Розвиток промисловості України в першій половині ХІХ ст. Тінізація української економіки

У своєму розвитку промисловість проходить декілька стадій. Почалося все з дрібного товарного виробництва і капіталістичної мануфактури. На зміну мануфактурі, де використовується ручна праця, приходить фабрика (завод), в якій виробництво побудоване на застосуванні машин, спочатку парових. Перехід до машинного виробництва й називають промисловим переворотом.

Перші машини в Україні почали використовувати вже наприкінці XVIII ст. Від 30-х рр. кількість фабрик стала збільшуватися такими темпами, що можна було вже говорити про початок промислового перевороту.

Промисловий переворот в Україні в складі Російської імперії розпочався пізніше, ніж у Великобританії, США, Франції, майже одночасно з Німеччиною у 30-40-х і завершився в 70-80-х роках XIX ст.

Запізнення промислового перевороту пояснювалось економічною відсталістю Російської імперії. Негативні наслідки спостерігалися також через недостатність національних і відсутність зовнішніх інвестицій.

У суспільстві панувала ідея російської "аграрності", хоча Петро І своїми заходами штучно створював промислову структуру господарства. Згідно з цією ідеєю Росія мала залишатися землеробською країною. Економічна політика Романових відповідала інтересам дворянства, і допомога промисловому підприємництву була незначною.

Особливістю соціально-економічного розвитку першої половини XIX ст. був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання, що проявлялось: у розвитку товарно-грошових відносин і проникненні капіталістичних відносин у сільське господарство; у руйнації селянських господарств; у занепаді кріпосницької мануфактури, поглибленні розшарування селянства і дедалі ширшому застосуванні вільнонайманої праці та машин, у поступовому формуванні нових соціальних верств -- підприємців та найманих робітників; у дальшому формуванні загальноімперського внутрішнього ринку.

Наслідком кризи феодально-кріпосницької системи господарювання було зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів України у сільськогосподарському виробництві, розшарування поміщицьких господарств, зростання долі банкрутуючих поміщицьких маєтностей і господарств, які поступово почали набувати торговельного характеру та запроваджувати використання нових сільськогосподарських технологій, техніки.

Найенергійніше втягувалися в товарно-грошові відносини великі землевласники. Розширюючи виробництво, вони проявляли інтерес і до технічного вдосконалення (раціоналізації) господарств, зверталися до практики передових вітчизняних та іноземних сільських виробників, знайомилися з досягненнями агрономії й агротехніки, намагалися використовувати сільгоспмашини. Застосовували косилки, віялки, молотарки (спочатку кінні, а потім парові).

Але в більшості своїй раціоналізаторські експерименти закінчувалися невдачею.

Причинами цього були:

1 ) опір селян, для яких раціоналізація означала лише одне - посилення визиску;

2) нестача у поміщиків грошей, необхідних для придбання нової техніки й найму робітників;

3) нестача вільної кваліфікованої робочої сили. Інакше кажучи, на перешкоді раціоналізації стояла кріпосницька система.

Зазначивши невдачі в спробах налагодити сучасне господарство, поміщики найчастіше зверталися до старих, звичних методів господарювання, посилювали панщину, скорочували селянські наділи, що приводило до крайнього зубожіння селян. Неминучим наслідком цього було подальше збіднінняі розореннясамих поміщиків.

У 1817 p. уряд почав створювати в Україні військові поселення, першими мешканцями яких стали селяни 13 селищ Зміївського та Волчанського повітів Слобідсько-украшської губернії. У військові поселенці призначали переважно заможних козаків та селян, а незаможних переводили за межі військових поселень або призначали до тимчасових робочих рот. Мешканці військових поселень не мали права на земельну власність та особистих прав. У поселеннях обмежувалась торгівля, робочий день поселенця регламентувався, за особистим життям здійснювався суворий нагляд. Створення військових поселень підривало зацікавленість у виробництві. Вони виявились малоефективними та невигідними.

