виробничої й комерційної діяльності, посилення корупції в державному апараті, відплив капіталів за кордон. Податкова політика, замість заохочення виробника, змушувала його згортати виробництво або ухилятися від сплати податків, що зменшувало надходження до державного бюджету.

Катастрофічна ситуація склалася з технічним переоснащенням промислових підприємств, на більшості з яких обладнання відпрацювало свій нормативний строк. Енерго- й матеріалоємність виробництва в 1,5 рази перевищує середньоєвропейський рівень. Тому Україна змушена закуповувати удвічі більше нафти й газу порівняно з західноєвропейськими країнами.

Економічну кризу в Україні спричинив цілий ряд факторів. Перш за все Україна від СРСР успадкувала такі риси, як монополізм, екстенсивний шлях розвитку, диспропорційність, для подолання яких потрібен тривалий час.

Економіка республіки була тісно пов'язана з загальносоюзним в'язана з загальносоюзним господарським комплексом. Основна частина її товарної продукції орієнтувалася на продовження виробничого процесу в інших республіках. Тому розрив усталених економічних зв'язків боляче вдарив по виробництву. Науково-технічна й технологічна відсталість та низька конкурентоспроможність не дозволили швидко інтегруватися у міжнародний поділ праці. Хибною також виявилась орієнтація на Європу. З часом виявилося, що вітчизняні товари неконкурентоспроможні, і в Європі нас ніхто не чекає. Тому недоцільно було відмовлятися від ринку СНД, який швидко захоплювали інші держави. Для промисловості України характерна її висока енергоємність, а отже, не маючи достатніх власних родовищ нафти й газу, вона залежить від держав - постачальників енергоресурсів. Ситуація ускладнилась особливо після того, як Україна стала платити за нафту й газ реальну ціну.

Негативну роль відіграють ряд суб'єктивних факторів. Значна частина суспільства, і в першу чергу керівництво республіки, психологічно була не готова до економічних перетворень. Реформи не мали достатнього наукового підґрунтя. Українські економісти й політики були недостатньо знайомі з законами ринкової економіки. Слабкою залишалася правова база ринкових перетворень: багато законів відірвані від реалій, нечіткі, нерідко суперечать один одному. У законотворчій діяльності народні обранці нерідко керуються не економічною доцільністю, а власними амбіціями, чи власними інтересами, а не загальнодержавними.

Дестабілізуючим чинником виступає політичне протистояння, небажання йти на певні компроміси. І хоч Національний банк України намагався дотримується суворої антиінфляційної політики, проте ці кроки не підкріплювалися скороченням бюджетних витрат, а приборкання інфляції досягалося шляхом затримок виплат заробітної плати, стипендій, пенсій тощо. Недосконала податкова політика, хронічні затримки прийняття щорічного бюджету бумерангом били по виробництву. У 1998 р. 50 % підприємств країни були збиткові, тоді як ще 1996 р. вони становили 12 %. Економіка набуває напівкримінальних рис - „тіньовий сектор” становить близько 60 %. Зростає зовнішня заборгованість України: вона досягла вже 12 млрд. доларів.

Негайних перетворень потребувало сільське господарство. Постійно скорочувався обсяг виробленої сільськогосподарської продукції: її обсяг у 2000 р. склав 70 % від рівня 1991 р. Внаслідок неефективності сільське господарство стало одним з головних факторів розкручування інфляційної спіралі. Поглибилася диспропорція між цінами на сільськогосподарську й промислову продукцію: з 1990 р. розрив на користь останньої збільшився у п'ять разів. Отже, за роки незалежності Україна втратила економічного потенціалу майже в 2 рази більше, ніж за роки Другої світової війни.

