Регулювання цін природних і штучних монополій

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра фінансів і банківської справи

РЕФЕРАТ

з дисципліни Основи ціноутворення на тему:

Регулювання цін природних і штучних монополій

Виконала:

студентка гр. ЕФ-06 А

Шелестюк О.

Викладач:

Ритікова К.А.

м. Донецьк, 2009

Зміст

Вступ

1 Загальні питання регулювання цін

2 Регулювання цін природних монополій

3 Регулювання цін підприємств штучної монополії

Висновки

Використані джерела

Вступ

Ціна є економічною формою, в якій сфокусовані економічні відносини ринкової економіки виробництва (пропозиції) та споживання (попиту) будь-якого товару. Вона є "нервом" економіки, найважливішою ланкою ринкового механізму. Без її економічного обґрунтування неможливе нормальне функціонування господарюючих суб'єктів і цілих галузей та забезпечення соціальної справедливості в суспільстві. Проблеми ціни та ціноутворення належать до найскладніших розділів економічної теорії і найважливіших компонентів практики.

Усі свої функції ціна може виконувати найбільш ефективно лише за умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під впливом ринкових чинників. Але досвід показує, що як ринок, так і ринкова ціна не є універсальними засобами регулювання економіки. Вони не здатні враховувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економічного розвитку країни. Звідси й випливає необхідність регулювання цін.

Державне регулювання цін - це засіб досягнення певних цілей державної економічної політики, а саме: запобігання руйнівному впливу цін на економіку; утримання інфляції за допомогою політики доходів; забезпечення доступу до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів; захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції; утримання монополізму і забезпечення конкурентного середовища на ринку.

Найефективнішим способом вирішення цих питань є запровадження державного регулювання цін (тарифів) передовсім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприємства, що займають монопольне становище на ринку.

У науковій літературі значну увагу приділено дослідженню категорії ціни й питанню регулювання цін на продукцію підприємств-монополістів. Найвідомішими в цьому напрямку є праці Амоші А., Алєксєєва І., Базилевича В., Биконі С., Гамана М., Жемчужникової Л., Кузьміна О., Косової Т., Костусєва О., Паламарчука В., Полуянова В., Слабака Л., Соловйова В., Тивончука І., Пилюка Г., Бейна Д., Вільямсона О., Віскозі В., Вернона Дж., Гарингтона Дж., Шлейфера А. та інших.

Метою роботи є аналіз особливостей регулювання цін на продукцію природних і штучних підприємств-монополістів.

Для досягнення поставленої мети планується вирішити наступні задачі:

1) розкрити необхідність регулювання цін у сучасних умовах;

2) охарактеризувати методи регулювання цін природних і штучних монополій.

1 Загальні питання регулювання цін

Ціна є фундаментальною економічною категорією, яка означає кількість грошей, за яку продавець згоден продати, а покупець готовий купити одиницю товару. Значення та місце ціни в регулюванні економічних процесів як на макро-, так і на мікрорівні, проявляється через функції, які вона виконує. Однією з найголовніших функцій ціни є регулююча, тобто функція балансування попиту і пропозиції.

Найефективніше свої регулюючі функції ціна може виконувати лише тоді, коли вона формується під впливом ринкових чинників, тобто лише за умов вільного ціноутворення. Але практика свідчить, що вільна ціна не здатна враховувати всієї різноманітності цілей та умов соціально-економічного розвитку країни і тому не може бути універсальним засобом регулювання економічних процесів. Так, стимулюючий вплив вільних цін на економіку може забезпечуватись тільки за умов зрілого ринку, де обмежена недобросовісна діяльність монополій, панує вільна конкуренція та ефективно працює вся ринкова інфраструктура. За відсутністю таких умов вільне ціноутворення може відігравати навіть негативну роль, породжуючи такі явища, як падіння виробництва, зростання безробіття, високу інфляцію тощо. Крім того, вільні ринкові ціни реагують на ті зміни в економіці, які відображені в платоспроможному попиті. Тому вільні ціни не враховують такі соціально-економічні проблеми, як пенсійне забезпечення громадян, утримання непрацездатних, безплатну освіту, екологію, оборону країни та ін. Урахування всіх цих обставин можна забезпечити тільки за допомогою державного втручання в процеси ціноутворення шляхом розроблення відповідної цінової політики.

