Соціально-економічна суть капіталу

28

ЗМІСТ

Вступ

1. Теоретичні підходи класиків політичної економії щодо визначення сутності капіталу

2. Структура капіталу та характеристика його елементів

3. Шляхи підвищення ефективності використання капіталу

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Сутність капіталу і його значення є ключовою проблемою економічної науки на всьому протязі її розвитку. При виробництві продукції важливу роль грає основний капітал підприємства, один з головних його ресурсів.

У процесі проведення економічних реформ безліч різних проблем, пов'язаних з інфляцією, диспаритетом цін на ресурси для сільського господарства і його продукцію, практично повною відсутністю державної підтримки розвитку агропромислового комплексу привели до неможливості здійснення процесів відтворення в сільському господарстві, старінню й скороченню його виробничої бази.

Проблеми вивчення капіталу знайшли місце в працях класиків економічної науки: Ф. Кенэ, А. Смита, Д. Рикардо, К. Маркса, Дж. Кларка, Й. Шумпетера, Дж. С. Миля й інших. У них розглянута роль і значення капіталу, його складові частини, його сутність як основної економічної категорії.

У цей час в економічній літературі тривають дискусії з питань формування й використання основного капіталу підприємств, амортизаційної й інвестиційної політики держави і її впливів на ефективність діяльності підприємств. Цій і іншій проблемам, пов'язаним з основним капіталом, присвячені праці А.И. Барбаши-на, ЯМ. Блянкмана, Е.І. Бородіна, В.В. Бочарова, В.Д. Грібова, В.А. Добриніна, Л.А. Дробозіна, П.П. Дунаєва, І.Н. Лазарєва, Ю.І. Майорова, І.А. Мінакова, Ю.В. Сєдих, П.І. Чужинова, А.Д. Шеремета й інших вчених.

1. ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ КЛАСИКІВ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ КАПІТАЛУ

Соціально-економічні перетворення, що виникають у зв'язку з реформуванням народного господарства, додали особливу гостроту й значимість дослідженню концептуальних підстав ринкової економіки. Лише на початку реформ могло здаватися, що ці підстави добре відомі реформаторам, а проблема складається лише в тім, як уже наявні знання застосувати до російської дійсності. Однак практика показала, що розуміння ринкової економіки залишається ще досить невизначеним.

Пануюче сьогодні розуміння капіталу належить провідному напрямку в економічній науці, що представляє американську економічну традицію, неокласичний синтез. Одним з основоположників цього напрямку є П. Самуельсон. Капіталу тут приділяється скромна роль. Досить сказати, що при розгляді руху товарів і грошей у ринковій економіці про капітал не згадується, а як факторів виробництва вказуються праця, земля й "товари виробничого призначення"[2, т. 1, 36]. Про капітал говориться пізніше, у зв'язку з особливостями, якими володіє сучасне суспільство, поряд з поділом праці й грішми. Із цих особливостей найбільш важлива роль у ринковій економіці приділяється грошам, які розглядаються окремо від капіталу. Потік грошей Самуельсон називає "джерелом життєвої сили нашої системи".

Таким чином, капітал - це встаткування й запаси, а потік грошей - джерело життєвої сили. Виходить, що капітал не грає ролі в капіталістичній економіці. Самуельсон намагається усунути цю безглуздість шляхом додання важливості взаємозв'язку капіталу із часом , про наявність якої, на його думку, говорить процентна ставка. Він відзначає, що "у тій мері, у який люди бажають зберігати, - тобто втримуватися від поточного споживання й відкладати споживання на майбутнє, - у такій мері суспільство може обертати свої ресурси на нове капіталостворення"[2, т. 1, 41]. При цьому, кількість споживчих благ, які можна одержати за допомогою виробничого використання сьогоднішніх благ, з у зв'язку з більше високою фізичною продуктивністю непрямих багатоступінчастих методів виробництва. Подібним чином ще Е. Бем-Баверк пояснював у своїй теорії капіталу збільшення майбутнього споживання.

Д. Кейнс проаналізував концепцію продуктивності капіталу, і розкрив непереконливість, на його думку, поняття продуктивності. Спростовуючи "містичну" зв'язок капіталу згодом, Кейнс пише: "Вірно, що деякі тривалі й обхідні процеси технічно ефективні. Тривалі процеси технічно ефективні не тому, що вони тривають довго. Деякі тривалі процеси - імовірно, навіть більшість - повинні бути технічно досить неефективними, якщо врахувати псування й зношування із часом "[4, 303].

