Методи екологічного регулювання

Зміст

1. Адміністративні методи, їх суть і значення в системі екологічного управління і регулювання

2. Недоліки функціонування економічного механізму управління охорони навколишнього природного середовища

Використана література

1. Адміністративні методи, їх суть і значення в системі екологічного управління і регулювання

Розвиток науково-технічного прогресу та перехід економіки країни до ринку зумовлює зростання техногенного навантаження на природу, що спричиняє у сучасних умовах негативні наслідки для довкілля. Погіршення стану навколишнього природного середовища в результаті, наприклад, забруднення його відходами виробництва знижує продуктивність сільського, лісового, рибного і мисливського господарства. Щорічні витрати економіки України від забруднення довкілля і нераціонального природокористування, за оцінками вчених, становлять від 15 до 20% її національного доходу.

Важливим напрямом підвищення ефективності управлінської діяльності у сфері природокористування і охорони навколишнього середовища є узгодження економічних та екологічних інтересів підприємств, установ, організацій, суспільства в цілому та окремих індивідів. Відображаючи економічні і екологічні інтереси суспільства, держава повинна створювати необхідні і оптимальні умови для поєднання економічного розвитку з природокористуванням та охороною довкілля. Це можливо лише шляхом комбінації заходів адміністративно-правового впливу на природокористувачів та заходів економічного регулювання природокористування і охорони навколишнього природного середовища.

Донедавна державне управління охороною довкілля і природокористуванням здійснювалося адміністративними методами. Вони посідали домінуюче місце і відігравали визначальну роль у природоохоронному механізмі країни. Реалізація цих методів була перш за все пов'язана із створенням відповідних адміністративних структур, які були наділені комплексом повноважень щодо застосування заходів прямого примусу до діяльності, яка пов'язана з впливом на навколишнє середовище та використання природних ресурсів: встановлення екологічних обмежень щодо виробничої діяльності шляхом затвердження нормативів допустимих викидів, скидів забруднюючих речовин, правил складування відходів виробництва, надання дозволів на спеціальне природокористування, обмеження чи призупинення виробничої діяльності, що становила загрозу здоров'ю людей, довкіллю, тощо. Такі методи в умовах адміністративно-командної системи управління були об'єктивно необхідним засобом впливу на екологічну мотивацію поведінки суб'єктів природоохоронних відносин. Відсутність же економічних важелів і економічного стимулювання призводила до того, що природокористувачі, з одного боку, не були зацікавлені в забезпеченні комплексного і раціонального використання природних ресурсів, попередженні забруднення і належній охороні навколишнього середовища. З іншого боку, нераціональне використання природних ресурсів і забруднення довкілля природокористувачами не впливало на результати господарської діяльності цих суб'єктів.

У свій час була здійснена спроба запровадити рішучий перехід від переважно адміністративних до економічних методів управління природоохоронною діяльністю. Але практика підтвердила необхідність тісного поєднання адміністративних і економічних методів у цій сфері. Потреба в узгодженні економічних і екологічних інтересів сприяла усвідомленню необхідності доповнити механізм адміністративного регулювання екологічних відносин методами економічного впливу на діяльність, що є екологічно ризикованою.

Економічні і адміністративні методи не можна протиставляти, вони тісно пов'язані між собою і взаємно доповнюють один одного. Адміністративні методи встановлюються адміністративним законодавством, а економічні -- екологічним, а також природоохоронними нормами, що містяться в інших галузях законодавства -- цивільному, трудовому, аграрному та ін.

Характерною особливістю адміністративних методів впливу на природокористувачів є те, що вони ґрунтуються на адміністративних приписах, виконання яких забезпечується примусовою силою держави. У сучасних умовах вони теж є об'єктивно необхідними засобами впливу на екологічну мотивацію природокористувачів. Економічні ж методи спонукають до необхідної поведінки, яка ґрунтується на майновому (економічному) інтересі, вигоді, на матеріальній зацікавленості носія екологічних прав у досягненні реальної цілі.

Поєднання адміністративних і економічних методів забезпечення охорони довкілля та раціонального природокористування -- основний напрям оптимізації економіко-правового механізму в зазначеній сфері.

