Державне регулювання територіальної організації виробництва
Обґрунтування необхідності державного втручання в територіальну організацію виробництва, методи та заходи для такого випливу, його соціально-економічні наслідки. Особливості нерівномірного розвитку економіки та промисловості у теорії центру та периферії.
| Рубрика | Экономика и экономическая теория |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 05.11.2009 |
| Размер файла | 40,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
26
Міністерство освіти і науки України
Курсова робота на тему
Державне регулювання територіальної організації виробництва
Виконав студент
Сергій 34-63-23
2004
Реферат
Курсова робота: 26 с., 16 джерел.
Об'єкт дослідження -- територіальна організація виробництва
Мета роботи -- визначити роль і місце державного регулювання територіальної організації виробництва
Метод дослідження: структурний та порівняльний аналіз.
В роботі аналізувався розглянуті задачі, форми і соціально-економічних наслідків впливу держави на територіальну організацію виробництва, а також теорію центра і периферії в регіональному розвитку.
РИНКОВА ЕКОНОМІКА, ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ, ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА, РЕГІОНАЛЬНИЙ РОЗВИТОК ТЕОРІЯ ЦЕНТРУ ТА ПЕРИФЕРІЇ
Зміст
- Реферат
- 1. Завдання державного регулювання територіальної організації виробництва
- 2. Методи впливу держави на територіальну організацію виробництва
- 3. Соціально-економічні наслідки втручання держави в територіальну організацію виробництва
- 4. Теорія центру та периферії у регіональному розвитку
- Використана література
1. Завдання державного регулювання територіальної організації виробництва
Серед вчених і фахівців у сфері регіоналістики ніколи не було єдності в поглядах щодо ролі держави у регулюванні процесів територіального розвитку. Відсутня вона й сьогодні. Загалом можна виділити три напрямки (наукові течії) щодо цієї проблеми [9, 14]:
а) "радикальних перетворювачів";
б) "адаптерів";
в) "неінтервенціоналістів".
Перші ("радикальні перетворювачі") є прихильниками активного підходу щодо проблем державного регулювання розміщення виробництва з метою подолання регіональних диспропорцій зумовлених як природно-кліматичними чинниками, так і віддаленістю від індустріальних центрів і торговельних шляхів, що склалася історично. "Адаптери" також не вірять беззастережно у можливості чисто ринкового регулювання і вважають, що стихійне формування територіальних господарських структур не здатне оптимізувати розподіл населення і виробництва на території. Водночас вони є противниками радикальних засобів державного втручання в процеси територіального розміщення виробництва і обмежують роль держави тільки поверхневим регулюванням, коригуванням, обстоюючи лише необхідність модифікації, а не трансформації природних тенденцій. І нарешті, "неінтервенціоналісти" взагалі заперечують необхідність будь-якого державного втручання у ці процеси у рамках макроекономічного підходу, вважаючи, що ринок має достатньо регуляторів для того, щоб оптимізувати у просторі всі елементи виробництва.
Криза 30-х років показала, особливо на прикладі Великобританії та США необхідність активного здійснення регіональних заходів. Перші спроби теоретичного аналізу ролі державної політики, як засобу регулювання розміщення підприємств були зроблені на межі 30-40-х років [1, 140]. Вони пов'язані з іменами американця С.Р. Деннісона та німця А. Льоша. Деннісон був прихильником активної державної політики розміщення, політики, спрямованої на піднесення економіки депресивних районів (до речі, термін "депресивний район" з'явився у Великобританії в період кризи 1929 р.).
Інший підхід щодо розв'язання цієї проблеми пропонує А. Льош. У нього ширший погляд на всю систему розміщення ринкового господарства. Проповідуючи оптимістичний погляд на можливості ринкової економіки і високо оцінюючи її спроможність до саморегулювання, Льош у принципі висунув варіант коректувальної діяльності держави у сфері політики розміщення. Суть цього варіанту полягає передусім в полегшенні проходження природних процесів. Він зауважував: "Часто буде значно розумнішим полегшити руйнування старого поєднання території, населення та економічної діяльності та зайнятися систематичними пошуками нових і життєздатних комбінацій, тобто сприяти пристосуванню до нових умов, а не заважати йому" [6, 298]. У цьому розумінні його підхід протилежний до підходу Деннісона. Льош обґрунтовував необхідність створення пільгових умов переміщення підприємств (тобто вважав за необхідне підвищити мобільність капіталу), заохочення конкуренції, організації центрального інформаційного органу (бюро), "яке могло б давати довідки про особливо бажані та легкодоступні місця для організації підприємств" [6, 300].
На відміну від А. Льоша ще один американський вчений Є. Гувер метою державної політики розміщення вважав не просто "покращення" локаційних рішень, що приймалися підприємствами, а вплив на господарство "проблемних" районів [1, 142].