Цінова політика держави - це діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, яка спрямована на досягнення трьох основних цілей: послідовного проведення цінової лібералізації, державного регулювання цін (тарифів) на окремі види товарів (послуг) та здійснення контролю за їхнім додержанням. Розроблення цінової політики як невід'ємної частини загальної економічної та соціальної політики держави є однією з найважливіших складових реформування економіки. Її впровадження сприяє розвитку ринкових відносин, зменшенню інфляції та пом'якшенню її негативних соціально-економічних наслідків, веде до підвищення якості продукції та розвитку конкуренції і, зрештою, сприяє зростанню ефективності ринкової економіки.

Проведення державної політики цін у країні забезпечує Кабінет Міністрів України, який визначає перелік продукції, товарів і послуг, на які затверджуються фіксовані та регульовані ціни і тарифи, а також повноваження органів державного управління в галузі встановлення контролю за цінами (тарифами).

Світовий досвід показує, що в країнах із стабільною ринковою економікою уряд, як правило, мало втручається у процеси ціноутворення, але повної свободи в питаннях формування цін нема і державне їхнє регулювання в тій чи іншій мірі існує в кожній з них. Ступінь, форми та масштаби державного втручання в ціноутворення залежить від стану економічного розвитку країни, інтенсивності інфляційних процесів, ступеня монополізації та конкуренції, питомої ваги державного сектора та інших чинників. В усіх країнах державне регулювання цін не є разовою дією, а відбувається постійно з чергуванням періодів його посилення та послаблення. Під час кризових ситуацій, руйнування грошово-фінансових систем, значного дефіциту товарів і великого надлишку грошей в обігу, державне втручання в цінові процеси є більш жорстким та об'ємним. Так, у перші післявоєнні роки у Великобританії державне регулювання цін охоплювало до 60 %, а в Австрії - практично 100 % товарів та послуг.

В усіх країнах державне регулювання цін здійснюється спеціальним законодавством, зокрема, в Італії - Законом з контролю за цінами (1973 р.), у Франції - Постановою про лібералізацію цін (1986 р.), у Швеції - Законом про ціни (1956 р.), у США - Антитрестовськими законами Шермана (1890 р.) та Клейтона (1914 р.),а також Законом про фермерські ціни (1985 р.)

В Україні цей процес регламентується законами "Про ціни та ціноутворення" (1990 р.), "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" (1992 р.), та "Про місцеве самоврядування в Україні" (1997 р.) з відповідними змінами та доповненнями. Закони у сфері ціноутворення встановлюють основні правила формування цін у країні, методи їхнього регулювання, порядок контролю за цінами та відповідальність за його порушення, права та обов'язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практичного використання зазначених законів вони доповнюються й конкретизуються спеціальними рішеннями парламенту, указами Президента чи постановами уряду. До таких актів, зокрема, належать постанови Кабінету Міністрів України "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)" (1996 р.), "Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи та послуги монопольних утворень" (1995 р.), "Про удосконалення порядку формування цін" (1998 р.) та ін.

Регулювання цін виробників з боку держави може бути як прямим (шляхом встановлення певних правил ціноутворення), так і непрямим (через такі економічні важелі, як фінансово-кредитний механізм, оплата праці, оподаткування).

Пряме регулювання цін здійснюється головним чином у галузях суспільного користування (транспорт, зв'язок, електроенергетика, водопостачання тощо). Серед прямих методів державного регулювання цін необхідно назвати адміністративне встановлення цін, що найбільш поширене у розвинутих країнах.

Разом із методами прямого регулювання держава впливає на процеси ціноутворення низкою непрямих заходів. Ці заходи спрямовані на зміну кон'юнктури, на створення певного режиму у сфері фінансування, валютних та податкових операцій, а в підсумку - на встановлення оптимального співвідношення між попитом та пропозицією на ринку.

Пряме втручання держави доцільно тоді, коли ставиться завдання стабілізації діючих цін чи їх незначного зростання. Можна виокремити такі форми прямого втручання держави в процес ціноутворення.

