Валютна стабільність і стійкість в постсоціалістичних країнах

План

Вступ

1. Загальні проблеми та суперечки в системі соціалістичних країн

2. Валютна стабільність і стійкість в постсоціалістичних країнах. Критерії конвергенції

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Посилення інтеграційних процесів у світовій економіці ставлять конкретні вимоги до розвитку та функціонування національних господарчих систем. Існування в Західній Європі розвинутого інтеграційного угрупування - Європейського Союзу та наявність тісних економічних взаємозв'язків між країнами - членами ЄС та країнами Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) з перехідними економіками обумовили обрання вступу до ЄС як головного пріоритету економічної політики цих країн та характер здійснюваних економічних реформ, зокрема у фінансовій сфері. Співробітництво країн ЦСЄ з Євросоюзом в цій сфері не тільки відповідає геоекономічному напрямку їх інтеграційних стратегій, але в умовах глобалізації стає ключовим практичним засобом формування ефективної відкритої економіки.

Країни ЦСЄ з перехідними економіками за останнє десятиліття набули значного досвіду реформування своїх фінансових систем. Успіх фінансових реформ в більшості країн ЦСЄ дозволив не тільки подолати кризові явища, але і домогтися стійкого економічного зростання, здійснити трансформацію планової економіки в ринкову та стати першочерговими кандидатами до вступу до ЄС. Значний вплив на характер фінансових реформ в країнах ЦСЄ здійснює також сучасна глобалізаційна тенденція на міжнародних фінансових ринках.

Зміст, цілі та шляхи реформування фінансових систем постсоціалістичних країн ЦСЄ багато в чому співпадають з пріоритетними напрямками аналогічних реформ, які здійснює зараз Україна. Серед іноземних вчених, які досліджували проблеми впливу фінансової глобалізації на перехідні економіки та інтеграції країн ЦСЄ до ЄС слід відмітити наукові праці таких вчених, як Р.Бекс, Д.Бонін, С.Классенс, І.Корконен, М.Найт, Д.Піацоло, А.Ро, Б.Сной та інші.

Визнаючи безумовний внесок вищезгаданих авторів до розробки теоретичних та практичних проблем реформування фінансових систем транзитивних економік, вважаємо за доцільне зауважити, що ціла низка принципових питань, що пов'язані з реформуванням фінансових систем перехідних економік потребує подальшого дослідження.

Зокрема доцільним є докладніший аналіз проблем взаємодії перехідних економік країн ЦСЄ з світовими фінансовими ринками в умовах глобалізації, загальних та особливих рис моделей реформування фінансових систем країн ЦСЄ, сучасних особливостей розвитку процесів реформування цих систем. Нарешті має значне прикладне значення обґрунтування сучасних напрямків реформування фінансової системи України з використанням досвіду постсоціалістичних країн ЦСЄ.

1. Загальні проблеми та суперечки в системі соціалістичних країн

Під статус змішаної економіки підпадає також економіка перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. Найважливіші соціально-економічні закономірності виникнення і становлення соціалізму, а отже, і того його етапу, який можна назвати змішаною економікою, відкрили К Маркс в працях "Капітал" (том 1, відділ 7, глава 24) і "Критика Готської програми" (глава 4), В. І. Ленін - у працях "Держава і революція" (глава 5), "Чергові завдання радянської влади", "Економіка і політика в епоху диктатури пролетаріату", "Про продовольчий податок", "Про кооперацію", "Великий почин" і деяких інших. Узагальнення досвіду переходу від капіталізму до соціалізму в СРСР та інших країнах міститься в матеріалах з'їздів КПРС і з'їздів комуністичних партій інших країн, документах міжнародних нарад комуністичних та робітничих партій.

Подібно тому, як в надрах феодалізму об'єктивно визрівали передумови капіталізму, так в надрах капіталізму об'єктивно, незалежно від волі і свідомості людей визрівають матеріальні та соціальні передумови соціалізму. До таких передумов слід віднести передусім високий рівень розвитку продуктивних сил, суспільний характер великого машинного виробництва, наявність робітничого класу, здатного виконати історичну місію формування економічної системи соціалізму.

Проте між виникненням і становленням капіталізму й соціалізму є певні відмінності, основна з них полягає в тому, що форми капіталістичних відносин повністю визрівають в надрах феодалізму, а соціалістичні виробничі відносини не можуть виникнути в надрах капіталізму. Це зумовлене тим, що капіталізм і соціалізм базуються на діаметрально протилежних типах власності на засоби виробництва: капіталізм - на приватній, соціалізм - на суспільній. В той час як феодалізм і капіталізм базуються на пануванні однотипних відносин власності.

Зміна капіталістичної економічної системи соціалістичною не може відбутися не тільки тоді, коли політична влада перебуває в руках буржуазії; а й відразу після того, як влада перейде в руки робітничого класу та інших трудящих. Адже ще потрібно експропріювати велику буржуазію, передати засоби виробництва у власність всіх -трудящих, організувати роботу підприємств на соціалістичних засадах, здійснити соціалістичну перебудову дрібнотоварних селянських господарств, забезпечити піднесення продуктивних сил до такого рівня, який дав би можливість істотно підвищити матеріальний та культурний добробут всього населення.

Щоб реалізувати всі ці завдання, необхідний особливий історичний період - період перетворення капіталістичних виробничих відносин у соціалістичні. Як переконує досвід постсоціалістичних країн, такий же особливий період необхідний і при переході від соціалізму до капіталізму, оскільки капіталістичні виробничі відносини не можуть виникнути не тільки в надрах зрілого соціалістичного суспільства, ай в надрах суспільства, що перебуває в стадії переходу до нього. Підтвердженням сказаному може бути нинішня українська дійсність. Тільки взявши в руки політичну владу, відповідні політичні сили змогли розгорнути діяльність по заміні виробничих відносин недобудованого соціалізму капіталізмом. І цей процес триває вже понад півтора десятки років. І як довго буде тривати цей період, поки що сказати важко.