Розвиток промисловості в Україні першої половини XIX ст. проходив в умовах технічного перевороту, який розпочався в 30--40-х pp. і завершився в 60--70-х pp. Наслідком перевороту стало утвердження фабрично-заводського виробництва. На середину XIX ст. воно утверджується в металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях.

Цукрова промисловість займала перше місце у промисловому виробництві України в першій половині XIX ст. Вона забезпечувала 80% виробництва цукру в Російській імперії. Друге місце за обсягом виробництва займала суконна промисловість. Важливою статтею доходів дворянства України було винокуріння.

У першій половині XIX ст. в Україні розвивається військова промисловість. Одним з найбільших заводів цієї галузі був завод "Арсенал" у Києві. Серед інших військових підприємств слід відзначити пороховий завод у Чернігівській губернії, Луганський чавуноливарний завод, канатний завод та корабельню у Миколаєві.

Особливістю мануфактурного виробництва в Україні першої половини XIX ст. було те, що основна кількість капіталістичних підприємств розташовувалась у селах (72%); в губернських містах їх було 10%, у повітових -- 18% . Виняток становила Південна Україна, де промислові підприємства були розташовані тільки у містах.

Важливу роль у розвитку торгівлі відігравало чумакування. 75% хліба, який вивозився з України через азовські та чорноморські порти за кордон, транспортували чумаки. Разом з чумакуванням розвивався водний транспорт. У 1823 p. на Дніпрі з'явився перший пароплав, а в 1838 p. вже була створена Дніпровська судноплавна компанія, в якій налічувалось наприкінці 50-х pp. 17 пароплавів.

В той же час на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, панував не менш жорстокий колоніально-кріпосницький режим.

У першій половині XIX ст. значно прискорився процес обезземелення західноукраїнського селянства, збільшилися повинності, що їх виконувало селянство -- панщина, данина, чинші, повинності на користь держави. Жорстока експлуатація поєднувалася з насильством й сваволею поміщиків та адміністрації маєтків.

На середину ХІХ ст. близько 25% селянських родин України були безземельними.

Безземельні селяни шукали заробітку насамперед вдома: йшли на різні місцеві підприємства- цукроварні, цегельні, займалися дрібними промислами- виробляли взуття, посуд, полотно, сукно, колеса для возів, та й самі вози, бочки, мішки тощо.

Частина бідноти, не знайшовши роботи вдома, змушена була шукати заняття в далеких відходах. Навесні, перед початком с/г робіт, тисячі селян з паспортами від місцевого начальства і просто з відпускними «білетами» від поміщиків тяглися, часто з косами на плечах, на заробітки в Степову Україну. Значна частина заробітчан залишалася на с/г роботи на все літо. Найбільшу частину таких робітників давали Полтавщина й Харківщина.

На іншому полюсі села виділялися заможні селяни. Всупереч державній політиці, сваволі поміщиків найенергійніші селяни нагромаджували гроші, вкладали їх у промислові підприємства, торгівлю, купували землю або орендували її в поміщиків. Оплативши свою волю, вони ще з більшою енергією зміцнювали своє господарство. Із селян-кріпаків вийшли купці й промисловці- мільйонери Яхненки, Симиренки. Козаком за походженням був Артем Терещенко, хліботорговець і чумак, родоначальник династії відомих цукрозаводчиків.

Розвиток капіталістичних відносин в аграрному секторі економіки розпочався після реформи 1848 р., за якою було скасовано феодальні повинності селян. Скасування кріпосного права відбулося шляхом викупу, який селяни сплачували додатково до прямих податків. Важливою ознакою утвердження капіталістичних відносин на селі було зростання товарності продукції сільського господарства, поширення нових методів землеробства.

Промисловість на західноукраїнських землях розвивалась надто повільними темпами, насамперед через вузькість внутрішнього ринку, обумовлену пануванням феодально-кріпосницьких відносин. Купці, що наживали великі прибутки на лихварстві та спекуляції, не були зацікавлені у вкладанні капіталу в промисловість. В основному розвивались традиційні галузі промисловості: соляна, залізорудна, тютюнова, лісова, сірчана. У 1834 р. на Буковині діяло 29 водяних лісопилень.