1. Загальне заморожування цін (воно застосовується в умовах надзвичайного інфляційного розвитку економіки) чи заморожування цін на окремі групи товарів (окремі товари). Наприклад, замість щоквартальної зміни у 1996 р. тарифів на електроенергію Національна комісія з питань регулювання електроенергетики України запропонувала заморозити їх строком на 1 рік і ввела з 1 січня 1997 р. стабільні тарифи на електроенергію, що враховують темпи інфляції та інші чинники. Експертами стверджувалося, що це внесе стабільність у відносини між постачальниками й споживачами електроенергії.

2. Встановлення фіксованих цін і тарифів. Фіксовані ціни з твердо встановленою величиною формуються за рішенням відповідних органів влади і ними ж затверджуються. Рішенню про введення фіксованих цін передує процедура визначення прибутку (рентабельності), що включається в такі ціни, а також вирішення спорів у випадках, коли фіксовані ціни не забезпечать окремим підприємствам (незалежно від форм власності) і громадянам, зареєстрованим як приватні підприємці, нормативного прибутку. Суб'єкти ціноутворення у разі введення фіксованих цін зобов'язані реалізувати свою продукцію за цінами, що не перевищують фіксовані ціни.

3. Встановлення меж можливого зростання ціни за певний період часу чи граничного рівня ціни, тобто максимального чи мінімального рівня ціни, вище чи нижче якого ціна не може змінюватися. Такий регулюючий захід дуже важливий в умовах дефіциту, тому що зростання вільних цін у кінцевому підсумку веде до скорочення виробництва.

4. Встановлення граничного нормативу рентабельності. У цьому разі в ціні під час її розрахунку враховується прибуток у розмірі граничного нормативу рентабельності. Цей метод регулювання цін застосовується для регулювання цін на продукцію підприємств-монополістів, на багато видів послуг, ціни на які регулюють місцеві органи влади. Ціни на продукцію, фактична рентабельність якої перевищує встановлений рівень, повинні переглядатися підприємствами у бік зниження. Подальша реалізація цієї продукції має проводитися за зниженими цінами з рентабельністю не вище граничного рівня.

5. Встановлення граничних розмірів постачальницько-збутових і торговельних надбавок, націнок. Органам виконавчої влади на місцях дозволено встановлювати граничні рівні постачальницько-збутових і торговельних надбавок, націнок на відповідній території, визначати порядок їх встановлення. Рішення про встановлення граничного рівня названих надбавок і націнок може поширюватися на всю продукцію, реалізовану в межах відповідної території.

6. Декларування цін. За рішенням органів виконавчої влади може вводитися декларування оптових (відпускних) цін на окремі види продукції. При цьому всі суб'єкти підприємницької діяльності, що роблять і реалізують таку продукцію, зобов'язані подавати в органи ціноутворення декларації щодо застосовуваних цін для реєстрації.

Непряме втручання в ціноутворення забезпечується застосуванням сукупності способів і засобів, що сприяють розширенню товарної пропозиції на ринку, керуванню доходами населення, регулюванню податків як на вироблену, так і споживану продукцію. Непряме регулювання цін здійснюється: шляхом застосування пільгового оподатковування, пільгового кредитування, субсидування та дотацій з бюджету, укладанням органом влади з юридичною чи фізичною особою договору про введення фіксованих цін на реалізовану ними продукцію або послуги.

До форм непрямого регулювання цін також можна віднести різні заходи й програми, що розробляються державними органами:

§ створення умов для розвитку здорової конкуренції та підприємництва. Так, для підвищення ефективності виробництва підприємств природних монополій урядом України намічено постійно проводити аналіз обґрунтованості витрат монополістів, організовувати торги із закупівлі продукції, використовуваної підприємствами природних монополій;

§ розроблення спеціальних урядових програм з розвитку виробництва товарів народного споживання, розширення послуг, що надаються населенню, збільшення житлового будівництва за рахунок державних бюджетних асигнувань;

§ державне фінансування досліджень з розроблення і створення нових видів продукції;

§ державне стимулювання залучення в країну іноземних інвестицій, створення спільних підприємств;

§ ефективне використання митних тарифів, пільгових митних тарифів для стимулювання товарної інтервенції з тих видів продукції, на яку у країні існує дефіцит чи яка призначена для соціально незахищених груп населення.

2. Регулювання цін природних монополій

Згідно з Законом України "Про природні монополії" від 20.04.2000 року, "природна монополія - стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги)".

