Антиінфляційна політика України

Після первинної грошово-кредитної стабілізації з метою досягнення макроекономічної рівноваги та зменшення пікового зростання цін слід використовувати фінансовий елемент антиінфляційної політики. На другому етапі має бути досягнута фінансова стабілізація. Фінансовий елемент за своїм впливом на господарську ситуацію та на рух економічного циклу в цілому є більш дійовими порівняно з грошово-кредитним елементом. Справа в тому, що грошово-кредитна політика є досить тонким інструментом втручання в ринкову економіку. А відтак він неспроможний протидіяти великим і раптовим «шокам», що виникають у процесі суспільного відтворення. Фінансові інструменти, такі як податки та бюджетні витрати, навпаки, є тими засобами державного регулювання, які більш придатні для подолання глибоких порушень суспільного відтворення. І чим глибшими є ці порушення, тим ефективніший вплив на економічні процеси саме цих інструментів.

Слід зауважити, що хоча грошово-кредитний та фінансовий елементи антиінфляційної політики мають різні об'єкти впливу (перший має справу з кредитом та грошовим обігом, другий -- з відносинами, що складаються з приводу формування, перерозподілу та використання фінансових ресурсів), проте і грошово-кредитна, і фінансова сфери в процесі регулювання економіки взаємопов'язані між собою і тісно взаємодіють. І тому той факт, що в багатьох країнах саме загострення фінансової кризи викликало зростання інфляції, не є випадковим.

Серед широкого кола проблем, що пов'язані з формуванням засад та проведенням антиінфляційної політики, важливе значення має аналіз заходів, що сприяють досягненню оптимальних параметрів фінансової стабілізації. Як відомо, для країн з перехідною економікою властива різка незбалансованість державних фінансів. Через це для таких країн фінансова стабілізація є проблемою першорядного значення. Для успішного вирішення цієї проблеми потрібно передусім здійснити фінансову реформу, зокрема розробити та впровадити ефективну систему оподаткування, а також переглянути доцільність у бюджеті тих чи інших державних витрат і зменшити їхній загальний рівень. Показником того, що завдання цього етапу реалізації антиінфляційної політики досить успішно виконані може бути наявність бездефіцитного чи навіть профіцитного державного бюджету.

Можна говорити про наявність кількох етапів у проведенні антиінфляційної політики в перехідний період. При цьому фінансовий елемент є визначальною домінантою антиінфляційної економічної політики на другому етапі. Проте і тут важливо, наскільки з ним зважені і взаємоузгодженні інші елементи антиінфляційної політики, адже ' від цього залежатиме те, настільки та чи інша країна, що переживає етап ринкової трансформації, зможе розвиватися на стабільній основі.

Грошово-кредитний та фінансовий елементи антиінфляційної політики спроможні ефективно регулювати економічні процеси лише в умовах ринкових відносин та відповідного середовища, де досягла високого розвитку ринкова інфраструктура. В усіх або принаймні в багатьох пост соціалістичних країнах, які стали на шлях ринкових перетворень, грошово-кредитна та фінансова системи знаходяться на стадії ринкового становлення їх; не скрізь завершена грошова, бюджетна та податкова реформи, ще не сформована повністю ринкова інституційна система. Через це уряди країн з перехідними економіками змушені час від часу вдаватись до застосування старих, властивих планово-розподільчій системі, методів управління економічними процесами. Проте спроби їх застосування за нових умов, можуть призводити до зворотних результатів -- посилення збоїв у процесі суспільного відтворення і поглиблення спаду виробництва.

Для того, щоб загальмувати руйнівні процеси в економічній системі, що розвиваються в перехідний період, потрібно здійснювати регулювання передусім за допомогою адекватних методів та інструментів економічної політики. А це викликає необхідність запровадження більш швидких інституційних реформ, які також мають антиінфляційну спрямованість. Якщо антиінфляційні грошово-кредитні заходи першого та фінансові заходи другого етапів залишаться лише самотніми острівцями перетворювальних процесів, а широкі, послідовні та всебічні реформи з ринкової трансформації економічної системи відставатимуть, неминучими результатами цього стануть подальше падіння виробництва та невідворотне наростання нової інфляційної хвилі.

Так, у перехідний період як антиінфляційні мають бути використані заходи, що стримують прагнення і можливості продавців підвищувати ціни. Передусім -- це сукупність засобів антимонопольної політики. Відомо, що чим вищий рівень конкуренції на ринку, тим вищий, за інших однакових умов, обсяг пропозиції та нижчий рівень цін. Отже, боротьба з монополізмом сприяє зростанню сукупної пропозиції й стримує намагання підвищити ціни. Важлива роль, яку відіграє монополізація економіки в розвитку інфляційних процесів, не викликає сумнівів. Не випадково піки інфляції 70--80-х рр. у розвинених країнах активізували антимонопольну законотворчість, яка іноді розглядалась як важливий захід антиінфляційної державної політики. Саме тоді в США був внесений законопроект про «реорганізацію промисловості», а в Японії уряд пішов на безпрецедентний крок -- вирішив посилити адміністративний контроль над монопольними структурами ринку, розглядаючи їх як одне з джерел зростання цін. Результат таких кроків був досить дійовим. Так, зокрема в США за рахунок розмивання олігополістичних структур найбільш монополізованих галузей (сталь, автомобілі, електроніка) за рахунок ліквідації в них адміністративних обмежень конкуренції вдалось значно підвищити темпи економічного зростання та знизити інфляцію з 9,2 відсотка в другій половині 70-х до 4,2 відсотка у 80-х роках. Аналогічні результати були досягнуті й в інших країнах.

Крім того, слід застосовувати сукупність заходів, які сприяють зменшенню питомих витрат виробництва. Сюди входять: зменшення податкового тиску на виробника, зниження імпортного мита на сировину і паливо, а також комплекс заходів щодо стимулювання технічного прогресу. Проте можливості запровадження заходів зі скорочення питомих витрат виробництва значно більші не на першому та другому (етапи стабілізації), а на третьому етапі проведення антиінфляційної економічної політики (етап стимулювання економічного розвитку).

До загальноекономічних заходів перехідного періоду, що мають антиінфляційну спрямованість, можна віднести-також: приватизацію, розвиток усіх видів ринків, передусім ринку цінних паперів тощо.