Маючи на увазі критикові Кейнса, Самуельсон у своєму підручнику не намагається відстоювати теорію капіталу Бем-Баверка. Створюється враження, що поняття капіталу взагалі заважає авторові. Йому, видимо, не цілком ясно, що з ним робити. Виключити з підручника не можна, а знайти йому гідне місце не виходить. Самуельсон пропонує просте пояснення ситуації: "Теорія капіталу є одним з найбільш важких розділів економічної теорії. Тому не доводиться розраховувати на те, що в підручнику, що є введенням в економічну теорію, удасться охопити всі важливі проблеми, що втримуються в теорії капіталу"[2, т. 2, 203]. Цей довід звучить начебто б переконливо. Однак у підручнику, що претендує на виклад основ економіки, все-таки, напевно, повинне бути визначення капіталу, що пояснює, чому суспільство з ринковою економікою автор називає капіталізмом. Якщо ж капітал розглядається як капітальні блага, то визначення західного суспільства як капіталізму не дуже зрозуміло, адже товари виробничого призначення необхідні будь-якому господарству, раз вони сприяють лише підвищенню продуктивності. Це справедливо для будь-якого суспільства. Чому ж тільки суспільство з ринковою економікою називається капіталізмом? "Наша економіка, - пише Самуельсон, - названа "капіталізмом", тому що капітал, або "багатство", перебуває головним чином у приватній власності того, хто йменується капіталістом". Однак, переконавши всіх у тім, що засобу виробництва стають капіталом тільки тому, що перебувають у приватній власності, Самуельсон відразу заявляє, що "комуністична держава також вирішує, якою мірою ресурси повинні інвестуватися в капіталостворення"[2, т. 1, 42]. Дійсно, якщо економічне значення капіталу надає його відношення до перебігу часу, а час не має відносини до форми власності, те й при комунізмі неминуче капіталостворення й капітал, але, видимо, уже без приватної власності... Так що ж таке тоді капітал?

Складність виявлення природи капіталу в підручниках економікс не може не бути пов'язана з їхньою дійсною основою - концепцією неокласичного синтезу. Ціль цієї концепції Самуельсон бачить у тім, щоб "шляхом ефективної кредитно-грошової й фіскальної політики з'єднати класичну мікроекономіку Сміта й Маршалла із сучасною макроекономікою визначення рівня доходу, сполучаючи все здорове в обох підходах"[2, т. 2, 343]. Така ціль дозволяє врахувати погляди Кейнса на капітал, віднісши їх до макроекономіки, тоді теорію самого капіталу можна розглядати, дотримуючи традиції австрійської школи, але вже як мікроекономічну.

Найбільш повний виклад мікроекономічної теорії капіталу дано в роботі Дж.Р. Хікса "Вартість і капітал"(1939). У ній Хікс завершив оформлення австрійської традиції в дослідженні граничної корисності в теорію індивідуального вибору. У роботах Хікса під капіталом часто маються на увазі товари виробничого призначення. Однак розгляд капіталу як сукупності предметів, на його думку, звернено в минуле. Природу капіталу повніше розкриває збільшення його вартості в грошовій формі, оскільки для індивідуального підприємця поняття "капітал" пов'язане із грошовою вартістю, відбитої в бухгалтерських рахунках фірми. Таке трактування капіталу фігурує й у планових розрахунках підприємця, звернених у майбутнє. Таким чином, Хікс обмежив аналіз капіталу характеристикою діяльності окремого капіталіста (фірми). У результаті нагромадження капіталу він звів до процесів, що розгортається на мікроекономічному рівні.

Підхід Хікса в чомусь відповідає теорії розподілу А. Маршалла в тій її частині, де процеси нагромадження капіталу розглядаються з погляду підприємця. При цьому обертає на себе увага, що Маршалл, розглядаючи капітал з індивідуальної точки зору, говорить про "капітал людини". Але він не дотримувався поглядів Бем-Баверка на капітал, оскільки вважав, що "не існує універсального закону, відповідно до якого використання непрямих багатоступінчастих методів виробництва більш ефективно, ніж використання прямих"[6, 144].

На думку Маршалла, і це відрізняє його від Хікса й Самуельсона, набагато більше значення, чим індивідуальна точка зору на капітал, має розгляд капіталу при дослідженні того, як кожний з факторів виробництва - земля, праця й капітал - сприяє створенню національного доходу і як цей дохід розподіляється між зазначеними факторами. Це дозволяє встановити дуже важливе для Маршалла співвідношення між термінами капітал і дохід з "суспільної точки зору". І хоча Маршалл не робить спроби створення, подібно Ф. Кенэ, схеми відтворення сукупного суспільного продукту, він прихильний властивої Сміту й Рікардо ідеї природності законів, що визначають саморегулирюємості ринкової економіки. Більше того, ця "природність" є присутнім у Маршалла в самій природі людини. Тому, якщо виходити з теорії Маршалла, економічне поводження людини неможливо звести до проблеми оптимального вибору, і це докорінно відрізняє його теорію розподілу національного доходу від концепції Хікса. Теорія Маршалла з'явилася продовженням в умовах, що змінилися, кінця XІ в. англійської традиції в економічній теорії, до чого він сам свідомо прагнув. У визначенні капіталу ця традиція сягає до теорії капіталу А. Сміта.

Сміт думав, що річна праця кожного народу являє собою первісний фонд, що доставляє йому багатства. У суспільстві "первісний і малорозвиненому" продукт праці належав працівникові. Лише коли в руках приватних осіб стали накоплятися капітали, вони використали їх, щоб зайняти роботою працьовитих людей, які збільшують мінову вартість. При такім положенні працівник повинен, уважав Сміт, ділити продукт своєї праці із власником капіталу [7, 118-120].