І лише за останні роки намітився ряд позитивних тенденцій. Уповільнилися темпи падіння показників промислового виробництва: 1995 р. зниження склало 11,5 %, в 1996 - 5,1 %, у 1999 - стабілізація і ріст. Істотно знизилась інфляція: в 1994р. вона дорівнювала 500%, 1996 - 40, в 1997 - 2%. У вересні 1996 р. запроваджена національна грошова одиниця - гривня, яка залишається досить стабільною, особливо в 2000 р. Збільшились обсяги капіталовкладень, стабілізувалась фінансова система, дещо зросли надходження до центрального бюджету, розширився зовнішньоторговельний оборот. Водночас зворотним боком фінансової стабілізації стала хронічна заборгованість держави по зарплаті, що „дамокловим мечем” висить над національною валютою. Основною проблемою в цьому відношенні є недосконала податкова політика, внаслідок чого державний бюджет наповнюється дуже повільно. Україна має ряд конкурентоспроможних галузей: літакобудування, ракетно-космічний комплекс, важке машинобудування, кольорова та порошкова індустрія, створення інформаційних систем тощо. Проте щоб, ці галузі утримати на високому рівні, необхідні кошти, а їх в державі немає.

Для соціальної структури характерне форсоване розшарування суспільства.

Тільки за 1990-1992 рр. питома вага „середнього класу” знизилася, за приблизними підрахунками, з 78 до 36%. Як наслідок, зростає напруга між „багатими” й „бідними”. Так у 2002 році в податкових службах України офіційно зареєстрували свої більш як 1 млн. доходи 160 осіб. За даними іноземних засобів масової інформації багато окремих наших відомих олігархів оцінюються понад мільярд або близько мільярда доларів США, І в той же час народ - найбідніший у Європі.

Лише наприкінці XX ст., у 2001-2002рр. вдалося стабілізувати економіку і навіть добитися її певного зростання. Це дало можливість Президенту України внести на розгляд новообраної (березень 2002 р.) Верховної Ради програму нової соціально-економічної стратегії, спрямованої на європейську інтеграцію.

У доповіді Президента Л. Кучми 18 червня 2002 р. на першій сесії Верховної Ради України четвертого скликання „Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки.

Європейський вибір” було підкреслено, що за останні два роки зафіксовано подолання кризових явищ і зростання основних економічних показників, зокрема за 2001 р. у порівнянні з попереднім роком:

- обсяг валового продукту зріс на 9,1 %;

- промислового виробництва - на 14,2 %;

- сільськогосподарського виробництва - на 9,9 %. Вперше за роки незалежності України валовий збір зерна становив близько 40 млн. тонн (тобто досяг середньорічного його виробництва у 1971-1975 рр.);

- скоротилась заборгованість із виплат заробітної плати, зросли реальні

доходи населення;

- зберігалася стабільність національної грошової одиниці.

„Водночас, - підкреслив Л. Кучма, - зроблено лише перші кроки у подоланні наслідків руйнівної економічної кризи, реалізації завдань соціальної політики, які ми ставимо перед собою”.

В епіцентр цих завдань поставлено:

- досягнення щорічного зростання темпів ВВП на рівні 5-6%;

- проведення широкомасштабної модернізації національної економіки, її структурної перебудови;

- „в Європу на основі інноваційного шляху розвитку”, стимулювання науково-технічного прогресу, інтеграцію науки та виробництва, створення системи ефективного захисту інтелектуальної власності;

- застосування податкових стимулів інноваційної діяльності та нагромадження капіталу;

- радикальні зміни у практиці банківського кредитування;

- боротьба з корупцією і створення ефективної національної системи боротьби з легалізацією кримінальних доходів;

- упорядкування відносин власності, забезпечення необхідної правової та політичної підтримки і надійного захисту прав приватної власності, формування ефективного власника приватизованих підприємств;

- завершення земельної реформи, ґрунтовна перебудова на цій основі економічних та фінансово-кредитних відносин, створення на селі сучасної ринкової інфраструктури, технічне та технологічне оновлення АПК, виведення із кризового стану соціальної сфери;

- вироблення та реалізації нової енергетичної стратегії, повномасштабної державної програми енергозбереження;

- стимулювання розвитку малого підприємництва і розширення внутрішнього ринку;

- принципову корекцію доходів населення, спрямовану на зміцнення позицій середнього класу з одночасним скороченням частки населення, доходи яких нижчі за прожитковий мінімум;

- запровадження пенсійної і житлово-комунальної реформи, піднесення соціального статусу працівників медицини та освіти.

