Особливості економіки країн, що розвиваються

МIНIСТЕРСТВО ФIНАНСIВ УКРАЇНИ

БУКОВИНСЬКА ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ

ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ЗАГАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ДИСЦИПЛІН

РЕФЕРАТ

З дисципліни: "Сучасні економічні системи”

на тему:

“Особливості економіки країн, що розвиваються”

Виконавець:

Студентка ІІІ курсу групи ДФ-31

Козаченко В.

Перевірив:

Старший викладач:

Дранович М. П.

Чернівці

2009

ЗМІСТ

ВСТУП

Загальна характеристика країн, що розвиваються

Основні економічні проблеми

Структура економіки, характеристика основних її галузей

Інтегрованість у світову економіку

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Сьогодні у світі є три основних типи країн щодо системи господарювання. По-перше, це країни розвиненого ринкового господарства, в якому все більше зростає соціальна спрямованість; по-друге, країни ринкового господарства, що розвивається, де ще значне місце посідають нетоварні відносини; по-третє, країни, що переходять від командно-адміністративної системи до ринкових відносин, серед яких і Україна. Крім того, є країни (Куба, КНДР, певною мірою Китай) з централізованою системою управління народним господарством.

Практикою доведено, що соціальне орієнтоване ринкове господарювання при всіх позитивних і негативних реаліях є прогресивною формою розвитку людства. Сьогодні у світі налічується понад 30 країн з більш-менш розвиненим соціальне орієнтованим ринковим господарством. Серед них є певна диференціація. Приблизно у 20 країнах панують соціальне орієнтовані ринкові відносини більш високого рівня. Країни, що розвиваються (їх налічується понад 130), здійснюють перехід до такого типу господарювання.

Країни, що визволилися або розвиваються, після другої світової війни внаслідок розпаду та краху колоніальної системи утворили особливу групу в ринковій підсистемі світового господарства. Хоча вони і звільнилися від колоніальної залежності, проте більшість з них і досі залишаються у статусі периферії світового господарства.

Сучасне розуміння поняття "країни, що розвиваються", на відміну від традиційного, більш містке. Одним з головних критеріїв тут є рівень розвитку товарно-грошових відносин у цілому і ринкової економіки зокрема. Групу держав, що розвиваються, поповнюють країни з нерозвиненою ринковою економікою - східноєвропейські, а також Китай, В'єтнам та ін.

Загальна характеристика країн, що розвиваються

Межа між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, досить умовна. У якості еквівалента зазвичай використовують ВВП на душу населення; проводитися також класифікація по паритетах купівельної спроможності валют. Крім того, беруться до уваги історичні й політичні умови розвитку країн.

Країни, що розвиваються, іноді розглядають у рамках окремих географічних регіонів. Так в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) виділяють 22 країни, що розвиваються, у Латинській Америці і Карибському басейні -- 34 країни, на Середньому і Близькому Сході -- 16 країн, у Південній Азії -- 8 країн, в Африці - 62 країни.

З урахуванням класифікації Світового банку країни світу, що розвиваються можна розділити на 3 групи за рівнем душового ВВП:

найбідніші, із душовим ВВП менше 800 дол.: Ангола, Афганістан, Бенін, Буркіна-Фасо, Бурунді, Бутан, Гаїті, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Гондурас, Дем. Респ. Конго, Замбія, Зімбабве, Ємен, Камбоджа, Камерун, Кенія, Коморські о-ви, Конго, 'Кот д'Івуар, Лаос, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мозамбік, М'янма, Непал, Нігер, Нігерія, Нікарагз'а, Руанда, Сан-Томе і Принсіпі, Сенегал, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Танзанія, Того, Уганда, Центрально-Африканська Республіка, Чад, Еритрея, Ефіопія;

країни з душовим ВВП від 800 до 10 000 дол: Алжир, Антігуа і Барбуда, Аргентина, Бангладеш, Барбадос, Бахрейн, Беліз, Болівія, Ботсвана, Бразилія, Вануату, Венесуела, Східне Самоа, Гайана, Габон, Гватемала, Гваделупа, Гренада, Джібуті, Домініка, Домініканська Респ., Єгипет, Зах. Йордан і Сектор Газа, Західне Самоа, Індія, Індонезія, Йорданія, Ірак, Іран, Кабо-Верде, Кірібаті, Коста-Ріка, Колумбія, Ліван, Лівія, Маврікій, Майота, Малайзія, Мальта, Мальдиви. Марокко, Маршаллові о-ви, Мексика, Омен, Намібія, Оман, Палау, Пакистан, Панама, Папуа-Нова Гвінея, Парагвай, Перу, Пуерто-Рико, Саудівська Аравія, Сальвадор, Свазіленд, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сейшельські о-ви, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Сирія, Соломонові о-ви, Сурінам, Таїланд, Трінідад і Тобаго, Тонга, Туніс, Уругвай, Федеративні Штати Мікронезії, Фіджі, Чилі, Філіппіни, Шрі-Ланка, Еквадор, Екваторіальна Гвінея, Ямайка;

країни з високим душовим ВВП, більше 10 000 дол: Аруба, Багамські о-ви, Бермудські о-ви, Бруней, Віргінські о-ви (США), Гуам, Кайманові о-ви, Катар, Кувейт, Мартініка, Нідерландські Антильські о-ви, Нова Каледонія, ОАЕ, Респ. Корея, Реюньон, Маріанські о-ви, Сінггапур, Тайвань, Французька Гвіана, Фр. Полінезія.