На думку одних вчених, він займе ще два десятки років, на думку інших - дещо більше. Самі ж організатори капіталістичних перетворень обіцяють впоратися у найближчі десять років. Іншими словами, навіть для трансформації у капіталізм суспільства, з недобудованим соціалізмом, тобто такого, де були відчутні позиції капіталістичних виробничих відносин, необхідний певний строк, певний перехідний період.

Зрозуміло, що тривалість перехідного періоду від капіталізму до соціалізму має бути значно більшою. Щоправда, в різних країнах вона може бути різною, оскільки залежить від конкретних історичних умов, в тому числі від рівня розвитку продуктивних сил, ступеня розвитку різних типів і форм власності, співвідношення класових сил, історичних та національних традицій, ступеня збереження старої ідеології у свідомості населення, наявності та сили світової соціалістичної системи господарства тощо. А це означає, що протягом перехідного періоду різні країни можуть вирішувати не однакові завдання, тобто можуть мати місце певні особливості здійснення соціалістичних перетворень. Проте, як засвідчує історичний досвід, (всім країнами, що здійснюють перехід від капіталізму до соціалізму, властиві також певні загальні закономірності.

До них відносяться передусім наступні:

1. союз робітничого класу з основною масою селянства та іншими верствами населення при керівній ролі робітничого класу, ядром якого є партія, що дотримується принципів наукового соціалізму і комунізму;

2. ліквідація капіталістичної власності та встановлення суспільної власності на основні засоби виробництва;

3. поступове соціалістичне перетворення сільського господарства;

4. планомірний розвиток народного господарства, спрямований на побудову соціалізму та комунізму, підвищення матеріального і культурного рівня життя народу, формування соціалістичної ідеології та культури, виховання чисельної за кількістю і нової за якістю інтелігенції, тобто інтелігенції, яка б поділяла принципи соціалізму і служила своєму народу, ліквідація національного гноблення і встановлення рівноправності та дружби між народами;

5. захист завоювань соціалізму від зазіхань його зовнішніх та внутрішніх супротивників;

6. солідарність робітничого класу всіх трудящих даної країни з робітничим класом, усіма трудящими інших країн.

Про те, що означених закономірностей слід дотримуватися, знову ж таки свідчить досвід постсоціалістичних країн. Курс на відновлення капіталістичних виробничих відносин став можливим тільки тому, що з другої половини 80-х років XX століття в країнах, що здійснювали перехід до соціалізму, замість формування соціалістичної ідеології почали інтенсивно формувати ідеологію антисоціалістичну, буржуазну.

Замість піднесення рівня усуспільнення засобів виробництва та удосконалення механізму реалізації відносин суспільної власності перейшли до роздержавлення і приватизації'. Замість планомірного розвитку народного господарства вдалися до відмови від нього та запровадження ринкового механізму господарювання.

І нарешті, замість захисту завоювань соціалізму робітничий клас, інші верстви трудящих практично спокійно споглядали за к знищенням - за ліквідацією безплатної медичної допомоги та освіти, доступу до надбань культури, можливостей отримання житла, гарантії фізичної безпеки кожної людини тощо.)

Звичайно, в умовах зрілого соціалізму спроби реанімувати капіталістичні виробничі відносини були б безуспішними так само, як і спроби реанімувати феодальні відносини в сучасній Англії чи Франції. Хоча при менш зрілих капіталістичних відносинах, що були характерними для перших років після перемоги буржуазних революцій, відновлення феодальних порядків у кожній з названих країн мало місце. Причому відбулося доволі легко.

Іншими словами, легкість взяття курсу на відновлення старих виробничих відносин у далекому минулому в Англії та Франції і у недавньому минулому в соціалістичних країнах була зумовлена існуванням змішаної економіки періоду виникнення і становлення нового способу виробництва. Скажімо, в Англії та Франції легкість реставрації феодальних порядків була спричинена існуванням змішаної економіки, представленої головним чином існуванням багатоукладності. Адже в момент реставрації феодалізму в означених країнах, крім приватнокапіталістичного, існували ще дрібнотоварний, феодальний і патріархально-натуральний уклади. Кожному суспільно-економічному укладу відповідав певний суспільний клас. Між укладами і відповідними їм класами існували певні суперечності і класова боротьба, яка й привела до реанімації на кілька десятиріч старих, феодальних порядків.

В умовах перехідного періоду від капіталізму до соціалізму також має місце багатоукладність. Причому обов'язковими укладами цього періоду для всіх країн є соціалістичний, приватнокапіталістичний і дрібнотоварний. В СРСР на перших етапах перехідного періоду, крім означених, були ще державно-капіталістичний і патріархально-натуральний.)

Щоправда, легкість зміни напряму соціально-економічного розвитку СРСР та країн Східної Європи зумовлена, дещо іншими причинами, зокрема такими як: зниження життєвого рівня, що сталося внаслідок розвалу економіки викликаного непродуманим застосуванням ринкових механізмів до економіки, яка не була ринковою; інтенсивна ідеологічна обробка населення, в ході якої перебільшувалися позитивні та замовчувалися негативні сторони ринкової (капіталістичної) економіки і в той же час перебільшувалися слабі та замовчувалися сильні сторони планової (соціалістичної) економіки; маскування справжньої кінцевої мети ринкових перетворень, зображення цих останніх як таких, що спрямовані на удосконалення економічної системи соціалізму; виступ в ролі ініціаторів та організаторів, державного перевороту політичних діячів, які клялися у вірності ідеям соціалізму і запідозрити яких в антисоціалістичній діяльності на початку прокапіталістичних перетворень могли лише окремі, найбільш далекоглядні вчені та політики.

Економіка перехідного періоду від капіталізму до соціалізму виступає як змішана не тільки тому, що в ній існують різні суспільно-економічні уклади, а й тому, що в кожному з існуючих укладів діють відповідні економічні закони.