Екологічне регулювання -- це система активних законодавчих, адміністративних і економічних заходів і важелів впливу, які використовують державні органи різного рівня для примушування забруднювачів навколишнього середовища обмежити викиди шкідливих речовин у природні й техногенні середовища, а також для матеріального стимулювання сумлінних природокористувачів.

Важливим засобом державного регулювання має бути Державна програма охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів, концепцію якої було створено в 1995 р.

Згідно з цією концепцією в Україні Генеральною стратегічною метою щодо охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів визнано такий розвиток її сучасного соціально-господарського комплексу, за якого не було б суперечностей між економічними інтересами, природокористуванням, збереженням цілісності екосистеми та досягненнями стабільного розвитку. Шлях до генеральної мети веде через послідовне вирішення низки стратегічних проблем:

o Забезпечення екологічної безпеки нинішнього і прийдешніх поколінь послідовним досягненням для кожного конкретного регіону належної якості середовища проживання.

o Відновлення та збереження біосферної рівноваги (на локальному, регіональному і глобальному рівнях) генетичного фонду тваринного і рослинного світу, а також ландшафтної різноманітності території України.

o Раціональне та комплексне використання природоресурсного потенціалу України, відтворення відновлювальних природних ресурсів в інтересах забезпечення добробуту, фізичного та духовного розвитку народу.

o Послідовне розв'язання проблем розвитку економіки України досягненням повної її біосферної сумісності.

o Створення системи екологічного законодавства та формування ефективного механізму його реалізації.

o Уведення в дію нового механізму регулювання природокористування на засадах поєднання адміністративних та економічних важелів: стягнення платежів за забруднення навколишнього середовища та використання природних ресурсів.

o Значне підвищення дійовості адміністративних і штрафних санкцій за порушення природоохоронного законодавства, застосування заходів для запобігання екологічним правопорушенням і злочинам.

o Розробка нової концепції та схеми розвитку продуктивних сил України в цілому та її окремих регіонів з урахуванням їхніх екологічних можливостей, значне скорочення в структурі народного господарства галузей важкої промисловості.

o Розробка найважливіших екологічних програм на підставі всебічного комплексного аналізу екологічного становища та перспектив розвитку економіки в цілому в Україні, окремих регіонах і містах.

o Визначення найважливіших пріоритетних напрямків природоохоронної роботи, в тому числі:

а) ліквідація наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

б) розв'язання проблем екологічного стану Дніпра та якості питної води;

в) запобігання забрудненню вод Чорного моря;

г) стабілізація екологічної обстановки в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

д) знешкодження, утилізація та захоронення промислових токсичних відходів, в тому числі побутових.

o Забезпечення ефективного функціонування та вдосконалення системи державного контролю за додержанням природоохоронного законодавства на засаді взаємодії всіх контрольно-інспекційних служб у цій галузі, відповідних підрозділів підприємств, організацій та установ.

o Організація виробництва сучасної контрольно-вимірювальної апаратури та оснащення цією апаратурою відповідних служб природоохоронних органів.

o Створення мережі стаціонарних і пересувних технічних станцій контролю за джерелами забруднення природного середовища.

o Організація збирання, накопичення та обробки інформації про стан природного середовища з допомогою передусім інвентаризації існуючих систем моніторингу.

o Визначення та оцінка найбільш забруднених місць і головних джерел забруднення.

o Залучення до розв'язання екологічних проблем НАН України, науково-дослідних і конструкторських колективів та науково-технічного потенціалу підприємств і організацій ВПК на базі єдиної науково-технічної політики.

o Запровадження пільгового оподаткування частини продукту підприємств, спрямованого на реалізацію природоохоронних заходів, і пільгового державного кредитування розробки та впровадження екологічно безпечних і ресурсозберігаючих технологій, засобів виробництва, очисного устаткування, приладів для контролю за станом навколишнього середовища, будівництва природоохоронних об'єктів.

o Залучення на пільгових умовах іноземного капіталу для формування додаткових фінансових ресурсів на природоохоронні заходи.

o Завершення розпочатого будівництва очисних споруд у найбільш забруднених промислових центрах.

o Створення систем екологічної інформації з широким застосуванням сучасних засобів зв'язку.

Концепція цієї програми передбачає також розробку та реалізацію інших комплексних програм, спрямованих на досягнення балансу між рівнем шкідливого впливу на навколишнє природне середовище і його здатністю до відновлення.