Крім цього, країни, що розвиваються, іноді поділяють на:

нафтоекспортні, у тому числі країни ОПЕК;

нові Індустріальні Країни (НІК);

країни значного потенціалу;

сировинні придатки і "бананові республіки".

У даний час країни, що розвиваються, зосередили 79% населення світу; 637,63% світового ВВП; на них припадає 41,24 % світового експорту, 34,45% світового промислового і 68,28% сільськогосподарського виробництва. Чітко просліджується тенденція постійного росту питомої вати економіки цих країн у світовому промисловому виробництві. Якщо в 1950 р. їхня питома вага складала 15,6%, то в 2000 році вона зросла до 34,46% . У світовому ВВП у 1950 р. країни, що розвиваються, складали 22,24%, а в 2000 р. питома вага збільшилася до 37,63% . ВВП на душу населення в 1950 р. складав пересічно по країнах, що розвиваються, 1000 доларів, а до 2000 р. - 3800 дол. При цьому на шість найбільших країн (Мексику, Пакистан, Індію, Індонезію, Бразилію й Аргентину) припадає 35% населення, 27% світового торгового експорту, 21% ВВП країн, що розвиваються.

Промислове виробництво поступово переміщується з країн Півночі в держави Півдня. При цьому в перших знижується число зайнятих у промисловості і сільському господарстві за рахунок перетоку трудових ресурсів у нематеріальне виробництво; а в інших, навпаки, зростає число зайнятих у промисловості. Для країн, що розвиваються, за останні 50 років характерні більш високі темпи економічного росту в порівнянні з розвинутими країнами (у 2,5 рази). При цьому подібні темпи росту країн, що розвиваються, ще не свідчать про їх солідний економічний потенціал: якщо врожайність бавовнику в Індії в 1970 р. була 1,1 центнера з гектара, а в 1989 р. збільшилася до 2,0; це ще не значить, що країна вийшла на рівень світових стандартів (10-16 ц/га).

Поліпшення економічної ситуації в країнах, що розвиваються, за останні 10 років викликано рядом причин:

різними мотивами перенесення ряду виробництв із розвинутих країв у ті, що розвиваються. Багато трудомістких галузей промисловості, такі як швейне, текстильне, взуттєве, приладобудування й електроніка були зорієнтовані на дешеві і багаточисельні трудові ресурси країн, що розвиваються.

матеріалоємні й енергоємні галузі, такі як виплавка кольорових металів, нафтопереробка, електроенергетика, деревообробка більше стали орієнтуватися на сировинні бази. Екологічно шкідливі - нафтопереробка, виробництво мінеральних добрив, целюлозно-паперова промисловість, хімія органічного синтезу через високі витрати на природоохоронні заходи в розвинених країнах були витиснені з них у країни третього світу. Країни третього світу для залучення інвестицій створювали сприятливий інвестиційний клімат, пільгове оподаткування як усередині країни, так і в зонах спільного підприємництва.

стабілізацією політичної ситуації в багатьох країнах, що розвиваються. Націоналізація економіки після одержання країнами незалежності, усунення диктаторських режимів, припинення воєнних конфліктів і громадянських війн підвищували привабливість країн для іноземних інвесторів; обіцяли стабільно високі прибутки, недоторканність вкладених капіталів і придбаної власності.

сформованою в 90-х роках загальною сприятливою економічною ситуацією у світі, ростом суспільного виробництва як у розвинутих країнах, так і в країнах ШК і нафтоекспортиих. Це викликало підвищення попиту на сировину і паливо, що у свою чергу оживило споживчий попит всередині країн, що розвиваються. Посилення ролі ТНК у світі і на ринках країн, що розвиваються, призвело до припливу іноземних інвестицій, оживило економіку, сприяло індустріалізації раніше традиційно аграрних країн, розширило кредитування країн, що розвиваються, з боку розвинутих. Капітали нафтоекспортних країн, що накопичувалися від експорту енергоносіїв, і прибутки від експорту готових виробів НІК також стали основами інвестування.

проведенням структурних реформ в економіці країн, що розвиваються. У країнах, що розвиваються, продовжилися розпочаті раніше реформи по індустріалізації їхніх економік: від видобувних виробництв вони більше стали переходити до переробних, трудомістких і навіть наукомістких. Високими темпами розвивалася інженерна і соціальна інфраструктура, сфера послуг, туризм, банківська справа, страхування, зв'язок. Змінювалися форми власності: державна власність приватизувалась, приватний сектор економіки всебічно підтримувався на державному рівні інвестиціями, законодавчою і податковою базою. Проводилася жорстка фінансова політика по зниженню рівня інфляції, боротьбі з корупцією, тіньовим капіталом.