Передусім в перехідний період починають діяти об'єктивні економічні закони, що виражають суть соціалістичних виробничих відносин - основний економічний закон, закон планомірного, пропорціонального розвитку народного господарства, закон розподілу за працею, закон соціалістичного нагромадження, соціалістичний закон народонаселення та інші. Хоча ці закони діють переважно в рамках соціалістичного укладу, всі вони роблять вирішальний вплив на розвиток економіки в цілому. А це означає, що під їхнім впливом дещо модифікується дія економічних законів, притаманних іншим, несоціалістичним укладам.! Так, закон додаткової вартості, закон капіталістичного нагромадження, закон конкуренції та анархії, капіталістичний закон народонаселення та інші, що діють в перехідний період у приватнокапіталістичному укладі, мають вузьку сферу дії, і іх роль обмежена дією економічних законів соціалізму.

В перехідній економіці існують товарно-грошові відносини, діє закон вартості та зв'язані з ними економічні форми й категорії (гроші, ціни, торгівля, кредит, прибуток тощо), але суть та роль їхня істотно змінилися. В умовах соціалізму вони використовуються з метою реалізації нової мети суспільного виробництва - підвищення добробуту населення.

Економічна система соціалізму, як і будь-яка інша, проходить кілька етапів: перехідний період, соціалізм, побудований в основному, і зрілий соціалізм. Для змішаної економіки перехідного періоду найбільш характерною рисою, як вже зазначалося, є існування багатоукладності. В умовах соціалізму, побудованого в основному, багатоукладність, як правило, відсутня або майже відсутня. Скажімо, в окремих сферах можуть зберігатися незначні залишки дрібнотоварного укладу. В процесі просування суспільства від соціалізму, побудованого в основному, до зрілого ці залишки відмирають.

Проте в цей час в економічній системі соціалізму ще залишаються елементи, що мають місце в умовах зрілого та перезрілого капіталізму. Це передусім наступні:

· рівень розвитку продуктивних сил ще не забезпечує виробництво такої кількості матеріальних благ і послуг, яка потрібна для повного задоволення ними всіх членів суспільства;

· наявність двох форм власності (державної і кооперативно-колгоспної) зумовлює певні відмінності в організації та науково-технічному забезпеченні державних і кооперативних підприємств;

· існування соціально-економічних відмінностей між містом і селом, розумовою та фізичною працею, робітничим класом та селянством, робітничим класом та селянством, з одного боку, та інтелігенцією - з іншого;

· відсутня соціальна рівність членів суспільства, тобто рівність у споживанні матеріальних благ та послуг, оскільки при соціалізмі розподіл життєвих засобів здійснюється у відповідності з кількістю та якістю затраченої праці. Хоча цей принцип розподілу вперше в історії людства забезпечує економічну рівність всіх членів суспільства;

· зберігається потреба у використанні товарно-грошових відносин як механізму стимулювання праці трудових колективів та окремих працівників.

Ці та інші елементи відносин попереднього способу виробництва будуть зникати в процесі поступового переростання зрілого соціалізму в повний комунізм. Повний комунізм становить собою безкласовий суспільний лад з єдиною загальнонародною власністю на засоби виробництва, повною соціальною рівністю всіх членів суспільства, високим рівнем розвитку продуктивних сил, здатним забезпечити розподіл матеріальних благ і послуг за принципом: від кожного - за здібностями, кожному - за потребами.

Проте історія поки що не знає ні соціалізму, побудованого в основному, ні зрілого соціалізму, ні повного комунізму. Те, що мало місце в постсоціалістичних країнах - колишньому СРСР, Німецькій Демократичній Республіці, Польщі, Угорщині, Югославії, Чехословаччині, Болгарії, Румунії та Албанії, і те, що має місце сьогодні в Китаї, В'єтнамі, Корейській Народно-Демократичній Республіці та Кубі, становить собою лише перехідний період, тобто перший етап становлення економічної системи соціалізму.

Справа в тому, що ні постсоціалістичні, і нині існуючі капіталістичні країни не досягли (і не могли досягти) за короткий історичний період продуктивності праці, більш високої, ніж при капіталізмі. А це, як відомо, найважливіша, найголовніша умова перемоги нового способу виробництва над старим.

Щоб досягти більш високої у порівнянні з найбільше розвиненими капіталістичними країнами продуктивності праці, країни, що стали, на шлях соціалістичного будівництва, повинні створити відповідну матеріально-технічну базу. Тільки на її основі можна буде створити умови для прискореного зростання суспільного виробництва і підвищення добробуту населення). Створення матеріально-технічної бази соціалізму займе тривалий період, адже в силу певних історичних причин перехід до соціалізму почали здійснювати країни менш розвинуті, ніж, скажімо, сьогоднішні США. Та навіть якби на шлях соціалізму стали найбільш розвинуті капіталістичні країни, то і тоді потрібний був би певний період для того, щоб здійснити структурну перебудову економіки відповідно до нового змісту основного економічного закону.

Хоча матеріально-технічна база соціалістичних країн ні в минулому, ні сьогодні ще не відповідає цим вимогам, проте вона за короткий історичний період зазнала докорінного зміцнення, чим засвідчила історичні переваги соціалізму над капіталізмом. Скажімо, колишні соціалістичні (а нині постсоціалістичні) країни за короткий період досягли більш високого соціально-економічного розвитку у порівнянні з тими країнами, що мали однакові з ними стартові умови, але розвивалися капіталістичним шляхом.

Це саме можна сказати і про нинішні соціалістичні країни. Наприклад, Китайська Народна Республіка розпочинала будівництво в умовах крайньої відсталості, сьогодні за одними базовими показниками вона наближається до рівня США та Японії, а за іншими - навіть перевершує їх. КНР входить в першу трійку світових виробників електроенергії і сталі. Маючи лише 7% орних земель планети, КНР змогла забезпечити достатню кількість зерна та іншої сільськогосподарської продукції для вирішення продовольчої проблеми п'ятої частини населення світу. За прогнозами багатьох світових організацій, у найближчі 10 років КНР вийде на перше місце в світі по багатьох показниках соціально-економічного розвитку і стане наймогутнішою країною сучасності.