Реформа 1848 p. створила певні умови й для розвитку капіталістичних відносин у промисловості: почалося використання механічних двигунів, відбувалося становлення фабрично-заводської промисловості, започатковувався розвиток нафтової промисловості та залізничного транспорту.

Поміщицьке господарство було оплотом кріпосницьких відносин в Україні. Разом з тим саме серед поміщиків було багато таких, які особливо активно прагнули перебудувати свої маєтки для роботи на ринок.

По всій Україні, і особливо на Півдні, в першій половині XIX ст. зростало виробництво хліба на продаж. Розширювалися посіви технічних культур. У Полтавській і Чернігівській губерніях збільшилися площі під коноплями й тютюном, Катеринославській і Херсонській - під льоном. З 20-х рр. з'являються й швидко розширюються на всьому Правобережжі, Лівобережжі і Слобожанщині плантації цукрових буряків. Першу цукроварню побудував граф І. Понятовський у с. Трощині Канівського повіту на Київщині. Цукробурякові мануфактури будувались у Лівобережній, Слобідській Україні, з 30-х років -- на Правобережжі. Важка промисловість була представлена дерево-вугільною металургією на Поліссі, розробкою кам'яновугільних копалень в Донбасі. Потребу України у металі задовольняв Урал.

Промисловий переворот в Україні розпочався у харчовій промисловості. У цукровиробництві почали застосовувати машини для подрібнення цукрових буряків, гідравлічні преси для сокодобування, парову техніку випарювання й згущення цукробурякового соку. Загальна кількість цукроварень збільшилася до 222 у 1858 p., з них "парових" було 90, або 60 %. Проте цукрове виробництво як галузь дворянського підприємництва ґрунтувалося на примусовій праці кріпосних селян, що переважала у 40--50-х роках. Панівною тенденцією у розвитку виробництва цукру було перетворення кріпосної мануфактури (з переходом на вільнонайману працю) на фабрику.

У 20-х роках XIX ст., з'явилися перші парові ґуральні. Технічний прогрес позначився і на ґуральництві. Парова техніка, що почала застосовуватися в цій галузі, не тільки прискорила виробничий процес, а й збільшила вихід горілки з одиниці сировини. Великі ґуральні з досконалішою технікою витіснили невеликі. У 1860 p. в Україні було вже тільки 2407 ґуралень, але обсяг їхньої продукції невпинно зростав.

Зростаючі потреби в машинах змовили розвиток машинобудівної промисловості, яка почала створюватися в Україні з кінця XVIII ст. Її представляли мідярні, чавуноливарні та машинобудівні заводи. На початку XIX ст. в губерніях України налічувалось 10 мідярень, у 1860 p. їх було вже 17. Незважаючи на те, що основна частина мідярень на час реформи 1861 p. ще не вийшла з мануфактурної стадії, їм належала важлива роль як у постачанні обладнання винокурній і цукровій промисловості, так і в задоволенні різноманітних потреб населення.

На час реформи 1861 p. в українських губерніях було не менше ніж 20 машинобудівних заводів, які виробляли продукції на 1231 тис. крб. Майже 88 % цієї суми припадало на заводи Київської, Волинської, Катеринославської, Херсонської губерній. Разом з тим багато машин ввозилося з-за кордону. Лише через Одеський порт імпорт машин за 1850--1860 pp. зріс більше ніж у 3 рази. Застосування на практиці нової техніки сприяло підвищенню продуктивності праці промислових робітників.

Зростання обсягів машинобудування стимулювало розвиток металургійної промисловості. На зміну невеликим рудням кустарного типу приходили чавуноливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині , Одещині, Слобожанщині.

