Характеристика видів економічної політики

Характеристика видів економічної політики

План

Вступ

1. Економічна політика, цілі та засоби

2. Види економічної політики та їх характеристика

2.1. Фіскальна політика держави

2.1.1 Податки

2.1.2 Бюджетно-податкова політика

2.1.3 Автоматичні стабілізатори та дискреційна стабілізаційна політика

2.1.4 Державний бюджет та бюджетне обмеження

2.2 Монетарна політика

2.3 Інноваційна політика держави

2.4 Зовнішньоекономічна політика держави

2.5 Інші види економічної політики

3. Особливості сучасної економічної політики в Україні

Тест

Література

Вступ

На даному етапі становлення нашої країни необхідна підтримка вітчизняного виробника, інвесторів, які прагнуть допомогти Україні, фізичних осіб, які є жителями цієї країни. Як ми знаємо з економічної теорії для функціонування держави необхідно дотримуватися кілька умов. Це виробництво, торгівля, мирне співіснування і звичайно ж зняття податків з своїх громадян і підприємців. Та треба пам'ятати, що великі податки приводять до занепаду економіки, погіршення матеріального і морального становища її мешканців.

В умовах ринкових відносин та насамперед в перехідний до ринку період податкова система є одним з найважливіших економічних регуляторів, основою фінансово-кредитного механізму державного регулювання економіки.

На теперішній час, враховуючи специфічні особливості економіки та традицій, Україні необхідно провести глибоку податкову реформу, створити таку податкову систему, яка реально стимулювала б економічну діяльність , захищала б інтереси держави - це не тільки захист бюджету, але й захист інтересів підприємств.

Для цього треба налагодити, в першу чергу, економічну систему - щоб вона була “прозорою”, тобто, щоб не було ніяких можливостей зловживань (на рівні державного бюджету) та “перекачування” капіталу за межі країни. В інакшому разі, зміцненню економіки не допоможе навіть і податкова реформа. Поступлення в бюджет тільки зменшаться, бо підприємства, навіть при низьких ставках податку, не будуть виходити з тіньової економіки через недовіру непостійному та незрозумілому податковому законодавству. Треба діяти таким чином, щоб викликати довіру у людей. А люди, в свою чергу, вкладали б капітал в українську, а не зарубіжну економіку, і фіскальна політика України стане основним джерелом наповнення бюджету.

1. Економічна політика, цілі та засоби

Економічні функції сучасної держави реалізуються через її економічну політику. Нова історія економічної політики бере свій початок від епохи становлення підприємницького ладу і первісного нагромадження капіталу. Меркантилізм був першою науково обґрунтованою концепцією економічної політики нової держави, В основу цієї концепції покладено ідеї розширення втручання держави в господарські справи, процеси виробничого відтворення.

Меркантилізм як політика забезпечував доступними у свій час для держави засобами сприяння розвитку тих галузей економіки, які займали домінуюче становище в народному господарстві. Він покладав на державу функції сприяння обробній промисловості, турботу про шляхи сполучення, митну і колоніальну політику, зовнішню торгівлю, експортні галузі, які забезпечували надходження в країну золота. Ці галузі держава брала під свій контроль.

Згодом політика меркантилізму стала гальмом розвитку економіки. Концепція меркантилізму була замінена на концепцію фізіократів, що ґрунтувалася на ідеях свободи торгівлі, обмеження втручання держави в економіку. Економічна політика фізіократів ґрунтувалася на вимогах розвитку конкуренції. Головний постулат цієї політики полягав у тому, що економіка має розвиватись на засадах так званого природного права.

Згодом такий курс трансформувався в економічну політику підтримки вільної конкуренції на основі ідей школи класичної політичної економії. Економічна політика, яку пропонували теоретики класичної школи, ґрунтувалася на постулаті, що приватний інтерес завжди збігається із інтересом суспільним. Головне завдання суспільства - це зростання багатства. Тому державі не треба втручатися у справи приватного виробника. Так народилась догма невтручання держави в економіку. На практиці інтереси багатих верств і суспільства в цілому не збігалися. Держава, реалізуючи економічну політику класичної школи, взяла під свій захист лише багатих. Відомий економіст того часу С. Сісмонді, критикуючи класичну школу, розпачливо писав: "Невже багатство - все, а люди - нічого?". Найрішучішими критиками класичної школи були соціалісти - утопісти, а згодом марксисти.

Уже в XIX ст. повною мірою виявляються недоліки приватногосподарської діяльності в багатьох галузях економіки. Поряд із зростанням багатства, яке сконцентрувалось в руках обмеженого кола людей, масовими стали злидні, голод, безробіття та пауперизм. Суперництво між соціальними верствами переросло у так звану класову боротьбу. Політична ситуація в багатьох країнах стала нестабільною. Економічна політика, заснована на ідеях класичної школи, поступово вичерпує свій потенціал. Розпочинається процес передачі ряду галузей економіки в управління державою.

В XX ст. в окремих країнах, де до влади прийшли марксисти тоталітарного напряму, відбулося повне одержавлення економіки.

Два протилежних підходи щодо економічної політики держави, один з яких ґрунтується на ідеях розширення державного втручання в економіку, а другий - на обмеженні її ролі в цій сфері, і сьогодні в центрі дискусій навіть у розвинутих країнах. Прихильники кейнсіанських і неокейнсіанських концепцій виступають за посилення регулюючої ролі держави в економічній сфері. Їхні противники - представники .неокласичного та монетаристського напрямів - закликають до обмеження її втручання в господарські процеси. Сформувався компромісний напрям так званого неокласичного синтезу. Час від часу бере гору та чи інша, хоч і модифікована, модель економічної політики держави.

Механізм взаємозв'язку політики держави з економікою сьогодні досить складний. Економіка як реальний базис суспільства, як система історично зумовлених виробничих відносин багато в чому визначає політику держави. Соціальна структура постіндустріального суспільства складна і строката. Інтереси всіх соціальних верств сьогодні відображаються в діяльності і захищаються багатьма політичними партіями, профспілками, суспільними організаціями. Через їх посередництво економічні інтереси різних соціальних верств інтегруються в політичну систему суспільства, впливають на характер рішень, у тому числі й економічних, що приймаються державною владою. Так визначаються основні напрями економічної політики держави, галузі бюджетного фінансування, системи і розміри податків, соціальні програми, масштаби державного втручання в економіку.