Якщо взяти до уваги, що кожна економічна система найбільш повно виявляє свої потенційні можливості тільки у зрілому стані, то можна твердити, що і економічна система соціалізму з часом більш повно розкриє свої переваги перед попередніми. Адже т до повної зрілості ще дуже довго. Так твердити дає підстави той факт, що зрілість економічної системи ще далеко попереду. За даними науки, людське суспільство виникло 3 мільйони років тому і понад 95 % цього часу існувало в умовах первіснообщинного ладу. Рабовласницький лад існував майже 52 століття, феодалізм - близько 12 століть і капіталізм існує приблизно 5 століть. Навіть враховуючи дію закону прискореного розвитку економічних систем, тобто більш швидку трансформацію кожної наступної економічної системи у більш прогресивну, то і тоді є підстави думати, що зрілого стану економічна система соціалізму зможе досягти через кілька століть. Сьогодні ж, як вже зазначалося, поки що має місце лише перехідний період від капіталізму до соціалізму.

2. Валютна стабільність і стійкість в постсоціалістичних країнах. Критерії конвергенції

Із вступом 10 нових членів до Європейського Союзу в 2004 р. актуальним стало питання про впровадження у цих країнах єдиної валюти євро. Необхідною вимогою цього є досягнення достатнього рівня економічної конвергенції. Згідно статті 121 Угоди про утворення ЄС і Протоколу про критерії конвергенції, її рівень оцінюється за такими критеріями [1]:

- високий рівень стабільності цін (інфляція має не перевищувати середній рівень інфляції у країнах членах з найкращою ціновою стабільністю більше ніж на 1,5%, наприклад у 2003 р. фактично бути не більше 3% [2, с. 108]);

- стабільність фінансового стану уряду (загальними орієнтирами є дефіцит державного бюджету менше 3% і державний борг менше 60%, достатньою умовою є також їх істотне зменшення з наближенням до вказаних орієнтирів);

- стабільність курсу національної валюти (успішна участь у Механізмі обмінних курсів ІІ протягом двох років, у рамках якого курс національної валюти до євро має коливатись у межах на +/-15% без серйозного тиску на валютному ринку);

- низьке відхилення у довгострокових номінальних процентних ставках (вони мають не перевищувати середні аналогічні процентні ставки у країнах-членах з найкращою ціновою стабільністю більше ніж на 2%, наприклад у 2003 р. фактично бути не більше 6-7% [2, с. 110]).

Метою критеріїв конвергенції є забезпечення урівноваженого розвитку країн-членів та запобігання створенню напруження між країнами членами. Показники, покладені в основу цих критеріїв вважаються важливими факторами валютної стабільності, порушення якої у найбільш радикальному вигляді характеризується поняттям валютна криза. Дотримання цих критеріїв має як сприяти стабільності євро після його введення у країнах-нових членах ЄС, так і знижувати ризик виникнення валютної кризи у цих країнах ще до цієї події, яка б фактично унеможливила їх приєднання до зони євро у середньостроковій перспективі та несла загрозу для їх економічного розвитку. Критерії конвергенції відображають міркування, що пов'язані з такими результатами теоретичних досліджень причин виникнення валютних криз. Цінові фактори враховуються у ряді теоретичних моделей валютних криз. Наприклад, у моделі М. Конноллі та Д. Тейлора більша різниця між темпами зростання внутрішнього кредиту і темпами девальвації призводить до більшого відносного зростання цін на неторгові товари порівняно з цінами на торгові товари, що відображає зростання реального курсу національної валюти і сприяє погіршенню балансу поточних операцій [3]. Ф. Агіон, Ф. Бачетта і А. Банерджі у своїй моделі показують, що в економіках з середнім рівнем розвитку фінансового сектора відкриття внутрішнього ринку для іноземного капіталу може виступити дестабілізуючим фактором, створюючи хронічні коливання, коли після періоду економічного зростання і припливу іноземного капіталу відбувається падіння виробництва і відтік іноземного капіталу. Цепов'язується із тим, що приплив іноземних інвестицій призводить до зростання виробництва, але і підвищує ціну специфічного для країни фактора виробництва. З часом це зменшує прибутки фірм, їх кредитоспроможність, кредитування, інвестиції і виробництво. Відтік іноземного капіталу призводить до знецінення національної валюти. Після цього цикл починається знову. Це не стосується прямих іноземних інвестицій, оскільки тоді ціна специфічного фактора виробництва зазвичай зростає лише до рівноважного рівня [4].

Щодо другого критерію Дж. Корсетті та Б. Маков'як пов'язують виникнення валютних криз з фіскальним дисбалансом, причому величина, час і прогнозованість девальвації залежить від величини державного боргу і його строкової структури [5]. Ф. Агіон, Ф. Бачетта і А. Банерджі зазначають, що дефіцит державного бюджету не є обов'язковою умовою виникнення валютної кризи, але може підвищити загрозу цього завдяки тому, що збільшення державного боргу може посилити проблеми приватного боргу у країні шляхом заміщення кредиту приватному сектору кредитом державі [6].

Згідно моделі П. Кругмана, небажаним є, навпаки, фіксований валютний курс (внаслідок сприяння реальному подорожчанню курсу національної валюти), але лише за умов фінансування дефіциту державного бюджету за рахунок експансійної грошово-кредитної політики [7] - захистом проти цього є застосування першого та другого критерію конвергенції. За висновками М. Конноллі та Д. Тейлора, валютна криза можлива і за умов повзучої прив'язки, але якщо темпи девальвації нижчі за темпи зростання внутрішнього кредиту [3]. Ф. Агіон, Ф. Бачетта і А. Банерджі зазначають, що валютна криза може виникнути і за умов гнучкого валютного курсу. [6].