Основними завданнями цього етапу є:

o Створення державної системи розробки екологічного прогнозу, збирання, систематизації, оптимізації та аналізу екологічної інформації, створення систем автоматизованого управління природоохоронною діяльністю.

o Перегляд і встановлення високих (на рівні європейських) екологічних нормативів і стандартів якості навколишнього середовища, удосконалення методів екологічного контролю на базі досягнень науки і техніки, визнання пріоритетності вимог екологічної безпеки.

o Розв'язання проблем очищення питної води з доведенням її якості до світових стандартів, розширення мережі, підвищення потужності та ефективності роботи очисних споруд міських каналізаційних господарств.

o Поступове відселення людей, які проживають в санітарно-захисних зонах промислових підприємств та інших екологічно небезпечних об'єктів.

o Екологізація матеріального виробництва на підставі комплексних рішень з питань охорони навколишнього середовища, раціонального використання та відтворення відновних природних ресурсів, запровадження нових технологій знешкодження й використання відходів, створення екологічно чистих джерел енергії та нових матеріалів.

o Науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на засаді поєднання досягнень екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнього середовища.

o Створення ринку купівлі-продажу прав на скиди й викиди забруднюючих речовин у природне середовище в межах встановлених лімітів.

o Організація в сільському господарстві використання земель на ґрунтозахисній основі з відновленням родючості ґрунтів, рекультивації зіпсованих земель, повернення в сільгоспоборот підтоплених і засолених угідь, перехід на застосуван- ня переважно біологічних методів захисту рослин та стимуляторів росту.

У майбутньому планується створити систему державного управління використанням природних ресурсів, регулюванням техногенного впливу на навколишнє природне середовище як складову частину управління загальним розвитком суспільства.

Основними завданнями тут є:

o Дальший розвиток системи державного моніторингу навколишнього природного середовища, прогнозування шкідливого впливу на навколишнє природне середовище, планування дій у надзвичайних ситуаціях на основі оцінок і сценаріїв розвитку подій.

o Започаткування впровадження автоматизованих технологій управління природними ресурсами та продуктивними силами.

o Розв'язання проблем розвитку великих промислових міст, забезпечення в них сприятливих умов для проживання людей.

o Забезпечення екологізації економіки, переорієнтація народного господарства, виходячи з потреб оздоровлення навколишнього середовища на базі найновіших технологій.

До важелів державного регулювання належать кадастри природних ресурсів -- документи, які ухвалює законодавча влада і які призначено для забезпечення органів місцевої влади, підприємств, організацій, установ відомостями про стан природних ресурсів з метою їх раціонального використання та охорони, регулювання правових та економічних відносин, обґрунтування плати за використання.

З уже відомих і схвалених кадастрів природних ресурсів в Україні маємо Кадастр земельних ресурсів, який містить документи про правовий режим земель, їх розподіл між власниками та землекористувачами за категоріями земель, відомості про якісну характеристику й цінність земель.

Запровадження державного земельного Кадастру забезпечується проведенням топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідок, реєстрацією землеволодінь, землекористувань і договорів на оренду землі, обліком кількості та якості землі, бонітуванням та економічною оцінкою земель.

Державний земельний Кадастр ведеться за рахунок коштів державного, республіканського та місцевих бюджетів.

Одним із регуляторів охорони навколишнього середовища є стандартизація й нормування. Вони здійснюються з метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Державні стандарти в галузі охорони навколишнього природного середовища є обов'язковими для виконання і вміщують відповідну термінологію, правила (режими) використання та охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги щодо запобігання шкідливому впливу забруднення навколишнього природного середовища на здоров'я людей, інші питання, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів.

Регулювання охорони навколишнього природного середовища забезпечується з допомогою системи екологічних нормативів. Система екологічних нормативів включає:

а) нормативи екологічної безпеки (гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі, гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище, гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування);

б) гранично допустимі норми викидів та скидів у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів.

Екологічні нормативи, як і стандарти, повинні відповідати вимогам охорони навколишнього природного середовища та здоров'я людей від негативного впливу забруднень.

У разі необхідності для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших окремих районів можуть встановлюватись жорсткіші нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище.

Екологічні нормативи розробляються й запроваджуються в дію Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Міністерством охорони здоров'я України та іншими вповноваженими на те державними органами.