Характеризуючи найважливіші напрями державного втручання в сферу розміщення, він виділяв чотири основні завдання політики розміщення: 1) активізація загальної виробничої діяльності та доходу регіону; 2) створення оптимальнішого поєднання підприємств різних галузей у регіоні; 3) удосконалення регіонального планування; 4) оптимізація процесів вибору місця розміщення (локації) підприємств;
Розглядаючи можливості державного впливу на розміщення, Є. Гувер пов'язує їх із загальним станом кон'юнктури в конкретний період часу, зокрема з фазами економічного циклу. "Ефективність заходів впливу на розміщення, -- пише він, -- більшою мірою залежить від фази ділового циклу, в який вони застосовуються. Деякі з подібних заходів мають зміст лише в періоди зростаючої зайнятості та активного інвестування, інші підходять у фазі депресії" [1, 142]. Інтерес до питань державного впливу на розміщення особливо посилився в 50-і-х роках, коли в більшості розвинених країн була усвідомлена необхідність втручання в сферу регіональних проблем, розвинулася та зміцнилася практика здійснення регіональної політики. Американці К. Понсар, У. Айзард, а після них й інші дослідники -- регіоналісти досліджували різнопланові питання, що належать до сфери регіональної політики сучасної держави з ринковою економікою.
У 1957 р. відомий шведський економіст Г. Мюрдаль досліджуючи питання економічного розвитку з "прицілом" на проблеми країн, що розвиваються, розглянув і питання нерівномірності регіонального розвитку [1, 142]. Широко відома висунена ним теза: "Вільна гра ринкових сил здебільшого веде до поглиблення, а не до з гладження міжрайонних відмінностей". За Мюрдалем, дія ринкових сил зумовлює тенденцію до концентрації галузей, що розвиваються, в окремих районах. Цей процес поступово набуває кумулятивного характеру, бо з концентрацією виробництва в цих районах все сильніше проявляються ефекти агломерації, які, переломлюючись у специфічній формі "зовнішньої" економії, сприяють подальшій концентрації приватних інвестицій саме тут. Як вважає Мюрдаль, "переваги" відсталих районів (наявність контингентів вільної та відносно дешевої робочої сили) загалом недостатні для того, щоб забезпечити ефективну протидію вказаній тенденції. Таким чином, у процесі розвитку ринкової економіки еволюція просторових структур призводить до постійно зростаючої нерівномірності та диспропорційності в розвитку окремих районів. Відстоюючи це положення, Мюрдаль довів, що вільна міжрайонна торгівля в умовах ринкової економіки перетворюється в інструмент посилення цієї диспропорційності.
Український вчений В.А. Поповкін [9] вважає, що західні соціал-демократії добре усвідомили небезпеку, що приховують у собі міжрегіональні та міждержавні територіальні диспропорції. Вони зумовлюють стагнацію в депресивних регіонах, безробіття, нерегульовану міграцію до прогресуючих регіонів і промислових агломерацій, зростання злочинності і соціальної напруги в суспільстві. Починаючи, мабуть з 30-х років, коли Ф. Рузвельт запропонував всесвітньо відому програму піднесення економіки долини р. Тенессі, уряди країн з ринковою економікою, а в останні десятиріччя -- міжурядові органи систематично розробляють і послідовно втілюють у життя програми прискореного розвитку депресивних регіонів.
Загалом підтримуючи необхідність державного втручання в територіальну організацію виробництва, російський географ Л.В. Смірнягін вважає, що в ринкових умовах для його країни необхідна нова стратегія регіонального розвитку, яка б змогла допомогти вирішити такі завдання [11]:
1) боротьба з надмірними розривами між регіонами за рівнем життя, з розривами у рівнях економічного розвитку, але не у своєрідності;
2) оптимальне використання цієї своєрідності регіонів;
3) максимально можливе поєднання національних і регіональних інтересів, які в принципі суперечать один одному, не у всьому можуть бути погоджені, але різними заходами їх можна гармонізувати.
Необхідність державного регулювання Л.В. Смірнягін обґрунтовує також тим, що ринок сліпий та жорстокий, що він оптимізує сам себе після тривалих коливань, за час яких цілі покоління громадян можуть бути приречені на досить важкі умови існування.
2. Методи впливу держави на територіальну організацію виробництва
Діяльність більшості розвинених країн з ринковою економікою, котрі проводять активну регіональну політику, полягає в [10, 11]:
а) освоєнні слаборозвинених (так званих "проблемних") територій чи реконверсії депресивних промислових районів;
б) децентралізації агломерацій та районів над концентрації промислового виробництва;
в) утворенні нових промислових центрів чи вузлів за межами міських поселень, не зв'язаних з існуючими центрами промисловості.
З часом була напрацьована сукупність заходів, базуючись на яких держава, виходячи зі своїх потреб, може впливати на територіальну структуру господарства [3, 8]:
1) заохочувальні, спрямовані на приваблення в проблемні райони приватного капіталу чи на виживання постачально-збутових кооперативів, дрібних власників шляхом надання їм фінансових субсидій, пільгових позик і тарифів на державні послуги, звільнення від податків;
2) обмежуючі, стримуючі економічний ріст провідних районів, з економічним стимулюванням фірм за виведення підприємств, видачею спеціальних дозволів на будівництво та розширення підприємств у зонах перевантаження та інше;
3) спорудження в проблемних районах за державний рахунок об'єктів інфраструктури;
4) регулювання розміщення держсектора: створення в районах допомоги його підприємств (головним чином промислових) і виведення з столичних районів низки центральних закладів.
