Форми і види зайнятості

20

Контрольна робота

З дисципліни: «Економіка праці й соціально-трудові відносини»

На тему: «Форми і види зайнятості»

Зміст

Вступ

1. Поняття, форми та види зайнятості

2. Ключові проблеми неформальної зайнятості в Україні

3. Новітні тенденції у сфері зайнятості населення

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Згідно з Законом України «Про зайнятість населення», зайнятість - це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб працездатного населення щодо створення сукупного продукту або національного доходу.

Використання трудових ресурсів характеризується показником зайнятості.

Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо створення суспільного продукту (національного доходу). Саме в цьому полягає її економічна сутність. Зайнятість населення -- найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва. Зайнятість об'єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв'язків.

Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні, а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, який особа отримує за свою працю.

Згідно із Законом України “Про зайнятість населення” до зайнятого населення належать громадяни нашої країни, які проживають на її території на законних підставах, а саме:

- працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

- громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, які беруть участь у виробництві;

- вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління чи в суспільних об'єднаннях;

- громадяни, які служать у збройних силах, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, органах національної безпеки та внутрішніх справ;

- особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються у денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах;

- зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку;

- працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Розрізняють такі форми зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та вторинну зайнятість.

Повна зайнятість -- це діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка забезпечує дохід у нормальних для даного регіону розмірах.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом неповного робочого часу або з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.

Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо. Неповну зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних відбіркових обстежень.

Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і виявляється в низьких доходах населення, неповному використанні професійної компетенції або в низькій продуктивності праці.

В Україні прихована неповна зайнятість поки що не регламентована законом. Водночас прихована неповна зайнятість у нашій країні набула загрозливих розмірів.

Часткова зайнятість -- це добровільна неповна зайнятість.

Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи.

Якщо крім основної роботи чи навчання ще є додаткова зайнятість, вона називається вторинною зайнятістю.

Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеціальностями тощо. Під час їх визначення враховують:

* характер діяльності;

* соціальна належність;

* територіальна належність;

* рівень урбанізації;

* професійно-кваліфікаційний рівень;

* статева належність;

* віковий рівень;

* форма власності.

Окрім цих видів зайнятості, існують ще так звані нетрадиційні, до яких належать: сезонна, поденна та тимчасова зайнятість, зайнятість неповний робочий день.

Сьогодні в Україні ці види зайнятості охоплюють велику частку населення.

Зайнятість неповний робочий час-- це робота неповну робочу зміну у зв'язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повну норму робочого часу, або за бажанням працівника відповідно до його соціальних потреб, а також у зв'язку з модернізацією або реконструкцією виробництва.

Тимчасова зайнятість -- це робота за тимчасовими контрактами. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами на певний строк.

Сезонна зайнятість -- це зайнятість, яка пов'язана з сезонною специфікою виробництва. Робота надається на певний період на умовах повного робочого часу й оформляється відповідним контрактом.

В умовах перехідної економіки в Україні досить поширена не регламентована форма зайнятості, яка функціонує і як первинна, і як вторинна зайнятість громадян.

Нерегламентована зайнятість -- це діяльність працездатного населення працездатного віку, яка виключена зі сфери соціально-трудових норм та відносин і не враховується державною статистикою.

Розширення нерегламентованої зайнятості супроводжується подальшим знецінюванням робочої сили, зниженням мотивації до праці, насамперед у державному секторі, зростанням інфляції та цін. Доходи від такої діяльності не оподатковуються, тому держава зазнає певних збитків. Водночас через вищі заробітки та зовнішню привабливість нерегламентованої діяльності у людей формується ставлення до неї як до престижної.

Кількість зайнятості характеризується рівнем зайнятості, яке можна розрахувати двома способами:

1. Частка зайнятих в загальній чисельності населення:

Рз = Чз : Чн

2. Частка зайнятих в економічно активному населенні:

Рз = Чз : (Чн+Чб)

де: Чз - частка чисельності зайнятих;

Чн - частка чисельності населення;

Чб - частка чисельності безробітних.

Але існує і поняття незайнятості, пов'язане з категорією осіб, які опинились поза трудовим процесом (незайнятих працездатних). Їх можна класифікувати на добровільно незайнятих і вимушено незайнятих.