Розгляд Смітом самого капіталу починається з аналізу запасів, що перебувають у вільній приватній власності. Він називає капіталом даної особи запаси, але тільки ті, які приносять їхньому власникові дохід. Від розгляду капіталу з індивідуальної точки зору Сміт відразу ж переходить до суспільної точки зору, показує особливість такого підходу. Розгляд капіталу із суспільної точки зору як фактора виробництва, що сприяє створенню й розподілу національного доходу, відрізняє теорії А. Сміта й А. Маршалла від мікроекономічної теорії капіталу в неокласичному синтезі. Проте у всіх розглянуті нами визначеннях капіталу присутній загальний початок. Автори їх виходять із приватної власності вільної особи. Капітал у них є об'єктом власності й розуміється, по суті, як капітал власника, або капітал вільної людини. Приватні капітали можна підсумувати, розглядати капітал із суспільної точки зору як фактор виробництва національного доходу, але від цього не міняється природа капіталу як об'єкта власності, як речі, як запасу. У цьому змісті можна сказати, що у визначенні капіталу сучасна економічна теорія близька до позиції політичної економії XVІІІ в. Вона також виходить із факту вільної приватної власності, пояснення якому не дає, тому останньою причиною руху капіталу залишається мотив капіталістів як власників капіталу.

Принципово відрізняється підхід до розгляду капіталу тільки в Карла Маркса. Виклад своїх світоглядних поглядів на економічні проблеми Маркс почав із критики всієї політичної економії в економічно-філософських рукописах 1844 р. [8, т. 42, 43-174]. Його не влаштовувало, що політична економія не дає пояснення факту приватної власності, з якого вона виходить. Він не міг погодитися з тим, що причиною руху капіталістичної економіки зізнаються лише інтереси капіталістів і війна між їхніми інтересами - конкуренція. Маркс думав, що природа приватної власності й капіталу повинна бути пояснена в результаті аналізу процесу праці робітника. Головний критичний аргумент, що Маркс виділив у рукописах, полягає в тому, що "політична економія замовчує відчуження в самій суті праці, тому що не піддає розгляду безпосереднє відношення між робітником (працею) і виробленим їм продуктом"[8, т. 42, 90]. Розгляд же процесу праці робітника, на думку Маркса, "виражає лише наступне: предмет, вироблений працею, його продукт, протистоїть праці як якась далека істота, як сила, що не залежить від виробника"[8, т. 42, 88].

Оскільки до приватної власності Маркс прийшов за допомогою аналізу праці робітника, то функції капіталіста виявилися в нього лише наслідком характеру праці робітника. Аналіз показав, "що хоча приватна власність і виступає як основа й причина відчуженої праці, у дійсності вона, навпаки, виявляється його наслідком"[8, т. 42, 97]. Тому Маркс, визнаючи роль капіталіста як приватного власника, не розглядав капітал як об'єкт власності, як капітал людини. Він представив капітал як пануючу над суспільством силу, породжувану працею робітника. Силу самодостатні, формуючі інтереси капіталістів. Дане розуміння послужило підставою для наступної роботи Маркса, і виразилося в назві його головного добутку. В ІІІ томі "Капіталу" Маркс пише: "Капітал усе більше виявляється суспільною силою... Він виявляється відчуженою, відособленою суспільною силою, що протистоїть суспільству як річ і як сила капіталіста за посередництвом цієї речі" [8, т. 25, ч. 1, 290].

Розуміння капіталу як пануючої суспільної сили зароджується вже на самому початку "Капіталу", в одному з перших визначень капіталу як саморушної самозростаючої вартості. Важливо розкрити особливості цього визначення Маркса, показати співвідношення його з іншими визначеннями, відомими в літературі.

2. СТРУКТУРА КАПІТАЛУ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ЙОГО ЕЛЕМЕНТІВ

Серед теоретичних основ управління формуванням капіталу однією з базових є теорія його структури. Це пов'язано з тим, що теоретична концепція структури капіталу формує підґрунтя для вибору низки стратегічних напрямків фінансового розвитку підприємства, що забезпечують зростання його ринкової вартості. Отже, ця теорія має достатньо широку сферу практичного застосування.

Поняття “структура капіталу” носить дискусійний характер і тому потребує чіткого визначення.

Всі зарубіжні та вітчизняні економісти характеризують це поняття як відношення власного та позичкового капіталу підприємства. Разом з тим, деякі економісти при розгляді як власного, так і позичкового капіталу підприємства, вкладають в нього різний зміст (Рис.1).

Рисунок 1. Основні варіанти віднесення різних видів капіталу при визнанні його структури.

Початково поняття “структура капіталу” розглядали як співвідношення статутного (акціонерного) та довгострокового позичкового капіталу, що використовує підприємство. Враховуючи це, практично всі класичні теорії структури капіталу ґрунтуються на визначенні співвідношення в його складі питомої ваги акцій (які представляють власний капітал) та облігацій ( які представляють позичковий капітал).

Такий підхід до визначення структури капіталу, заснований на виокремленні тільки довгострокових (перманентних) його видів, прийнятний більшістю сучасних економістів. За умови поширення практичного використання концепції структури капіталу ряд економістів запропонували поширити склад позичкового капіталу, додавши до нього різні види короткострокового банківського кредиту. Необхідність такого підходу до поняття “структура капіталу” вони пов'язують з підвищенням ролі банківського кредиту в фінансуванні господарської діяльності підприємств та поширеною практикою реструктуризації короткострокових його видів у довгострокові.

На сучасному етапі значна кількість економістів дотримуються думки, що в понятті ”структура капіталу” необхідно розглядати всі види як власного, так і позичкового капіталу підприємства.