Переорієнтуванням виробництва зі стратегії розвитку імпортозамінної на експортоорієнтовану. Багато країн, що розвиваються, раніше щільно залежали від кон'юнктури світового експорту, бо виробляли обмежений перелік експортних товарів, і водночас жорстко залежали від імпорту бага-точисельної групи товарів. У даний час вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду монофункціональних у поліфункціональні, що дало можливість, зокрема, встояти під час азіатської фінансово-економічної кризи 1997 -- 1998 рр.

Економічний підйом у країнах третього світу сприяв росту загального і душового ВВП країн, що розвиваються, а це, у свою чергу, стимулювало внутрішні інвестиції і внутрішній ринок.

ТНК і їхні філії контролюють значну частину експорту країн, що розвиваються. Найбільші ТНК монополізували світовий ринок і розділили його на окремі сегменти, контрольовані країнами "золотого мільярда" -- СІЛА, Японією, Великою Британією і ФРН.

Промислова революція в країнах, що розвиваються, в основному здійснювалася через розвиток галузей, що виробляють промислові товари короткострокового і середньострокового користування. Галузі промисловості, що виробляють товари тривалого користування і товари виробничого призначення, стали розвиватися пізніше -- при наявності відповідної економічної бази.

Істотною виявилася роль держави і державного сектора в економіці. У багатьох країнах третього світу була реалізована концепція етатизму -- широкомасштабного втручання держави в економіку, націоналізації промисловості й інфраструктури, державний контроль за цінами, курсом валют, зовнішньою торгівлею, промисловістю.

Ця модель розвитку виправдала себе в країнах, де при владі знаходилася ерудована еліта, що зуміла сконсолідувати сили і засоби в інтересах суспільства. Прикладами тому -- Сінгапур, ОАЕ, Тайвань і Кувейт. У ряді великих за розміром країн, що розвиваються, які володіли значними природними, економічними і фінансовими можливостями для економічного розвитку, модель етатизму призвела до корупції. Тому на сучасному етапі країни, що швидко розвиваються, в основному реалізують іншу -- неоліберальну модель розвитку.

Ця модель розвитку широко застосовувалася в країнах Латинської Америки (ЛА). Протягом останніх 20-30 років усі країни ЛА використовували модель, розроблену в 50-ті роки експертами Економічної комісії для Латинської Америки і Карибського басейну. Автори моделі "периферійної економіки" запропонували здійснити структурні перетворення по формуванню імпортозамінної індустріалізації. При цьому особлива роль приділялася розвитку економічної інтеграції і регіонального співробітництва.

Головну роль у реалізації цієї моделі повинна була відіграти держава, як регулятор макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала можливість у ЛА розвивати нові виробництва і підтримувати достатньо високі темпи економічного росту.

Починаючи з 70-х років, країнами здійснювалися спроби подолання депресії і забезпечення економічного росту, але вони не були спрямовані на кардинальні зміни, а мали характер коригування з метою стабілізації економічної ситуації і стримування спаду виробництва. У 90-х роках була запропонована нова модель -- "Вашингтонський консенсус", вона була підтримана МВФ і рекомендована також всім країнам із перехідною економікою. Стосовно до країн ЛА ця модель зводилася до такого:

Бюджетна дисципліна. Дефіцит бюджету не повинен перевищувати резерви, що дозволяють профінансувати його без росту інфляції. Дефіцит по поточних статтях (без урахування відсотка виплати за боргами) варто стримувати на рівні 3% ВВП і не більше.

Пріоритети державних витрат. Витрати повинні бути переорієнтовані зі сфери політичної (управління, оборона, амбіційні проекти) у сферу економічну -- базові галузі, охорона здоров'я, освіта, інфраструктура.

Податкова реформа. Зниження податкових ставок і розширення податкової бази із застосуванням прогресивної шкали оподатковування.

Фінансова лібералізація. Відмова від пільгових умов кредитування "привілейованих" позичальників. Розвиток ринкових механізмів регулювання процентних ставок.

5. Обмінні курси. Застосування єдиного обмінного курсу, його рівень повинен стимулювати швидкий зріст нетрадиційного експорту.

6.Лібералізація торгівлі. Зменшення митних тарифів до 10% .

7.Прямі іноземні інвестиції. Усунення бар'єрів для залучення ПІІ, створення умов для конкуренції на внутрішньому ринку між іноземними і національними фірмами.

8. Приватизація. Державні підприємства повинні бути приватизовані.

9.Держрегулювання. Уряд повинен переглянути закони і постанови, що жорстко обмежують конкуренцію або діяльність нових господарських суб'єктів.

10.Права власності повинні бути захищені законодавчо і поширюватися в тому числі і на неформальний сектор.

Перші позитивні результати впровадження цієї моделі були отримані в Аргентині і Бразилії. В інших країнах -- Болівія, Гайана, Гватемала, Гондурас, Парагвай, Перу в ході реалізації стабілізаційних програм, у тій або іншій мірі заснованих на більш жорсткому регулюванні валютного курсу, спочатку відзначалося пожвавлення економіки, розширювалися обсяги кредитування, але це було пов'язано з короткостроковим споживчим бумом, у першу чергу на ринку товарів тривалого користування. Непевність у стабілізації економічного розвитку й очікування чергового витка інфляції сприяли витраті прибутків на споживання, а не на інвестування.