Добровільно незайняті - це працездатні особи, які з тих чи інших причин не претендують на отримання роботи (ведуть домашнє господарство, перебувають на утриманні тощо). Добровільна незайнятість є позитивним явищем і свідчить про підвищення життєвого рівня. Проблемою для людини і держави є вимушена незайнятість, а саме вона і є основою феномену безробіття.

2. Ключові проблеми неформальної зайнятості в Україні

Досвід ринкових перетворень в економіці України переконливо свідчить, що ключові проблеми ринку праці не можуть бути адекватно оцінені і розв'язані без урахування феномену неформальної зайнятості. Протягом 15 років неформальна зайнятість перетворилася на стійкий сегмент ринку праці, який характеризується власними закономірностями руху і відтворюваністю. Якість відтворюваності система тіньової економіки набуває тоді, коли її рівень досягає 30%, що корелюється з відповідним показником в Україні. Хоча річ не тільки в кількісній оцінці. Відтворення неформальної зайнятості в Україні означає наявність стійких відносин у даній сфері, які базуються на причинно-наслідкових зв'язках, мають своїх суб'єктів і об'єкти, механізми взаємодії і розвитку та навіть певну інфраструктуру.

У розумінні сутності неформальної зайнятості останнім часом стався значний прорив. Раніше, відповідно до визначення Міжнародної організації праці, її сфера обмежувалася неформальним сектором, включаючи сукупність дуже дрібних господарських одиниць, що виробляють і розподіляють товари й послуги і складаються, головним чином, з незалежних, самостійних підприємств, на яких працюють від одної до чотирьох осіб. Тепер, з огляду на дедалі більше проникнення неформальних трудових відносин у формальний сектор, з'явилося визначення неформальної зайнятості з урахуванням зайнятості поза підприємствами неформального сектору. З урахуванням рекомендацій МОП і специфіки прояву неформальної зайнятості в українській економіці можна виділити такі її основні сегменти:

- зайняті на підприємствах неформального сектору; на підприємствах самозайнятих без реєстрації; на незареєстрованих підприємствах з найманими робітниками;

- зайняті поза підприємствами неформального сектору; зайняті на підприємствах формального сектору; у домашньому господарстві (крім видів діяльності, що переходять межі виробництва); випадково зайняті (на приробітках).

Таким чином, у структурі неформально зайнятих можна виділити само- зайнятих працівників і підприємців, що працюють без патентів і ліцензій, а також найманих робітників, що працюють за усною домовленістю (без контракту) на роботодавця у формальному або неформальному секторі. Дискусійним питанням, неоднозначно вирішеним у матеріалах МОП, є віднесення найманих робітників, що працюють у домашніх господарствах, до неформального сектору. За основними ознаками зайнятість цих осіб є неформальною.

Від неформальної зайнятості варто відрізняти нелегальну, яка пов'язана з протизаконною діяльністю і підлягає не економічному, а адміністративно-правовому впливу.

Сегментувати неформальну зайнятість в Україні можна також за такими критеріями:

- види діяльності;

- спосіб здійснення неформальної діяльності й одержання доходів;

- статус зайнятості.

Відповідно до даних критеріїв можна виділити такі види неформальної зайнятості:

- за видами діяльності - кваліфікована, досить добре оплачувана робота (приватні уроки, медичні послуги, пошиття одягу, ремонт автомобілів, побутової техніки, будівельні роботи тощо) і робота, що не потребує кваліфікації (дрібна торгівля, «човниковий» бізнес, надання різноманітних послуг). Робота такого виду може давати як дуже високий, так і низький дохід;

- за способом здійснення неформальної діяльності та одержання доходів - індивідуально зайняті; працівники і власники незареєстрованих виробничих одиниць; офіційно не оформлені працівники на зареєстрованих підприємствах; працівники формального сектору, що здійснюють не обліковану діяльність на своєму робочому місці (прийом «своїх» клієнтів перукарями, лікарями, виконання замовлень знайомих тощо); працівники формального сектору, що одержують доходи від не облікованої діяльності своїх підприємств, яка приховується від оподаткування;

- за статусом зайнятості - особи, зайняті тільки в неформальному секторі (для яких неформальна зайнятість є основною), і особи, які суміщають роботу у формальному і неформальному секторах (неформальна зайнятість є вторинною).