При цьому в складі власного капіталу слід розглядати не лише первинно інвестований обсяг (акціонерний, пайовий капітал, який бере участь у формуванні статутного фонду підприємства), а й частку у вигляді певних резервів та фондів, що створена в діяльності підприємства, та нерозподіленний прибуток. Виходячи з цього, позичковий капітал необхідно розглядати за формами використання з урахуванням фінансового лізингу, товарного кредиту, кредиторської заборгованості та ін. Таке трактування поняття “структура капіталу” дозволяє суттєво поширити сферу практичного застосування даної теоретичної концепції в фінансовій діяльності підприємства, оскільки:

- ефективністю дозволяє дослідити особливості і розробити відповідні рекомендації для підприємств з обмеженими можливостями фінансування на ринку довгострокового капіталу;

- надає можливості пов'язати структуру капіталу з використання активів, які фінансуються за рахунок різних його складових.

З урахуванням розглянутих положень поняття “структура капіталу” має таке визначення: “структура капіталу - це співвідношення всіх форм власних і запозичених грошових коштів, що використовуються підприємством з метою фінансування активів.”

Структура капіталу відіграє провідну роль у формуванні ринкової вартості підприємства. Цей зв'язок опосередковується показником середньозваженої вартості капіталу. Тому концепцію структури капіталу доцільно досліджувати разом з концепцією вартості капіталу та концепцією ринкової вартості підприємства (рис.2).

Рис. 2 Система взаємозв'язку показників структури капіталу, середньозваженої вартості капіталу і ринкової вартості підприємства

Структура капіталу являє собою співвідношення власних і позикових фінансових засобів, використовуваних підприємством у процесі своєї господарської діяльності. Структура капіталу визначає багато аспектів не тільки фінансової, але й операційної та інвестиційної його діяльності, впливає на кінцеві результати цієї діяльності. Вона впливає на коефіцієнт рентабельності активів і власного капіталу (тобто на рівень економічної і фінансової рентабельності підприємства), визначає систему коефіцієнтів фінансової стійкості і платоспроможності (тобто рівень основних фінансових ризиків) і в кінцевому рахунку формує співвідношення ступеня прибутковості і ризику в процесі розвитку підприємства.

Формування структури капіталу нерозривно пов'язане з урахуванням особливостей кожної з його складових частин.

Власний капітал характеризується наступними основними позитивними особливостями:

- простотою залучення, тому що рішення, пов'язані зі збільшенням власного капіталу (особливо за рахунок внутрішніх джерел його формування), приймаються власниками і менеджерами підприємства без необхідності одержання згоди інших суб'єктів;

- більш високою здатністю генерувати прибуток у всіх сферах діяльності, тому що при його використанні не потрібна сплата позичкового відсотка у всіх його формах;

- забезпеченням фінансової стійкості розвитку підприємства, його платоспроможності у довгостроковому періоді, а відповідно і зниженням ризику банкрутства.

Разом з тим йому властиві такі недоліки:

- обмеженість обсягу залучення, а отже, і можливостей істотного розширення операційної та інвестиційної діяльності підприємства в періоди сприятливої кон'юнктури ринку на окремих етапах його життєвого циклу;

- висока вартість у порівнянні з альтернативними позиковими джерелами формування капіталу;

- невикористовувана можливість приросту коефіцієнта рентабельності власного капіталу за рахунок ефекту фінансового левериджа, тому що без залучення позикового капіталу неможливо забезпечити перевищення коефіцієнта фінансової рентабельності діяльності підприємства над економічною.

Таким чином, підприємство, що використовує тільки власний капітал, має найвищу фінансову стійкість (його коефіцієнт автономії дорівнює одиниці), але обмежує темпи свого розвитку (тому що не може забезпечити формування необхідного додаткового обсягу активів у періоди сприятливої кон'юнктури ринку) і не використовує фінансові можливості приросту прибутку на вкладений капітал (тобто не одержує ефект фінансового левериджа).

Позиковий капітал характеризується наступними позитивними особливостями:

- досить широкими можливостями залучення, особливо при високому кредитному рейтингу підприємства, наявності чи застави гарантії поручителя;

- забезпеченням росту фінансового потенціалу підприємства при необхідності істотного розширення активів і зростання темпів росту обсягу його господарської діяльності;

- більш низькою вартістю в порівнянні з власним капіталом за рахунок забезпечення ефекту "податкового щита" (вилучення витрат на його обслуговування з оподатковуваної бази при сплаті податку з прибутку);

- здатністю генерувати приріст фінансової рентабельності (коефіцієнта рентабельності власного капіталу) за рахунок ефекту фінансового левериджа.

У той же час використання позикового капіталу має наступні недоліки:

- використання цього капіталу генерує найбільш небезпечні фінансові ризики в господарській діяльності підприємства - ризик зниження фінансової стійкості і втрати платоспроможності. Рівень цих ризиків зростає пропорційно росту питомої ваги використання позикового капіталу;

- активи, сформовані за рахунок позикового капіталу, генерують меншу (за інших рівних умов) норму прибутку, що знижується на суму виплачуваного позичкового відсотка у всіх його формах (відсотка за банківський кредит; лізингової ставки; купонного відсотка по облігаціях; вексельного відсотка за товарний кредит і т.п.);

- висока залежність вартості позикового капіталу від коливань кон'юнктури фінансового ринку. У ряді випадків при зниженні середньої ставки позичкового відсотка на ринку використання раніше отриманих кредитів (особливо на довгостроковій основі) стає невигідним підприємству у зв'язку з наявністю більш дешевих альтернативних джерел кредитних ресурсів;

- складність процедури залучення (особливо у великих розмірах), тому що надання кредитних ресурсів залежить від рішення інших суб'єктів, що вимагає в ряді випадків відповідних сторонніх гарантій застави (при цьому гарантії страхових компаній, банків чи інших суб'єктів даються, як правило, на платній основі).