До основних важелів державного регулювання відносять також екологічне страхування; підвищені норми амортизації основних природоохоронних виробничих фондів; договори на комплексне природокористування; оренду, передачу в постійне користування природоохоронних об'єктів та ін.

Нині набуло поширення екологічне страхування. Воно забезпечує можливість компенсації частини нанесених збитків і створює додаткові джерела фінансування природоохоронних заходів. Як збиток екологічне страхування розглядає шкоду, завдану несподіваною аварією, яка спричинила забруднення навколишнього середовища і виявилася в погіршанні якості основних фондів, здоров'я населення, продуктивності сільськогосподарського та лісового господарства, зменшенні корисності рекреаційних ресурсів.

2. Недоліки функціонування економічного механізму управління охорони навколишнього природного середовища

Зростаюча інтенсивність експлуатації природних ресурсів, кризовий стан економіки в перехідний період збільшують ризик виникнення техногенних катастроф, не дозволяють як державі, так і окремим природокористувачам виділяти в повному обсязі кошти, необхідні для здійснення заходів щодо зниження рівня впливу на навколишнє середовище, вимагають розробки оптимальної еколого-економічної стратегії подальшого розвитку водного господарства, що розширить можливості управління ним та рівнем екологічної безпеки. В останні роки стає очевидним той факт, що земна біосфера і екосистеми різних рівнів мають обмежені можливості щодо забезпечення свого нормального функціонування і відтворення в умовах надмірного впливу людської діяльності.

Офіційне визнання ця думка отримала на Конференції ООН з навколишнього середовища в Ріо-де-Жанейро в 1992 р., коли був прийнятий новий принцип розвитку світових продуктивних сил - “sustainable development”, який в перекладі означає “сталий розвиток” і полягає в тому, що процвітання в майбутньому залежить від збереження “природного капіталу” - повітря, води та інших екологічних багатств. Це можливо досягти при збалансуванні діяльності людини і відтворювальній здатності природи.

Для досягнення мети сталого розвитку необхідні конкретні механізми її реалізації. У світовій практиці великого значення для оцінки переходу до сталого розвитку надають розробці і застосуванню системи “оцінка стану навколишнього середовища”, і зокрема двом її видам (локальній та стратегічній), які сьогодні є добре відпрацьованими механізмами виявлення екологічних наслідків антропогенної діяльності і запобігання їм.

Концепція оцінки стану навколишнього середовища на локальному і стратегічному рівнях використовується багатьма міжнародними організаціями, тому для створення сприятливого інвестиційного клімату важливий аналіз цих процедур і порівняння їх з екологічною експертизою в Україні.

У 1997 році в нашій країні було розроблено і на урядовому рівні схвалено концепцію сталого розвитку, якою передбачено впровадження економічних механізмів природокористування і природоохоронної діяльності, зокрема створення екологічних банків, основними напрямами яких повинні стати:

кредитування й фінансування підприємств і організацій, які виробляють екологічно чисту продукцію;

фінансова підтримка екологічних проектів, спрямованих на охорону водних ресурсів у районах, та екологічного бізнесу;

впровадження так званих “екологічних вкладів”, частина коштів яких використовується для підтримки екологічних програм; надання цільових водоохоронних кредитів підприємствам та окремим громадянам (як заохочення, власники таких вкладів можуть, наприклад, одержати житло в екологічно чистих районах тощо);

розповсюдження екологічних лотерей, кошти від продажу яких спрямовуються в основному на природоохоронні заходи;

підтримка наукових досліджень та розробок з екологічних проблем захисту водних систем;

створення в структурі банків спеціальних підрозділів екологічної орієнтації, служб із екологічного аудиту та екологічного маркетингу.

Перехід України до сталого розвитку можливий при переорієнтації науково-технологічного прогресу на створення ресурсо-, енерго- і водозберігаючих технологій. Основним пріоритетом має стати використання наукомістких технологій із поступовим витісненням ресурсомістких, а також відповідна зміна у структурі зовнішньої торгівлі, а саме: переважання експорту природних ресурсів із тенденцією його збільшення щодо високоякісної наукової продукції.