Дати точні кількісні характеристики по кожному виду неформальної зайнятості неможливо. Разом із тим є окремі дуже показові оцінки. Наприклад, за даними обстеження Ukrainian Longitudinal Monitoring Survey, проведеного Світовим банком, до неформально зайнятих віднесені тільки незареєстровані працівники підприємств формального сектору і самозайняті працівники або підприємці, діяльність яких не зареєстрована.

Зазначене обстеження свідчить про зростання неформальної зайнятості в українській економіці. Найвищі темпи його відмічені в сільському господарстві, будівництві, торгівлі, на ремонтних роботах, у готельному і ресторанному бізнесі.

Серед актуальних шляхів мінімізації неформальної зайнятості варто виділити такі:

- підвищення стабільності й привабливості формальної зайнятості (розширення можливостей працевлаштування у сфері формальної зайнятості; підвищення попиту на працю в економіці; зростання оплати праці і доходів; сприяння навчанню, підвищенню кваліфікації і перекваліфікації зайнятих відповідно до потреб роботодавців; розвиток контрактних відносин; дотримання норм трудового законодавства, захист прав трудящих на підприємствах формального сектору);

- стимулювання переходу зайнятих з неформального сектору у формальний, важливим напрямом якого є розвиток систем соціального страхування, у тому числі медичного;

- сприяння малому підприємництву (спрощення процедури реєстрації і ліцензування; створення ефективної приватизаційної моделі; зниження податків, головним чином на фонд заробітної плати; надання податкових пільг для підприємців, що вводять додаткові робочі місця; надання фінансової підтримки підприємствам малого бізнесу).

В основу мінімізації неформальної зайнятості має бути поліпшення загальноекономічної ситуації в країні, чому сприяють економічне пожвавлення і стійкий розвиток підприємств, зростання доходів населення, реальне забезпечення мінімальних стандартів, підтримка соціально вразливих верств населення, контроль за одержуваними і декларованими доходами.

Є широкий спектр стратегій легалізації ринку праці: від жорстко репресивних до ринкових виховних. Основним напрямом мінімізації неформальної зайнятості може бути подальша інституціоналізація зайнятості та ринку праці, що передбачає реформування трудового законодавства і посилення контролю за його дотриманням, розширення зв'язків державної служби зайнятості з місцевими органами влади в питаннях створення робочих місць і підвищення освітнього та професійного рівня населення, розвиток розгалуженої інфраструктури ринку праці.

3. Новітні тенденції у сфері зайнятості населення

У постіндустріальному суспільстві сфера класичної (тобто повної) зайнятості постійно звужується. На світовому ринку праці відбувається флексибілізація і дестандартизація зайнятості, тобто все більшого поширення набувають гнучкі й мінливі форми зайнятості, які можуть бути названі нестандартними чи нетрадиційними щодо попередніх етапів суспільного розвитку.

Однією з таких нестандартних форм зайнятості населення є тимчасова робота. У цьому випадку трудові відносини обмежені певним терміном чи прив'язані до виконання певного обсягу конкретних видів робіт. Традиційно тимчасова робота в основному була зумовлена сезонним характером діяльності людей у деяких галузях економіки, наприклад, у сільському господарстві, сфері послуг тощо. Сьогодні набувають поширення контракти на обмежений термін робіт, тому що вони дають змогу роботодавцю гнучко регулювати масштаби виробничої діяльності.

Значного поширення набула й така форма нетрадиційної зайнятості населення, як неповний робочий час. Це може бути неповний робочий день або тиждень. Наприкінці минулого століття в розвинених західних країнах майже 20% усього зайнятого населення працювало в такому режимі. Слід зазначити, що за такої форми зайнятості на одне робоче місце наймаються два чи декілька працівників, що працюють по черзі. Часто вони є членами однієї родини. Робота за сумісництвом припускає, що індивід працює одночасно у декількох роботодавців. При цьому загальний робочий час може або не досягти середньої тривалості робочого тижня, або, навпаки, значно перевищувати її.