Наприкінці 50-х років XIX ст. в Україні діяло не менше ніж 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. Хоча потужність цих підприємств була незначною, проте вони відігравали важливу роль в економічному розвитку країни, випустивши у 1859 p. продукції на суму понад 68 тис. крб. Поруч з технічною перебудовою і модернізацією металургійного виробництва йшов процес заміни кріпосницької праці вільнонайманою.

У дореформений період в Україні існувала й кам'яновугільна промисловість. На початку XIX ст. потужність невеликих копалень у Донбасі, на яких застосовувалась праця державних і поміщицьких селян, була невисокою. До 1860 p. видобуток вугілля тут набув уже промислового характеру і становив майже 6 млн пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в Російській імперії, поступаючись лише Сілезькому басейну. Однак шахти в першій половині XIX ст. засновувалися на відсталій техніці, а поміщицькі, крім того, і на малопродуктивній, кріпосній праці.

Основним видом транспорту були гужові засоби. Більшість ґрунтових шляхів під час осінньої та весняної негоди зовсім виходили з ладу, і транспортування ними ставало неможливим. Гужовий транспорт використовувався у двох експлуатаційних режимах -- чумацтво і підводна повинність.

У дореформене десятиріччя було розроблено ряд проектів будівництва залізниць в Україні. Однак реалізація їх загальмувалася через Кримську війну (1853--1856 pp.). В Україні було лише два стратегічних шосе -- від Києва та від Харкова до Петербурга.

Повільно розвивався річковий транспорт. Наскрізний рух Дніпром був неможливий у зв'язку з наявністю численних порогів. У Дніпровському басейні 1852 p. налічувалося 7 пароплавів загальною потужністю 360 к. с. Після Кримської війни розвиток пароплавства пожвавився. З'явилися пароплавні товариства і компанії. В 1859 p. Дніпром і його притоками курсувало 17 пароплавів, серед них 3 пасажирських, решта -- буксири.

Зростав вантажообіг чорноморсько-азовських портів та суден, які обслуговували їх. У 40--50-х роках основна частина вантажообігу припадала на парусні судна. Пароплави обслуговували переважно пасажирські та поштові перевезення.

Отже, основним змістом, соціально-економічного розвитку України першої половини ХІХ ст. був розклад феодально-кріпосницької системи і формування в її надрах нового суспільного укладу. В сільському господарстві це проявилося перш за все у спрямованості поміщицьких і заможних селянських господарств виробляти продукцію на ринок. Крім того, свій зв'язок із ринком вони закріплюють організацією переробки сільськогосподарської сировини, тобто засновують промислові підприємства. Проте капіталістичні зрушення в сільському господарстві до 1861 p. були ще слабкими. Основною сферою, де формувався новий спосіб виробництва, була промисловість. З кінця XVIII ст. на базі розвитку дрібнотоварного виробництва виникає капіталістична мануфактура, а згодом і фабрика. Провідну роль у промисловому будівництві відігравали купецькі капітали.

Розвиток капіталістичної промисловості супроводжувався створенням ринку найманої сили. Цьому сприяло і розшарування селянства. В умовах становлення товарного виробництва відбувалося зародження нових класів -- буржуазії та найманих робітників. Кадри робітників формувалися на цей час переважно із селянського середовища. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що йшли шляхом підприємництва.

Товарно-грошові відносини, які проникали в усі сфери виробництва, до певного часу лише стримували розвиток кріпосного господарства. Згодом товарне виробництво починає підривати підвалини кріпосницької системи. На цій основі загострюються соціальні суперечності, які з особливою силою проявилися в кінці 50-х -- на початку 60-х років. Перед країною постала нагальна потреба відміни кріпосницької системи, що дедалі більше гальмувала економічний прогрес.

«Тіньова економіка» - проблеми сучасної України

Тіньова економіка (англ. Black economy, Ghost economy, Shadow economy) -- господарська діяльність, яка розвивається поза державним обліком та контролем, а тому не відображається в офіційній статистиці. «Тіньові» підприємства не перерозподіляють власних доходів до бюджетів та державних цільових фондів, вони не сплачують податки, максимізуючи власні прибутки.