2. Як впливають на стан платіжного балансу девальвація та ревальвація валюти?

Девальвація -- офіційне зниження курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. За умов золотого стандарту, коли законодавчо фіксувався золотий вміст валют та був прямий чи опосередкований їх обмін на золото, девальвація виявлялася в зменшенні їхнього золотого вмісту та зростанні ціни на золото.

Девальвація може відбуватися стихійно або проводитися цілеспрямовано як елемент валютної політики держави з метою впливу на розвиток економіки, передусім на розвиток зовнішньоекономічних відносин через підвищення конкурентоспроможності експорту та поліпшення стану платіжного балансу.

Девальвація -- складне явище у валютній сфері. Країни роблять всі можливі заходи до того, щоб її не проводити: стимулюють експорт товарів, обмежують імпорт, піднімають обліковий відсоток центрального банку, отримують кредити в МВФ в межах своєї квоти, використовують золотовалютні резерви, що є у них, оскільки девальвація свідчить про слабкість валюти даної країни. Девальвацію валюти країни проводять в умовах хронічно пасивного платіжного балансу, посилення інфляції відносного (в порівнянні з іншими країнами) пониження темпів зростання ВНП і малої ефективності крутих заходів, що робляться урядом. Виникає панічна втеча від національної валюти, переміщення «гарячих грошей» (спекулятивні короткострокові капітали, що переміщаються з країн із зниженим валютним курсом). В той же час девальвації є потужним наступальним засобом в конкурентній боротьбі на світовому ринку. Девальвація завжди стимулює експорт товарів з країни, що девальвувала валюту, що покращує стан торгівельного і платіжного балансів. Так, в 1949 т. вимушена була оголосити про девальвацію на 30% фунта стерлінгів Великобританія і відповідно країни колишньої стерлінгової зони. У листопаді 1967 р. Великобританія знов провела девальвацію своєї валюти, при якій золотий вміст фунта стерлінгів був знижений на 14,3% і відповідно понижений курс фунта по відношенню до долара США. У роки після Другої світової війни неодноразово проводила девальвації своєї валюти (французького франка) Франція.

Ревальвація -- офіційне підвищення курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют та міжнародних розрахункових одиниць. В умовах золотого стандарту ревальвація виявлялася в збільшенні офіційного золотого вмісту грошової одиниці. З відмовою від золотого стандарту ревальвація стала виявлятися в підвищенні курсу національної грошової одиниці відносно іноземних чи міжнародних валют.

Ревальвація вигідна для імпортерів та кредиторів, проте не вигідна для експортерів. Після ревальвації імпортер може купити на внутрішньому ринку необхідну для оплати імпорту суму іноземної валюти за меншу кількість національної валюти. Якщо він продасть ввезені товари за попередніми цінами, то його прибутки зростуть відповідно до ревальвації. Кредитори, що надають позики іноземцям у національній валюті, після її ревальвації одержують погашення на ту саму суму, а ринкова її ціна в іноземній валюті зростатиме у міру ревальвації.

Експортер, продаючи після ревальвації свою продукцію в інших країнах за попередніми цінами в іноземній валюті, за одержану суму зможе купити меншу суму національної валюти, і його прибутки знизяться відповідно до ревальвації. Щоб не допустити цього, він змушений буде підвищувати ціни на експортну продукцію в іноземній валюті, що негативно впливає на його конкурентоспроможність.