Одночасно практикувались і розроблення та реалізація спеціальних урядових програм цілісного характеру щодо розвитку депресивних районів, оформлення великих державних замовлень на підприємствах, розташованих у таких районах, тощо.
Історія регіональної політики, якщо за початок відліку прийняти 1933 р., коли у Великобританії були виділені "спеціальні райони", що стали об'єктом цілеспрямованих заходів державної політики нараховує вже сім десятиліть. Великобританія займає особливе місце серед розвинених країн, оскільки в багатьох випадках вона була піонером впровадження нових заходів централізованого впливу на процеси розміщення виробництва. Так, в 1934 р. у Великобританії було прийнято закон про делімітацію районів, що бідують, та про надання їм урядової допомоги, в 1945 р. -- закон про державний контроль за розміщенням промисловості, в 1947 р. -- закон про міське та сільське планування (цим законом, зокрема, обмежувалось будівництво у районах концентрації виробництва та стимулювалось у слаборозвинутих районах). В 1953 р. було прийнято новий закон про розміщення і фінансування промисловості, в 1960 р. -- узаконено перехід до національної регіональної політики, реалізація якої розпочалася з 1964 р. В середині 60-х років у Великобританії була розроблена концепція регіонального розвитку до 1990 р. Протягом 1950-1965 рр. в країні було перебазовано з агломерацій у слаборозвинені райони 1000 фірм з чисельністю працівників у 220 тис. осіб, одночасно в нових районах створено понад 2 тис. філій фірм, розрахованих на 650 тис. нових робочих місць. Тільки з Лондона було перебазовано 194 тис. робочих місць, що знизило дефіцит робочої сили в столиці і дозволило активізувати розвиток деяких периферійних регіонів.
В кінці 80-х років у Великобританії була прийнята програма розвитку малих фірм в рамках регіональної політики. В семи спеціальних "зонах партнерства" (як називають у Великобританії депресивні райони) підприємцям надаються такі види допомоги [12]: безпроцентні позики на термін до двох років для підготовчих робіт перед початком будівництва підприємств чи доріг, що ведуть до них; гранти (у розмірі щорічної ренти чи у подвійному розмірі) для приватних осіб, що орендують будівлі промислового чи комерційного призначення; гранти (до 12% отриманого кредиту) на виплату відсотків за будь-якою позикою, наданою дрібним фірмам (з числом зайнятих не більше 50 осіб) для придбання землі чи проведення на ній робіт.
Протягом 10 років нові та функціонуючі підприємства, розташовані в "зоні партнерства", звільняються від податків на майно та землю. Підприємствам дозволено за рахунок державних коштів провадити підготовку кваліфікованих кадрів. Загалом, регіональна політика у Великобританії спрямована передусім
У ФРН в рамках регіональної політики допомога господарському розвитку концентрується на "федеральних центрах росту" -- своєрідних точках росту. Для подібних центрів є характерний значний місцевий ринок робочої сили, недостатньо розвинена інфраструктура та наявність певного рівня промислового розвитку. При цьому, в цій країні, цілою низкою законів звільняються від оподаткування інвестиції в депресивних місцевостях.
В США окремі елементи регіональної політики зародилися у зв'язку з необхідністю державного стимулювання економічної експансії в необжиті західні райони країни ще в XIX ст. Регіональні заходи надзвичайного характеру практикувалися і в періоди економічних криз (найяскравіший приклад цього-програми, що проводилися у 30-ті роки в США як складова частина політики "Нового курсу"). Проте лише у післявоєнний період регіональна політика перетворилася у невід'ємний елемент американської системи державного регулювання та набула характеру постійно діючого фактора [15, 19].
У США основним засобом регіональної політики є податкова політика. Окрім того, тут широко практикується система державного кредитування тих чи інших регіональних проектів. Державні капіталовкладення в транспорт, водопостачання та енергетику також впливають на розміщення нових галузей виробництва. Крім цього, у США, щоб зробити територію привабливою для державних компаній, приватного бізнесу та населення, держава здійснює будівництво житла, доріг, бере участь у формуванні соціальної інфраструктури, рекультивації земель, створенні наукових, технологічних і промислових парків, інкубаторів [14, 281].
Становленню державної регіональної політики сприяло створення законодавчої основи для її проведення. У США з середини 60-х до середини 70-х років була прийнята ціла система законів, котрі регламентують основні напрямки та форми регіонального регулювання. Закон 1965 р. "Про громадські роботи та економічний розвиток" визначив деякі елементи державної допомоги депресивним районам. "Закон про розвиток району Аппалачів" (1965 р.) санкціонував проведення крупномасштабної програми стимулювання економіки великого "проблемного" району Аппалацьких гір. Закон 1968 р. "Про міжурядове співробітництво" регламентував розподіл повноважень з регіонального регулювання між федеральними органами державної влади, органами влади штатів та органами місцевого самоврядування. Закони 1972 р. "Про сільський розвиток" і 1974 р. "Про житлове будівництво та міський розвиток" визначили напрямки федеральної політики щодо сільських і міських районів країни. Закон 1975 р. "Про регіональний розвиток" вніс низку нових положень у Закон про громадські роботи та економічний розвиток і у Закон про розвиток Аппалачів. Зрештою, США окрім програми розвитку Аппалачів, мають досвід щодо управління розвитком ще одного великого депресивного району -- басейну річки Теннессі.