Економічна політика держави, її економічні функції формуються сьогодні в результаті складного механізму взаємодії та боротьби інтересів різних верств населення. Така політика є результатом певного консенсусу цих інтересів, їх рівнодіючою силою. Функція держави як інструмента реалізації класових економічних інтересів обмежується, все більше поступаючись її загальноекономічним і загальносоціальним функціям. Керуючись пріоритетами забезпечення соціальної стабільності, держава може проводити економічну політику навіть всупереч сьогоденним інтересам панівних верств населення звичайно на певному відрізку часу. Сучасна діалектика економіки і політики є основою для формування інститутів правової держави.

Цілі економічної політики можуть узгоджуватися демократично, пошуками компромісу в процесі зіткнення і поєднання інтересів різних суспільних груп. Але для такого узгодження необхідно мати розвинені інститути демократії. Іншим способом узгодження інтересів є авторитарне прийняття рішень щодо цілей економічної політики. Здавалось би, демократичне прийняття рішень - це завжди добре, а авторитарне - погано. Проте, виявляється демократичний спосіб нерідко має суттєвий недолік: він хибує на так званий "перерозподільний ефект", коли в результаті намагання задовольнити одночасно всіх втрачається практична значущість певних кроків, заходів економічної політики. Окрім того, якщо демократичні рішення приймаються більшістю голосів, то інтереси меншості часто-густо взагалі не враховуються. І в цьому разі стирається відмінність між демократичними і авторитарними: адже і в першому, і в другому випадках інтереси певних суспільних груп при формуванні економічних цілей можуть виявитись проігнорованими.

Засоби економічної політики.

Для характеристики засобів економічної політики можна застосувати різні критерії. Наприклад, критерії часу. Помічено, що засоби короткотермінової економічної політики стосуються головним чином сукупного попиту, а довготермінової - пропозиції. І це зрозуміло: адже для того, щоб змінити пропозицію, слід збільшити виробничий потенціал, що передбачає структурну перебудову економіки. Останнє потребує значного часу. Для того ж, щоб змінити попит, достатньо здійснити грошову емісію або змінити ставки податку. При добрій організації для проведення таких заходів не треба багато часу.

Традиційно засоби економічної політики поділяються на економічні і адміністративні. Критерієм такого поділу є безпосередність впливу засобу на мету. При застосуванні економічних засобів у суб'єктів економіки залишається певна свобода вибору, при адміністративних вона виявляється обмеженою.

За всіх відмінностей економічних та адміністративних засобів між ними є дещо спільне: жоден економічний засіб не може здійснитися без адміністративних зусиль - певних законодавчих актів та дій органів виконавчої влади. Наведемо деякі з економічних засобів, розподіливши їх за напрямами економічної політики.

Бюджетно-податкова політика здійснюється через податкові ставки та пільги, розподіл податкових надходжень за рівнями бюджетної системи (місцевим, середнім та центральним), певну структуру витрат, балансування бюджетів тощо.

Заходами грошової політики є норми банківських резервів та міжбанківських кредитів, норми процента за облігаціями та терміни їх випуску, регулювання грошової бази. Завдяки цим заходам досягається збільшення (або зменшення) сукупного попиту, стимулювання (або стримування) виробництва через вплив на кредит та інвестиції тощо.

У межах соціальної політики як засоби використовуються: диференційоване оподаткування доходів, обов'язкове страхування по безробіттю та втраті працездатності, різні види соціальної допомоги. В результаті цих заходів забезпечується необхідний мінімум споживання, перерозподіляються доходи, обмежується безробіття, гарантується здійснення соціальних програм (підтримки сім'ї, забезпечення житлом, підвищення рівня освіченості та культури тощо).

Засобами зовнішньоекономічної політики є податки, проценти за інвестиціями, пільги виробникам, що працюють на експорт, зміни у валютному курсі. Наслідком використання цих засобів може стати стимулювання або обмеження експортних можливостей держави.

До типових адміністративних засобів належать: планування обсягів виробництва та цін для підприємств, через які здійснюється природна державна монополія, антимонопольне регулювання та протидія затуханню конкуренції, розробка державних норм та стандартів (мінімальної зарплати, якості виробів, шкідливих викидів у довкілля), ліцензування експорту, консервування частини національних ресурсів, обмеження виробництва щодо деяких його видів чи на певних територіях.

Мал. 1.1. Структура загальноекономічної політики держави.

2. Види економічної політики та їх характеристика

Табл.2.1. Класифікація видів економічної політики

Ознака	Види економічної політики
1. За об'єктом впливу	Бюджетно-податкова Грошово-кредитна (монетарна) Зовнішньоекономічна Антициклічна Структурна Цінова Інвестиційна Амортизаційна Інноваційна Конкурентна
2. За характером дії	Активна Пасивна Ліберальна Жорстка Консервативна
3. За видом результату	Довгострокова Короткострокова Соціально-спрямована Дискреційна Недискреційна
4. За територіальною ознакою	Загальнодержавна Регіональна Локальна

2.1 Фіскальна політика держави

Фіскальна політика держави - це сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних витрат, направлених на забезпечення повної зайнятості, рівноважного платіжнього балансу та економічного зростання за умов виробництва неінфляційного ВВП.

Основні функції фіскальної політики:

- вплив на стан господарської кон'юнктури;

- перерозподіл національного доходу;

- нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм;

- стимулювання економічного зростання;

- підтримка високого рівня зайнятості тощо.

Основні джерела доходів.

1) Податки.

2) Власні доходи держави від виробничої та інших форм діяльності.

3) Платежі за ресурси, які згідно з діючим законодавством належать державі.

4) Позики у формі державних облігацій.

До фіскальної політики відносяться тільки такі маніпуляції державним бюджетом, які не змінюють кількості грошей в обігу.

2.1.1 Податки

Основним джерелом доходів держави в цивілізованому суспільстві є податки.