Таким чином, підприємство, що використовує позиковий капітал, має більш високий фінансовий потенціал свого розвитку (за рахунок формування додаткового обсягу активів) і можливості приросту фінансової рентабельності діяльності (за рахунок використання ефекту фінансового левериджа). Однак у більшій мірі генерує фінансовий ризик і загрозу банкрутства (що зростають у міру збільшення питомої ваги позикових засобів у загальній сумі використовуваного капіталу).

Моделлю М.Міллера та Ф.Модільяні передбачається наступне. Якщо ринко-ва вартість боргу корпорації підвищується внаслідок фінансового левериджа корпорації, то відповідно на цю ж саму суму знижується ринкова вартість оплаченого капіталу. Тому на ринкову вартість усього капіталу його структура не впливає. Ринкова вартість не зміниться, якщо корпора-ція профінансує свою економічну експансію на 100 % у борг або, навпаки, тільки оплаченим капіталом. Міллер і Модільяні вводять поняття арбітражу, тобто визначення різниці у вартості капіталу на двох різних рин-ках. Вони доходять висновку, що вартість капіталу двох корпорацій, які відрізняються за структурою капіталу, однакова. Інакше інвестори продавали б цінні папери тієї корпорації, вартість капіталу якої нижча, і, навпаки, купу-вали б цінні папери корпорації, вартість капіталу якої ви-ща. Але закони ринкової економіки такі, що ціни на різних ринках урівноважуються внаслідок намагання інвесторів одержати високий прибуток.

Найважливішим моментом в управлінні фінансами є визначення оптимальної структури капіталу.

Оптимальна структура капіталу є відношенням використання власних і позичкових коштів, при якому забезпечується найбільш ефективна пропорціональність між коефіцієнтом фінансової рентабельності і коефіцієнтом фінансової стійкості підприємства, тобто максимізується його ринкова вартість.

В практичній діяльності оптимізація структури капіталу проводиться з допомогою відповідних методів.

1. Оптимізація структури капіталу за критерієм максимізації рівня фінансової рентабельності. Для проведення таких оптимізаційних розрахунків використовується механізм фінансового левериджа.

2. Оптимізація структури капіталу за критерієм максимізації його вартості. Процес цієї оптимізації ґрунтується на попередній оцінці вартості власного і позичкового капіталу при різних умовах його залучення та здійснення багатоваріантних розрахунків середньозваженої вартості капіталу.

3. Оптимізація структури капіталу за критерієм мінімізації рівня фінансових ризиків. Цей метод оптимізації структури капіталу пов'язаний з процесом диференціального вибору джерел фінансування різних складових частин активів підприємства.

3. ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ КАПІТАЛУ

Щоб забезпечити безперебійний виробничий процес і реалізацію продукції, виробничі запаси повинні бути оптимальними. Найважливішими умовами їхнього досягнення є обґрунтовані розрахунки їхньої потреби, установлення постійних договірних відносин з постачальниками й виконання ними своїх зобов'язань. Частою причиною непередбачених коливань фактичних запасів є невиконання постачальниками своїх зобов'язань. Крім того, такими причинами можуть бути недоліки в організації виробництва: неритмічність випуску продукції, невиконання плану освоєння нових її видів, зміна асортиментів продукції, недоліки в організації її збуту, недоліки планування й обліку й ін.

Відволікання засобів у зайві запаси - одна з основних причин нестійкого фінансового становища. Причини їхнього утворення вивчаються при внутрішньому аналізі виробничих запасів, виробничих витрат і готової продукції. Основні причини зайвих виробничих запасів можна об'єднати в три основні групи: нереальність планових розрахунків; відхилення фактичного надходження від розрахункового; відхилення фактичної витрати від розрахункового.

Якщо протягом року виявлені значні зайві запаси, то варто встановити винних осіб, внести необхідні зміни в договори з постачальниками. Треба уточнити, чи не завозяться сировина й матеріали необґрунтовано великими партіями й переважно наприкінці місяця. На підставі карток складського обліку сировина й матеріали розподіляються на наступні групи: матеріали й сировина, що тривалий час знаходяться без руху; тривалий час утягують не у виробництво, але що продовжують надходити на підприємство; матеріали, надходження яких значно перевищує їхня витрата.

По першій групі складається перелік, у якому відбивається: найменування, одиниця виміру, кількість, ціна одиниці, сума й дата, з якої сировина або матеріали лежать без руху. У цьому переліку вказуються й причини положення, що створилося. Складання такого переліку дає можливість виявити величину залежаних і непотрібних матеріалів і вжити заходів для їхньої реалізації.

У переліку по другій групі відбивається найменування, одиниця виміру, кількість, ціна одиниці, сума, надходження за останні 12 місяців (кількість надходжень і кількість сировини, що надійшла, або матеріалів), з якого часу перебуває без руху й причини тривалого невикористання.