Дуже значна роль у реформах перехідного періоду відводиться приватизації. Крім того, що вона є інституційною передумовою створення ринкового середовища (посилює жорсткість бюджетних обмежень підприємств), приватизація дає можливість не тільки скоротити витратну частину державного бюджету за рахунок ліквідації дотацій, а й поповнити прибуткову -- за рахунок отримання коштів від реалізації об'єктів колишньої державної власності. А це є важливим тактичним заходом у боротьбі з таким чинником інфляції як дефіцит бюджету. Хоча, зрозуміло, що це дає лише тимчасовий ефект, а тому поповнення доходної частини бюджету завдяки приватизації не може розглядатись як довгостроковий засіб боротьби з інфляцією. Водночас потрібно враховувати і те, що проведення приватизації без обмеження монопольного положення підприємств є недоцільним. Оскільки в такому разі відбувається лише перетворення державної монополії на приватну, яка при знятті державного контролю за ціноутворенням здатна в намаганні збільшити власні прибутки ще більшою мірою, ніж державна, піднімати ціни, роздмухуючи полум'я інфляції.

Важливим напрямом стримування інфляції є розвиток ринку цінних паперів. Тривалий час в Україні проблема полягала в тому, що у зв'язку з відсутністю ринку державних цінних паперів зміни в обсязі дефіциту бюджету значно впливали на «грошову масу» через величину кредиту НБУ уряду (так зване взаємо накладання грошової та бюджетної політики). Під впливом дефіциту бюджету зростало пряме «запозичення» урядом коштів у НБУ, що вело до збільшення грошової маси. Через це розвиток ринку цінних паперів, розриваючи взаємозв'язок між бюджетним дефіцитом і приростом грошей, є важливим елементом антиінфляційного механізму в перехідний період. Ринок цінних паперів також є необхідним елементом у перетворенні заощаджень на інвестиції, що дасть можливість пожвавити інвестиційну сферу і зменшити накопичені у виробництві диспропорції.

У глобальному плані перші два етапи стабілізаційної антиінфляційної політики мають на меті сприяти вивільненню та перерозподілу суспільних ресурсів, використання яких в нових сферах дасть змогу підвищити загальну ефективність економіки, забезпечить спрямованість її на задоволення потреб людини та сприятиме відновленню економічного зростання. Адже лише відновлення економічного зростання відкриває шлях до зростання конкурентоспроможності виробництва завдяки зниженню питомих витрат. У результаті цього і держава отримає конче потрібні їй для проведення загальної економічної політики ресурси. Отже, стратегічний напрям антиінфляційної економічної політики на третьому етапі полягає у подоланні кризового падіння виробництва, створенні сприятливого інвестиційного клімату, що має сприяти подоланню диспропорцій у виробництві та підвищенню його ефективності.

Найбільш адекватні умови для початку економічного зростання виникають приблизно через 1,5--2 роки від початку проведення стабілізаційних заходів і зниження рівня відкритої інфляції до 40 відсотків на рік. Саме такий час потрібний для того, щоб вивільнивши частину суспільних ресурсів і більш раціонально їх використавши, створити умови для підвищення динамічної ефективності виробництва та відновлення економічного зростання. Проте відновлення економічного зростання може відбуватись в цей час і без відповідних змін у економічній політиці. Так, експерт МВФ М. Бруно підкреслює, що «зростання виробництва розпочинається в рік, наступний за роком, коли інфляція була придушена (її темпи обмежені 40 відсотками впродовж року), та прискорюється з плином часу».

Однак для того щоб відновлення економічного зростання відбулось швидше, мають відбутись суттєві зміни не тільки в окремих елементах антиінфляційної економічної політики. Потрібні зміни самого її напряму, який із стабілізаційного має стати стимулюючим. У зв'язку з цим постає питання теорії антиінфляційної політики -- на чому вона має засновуватись, на монетаристських чи кейнсіанських рекомендаціях? Проблема тут полягає не стільки в аналізі переваг і недоліків тієї чи іншої теорії, скільки у відповідності їх певним історичним умовам. В умовах наявності значної кількості економічних ресурсів, що не використовуються, глибокого спаду виробництва та тривалого досвіду виключно державного підприємництва, що характерно для періоду ринкової трансформації планово-розподільчої економічної системи в більшості країн Центральної та Східної Європи, потрібно насамперед спиратись на кейнсіанські рекомендації щодо стимулювання попиту. Реалізувати завдання відновлення економічного зростання лише грошово-кредитними засобами, запропонованими сучасним монетаризмом в умовах перехідної економіки дуже важко чи майже неможливо. Це пов'язане з тим, що теорія монетаризму спирається на тверду основу ринкової економіки де діють конкурентні сили, де через це ефективно працює приватний сектор, де існують відповідні інституційні механізми. А в перехідній економіці, яка зазнає трансформації у ринковому напрямі ці передумови відсутні. Тут ще не повністю сформований інституційний механізм перетворення заощаджень на інвестиції, недержавний сектор економіки також працює ще не завжди ефективно, а рівень монополізації виробництва є надзвичайно високим.

Одним з вихідних положень кейнсіанства є теорія «бюджетного мультиплікатора». Сутність її полягає в тому, що за рахунок бюджетних витрат створюються нові підприємства, нові робочі місця. Це дає можливість отримати додаткові реальні доходи, які можуть знову спрямовуватись на нові інвестиції. Все це безпосередньо сприяє розширенню ефективного попиту, який стимулює подальше виробництво, тобто спостерігається ефект множника. Однак потрібен саме первинний поштовх, певні первинні вкладення, роль яких у перехідних умовах мають відіграти саме бюджетні асигнування на інвестиційні цілі.

Для виходу економіки з кризи потрібно, по-перше, значно підвищити частку інвестицій в економіку; по-друге, виділити державні інвестиції в окремий бюджет -- бюджет розвитку. Джерелами формування його доходів можуть бути в перехідних умовах як постійні доходи бюджету, так і державні запозичення на фінансовому ринку, в тому числі цільові -- під конкретні проекти, доходи від приватизації та емісії. Саме інвестиційне використання бюджетних коштів створює кращі умови для відновлення економічного зростання порівняно з витратами коштів на соціальний захист населення чи на державне споживання через те, що мультиплікатор у цьому разі становить 2,5-- 3, а не 2, як у першому випадку. Все це веде до того, що стрижневим елементом антиінфляційної економічної політики на цьому етапі стає фінансовий елемент. Однак на відміну від попереднього етапу провідним завданням тут стає не стільки досягнення бездефіцитного бюджету, скільки проблема оптимальних розмірів дефіциту та джерел його фінансування.