Розвиток доіндустріального суспільства і його перехід в індустріальне сприяв тіньовій діловій активності у різноманітних її проявах. Так, деякі форми капіталістичного виробництва (наприклад, «розпорошена» мануфактура) становили «підпільну» противагу легальному цеховому ремеслу, піратство поширювалося в ХVI-ХVIII ст. в Середземному та Карибському морях, Індійському океані, завдаючи чималої шкоди морським перевезенням, казнокрадство та корупція були присутні в усіх абсолютистських державах. Певною мірою тіньова ділова активність була реакцією на наступ влади вельмож, яка ще не мала належного інституційного оформлення. Капіталізм у власному розумінні слова міцно вкоренився лише після того, як «протестантська етика» санкціонувала гонитву за багатством у формі «чесного бізнесу», що допускала конкуренцію і не заперечувала насильства. Епоха нового часу завершується узаконенням одних форм тіньового бізнесу (наприклад, банківської діяльності - колишнє лихварство) і посиленням боротьби з найбільш кримінальними його формами (комп'ютерним піратством, корупцією тощо).

Новий етап розвитку тіньової економіки спостерігається у другій половині ХХ ст., що пов'язується з глобальною трансформацією світового господарства. У розвинених країнах іллегалізація економічної діяльності в середині ХХ ст. викликана залученням цих країн до індустріального та інформаційного суспільства. У соціалістичних країнах різке зростання тіньового сектору виявилося результатом недосконалості директивно-планової моделі економіки порівняно з ринковою. Лаконічне пояснення основної причини істотної тінізації соціалістичного господарства дає американський економіст М. Олсон: «Якщо відсутня приватна власність, то всі громадяни матеріально зацікавлені у розкраданні господарства, але ніхто не зацікавлений особисто у його збереженні».

Неоднозначними є думки з приводу впливу тіньового сектора на національне господарство. Він несе і певну конструктивну роль, що проявляється в стабілізуючій і компенсуючій функціях в господарстві перехідного періоду. Тіньова економіка характеризується більшою гнучкістю та динамічністю, ніж легальна. Вона має здатність швидко заповнювати ніші (що виникають в економічному просторі) та створювати додаткові робочі місця. Тіньова економіка насичує ринок товарами і послугами, збільшує доходи частини населення, посилює конкурентну боротьбу, стримуючи на певний час соціальні дестабілізаційні процеси в суспільстві. Проте вирішальним є негативний вплив тіньового сектору на національну економіку. Внаслідок існування тіньової економіки зменшуються доходи бюджету, зростає зовнішній і внутрішній борг, збільшується тіньовий капітал, зменшується інвестиційна привабливість держави, втрачаються можливості активної участі у глобалізаційних процесах. Втрати державою своїх регулюючих, контролюючих та інших соціально важливих функцій (внаслідок наявності тіньової економіки) неминуче супроводжується криміналізацією суспільства та зростанням організованої злочинності. Система тіньового обороту ВВП працює головним чином на відтік капіталу і лише мала частка національного капіталу залишається або повертається для інвестування вітчизняного виробництва іноді у вигляді прямих іноземних інвестицій чи в іншій формі, що є по суті відмиванням тіньового капіталу.

У розвинених країнах масштаби тіньової економіки відносно невеликі і складають приблизно 5-15% ВВП. У країнах, що розвиваються, тіньовий сектор грає більш помітну роль. Так, в деяких з них тіньова економіка навіть переважає офіційну (Нігерія, Болівія, Таїланд). Середні масштаби тіньової економіки в країнах, що розвиваються, складають в середньому 35-45%

Виділять три види тіньової економіки:

1. «Друга» тіньова економіка -- це заборонена законом економічна діяльність працівників «білої» (офіційної) економіки, яка приводить до прихованого перерозподілу раніше створеного національного доходу. З точки зору суспільства у цілому «друга» тіньова економіка не виробляє ніяких нових товарів чи послуг: вигодами, які отримуються від «другої» економіки, користуються одні люди за рахунок втрат, які несуть інші люди.