Держава має перейти до засобів непрямого регулювання. Світова практика свідчить, що для вирішення регіональних проблем з великим ефектом застосовується і податкова політика. Саме податки мають стимулювати розміщення і розвиток найнеобхідніших суспільству виробництв, і навпаки, обмежувати неефективні за економічними, соціальними критеріями або небезпечні для довкілля види діяльності.

В умовах дефіциту фінансових ресурсів для екологічного оздоровлення держави доцільно платежі за забруднення водних ресурсів акумулювати в спеціальних позабюджетних фондах, надавши їм пільгового режиму оподаткування. Потрібно підкреслити, що природоохоронні заходи в Україні фінансуються з двох джерел. Основні засоби фінансування передбачені в розділі 20 Держбюджету “Охорона навколишнього природного середовища і ядерна безпека”, за рахунок яких покриваються витрати, пов'язані з відновленням та підтримкою всіх природних ресурсів країни. Кошти для цього надходять, в основному, за рахунок платежів підприємств, відомств і організацій за користування ресурсною базою країни. Згідно з діючим законодавством, такі платежі повинні бути цільовими і спрямованими виключно на охорону природних ресурсів країни (в Україні вони, як правило, використовуються не за призначенням). Так, із зібраних в 1998 році 1,3 млрд. грн. платежів у розділі 20 Держбюджету було заявлено лише 69,9 млн. грн., із яких фактично було використано лише 35,4 млн. грн. Хронічний дефіцит у фінансуванні екологічних заходів закономірно призводить до стихійних лих. За попередніми даними, в період 1995-1997 років щорічні збитки від стихійних лих оцінюються в 1,1-1,5 млрд. грн.

Другим джерелом фінансування природоохоронних заходів є державний цільовий Фонд охорони навколишнього природного середовища. Аналіз формування засобів екологічних фондів показав, що платежі за забруднення водних ресурсів у межах лімітів і понад встановлені ліміти за викиди, скиди забруднюючих речовин у водні системи і розміщення відходів були і залишаються основними джерелами надходження вказаних засобів. Існуючі екологічні проекти потребують значних капіталовкладень (вартість очисних споруд оцінюється від 20 тис. грн. до 10 млн. дол. і вище). В останні роки бюджет екофондів не може упоратися із таким фінансовим навантаженням, оскільки він складає в середньому 50 млн. грн., тоді як він повинен бути як мінімум 500 млн. грн. Отже, фінансування екологічних програм здійснюється не на повну потужність, а більшість очисних споруд вже давно застаріли і ступінь зношуваності становить 70-80%, а деяких - 90%.

Тому виникають сумніви щодо зростання ролі екологічних фондів у фінансуванні природоохоронних заходів, оскільки є багато проблем як в механізмі збору вказаних платежів, так і в чинній нормативно-правовій базі в цілому.

В Україні потрібно також застосувати з врахуванням світового досвіду прямі й непрямі методи еколого-економічного регулювання, зокрема:

встановлення економічних обмежень на господарську діяльність;

створення систем екологічної сертифікації, послуг і інших об'єктів;

впровадження в практику процедури заявки про вплив на навколишнє середовище;

ліцензування господарської та іншої діяльності;

комплексна еколого-економічна експертиза;

створення екологічно справедливого ринку, при якому не отримує переваг у конкурентній боротьбі продукція з найгіршими екологічними характеристиками або яка виробляється за технологіями з відносно нешкідливим впливом на навколишнє середовище, а також знімається з обігу на ринку продукція, небезпечна для здоров'я і навколишнього середовища;

зміна податкової політики в галузі охорони та раціонального використання довкілля;

запровадження системи екологічного страхування (із прийняттям Закону “Про екологічне страхування”);

запровадження системи екологічного аудиту;

врахування природного фактора при економічній оцінці господарських рішень.

Законом України “Про охорону навколишнього середовища” (1991 р.) започатковано функціонування багатьох економічних інструментів не лише для виявлення та оцінки екологічно проблемних ситуацій, а й для аналізу екологічної безпеки в регіоні (що передбачає вивчення природно-ресурсного потенціалу і комплексного використання природних ресурсів), регулювання процесу природокористування.

Нині економічний механізм екологічного регулювання в Україні ґрунтується на концепції платності природокористування. Позитивні моменти економічного механізму екологічного управління полягають у тому, що завдяки його економічним інструментам були опрацьовані основи платного природокористування, й економічний інструментарій є єдиним засобом, який дозволяє забезпечити надходження фінансових ресурсів в обсягах, необхідних для ліквідації наслідків забруднення навколишнього природного середовища [1].