Отже, для стримування інфляції і стимулювання економічного зростання слід забезпечити такий рівень бюджетного дефіциту, який відповідатиме величині інших основних макроекономічних показників: обсягу ВВП, рівню зайнятості та урівноваженості торговельного балансу. В економічній теорії на оптимальні розміри дефіциту державного бюджету склались досить різні погляди. Так, монетаристи пропонують позбутись дефіциту взагалі. Представники теорії «економіки пропозиції» радять мати дефіцит, що не перевищує 2--3 відсотки ВВП, а кейнсіанці -- 3--5 відсотків. А в Маастріхті умовою вступу в зону єдиної валюти прийнятий рівень дефіциту бюджету, що не перевищує 3 відсотки ВВП. Отже, навіть, враховуючи ці розбіжності, можна визнати, що оптимальні розміри дефіциту бюджету в межах ринкової економіки знаходиться в межах 3 відсотків. Водночас для перехідної економіки економісти-практики з МВФ радять утримувати дефіцит бюджету в межах 1--2 відсотків ВВП. Однак у перехідний період, коли ринкові механізми відновлення економічної рівноваги лише формуються, а інфляція (як нині в Україні) носить значною мірою витратний характер, зумовлений значним зменшенням ефективності виробництва через падіння його обсягів, такі обмеження дефіциту є над жорсткими. Про це свідчить і той факт, що дефіцит бюджету в умовах падіння виробництва носить не стільки активний, скільки пасивний характер. Він викликаний не збільшенням витрат бюджету, а зменшенням надходжень. Його зростання у цьому разі виконує стабілізаційну функцію. Саме тому тимчасове зростання дефіциту бюджету до 3--6 відсотків ВВП є закономірним явищем, і лише при проведенні довгострокової антиінфляційної економічної політики в перехідний період (за умови відновлення економічного зростання) слід орієнтуватись на розміри дефіциту бюджету в 1--2 відсотки.

Покриття бюджетного дефіциту може проводитись за рахунок емісії та за рахунок надходження коштів з інших джерел. Однак слід пам'ятати, що значне емісійне фінансування дефіциту бюджету споживчого спрямування має негативний вплив на грошову масу, активно стимулює інфляційні процеси. Водночас використання керованої емісії на фінансування інвестиційних проектів не спричинює таких значних інфляційних наслідків, як її спрямування на поточні споживчі витрати бюджету (ефект Кантільйона). В результаті інвестицій створюються виробничі потужності, які дають можливість випускати певну продукцію, що зменшує інфляційний сплеск внаслідок емісії та стимулює загальне економічне зростання. Інвестиції також дають можливість отримати реальні доходи підприємствам та їх робітникам, що дасть змогу збільшити сукупний попит в цілому. Через це використання емісії, яка в інших умовах є чинником інфляції, тут є припустимим, але знов-таки за умови підпорядкування її інвестиційним цілям. Крім того, використання контрольованої емісії, збільшуючи грошову масу, впливає на зниження норми відсотка на внутрішньому фінансовому ринку, що також виступає чинником зростання загальної внутрішньої інвестиційної активності.

При розгляді інших джерел покриття дефіциту бюджету слід ураховувати, що кредитування уряду за рахунок позик внутрішнього фінансового ринку при значних розмірах залучення внутрішніх заощаджень спричиняє зростання норми позикового відсотка Це досить негативно впливає на зростання внутрішньої інвестиційної активності, оскільки виникає ефект витіснення недержавних інвестицій через зниження їхнього потенційної прибутковості порівнянне з вкладанням коштів у державні цінні папери. Через це, стимулюючи економічний розвиток за рахунок коштів з цього джерела, необхідно робити це обережно та у координації з іншими макроекономічними параметрами, щоб не знизити загальної інвестиційної активності.

Доцільнішим з точки зору стимулювання зростання сукупного суспільного попиту є залучення зовнішніх позик. Це пов'язано з тим, що за інших однакових умов, зовнішні державні позики, збільшуючи попит держави, не компенсуються зниженням попиту приватних осіб, що сприяє загальному зростанню всіх складових внутрішнього попиту, при стабільності внутрішніх відсоткових ставок. Однак і тут потрібна обережність. Непродумане, надмірне та неузгоджене з іншими макропоказниками залучення для покриття бюджетного дефіциту споживчого спрямування іноземних позик веде до зростання не тільки зовнішнього боргу, а й інфляції. При цьому інфляція зростає не у короткостроковому, а у довгостроковому періоді, оскільки обслуговування зовнішнього боргу може стати надто обтяжливим для державних фінансів. У кінцевому підсумку така ситуація призведе до того, що теперішні борги стануть важким тягарем для майбутніх поколінь, підірвуть основи економічного розвитку країни і можуть викликати ще більші інфляційні наслідки. Для того щоб цього не сталось, необхідно і ці запозичені державою кошти через бюджет розвитку спрямовувати на високоефективні інвестиційні проекти, реалізація яких дасть можливість уряду постійно отримувати доходи для покриття своїх боргів.

Усе це вказує на те, що необхідно точно вивірити, узгодити та підпорядкувати всі елементи антиінфляційної політики на третьому етапі завданню відновлення економічного зростання, з метою розвитку економіки на основі вже згадуваної теорії «бюджетного мультиплікатора». А сам цей елемент антиінфляційної політики має бути підпорядкований зростанню інвестиційної активності. Слід також пам'ятати, що антиінфляційна політика, яка має на меті в умовах кризи стимулювати економічний розвиток завдяки зростанню «ефективного попиту», є нічим іншим, як початковим етапом проведення «політики доходів», а ЇЇ надмірне застосування може викликати необхідність запровадження прямого регулювання всіх цін та виробництва на основі підпорядкування всіх елементів антиінфляційної політики цінорегулювальному. Отже, як в економічній теорії, так і в економічній політиці не може бути однозначних оцінок того чи іншого явища чи процесу. Все визначається конкретними умовами і досягнутими результатами, які при розгляді антиінфляційної політики в період ринкової трансформації економічної системи мають полягати у тому, щоб не тільки відновити економічне зростання, а й створити умови, за яких суспільні ресурси використовувалися б максимально продуктивно, а також відбувалося б зростання динамічної ефективності економіки.