Створивши на першому етапі модель відносної стабілізації, країни ЛА почали формувати модель соціально-економічного розвитку. Зменшилися розміри прямих податків і збільшилися розміри непрямих. Якщо в країнах ОЕСР вони складали 65% від загальної суми податків, то в ЛА -- 25% . Зменшилися державні витрати. Для країн ЛА характерна парадоксальна ситуація, коли, з одного боку, держава спричиняла надмірний вплив на всі сфери економіки, а з іншого, -- була надзвичайно слабкою і не могла ефективно реалізовувати свої функції, оскільки знаходилася під впливом різноманітних політичних і економічних еліт. При цьому вона була змушена брати на себе не властиві їй функції і нездійсненні зобов'язання, потопаючи в корупції і затягуючи країну в боргову яму.

Одним з основних позитивних наслідків стала швидка лібералізація зовнішнього сектора економіки і зовнішньої торгівлі. Знизився рівень митних тарифів, зменшилося число рівнів митного захисту.

Країни, що розвиваються, дуже сильно відрізняються за рівнем продуктивності праці. Найвищий він у нових індустріальних країнах, нижчий -- у країнах Тропічної Африки. Але навіть в деяких в деяких країнах з динамічною економікою, наприклад, в Індії він ще далекий від світового рівня продуктивності.

Основні економічні проблеми

Модель наздоганяючого розвитку, має явні хиби: прагнення забезпечити свою економіку одними промисловими товарами, неминуче викликає необхідність імпорту інших товарів і засобів їх виробництва. Щоб задовольнити ці все зростаючі потреби, необхідно постійно збільшувати експорт або брати кредити. Розширення експорту, починаючи з 50-х років, виявилося проблематичним, тому що світові ціни на сировину і сільськогосподарську продукцію постійно падають за рахунок застосування в розвинутих країнах енерго- і матеріалозберігаючих технологій. Це призвело до росту зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, і збільшенню залежності від нових видів імпорту.

Хронічне відставання експорту країн, що розвиваються, від потреб в імпорті особливо гостро проявилося під час енергетичної кризи 70-х років. У зв'язку з багаторазовим зростанням цін на нафту в країнах, не забезпечених цією сировиною, різко скоротився імпорт інших видів товарів, знизилися обсяги промислового виробництва, виріс товарний і грошовий дефіцит. Це викликало інфляцію, спад виробництва, зростання зовнішньої заборгованості. Коли ціни на нафту на світовому ринку стабілізувалися, то накопичені борги й економічні проблеми стали стримувати темпи розвитку країн. Так за 1952-1970 рр. питома вага країн, що розвиваються, у світовому експорті знизилася з 33 до 19 % .

Уникнули економічного спаду лише ті країни, що до цього часу зуміли диверсифікувати свою економіку за рахунок промислового виробництва. Це Південна Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг. Темпи їхнього промислового росту з 70-х років були вище не тільки країн, що розвиваються, але в більшості розвинутих, за що вони стали називатися чотирма "драконами" Південно-Східної Азії. Порівняно швидко оправилися від кризи і такі країни, як Таїланд, Малайзія, Індонезія, на дешеві трудові ресурси котрих стали з 70-х років орієнтуватися "дракони" Південно-Східної Азії.

У міжнародному поділі праці також виділилася високими темпами розвитку ще одна досить різнорідна група країн, економіка яких розвивалася високими темпами з різних причин: Індія -- за рахунок значного природно-ресурсного потенціалу й акценту на розвиток національної важкої промисловості; Туреччина -- за рахунок своєчасного використання спаду виробництва в країнах СНД; Пакистан -- за рахунок економічної допомоги США, що значно збільшилася під час присутності в сусідньому Афганістані радянських військ; Шрі-Ланка -- за рахунок розширення експорту чаю.

Здійснення деколонізації економіки, аграрних реформ, імпортозамінної та експортоорієнтованої індустріалізації, створення економічної і соціальної інфраструктур, налагодження й удосконалювання моделей макроекономічного регулювання, мобілізація національних ресурсів, а також широке залучення капіталу, досвіду і високих технологій розвинутих країн, сприяло модернізації соціально-економічних структур периферійних країн. При цьому даний процес охопив не тільки "тигрів" ПСА, але й ряд великих країн -- Мексику, Індію, Бразилію, Індонезію та ін. Це викликало значне прискорення динаміки і слаборозвинених країн. Якщо приріст їх ВВП на душу населення в 1900-38 рр. складав 0,4-0,6%, то за 1950-99 рр. -- 2,6-2,8 %.

За період із 1800 по 1998 роки абсолютний розмір розриву між розвинутими і країнами, що розвиваються, виріс у 50 разів.

З 80-х років вперше в історії розвитку периферії проявилася тенденція скорочення розриву між розвинутими і країнами, що розвиваються. Темпи щорічного приросту ВВП за 1991-2000 роки по розвинутих країнах склали 2,2%, а по країнах, що розвиваються, -- 5,0 % . У той же час, якщо в розвинутих країнах у повоєнний період посилилися процеси конвергенції -- зближення рівнів розвитку, то в країнах, що розвиваються, продовжилося розшарування країн за рівнем розвитку: до розвинутих наблизилося 27 країн, а слаборозвиненими стали вважати 60.