Ревальвація валют -- явище, протилежне до девальвації. В умовах дії Бреттон-Вудських угод ревальвація означала офіційно оголошене підвищення золотого вмісту національної грошової одиниці і відповідне підвищення її валютного курсу по відношенню до долара США. Ревальвація проводиться країнами при хронічно активному сальдо платіжного балансу. У післявоєнні роки ревальвацію своїх валют неодноразово проводили ФРН, Японія, Швейцарія. Крах Бреттон-Вудськой валютної системи в 1973 р. був викликаний різким загостренням положення долара США на початку 70-х голів, що було пов'язане з погіршенням торгівельного і платіжного балансів США. У 1971 р. торгівельний баланс США вперше за передуючих 80 років був зведений з дефіцитом в 2 млрд. дол. США здійснювали крупні військові витрати за кордоном, надавали допомогу країнам, що розвиваються, в значних сумах експортували капітал. Все це викликало дефіцит платіжного балансу, який в 1971 р. досяг 30 млрд. дол. Не дивлячись на зроблені урядом США круті заходи (припинення обміну доларів для центральних банків іноземних держав на американське золото, введення додаткового податку на товари, що імпортуються, скорочення на 10% програм допомоги іноземним державам і ін.), в грудні 1971 р. США були вимушені оголосити про девальвацію долара. Золотий вміст долара знижувався на 7,89% і став складати 0,818 г чистого золота (замість 0,8888 г), і офіційна ціна золота була підвищена з 35 до 38 дол. за унцію золота (у 1968 р. була встановлена подвійна ціна на золото). Проте девальвація не надала істотної дії на стан платіжного балансу. І в лютому 1973 р. США були вимушені піти на проведення протягом 14 місяців другої девальвації. Долар США був девальвований ще на 10%; його золотий вміст знизився до 0,736 г чистого золота і офіційна ціна золота була підвищена до 42,22 дол. за унцію золота. Унаслідок кризи долара США розширена група десяти країн (США, Великобританія, Японія, Канада, ФРН, Франція, Італія і ін.) в березні 1973 р. підписала угоду про перехід від фіксованих паритетів до плаваючих валютних курсів. Ямайські угоди 1976--1978 рр. офіційно поклали існуванню Бреттон-Вудськой валютної системи. Цими угодами передбачалися скасування золотих паритетів валют (МВФ перестав публікувати золотий вміст валют вже з липня 1975 р.) і офіційної ціни золота, закріплення в ролі світових грошей замість золота провідних національних валют, а також СДР, легалізація плаваючих валютних курсів. З відміною золотого вмісту валют Статут МВФ передбачає встановлення валютного паритету на базі СДР. В цілях зменшення коливань валютних курсів і стимулювання інтеграційних процесів в березні 1979 р. країнами Європейського економічного співтовариства була створена Європейська валютна система (ЕВС). Ключовий елемент ЕВС -- європейська валютна одиниця - ЕКЮ, яка використовується в якості бази для встановлення курсових співвідношень між валютами країн -- членів ЕВС, засоби розрахунків між їх центральними банками. Із створенням ЕВС об'єм ресурсів Європейського фонду валютної співпраці був збільшений з 10,4 млрд. до 25 млрд. ЕКЮ, з яких 14 млрд. ЕКЮ були призначені для надання короткострокових позик і 11 млрд. -- для середньострокових кредитів країнам - членам ЕВС на термін від двох до п'яти років. З 1993 р. встановлена межа взаємних коливань курсів валют в розмірі ± 15% від центрального курсу, до цього року для більшості валют діяли вужчі рамки (± 2,25%). Проте ЕВС не стала зоною валютної стабільності. В рамках ЕВС одні країни (Італія, Франція, Данія) неодноразово девальвували свої валюти, а інші (ФРН, Нідерланди) -- ревальвували курси валют. Поступовий перехід основної частини країн Європейського Союзу з 1 січня 1999 р. на нову грошову одиницю -- євро покликаний забезпечити стабільність і стійкість Європейської валютної системи. З 1 січня 2002 вводяться банкноти і монети євро, після чого національні банкноти і металеві гроші перестануть бути законним платіжним засобом. Для регулювання грошового звернення створюється Європейський центральний банк (European Central Bank), який повинен забезпечити єдину валютну політику країн - членів ЕВС. Таким чином, в сучасних умовах більшість зарубіжних країн застосовують плаваючі валютні курси, орієнтовані на провідні валюти країн з розвиненою ринковою економікою. Є країни, які використовують плаваючі курси, що застосовують вільно, держави ЄС використовують фіксовані курси валют. Розрізняють національне і міждержавне регулювання валютних курсів. Основні органи національного регулювання -- центральні банки і міністерства фінансів. Міждержавне регулювання курсів валют здійснюють МВФ, ЕВС і інші організації. Регулювання курсових співвідношень направлене на згладжування різких коливань валютних курсів, забезпечення збалансованості зовнішньо платіжних позицій країни, на створення сприятливих умов для розвитку національної економіки, стимулювання експорту і так далі