А для досягнення цього є всі реальні можливості. Про це свідчить досвід багатьох країн, які здійснювали антиінфляційну політику в період ринкової трансформації економічної системи. Саме адекватність антиінфляційної політики характеру інфляції та стану економічної системи визначали успіх цієї політики.

Як показала практика, високі темпи зростання цін у період ринкової трансформації економічної системи пов'язані з взаємодією інфляції витрат та інфляції попиту. Причому підвищення сукупного попиту спочатку було, так би мовити, поживним середовищем для інфляції витрат. Після жорсткого обмеження темпів зростання сукупного попиту та обмеження монополістичних тенденцій на внутрішньому ринку, темпи інфляції починали спадати. У зв'язку з цим політика обмеження сукупного попиту є найважливішим елементом антиінфляційних заходів у перехідний період на початковому етапі, коли ступінь використання суспільних ресурсів є надмірним. Саме в цей період ефективність цієї політики максимальна, а негативні наслідки мінімальні. Послідовне проведення такої політики в Прибалтиці (починаючи з червня 1992 р.), колишній Чехословаччині (з січня 1991 р.), Польщі (з січня 1990 р.), Угорщині (з березня 1990 р.) дало можливість уже через 2-3 місяці після стартового стрибка цін, викликаного їхньою лібералізацією, значно знизити рівень інфляції, довівши її місячні темпи до 1--3 відсотків. Річні ж темпи інфляції становили 958, 1161, 954 відсотки (Латвія, Литва, Естонія, де ці заходи були запроваджені в другій половині року), 52 відсотки (Чехія), 58 відсотків (Словаччина), 153 відсотки (Польща), 93 відсотки (Угорщина) при скороченні обсягу виробництва відповідно на 5; 37,7; 14,2; 14,2; 11,6; 3,5 відсотка. Річні темпи інфляції на другий рік здійснення стабілізаційної антиінфляційної політики в межах проведення загальних трансформаційних реформ становили 35; 45; 36 відсотків у Прибалтиці та 13; 9; 60; 32 відсотка в інших країнах при падінні виробництва ще на 6; 24,2; 8,5 у країнах Балтії та 6,4; 6,5; 7; 11,9 відсотка в інших країнах. Фінансова стабілізація (вихід на бездефіцитний бюджет) була досягнута того ж року -- в Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Литві;

наступного року -- в Латвії; через рік -- в Естонії. Послідовна зміна напряму зі стабілізаційного на стимулюючий у проведенні антиінфляційної економічної політики дала змогу вже через 1,5 (Балтія, Польща) -- 2,5 року (Чехія, Словаччина, Угорщина) перейти без негативних інфляційних наслідків до відновлення економічного зростання [15, 5, б]. При цьому дефіцит бюджету збільшувався до 3,3 відсотка (Чехія), 8,2 (Угорщина), 6,6 (Польща), 11,9 (Словаччина), 2--4,2 відсотка (країни Балтії). Це є доказом високої результативності адекватної, послідовної та скоординованої з іншими економічними показниками антиінфляційної політики в період ринкової трансформації економічної системи.

2.2 Основні етапи розвитку антиінфляційної політики е економічній системі України

Проголошення Україною незалежності відкрило реальні перспективи для розвитку демократичного суспільства на основі економічної та політичної свободи. Проте в розбудові соціальне орієнтованої ринкової економіки країна зіткнулася з багатьма соціально-економічними проблемами, які особливо загострились в 1992--1994 рр. Гостра криза охопила практично усі галузі економіки та сфери соціального життя. Вона дезорганізувала відтворення, різко підірвала ресурсну, фінансову базу виробництва і відкинула на десятиліття назад життєвий рівень населення України. В розвитку системної за своїм характером та руйнівної за своїми наслідками кризи, що охопила країну при проведенні економічних реформ, не останню роль відіграла інфляція.

При визначенні основних етапів та напрямів антиінфляційної економічної політики в Україні слід відразу зауважити, що практика її проведення є досить неоднорідною, а в її проведенні були періоди, коли запроваджувались заходи, які можна віднести до різних напрямів антиінфляційної політики, причому різні складові її були не тільки взаємно неузгодженими, а інколи і суперечили тодішньому стану економічної системи. Однак навіть з урахуванням цієї неоднорідності сьогодні можна виділити кілька її основних етапів ¹.

Перший етап антиінфляційної економічної політики охоплює період з середини 80-х років до кінця 1991 р. і характеризується тим, що в цей період в Україні здійснювалася досить інтенсивна антиінфляційна політика, спрямована на придушення інфляційних процесів, викликаних діями союзного центру і Росії. Її загальний напрям можна характеризувати як цінорегулювальний. Проводилась стабілізація державних роздрібних цін, плановими методами обмежувалось зростання заробітної плати, інтенсивно використовувалось бюджетне дотування для збиткових підприємств (це було можливим здійснювати через те, що сальдо республіканського бюджету України було тоді профіцитним, а крім того, існували приховані трансфертні платежі Україні через ціни на російські сировинні товари). Відбувалось також нормування розподілу і споживання виробничих ресурсів та товарів широкого вжитку, що створювало певні перепони на шляху надходження емітованої Росією грошової маси у внутрішній обіг України.

Другий етап антиінфляційної економічної політики охоплює період з грудня 1991 р. до березня 1993 р. Економічну політику цього періоду можна охарактеризувати як стимулюючу, націлену на відновлення економічного зростання. Проте об'єктивних умов для відновлення зростання в цей час не було. Економічна система ще знаходилась на ресурсообмеженому етапі.

Нові ринкові механізми відтворення в цей час лише закладались, а використовувати механізми планово-розподільчої системи держава просто відмовилась. Така економічна політика призвела до карколомного зростання інфляції. Важко стверджувати, що в той період здійснювалась взагалі будь-яка антиінфляційна політика. Економічну політику цього періоду швидше можна назвати проінфляційною. Були зняті усі адміністративні обмеження на зростання не тільки цін, а й заробітної плати, при посиленні кредитної підтримки державного сектора економіки. За активного державного сприяння інтенсивно діяли всі чинники інфляції.