В Канаді при середньому розмірі інвестиційної податкової знижки у 7% компанії, що здійснюють капіталовкладення в провінціях з особливо суворими природно-кліматичними умовами, мають право на знижку з податку на прибуток у розмірі 20-50% витрат на обладнання і будівництво. Проблеми територіального розвитку канадської економіки можна поділити на дві групи. Перша з них пов'язана з існуванням диспропорцій у господарському розвитку окремих районів країни. Друга група проблем полягає в ослабленні господарських зв'язків між окремими економічними районами Канади унаслідок зростаючої інтеграції канадської економіки з американською, в ході якої різні регіони країни поступово перетворюються в частини єдиного північноамериканського господарського комплексу. Виникаючі при цьому суперечності між окремими провінціями країни та між провінційними органами влади і федеральним урядом надають державній регіональній політиці та механізму регіонального економічного регулювання досить специфічні риси.
В Японії для того, щоб розв'язати суперечності між розміщенням нових підприємств і охороною природного середовища, у 1973 р. було прийнято закон про розміщення підприємств [2]. Згідно цього закону, уряд країни може рекомендувати фірмам "відкоригувати" свої локаційні рішення і навіть відміняти їх. Для безпосередньої реалізації регіональної політики уряд країни заснував такі спеціальні органи:
- Японську корпорацію регіонального розвитку, яка відповідальна за фінансування витрат, пов'язаних з переміщенням підприємств з районів надконцентрації (так званих "зон стимулювання виїзду"), із спорудженням промислових зон для приваблення промисловості у менш розвинені райони (такі звані "зони прийняття переміщень"), із спорудженням міст у переважно сільських районах;
- Корпорацію розвитку Хоккайдо-Тохоку, яка фінансує фірми, що здійснюють інвестиції у відповідних районах країни, які вважаються найменш розвиненими серед районів Японії;
- Японський банк розвитку, який фінансує фірми, що здійснюють капіталовкладення в інших (окрім Хоккайдо та Тохоку) районах країни.
В Японії розрізняють три основних види методів проведення регіональної політики:
1) субсидії центрального уряду місцевим органам влади для спорудження об'єктів базової інфраструктури, передусім доріг і портових споруд;
2) позики державних фінансових закладів і виплата процентів за позиками місцевих органів влади, які емітують з метою фінансування спорудження об'єктів промислової інфраструктури;
3) безпосередні стимули промисловим фірмам, що розміщують інвестиції у виділених районах. Ці стимули зводяться в основному до надання податкових пільг і спеціальних прав амортизації.
Взагалі для японської регіональної політики характерна першочергова увага до питань розвитку інфраструктури, для чого здійснюються великі асигнування з державного бюджету. Саме інфраструктура, а не фінансові стимули є головним важелем державного регулювання розміщення виробництва країн (у тому числі і у справі піднесення економіки недостатньо розвинених районів). Характерно, що в Японії зовсім відсутня система субсидування приватних інвестицій, яка широко розповсюджена в країнах Західної Європи.
Головними інструментами політики "переміщення" або децентралізації є:
а) пільги на закупівлю ділянок під промислове будівництво;
б) позики на покриття витрат на переміщення підприємств;
в) податкові пільги (права прискореної амортизації та зниження рівня місцевих податків) для фірм, що переміщуються із "зон стимулювання виїзду" в "зони прийняття переміщень");
г) фінансові пільги (пільгове кредитування) місцевій владі та корпораціям розвитку на зведення промислових будівель, обладнання промислових зон, Урядова політика, як фактор розміщення, може бути реалізована у різноманітних формах, але, зрештою, вона проявляється у впливі на величину виробничих витрат у відповідному місці простору, тобто урядова політика поряд з іншими факторами служить джерелом територіальної диференціації витрат виробництва (ТДВВ).
3. Соціально-економічні наслідки втручання держави в територіальну організацію виробництва
Проте навіть сьогодні, коли історія державного втручання в сферу розміщення виробництва нараховує десятиліття, коли питання про необхідність активного впливу на просторові структури господарства нібито вирішене, у середовищі західних економістів не тільки не існує єдності думок на цей рахунок, але й, більше того, нема єдності навіть відносно самої необхідності врахування просторового фактора в рамках заходів державної політики. Навіть найрадикальніші західні регіоналісти вважають регіональну політику, по суті, досить обмеженим напрямком діяльності держави у сфері економіки [9]. Посилаються при цьому на консервативність територіальних структур, на тривалий, як правило, характер змін, що відбуваються у цих структурах.