Для більшості країн Азії економічний зріст був викликаний виходом із фінансової кризи в ПІК. У Латинській Америці уповільнення темпів розвитку пов'язано з наслідками валютної кризи в Бразилії і промисловим спадом в Аргентині. Найближчим часом цей спад буде усунутий за рахунок зовнішньої торгівлі, поліпшення загальної кон'юнктури ринку і пожвавлення туризму.

Збереження за країнами, що розвиваються, репутації "сировинних придатків" або "бананових республік" згодом ще більш гостро позначиться на зниженні темпів їхнього росту через несприятливу кон'юнктуру світовому ринку: на сільськогосподарському ринку стабільно відзначається перевищення пропозиції над попитом і далі ця тенденція буде зберігатися. Подальше впровадження матеріало- і енергозберігаючих технологій знижує попит на сировину для промисловості.

Країни, що розвиваються, не мають достатніх коштів для проведення наукових досліджень і впровадження новітніх досягнень науки і техніки. Вони змушені або купувати не зовсім нові технології, або постійно перебувати в становищі наздоганяючих, що також ніяк не сприяє їхньому розвитку і скороченню розриву між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються.

Рівень науково-технічного прогресу в цих країнах стримується також за рахунок людського потенціалу. Тут відзначається вузька кваліфікація кадрів, висока неписьменність, у тому числі функціональна, що унеможливлює швидкий перехід на високі технології. Крім цього, висока народжуваність постійно випереджає темпи економічного росту. ВВП на душу населення, при відносному зростанні виробництва, все одно падає. У даний час у країнах, що розвиваються, мешкає 4,8 млрд. людей, а до 2025 року очікується 7,8 млрд.

Низький рівень інтенсифікації сільськогосподарського виробництва як однієї з головних сфер зайнятості і джерела їжі більшості країн, що розвиваються, продовжує істотно залежати від погодних умов і стримує розвиток країн.

Слабкий рівень розвитку інженерної, соціальної і ринкової інфраструктур, низький рівень освіти й охорони здоров'я, нерозвиненість або слабка розвиненість транспортної, телекомунікаційної, фінансової інфраструктури, зародковий рівень комп'ютеризації стримує приток іноземних інвестицій як одного з джерел росту.

Постійно виникаючі внутрішні і зовнішні конфлікти, процвітання наркобізнесу, торгівлі зброєю і людьми, підтримка світового тероризму, розквіт тіньової економіки, відмивання "брудних грошей" знижують привабливість країн для солідного довгострокового значного і середнього бізнесу, що в черговий раз призводить до залучення цих країн у бізнес дрібних ділків, що роблять швидкі гроші за рахунок сумнівних фінансових операцій.

Структура економіки. Характеристика основних її галузей

Значні зміни за роки незалежного розвитку стались у галузевій структурі економіки країн, що розвиваються. Істотно змінилися пропорції між основними секторами народного господарства, виникли нові, сучасні галузі індустрії. Серед головних тенденцій, які характеризують динаміку макроекономічних пропорцій країн, що розвиваються, треба назвати зменшення питомої ваги у ВНП сільського господарства, збільшення питомої ваги галузей обробки і сфери послуг.

Розвиток промисловості посів провідне місце в економічній політиці країн, що розвиваються, уже з перших років після звільнення від колоніального гніту. Незважаючи на різницю у формах і методах здійснення, індустріалізацію розглядають тут як головний засіб ліквідації відсталості.

Історично першою моделлю індустріалізації країн, що розвиваються, стало імпортозаміщення. Переважна більшість країн після здобуття незалежності зорієнтувалася на розвиток місцевої промисловості, яка заміщувала імпорт. Обмежуючи доступ іноземних товарів на місцевий ринок високим митом, контингентуванням імпорту, застосуванням цільових державних замовлень, надаючи значні пільги, субсидії національним підприємцям, які випускають продукцію, що замінює імпорт, ці країни знизили частку імпортних товарів на своєму ринкові. Така політика сприяла зростанню промислового потенціалу, структурним зрушенням в економіці. Проте поступово виявилися її значні негативні наслідки. Протекціонізм і штучний захист місцевих підприємств від конкуренції зумовили консервування їхньої відсталості, низьку ефективність, невисоку якість продукції. Зменшуючи імпорт кінцевої продукції, імпортозаміщення не тільки не скоротило, а навіть збільшило постачання проміжних товарів (компонентів, напівфабрикатів). В окремих країнах така політика в крайніх її формах була результатом орієнтації лише на власні сили, недооцінки світового ринку.