У сучасних умовах девальвація та ревальвація не є засобами стабілізації валютного курсу. Вони являють собою лише метод приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність з дійсним, що склався на ринку.

3. Проаналізуйте введення Аристотелем поряд з поняттям «економіка» поняття «хрематистика»

Першим, хто аналізував економічні явища та намагався виявити закономірності розвитку суспільства став давньогрецький мислитель Аристотель (384-322 р. до н.е.). Тому його повноправно можна назвати першим економістом в історії науки

Аналізуючи капітал, котрий в античному світі існував у торговій та грошовій формах, Аристотель вводить новий термін «хрематистика». Під хрематистикою Аристотель розумів діяльність, направлену на витяг прибутку, на накопичення багатства, на відміну від економіки - як діяльності, направленої на придбання благ для дому та держави. При цьому першу форму організації господарства Аристотель вважав протиприродною, а його особливе невдоволення викликав відсоток, котрий він оцінював як найнеприроднішу форму доходу, так як, на його думку, гроші покликані лише для обміну і не можуть народити нові гроші. Згідно поглядів Аристотеля, відсоток представляю собою «вигоду» за рахунок боржника, котру привласнив лихвар і тим збагатився і це привласнення є вираження його порочній пожадливості і скупості. Лихвар привласнив відсоток несправедливо, так як його не створював, а змусив віддати собі, зробивши гроші джерелом придбання нових грошей, ставши на шлях корінного збочення їх природи.

Аналізуючи природу грошей, Аристотель відстоював те, що гроші являються результатом згоди між людьми і "в нашей власти сделать их неупотребительными". Але і тут його позиція двобічна. Розрізняючи економіку і хрематистику, Аристотель підкреслює, що якщо гроші відносяться до економіки - то це знак вартості, обумовлений законом чи звичаєм, а якщо до хрематистики - то вони виступають як реальний представник не достеменного багатства. Більш того, саме з винаходом грошей відбувається руйнування економіки, перетворення її в хрематистику, в мистецтво робити гроші. А в мистецтві наживати стан ніколи не буває межі в досягненні мети, оскільки метою тут виявляється безмежне багатство і володіння грошима... Всі, що займаються грошовими зворотами, прагнуть збільшити свої капітали до безкінечнності. Тому і багатство, до якого прагне хрематистика, безмежне. Арістотель з жалем констатує, що з економіки неминуче зростає хрематистика. В сучасних термінах це зізнання означає, що з простого товарного виробництва неминуче виростають капіталістичні відносини.

Отже діяльність торгівельно-лихварського капіталу, направлену на збагачення, Аристотель характеризував як протиприродну, назвавши її «хрематистикою». Хрематистика направлена на витяг прибутку і її головна мета - накопичення багатства. Він говорить, що товарна торгівля за своєю природою не належить до хрематистики, тому що в перший обмін поширюється лише на ті предмети, які необхідні для продавців і покупців.