У своїй моделі М. Обстфельд показав роль номінальних процентних ставок у створенні оберненого зв'язку між поведінкою приватних агентів і держави. Очікування девальвації призводять до підвищення номінальної процентної ставки. Це підвищує витрати на обслуговування державного боргу і збільшує очікування девальвації ще більше. Моделювання такого зв'язку показує, що у країні можуть існувати одночасно дві точки рівноваги. Перша точка рівноваги передбачає низьку процентну ставку і очікування низької девальвації, друга - високу процентну ставку і очікування значної девальвації. Перехід з однієї точки рівноваги до іншої відбувається завдяки самореалізаційній спекулятивній атаці [8, с. 24-38]. Пізніше М. Обстфельд показав, що збільшення номінальних процентних ставок можуть підвищити очікування девальвації не лише завдяки збільшенню вартості обслуговування державного боргу, а і завдяки погіршенню стану фінансових посередників або небажаному для уряду перерозподілу доходів. За висновками Р. Флада і Н. Маріон, вплив національних процентних ставок неоднозначний, оскільки їх збільшення, з одного боку, збільшує витрати уряду на обслуговування боргу, а з іншого боку, підвищує привабливість національних активів для інвесторів .

М. Блехер і Л. Шумахер досліджують, як на виникнення валютних криз впливає платоспроможність центрального банку, розглядаючи несумісність режиму фіксованого валютного курсу або повзучої прив'язки та високої ризикованості портфеля активів центрального банку. Зокрема, ризик неплатоспроможності центрального банку підвищують більші коливання валютного курсу, процентних ставок, нестабільність потреб бюджетного сектора.

Емпіричні дослідження надали такі результати. Валютним кризам у цілому передує більша інфляція, ніж у спокійні періоди. Особливо це характерне для розвинутих країн, якщо її перевищення вимірюється у стандартних відхиленнях, але, якщо перевищення вимірюється у процентах, то у країнах, що розвиваються, воно більше. Проте таке перевищення меншою мірою характерне для валютних криз, пов'язаних з банківськими кризами, а інфляція навіть менша перед гострими валютними кризами. М. Кумар, У. Мурті та У. Перраудін замість континуального показника інфляції використовують логічну змінну наявності високої інфляції (більше 100% за рік). Вплив цієї змінної у період 1985-1990 рр. не є значущим, але стає значущим при вилученні періоду 1990-1994 рр..

Дж. Азіз, Ф. Карамазза і Р. Сальгадо вказують на те, що перед валютними кризами дефіцит державного бюджету більший, ніж у спокійні періоди. Вплив цього показника, за висновками М. Сасіна, має велике значення для країн, що розвиваються, і значно менше для розвинутих країн. С. Камін, Дж. Шиндлер і Ш. Семьюел зазначають, що вплив дефіциту державного бюджету у країнах, що розвиваються, є значущим для всіх країн, але не у Латинській Америці та не в Азії. Щодо рівня заборгованості аналізується переважно зовнішній борг у цілому, а не державний. Проте Дж. Френкель і А. Роуз, використовуючи пробіт-регресію, показують, що більша частка державного у зовнішньому боргу збільшує імовірність валютної кризи, хоча графічний метод показує протилежні результати.

Стосовно валютного курсу більшість досліджень аналізують вплив реального курсу, а не номінального. Дж. Азіз, Ф. Карамазза і Р. Сальгадо стверджують, що за два роки перед валютною кризою реальний валютний курс у країнах, що розвиваються, на 0,4 стандартні відхилення більше, ніж у спокійний період, а у розвинених країнах - на 0,6. Проте у процентному вимірі переоцінка реального валютного курсу у країнах, що розвиваються, більша. Але цей фактор виявився не таким значущим для резервних криз і валютних криз, пов'язаних з банківськими кризами С. Камін, Дж. Шиндлер і Ш. Семьюел вказують на важливість цього фактора у Латинській Америці, але не в Азії чи решті країн. Проте Х. Едісон вказує на важливість впливу реального валютного курсу як у Латинській Америці, так і в Азії.

Е. Нітітанпрапас і Т. Уіллет ураховують можливість взаємодії факторів і приходять до висновку, що переоцінений реальний валютний курс за умови дефіциту поточного балансу сприяє виникненню валютної кризи, але наявність великих золотовалютних резервів здатна захистити національну валюту від знецінення. М. Клейн і Н. Маріон вказують на вплив, принаймні у Латинській Америці, тривалості прив'язки національної валюти: протягом року після встановлення прив'язка має більше шансів бути зміненою, ніж після проходження більшого періоду, що свідчить на користь застосування третього критерію конвергенції. Але сам режим валютного курсу (плаваючий, фіксований) значуще не впливає. Як правило, валютним кризам передує підвищення номінальних процентних ставок. Проте, за оцінками Дж. Азіза, Ф. Карамаззи і Р. Сальгадо, хоча реальні процентні ставки зростають перед валютними кризами, здебільшого вони менші, ніж у спокійні періоди, що свідчить про експансійну монетарну політику. Така закономірність перш за все характерна для країн, що розвиваються. Але перед валютними кризами, пов'язаними з проблемами банківського сектора, реальні процентні ставки у цілому більші, ніж у спокійні періоди. У регіональному розрізі Х. Едісон зазначає, що як реальні процентні ставки, так і процентний диференціал є значущим фактором в Азії, але в Латинській Америці їх вплив мінімальний.

Проте переважна більшість існуючих емпіричних досліджень виходять з припущення про однаковий вплив факторів, що розглядаються, в усіх країнах, що у реальності є малоймовірним. Тому метою цього дослідження є оцінка впливу факторів, пов'язаних з критеріями конвергенції, на імовірність виникнення валютної кризи з урахуванням умов, в яких перебуває країна. Це дозволить з'ясувати, за яких умов дотримання або наближення до передбачених ними значень показників є найбільш доцільним з точку зору валютної стабільності, а за яких - маже бути джерелом додаткових ризиків. З цією метою у рамках комплексного дослідження аналізу взаємодії факторів валютних криз на основі широкої вибірки проведена оцінка важливості таких факторів.