На сучасному етапі суспільного розвитку простежується тенденція до зростання самозайнятості, за якої особи не входять до жодних формальних організацій, а самі створюють для себе робочі місця. До початку ХХI століття питома вага самозайнятих у розвинених західних країнах становила майже 12%. Самозайняті громадяни поєднують у собі риси підприємця і найманого працівника. З підприємцями їх об'єднує те, що вони працюють не за фіксовану винагороду, а їхні доходи пов'язані із здатністю реалізувати власну справу з підприємницьким ризиком. Крім того, на відміну від найманих працівників, самозайняті громадяни є незалежними, а також самостійно відповідають за прийняті ними рішення. Самозайнятість, таким чином, є виключно приватною діяльністю людини.

У зв'язку з тим, що контроль з боку держави над нестандартними формами зайнятості населення значно утруднений, вони найчастіше існують на неформальній основі. Тому часто неформальна, чи тіньова, зайнятість населення не відбивається (або відбивається лише частково) в офіційних документах і не реєструється державною статистикою. Наприклад, якщо працівник виконує тимчасову роботу без офіційного оформлення, роботодавець заощаджує на соціальних виплатах, а працівник - на прибутковому податку. Самозайнятий може також офіційно не декларувати свою діяльність і не сплачувати податки.

Дослідження показують, що подібний «трудовий плюралізм» раніше вважався на Заході насамперед прерогативою працюючих жінок або ж розглядався як певний історичний релікт. Сьогодні це вважається перспективною цариною зайнятості, що швидко розвивається.

Виникає питання: «Як же оцінювати подібні явища - як форми зайнятості чи як форми безробіття?». В офіційній статистиці вони часто видаються за звичайну зайнятість, що відбиває реально існуючу ситуацію. Адже постійно розширюється коло людей, яких не можна вважати безробітними, але одночасно вони не мають гарантій щодо стабільного доходу. Ці форми можна скоріше назвати комбінованими формами зайнятості, тому що вони об'єднують як елементи зайнятості, так і елементи безробіття. Чорно-біла схема зайнятість - безробіття на сьогодні стає все менш застосовною. Загальна нестача робочих місць виявляється не тільки і навіть не стільки у вигляді традиційного безробіття, скільки у вигляді гнучких і неповних, тобто багатих ризиками форм зайнятості.

Характеристики елементів зайнятості населення

Результати проведеного аналізу також засвідчують, що істотних змін зазнає і сучасне підприємство (фірма) як основна форма організації трудової діяльності, тобто як реальне місце, де безпосередньо здійснюється увесь обсяг робіт. При цьому значення великих підприємств як основних роботодавців постійно звужується. Межі сучасного підприємства постійно розмиваються. Усе частіше значна частина роботи здійснюється поза стінами підприємства: ділові контакти з партнерами, вивчення попиту споживачів товарів і послуг та організація реклами, знайомство з новими технологіями і зразками продукції на виставках, одержання різного роду інформації.

Сучасні телекомунікаційні технології дають змогу координувати діяльність працівників на значній відстані. На місці видимого підприємства - офісів і фабричних цехів з'являється віртуальне підприємство - сукупність просторово розосереджених електронних робочих місць, пов'язаних між собою глобальною комп'ютерною мережею.

Де стандартизації піддається також і практика використання робочого часу. Усе більше використовується гнучкий графік робочого часу. Якщо раніше працівник повинен був протягом певної кількості годин на день (наприклад, з 9.00 до 18.00) перебувати на роботі, то тепер на багатьох підприємствах запроваджується нова система, за якої працівник може варіювати своє навантаження протягом робочого дня чи тижня, але при цьому він, як правило, має все-таки обов'язково бути на робочому місці у встановлені дні чи години, загальна тривалість яких значно менша, ніж повний робочий день. Наприклад, працівник повинен обов'язково бути присутнім на робочому місці з 10.00 до 16.00, а рештою робочого часу він може варіювати за його межами (приходити на роботу або йти з роботи раніше чи пізніше звичайного графіка).