2. «Сіра» тіньова економіка -- економічна діяльність по виготовленню та реалізації звичайних товарів та послуг яка дозволена законом, але не реєструється (переважно дрібний бізнес). На відміну від «другої» економіки, яка невідривно пов'язана з «білою» (офіційною) економікою та паразитує за її рахунок, «сіра» економіка функціонує автономно. У цьому секторі виробники або свідомо ухиляються від офіційного обліку, не бажаючи нести витрати (пов'язані з отриманням ліцензій, сплатою податків тощо), або звітування про такий вид діяльності взагалі не передбачено.

3. «Чорна» тіньова економіка (економіка організованої злочинності) -- заборонена законом економічна діяльність, яка пов'язана з виробництвом та реалізацією заборонених та дефіцитних товарів та послуг. «Чорною» економікою у широкому значені можна вважати всі види діяльності, які повністю виключені з нормального економічного життя, оскільки вони вважаються несумісними з ним й такими, що його руйнують (наприклад, наркобізнес, грабунки тощо).

Тіньова економіка в Україні -- результат системної кризи економіки, що виникла через невідповідність методів здійснення ринкових перетворень. Поширення тіньової економіки в Україні відбулося на базі руйнації діючих розподільних відносин і побудови нових, які істотно порушили усталений баланс інтересів суб'єктів економіки, паритетність розвитку окремих її сфер, мотивацію ефективного господарювання.

За даними Міністерства економіки, рівень тіньового сектору економіки України за підсумками ІІ кварталу 2009 року становить 36% від офіційного ВВП. За попередніми оцінками, державний бюджет України, в результаті збільшення тіньового сектору, у 2009 році може недоотримати понад 100 млрд. грн.

Останнім часом внаслідок істотних прорахунків у проведенні реформ рівень тінізації України виявляє тенденцію до зростання. Об'єктивні труднощі обліку в цій сфері зумовлюють значні розбіжності у даних. За розрахунками Світового банку, у 1994 р. тінізація досягала 48,1 % сукупного обсягу ВВП, а у 1995 р. -- 42,4 %. За різними оцінками, в останні роки на неї припадало від 50 до 60 %. Тобто критичний її рівень, який за західними оцінками дорівнює 30--35 %, у нашій країні перевищено майже вдвічі. Щорічний відплив капіталу за межі України становить мільярдні суми. За деякими оцінками, за кордоном перебуває до 20 млрд. дол. США, неофіційно експортованих з України.

Майже вдвічі зросла і кількість злочинів, виявлених у сфері економіки. Так, якщо у 1990 р. їх було 35723, то у 1999 р. -- 65724, а за 9 місяців 2000 р. -- 45400. З урахуванням латентної злочинності реальна ситуація значно гірша. Таке становище, особливо якщо взяти до уваги інші соціально-політичні чинники, можна розцінювати як критичне. Воно стало реально загрожувати економічній і національній безпеці держави.

Тіньова економіка здійснює значний негативний вплив на всі соціально-економічні процеси, які відбуваються в суспільстві. Без урахування тіньової економіки стає неможливим проведення економічного аналізу на макро- і мікрорівнях, прийняття ефективних управлінських та законодавчих рішень. Ігнорування такого суперечливого та полісистемного явища, як тіньова економіка, спричиняє серйозні помилки при визначенні макроекономічних показників, та неадекватну оцінку найважливіших процесів і тенденцій, тактичні та стратегічні прорахунки щодо забезпечення конкурентоспроможності економіки.

Масштаби тіньової економічної діяльності істотно впливають на обсяги і структуру ВВП, призводять до спотворення офіційних даних про його величину. Тіньова економіка створює реальну загрозу національній безпеці та демократичному розвитку держави. Високий рівень тінізації економіки вкрай негативно впливає на імідж країни, її конкурентоспроможність, ефективність структурних та інституційних реформ.