Домінуючою серед американських регіоналістів завжди була точка зору, що виходила з неприпустимості зазіхання держави на священні права підприємництва, ділових кіл, хоч з часом зміцнилося розуміння об'єктивної необхідності активної державної регіональної політики у межах відповідних законодавчих актів. У її рамках завжди конкурували два підходи: "процвітання районів" і "процвітання людей". Пошук балансу цих інтересів і зараз складає суть регіональної політики не тільки у США, айв інших розвинутих країнах.
Регіональна політика на Заході пройшла довгий шлях від свого становлення в системі державного регулювання (поряд із загальноекономічною, аграрною, соціальною політикою) до розцвіту в період "ейфорії планування" 60-х-початку 70-х років і до наступної докорінної перебудови на межі 70-х і 80-х [3, 114].
Традиційна політика допомоги проблемним районам, що існувала до середини 70-х років, з самого початку була двоїстим, глибоко суперечливим явищем. Формально вона була спрямована на компенсацію соціально-географічної нерівності, пом'якшення проблем у тих районах, де соціальна напруга та масові страйки стали загрожувати корінним інтересам капіталу. Проте благодійницькі соціальні цілі традиційної регіональної політики неминуче вступали у конфронтацію із загальноекономічною, і зокрема з промисловою політикою держави.
З благодійницького характеру регіональної політики випливав і випливає її низький пріоритет, незначна частка асигнувань у системі державних програм. Адже ця політика була пасивною, направленою лише на деяке згладжування диспропорцій. Тому навіть у кінці 60-х років, у період розквіту та найбільшої популярності, на неї відпускалися досить малі кошти, порядку 0,04-0,08% ВВП (лише у Великобританії їх частка досягла 0,5%). За словами американського вченого Клайда Уївера, "регіональна політика стала улюбленою темою політичних дискусій та академічних досліджень, проте не отримала належної фінансової підтримки. Були прийняті закони, засновані агентства, найняті планувальники і розроблені плани, але при цьому відпущено дуже мало засобів" [3, 118].
Завданнями регіональної політики спочатку урочисто проголошувалося вирівнювання рівня економічного розвитку різних частин країни, якості життя їх населення, скорочення безробіття в депресивних районах тощо. Але незабаром було визнано, що реально регіональна політика може стати не більше, ніж засобом запобігання такого поглиблення регіональних диспропорцій -- (подальшій концентрації економічного потенціалу, політичної та адміністративної влади у столиці, знелюднення відсталих районів), яке стало б небезпечним з економічної та соціальної точок зору.
Більшість економістів взагалі не схильні сприймати серйозно державне втручання у розміщення виробництва, вважаючи це не сумісним з принципами вільного підприємництва [1]. Як зауважує англійський дослідник X. Клут, "ідея збалансованого регіонального розвитку нездійсненна, оскільки ресурси розподілені нерівномірно" [1, 120]. Г. Річардсон також досить скептично відноситься до того, що він називає "грубими заходами контролю, які невідомо скільки обходяться" [1, 120].
Штучна індустріалізація в слабо освоєних районах мало що дає місцевому населенню цих районів [4]. Формування в низці країн, зокрема, в Іспанії, "полюсів промислового росту" майже не привело до прискорення економічного розвитку довколишніх відсталих районів. Нові центри залишилися ізольованими вогнищами, зв'язаними головним чином з зонами розвиненої промисловості чи із зовнішнім ринком. Зв'язок "полюсів" з оточуючою їх територією (хінтерландом), як правило, незначний. Так, за даними іспанських економістів "полюс" Бургос купує всередині своєї провінції лише 0,3% необхідної продукції, Ла-Корунья-6,3%. В Італії штучна індустріалізація Півдня мало що дала для зменшення місцевого безробіття. Таким чином, штучне форсування розвитку районів нового освоєння не лише не досягає своєї мети в цих районах, але одночасно веде до загострення проблем розвитку старопромислових районів.
До останніх років існування СРСР роль старопромислових районів у розташуванні нової індустрії явно недооцінювалася. Це зумовлено цілою низкою причин. По-перше, це специфічна психологія, що була характерна для СРСР (як і для інших великих країн), яку можна охарактеризувати як "географічну ейфорію" від "безмежних" просторів, "безмежних" ресурсів і можливостей, і природне бажання освоїти та охопити все неосвоєне в якомога коротші терміни, не рахуючись з економічною доцільністю крупних капіталовкладень, з термінами їх окупності і нехтуючи можливостями використання та удосконалення вже існуючих промислових районів. Така характерна для малих розвинених країн політика та практика економії ресурсів, засобів і самого простору, що проявлялася в багатьох сферах, в СРСР фактично не мала розповсюдження. Разом з тим, реальний економічний простір чи "економічна ойкумена" у багато разів менша тієї шостої частини суші, яку номінальне займала ця країна.
По-друге, важливою причиною нехтування старопромисловими районами в СРСР була значна роль позаекономічних підходів до розміщення промисловості та господарства у цілому. Один з прикладів використання таких підходів - будівництво ВАМ за межами "економічної ойкумени". При виборі місця для створення ВАМ бралися до уваги переважно стратегічні міркування, які є важливими; але явно недостатніми.