Третій етап антиінфляційної економічної політики тривав з березня 1993 р. по листопад 1994 р. Це етап пожежного гасіння гіперінфляції як адміністративними, так і економічними засобами, характерними не стільки для ринкової, скільки для планово-розподільчої економічної системи. Стрижневу роль тут відігравав цінорегулювальний елемент. Саме в цей період було знову запроваджено регулювання фонду заробітної плати (але тепер воно відрізнялось від того, що застосовувалося на першому етапі, оскільки використовувались податкові методи обмеження його зростання). Було припинено аукціонні торги іноземною валютою, запроваджено інші адміністративні обмеження, покликані збити хвилю гіперінфляції. Так, у цей період було вжито таких заходів:

був упорядкований та посилений контроль за додержанням правил ціноутворення (особливо при формуванні оптових цін промисловості);

було введено обмеження торговельно-посередницьких націнок (до 50 відсотків відпускної ціни промисловості), а також введено лімітування в ряді випадків (зокрема в торгівлі нафтою) кількості посередницьких ланок;

було введене державне регулювання фонду споживання на підприємствах державного сектора, коли на 1 відсоток приросту цін припадало 0,8 відсотка приросту фонду споживання;

були обмежені позикові відсотки, а також маржа комерційних банків;

утримувався регульований курсу національної валюти з метою обмеження впливу на динаміку цін біржових коливань курсів;

для того щоб не погіршити економічного становища експортерів, було запроваджено тендер, через який експортерам продавалась за офіційним курсом необхідна для виробничих потреб валюта;

введено новий порядок валютного регулювання, відповідно до якого експортери зобов'язані були продавати 50 відсотків валютної виручки за офіційним курсом (інша частина валютної виручки залишалась у розпорядженні експортера і могла продаватись на біржових торгах за комерційним курсом);

встановлювався державний контроль за зовнішньою торгівлею і валютними доходами (що не є рівнозначним державній монополії на зовнішньоекономічну діяльність);

було зміцнене податкову службу; поряд з цим з метою посилення державного контролю за грошовим обігом робились спроби обмежити тіньовий готівковий обіг (обов'язкове застосування касових апаратів тощо);

для того щоб запобігти мультиплікації цільових кредитів і контролювати їх рух було запроваджено спеціальні рахунки, на які зараховувались цільові кредити, які можна витрачати на виробничі витрати, пов'язані з постачанням матеріальних ресурсів, але з яких не можна витрачати кошти на розрахунки з бюджетом.

Все це дало можливість не тільки стримати високі темпи гіперінфляції, а й погасити адаптивні інфляційні очікування споживачів, які зумовлювали високий тиск поточного попиту, викликаний страхом перед знеціненням грошових заощаджень. І це незважаючи на те, що здійснювались і ті стимулюючі заходи, які характерні для нормальної «політики доходів». Так, у цей період продовжували зростати видатки державного бюджету (з 46, 5 відсотка ВВП у 1993 р. до 59, 7 відсотка у 1994 р). Збільшився і дефіцит бюджету з 6, 5 відсотка ВВП в 1993 р. до 10, 5 відсотка в 1994 р. Однак і за таких умов цілеспрямоване обмеження неконтрольованої ринкової стихії та більш зважена грошово-кредитна політика (темпи зростання агрегату М2 зменшились з 16, 6 раза в 1993 р. до 5, 7 раза 1994 р.) дали змогу знизити середньомісячні темпи інфляції з 47, 1 відсотка в 1993 р. до 14, 4 відсотка в 1994 р. Саме завдяки цим заходам стало можливим розпочати з кінця 1994 р. більш послідовну та цілеспрямовану ринкову трансформацію економічної системи.

Четвертий етап антиінфляційної економічної політики розпочинається з кінця 1994 р. Для нього характерні прийняття стратегічних заходів щодо інтенсифікації переходу до ринкової економічної системи через всеохоплюючу лібералізацію цін та спроби добитися грошово-кредитної стабілізації та придушення інфляції монетарними засобами з поступовим залученням фінансових механізмів та переходом до фінансової стабілізації.

У цей період держава почала жорсткіше регулювати грошово-кредитну сферу та вдаватися до заходів, спрямованих на зменшення приросту грошової маси в обігу, зниження кредитного тиску шляхом поступового збільшення облікової ставки НБУ та доведення її до позитивного рівня (грошово-кредитна стабілізація). Особлива увага в цей період приділяється грошовій політиці (особливо обмеженню приросту кількості грошей в обігу). Тому не випадково ця політика отримала назву монетарної. Такий напрям антиінфляційної політики і визначив спрямування дій по розриву прямого зв'язку між дефіцитом державного бюджету і збільшенням грошової маси в обігу. Починаючи з цього періоду покриття дефіциту здійснюється за рахунок не тільки прямих кредитів НБУ, а й зовнішніх (активне залучення іноземних кредитів) та внутрішніх (початок ринкових торгів / облігаціями внутрішньої держпозики) запозичень. Так, якщо в 1992--1994 рр. дефіцит державного бюджету повністю фінансувався за рахунок прямих кредитів НБУ і відповідного збільшення грошової маси, то в 1995 р. прямі кредити НБУ покривали тільки 72,7 відсотка дефіциту (19,8 відсотків -- зовнішнє фінансування і 7,4 відсотка -- за рахунок облігацій внутрішньої державної позики), а в 1997 р. ще менше -- 1,7 відсотка (27,1 відсотка -- зовнішнє фінансування і 71,3 відсотка -- за рахунок внутрішніх позик) (Додатки, табл. 14). Це відразу дало можливість знизити темпи зростання грошової маси. Так, грошовий агрегат М2 в 1995, 1996 та 1997 рр. збільшився в 2,4, 1,39 та 1,47 раза проти 16,6 та 5,7 раза в 1993 та 1994 рр. Рівень відкритого зростання цін знизився з 10260 відсотків у 1993 р. до 281 відсотка в 1995 р., 139,7 відсотка в 1996 р. та 110,1 відсотка в 1997 р. Однак найважливіша проблема цього періоду полягала в тому, що рівень використання ресурсного потенціалу суспільства в межах економічної системи України в цей період вже був значно нижчий за той рівень, коли грошово-кредитна стабілізація дає не просто позитивний антиінфляційний, а і позитивний економічний результат. Через це можна впевнено стверджувати, що грошово-кредитна стабілізація була започаткована зі значним запізненням.