В економіці будь-якої держави існують природні монополії - окремі випадки і сфери господарювання, в яких монополістична організація є економічно неминучою і обґрунтованою. Природна монополія представляє собою особливий стан ринків, які мають дві характерні ознаки. Перша пов'язана з технологією і транспортуванням товарів, для яких створення і діяльність паралельних структур неефективне: задоволення попиту в умовах монополії ефективніше, ніж в умовах конкуренції. Друга ознака пов'язана з особливостями попиту. Продукція природних монополій задовольняє життєво необхідні потреби населення й підприємців і, як правило, не може бути замінена товарами інших галузей економіки. Природна монополія існує там, де ефект масштабу виробництва настільки великий, що одне підприємство може забезпечувати ринок, маючи при цьому нижчі витрати на виробництво, ніж якби тут працювало декілька конкуруючих підприємств. Це відбувається, зокрема, в галузях електро-, водо-, тепло-, газопостачання, окремих сферах транспорту і зв'язку. Наявність у цих сферах більше ніж одного суб'єкта господарювання, як правило, призводить до зниження ефективності суспільного виробництва, тобто в цих сферах конкуренція виявляється нерентабельною. Проте, варто зазначити, що в таких галузях, як газова промисловість, електроенергетика, залізничний транспорт і зв'язок, тільки частина видів господарської діяльності насправді належить до природної монополії. Деякі види господарської діяльності в цих сферах потенційно можуть ефективно функціонувати і в умовах конкуренції. Наприклад, виробництво як в електроенергетиці, так і в газовій промисловості, на відміну від транспортування й розподілу ресурсів, об'єктивно не є природною монополією. Такі галузі зв'язку, як міжміський і міжнародний телефонний зв'язок, в принципі, також не повинні розглядатися як природні монополії. Але поки що в Україні в багатьох випадках місцеві телефонні мережі при їх нинішньому технологічному рівні зараховуються до природних монополій. Так само і на залізничному транспорті існує ціла низка допоміжних видів діяльності (ресторанні послуги, прання білизни, ремонт, будівництво, машинобудування і т.д.), які хоч і мають певну спеціалізовану спрямованість, але успішно можуть здійснюватися на конкурентних засадах.

Існують негативні наслідки існування природних монополій в економіці, які проявляються за такими трьома напрямками:

- нераціональне господарювання;

- встановлення завищених цін на продукцію (послуги);

- неналежна якість продукції (послуг).

Для того, щоб протидіяти негативним наслідкам існування природних монополій необхідне втручання ззовні, яке здебільшого проявляється у формі державного регулювання діяльності природних монополій.

Одним із найголовніших предметів регулювання діяльності суб'єктів господарювання, які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії, відповідно до статті 8 Закону України "Про природні монополії" є ціни (тарифи) на товари (послуги), що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій.

Сфера послуг інфраструктури енергопостачання, зв'язку, транспорту та житлово-комунального господарства, які утворюють ринки природних монополій, займає одну з ключових позицій в національній економіці. Так, у 2004 році вартість послуг суб'єктів природних монополій склала приблизно 7 - 8 % загального вартісного обсягу реалізованих в Україні товарів, робіт і послуг (за винятком перепродажу товарів і послуг без додаткової обробки). При цьому, рівень тарифів на послуги інфраструктури чинить істотний вплив на ціноутворення практично на всі товари, що виробляються в Україні.

В ринкових країнах тарифи на послуги природних монополістів регулюються державою, і, зокрема, антимонопольними органами. Ринок, у свою чергу, регулює частину тарифів на ті послуги, які надаються операторами, що діють на конкурентних засадах, поза сферою природної монополії.

Пункт 2 ст. 9 Закону України "Про природні монополії" встановлює, що при регулюваннi цiн (тарифiв) на товари суб'єктiв природних монополiй враховуються:

- витрати, якi згiдно з законами про оподаткування вiдносяться на валовi витрати виробництва та обiгу;

- податки i збори (обов'язковi платежi) до бюджетiв та до державних цільових фондiв;

- вартiсть основних виробничих фондiв, амортизацiйнi вiдрахування, потреби в iнвестицiях, необхiдних для вiдтворення основних виробничих фондiв;

- очiкуваний прибуток вiд можливої реалiзацiї товарiв за рiзними цiнами (тарифами);

- вiддаленiсть рiзних груп споживачiв вiд мiсця виробництва товарiв;

- вiдповiднiсть якостi товарiв, що виробляються (реалiзуються), потребам споживачiв;

- державнi дотацiї та iншi форми державної пiдтримки.