Політика розміщення повинна бути спрямована на максимальну ефективність чи на міжрайонний перерозподіл багатств. Ефективність чи вирівнювання? П, Самуельсон на одній з наукових конференцій з регіональних проблем і політики висловив точку зору, що допомога районам здебільшого веде до "спотворення" національних виробничих структур [1]. Це спотворення, за Самуельсоном, базується на "сентиментальних" міркуваннях і тому суперечить критеріям економічної ефективності. Реальний соціалізм породив доктрину все більш рівномірного розміщення виробництва, що протиставлялася його концентрації і реалізувалася, не дивлячись на жодні економічні, соціальні, екологічні втрати.
4. Теорія центру та периферії у регіональному розвитку
Нерівномірність соціально-економічного розвитку країн і районів -- одна з основних тем географії. Адже її предмет, за класичним визначенням, -- відмінності від місця до місця. Контрасти між центрами та периферією -- найбільш елементарний і у той самий час потужний імпульс виникнення та відтворення територіальної нерівності [3].
Одним з перших дослідників, що висунув ідею "периферії" та "центру" в історично-економічному розвитку, був відомий французький вчений Фернан Бродель [5], що змалював при характеристиці "світу економіки" три ареали: "вузький центр, другорядні, достатньо розвинені області і... величезні зовнішні окраїни". "Центр" вирізнявся високим рівнем життя, розвиненим розподілом праці, високими цінами, розвиненою грошово-кредитною системою, а для "периферії" характерними були бідні відсталі країни, ледве залучені в світову економіку, з переважанням позаекономічних відносин, з ледве розвиненим поділом праці і ззовні нав'язаним монокультурним виробництвом. У результаті формувалася система як світового господарства, так і регіональних відтворювальних комплексів. Перша -- унаслідок грандіозних подій Великих географічних відкриттів, друга -- як результат розвитку окремих регіонів Старого та Нового світу, східних і західних економік, країн "капіталізму переселенців" і багатьох варіантів та моделей економічного розвитку залежно від руху природно-історичного процесу світової історії.
Один час здавалося, що соціалізм дозволяє рухатися вперед одним фронтом, зупиняючи тих, хто забіг занадто далеко, і підтягуючи тили. Але грандіозний господарський експеримент, який почався з відміною нової економічної політики, показав, що рівність, яка досягається таким шляхом, у кращому випадку буде рівністю у бідності. Щоб перейти від такої рівності до рівності на основі достатку, суспільство повинне спочатку "розбагатіти", інакше воно не може займатися благочинністю для тих, хто не влаштовує його продуктивністю своєї праці. Досягнути ж достатку вдається лише стимулюючи працівників, їх об'єднання, соціальні та територіальні групи, які спроможні за рахунок свого прибутку нарощувати ефект. Але тим самим -- нарощувати і нерівність...
На Заході зацікавлення до динамічних концепцій, що обґрунтовують нерівномірність регіонального розвитку, особливо помітно проявилася в кінці 50-х на початку 60-х років. Одним з найважливіших факторів еволюції територіальних структур, особливо в умовах прискореного НТП, був визнаний процес просторової передачі нововведень. Більшість загальновизнаних сучасних концепцій регіонального розвитку -- це концепції дифузійного напрямку, що обґрунтовують неминучість існування міжрегіональних і внутрішньорайонних диспропорцій, включаючи "хвильові" закономірності функціонування різних ієрархічних просторових структур.
До числа дослідників географічних проявів дифузії нововведень відноситься ціла низка відомих західних вчених-регіоналістів: Т. Хегерстранд, яким була розроблена перша просторова модель цього процесу, А. Пред, X. Терлофф, Б. Берр, Дж. Фрідман, Г. Річардсон, Ф. Перру. На основі їх робіт можна виокремити два основних типи територіальних систем, в рамках яких здійснюється розповсюдження нововведень:
1) система країн і районів різного рівня ієрархії, серед яких завжди є більш розвинене ядро (центр) і тісно пов'язана з ним периферія;
2) ієрархічна система міст як головних центрів інновацій, що також включає більш розвинені центри -- генератори НТП і залежні від них центри нижчого рангу.
На Заході у 1980-90 рр. різко посилилося зацікавлення до концепцій і теорій, що пояснюють процес постійного відтворення нерівномірності у розвитку країні районів, причини збереження відсталості. На перший план була висунена друга форма відносин між ядром і периферією на самих різних просторових рівнях -- форма залежності. З'явилася ціла низка економічних, політологічних і географічних праць, що обґрунтовують нерівномірність розвитку окремих країн у сучасному світі, з назвами типу "Географія залежності", "Географія імперіалізму", "На противагу хартланду", "Діалектика соціуму та простору" тощо,
За цими концепціями, економічний розвиток є функцією взаємодії між розвиненим світом і світом, що розвивається, які перебувають у тісній залежності щодо ринків праці, капіталу і технології і між якими зберігається певна ієрархія незалежно від динаміки їх соціально-економічного розвитку на різних історичних етапах. Тим самим визнається і обґрунтовується неминучість існування контрастів між центральними та периферійними структурами та їх функціональна залежність і підпорядкованість.