1. Зростання грошей (зростання грошової маси за агрегатом М2). Цей показник істотно корелює з інфляцією (коефіцієнти кореляції: 95% із зростанням цін виробників і 84% із зростанням споживчих цін), тому інфляція і зростання грошей мають схожу поведінку і розглядаються як один фактор.

2. Дефіцит державного бюджету (його внутрішнє фінансування, яке істотно корелює (-85%) з балансом державного бюджету), зміна сальдо державного бюджету, зовнішній борг (коефіцієнт кореляції з державним боргом: 81%, а з боргом центрального уряду 73%), зростання державного боргу (боргу центрального уряду).

3. Номінальне подорожчання національної валюти (відносно СДР).

4. Процентна ставка (номінальна облікова).

Як потенційні фактори умов (фактори, що змінюють вплив факторів впливу) розглянуто 153 фактори. Всі фактори з метою зменшення ефекту мультиколінеарності обрані так, що коефіцієнти кореляції (звичайні Пірсона і рангові Спірмена) між ними не перевищують 65%. Залежною змінною є логічна змінна наявності валютної кризи у відповідному році у відповідній країні (з лагом у 1 рік порівняно з факторами). При цьому валютні кризи включають як вдалі, так і невдалі спекулятивні атаки на валюту. Використовуються спостереження за період 1990-2003 рр. (річні дані) для залежної змінної і, відповідно, за період 1989-2002 рр. для факторів. Ураховуються спостереження по 109 країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою (оскільки аналізується вплив по країнах з нижчим рівнем розвитку, ніж у Західній Європі). Джерела показників або даних для їх розрахунку. По кожному фактору проведено групування (зазвичай найменші, середні і найбільші значення - за можливості ці групи містять приблизно однакову кількість спостережень) і аналіз часток. У кожній групі враховуються кількість спостережень і частка спостережень, коли залежна змінна наступного року має значення 1 (імовірність виникнення валютної кризи, розрахована постфактум). Для визначення значущості різниці між частками використано хі-квадрат тест (здійснюється декілька порівнянь: кожної групи з рештою груп - для виявлення, в якій групі імовірність валютної кризи інша). Розглядається вплив, який здійснює кожний фактор впливу за інших рівних умов, і його відмінності по групах спостережень за факторами умов.

Значущість цієї відмінності оцінюється за допомогою модифікованого хі-квадрат тесту (при обох тестах різниця у частках або відмінність впливу вважаються значущими за рівня значущості менше 0,05). Розглянемо результати проведеного аналізу (вплив за інших рівних умов значуще не відрізняється у регіоні Центральна та Східна Європа і СНД).

Значне зростання грошей (більше 22% на рік - що відповідає інфляції за індексом споживчих цін у середньому більше 13%) за інших рівних умов впливають негативно - збільшують імовірність виникнення валютної кризи. У цьому разі імовірність валютної кризи становить 21%, порівняно з 12% при меншому зростанні грошей. Але додаткове уповільнення зростання грошей у діапазоні від -22% до 22% не дає суттєвого позитивного результату (виключення - при подорожчанні національної валюти, близькому до офіційного валютному курсі на чорному ринку, дефіциті державного бюджету більше 2% ВВП). Зазначена закономірність за інших рівних умов сильніше проявляється при частці високотехнологічних товарів у експорті (товарів) менше 2%, золотовалютних резервів більше 400% короткострокового зовнішнього боргу, короткостроковому зовнішньому боргу менше 20% експорту та доходів отриманих, зростанні резервних грошей відносно ВВП, капітальних витратах від 12 до 20% державного бюджету. Позитивний вплив лише мінімального зростання грошей (від -22 до 12%, що відповідає інфляції у середньому менше 8%) існує при реальній процентній ставці по кредитах від 6 до 12%, зростанні процентного диференціала (різниці між національною ставкою на грошовому ринку і ЛІБОР по долару) більше 3% (з урахуванням динаміки валютного курсу). Негативний вплив значного зростання грошей і позитивний вплив середнього (від 12 до 22%) існує при кількості валютних криз у регіоні ніжче середнього (лише позитивний середнього - при зростанні доходів державного бюджету більше 0,7% ВВП). Навпаки, негативний вплив середнього зростання грошей спостерігається при повільному зменшенні відхилення валютного курсу на чорному ринку від офіційного (не більше 3%). За ряду умов зростання грошей може і не здійснювати значущого впливу - при практично відсутньому зростанні резервних грошей відносно ВВП, ВВП на душу населення вище середнього по аналізованій вибірці країн, високій поляризації уряду і парламенту, лівому уряді. Негативний вплив мінімального зростання грошей спостерігається лише при зменшенні процентного диференціала більше ніж на 3% або неподаткових надходженнях менше 10% поточних доходів державного бюджету, проте цей вплив також не є значущим. Значний дефіцит державного бюджету (більше 2% ВВП) впливає негативно, але незначуще за інших рівних умов. Цей вплив стає значущим при відтоку портфельних інвестицій. Негативний вплив більшого дефіциту державного бюджету існує при витратах на оборону більше 3% ВВП, зменшенні процентних ставок по кредитах більше ніж на 1,5%, частці вимог банків до державних підприємств у вимогах до всіх підприємств від 2,5 до 9%, тобто за таких умов невеликий дефіцит державного бюджету (від 0 до 2% ВВП) є лише другим кращим варіантом порівняно з його профіцитом. Але може існувати і негативний вплив профіциту, коли менший ризик є в країнах з помірним чи, навіть, значним дефіцитом державного бюджету - при мінімальному зростанні економічної свободи.