Водночас перші успіхи у грошово-кредитній стабілізації спонукали більш активно проводити фінансову стабілізацію. Ставилось завдання не тільки збільшити прибуткову, а й обмежити видаткову частину державного бюджету. Проте через значне падіння виробництва та зменшення його ефективності, що і викликало превалювання інфляції витрат, стало зрозуміло, що подальше збільшення податків для поповнення прибуткової частини державного бюджету неможливо. Воно ще більше посилює падіння виробництва і зумовлює кримінальне приховування доходів від оподаткування. Реальні податкові доходи державного бюджету зовсім не збільшуються, а, навпаки, починають невпинно скорочуватись, незважаючи на всі зусилля держави, спрямовані на недопущення цього. В цей період надходження до бюджету знижуються з 49,1 відсотка ВВП в 1994 р. до 40,1 у 1995 р. і 38,9 відсотка в 1996 р. Поставлене завдання поповнити державний бюджет за рахунок неподаткових надходжень, яке мало на меті «підлатати» бюджет і водночас не збільшувати інфляцію, виявилось нездійсненним внаслідок відсутності значних реальних джерел таких доходів. Так, за рахунок ринку цінних паперів у 1995 р. покрито лише 7,4 відсотка дефіциту з передбачуваних 33 відсотків. Реальний внесок приватизації у поповнення державного бюджету і гальмування інфляції виявився також майже ілюзорним. З намічених для поповнення державного бюджету в 1995 р. 75 трлн крб. від приватизації державного майна було реально одержано тільки 9 трлн крб. Інституційний внесок приватизації в стримування інфляції виявився також досить незначним, оскільки на приватизованих підприємствах падіння виробництва відбувалось ще більш високими темпами, а криміналізація економіки і приховування доходів від оподаткування не тільки не знизились, а й зросли, про що свідчить збільшення тіньового сектора. Все це дає підстави говорити про те, що паперова приватизація, яка здійснювалась в цей період, не була дійовим заходом антиінфляційної політики. Особливо слід зазначити, що такий фінансовий елемент антиінфляційної політики, як зниження рівня оподаткування є характерною рисою не стільки етапу фінансової стабілізації, скільки стимулювання розвитку. Це свідчить про певну неузгодженість різних елементів антиінфляційної економічної політики. Можливо, саме тому досягнення граничного рівня річної інфляції в розмірі 40 відсотків, який дає змогу не тільки стабілізувати грошово-кредитну сферу, а й створити передумови для відновлення економічного зростання в майбутньому, відбулось не в 1995 р., а в 1996 р.

Відсутність коштів у державному бюджеті зумовила поступову відмову держави від субсидування виробництва і загальне зниження реальних видатків державного бюджету для того, щоб не монетизувати його дефіцит. Так, цей показник знизився з 59,7 відсотка ВВП в 1994 р. до 48 в 1995 р. і 43,2 відсотка в 1996 р. А розміри дефіциту державного бюджету, відповідно, зменшились з 10,5 відсотка ВВП в 1994 р. до 7,9 в 1995 та 4,6 відсотка в 1996 р. При цьому субсидії виробництву зменшились з 7,9 відсотка ВВП в 1994 р. до 5,4 в 1995 і 3,2 відсотка в 1996 р. Отже можна констатувати, що хоч і не зовсім коректно і послідовно, але здебільшого цілеспрямовано напрям руху не тільки до грошово-кредитної, а й до фінансової стабілізації на цьому етапі витримувався. Але чи був він адекватним стану економіки, коли падіння виробництва становить більше 50 відсотків від рівня 1990 р.?

Відповідь на це питання можна знайти, аналізуючи деякі наслідки проведення цієї політики. Поглибився спад виробництва, помітно посилилась криза неплатежів, різко зросла взаємна заборгованість підприємств (до 80 відсотків від ВВП на кінець 1996 р.), збільшилась заборгованість підприємств з заробітної плати своїм працівникам (до 5,6 відсотка від ВВП), а також заборгованість їх перед бюджетом (до 5 млрд грн. на середину 1997 р.). Криза неплатежів, до речі, є адекватною реакцією підприємств, що звикли існувати в умовах м'яких бюджетних обмежень, на посилення жорсткості цих обмежень шляхом скорочення бюджетних субсидій. Додатковою причиною цього явища стало те, що інфляція «з'їла» оборотні кошти підприємств, а вони намагаються поповнити їх за рахунок своїх постачальників, працівників та бюджету.

Чинником зростання взаємної заборгованості підприємств у перехідний період є також значне подорожчання кредиту, яке в цілому означає для виробничих підприємств скорочення доступу до вільних фінансових ресурсів. Перехід від експансіоністської до рестрикційної кредитної політики (починаючи з лютого 1995 р. рівень облікової ставки НБУ став стабільно позитивним) призвів до того, що позитивною стала також реальна відсоткова ставка за кредитами (перевищила темпи інфляції). В наслідок цього реальні кредитні вкладення в економіку за 1995 р. і перші 2 міс. 1996 р. знизились на 24, 2 відсотки, що не стимулює економічного розвитку, хоча і стримує відкриту інфляцію. Зіткнувшись зі зменшенням фінансових ресурсів, багато підприємств вимушені самі затримувати платежі. За 1995 р. номінальна дебіторська заборгованість між підприємствами України зросла в 4,5 раза, реальна -- на 61 відсоток, а кредиторська заборгованість: номінальна -- в 4,5 раза, а реальна -- на 58,6 відсотків. За 1996 р. реальна дебіторська та кредиторська заборгованість зросли ще на 55,3 та 72,3 відсотка. Аналогічні тенденції зберіглись і в 1997 р., коли реальна дебіторська та кредиторська заборгованості зросли ще на 39, 8 та 27, 2 відсотка. При цьому співвідношення отриманих кредитів до кредиторської заборгованості зменшилось з 30, 6 та 17, 6 відсотка в 1993 та 1994 рр. до 9, 9; 5, 6 та 5, 1 відсотка в 1995--1997 рр.

Специфіка антиінфляційної політики цього періоду в Україні полягає у тому, що на етапі грошово-кредитної та фінансової стабілізації держава використовувала також заходи політики доходів. Але, якщо на Заході ця політика націлена на обмеження всіх цін і доходів, то в нашій країні вона була зведена тільки до податкового обмеження приросту фондів споживання, що призвело до різкого зниження величини реальної заробітної плати. Ціни ж не регулювались і продовжували невпинно зростати, піднімаючись спочатку до рівня світових, а потім і вище, скорочуючи таким чином спочатку внутрішній платоспроможний попит на вітчизняну продукцію, а потім паралізуючи її виробництво.