Тому первинною формою товарного прибутку була мінова торгівля, але з її розширенням необхідно виникають гроші. З винаходом грошей мінова торгівля неминуче повинна розвиватися в товарну торгівлю, а остання перетворилася на хрематистику, тобто мистецтво робити гроші. Проводячи такі міркування, Аристотель приходить до висновку, хрематистика побудована на грошах, оскільки гроші - це почало і кінець всякого обміну.

Аристотель намагався з'ясувати природу цих двох явищ (економіки і хрематистики), визначити їх історичне місце. На цій дорозі він перший зміг встановити відмінність між грошима як простим засобом збагачення, і грошима, що стали капіталом. Він розумів, що економіка непомітно, але необхідно переходить в хрематистику.

Аристотель вважав, що дійсне багатство складається з предметів першої необхідності в господарстві з середнім достатком, що воно за природою не може бути безкінечним, а повинно обмежуватися певними рамками, достатніми для забезпечення «благого життя». Хоча торгівля виникла через необхідність і держава не може обійтися без неї, в той же час недопустимий, щоб вона панувала. Гроші представляють одну з форм, але не абсолютну форму багатства, оскільки інколи вони знецінюються і не мають тоді жодної користі в життєвому ужитку.

4. Наведіть аргументи як на користь мальтузіанської демографічної концепції, так і проти неї

Т. Мальтус, як і інші класики, основне завдання політичної економії бачив в примноженні, завдяки перш за все розвитку сфери виробництва, матеріального багатства суспільства. В той же час певною особливістю його переконань в зв'язку з цим з'явилася вперше прийнята спроба зв'язати проблеми економічного зростання народонаселення, бо до нього в економічній науці вважалося як би «безперечним», що в умовах ліберальної економіки чим більше чисельність населення і темпи його зростання, тим нібито продуктивніше це позначиться на розвитку національного господарства, і навпаки.

Т. Мальтус визначає закон народонаселення як прояв у всіх живих істотах постійного прагнення «розмножуватися швидше, ніж це допускається кількістю їжі, що знаходиться в їх розпорядженні». Тому Мальтус представляє зростання населення геометричною прогресією, тобто рядом цифр, послідовно зростаючих від множення на яку-небудь одну цифру, і він бере простий ряд, кожен член якого удвічі більше попереднього. А зростання виробництва він представляє арифметичною прогресією, тобто рядом цифр, що послідовно збільшуються від додатка одній якої-небудь цифри, і він бере простий ряд, саме ряд цілих цифр. Таким чином, у нього виходить:

1 2 4 8 16 32 64 128 256…

1 2 3 4 5 6 7 8 9…

Подвоєння кількості жителів Землі, писав він, фактично рівнозначно тому, що величина земної кулі зменшилася наполовину. І чим більше населення, тим менше оброблюваної землі залишається на одну людину. Тому через дію закону убуваючої родючості виникає тенденція відставання зростання продовольчих ресурсів від зростання населення.

Мальтус передбачає, що кожен член прогресії відповідає періоду в двадцять п'ять років. З першого ж погляду видно, що якщо населення подвоюється кожні двадцять п'ять років, а засоби існування в кожен такий період збільшуються лише на одну і ту ж кількість, то розбіжність між двома рядами відбувається в страхітливій пропорції.

Мальтусіанська теорія народонаселення включає три положення:

1. Всі народи, про історію яких є достовірні дані, володіли настільки високою здібністю до самовідтворювання, що збільшення їх чисельності виявилося б стрімким і безперервним, якби воно не стримувалося браком коштів існування або іншими причинами: хворобами, війнами, вбивствами новонароджених і так далі

2. Жодна країна аж до моменту виходу книги Мальтуса не в змозі була забезпечити себе достатнім об'ємом споживчих благ після того, як щільність населення на її території виявлялася надмірно високою. Економіка не здатна вийти за межі своїх виробничих можливостей, визначуваних, перш за все можливостями природного середовища.