Покращання балансу державного бюджету (більше ніж на 0,7% ВВП) теж за інших рівних умов здійснює незначущий (позитивний) вплив. Він стає значущим при зменшенні надходжень від туризму, низьких експортних митах (у середньому до 0,25% експорту, але більше 0%), позитивних інших інвестиціях у країну у банки більше 0,7% ВВП, світовій процентній ставці (ЛІБОР по долару, 3 міс.) менше 5%. Будь-яке покращання балансу впливає позитивно при середній частці руди і металів у експорті (1-4%), надходженнях портфельних інвестицій більше 1% ВВП. Лише погіршення балансу державного бюджету (більше ніж на 0,7% ВВП) є негативним при зменшенні кредиту банкам від монетарної влади, зменшенні державного боргу більше ніж на 2,4% ВВП, зростанні безробіття більше ніж на 0,4% робочої сили. Але існує негативний вплив стійкого балансу при стійких або мінімальних (менше 5% витрат уряду) процентних платежах по державному боргу; а також негативний вплив стійкого балансу і позитивний вплив його погіршення (покращання є другим кращим варіантом) - при погіршенні умов торгівлі більше 3% або при необмеженому строку служби голови уряду.

Зовнішній борг впливає за інших рівних умов приблизно нейтрально. Але існує позитивний вплив невеликого зовнішнього боргу (до 40% ВВП, що відповідає державному боргу у середньому близько до 30% ВВП) - при зростанні запасів не більше 1% ВВП, відсутніх політичних вбивствах; негативний вплив взагалі більшого зовнішнього боргу - при відсутності революцій; негативний вплив значного - при обсягах торгівлі акціями менше 1% ВВП. Негативний вплив середнього зовнішнього боргу (від 40 до 70% ВВП, що відповідає державному боргу у діапазоні від 30 до 65% ВВП) спостерігається при зростанні зовнішнього боргу центрального банку відносно ВВП. Негативний вплив невеликого - при чисельності вчених та інженерів менше 240 на 1 млн. населення, а позитивний вплив значного (більше 70% ВВП) - при стійких витратах на зарплату у державному бюджеті.

Динаміка державного боргу не впливає на імовірність виникнення валютної кризи за інших рівних умов. Негативний вплив зростання (більше ніж на 1% ВВП) державного боргу існує при зростанні чистих надходжень прямих іноземних інвестицій більше ніж на 0,2% ВВП, позитивних інших інвестиціях у країну у банки менше 0,7% ВВП. Але спостерігається негативний вплив значного зменшення (більше ніж на 2,4% ВВП) державного боргу і позитивний вплив його мінімального зменшення (від -1 до 2,4% ВВП) - при зростанні резервних грошей більше ніж на 0,5% ВВП; негативний вплив мінімального зменшення - при кінцевому споживанні менше 79% ВВП, високому рівні економічної свободи, високій дієвості законодавства; позитивний вплив зростання - при зростанні зовнішнього боргу центрального банку.

За інших рівних умов значне номінальне знецінення національної валюти на 7-45% впливає негативно (імовірність виникнення валютної кризи становить 18% порівняно з 13% при помірному зростанні або подорожчанні). Особливо такий вплив присутній при мінімальному зростанні цін на пшеницю (від -6 до 17%), чистому продовольчому імпорті, мінімальному зростанні грошей та інфляції (від -22 до 12%), світовій процентній ставці більше 5,8%, зростанні цін на акції у США від 7 до 21%. Будь-яке здешевлення, навіть і невелике (до 7%) здійснює негативний вплив при частці продукції обробної промисловості у експорті менше 25%, зменшенні процентних ставок на менше ніж 1,5%. Позитивний вплив лише невеликого знецінення наявний при зростанні світових цін на пшеницю більше 17%, мінімальному зменшенні тарифного протекціонізму, значних золотовалютних резервах (трендовий показник наступного року більше 17% ВВП), значному державному бюджеті (витрати більше 30% ВВП), високій дієвості законодавства, а навпаки негативний - при неформальній економіці більше 40% ВВП, середній підтримці президента на виборах (47-58% голосів на першому турі). Протилежний до загальної закономірності вплив (негативний від подорожчання) спостерігається при середньому імпорті зброї (0,1-0,5% ВВП), надходженнях від туризму більше 4% ВВП, обліковій ставці більше 15%, зростанні процентних ставок по кредитах, зменшенні процентних платежів по державному боргу більше ніж на 0,7% витрат бюджету, зростанні кінцевого споживання більше 6%. За ряду умов номінальне знецінення національної валюти може і не здійснювати впливу - при близькому до офіційного валютному курсі на чорному ринку, низьких експортних митах, стабільних надходженнях портфельних інвестицій, низькому рівні монетизації економіки (М1 менше 10% ВВП), середніх світових процентних ставках (5,1-5,8%), частці вимог банків до державних підприємств менше 2,5% вимог до всіх підприємств, позитивних вимогах банківської системи до держави до 10% ВВП, профіциті державного бюджету, зростанні цін на акції у США більше 21%. Більші процентні ставки впливають негативно за інших рівних умов (імовірність валютної кризи становить 7% при обліковій ставці менше 10%, 16% - при 10-15%, 24% - при більше 15%), особливо при подорожчанні національної валюти або значних золотовалютних резервах. Негативний вплив лише високих (більше 15%) спостерігається при негативному кумулятивному сальдо фінансового рахунку (з часу його виникнення) мінус прямі іноземні інвестиції, чистих надходженнях прямих іноземних інвестицій більше 3% ВВП, нульових інших інвестиціях у країну у монетарну владу, малій кількості валютних криз у регіоні, а позитивний вплив лише низьких (менше 10%) - при обсягах торгівлі акціями більше 7,5% ВВП, неформальній економіці менше 30% ВВП. У той же час можливий негативний вплив середніх процентних ставок при мінімальному зменшенні тарифного протекціонізму. Відсутній вплив при невеликих золотовалютних резервах (трендовий показник наступного року менше 10% ВВП), зменшенні процентних ставок по кредитах менше ніж на 1,5%, відсутності політичних вбивств.