Завдяки деяким успіхам грошово-кредитної та певній фінансовій стабілізації з 2 по 16 вересня 1996 р. в Україні було проведено деномінаційну грошову реформу, в ході якої було введено в обіг визначену Конституцією України національну грошову одиницю -- гривню.

Грошова реформа в перехідний період -- це не тільки заміна одних грошових знаків на інші. Вона має стати важливою віхою у створенні цивілізованої ринкової економіки. Взагалі грошові реформи здійснюються не тільки для стабілізації грошового обігу, а й для боротьби зі спекуляцією, корупцією, іншими незаконними способами отримання доходу і для відсікання «тіньового» обігу грошей. Однак в наших умовах грошова реформа цього не передбачала, а тому не справила жодного впливу на тіньовий сектор економіки. Проведений в Україні обмін всієї грошової маси за єдиною ставкою 100 тис. купоно-карбованців = 1 гривні для всього населення без будь-яких обмежень не сприяв виходу на світло тіньового капіталу. Взагалі деномінаційну (без елементів конфіскації) грошову реформу не можна визнати економічним заходом антиінфляційного характеру, хоча вона і спроможна справити деякий психологічний вплив, пов'язаний з введенням «повноцінної національної грошової одиниці». Проте в умовах України важливим було вже те, що грошова реформа не спричинила значного зростання ажіотажного попиту, і тому її проведення можна вважати досить цивілізованим. А це також досить важливо в умовах перехідного періоду, оскільки дає , можливість і надалі послідовно провадити економічні перетворення.

Підводячи підсумки антиінфляційної політики цього періоду, можна дійти висновку, що жорстка монетарна політика та посилення жорсткості фінансової політики сприяло ліквідації виявів відкритої інфляції. Проте водночас кризу неплатежів, зростання взаємної, бюджетної та інших видів заборгованості можна розглядати як зростання її прихованого рівня. Через це накопиченню потенціалу інфляції в такій формі ця політика перешкод не поставила. Вона навіть сприяла активізації такого чинника відкритої інфляції як спад виробництва. Якщо в економіці відбувається зменшення виробництва, то товарне забезпечення грошей знижується, а це підштовхує зростання цін. Обмеження приросту грошової маси, хоча і гальмує динаміку цін, але одночасно тисне на виробництво, не дозволяє розірвати ланцюг неплатежів і припинити зростання боргових зобов'язань. В економічній системі України склалась парадоксальна ситуація, коли поряд з існуванням відкритої інфляції виник реальний дефіцит грошей. Доказом цього є зростання бартерних розрахунків і різних видів заборгованості при існуванні інфляції.

Враховуючи те, що інфляція в Україні сьогодні породжується не тільки емісією, а й прогресуючим технологічним занепадом виробництва, зростанням матеріале-, трудо- і енергомісткості продукції через падіння ефективності виробництва та низький рівень використання виробничих потужностей, через неоднакове становище національних та іноземних виробників, монополізм деяких галузей виробництва, зростання структурних диспропорцій, протидіяти цьому виключно через обмеження сукупного попиту, через жорстку грошово-кредитну політику та посилення жорсткості фінансової політики малоефективно. Підприємства за таких умов будуть і надалі віддавати перевагу скороченню обсягів виробництва, не відмовляючись при цьому від підвищення цін на свою продукцію, намагаючись таким чином поповнити свої оборотні кошти, «з'їдені» гіперінфляцією. Виникає замкнене коло: спад виробництва, однією з причин якого є інфляція, в свою чергу, посилює інфляційний тиск, оскільки провокує підвищення цін.

А оскільки стабілізаційні грошово-кредитні та фінансові заходи не спрацьовують досить ефективно в таких умовах, тому що подолати інфляцію, яка викликана зниженням ефективності виробництва через зменшення його обсяг без відновлення економічного, зростання неможливо, це потребує зміни напряму антиінфляційної політики; до її нового етапу .Новий етап має ґрунтуватись на вирівнюванні умов господарювання як для національних, так і для іноземних виробників. Тобто потрібно, використавши попередні успіхи придушення гіперінфляційної хвилі, зробити наголос на розвитку і нарощуванні національного виробництва. Сюди повинні також бути включені заходи щодо стимулювання збільшення населенням заощаджень у формі фінансових активів, які мають перетворитись на інвестиції, спроможні підвищувати ефективність та «розшивати» вузькі місця у виробництві.

Така антиінфляційна політика у якості складових елементів має включати певні заходи у таких сферах: зовнішньоекономічній, виробничій, кредитно-грошовій та фінансовій. При цьому заходи у всіх цих сферах мають провадитись паралельно, оскільки затримки у їх запровадженні навіть в окремих сферах можуть призвести до поглиблення економічної кризи та зростання темпів відкритої інфляції.

Оскільки падіння виробництва, зниження його ефективності нині функціонально пов'язане з надмірною та однобічною лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності, відповідно і вирішення цієї проблеми необхідно пов'язувати зі змінами саме у цій сфері. На нинішньому етапі потрібно не стільки збільшувати митні тарифи на імпорт (хоча як тимчасовий захід і це можливо), скільки уніфікувати їх, зменшивши кількість пільг по їх сплаті. Крім того, нині необхідно застосовувати також інші -- нетарифні методи обмеження імпорту: встановлювати квоти на імпорт з окремих країн та їх об'єднань (як це зроблено стосовно українського експорту у країнах Західної Європи та Північної Америки), більш жорстко підходити до стандартів якості імпортованої в Україну продукції, розпочати широке застосування українського антидемпінгового законодавства щодо іноземних виробників. Водночас необхідно зменшити кількість державних обмежень, які накладені нашим урядом на експорт з України. Це дасть змогу до певної міри вирівняти умови господарювання як для національних, так і для іноземних виробників, а також збалансувати торговельний баланс.