По третій групі в переліку, крім найменування сировини й одиниці виміру, відбиваються залишки на початок і кінець аналізованого періоду, прихід, витрата, зайвий запас, ціна, сума й причини. Виробничі запаси, відбиті в переліках першої й другої груп, поєднуються по тривалості періоду, у якому не було їхнього руху, наприклад, більше 3 місяців, більше одного року й т.д.

Готова продукція аналізується по складу на основі даних аналітичного й складського обліку, інвентаризації й оперативних даних відділу збуту. Виділяється продукція, виготовлена з порушеннями Дст і ТУ; забракована й повернута споживачами; вчасно не відвантажена у зв'язку із транспортними утрудненнями й ін.

Для вивчення складу залишків готової продукції по зазначених групах складається перелік залишків готової продукції на складі, у якому по кожній групі відбивається кількість, облікова собівартість або ціна одиниці виробу, тривалість зберігання на складі (днів, місяців).

Основними причинами росту залишків готової продукції є: неритмічний випуск, невідповідність графіка поставок готової продукції плану перевезень і графікові подачі транспортних засобів під навантаження, незадовільна організація впакування й навантаження готової продукції, затримка оформлення транспортних документів і ін. Збільшення питомої ваги готової продукції може бути результатом зниження попиту через погану якість, високих цін і інших причин. Наслідком цього для підприємства-виробника буде відсутність засобів на розрахунковому рахунку, необхідність одержання додаткових кредитів і сплати відсотків по них, ріст кредиторської заборгованості й збитків. Збільшення питомої ваги незавершеного виробництва може бути викликано простоями встаткування, недоліками технологічного процесу й ін.

Аналіз стану виробничих запасів необхідно робити в днях.

Готівка - це сама ліквідна частина поточних активів, тому аналітикові необхідно мати на увазі, що використання інформації про неї вимагає деякої обережності у зв'язку з можливими злодійством і фальсифікацією документів, треба знать і обмеження по використанню готівки; ураховувати, що система розрахунку чеками дає можливість включати в готівку виписані, але ще не оплачені чеки.

Доцільно згрупувати поточні активи по ознаці знаходження їх у сфері виробництва й у сфері обігу.

До сфери виробництва ставляться виробничі запаси, малоцінні й швидкозношувані предмети, незавершене виробництво й витрати майбутніх періодів.

До сфери обігу ставляться готова продукція на складах і товари, відвантажені, але не оплачені, дебіторська заборгованість, цінні папери й короткострокові вкладення, засоби в розрахунках і кошти. Для вивчення оборотних коштів у зазначеному розрізі складається аналітична таблиця.

В основі управління оборотним капіталом лежить визначення оптимального обсягу й структури поточних активів, джерел їхнього покриття й співвідношення між ними, що забезпечують стабільну й ефективну діяльність підприємства.

Цільовою настановою управління оборотним капіталом є визначення обсягу й структури оборотного капіталу, джерел їхнього покриття й співвідношення між ними, достатнього для забезпечення довгострокової виробничої й ефективної фінансової діяльності підприємства.

Великий вплив на стан оборотних активів робить їхня оборотність. Від цього залежить не тільки розмір мінімально необхідних для господарської діяльності оборотних коштів, але й розмір витрат, пов'язаних з володінням і зберіганням запасів. Це відбивається на собівартості продукції й відповідно на фінансових результатах підприємства.

Інтенсивність використання в обороті капіталу виміряється або його оборотністю, тобто числом оборотів за звітний період, або його навантаженням, тобто випуском і продажем продукції, що доводиться на одиницю капіталу. У зв'язку із цим великого значення набуває розрахунок оборотності засобів, вкладених у матеріальні запаси. Також необхідно проаналізувати, наскільки інтенсивно використається вся сума капіталів, авансованих у підприємство в зіставленні із загальним оборотом по продажах.

Ці величини розраховуються у вигляді відносних показників. Однак показникам оборотності оборотних коштів властиво й присвоєння натуральних вимірників. Їх можна виміряти числом оборотів за певний період часу або тривалістю одного обороту. І це з'ясовано, тому що по закінченні строку обороту вся сума засобів, що брали участь у ньому, вертається підприємству.

Показник оборотності засобів, вкладених у матеріальні запаси, розраховується як відношення річної суми виторгу від продажів, що вказує в «Звіті про прибутки й збитки», до балансових залишків по статті «Запаси». У результаті розрахунку даного показника бухгалтер-аналітик одержить відповідь на питання, скільки разів капітал, вкладений у звітному році в матеріальні запаси, відшкодовувався підприємству при реалізації його продукції. По цим же даним можна розрахувати й тривалість одного обороту в днях.

За даними розшифровки до статті балансу «Запаси» і структури продажів, можна визначити оборотність засобів, вкладених у матеріальні запаси, що ставляться до виробничої діяльності підприємства, тобто визначається оборотність виробничого оборотного капіталу.

Так само для оцінки інтенсивності використання капіталу використається зіставлення - відношення обороту по продажах до всього підсумку засобів по балансі. Воно показує, скільки на кожну грошову одиницю довгострокових і короткострокових вкладень капіталу доводиться проданої продукції підприємства й інших товарів. По цьому показнику прийнято оцінювати господарську активність підприємства в цілому. Однак така оцінка містить ряд умовностей, тому що підприємство найчастіше займається не тільки підприємницькою діяльністю, але й іншими видами комерційної діяльності.