Однією з форм гнучкого використання робочого часу є так званий фонд річного робочого часу - розрахунок робочого часу в масштабах року. Ця система дає змогу ліквідувати практику так званих наднормативних робочих годин. У Франції був прийнятий закон, згідно з яким наднормативний робочий час прирівнюється до звичайного. У підприємців і найманих робітників з'явилося ширше поле для маневру: скорочувати робочий час у період невисокої економічної активності і збільшувати його в періоди її піка. При цьому головна вимога - не виходити за загальнорічний обсяг робочого часу.

Одним із нових напрямків робочого часу є також практика накопичування робочого часу, або створення банку часу. Ця система відбиває прагнення знайти певну рівновагу між рівнем життя і засобами, необхідними для його задоволення. Суть даного банку часу зводиться до того, що узаконена оплачувана відпустка (4-5 тижнів) збільшується завдяки додатковому часу на відпочинок за рахунок конвертації премій, частини заробітної плати, різних видів допомоги і навіть умов закінчення трудового контракту, тобто йдеться про те, що підприємство розплачується за працю робітника не грошима, а збільшенням вільного робочого часу. Ця практика набула поширення в Бельгії, Іспанії, Франції та ряді інших європейських країн. Цей досвід може бути використаний і в Україні, яка при ринковій трансформації своєї економічної системи намагається запровадити гнучкі й дієві механізми легалізації тіньової зайнятості, а також збільшити питому вагу легальних робочих місць на вітчизняному ринку праці.

Проведені дослідження показують також, що різноманітні форми нестандартної або гнучкої зайнятості по-різному впливають на ступінь захищеності працівників. У цьому зв'язку виокремлюються такі основні форми захищеності робітника:

- захищеність зайнятості - це той ступінь, на якому робітнику

гарантована зайнятість на певному підприємстві;

- захищеність заняття - це ступінь фіксованості завдань, котрі повинен виконувати робітник на певному підприємстві;

- захищеність на ринку праці - це здатність робітника залишатися затребуваним на ринку праці за можливої зміни робочого місця.

Гнучкі методи організації виробництва також суттєво впливають на форми захищеності працівників. Наприклад, високий рівень захищеності зайнятості робітника зумовлюється наявністю в нього специфічного (для даного підприємства) людського капіталу і пов'язаний з функціональною (внутрішньою) його гнучкістю. У цьому випадку роботодавець запроваджує різноманітні системи заохочення і просування працівників (участь у прибутках, бонуси, підвищення заробітної плати за вислугу років тощо), щоб стимулювати їхнє подальше професійне навчання, підвищення кваліфікації, відданість справ тощо.

Захищеність заняття, у свою чергу, йде врозріз із суттю функціональної (внутрішньої) гнучкості працівника, принаймі в тейлорівсько-фордівському сенсі, за яким закріплюється право строго виконувати тільки певне завдання, що зафіксоване в контракті або в правилах виконання робіт.

Захищеність на ринку праці може бути як посилена, так і послаблена функціональною (внутрішньою) гнучкістю працівника залежно від того, наскільки трудові навички, що набуваються робітником у трудовому процесі, є специфічними для підприємства або навіть для всієї галузі. У той же час чисельна (зовнішня) гнучкість часто негативно впливає на всі форми захищеності працівника, хоча в багатьох випадках вона залежить від конкретної ситуації на ринку праці.

Гнучкість робочого часу, як показують результати дослідження, теж неоднозначно впливає на захищеність робітників. У багатьох випадках вони не вільні обирати гнучкий графік роботи, оскільки здебільшого він нав'язується їм роботодавцем, тому тижні або місяці інтенсивної праці можуть змінюватися періодами вимушеного простою. Часто взагалі не існує графіка роботи: робітник повинен бути готовим вийти на роботу в будь-яку хвилину. Усе це не тільки суттєво порушує звичайний ритм життя, але й дає змоги планувати час.

Таким чином, якщо розуміти захищеність як певні гарантії умов зайнятості, то їх рівень у цілому для робітників знизився. У постіндустріальному суспільстві, як свідчать проведені дослідження, нестабільність і невизначеність постійно зростають, а гнучкі та нестандартні форми зайнятості фактично перекладають на плечі індивідів ті ризики, котрі раніше брали на себе підприємства і держава. Недарма відомий соціолог У.Бек назвав сучасне постіндустріальне суспільство «суспільством ризику».