На сьогодні в Україні при здійсненні тарифного регулювання суб'єктів природних монополій здебільшого застосовується модель, яка відома як метод "витрати плюс". Він передбачає визначення розміру тарифу шляхом встановлення граничної рентабельності (норми прибутку) до задекларованого об'єктами регулювання рівня витрат.

У міжнародній практиці використовуються наступні методи тарифного регулювання:

* метод встановлення граничного рівня ціни (метод коефіцієнтів зміни ціни);

* метод встановлення граничного рівня доходу;

* метод вимірювання конкуренцією;

* метод плаваючої шкали;

* метод часткового коригування витрат;

* метод регулювання шляхом визначення низки заохочувальних заходів, закріплених у договорі;

* метод цільового заохочення;

* комбіновані схеми.

Найбільш поширеним серед них є метод встановлення граничного рівня ціни. Його мета - послабити залежність між тарифом та величиною витрат підприємства.

Орган, що вповноважений здійснювати регулювання тарифів, встановлює на кожен період дії тарифів (3 - 5 років) верхню межу ціни (тарифу). Протягом цього періоду він не вимагає від підприємства перерахунку тарифу відповідно до динаміки величини витрат. Але щороку затверджений тариф коригується на індекс цін та показник ефективності галузі. Величини окремих складових тарифів - витрат діяльності та прибутку - переглядаються лише після закінчення строку дії граничного тарифу.

Застосування методу встановлення граничного рівня ціни передбачає наступні обов'язкові елементи:

1. Регулятивний орган встановлює тариф, з якого починається дія цього методу (тобто визначає першу цінову межу).

2. Регулятивний орган може встановлювати тарифи не лише на кожен вид послуг окремо, а й на групу послуг, об'єднаних за певною ознакою. Граничний рівень тарифу встановлюється як середньозважена ціна для всіх видів послуг, що входять до складу такої групи. Це дає певну свободу для підприємства в частині розрахунку та встановлення індивідуальних тарифів у розрізі окремих видів послуг.

3. Регулятивний орган може дозволити автоматичне коригування тарифів на певний коригувальний показник. Як правило, цим показником є індекс цін виробників певної галузі або індекс споживчих цін, зменшений на індекс ефективності галузі в цілому. Регулятивний орган визначає формулу періодичного коригування тарифів та встановлює коригуючі показники (коефіцієнти).

4. Встановлюється інтервал часу, через який тарифи мають переглядатися. Особлива увага приділяється розміру прибутків підприємства, одержаних протягом періоду дії тарифів, та показникам якості послуг та ефективності діяльності.

5. Підприємство є зацікавленим у підвищенні ефективності діяльності, оскільки ціни індексуються не на рівень інфляції, а на меншу величину. Відповідно, якщо ефективність діяльності підприємства є нижчою, ніж ефективність галузі в цілому, то воно матиме збитки в порівнянні з отриманими доходами попереднього року. За умови вищої ефективності прибуток, який підприємство одержує понад встановлений рівень, залишається підприємству.

Головною перевагою цього методу є те, що підприємство одержує стимули до скорочення витрат протягом періоду дії затвердженого тарифу. Найбільшого поширення він набув у секторі водопостачання та водовідведення у Великій Британії, Аргентині, Малайзії, Новій Зеландії, Перу та в секторі електроенергетики таких країн, як Велика Британія, Нідерланди, Норвегія, Австрія, США (Каліфорнія). У Польщі, наприклад, цей метод застосовується в теплопостачанні та електроенергетиці.

На сучасному етапі в багатьох країнах світу використовують метод встановлення коефіцієнтів зміни цін (за змістом він є варіантом методу граничного рівня ціни). Основною сферою застосування цього методу в інших країнах є галузь зв'язку, а також (хоча й у менших масштабах) розподіл електроенергії, газу та водопостачання.