Рівень рентабельності від підприємницької діяльності визначається як норма прибутку на вкладений капітал у сферу виробництва й збуту. Тобто необхідно розрахувати процентне відношення чистого прибутку від продажів до загальної суми виробничих активів. Чистий прибуток від продажів визначається за даними звітності як валовий прибуток за мінусом податку на прибуток. Величина виробничих активів в основному представлена сумою виробничого оборотного капіталу й основного капіталу.

До складу виробничого оборотного капіталу включаються такі статті балансу, як «кошти», «дебіторська заборгованість» і «матеріальні запаси».

Не менш важливим є підтримка оборотного капіталу в розмірі, оптимізуючи управління поточною діяльністю. При низькому рівні оборотного капіталу виробнича діяльність не підтримується належним чином, звідси - можлива втрата ліквідності, періодичні збої в роботі й низькому прибутку. При деякому оптимальному рівні оборотного капіталу прибуток стає максимальною. Подальше підвищення величини оборотних коштів приведе до того, що підприємство буде мати в розпорядженні тимчасово вільні, бездіяльні, поточні активи, а також зайві витрати фінансування, що спричинить зниження прибутку.

Рівень запасу матеріалів залежить від строків їхнього надходження й витрати. При обробці на комп'ютерах замість карток складського обліку досить переглядати дані на залишках матеріалів і крапці замовлення. Невідповідність між попитом виробництва й пропозицією складу усувається шляхом подачі заявки у відділ постачання на певну кількість у розмірі повторного замовлення. Якщо діє комп'ютеризована система, то комп'ютер автоматично друкує заявку, коли рівень запасу досягає крапки замовлення. Практика показує, що на складах можуть бути допущені помилки, що впливають на розмір і точку замовлення.

Визначення бюджету основних матеріалів проводиться за допомогою двох основних розрахункових інструментів: методу технологічного нормування та методу порівняльного аналізу рахунків.

Метод технологічного нормування ставиться до тієї частини бюджету основних матеріалів, що витрачається на виробничі цілі. На більшості промислових підприємств існують питомі норми витрати по видах сировини й матеріалів розраховуючи на одну одиницю окремого виду продукції. Таким чином, при наявній плановій виробничій програмі, застосовуючи технологічні норми (стандарти), розраховують виробничу потребу в розрізі видів матеріальних оборотних ресурсів на даний бюджетний період.

Метод порівняльного аналізу рахунків є більше простим у практичному застосуванні, але дає менш точні результати. Він застосовується по тим матеріалам або на тих підприємствах, де відсутня система технологічного нормування. Суть даного методу полягає в тім, що за ряд минулих бюджетних періодів, за даними оперативної звітності зіставляються обсяги виробництва й збуту з динамікою витрати матеріальних оборотних ресурсів і на основі застосування методу середньозваженої величини встановлюються норми витрати на даний бюджетний період. Потім ці норми витрати застосовуються до планових обсягів виробництва й збуту для визначення потреб в основних матеріалах.

На нашу думку, дана методика є неефективною для розрахунку потреби в основних матеріалах для виробничої діяльності промислових підприємств. Вона може використатися лише стосовно до тієї частини матеріалів, які ставляться на збутові витрати (наприклад, на впакування).

Після визначення кількісної потреби в матеріалах необхідно здійснити планування закупівель матеріальних ресурсів.

Плани потреби й плани закупівель матеріальних запасів складаються в складі загального бюджету підприємства, більшу частину якого на промислових підприємствах займає бюджет виробництва. Виявлення структури виробничих витрат (у тому числі й матеріальних), розробка нормативів виробництва й зіставлення фактичних даних із плановими величинами становлять третій аспект управлінського обліку матеріальних запасів.

У собівартості продукції промислових підприємств матеріальні витрати займають значну питому вагу. Тому в системі керування витратами формуванню норм і нормативів матеріальних витрат надається першорядне значення. Нормативні витрати матеріальних ресурсів представляють ту величину витрат, що повинне буде понести підприємство.

Величина прямих нормативних матеріальних витрат на одиницю кінцевої (готової) продукції визначається множенням кількості матеріалів (на виході), передбачених нормативом на одиницю готової продукції, на ціну, що повинна бути сплачена за одиницю матеріалу (на вході).

Величина загальних нормативних витрат за матеріалами за звітний період розраховується як сума прямих нормативних матеріальних витрат на одиницю кінцевої продукції, помножена на кількість одиниць продукції, випущених у цей звітний період.

При складанні кошторису прямих матеріальних витрат виходять із незмінності норм витрати матеріалів і цін на них. У випадку зміни цих параметрів протягом планованого періоду показники кошториси перераховуються. Зміна норми витрати звичайно буває наслідком впровадження нових видів технологічного встаткування, оснащення, нових технологій. Ціни на сировину залежать від якісних характеристик його споживчих властивостей, від коливань попиту та пропозиції на нього, від обсягів закупівель, від способів доставки й інших факторів.

Побудова звітних калькуляцій засновано на калькуляціях нормативної собівартості окремих виробів і відхилень від норм. У ході виробництва по тим або інших причинах виникають відхилення від технологічного процесу, а разом з ними й відхилення в споживанні ресурсів, в оцінці використаних засобів. Тому найважливішим принципом системи калькулювання собівартості по нормативних витратах є принцип єдності оцінки витрат у незавершеному виробництві, готовій продукції, витратах звітного періоду й т.п.; вони повинні бути виражені в однакових нормативах. У цьому випадку нормативна собівартість і відхилення від норм будуть показувати фактичну собівартість. У противному випадку при вирахуванні фактичної собівартості будуть допущені перекручування.