3. Що відбувалося у минулому, очевидно, повториться і в майбутньому і зростання населення, якщо він не обмежений свідомою стриманістю, стримуватиметься бідністю, війнами, хворобами і іншими згубними причинами. Для запобігання демографічному вибуху Мальтус пропонував неспроможним людям відмовлятися від вступу до браку, що могло б збити високі темпи зростання населення.

Перше з цих положень - ключова первинна аксіома; друге і третє - фактично виводяться з першого. Недолік засобів існування є кінцевий обмежувач не в тому сенсі, що він діє після всіх інших, але в тому, що останні обмежувачі розглядаються як прояв браку продовольства. Це відноситься і до попереджувальних чинників, оскільки Мальтус не зумів пояснити добровільне обмеження чисельності населення жодними іншими мотивами, окрім страху перед голодом.

Ототожнюючи "засоби існування" з харчовими продуктами, він хотів показати згідно з логікою того часу, що швидко збільшувати виробництво продовольства просто не є можливим, оскільки ресурси землі обмежені, а агрономічні удосконалення в сільському господарстві йдуть дуже повільно.

Одна з труднощів інтерпретації теорії Мальтуса полягає в точному визначенні поняття перенаселеності. Якщо ми допустимо, що Мальтус під перенаселеністю мав на увазі ситуацію, коли населення дуже велике, щоб прогодуватися вітчизняним продовольством, то можливостей зовнішньої торгівлі цілком достатньо, щоб прогнати Мальтусову примару голоду. Якщо населення того або іншого регіону дуже малочисельно для ведення ефективного виробництва -- а "розподіл праці обмежується масштабом ринку" -- або, навпаки, дуже багаточисельно, то очевидно, що може існувати якась проміжна крапка, в якій чисельність населення оптимальна. Інакше кажучи, оптимальна та чисельність населення, при якій дохід на душу максимальний. З цієї концепції оптимальної чисельності виходить, що тенденція зниження рівня заробітної плати до прожиткового мінімуму свідчить про перенаселеність. Це трактування теорії спирається на абсолютно механічне розуміння зв'язку між рівнем заробітної плати і чисельністю населення. У міру адаптації робітники звикають до вищого життєвого стандарту; прожитковий мінімум піднімається, а зростання населення сповільнюється до тих пір, поки технічний прогрес не дає цьому процесу новий поштовх. Якщо прожитковий мінімум -- це не біологічно необхідна сума благ, а функція "звички і звичаю", то твердження, що "заробітна плата знаходиться на рівні прожиткового мінімуму", не дає можливості судити про бажану чисельність населення.

Концепція оптимальних розмірів населення -- річ, корисна для розумового розвитку, але справедливості ради слід сказати, що від неї мало користі для вирішення соціальних питань. На практиці проблема перенаселеності полягає не в тому, щоб прибрати розрив між реальною і оптимальною чисельністю населення країни, але в тому, щоб направити зростання по якійсь оптимальній траєкторії в часі. Навіть якщо б удалося виявити, що дана країна в якийсь момент виявилася перенаселеною, процес рухи до оптимуму може змістити саме точку оптимуму; дана теорія нічого не може сказати про оптимальний напрям зростання і навіть не гарантує збереження одного дня досягнутого оптимуму. Це нагадує проблему динамічної рівноваги в теорії цін, і тут таке порівняння особливе доречно, оскільки позитивний темп зростання народонаселення є, мабуть, однією з обов'язкових умов досягнення максимального доходу на душу населення, -- у вказаному сенсі оптимальна чисельність населення неминуча показник динамічний, а не статичний.