Податки за економічним змістом це фінансові відносини між державою та платником податків з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій.

Функції податків.

- Розподільча - перерозподіл вартості створеного ВНП між державою і юридичними та фізичними особами.

- Фіскальна - централізація частини ВНП у бюджеті на загальносуспільні потреби.

- Регулююча - вплив податків на різні сторони діяльності їхніх платників.

Принципи побудови податкової системи.

- Загальність - охоплення податками всіх економічних суб'єктів, які отримують доходи незалежно від організаційно-правової форми.

- Стабільність - високий рівень гарантій того, що передбачені Законом про бюджет доходи будуть отримані у повному обсязі.

- Обов'язковість - примусовість податку, неминучість його сплати, самостійність суб'єкта в його обчисленні та сплаті.

- Соціальна справедливість - встановлення податкових ставок і податкових пільг, які ставлять всіх суб'єктів у приблизно рівні умови і які пом'якшують податковий тягар на низькодоходні підприємства та групи населення.

2.1.2. Бюджетно-податкова політика

Проблеми бюджетно-податкової політики у тому чи іншому зв'язку ми вже торкалися при розгляді "кейнсіанського хреста", моделі IS-LM, моделі Манделла-Флемінга. Але у всіх попередніх випадках вона цікавила нас не як така, а в ролі чинника, який впливає на макроекономічну рівновагу.Тепер же об'єктом нашої уваги є сама бюджетно-податкова політика.

Бюджетно-податкова політика, фіскальна політика - це політика використання державних податків та витрат (видатків) з метою впливу на макроекономічний кругообіг.

Зобразимо цей вплив схематично (схема 2.1):

А

Д С

Схема 2.1. Кругообіг доходів і витрат

Пояснення до схеми 2.1:

1. На схемі зображено кругообіг доходів (верхня частина схеми) і витрат (нижня частина схеми), що здійснюється між підприємствами і домогосподарствами.

2. Доходи, що надходять у розпорядження домогосподарств, є платою їм як власникам ресурсів, за винятком податків. Сукупні витрати (попит), згідно зі схемою, формуються трьома потоками: споживанням домогосподарств, інвестиціями (що є перетвореною формою заощаджень) та державними витратами.

3. Фіскальна політика безпосередньо торкається кругообігу в точках А та Д, тобто коли держава вилучає податки і коли вона збільшує попит на величину державних витрат.

Для відновлення макрорівноваги необхідно, щоб величина того, що тимчасово вилучено з кругообігу,дорівнювала величині того, що повернулося у нього, а саме: T+S=I+G. До фіскальної політики мають відношення податки Т та державні витрати G.

Отже, у фіскальної політики є дві сторони: податкова та видаткова.

У сукупності державних витрат слід розрізняти три елементи: закупки товарів та послуг PG, соціальні трансферти ІТ та проценти по боргах GB. Державні витрати: G=PG+IT+GB.

Закупівля товарів та послуг може бути пов'язана з національною обороною, утриманням транспортної системи, освітою, енергетикою, наукою, системою правосуддя та виконанням службових обов'язків іншими гілками влади, охороною здоров'я, житловим будівництвом тощо. Для того щоб товари і послуги, пов'язані з переліченими видами діяльності, були створені, уряд повинен виступити суб'єктом відносин на ринку факторів виробництва. Так, ним "наймаються" працівники державних освітніх закладів, купується обладнання для державних підприємств. Частково держава виступає суб'єктом відносин на ринку товарів та послуг, коли наприклад, у приватних фірм купуються створені на державне замовлення будівлі або результати науково-технічних розробок.

Соціальні трансферти окремим особам охоплюють: допомогу непрацездатним, пенсіонерам, безробітним, малозабезпеченим тощо.

Процентні платежі пов'язані з позичками (боргом) держави у зв'язку з перевищенням в попередньому періоді витрат над надходженнями. Як і будь-який інший борг, він має повертатися кредиторам з процентом. Їх збільшення або зменшення може одночасно впливати на макроекономічні змінні різними шляхами:

а) безпосередньо - на загальний рівень доходів (через соціальні трансферти;

б) опосередковано (через ринок товарів та послуг) - на загальний обсяг продажу, скорочення запасів і збільшення випуску;

в) опосередковано (через ринок факторів виробництва) при залученні більшого обсягу ресурсів - на доходи власників ресурсів:

Існуючі податки можна класифікувати за різними принципами: об'єктом (податки на доход, прибуток, власність), суб'єктами оподакування, платниками (індивідуальні такорпоративні податки), характером стягування податку (прямі, непрямі).

Прямі податки істотно впливають на ринок ресурсу праці. Адже бажання пропонувати працю безпосередньо залежить від величини доходу, що залишається після оподаткування.

Якщо прямі податки впливають на бажання працювати, тобто на пропозицію праці, то непрямі визначають обсяги загального виробництва та рівень цін.

Можливість поповнити бюджет за рахунок збільшення оподаткування на перший погляд видається досить очевидною. Але в реальності це виявляється не зовсім так. Кожна "данина", у якій би формі вона не стягувалась, зменшує зацікавленість у продуктивній діяльності. Помічено, що до певної межі оподаткування в оподаткованого (підприємця чи робітника) існує зацікавленість у нарощуванні зусиль; після досягнення цієї межі така зацікавленість зменшується і поступово сходить нанівець. Отже, намагаючись збільшити податкові надходження за рахунок збільшення податкових ставок або акцизів, швидко досягається така межа, коли може зменшитись податкова база - отримувані доходи або обсяги реалізації. Наслідком такого зменшення стане скорочення власне податкових надзоджень.

Звідси випливає досить парадоксальний висновок: лібералізація податкової системи може забезпечити збільшення податкових надходжень. Цей ефект був помічений американським економістом Артуром Лаффером і ввійшов в економічну науку під назвою кривої Лаффера.

Крива Лаффера графічно має такий вигляд (графік 1):



100%

Середній B

рівень tb

податко-

вих ста-

вок ta A

tc C

0 Gв GA G

Обсяг бюджетних надходжень

Графік 1 Крива Лаффера

Пояснення до графіка:

1. Крива Лаффера є геометричним місцем точок, кожна з яких демонструє можливий варіант поєднання ставок оподаткування і обсягів бюджетних надходжень.