Центр і периферія на будь-якому просторовому рівні пов'язані між собою потоками інформації, капіталу, товарів, робочої сили тощо, причому саме напрями цих потоків визначають характер взаємодії між центральними та периферійними структурами, перетворюючи простір у своєрідне силове поле. Рушійною силою чи своєрідним мотором, що забезпечує постійний розвиток і відтворення системи відносин "центр-периферія", є, на думку Дж. Фрідмана та дослідників, постійна якісна трансформація ядра за рахунок генерування, впровадження та дифузії нововведень.
Розповсюдження нововведень та інформації у цілому йде ієрархічно у трьох напрямках: від провідних економічних районів (національного хартланду, метрополісу) до районів периферії (хінтерланду), від центрів вищого рівня в центри другого порядку, з великих міст як ядер поляризації у прилягаючі райони. Дж. Фрідман розрізняє декілька провідних факторів, що визначають стабільність домінування ядра над периферією. З одного боку, постійна інноваційна діяльність створює сприятливі умови для її подальшого розвитку саме у межах ядра, забезпечуючи тут максимальний доступ до інформації, різноманітних зв'язків і контактів, народжуючи цілу низку супутніх умов (сервісних, управлінських, ринкових тощо). Тим самим поряд з агломераційним ефектом проявляється певний психологічний ефект, який зумовлює подальшу модернізацію та якісну трансформацію ядра. З іншого боку, ядро постійно викачує різноманітні ресурси з периферійних районів і центрів, що також посилює та зміцнює відмінності між ними, послаблюючи периферію.
Механізм функціонування територіальних систем типу "центр-периферія" пов'язаний з постійним якісним перетворенням соціально-економічних відносин у межах ядра, де по мірі розвитку НТП виникають нові функції, концентруються новітні наукомісткі галузі та виробництва, з'являються нові зв'язки, а тому йде і перманентна структурна перебудова економічної бази, що супроводжується зсувами у кваліфікаційному складі робочої сили та соціальному складі всього населення. Галузі, що не відповідають більше статусу ядра як основного генератора НТП, поступово витісняються на периферію -- спочатку ближню (напівпериферію), пізніше дальню. Цей процес, що отримав назву "дифузія застарілих нововведень", відіграє важливу роль у передачі імпульсів росту від центру до периферії, сприяючи її розвиткові, хоча й зміцнюючи тим самим її жорстку підпорядкованість центру.
Прикладом може служити стихійне вимивання з столичних районів країн Заходу старих галузей промисловості, пізніше -- рутинних трудомістких функцій у порівняно нових галузях, а в останні роки -- і цілої низки рутинних невиробничих функцій (зокрема, науково-дослідних). Характерно, що хвилеподібне розповсюдження таких імпульсів часто тягне за собою наступний розвиток на периферії цілої низки нових видів діяльності, пов'язаних з вже існуючими. Тут з'являються і свої центри інновацій, хоча вони часто більше пов'язані з провідними центрами (займаючи щодо них підпорядковане положення), ніж з оточуючими територіями.
У той самий час в ядрі зберігаються деякі рутинні галузі -- головним чином пов'язані з обслуговуванням базових. Заповнення робочих місць у таких малопрестижних галузях, непривабливих для корінного населення, йде в основному за рахунок залучення робочої сили ззовні, тобто з районів напівпериферії та периферії. Окрім того, центр викачує і частину наявного там висококваліфікованого персоналу, що веде до подальшої "ерозії" робочої сили. У результаті всіх цих взаємодій, не дивлячись на постійне підтягування периферії, розрив між нею та центром зберігається. В ході еволюції всієї територіальної системи при зміні стадій економічного розвитку відносини між центром та периферією неминуче переводяться на новий якісний рівень, хоча по суті і не змінюють свого змісту. Це свідчить про стійкість і гнучкість системи "центр-периферія", її спроможність зберігати свої властивості в різних соціально-економічних умовах.
Парадигма модернізації поступилась місцем парадигмі залежності та взаємозалежності. Отримало широке розповсюдження поняття "пов'язано-залежного розвитку" різних регіонів. З'явилося багато теоретичних побудов, як е похідними від концепції "центр-периферія". Розподіл праці між трьома головними елементами світової системи -- ядром, напівпериферією і периферією -- здійснюється за рахунок їх спеціалізації на певних типах продукції чи виробничих процесів (капіталомісткої та високотехнологічної в ядрі й трудомісткої на периферії). Ядро та периферію, відрізняє переважання специфічних процесів: ядро експлуатує -- периферію експлуатують; ядро відрізняється відносно високим рівнем заробітної плати, диверсифікованою структурою економіки, застосуванням прогресивних технологій, а периферії властиві низький рівень заробітної плати, простіша економічна структура та використання примітивніших технологій.
На думку відомого американського економіста Джефрі Сакса сьогодні світ розділений не ідеологічно, а технологічно [10]. Менша частина планети, на якій проживає приблизно 15% її населення, практично забезпечує решту світу технологічними інноваціями. Друга частина, яка включає приблизно половину населення планети, здатна впроваджувати ці технології у свою систему виробництва та споживання. І остання частина, яка складається приблизно з третини жителів планети, є технологічно відірваною -- вона і сама не створює інновації, і закордонні технології не впроваджує.