Основна мета застосування цього методу - послабити залежність між тарифом і величиною витрат підприємства, а також на тривалий період знизити реальні витрати споживачів на послуги, що надаються. Суть його полягає у встановленні на певний строк (як правило, на 3 - 5 років) формули щорічного розрахунку тарифу, яка враховує індекс споживчих цін і "фактор підвищення продуктивності".

Важливо відзначити позитивні характеристики цього методу, які дають йому перевагу над методом регулювання "витрати плюс". Як переконує зарубіжний досвід, застосування описаного методу тарифного регулювання суб'єктів природних монополій сприяє:

* стимулюванню зростання продуктивності;

* забезпеченню захисту прав споживачів шляхом обмеження зростання цін;

* скороченню можливостей втручання регулюючого органу і його участі в управлінні на мікрорівні;

* "прозорості" процедури регулювання, а також, як результат, простоті відстеження й прийняття рішень.

У сучасних умовах до першочергових завдань, що постають на етапі запровадження альтернативних системі "витрати плюс" моделей тарифного регулювання, доцільно:

* розробити методику щодо застосування окремих методів регулювання тарифів: фіксованих цін, граничних їх рівнів та інших;

* запровадити комплексні методики формування тарифів, які б враховували всі аспекти визначення тарифів та плати за послуги;

* розробити механізми врахування відповідності якості послуг, що виробляються, потребам споживачів та їх вартості;

* чітко розмежувати повноваження органів влади усіх рівнів та місцевих органів самоврядування щодо встановлення тарифів;

* запровадити дієві механізми упорядкування та врахування державних дотацій та інших форм державної підтримки при ціноутворенні, зокрема розроблення порядку відшкодування втрат суб'єктів природних монополій за умови встановлення тарифів на комунальні послуги нижчими від рівня економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво.

3 Регулювання цін підприємств штучної монополії

Сучасний ринок є сукупністю різноманітних структур. Головним критерієм їх вирізнення є особливості форм конкуренції між учасниками товарного обміну, її рівень. Кожній моделі ринку притаманні свій механізм ціноутворення і відповідна структура цін, зумовлені поведінкою суб'єктів ринку.

Ідеальною ринковою структурою, де найповніше реалізуються всі закономірності ринкового господарства, є ринок досконалої (необмеженої) конкуренції. Повною протилежністю ринку досконалої (чистої, вільної) конкуренції є ринок чистої монополії. Термін "монополія" трактується як єдиний у галузі продавець продукту, який не має замінників.

У залежності від характеру і причин виникнення розрізняють такі види монополій, як природна й штучна.

Штучні монополії є об'єднаннями господарюючих суб'єктів, створеними для отримання монополістичних вигод. Штучні монополії цілеспрямовано змінюють структуру ринкового простору у своїх інтересах, створюючи бар'єри для входження на ринок інших господарюючих суб'єктів (захоплення джерел сировини та енергоносіїв тощо). Крім того, вони запроваджують дуже високий порівняно із конкурентами рівень техніки і технології виробництва, використовуючи великий за розмірами капітал, що дає змогу досягти більшого ефекту від масштабів виробництва, витісняючи конкурентів за допомогою добре налагодженої реклами.

Штучні монополії є різними за формою організаційно-економічними об'єднаннями (монополістичними союзами) господарюючих суб'єктів. Найпростішими з них є короткотермінові угоди щодо цін та розподілу ринків, зокрема конвенції, ринги, корнери, пули.

Конвенції - це угоди щодо обсягів виробництва, розподілу замовлень, збуту товарів.

Ринги - це угоди кількох підприємців, фірм щодо скуплення в конкретному районі конкретного товару з метою його монополізації.

Корнери - угоди кількох підприємців, фірм щодо створення дефіциту певного товару шляхом скуплення біржових контрактів і реального товару з метою контролювання біржового процесу і підвищення цін.

Пули - угоди, за якими прибуток кількох підприємців, фірм надходить до спільного фонду і розподіляється між ними згідно із заздалегідь установленим співвідношенням.

Штучні монополії також утворюють ряд конкретних форм - картель, синдикат, трест і концерн.