2. Точка А (екстремум функцій) відповідає тій ставці податку тa, при якій бюджет отримує найбільші надходження (GА).

3. У точці С при податковій ставці tc, що менша за оптимальну, як і в точці В при податковій ставці tb, що більша за оптимальну, бюджет отримує однаково менші надходження.

Крива Лаффера використовується як аргумент на користь лібералізації оподаткування.

У найближчій перспективі перехід до меншої податкової ставки може означати скорочення надходжень до бюджету. Але з часом (крива Лаффера ілюструє довготривалу залежність) відбуватиметься певні зміни. Передусім збільшаться чисті доходи, а отже, зростуть і заощадження. Це спричинить збільшення інвестицій, зростання виробництва, зайнятості, а отже, і збільшення доходів, які є базою оподаткування.

Зростання податкових надходжень під впливом зменшення податкової ставки на графіку кривої Лаффера відображено переходом від точки А до В.

Визначення межі оподаткування є проблемою вкрай актуальною для України. Практика управління економікою впродовж 90-х та 2000-х років засвідчує: намагання уряду поповнити хронічно дефіцитний бюджет не враховують того, що надмірні податки зменшують базу оподаткування і скорочують надходження до бюджету.

Бюджетно-податкова політика, що використовує як головні інструменти податки та державні витрати, може застосовуватися для досягнення таких макроекономічних цілей, як забезпечення повної зайнятості, стримування цін та забезпечення загального добробуту.

Альтернативним до державних витрат засобом фіскальної політики є інший засіб тієї ж таки політики, а саме: більш ліберальне оподаткування. Для врахування дії цього фактора слід розрізняти сукупний попит і доход, що залишається у розпорядженні споживачів після оподаткування. Зрозуміло, що завдяки податкам у споживачів залишається менший доход, а отже, скорочуються і їхні споживчі витрати. Тобто за будь якого обсягу ВНП збільшення податків спричиняє зменшення споживання.

Як відомо, що в межах фіскальної політики держава може вдатись до ще одного засобу: державних трансфертів. Допомога у вигляді трансфертів, безумовно, впливатиме на споживання. Адже трансфери збільшують доход, що лишається в розпорядженні домогосподарств. На перший погляд здається, що кожна одиниця державних витрат на соціальні трансферти збільшує споживання саме на одиницю. Але необхідно враховувати, що домогосподарства розподіляють надходження у вигляді соціальних трансфертів на споживання і заощадження. Отже, трансферти збільшують доход домогосподарств, але те, як вони вплинуть на розмір споживання, залежить від граничної схильності до споживання. Формалізуємо це твердження у такий спосіб:

Y = c'(Y + GФ) + I + Gs, де GФ - соціальні трансферти;

------

незмінна

величина

Gs - витрати держави на товари та послуги.

Продиференціювавши рівняння по GФ, отримаємо мультиплікатор впливу соціальних трансфертів на продукт:

Мy/Gr = c'/1-c' = ДY/ДGФ

Державні витрати, податки, інфляція.

Завищені державні витрати, як занижені податки, можуть ставати причиною цінової нестабільності. В цьому разі сенс фіскальної політики полягатиме у зменшенні сукупних витрат.

Якщо причиною перевищення державних витрат стали надмірні закупівлі товарів та послуг, то для відповіді на питання, на скільки одиниць слід зменшити останні, треба скористатися мультиплікатором Мy/c = 1/(1-c'). Припустимо, що при повній зайнятості можна виробити продукт в обсязі 4000 одиниць. Надмірні сукупні витрати гарантують реалізацію 4400 одиниць. Гранична схильність до споживання с'= 0.8. Щоб визначити, на скільки одиниць необхідно скоротити державні закупки, треба:

ДY 400

G = -------- = - --------- = - 80.

1/(1-c') 1/(1-0/8)

Отже, в даному випадку подолання інфляційного розриву вимагає скорочення державних закупівель на 80 одиниць.

Якщо ж надмірні державні витрати втілились у соціальних трансфертах, то для аналогічних розрахунків користуються іншим мультиплікатором:

 c' 1-c' 0.2

Gt = - Y : ----- = - Y * ---- = - 400 * --- = - 100

1-c' c' 0.8

Отже, для скорочення інфляційного розриву соціальні трансферти треба скоротити на 100 одиниць.

Порівняння впливу двох елементів державних витрат засвідчує, що вплив соціальних трансфертів є слабшим. Звідси висновок: більш ефективним засобом обмеження інфляції є скорочення державних закупівель.

Іншим фіскальним засобом обмеження інфляції є збільшення податків. При цьому споживання зменшується на ту саму величину, на яку збільшуються податки. Обгрунтованим є припущення, що під впливом зростання податків люди намагаються зберегти попередні рівні споживання за рахунок скорочення заощаджень.

Отже, гранична схильність до споживання повинна зрости. Наприклад, нехай вона збільшиться з 0.8 до 0.85. Щоб відповісти на питання, як треба збільшити податки, щоб скоротити виробництво на 400 одиниць, доцільно застосувати мультиплікатор податків з новим значенням граничної схильності до споживання:

1-c' 0.15

ДT = ДY * --- = 400 * ---- = 71

c' 0.85

Результати розрахунку дають підстави для висновку про досить значний вплив на подолання інфляції такого фіскального засобу, як збільшення податків.

Економічні мультиплікатори.

Світовій економічній науці відома система мультиплікаторів, які, як уже зазначалося, поєднують цілі та засоби (інструменти регулювання). Без урахування мультиплікаторів не розробляється жодна державна програма.

Мультиплікатор державних витрат дає можливість оцінити вплив витрат держави на величину ВНП.

Мультиплікатор податків оцінює вплив розміру податків на обсяг ВНП.

Мультиплікатор процентної ставки оцінює вплив процентної ставки на величину ВНП.

Грошовий мультиплікатор відображає залежність грошової пропозиції від грошової бази.