Висновки

Проаналізувавши тему контрольної роботи «Форми і види зайнятості», можна зробити наступні висновки:

Проблеми зайнятості та працевлаштування сьогодні в Україні є одними з найбільш актуальних. Очікуваної стабілізації на ринку праці не сталося, зберігається тенденція зростання як офіційного, так і прихованого безробіття (одного з парадоксів вітчизняного ринку праці). Зареєстрований ринок праці характеризується загостренням проблеми безробіття серед працездатного населення внаслідок посилення невідповідності пропозиції робочої сили і попиту на неї.

Не змінились обсяги прихованого безробіття. Значними залишаються втрати робочого часу через відпустки без збереження заробітної плати, роботи на умовах неповного робочого часу.

На відміну від розвинених країн у нас інша природа безробіття. Вона виникла не на фоні перевиробництва, а навпаки -- при масовому дефіциті. Найбільше число працівників залишаються без роботи через скорочення обсягів виробництва в зв'язку з недопоставками сировини, комплектуючих виробів, порушенням договірних зобов'язань, розривом виробничих зв'язків. Різке зростання цін на сировину, енергоносії, обладнання, а також тарифів на транспортне обслуговування, що призвело до банкрутства і ліквідації нерентабельних підприємств, також сприяло збільшенню кількості безробітних. Необхідно мати на увазі також реформування власності, конверсію оборонної промисловості, зупинку деяких шахт, скорочення бюджетних установ та організацій.

Таким чином, протягом останніх років на розвиток ринку праці впливали чинники, які призвели до спаду виробництва, обмеження розвитку соціально-культурних галузей, зростання прихованого безробіття і вивільнення кадрів.

За рівнем безробіття Україна вже перевищила середньоєвропейські показники і показники окремих країн з перехідною економікою.

Найбільш гострою є ситуація в невеликих містах і населених пунктах, швидко зростає безробіття серед сільського населення. Набула поширення нерегламентована тіньова зайнятість. Отже, ситуацію, що склалася в Україні з відтворенням трудового потенціалу та у сфері зайнятості, є підстави вважати надзвичайною.

У нинішній ситуації держава повинна максимально впливати на формування ринку праці, вести активну політику щодо зайнятості населення.

В основних напрямах соціальної політики визначені основні завдання державної політики в сфері зайнятості й регулювання ринку праці з метою подолання негативних явищ у сфері зайнятості й вирішення поставлених задач на державному і регіональних рівнях.

Основні напрями розвитку трудового потенціалу спрямовано на процеси модернізації у сфері зайнятості відповідно до потреб структурної перебудови господарського комплексу країни і розбудови соціально орієнтованої економіки. У сфері зайнятості йдеться про створення матеріально-технічних і соціально-економічних передумов для продуктивної зайнятості населення. Головним у створенні таких передумов є здійснення державного регулювання ринку праці з метою постійного розширення сфери прикладання праці й забезпечення надійного соціального захисту працюючого і непрацюючого населення.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про зайнятість населення»//Закони України. Т.1 / Ін-т законодавства. - К., 1996.

2. Законодавство України про працю. Збірник законодавчих та нормативних актів. - К.: Атіка, 2003. - 944с.

3. Кодекс законів про працю України. - К.: Парламентське вид-во, 2003. - 108с.

4. Богиня Д.П., Грішнова О.А. Основи економіки праці: Навч. посіб. - К.: Знання - Прес, 2000. - 313с.

5. Буряк П.Ю., Карпінський Б.А., Григор'єва М.І. Економіка праці й соціально-економічні відносини: Начальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004. - 440с.

6. Дворецька Г.В. Соціологія праці: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2001. - 244с.

7. Завіновська Г.Т. Економіка праці: Навч. метод. посібник для самост. вивч. дисц. - К.: КНЕУ, 2001. - 158.

8. Лібанова Е.М. Ринок праці: Навч. посіб. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 224с.

9. Петюх В.М. Ринок праці та зайнятість. - К.: КНЕУ, 1997. - 201с.

10. Плоткін Я.Д., Пащенко І.Н., Комарницький І.М. Економіка праці: Навч.посіб. - Львів, НУ «Львівська політехніка», Ужгород: Патент, 2001. - 339с.