Картелі - об'єднання підприємств (фірм), у якому учасники зберігають свою власність на засоби і результати виробництва, самостійно реалізують товари на ринку, тобто лишаються самостійними у виробничій і комерційній сферах. Сенс картельних угод полягає у зменшенні конкуренції, для чого їх учасники визначають ринки збуту продукції, квоти (обсяги виробництва кожної компанії в загальному обсязі продукції), рівень цін.

Синдикати об'єднують підприємства, що виготовляють однорідну продукцію. Зберігаючи свою власність на матеріальні умови господарювання, вони реалізують готову продукцію як спільну власність. Це означає, що підприємства зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність.

Трести (у США -- корпорація) ґрунтуються на спільній власності (компанії, що входять у трести, втрачають комерційну і виробничу самостійність).

Концерни - великі об'єднання юридично (формально) самостійних підприємств (як правило, різних галузей промисловості, торгівлі, транспорту, банків) на основі фінансової залежності, яка є наслідком скуплення контрольних пакетів акцій. Вони відповідають за збитки або за зобов'язаннями підприємств, що входять до їх складу, лише в межах пакету належних їм акцій. До концернів можуть входити індивідуальні підприємці, картелі, синдикати, трести, об'єднуючись навколо ядра - холдингу, материнської компанії. Таким ядром традиційно бувають промисловий трест, банк, які скуповують пакети акцій промислових, торговельних, транспортних та інших фірм. Дочірні компанії як філії головної компанії юридичне залишаються незалежними, але фактично у межах концерну існує високоцентралізоване управління і господарське підпорядкування, особливо у фінансовій та інвестиційній сферах.

Трести і концерни найбільше розповсюджені у США, Англії, Франції, Японії та інших країнах.

Штучна (регульована) монополія створюється державою з метою уникнення конкуренції, спеціалізації виробництва і характеризується, на відміну від природної, стабільністю, закріпленою зовнішньоекономічними методами.

Державне регулювання монополістичного ціноутворення є об'єктом гострих дискусій і критики. Держава дозволяє встановлювати ціни, які забезпечують одержання "справедливої норми прибутку", що дає змогу підтримувати виробництво, а за потреби і розширювати його.

Ціноутворення на рівні середніх витрат у штучній (регульованій) монополії, на думку спеціалістів, не дає жодних стимулів для мінімізації витрат виробництва, тому що подібні фірми (монополії) не зазнають конкуренції, а будь-яке збільшення витрат у зв'язку з негативним вирішенням питання економічного управління аж ніяк не впливає на норму прибутку на вкладений капітал.

Для монополії важливо, щоб збитки від зниження ціни не перевищували збільшення виручки від реалізації додатково випущеної продукції.

Монополія може встановлювати будь-яку ціну в межах можливого, однак загальновідомо, що можна продати більше продукції за нижчими цінами. Монопольна фірма максимізує прибуток, встановлюючи ціну, за якої граничний дохід більший від граничних витрат. Однак, оскільки MR < Р, то звідси випливає, що МС < Р.

У перспективі, тобто у довгостроковому періоді, монополія збільшує випуск продукції, щоб

Р = MR = МС

За певних однакових умов ціни монополії вищі за ті, що могли б існувати на ринку монополістичної конкуренції.

Головна особливість рівноваги на монополізованому ринку полягає в тому, що ціна попиту не дорівнює ціні пропозиції. Їх різниця створює монопольний прибуток. Монополія блокує дії ринкових сил, які прагнуть вирівняти ціни попиту та ціни пропозиції.

Монопольне ціноутворення на товари народного споживання, як правило, відсутнє. Ціни на них загалом невисокі, і такі товари можуть купувати практично всі.

Монополія, яка навмисно скорочує обсяги виробництва і роздуває ціни, спричиняє суспільні збитки. Шкідливість монополій стала зрозумілою ще в XIX ст., і суспільство відреагувало на це антимонопольним законодавством.

Межі монопольної ціни визначаються рівнем реалізації ринкової влади, тобто можливістю впливати на ринкові ціни. Монопольна ціна, як правило, перебуває між двома протилежними граничними точками. Одна з них - ціна та обсяг виробництва, які максимізують монопольний прибуток. Протилежна - ціна та обсяг виробництва, що не дають жодного додаткового прибутку понад нормальний. Другий варіант обирається монополією, яка намагається уникнути потенційної конкуренції. Першому варіанту надає перевагу монополія, яка йде на ризик потенційного суперництва і має певну перевагу порівняно з новими продавцями.