Розрахунки мультиплікаторів грунтуються на фундаментальних макроекономічних залежностях. У трьох перших прикладах була використовується загальна формула балансування ВНП та суми основних елементів сукупних витрат, у четвертому - формули грошової рівноваги.

Як цілі та засоби їх досягнення можуть розглядатись різні величини.

Оскільки кожен із мультиплікаторів дає певні кількісні залежності, то він може бути використаний для прогнозування.

Оскільки для розрахунку самих мультиплікаторів використовуються значення інших змінних, то прогнози щодо впливу кожного із засобів на мету будуть настільки точними, наскільки правильними є уявлення про перелічені змінні. А ці уявлення в більшості випадків формуються на підставі результатів обробки статистичної інформації

2.1.3 Автоматичні стабілізатори та дискреційна стабілізаційна політика

За кейнсіанськими рецептами державні витрати можуть значно перевищувати бюджетні доходи, що створює бюджетний дефіцит і веде до зростання внутрішнього державного боргу.

Дефіцит свого бюджету держава покриває за рахунок позики - випуску державних боргових зобов'язань (облігацій і векселів).

Інший шлях покриття дефіцитного бюджету - емісія небезпечних кредитних грошей, що веде до значного стрибка інфляції.

Дефіцит державного бюджету виникає внаслідок надмірних витрат держави на військові цілі, на роздутий апарат чиновників, державних закупівель товарів (насамперед військової техніки і озброєнь) за підвищеними цінами тощо. Хронічна дефіцитність бюджету, що допускається кейнсіанською макроекономічною моделлю, веде до розгулу інфляції, зростання внутрішнього боргу держави. Усе це свідчить про те, що можливості держави перерозподілити національний доход (через державний бюджет нині проходить до 50% доходу нації) має відомі межі.

Таким чином, сучасна держава для регулювання ринкової економіки широко застосовує фіскальну політику, тобто регулювання здійснюється через маніпулювання податковими ставками і видами податків та засобами державного бюджету.

В залежності від методів проведення фіскальна політика може бути дискреційною чи недискреційною.

Дискреційна фіскальна політика включає свідоме використання державного оподаткування і власних витрат для досягнення макроекономічної рівноваги.

Дискреційна політика (від латинського discretio) - політика, що проводиться державою на власний розсуд, тобто свідоме, суб'єктивне маніпулювання податками і державними витратами для зміни реального обсягу національного виробництва.

Недискреційна політика передбачає автоматичну, об'єктивну зміну параметрів національного виробництва під дією державних заходів.

Витрати держави втілюються у закупівлях ресурсів, товарів та послуг. В умовах дискреційної фіскальної політики дані витрати збільшують сукупні витрати у суспільстві і ведуть до наступного зростання національного продукту.

Фіскальна політика використовується для стабілізації економіки. Її фундаментальне завдання полягає у ліквідації безробіття або інфляції. В період економічного спаду застосовується стимулююча фіскальна політика. Вона включає: 1) збільшення державних витрат або зменшення податків; 2) сполучення впливу зростання державних витрат і зменшення податків. Тобто, якщо існував збалансований державний бюджет, в період спаду чи депресії фіскальна політика зумовлює бюджетний дефіцит.

Навпаки, якщо в економіці спостерігається викликана надлишковим попитом інфляція, застосовуються стримуюча фіскальна політика, яка включає: 1) зменшення державних витрат чи збільшення податків; 2) сполучення впливу зменшення витрат держави і зростання податків. Така фіскальна політика орієнтується на збалансований бюджет і навіть на бюджет з позитивним сальдо, якщо перед економікою стоїть проблема контролю над інфляцією.

Недискреційна фіскальна політикапов'язана із так званими вмонтованими стабілізаторами. Під цим терміном ховається засіб для досягнення економічної стабільності, яка досягається автоматично при допомозі фіскальної політики, тобто є вмонтованою в економічну систему.

Автоматичні стабілізатори - це такі механізми в економіці, дія яких зменшує реакцію ВНП на зміни сукупного попиту.

Основні засоби дискреційної фіскальної політики :

Зміна прграм суспільних робіт та інших програм, пов”язаних з витратами.

Зміна програм трасфертного типу (перерозподільчих).

Циклічні зміни рівня податків.

Дискреційна фіскальна політика - це політика, при якій уряд свідомо маніпулює податками та державними видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією та прискоренням економічного зростання.

2.1.4 Державний бюджет та бюджетне обмеження

Фінансово-бюджетне регулювання є основою фіскальної політики - кейнсіанського методу досягнення макроекономічної рівноваги.

Під фінансами розуміють систему економічних відносин, що склались у суспільстві щодо формування і використання грошових ресурсів. У більш вузькому розумінні, фінанси - це грошові фонди (готівкові і безготівкові), за якими стоять матеріальні ресурси, необхідні для функціонування підприємств і здійснення державою своїх функцій. Суть фінансів більш повно виявляється у виконуваних ними функціях: розподільчої, регулюючої і контрольної.

Фінансова система будь-якої країни складається із трьох тісно переплетених сфер: фінанси держави, фінанси фірм і фінанси домашніх господарств.

Фінанси домашніх господарств (населення) - це грошові фонди, що формуються з доходів домашніх господарств. За допомогою фінансів фірм (підприємств) створюється національний продукт, який є джерелом формування фінансових ресурсів населення і держави.Проте у виконанні згаданих функцій фінансів основна роль належить фінансам держави.

Отже, державні фінанси - це сукупність грошових засобів, зосереджених у руках держави і призначених для забезпечення властивих їй функцій, а також сукупність форм і методів, через які ці функції реалізуються.

П.Самуельсон коротко сформулював основні функції держави, які вона реалізує через свої фінансові засоби - ефективність, справедливість і стабільність.

Ефективність означає, що держава через податкову систему та пільги, регулюючи грошовий обіг і кредитування, сприяє переливанню капіталів, підвищенню ділової активності, найбільш доцільному використанню виробничих ресурсів. Справедливість полягає у відповідній податковій політиці, яка забезпечує формування фондів держави для фінансування соціальних програм, спрямованих на фінансову підтримку найменш захищених членів суспільства за рахунок найзаможніших. Стабільність - це спрямованість фінансової і кредитної політики на досягнення макроекономічної рівноваги.