Необхідно визнати, що формування масштабного тіньового сектора в Україні значною мірою обумовлене послабленням управління економічними процесами з боку держави, суттєвими недоліками економічної політики, в тому числі незадовільним станом господарського законодавства.

Чинниками тінізації економіки України є:

1. Відсутність повноцінного ринкового середовища. Уповільнення інституційних, структурних та економічних перетворень, недосконалість ринкових механізмів призводять до неузгодженості державної економічної політики з інтересами суб'єктів господарювання, які змушені самостійно розбудовувати неформальні механізми взаємної співпраці.

2. Незавершеність формування інституційної бази економічної політики. Силові й адміністративні заходи, які вибірково реалізуються для протидії тінізації економіки, часто у політичних цілях, не приносять бажаних позитивних результатів, погіршуючи підприємницький клімат в Україні.

3. Неефективність управління державною власністю і захисту прав власників. Форсована приватизація відсунула на другий план вирішення питання захисту прав власників та ефективного управління державним і комунальним майном. Серед акціонерних товариств, пакети акцій яких знаходяться в управлінні держави, збиткових набагато більше, ніж в середньому по Україні. Тіньовий сектор найчастіше експлуатує промислові потужності високорентабельних державних підприємств, зумовлюючи їх некомпенсоване інвестиціями прискорене зношування і позбавляючи державу належних доходів.

4. Системні вади податкової системи. Чинна податкова система фактично зосереджена на максимальному залученні надходжень до бюджету, без урахування можливих негативних наслідків надмірного фіскального тиску на суб'єктів господарювання та громадян. Надмірний податковий тиск призводить до того, що прагнення держави легалізувати тіньові капітали та залучити їх у реальну економіку виявляються неефективними.

5. Незбалансованість державної регуляторної політики. Формування масштабного тіньового сектору протягом перших років незалежності України значною мірою супроводжувалось послабленням управління економічними процесами з боку держави, наявністю суттєвих недоліків економічної політики, у тому числі недосконалістю господарського законодавства. Бюрократична тяганина у прийнятті рішень місцевими та центральними органами виконавчої влади, нечітке визначення прав і взаємних обов'язків держави та суб'єктів підприємницької діяльності відштовхують учасників ринкових відносин від контактів з державними органами і посилюють мотивацію до нелегальної діяльності.

6. Недосконалість бюджетної політики. Особливо небезпечним явищем є тінізація бюджетної сфери. Формування бюджетних показників на основі застарілої податкової політики призводить до істотних розбіжностей між прогнозованими і фактично досягнутими макроекономічними показниками. Тінізацію бюджетної системи посилює також відсутність належного контролю за виконанням видаткової частини держбюджету, його недостатня прозорість, численні випадки порушень бюджетної дисципліни, зловживань та нецільового використання державних коштів.

7. Деформація структури зайнятості. У тіньовому секторі відсутні гарантії працевлаштування, оплати праці і соціального страхування, безпеки праці, створюються додаткові умови для втягування значної частини населення у кримінальні відносини, деформуються відносини на ринку праці.

8. Недоліки у діяльності судової влади. Особливо важливою в цьому контексті є неефективність механізму виконання судових рішень. З іншого боку, в останні роки посилилася тенденція щодо протиправного використання механізмів судових рішень для перерозподілу власності, у тому числі силових поглинань з використанням так званого "рейдерства".

9. Зловживання монопольним (домінуючим) становищем цінового характеру, насамперед, на ринках житлово-комунального господарства, агропромислового комплексу, енергетики, платних послуг державних органів, зокрема, у сфері землевпорядкування.

10. Корупція. Внаслідок непрозорості системи взаємовідносин між суспільством та державою формуються та ефективно діють корупційні "ринки" державних послуг та суспільних благ, зокрема: адміністративно-господарських рішень; державних посад; землі; державних закупівель; державних привілеїв; державного захисту прав та свобод громадян; освіти і охорони здоров'я; відбувається тінізація виборчої системи.