Таким чином, у дослідженні знайдені докази переважно на користь застосування критеріїв конвергенції як цільових орієнтирів, що сприяють валютній стабільності, хоча це не виключає повністю ризик валютної кризи. Разом з тим, фактори, пов'язані з критерієм стабільності фінансового уряду, за інших рівних умов не здійснюють значущого впливу на імовірність виникнення валютної кризи. Їх застосування може бути обґрунтованим лише за частини умов. Є ознаки того, що саме комплексне застосування критерії конвергенції є найбільш доцільним. Зокрема, більший позитивний ефект дає поєднання критерію низької інфляції з критерієм стабільності валютного курсу, а також критерій по процентних ставках при дотриманні критерію стабільності валютного курсу (якщо курс національної валюти збільшується). Одночасно критерій низької інфляції є запобіжним засобом у випадку недотримання вимог щодо дефіциту державного бюджету.

Висновоки

В останні десятиріччя відбуваються активні процеси інтеграції України у світову та європейську спільноту. Складність формування нової системи відносин визначає актуальність дослідження основних проблем об'єднання. джерелом зазначених процесів для постсоціалістичних країн, у тому числі і для України, стала системна трансформація 90-х років ХХ ст. Як одна з центральних для всіх країн постала однакова проблема - забезпечення паритетності в новій системі міжнародних відносин. Її вирішення не тільки залишається актуальним й зараз, а й набуває особливого змісту з огляду на формування в суспільстві нової економіки.

З урахуванням зміни моделі світового розвитку, характер, якої починаючи з 80-х років ХХ ст. став визначати людський фактор, на увагу потребує насамперед розгляд проблем, пов'язаних з інтелектуальним потенціалом, який на разі визнається головним джерелом економічного зростання. Прийняття принципової позиції щодо пріоритету зазначеного фактору та його реальне використання в інтересах піднесення вітчизняної економіки означає для України одночасно і фундацію паритетних відносин при входженні до світового ринку. Зміна характеру світового економічного розвитку означає, що лідерство у міжнародних відносинах буде визначатися розвиненістю сфери науки та технологій. Це не просто пріоритет високотехнологічних галузей в економіці країн, а якісні зміни макроекономічних параметрів, що зумовлені впливом високих технологій на економічне оточення. Зважаючи на це, саме в аспекті інноваційного розвитку необхідно розглядати сьогодні вирішення найбільш важливих для України проблем - проблем забезпечення національної безпеки та конкурентоспроможності, які зумовлені процесами міжнародної інтеграції.

Концептуальною основою для нового етапу економічного розвитку України має бути інноваційна модель, заснована на ідеях Й. Шумпетера. Практична реалізація зазначеного спрямування розвитку пов'язана зі створенням національних інноваційних систем. Урядами більшості країн-технологічних лідерів використовуються розробки таких авторитетних науковців як Б. Лундвалл, К.Фрімен, Р.Нельсон та ін.

Щодо валютної стабільності в постсоціалістичних країнах, то є ряд умов, за яких дотримання критеріїв низької інфляції та низьких процентних ставок не матимуть достатніх переваг. Крім того, всі критерії, крім критерію низьких процентних ставок та, імовірно, критерію інфляції за окремих визначених нами умов є джерелом ризиків для валютної стабільності - особливо критерій стабільності валютного курсу (залежно від напряму зміни валютного курсу). Ці умови можна розподілити на чотири групи:

- що є характерними у середньостроковій перспективі для значної частини нових країн-членів ЄС (високий рівень економічної свободи та дієвості законодавства, значні золотовалютні резерви та державний бюджет, середній імпорт зброї, значні надходження від туризму);

- що можуть бути присутніми у нових країнах-членах у короткостроковому періоді (мінімальне зростання економічної свободи, мінімальне зменшення тарифного протекціонізму, погіршення умов торгівлі, висока облікова ставка центрального банку, зростання або невелике зменшення процентних ставок по кредитах, зменшення процентних платежів по державному боргу, стійкі витрати на зарплату у державному бюджеті, низька частка кінцевого споживання у ВВП, швидке зростання кінцевого споживання, значне зростання світових цін на пшеницю, середня підтримка президента на виборах);

- що не є характерними у середньостроковій перспективі для нових країн-членів (низька частка продукції обробної промисловості у експорті, велика неформальна економіка, необмежений строк служби голови уряду);

- що значною мірою запобігаються шляхом комплексного застосування критеріїв конвергенції (зростання зовнішнього боргу центрального банку, зростання резервних грошей відносно ВВП).

Доцільно врахувати умови з першої та другої групи при застосуванні критеріїв конвергенції як цільових орієнтирів для економічної політики нових країн-членів ЄС. У подальших дослідженнях може аналізуватися вплив застосування критеріїв конвергенції та його умови як на валютну стабільність, так і на стабільність в інших сферах та економічний розвиток в цілому.

Список використаних джерел

1. http://www.ecb.int/ecb/orga/escb/html/convergence-criteria.en.html

2. Connolly M.B., Taylor D. The Exact Timing of the Collapse of an Exchange Rate Regime and Its Impact on the Relative Price of Traded Goods // Journal of Money, Credit and Banking. - 1984. - Vol. 16, № - P. 194-207.

3. Aghion Ph., Bacchetta Ph., Banerjee A. Capital Markets and the Instability of Market Economies. Working Paper № 99.01 update. - Swiss National Bank. Study Center Gerzensee, 2000 p. - 46 p.

4. Corsetti G., Mackowiak B. Nominal Debt and the Dynamics of Currency Crises. Discussion Paper № 820. -Yale University. Economic Growth Center, 2000. - 33 p.

5. Working Paper № 00.07. - Swiss National Bank. Study Center Gerzensee, 2000. - 43 p.

6. Flood R., Marion N. A Model of the Joint Distribution of Banking and Exchange-Rate Crises. Working Paper № 01/213. - Wash. D.C.: IMF, 2001. - 31 p.

7. Blejer M., Schumacher L. Central Bank Vulnerability and the Credibility of Commitments: A Value-at-Risk Approach to Currency Crises. Working Paper № 98/65. - Wash. D.C.: IMF, 1998. - 29 р.

8. Чугаєв О.А. Валютно-курсові орієнтири для запобігання валютній кризі // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект: Сборник научных трудов. - Донецк: ДонНУ, 2006. - Т.1. - С.423-429.