Використання державних фінансів, таким чином, лежить в основі фінансового макроекономічного регулювання. Державні фінанси зосереджуються у бюджетні держави і бюджетах місцевих органів влади.

Державний бюджет - це фінансовий план утворення і використання грошових фондів держави протягом року; це баланс доходів і витрат держави, який складає міністерство фінансів.

Державний бюджет (місцеві бюджети) завжди складаються здвох частин - доходної і витратної. Доходна частина показує обсяги і джерела надходження доходів бюджету, а витратна - бюджетні видатки та їх обсяги.

Доходи бюджету складаються насамперед з різноманітних податків з фірм і домашніх господарств (понад 90% центрального і 70% місцевого бюджетів формується за рахунок податків), а також митних зборів, процентних платежів державі і державної позики.

Витрати бюджету мають таке спрямування: на виконання соціальних програм, оборону. утримання апарату державного управління, державні інвестиції і закупівлі, а також виплату процентів по державному боргу.

Основу доходів бюджету складають податки. Усі податки поділяються на чотири групи:

- прямі (оподаткування особистого доходу і прибутку фірм);

- непрямі (акцизи або податок з продаж, податок з обороту, з доданої вартості);

- податки на власність (з майна, землі, дарінь або спадщини);

- платежі на соціальне страхування (страхові внески з заробітної плати, прибутку корпорацій по старості, медичному обслуговуванню, безробіттю).

Роль податків як регулятора економіки зростає. Держава, маніпулюючи податковими ставками і видами податків, має змогу стимулювати чи обмежувати розвиток окремих галузей або сфер економіки, підприємств чи монополістичних об'єднань.

Бюджет - це грошове вираження збалансованого кошторису доходів та видатків за певний період. Фактичний бюджет відображає реальні видатки, надходження і дефіцити за певний період.

Структурний бюджет відображає, якими мають бути урядові видатки, надходження і дефіцити, якщо економіка функціонує за потенційного обсягу виробництва (визначаються дією дискреційних програм, що запроваджені законодавчо).

Циклічний бюджет показує вплив ділового циклу на бюджет та вимірює зміни видатків, надходжень і дефіцитів, які виникають через те, що економіка не працює за потенційного обсягу виробництва, а перебуває у стані піднесення або спаду (визначається дією автоматичних стабілізаторів). Циклічний бюджет є різницею між фактичним і структурним бюджетами.

Державний бюджет

Баланс доходів і витрат держави0

ДОХОДИ:

* Податок на прибуток корпорацій.

* Податок з продажу.

* Місцеві податки.

* Доходи від зовнішньоекономічної діяльності.

* Рентні платежі.

* Неподаткові доходи.

* Прибутковий податок.

* Інші статті доходів.

ВИТРАТИ :

Фінансування економіки.

Соціально-культурні програми і НТ програми.

Оборона.

Управління.

Цільові програми.

Кредити і допомога іншим державам.

ВИПЛАТИ З ДЕРЖБЮДЖЕТУ:

Асигнування - видача грошових засобів із держбюджету на утримання підприємств і установ.

Субсидії - вид державної грошової допомоги, яка надається організаціям і установам.

Субвенції - вид державної грошової допомоги місцевим органам влади або окремим галузевим господарським органам для розвитку.

Дотації - вид державної грошової допомоги організаціям, підприємствам для покриття збитків з метою підтримки.

ФІНІНСОВІ ПІЛЬГИ

СТАН ДЕРЖБЮДЖЕТУ:

Нормальний, коли витратна частина держбюджету дорівнює доходній.

Дефіцитний, коли витрати перевищують доходи.

Дефіцит держбюджету не є небезпечний для економіки в цілому, якщо він знаходиться на рівні 2-3% ВНП. У противному випадку він негативно відбивається на функціонуванні грошової, кредитної систем і всієї економіки вцілому.

ДЕФІЦИТНИЙ БЮДЖЕТ

Всі гроші, зібрані з допомогою податків, поступають державі на спеціальні банківські рахунки, які вона має в Центральному банку країни. Ці гроші є підвалинами для державного бюджету.

Державний бюджет - це узаконений зведений план зборів доходів держави і використання одержаних грошових засобів на покриття всіх видів її витрат.

Державні бюджети затверджують вищі законодавчі органи країн, а уряди лише відповідають за використання бюджету.

Фіскальна політика признає використання незбалансованих бюджетів для цілей стабілізації економіки. А це може призвести до зростання державного боргу.

Дефіцит державного бюджету складається при такій фінансовій ситуації, яка виникає тоді, коли державі необхідно зробити витрати на більшу суму, ніж можлива величина його доходів. Бюджетний дефіцит - перевищення витрат уряду над його доходами. А накопичена сума дефіцитів і бюджетних лишків являє собою державний борг.

Концепція регулювання бюджету включає: а) бюджет, який балансується на щорічній основі; б) бюджет, який циклічно балансується; в) фундаментальне фінансування. Основна проблема бюджету, який балансується на щорічній основі, полягає в тому, що він має не стільки антициклічний характер, як процеклічний. Досить складно збалансувати бюджет по результатах циклу, якщо піднесення і спади не мають приблизно однокового розмаху.

Світовий досвід вказує чотири основні способи вирішення проблеми бюджетного дефіциту:

скорочення бюджетних витрат;

пошук джерел додаткових доходів;

випуск (емісія) незабезпечених грошей з метою використання для фінансування державних витрат;

позика грошей у банків, господарських організацій, громадян, інших держав, іноземних та міжнародних фінансових організацій.

Бюджетний дефіцит в Україні - це вимушений дефіцит. У нашій країні рівень оподаткування настільки високий, що далі підвищувати його практично неможливо. Недостатність доходів державного бюджету головним чином зумовлюється недостатнім обсягом доходів підприємств і громадян. А відтак бюджетний дефіцит походить не з фінансової політики держави у сфері долходів, а з дефіциту фінансових ресурсів у нашому суспільстві.