Окреслені причини розвитку тіньової економіки призводять до негативних наслідків у офіційному економічному секторі, серед яких: втрата податкових надходжень до бюджету і, як результат, - ускладнення виконання фінансових зобов'язань держави; недієвість управлінських рішень внаслідок відсутності повної та об'єктивної офіційної інформації про розвиток економічних процесів в Україні; зниження рівня внутрішньої інвестиційної активності через неможливість відкритого витрачання тіньовими структурами прихованих від оподаткування доходів та їх відтік за кордон; зменшення інтересу потенційних стратегічних інвесторів до українських підприємств, що значно гальмує процеси приватизації та фінансового оздоровлення виробництва; зростання рівня криміналізації суспільства та економіки через збільшення кількості економічних злочинів і проникнення капіталів кримінального походження.

Детінізація економіки - це цілісна система дій, спрямована передусім на подолання та викорінення причин та передумов тіньових явищ та процесів. Стратегічною метою детінізації економіки має стати істотне зниження рівня тінізації шляхом створення сприятливих умов для залучення тіньових капіталів в легальну економіку та примноження національного багатства. Виведення на "світло" тіньових капіталів сприятиме вагомому збільшенню національного інвестиційного потенціалу і ступеня його реалізації, матиме значний позитивний ефект для бюджетної сфери, слугуватиме зміцненню довгострокової стабільності та зорієнтованості національної економіки на стратегічний розвиток і зростання, сприятиме зміцненню економічної безпеки держави.

Детінізація економіки є першопріоритетним та принципово важливим напрямком сучасної економічної політики України. Водночас багатоаспектність та розгалуженість проявів тінізації засвідчує безперспективність лише симптоматичних репресивних методів протидії тінізації у вигляді посилення контрольно-каральних функцій держави.

Сьогодні детінізація економіки входить до стратегічних засад державної політики України. Проте, дотепер не створено чіткого механізму міжвідомчої координації, ефективного і системного використання усіх наявних ресурсів і засобів розвідувальних, контррозвідувальних, правоохоронних, контролюючих, фінансових та інших державних органів, потенціалу громадянського суспільста у вирішенні поставлених проблем. Поряд з витісненням кримінальних та інших незаконних сфер тіньового економічного обігу, існує необхідність впровадження ефективних механізмів повернення до офіційного сектору економіки капіталів некримінального походження.

Поряд з загальним покращанням підприємницького клімату внаслідок дерегулювання та зниження фіскального навантаження, має бути вжито комплекс спеціальних заходів, які стимулюватимуть процеси детінізації. Необхідно запровадити на певний перехідний період політику амністії по відношенню до тіньового капіталу некримінального походження через відкриття йому шляхів для легального інвестування. Це потребуватиме прийняття Закону України "Про легалізацію коштів, отриманих некримінальним шляхом" з відповідним врегулюванням процесу та умов легалізації та гарантій непереслідування суб'єктів легалізації.

Список використаної літератури

Olson M. and Zinnes C. The Shadow Economy: Friend or Foe?.-World Development, 2002.

Schnaider F., Enste D. Increasing Schadow Economies All Over the World -- Fiction or Reality? A Survey of the Global Evidence of their Size and of their Impact from 1970 to 1995

Soto, Hernando De. The Other Path: The Invisible Revolution in the Third World. Harpercollins, 1989.

Юринець В., Лондар С. Особливості функціонування тіньової економіки в Україні. "Економічний часопис" № 11--12, 1999

Тенизация украинской экономики - 36% от ВВП, ЛІГА.net, 27 жовтня 2009.

Субтельний О. Україна:Історія. - К. 1991р.

Лойберг М. Я. История Экономики : Учебное пособие - ИНФРА, 1990 - №6.

Борисенко В. Курс української історії з найдавніших часів до ХХ ст. - К. 1996 р.

Деревянкін Т. І. Промисловий переворот на Україні. - К. 1990 р.

Ковальчук Г. Економічний розвиток Західно-Українських земель - К. 1988р.