Проведення таких заходів дасть можливість не тільки призупинити падіння виробництва та відповідне цьому зниження його ефективності, воно допоможе створити необхідні виробничі умови задля вирішення таких проблем як криза неплатежів і бартеризації економічних зв'язків, оскільки їх виробничі корені також пов'язані з лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності за умов існування в обробній промисловості України «від'ємної доданої вартості». Саме «від'ємна додана вартість» робить продукцію української обробної промисловості неконкурентоспроможною не тільки на світовому, а й на національному ринку. А це в умовах ще до кінця не подоланої інфляції підштовхує до бартерних розрахунків і неплатежів як способів виживання та поповнення своїх оборотних коштів за рахунок несплати податків до бюджету та безоплатного використання коштів постачальників і праці робітників. Крім того, вирішення цієї проблеми дозволить підвищити попит на національну грошову одиницю, що навіть в умовах зростання темпів її емісії не дасть цінам зростати.

Якщо розглядати проблему джерел інвестиційних ресурсів, необхідних для відновлення економічного зростання, то можна дійти висновку, що нині вони дуже обмежені. Власні кошти підприємств поки що надто незначні. Їх не вистачає не тільки на інвестиції, а й на поточні витрати.

Підприємства не можуть ні оплатити сировину, ні виплатити заробітну плату, ні розрахуватись з бюджетом. Практично зникло банківське довгострокове кредитування підприємств. З одного боку, банки обмежені коротким строком використання залучених коштів -- їм також ніхто не доручає кошти на тривалий строк. З іншого -- нестабільність в економіці веде як до дефіциту довіри, так і до великого ризику при наданні довгострокових кредитів. Не справдились поки що надії й на залучення коштів для інвестицій через фондовий ринок. Створена Українська фондова біржа не запрацювала на повну потужність, ринок цінних паперів повноцінно може обслуговувати лише потреби держави, яка наприкінці 1996 р. фактично монополізувала цей ринок з метою фінансування дефіциту бюджету. Виникла ситуація ринкової монопсонії, коли недержавні позичальники при загальній обмеженості ресурсів цього ринку фактично були з нього виштовхнуті.

Розуміючи значні складнощі, що існують у мобілізації внутрішніх джерел фінансування інвестицій, держава спрямувала значні зусилля на залучення іноземних коштів. Однак і цей напрям себе практично не виправдав. Значні іноземні інвестиції фактично в Україну не надійшли. А ті, які надійшли, перетворилось на ширму для легального ухилення від оподаткування. Крім того, більша частина приватних іноземних інвестицій спрямовувалась і спрямовується в сферу торгівлі. Якщо це і реальні інвестиції, то вони переслідують мету створення умов для торгівлі в Україні товарами іноземного виробництва. По суті, іноземні інвестиції в Україні є інвестиціями зарубіжних фірм у власне виробництво через проникнення на український ринок. Це цілком нормальне явище, але воно не має жодного відношення до інвестування нашого виробництва.

Проте вишукувати інші джерела фінансування української економіки потрібно. Оскільки, як уже зазначалося, ні самі підприємства, ні кредитна система, ні ринок цінних паперів не дозволяють це зробити достатньою мірою, залишається тільки одне джерело -- загальнодержавні ресурси з бюджету, які через бюджет розвитку мають дати первинний ( поштовх інвестиційному процесу. Сьогодні вже ясно, що саме різке зменшення реальних інвестицій в економіку, в тому числі і бюджетних, за останні роки, є чинником різкого зменшення обсягів виробництва. Так, у 1997 р. обсяги капіталовкладень зменшились порівняно з 1991 р. у 3,9 раза, при зменшенні ВВП трохи більше ніж в 2 раза. При цьому частка централізованих капіталовкладень за цей же період скоротилась з 26 до 8 відсотків. Тому відновлення державної інвестиційної діяльності на основі чіткого розмежування коштів поточного бюджету і бюджету розвитку є основною передумовою ведення активної антиінфляційної політики на цьому етапі (що, до речі, нині вже здійснює Росія).

Однак бюджет розвитку має надати інвестиційному процесу лише перший поштовх, а найважливіше має полягати у створенні сприятливого інвестиційного клімату. І тут можна піти не тільки шляхом надання податкових пільг тим, хто проводить активне інвестування в новітні технології, а й шляхом більш широкого застосування механізму прискореної амортизації. Оскільки, як свідчить історичний досвід, без створення сприятливого інвестиційного клімату вирішити проблему відновлення економічного зростання не уявляється можливим. А відновлення економічного зростання -- це і є єдино можливий стратегічний шлях вирішення не тільки соціальних, екологічний, а й економічних, у тому числі й інфляційних проблем.

Водночас світова економічна практика свідчить, що певний рівень інфляції може виконувати стимулюючу функцію по відношенню до економічного зростання. Приклади інвестиційного буму в таких країнах як Німеччина, Японія, Чилі, Південна Корея, Чехія та інших, які пройшли через ринкову трансформацію своїх економічних систем, свідчать, що необхідна інвестиційна активність і супутнє їй економічне зростання були максимальними, коли темпи зростання цін знаходяться в інтервалі 1,1-- 4,7 відсотки на рік. Коли ж темпи інфляції переходять межу 4,7 відсотки, то темпи економічного зростання починали знижуватись. Коли ж інфляція сягала величини 25--45 відсотки, економічне зростання припинялося. На зміну йому приходять стагнація та спад виробництва, які поглиблюються зі збільшенням темпів відкритої інфляції. Через це при виборі довгострокової стратегії економічного розвитку державі слід орієнтуватись на утримання інфляції на рівні 2--5 відсотки, а при вирішенні тактичних завдань економічних перетворень держава може допустити підвищення її темпів і до 15--20 відсотків.

Ринкова економічна система характеризується тим, що всі її ланки функціонують у ринковому середовищі, яке діє відповідно до законів попиту та пропозиції. Однак самі ринкові відносини більшою чи меншою мірою регулюються державними органами. Перехід до регульованих ринкових відносин має докорінно змінити інвестиційну політику держави з метою посилення її впливу на інвестиційний процес за допомогою саме ринкових регуляторів.

У ринковій економіці обсяг намічених інвестицій залежить від рівня їхньої прибутковості і визначається наявним попитом на продукцію. Через це в умовах перехідного періоду в Україні стимулювання інвестиційної активності має здійснюватися через стимулювання державою «ефективного попиту». Звідси висновок: неможливо реанімувати українське виробництво без урахування критичного звуження внутрішнього ринку, що зумовлено відсутністю належного платоспроможного попиту, передусім інвестиційного (враховуючи галузеву структуру економіки України). У зв'язку з цим актуальною і важливою для України сьогодні є ідея державного сприяння підвищенню інвестиційного попиту через зміну фінансової політики .