2.2 Монетарна політика

Більшість сучасних економiстів розглядають монетарну (кредитно-грошову) політику як найбільш прийнятний для демократичного суспільства інструмент державного регулювання національної економіки, не призводящий до надмірного диктату уряду і зменшенню господарської самостійності окремих iндивiдуумів. Найвища кінцева ціль монетарної політики полягає в забезпеченні стабільності цін, повної зайнятості і зростанні реального обсягу ВНП. Ця ціль досягається за допомогою заходів в рамках грошово-кредитної політики, що здійснюються досить поволі, розраховані на роки і не є швидкою реакцією на зміни кон'юнктури. В зв'язку з цим поточна монетарна політика орiєнтiруется на конкретні і доступні цілі, чим зазначене вище глобальне завдання, наприклад на фіксацію кількості грошей в обігу, певного рівня банківських резервів чи норми і т. п.

В тому і іншому випадку провідником монетарної політики є центральний банк країни, а об'єктами є пропозиція і попит на грошовому ринку. Під пропозицією грошей розуміється загальна кількість грошей, що знаходиться в обігу. Пропозиція грошей складаєтся із M1, M2, M3.

Грошово - кредитна (монетарна) політика - це сукупність форм та інструментів державного впливу на пропозицію грошей з метою регулювання економічного циклу, попередження і подолання спаду виробництва, досягнення на національному ринку рівноваги за умов повної зайнятості і відсутності інфляції.

Схема 2.2.1. Цілі та інструменти монетарної політики

Попит на гроші

Попит на гроші формується із попиту на гроші як засоб обігу (iначе, діловий, операційний чи попит на гроші для укладення угод) і як засіб збереження вартості (iначе, попит на гроші як на активи, попит на запасну вартість чи спекулятивний попит).

Попит на гроші як засіб обігу визначається рівнем грошового чи номiнального ВНП (прямо пропорційно). Чим більше прибуток в суспільстві, чим більше укладається угод, чим вище рівень цін, тим більше буде потрібно грошей для укладення економічних угод в рамках національної економіки. З певним спрощенням можна сказати, що операційний попит на гроші не залежить від ставки проценту.

Попит на гроші як засіб збереження вартості залежить від величини номiнальной ставки проценту (обернено пропорційно), оскільки при володінні грошами в формі наличностi і чекових вкладів, не приносящих власникові відсотків, виникають певні вмененні (альтернативні витрати) у порівнянні з використанням заощаджень у вигляді цінних паперів.

Розподіл фінансових активів, наприклад на наявні гроші і облігації,залежить від величини ставки проценту: чим вона вище, тим нижче курс цінних паперів і вище попит на них, тим нижче попит на готові гроші (нижче спекулятивний попит), і навпаки.

Так, загальний попит на гроші залежить від рівня номiнальної процентної ставки і обсягу номiнального ВНП.

Центральний банк та пропозиція грошей.

Завдання Центрального банку:

забезпечення стабільності національної валюти;

забезпечення платіжного обігу;

сприяння державному контролю за приватними банками;

забезпеченя ліквідності комерційних банків;

забезпечення стабільності банківської системи в цілому.

Центральний банк (НБУ) використовує інструменти грошово - кредитної політики з метою впливу на кількість грошей або на процентні ставки.

Інструменти грошово - кредитної політики за ознаками:

І. За об'єктами впливу:

стимулювання кредитної емісії (кредитна експансія);

стримування кредитної емісії (кредитна рестрикація).

ІІ За формою впливу

адміністративні інструменти - у формі директив, інструкцій та інше, мета яких обмежити сферу фіяльності кредитних установ;

ринкові інструменти - способи впливу ЦБ на грошову пропозицію шляхом формування певних умов на грошовому ринку капіталів

ІІІ За характером параметрів:

кількісні інструменти - впливають на стан кредитних можливостей комерційних банків;

якісні - пряме регулювання вартості банківських кредитів

ІV За строком впливу:

короткострокові - досягаються проміжні цілі грошово - кредитної політики;

довгострокові - діють від одного року і більше з метою фінансової стабілізації та сприяння довгостроковому екномічному зростанню.

Основні інструменти грошово - кредитної політики:

Операції на відкритому ринку:

гнучкий валютно - політичний інструмент, який проявляється в продажу чи купівлі ЦБ цінних паперів на “відкритому ринку” у комерційних банків;

застосовується для проведення експансійної чи рестрикційної грошової політики.

Політика облікової ставки:

інструмент прямого регулювання грошово - кредитного обігу;

виявляється у змінах облікової ставки відповідно до кон'юнктурних коливань економіки;

застосовується для управління кредитною активністю.

Політика мінімальних резервів:

найбільш жорсткий інструмент грошово - кредитного регулювання;

виявляється в маніпуляції нормою обов'язкових резервів, які комерцційні банки зобов'язані зберігати на рахунках у Центральному банку;

застосовується як засіб для швидкого стиснення чи розширення кредитної маси в економічній системі.

Пропозиція грошей та бюджетне обмеження.

Коли Державний бюджет зводиться дефіцітом, Казначейство випускає облігації, щоб отримати гроші для сплати державних боргів.

Покупцями облігацій Казначейства можуть бути: Центральний банк, комерційні банки, домашні господарства, іноземці.

Купівля Центральним банком державних боргових зобов'язаь називається монетизацією бюджетного дефіциту.

Монетизація бюджетного дефіциту призводить до інфляції.

Існує 3 способи фінасування бюджетного фефіциту:

шляхом збільшення кількості грошей високої ефективності;

шляхом збільшення облігацій казначейства у населення;;

шляхом скорочення валютних резервів Центрального банку.

Таким чином, для покриття бюджетного дефіциту держава може друкувати гроші, робити позики або витрачати свої валютні резерви.

У країнах з високою інфляцією населення, як правило, не купує нових державних боргових зобов'язань, валютні резерви Центрального банку вичерпані, тому держава фінансує фефіцит бюджету шляхом емісії.

Причини нестабільності грошово - кредитної системи та заходи щодо її стабілізації.