Гідність теорії оптимальних розмірів населення полягає в тому, що вона забезпечує аналітичну основу, яка дозволяє судити про "пере"- або недонаселеності. Але подібно до теорії мальтузіанства вона нічого не може сказати з приводу найважливішої проблеми чинників, що визначають зростання народонаселення. Звичайно, добре відомо, що рівень санітарії і розвиток медицини впливають на динаміку смертності. Менш ясні закони народжуваності. Проте теорія мальтузіанства не дає можливості вивчати рівень народжуваності в якому-небудь зв'язку із загальноприйнятою економічною теорією, і на перший погляд важко зрозуміти, чому пізніше економісти не слідували класичному способу пояснення динаміки народжень. Відмітна особливість класичної теорії народонаселення полягає в тому, що вона розглядає "виробництво дітей" не як витрату доходу на "споживчі блага" ради поточного задоволення душі, а як вкладення в "капітальні блага", які принесуть віддачу в майбутньому. По теорії мальтузіанства виходить, що потомство породжується при постійних витратах -- підвищення попиту на працю неодмінно створює додаткові прибутки, що перевершують ці витрати, і таким чином веде до збільшення народжуваності. Але реалістичніше передбачити, що витрати "виробництва дітей" зростають як в сенсі поточних витрат на виховання дитяти, так і в сенсі упущеного заробітку матері. Зростання народонаселення зазвичай пов'язане з його зосередженням в містах, де потенційні заробітки матерів зростають шкільний вік подовжується, і всі разом збільшує витрати на дітей. В той же час ослаблення родинних зв'язків, супроводжуюче процес індустріалізації, зменшує очікувану віддачу від дітей у вигляді їх витрат на забезпечення батьків в старості. Якщо зіставити постійне зростання витрат на виховання дітей із зниженням очікуваної віддачі, то не доводиться дивуватися з того, що в промислово розвинених країнах народжуваність є убуваюча функція від національного доходу. Виходячи з такого роду простих міркувань, можна було б побудувати економічну теорію зростання народонаселення у дусі класичної економічної науки. Проте ніхто з економістів після Мальтуса, принаймні до найостаннішого часу, не пішов по цій дорозі. Зниження народжуваності в другій половині XIX ст. було пояснене зовнішньою причиною: зміною "схильності до продовження роду". На ділі ж економісти просто перестали займатися дослідженням законів народонаселення. В результаті вони виявилися не готовими до розуміння тих, що стали украй актуальними після другої світової війни проблем перенаселеності слаборозвинених країн. Труднощі, що переживаються багатьма слаборозвиненими країнами в даний час, пов'язані з тим, що народжуваність у них висока, як в аграрних країнах, а смертність низька, як в країнах індустріальних. З часом, у міру економічного розвитку, ці труднощі зживатимуться, як вони були зжиті в промислово розвинених країнах Європи, але декілька поколінь жителів слаборозвинених країн ще стояти перед вибором: або, по Мальтусу, зростання їх населення контролюватиметься голодом і хворобами, або їм доведеться так чи інакше удаватися до свідомого обмеження народжуваності в конфлікті з пануючими релігійними звичаями. Як завжди, в обох варіантів є завзяті прибічники: неомальтузіанці стоять на тому, що у відсталих країнах всі зусилля економічної модернізації слід підпорядкувати завданню контролю над народжуваністю і робити лише після успішного рішення цієї задачі, а деякі марксисти і більшість католиків відкидають будь-які спроби контролювати народжуваність, вважаючи цей контроль або неефективним без індустріалізації, або аморальним по суті.

Література

Базилевич В.Д. « Економічна теорія: Політекономія». - К: Знання-Прес, 2006.

Гальчинський А.С., Єщенко П. С., Палкін Ю. І. Основи економічної теорії: Підручник. -- К.: Вища 1995.

Кривенко К.Т. «Політична економія». - КНЕУ Київ, 2008.

Семюельсон П. Економіка. - Львів, 1993.