Таким чином, регулювання цін на продукцію монопольних утворень здійснюється шляхом встановлення фіксованих цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницько-збутових націнок, граничних нормативів рентабельності, або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін.

Висновки

У сучасних кризових умовах державна економічна політика у сфері регулювання цін має вирішити наступні цілі:

1) запобігти руйнівному впливу цін на економіку;

2) стримати інфляцію за допомогою політики доходів;

3) забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів;

4) захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції;

5) стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку.

Єдиним способом вирішення цих питань є запровадження державного регулювання цін і тарифів передовсім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприємства, що займають монопольне становище на ринку. В Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термінів регулювання здійснюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках -- місцевими органами.

Регулювання цін монополістів здійснюється або через установлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів посередницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), граничних нормативів рентабельності, або запровадженням обов'язкового декларування зміни цін. Перелічені методи мають як недоліки, так і переваги і різною мірою використовуються урядами країн з ринковою економікою.

Метод регулювання цін через граничний рівень рентабельності в процентах до витрат виробництва, який практично не використовується у світовій практиці, набув в Україні значного поширення. Підприємство не має права перевищити в ціні встановлений норматив рентабельності, інакше на порушника накладаються штрафні санкції. Протягом короткого проміжку часу такий підхід здатний стримати монопольні тенденції до підвищення цін та скорочення пропозиції. Однак у довгостроковому періоді виявляються негативні риси даного методу, котрі зумовлені пропорційною залежністю розміру прибутку від собівартості продукції. Тому підприємства-монополісти заінтересовані не в зниженні, а навпаки, у збільшенні витрат на свою продукцію, що за встановленого рівня рентабельності дає їм змогу отримати більший прибуток. Це негативно впливає на ефективність виробництва, призводить до безупинного підвищення собівартості продукції, а відтак і до постійного зростання цін.

Названі недоліки значною мірою усуваються регулюванням цін на основі декларування. Декларування зміни ціни означає, що підприємство для підвищення ціни, яку регулює держава, повинно звернутися у відповідні органи на отримання дозволу на це. Тому в деяких країнах такі ціни називають "дозвільними".

Для одержання дозволу на підвищення цін підприємство готує необхідну інформацію, приділяючи особливу увагу обґрунтуванню собівартості, підвищення якої дозволяється тільки з об'єктивних причин, наприклад, у разі зростання тарифів на електроенергію, збільшення орендної плати, підвищення ставок товарних податків тощо.

В Україні для декларування зміни цін підприємства подають у відповідні органи такі дані: запланований рівень ціни, калькуляцію собівартості продукції з розшифровкою подорожчання матеріальних витрат і збільшення затрат праці, досягнутий і запланований розміри прибутку від реалізації продукції, рівень рентабельності в цілому на підприємстві та обґрунтування причин зміни ціни. У разі перевищення рівня регульованих цін і тарифів або їх підвищення без декларування до порушників застосовуються відповідні санкції.

Використані джерела

1. Венгер В. В. Державне регулювання цін на продукцію природних монополістів // Фінанси України. - 2005. - №3. - С. 82 - 89.

2. Державне регулювання економіки: Навч. посібник / С. М. Чистов, А. Є. Никифоров, Т. Ф. Куценко та ін. - К.: КНЕУ, 2000. - 316 с. (http://alexlib.com.ua/dre_chistov/139-8.1.-neobkhdnst-ta-metodi-derzhavnogo.html)

3. Дугіна С.І. Маркетингова цінова політика: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2005. - 393 с. (http://buklib.net/index.php?option=com_jbook&catid=119)

4. Про природні монополії: Закон України від 20.04.2004 № 1682-ІІІ.

(http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1682-14)

5. Стадницький Ю., Кривуцький В. Методи формування ціни на продукцію природних монополістів // Регіональна економіка. - 2003. - №4. - C. 51 - 59.

6. Стеченко Д. М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. - К.: МАУП, 2000. - 176 с.: іл. (http://www.readbookz.com/books/155.html)

7. Тормоса Ю. Г. Ціни та цінова політика: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2001. - 122 с. (http://studentbooks.com.ua/content/view/131/44/1/20/#239693)