Серед основних причин, що спричиняють порушення у функціонуванні грошово - кредитної системи є:

нестабільність курсу національної валюти;

прорахунки грошово - кредитної політики Центрального банку;

неадекватна фіскальна політика;

відсутність системи страхування депозитів тощо.

Заходи щодо стабілізації:

удосконалення банківського законодавства

приведення у відповідність до світових норм рівня мінімальних банківських резервів та рівня облікової ставки

розвиток нових форм кредитно - банківських послуг та регулювання обсягу кредитного ринку.

2.3 Інноваційна політика держави

Створення умов для оптимального розвитку науково-технічного потенціалу національної економіки стає одним з найважливіших принципів формування системи і механізму управління інноваційної політики. При всій різноманітності національних підходів до економіки всі країни прагнуть до розробки і реалізації державної інноваційної політики.

Механізм створення і поширення нововведень, маючи суттєві національні особливості, передбачає три загальні складові: систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень; різноманітні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання досліджень; максимальне стимулювання малого інноваційного підприємства та підтримку його.

Держава, створюючи умови для реалізації інноваційної політики, впливає на розвиток не лише державного, а й приватного сектора інноваційної діяльності.

Сучасне високорозвинуте суспільство стимулює розвиток технологій, що ґрунтуються на новітніх досягненнях науки. Найважливішим завданням є вироблення стратегії, яка забезпечує можливість гнучкої зміни пропорцій між темпами розвитку наукового, технічного і виробничого потенціалів. Створення такої системи взаємодії всіх учасників циклу, що забезпечує науково-технічний прогрес, є головним завданням інноваційної політики держави. Остання подана комплексом народногосподарських підходів і рішень, що визначають головні напрями діяльності щодо нововведень, яка пов'язана з науко-во-технічним прогресом, оновленням основних фондів, удосконаленням управління, організації виробництва і праці, економіки тощо.

Інноваційна політика держави спрямована на господарське використання науково-технічного потенціалу, на зміцнення внутрішніх зв'язків у науково-технічному комплексі. Формування інноваційної політики пов'язане насамперед з переорієнтацією системи державного регулювання на всебічне заохочення підприємництва, приватної ініціативи.

Набір методів і засобів державної інноваційної політики досить широкий. Це різні державні заходи, які стимулюють інноваційну активність бізнесу; коригування податкового, патентно-ліцензійного законодавства; амортизаційних відрахувань; регулювання передавання технології; система контрактних взаємовідносин; зняття ряду обмежень щодо охорони навколишнього середовища, антитрестівського законодавства; різні форми підтримки міжорганізаційної кооперації та малого інноваційного бізнесу.

Система управління інноваційною політикою формується і реалізується в кожній країні з урахуванням особливостей національної економіки, системи побудови і взаємодії державних структур влади.

2.4 Зовнішньоекономічна політика держави

Під зовнішньоекономічною політикою розуміють політичне оформлення міжнародних економічних зв'язків країни. При цьому міжнародні економічні відносини охоплюють всі економічні операції, що здійснюються між господарськими суб'єктами певної країни та їхніми іноземними партнерами (імпорт та експорт товарів, капіталу, послуг, а також транскордонний рух робочої сили і гро-шей). До зовнішньоекономічної діяльності також належать: торгово-політичні заходи, такі як введення, зміна та відміна мита та інших (нетарифних) торгових перешкод або укладення договорів про торгівлю, кооперацію та запобігання подвійному оподаткуванню; валютно-політичні заходи (ревальвація і девальвація власної валюти, введення, зміна та відміна обмежень на шляху руху капіталу);участь у міжнародних економічних організаціях, включаючи заснування нових організацій.

Зовнішньоекономічна політика є частиною економічної політики, яка, у свою чергу, виступає складовою політики держави взагалі. Її цілі мають бути сумісними з цілями економічної політики та політики в цілому. Зовнішньоекономічні заходи повинні відповідати політико-економічному та суспільно-політичному устрою суспільства. Певні зовнішньоекономічні цілі можуть розглядатися тільки як засіб або проміжна мета для досягнення стратегічної загальноекономічної або загальнополітичної мети.

Вищою метою зовнішньоекономічної політики є дотримання або досягнення зовнішньоекономічної рівноваги. В широкому значенні зовнішньоекономічна рівновага має забезпечити процес національного макроекономічного відтворення при пропорційному розвитку економіки.

У вузькому значенні зовнішньоекономічну рівновагу визначають як платіжний баланс країни, в якому знаходять відображення всі платіжні потоки між країною та зарубіжними партнерами. При цьому є різні концептуальні підходи до визначення її. Відповідно до них народне господарство перебуває в стані зовнішньоекономічної рівноваги тоді, коли урівноважені платіжний баланс, баланс зобов'язань або так званий основний баланс як сума балансу зобов'язань та балансу довгострокового руху капіталу.

Згідно з першою концепцією для народного господарства характерний стан зовнішньоекономічної рівноваги, коли сума всіх платіжних надходжень із-за кордону дорівнює сумі всіх платежів за кордон, тобто коли золотий і валютний запаси країни не змінюються. Цю концепцію критикують за те, що сальдо платіжного балансу може відображати також політико-економічні заходи уряду цієї країни чи результати операцій центрального банку її з метою досягнення рівноваги платіжного балансу, а отже, викривляти дійсне зовнішньоекономічне становище країни.

Автори другої концепції відстоюють думку, що зовнішньоекономічна рівновага досягається тоді, коли поточний рух товарів між країною та її закордонними партнерами урівноважений. Оскільки у цьому випадку країна спроможна оплатити весь імпорт товарів за рахунок експорту товарів власного поточного виробництва, вона не повинна ні одержувати кредити за кордоном, ні надавати кредити за кордон. Недоліком цієї концепції є те, що вона недостатньо враховує різноманітність міждержавних потоків капіталу.

Прихильники третьої концепції визначають зовнішньоекономічну рівновагу як баланс так званих автономних операцій, тобто баланс міжнародного руху платежів, який заснований на нормальній економічній активності приватних чи державних підприємств. Однак при цьому не враховується те, що при проведенні спеціальних операцій, орієнтованих на досягнення рівноваги платіжного балансу, йдеться переважно про короткостроковий рух капіталу.