Оскільки імпульси зростання такої політики прямо-пропорційно корелювалися з обсягом внутрішнього ринку, першими відчули її обмеженість і суперечності малі та середні країни. Не випадково вже наприкінці 60-х років деякі держави Східної Азії почали відходити від імпортозаміщення й поступово дбати про зростання експортного сектора. До середини 80-х років більшість країн, що розвиваються, відмовилася від імпортозаміщення, проголосивши стратегію так званої експортної орієнтації, яка означає стимулювання місцевого виробництва, орієнтованого на експорт. У той час, коли деякі країни, що розвиваються, роблять лише перші кроки по цьому шляху, інші вже досягли значних успіхів. НІК Азії, наприклад, створили динамічний експортний сектор, заповнили ніші у МПП, потіснивши навіть провідні промислові держави. Важливим результатом процесу індустріалізації стало підвищення питомої ваги переробної промисловості у ВНП. Ця галузь стала однією з найбільш швидкозростаючих.

У самій переробній промисловості також стались істотні зрушення. Якщо у перші десятиріччя після колоніального розвитку індустріалізація охопила насамперед легку й харчову промисловість, то із середини 70-х років дедалі більший акцент став робитися на розвиток сучасних галузей важкої промисловості: машинобудування, електроніки, нафтохімії, металообробки. Та лише невеликій групі країн вдалося створити галузі, які виробляють знаряддя праці (Бразилія, Мексика, Індія, Туреччина, країни Південно-Східної Азії та ін.). Незважаючи на успіхи промислового авангарду країн, що розвиваються, новий етап НТР ставить і перед ними (не кажучи вже про більшість інших країн, які розвиваються) дуже складні проблеми адаптації до новітніх структурних зрушень.

Хоча питома вага видобувної промисловості у ВНП країн, що розвиваються, в останні роки знизилась, вона, як і раніше, відіграє важливу роль у відтворенні багатьох з них. На країни, що розвиваються, припадає 2/3 світового виробництва олова, 1/3 нікелю й міді, тут видобувається 2/3 бокситів, 2/5 залізної та 1/4 цинкової руди. Значне місце посідають ці країни й у світовому експорті багатьох видів сировини.

Ще в колоніальний період в Азії, Африці, Латинській Америці було створено галузі гірничовидобувного сектора, де діяли іноземні компанії. У 70-х роках у більшості країн, які розвиваються, націоналізовано активи іноземних компаній у сировинних галузях.

Одним із напрямів індустріалізації багатих на ресурси країн стало створення галузей, що переробляють сировину для наступного вивозу напівфабрикатів і готових виробів (наприклад, розвиток нафтохімії, металургії, деревообробної промисловості й т. ін.).

У 80- 90-х роках у зв'язку з переходом розвинутих країн з ринковою економікою до ресурсозберігаючих технологій відносне значення гірничовидобувного сектора країн, які розвиваються, у світовому промисловому виробництві зменшилося. Ціни на енергоносії і деякі інші види сировини значно впали. Поряд із зменшенням відносної залежності розвинутих країн від мінеральних ресурсів афро-азіатських та латиноамериканських країн спостерігається й інша тенденція - зростання споживання сировинних ресурсів всередині самих країн, що розвиваються, у зв'язку з індустріалізацією.

Таким чином, хоча гірничовидобувна промисловість країн, які розвиваються, історично зорієнтована передусім на зовнішній ринок, вона дедалі істотніше впливає на структурну перебудову їхніх національних економік, сприяє зміцненню міжгалузевих зв'язків.

Однією з найважливіших галузей народного господарства афроазіатських і латиноамериканських країн є сільське господарство. У більшості цих країн аграрний сектор служить основою матеріального виробництва й істотно впливає на нагромадження, темпи і пропорції економічного розвитку. Незважаючи на зниження за останні десятиріччя частки сільського господарства у ВНП, ця галузь, як і раніше, є важливою галуззю матеріального виробництва у багатьох державах, особливо африканських та азіатських. Наприклад, у половині африканських країн на сільське господарство припадає більше 30% ВНП. В азіатських країнах цей показник становить 25-30%. В аграрному секторі країн, що розвиваються, зайнята більшість працездатного населення. В усіх африканських країнах (крім Алжиру, Беніну, Конго, Лівії, Маврикію), наприклад, більше половини населення працює у сільському господарстві. Сільське господарство є водночас найбільш відсталою галуззю в економіці цих країн. Відсталість сільського господарства виявляється і в надзвичайно низькій продуктивності праці в цій галузі, у її слабкій механізації, хімізації. За деякими даними, на країни, що розвиваються, припадало лише 1/10 світового тракторного парку й 1/20 зернозбиральних комбайнів. Загальна кількість тракторів у цих країнах у шість разів, а зернозбиральних комбайнів - у 15 разів менша, ніж у розвинутих державах. На одиницю площі в країнах Азії, Африки, Латинської Америки вносилось у п'ять разів менше добрив, ніж у розвинутих країнах з ринковою економікою.

У більшості країн, які розвиваються, сільське господарство розвивається поки що екстенсивним шляхом на базі відсталої агротехніки. Проте вже із середини 60-х років деякі з них під впливом НТР поступово переходять до інтенсифікації сільського господарства. Цей процес, який отримав назву "зелена революція", характеризується поширенням високоврожайних гібридних сортів пшениці, рису, кукурудзи, застосовуванням добрив, використанням нової техніки й технології обробітку ґрунту, поширенням штучного зрошення. Розпочали проводити "зелену революцію" деякі країни Латинської Америки, Південної і Південно-Східної Азії, зокрема Мексика та Філіппіни.