Під екологічним управлінням прийнято розуміти поетапний процес розробки й реалізації стратегічних і тактичних рішень, спрямованих на раціональне використання та охорону навколишнього природного середовища на організаційних, економічних і правових засадах.

Головне завдання в управлінні й регулюванні водного господарства полягає в повному і своєчасному задоволенні потреб усіх водоспоживачів та водокористувачів у високоякісних водних ресурсах із урахуванням дотримання екологічних вимог, критеріїв, обмежень і стандартів. Крім того, управлінську діяльність водогосподарських органів слід спрямувати на радикальне екологічне оздоровлення рік, озер та інших водойм, які становлять єдиний водний фонд держави, а також на організацію здійснення заходів щодо відтворення та охорони поверхневих вод.

Складність регулювання водних відносин обумовлюється специфікою природних вод як компонента природного середовища і виробничого ресурсу для більшості галузей народного господарства. Водноресурсна забезпеченість позначається на ефективності економіки як окремих регіонів, так і держави в цілому, оскільки наявність і якісний стан водних ресурсів впливають на розміщення і функціонування господарських об'єктів і вартісні характеристики виробленої продукції.

Відносини в системі "суспільство - навколишнє середовище" пройшли важкий шлях від замовчування і недовіри до поступового осмислення та прийняття нестандартних рішень. Цьому передували серйозні теоретичні пошуки, гострі дискусії й розробки фахівців, державних і громадських діячів та науковців. Проблемам впливу людської діяльності на навколишнє середовище присвячені дослідження, що охоплюють галузі сучасної науки та висвітлюють різні аспекти: загальнофілософський, соціально-історичний, біологічний, технічний, економічний, управлінський тощо.

Сучасний стан навколишнього середовища характеризується величезними масштабами змін ландшафтів, постійним зростанням рівня енергоозброєності, виробленням та викидом значної кількості забруднюючих речовин, збільшенням обсягів твердих та рідких відходів, швидким виснаженням як відновних, так і невідновних природних ресурсів. Сукупність цих факторів призводить до формування екологічної ситуації, що потребує всебічного вивчення та активних дій щодо попередження можливих негативних наслідків.

Практична реалізація конкретних заходів щодо збереження навколишнього середовища визначається наявністю відповідної нормативно-правової, методичної, інформаційної бази та конкретними управлінськими рішеннями, які мають прийматися на основі використання досягнень науки, технологічних можливостей та всебічного соціально-еколого-економічного аналізу.

Тому на сьогодні актуальним є створення цілісного та дієвого механізму природокористування та природоохоронної діяльності, який забезпечив би функціонування принципів сталого розвитку, раціональне використання природних ресурсів, зменшення рівня забруднення навколишнього середовища, відповідний рівень екологічної безпеки та попередження негативного впливу на здоров'я людей.

Створення такого механізму, який має включати комплекс взаємопов'язаних елементів, спрямованих на збереження і поліпшення якості навколишнього середовища, можливе, насамперед, шляхом розробки нових та вдосконалення існуючих економічних інструментів природокористування та природоохоронної діяльності.

Використана література

1. Веклич О. Удосконалення економічних інструментів екологічного управління в Україні. - Економіка України. - № 9. - С. 65 - 74.

2. Галушкіна Т. Екологічний менеджмент в Україні. - Економіка України. - № 6. - 1999. - С. 78 - 83.

3. Мельник Л. Принципи екологобезпечного розвитку. - Економіка України. - № 2. - 1996. - С. 71 - 78.

4. Патока І.В. Економіко-екологічна оцінка господарських рішень (управлінський аспект). Автореф. канд. дис. - К., 1996.

5. Шеляг - Сосонко Ю.Р. Швейцарський феномен охорони довкілля. - Екологія і ноосферологія. - Т. 1. - № 1 - 2. - 1995.

6. Роздобудько Е.В., Маслов П.М. Економіко-екологічна ефективність зниження розміру матеріальних збитків // Вісник Донецького університету економіки та права: серія „ Економіка та управління”. Зб. наук. пр. - Донецьк: ДонУЕП, 2004. - №2. - С. 139-142