Виявлення, облік і аналіз відхилень становлять сутність нормативного обліку. Під відхиленнями від норм розуміють абсолютні відступи від діючих поточних норм витрати сировини, матеріалів, напівфабрикатів, заробітної плати й інших прямих витрат на виготовлення продукції й відносну величину розбіжностей фактичних і кошторисних витрат накладних витрат.

Причиною відхилень від норм може стать і погане керування запасами, що викликає необхідність термінових закупівель, додаткових витрат на транспортування, погрузоразгрузочні роботи, більше високі ціни постачальників за терміновість виконання замовлення, а також інші причини, які виникають внаслідок закупівельної діяльності.

Два основних фактори впливають на відхилення по витратах матеріалів у виробництві продуктів: ціна матеріалів і їхня кількість, спожита у виробництві.

Рішенню проблеми організації оперативного контролю й керування запасами матеріальних ресурсів на підприємстві деякою мірою сприяє впровадження автоматизованих систем керування підприємствами, які дозволяють налагодити облік руху матеріальних ресурсів (надходження, витрата, щодобові залишки). Результатом рішення завдання по оперативному контролі є одержання щоденної (тижневої, декадної, місячної або іншої періодичності) інформації про фактичну наявність запасів на складах підприємства й ступеня їхньої відповідності встановленим нормам. Це дозволяє здійснювати безперервний контроль за їхньою величиною, вчасно й оперативно виявляти утворення зайвих залишків або дефіциту по окремих позиціях, що може порушити організацію безперебійності функціонування споживача.

ВИСНОВКИ

Оборотний капітал у процесі свого руху проходить послідовно три стадії кругообігу: заготівельну, виробничу й збутову.

Необхідно відзначити - чим швидше оборотний капітал зробить кругообіг, тим більше підприємство одержить і реалізує продукції при одній і тій же сумі оборотного капіталу за певний відрізок часу. Затримка руху оборотних коштів на будь-якій стадії веде до вповільнення оборотності капіталу, вимагає додаткового вкладення засобів і може викликати значне погіршення фінансового стану підприємства.

Досягнутий у результаті прискорення оборотності ефект виражається в першу чергу в збільшенні випуску продукції без додаткового залучення фінансових ресурсів. Крім того, за рахунок прискорення оборотності капіталу відбувається збільшення суми прибутку.

Підвищення прибутковості оборотного капіталу досягається раціональним і ощадливим використанням всіх ресурсів, недопущенням їхньої перевитрати, втрат на всіх стадіях кругообігу.

Таким чином, ефективність використання капіталу характеризується його прибутковістю (рентабельністю) - відношенням суми прибутку до середньорічної суми основного й оборотного капіталу.

Прибуток на загальну суму активів, найкращий показник, що відбиває ефективність діяльності підприємства. Він характеризує прибутковість всіх активів незалежно від джерела їхнього формування.

Шляхи підвищення ефективності використання капіталу - це те, на що треба впливати, щоб підприємство діставало максимальний прибуток при мінімальних витратах і додаткових уливаннях з боку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Тоффлер О. На пороге будущего // «Американская модель»: с будущим в конфликте. М., 1984.

2. Самуельсон П. Экономика. Т. 1. М., 1993.

3. Бухарин Н. Политическая экономия рантье. М., 1998.

4. Кейнс Д. Общая теория занятости, процента и денег // Антология экономической классики. Т. 2. М., 1993.

5. Хикс Дж.Р. Стоимость и капитал. М., 1993.

6. Маршалл А. Принципы экономической науки. Т. 1. М., 1993.

7. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народа // Антология экономической классики. Т. 1. М., 1993.

8.  Зибер Н.И. Давид Рикардо и Карл Маркс М., 1937

9. Шумпетер Й.А. Капитализм, социализм и демократия. М., 1995.

10. Афанасьев В.С. Давид Рикардо. М., 1988.

11. Энтов Р.М. Экономическая теория Дж.Р. Хикса // Хикс Дж.Р. Стоимость и капитал. М., 1993.

12. Коган А.М. Деньги, цена и теория трудовой стоимости. М., 1991.

13. Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли. М., 1968.

14. Конституція України.--К., 1996.

15. Закон України «Про власність» // Відомості Верховної Ради України.-- 1991--№20.

16. Закон України «Про підприємництво» // Відомості Верховної Ради України. -- 1991. -- № 14.

17. Закон України «Про господарські товариства» // Відомості Верховної Ради України. -- 1991. -- № 49.

18. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визначення його банкрутом». 784-ХІУ від 30.06.1999.

19. Указ Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» // Урядовий кур'єр. -- 1994. -- № 31--32.

20. Закон України «Про банки й банківську діяльність» // Урядовий кур'єр від 17.01.2001.

21. Закон України «Про підприємства в Україні» від 27.03.1991.

22. Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» // Інформаційний бюлетень. Асоціація українських банків. -- 1996.-- №12.

23. Балабанов И. Т. Основы финансового менеджмента. Как управлять капиталом -- М.: Финансы и статистика, 1995.