Незважаючи на поширення нових високоврожайних сортів, застосування прогресивної агротехніки, у багатьох державах "зелена революція" має ще локальний характер. Вона не стала надбанням широкої маси селянських господарств. Значна частина дрібних сільськогосподарських виробників веде своє господарство на відсталій технічній базі й залишається осторонь від цих досягнень.

Відсталість сільського господарства країн, що розвиваються, швидке зростання населення - ці та деякі інші фактори визначили різке загострення у 80- 90-х роках продовольчої проблеми у зазначених державах. У багатьох з них останнім часом темпи приросту населення перевищували темпи приросту продовольства. Як наслідок цього, наприклад, у 80-ті роки Африка перетворилась на світовий центр голоду. Ситуація особливо загострилась у першій половині 80-х років, коли небачена за масштабами посуха вразила сільське господарство африканського континенту. І хоча у подальшому продовольча ситуація дещо поліпшилась. Розв'язання продовольчої проблеми пов'язане не тільки зі створенням техніко-економічних умов для розвитку сільського господарства, впровадження досягнень НТР, а й, що не менш важливо, із створенням соціально-економічних умов для швидкого розвитку аграрного сектора, тобто з проведенням глибоких аграрних реформ.

Інтегрованість у світову економіку

Основними зовнішніми чинниками для країн, що розвиваються, залишаються: зовнішня торгівля, іноземні інвестиції, іноземні кредити, впровадження передових технологій, підготовка національних кадрів.

Зовнішня торгівля продовжує відігравати вирішальну роль у визначенні міри успішності національних економік. При сприятливій кон'юнктурі світового ринку країни одержують додаткову можливість закуповувати для себе необхідну продукцію виробничого і споживчого призначення і навіть вкладати кошти в розвиток імпортозамінних та експортоорієнтовних виробництв. Несприятлива кон'юнктура світового ринку енергоносіїв, зерна, металів або чогось іншого відразу ж знижує купівельну спроможність більшості країн, що розвиваються, і затягує їх у чергову боргову яму зовнішніх запозичень.

Іноземні інвестиції завжди грали важливу роль у розвитку економіки країн, що розвиваються. Спочатку це були залізниці, морські й авіаційні порти, автостради. Потім концесії з розробки корисних копалин і лісових ресурсів, пізніше -- матеріаломісткі й екологічно шкідливі виробництва: виплавка чорних і кольорових металів, нафтопереробка, виробництво мінеральних добрив, целюлозно-паперова промисловість, що згодом розширилися за рахунок трудомістких і навіть деяких наукомістких галузей.

У країни, що розвиваються, виріс приплив прямих іноземних інвестицій (ПІІ): їхня питома вага у світовому обсязі зросла із 12-14% у 1988-90-х роках до 36-38% у 1999 р. і склала 166 млрд. дол. у 1998 році. Проте розподілені ці інвестиції по країнах вкрай нерівномірно: 90% припадає на 20 країн.

Найбільш привабливими для ПІІ є НІК Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Обсяг ПІІ в країни АТР склав 85 млрд дол. На країни Африки припадає усього 8,3 млрд. дол. (це менше, ніж у Сінгапурі). Якщо в Малайзії середньо-душовий показник ПІІ складає 223 дол., то в Тропічній Африці це менше 5 дол. Значні обсяги інвестицій ідуть у галузі, що не мають пріоритетних інтересів для країн, що розвиваються.

Основними інвесторами є ТНК. У даний час близько 60 тисяч ТНК мають розгалужену мережу філій і дочірніх компаній у країнах Нового і Старого Світу, контролюючи більше 60% обсягу продажів наукомісткої продукції, близько 80% фінансових ринків. Інтереси ТНК не завжди збігаються з інтересами сторони, що приймає, а часто і суперечать їм, оскільки уряди країн, що приймають, зацікавлені в стимулюванні національного розвитку, тоді як ТНК у першу чергу орієнтуються на підвищення конкурентоспроможності своєї продукції на світовому ринку. Проте, в останні роки урядам багатьох країн, що розвиваються, шляхом переговорів вдалося реінвестувати частину прибутків ТНК у жнттєво важливі для даних країн галузі господарства і збільшити обсяг одержуваних податків.

Не менш важливе значення має розширення внутрішнього попиту. За рахунок цього в Таїланді забезпечено 86% приросту ВВП, в Індії -- 96% . Успішний розвиток внутрішнього імпортозамінного та імпортоупереджуючого ринків багато в чому залежить від створення сприятливих умов для функціонування багаточисельних дрібних і середніх підприємств.

Іноземна фінансова допомога надходить у країни або у вигляді довгострокових пільгових кредитів під гарантії держави і нерідко списується, або у вигляді державних грантів. Ця допомога може реалізовуватися в різних формах: підготовка спеціалістів у вузах розвинутих країн, підготовка спеціалістів у самій країні, надання кредитів у вигляді товарів або технологій, надання грошових сум через світові банки і т. д. Проте, це з одного боку, дає якусь можливість для розвитку на даному етапі, а з іншого боку, збільшує економічну і політичну залежність від країн-донорів. До того ж виплата кредитів і відсотків за ними для багатьох країн складає 30 і більше відсотків від їх щорічного ВВП.

Впровадження передових технологій у країнах, що розвиваються, зустрічає багато об'єктивних труднощів: як правило, розвинуті країни не зацікавлені в переданні новітніх технологій і створенні для себе конкуренції. Часто новітні технології в ряді країн, що розвиваються, (наприклад, розширення мережі Інтернет) не можуть бути застосовані через відсутність відповідної бази. Для більшості країн морально застарілі технології розглядаються ними як нові, тому що раніше вони в країні не використовувалися. Передання технологій проходить декількома шляхами: через підготовку національних кадрів, будівництво наукомістких підприємств, залучення до наукових розробок національних наукових кадрів.

Підготовка спеціалістів для країн, що розвиваються, створює основу для майбутнього розвитку економіки, але в той же час сприяє вимиванню і "відпливу розуму" у розвинуті країни. Рівень неписьменності в більшості країн, що розвиваються, залишається вкрай високим і налагодження системи освіти буде служити важливим чинником подальшого їхнього розвитку.

У 2000 р. у країнах, що розвиваються, було в основному подолано наслідки фінансової кризи 1997 -1998 рр. Темпи росту ВВП цих країн становили 6,3% , що вище середнього рівня за попередні 10 років. Частка країн, що розвиваються, у сукупному обсязі світового ВВП складала 22,6%, у світовій торгівлі -- 33,4% (також найвищий показник за останні 10 років). В той же час інвестиційна привабливість залишається на найнижчому рівні.

ВИСНОВОК

До країн, що розвиваються, належать молоді політичне незалежні держави Азії, Африки та Латинської Америки, які досягли національної незалежності, державного суверенітету після другої світової війни, а також країни (в основному2 латиноамериканські - Аргентина, Бразилія, Мексика та ін.; азіатські - Непал, Таїланд та ін.; африканські - Єгипет, Ліберія), які хоча і досягли державної незалежності раніше або відстояли її, проте в економічному та політичному аспектах мають багато спільного з молодими країнами, що визволилися.

Отже, традиційне розуміння поняття "країни, що розвиваються", засноване на їхньому генетичному походженні. В Азії налічується 39 таких країн, серед яких 28 досягли політичної незалежності після другої світової війни. До азіатських країн, що розвиваються, належать усі держави ринкової підсистеми світового господарства, за винятком Японії та Ізраїлю, які є високорозвинутими країнами. В Африці знаходяться 52 країни, що визволилися, причому 49 з них належать до молодих незалежних держав, які досягли суверенітету в 60-70-і роки. В цілому на континенті до країн, що розвиваються, належать усі, крім ПАР. Латинська Америка представлена 33 країнами, що розвиваються, з яких 17 досягли державної незалежності після другої світової війни. В Океанії розташовано 9 країн, що розвиваються. В усій цій особливій групі країн світового господарства проживає понад половини населення Землі, і вони займають понад 60 відсотків території держав земної кулі.

Країни, що розвиваються, в традиційному їх розумінні мають спільні економічні риси: особливе місце у світовому господарстві. Особливість ця двояка. По-перше, ці країни виникли на периферії ринкової системи світового господарства; по-друге, в більшості з них товарні форми господарювання нерозвинені або слабкорозвинені; відсталість розвитку продуктивних сил. В економіці багатьох країн переважають відстале сільське господарство, гіпертрофований розвиток експортного сектора, немає сформованого національного господарського комплексу; соціально-економічна відсталість. Вона виявляється в специфічній багатоукладності, якій притаманне переважання нетоварних форм господарювання. Оскільки ця риса властива виробничим відносинам у цих країнах, вона є визначальною для подальшого розвитку економічної системи; низький життєвий рівень для відносно широких верств населення як прямий наслідок усіх попередніх соціально-економічних ознак країн, що розвиваються.

Значні зміни за роки незалежного розвитку стались у галузевій структурі економіки країн, що розвиваються. Істотно змінилися пропорції між основними секторами народного господарства, виникли нові, сучасні галузі індустрії. Серед головних тенденцій, які характеризують динаміку макроекономічних пропорцій країн, що розвиваються, треба назвати зменшення питомої ваги у ВНП сільського господарства, збільшення питомої ваги галузей обробки і сфери послуг.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Бережна Г. В., Досвід трансформації фінансових систем НІК Східної Азії для України, Держава та регіони 2008 №6, с 22-31.

Грабинський І. М. Сучасні економічні системи: Навч. Посібник. - Львів Інтереко, 1997. - 176с.

Економіка зарубіжних країн: Навч. посібник/ За ред. Ю. Г. Козака, В. В. Ковалевського, К. І. Джепішевського.- Київ: ЦУЛ, 2003.-352с.

Кудьчинськи Б., Сучасні економічні системи: Навч. Посібник. - Львів, Афіша. - 179 с.

Леоненко П. М., Сучасні економічні системи: Навч. Посібник. - К.: Знання, 2006. - 429 с.- (Вища освіта ХХІ століття).

Солонінко К. С., Міжнародна економіка: Навч. Посібник. - К: Кондор, 2008. - 328с.