Межі цих регіонів не завжди збігаються з національними кордонами. Наприклад, технологічно відірваний регіон включає південну Мексику й частину тропічної Центральної Америки, країни, що межують з Андами, значну частину тропічної Бразилії, тропічну Центральну Африку, велику частину колишнього Радянського Союзу за винятком районів, що межують з ринками Європи й Азії, віддалені частини Азії, такі, наприклад, як деякі штати Індії, що розташовані в долині Гангу, відрізані від світу Лаос і Кампучія, а також провінції Китаю. Необхідно відзначити, що нові кордони світу не є фіксованими: чимало технологічно відірваних регіонів можуть швидко стати технологічними послідовниками, а деякі з середньої групи (Тайвань, Південна Корея, Ізраїль) уже стали провідними новаторами.
Однак, розрив у технологіях подолати значно складніше, ніж розрив у капіталі. Регіони, які володіють досконалішими технологіями, мають переваги при розробці нових інновацій: нові ідеї часто виникають як нові комбінації вже існуючих ідей. Багато нових ідей народжуються як ланцюгова реакція інновацій. Але, так само, як і для ядерної реакції, для цього насамперед потрібна критична маса ідей і технологій.
Ясна річ, технологічна могутність економіки залежить не тільки від її власних інновацій, а й від спроможності впроваджувати технології розроблені в інших країнах. Це можна зробити трьома основними шляхами. Країни можуть імпортувати технології у формі капіталу та споживчих товарів (мобільні телефони, факси, персональні комп'ютери, вакцини). Вони можуть купувати ліцензії на виробництво цих технологій у власників відповідних патентів. І, нарешті, вони можуть залучати до себе прямі іноземні інвестиції, завдяки чому багатонаціональні компанії зі своїми технологіями створюють виробництво на їхній території. У кожному випадку країни виграють від того, що експортери платять за імпорт технологій (чи сплачують дивіденди на чужоземні інвестиції).
Усі країни, що розвиваються, на думку багатьох економістів, однаково добре розташовані для того, щоб переймати технології з-за кордону. Однак, насправді, це далеко не так. Незалежно від каналу запозичення технологій велике значення має географічне розміщення. Кращі імпортери технологій тяжіють до великих ринків чи основних морських шляхів, або і до перших, і до других. Технології легко перетинають кордони таких країн, як Мексика, або Польща й Угорщина, що сусідять із Європейським союзом, або Китай, Сингапур і Гонконг, які мають вихід до моря, портових міст Південно-Східної Азії та прибережних штатів південної Індії. Значно складніше їм дістатися віддалених гірських районів (країни, що примикають до Анд), країн, що розвиваються, які не мають виходу до моря (Центральна Азія), чи регіонів, розташованих на значній відстані від морських портів.
Екскурс теорією "центр-периферія" є певною мірою переконливий і служить сильною підтримкою позиції "неінтервенціоналістів". Але реальність існування урядової регіональної політики практично в усіх країнах світу змушує рахуватися з нею, як з фактором розміщення. У підсумку він проявляється у впливі на величину виробничих витрат, виступаючи одним із чинників її територіальної диференціації.
Використана література
1. Буржуазная региональная теория и государственно-монополистическое регулирование размещения производительных сил (критический анализ). -- М.: Мысль, 1981.
2. Государственно-монополистический капитализм и размещение производительных сил. -- М.: Наука, 1981.
3. Грицай О.В., Иоффе Г.В., Трейвиш А.Ч. Центр и периферия в региональном развитии. -- М.: Наука, 1991.
4. Зимин Б.Н., Одессер С.В. Эволюция старопромышленных районов развитых капиталистических стран и использование результатов ее изучения для условий СССР // География и проблемы регионального развития. -- М., 1995. -С. 220-235.
5. Кузнецова Н.П. Концепция "периферийной экономики" и особенности экономического роста в "центре" и на "периферии" // Вестник Санкт-Петербургского Университета. -- Серия 5. -- Экономика. -- 1995. -- Вып.2. -С.69 -- 75.
6. Леш А. Географическое размещение хозяйства: Пер. с англ. -- М.: Издательство иностранной литературы, 1959.
7. «Нова карта світу» за Джефрі Саксом // Дзеркало тижня. -- 2000. -- 15 липня. -- С.11.
8. Павлова М.А. Региональная политика Франции. -- М.: Наука, 1974.
9. Поповкін В.А. Регіонально-цілісний підхід в економіці. -- К.: Наукова думка, 1993.
10. Региональные исследования за рубежом. -- М.: Наука, 1973.
11. Смирнягин Л.В. Региональная политика России // Изв. РГО. -- 1996. -Т. 128. -- Вып.З. -- С.29.
12. Сорокина В. Региональная политика в Великобритании // МЭ и МО. -- 1996. -№6. -- С.136.
13. Стадницький Ю., Загородній А., Товкан О. Державне регулювання територіальної організації виробництва // Регіональна економіка, 2001, № 3, С. 138--150.
14. Территориально-производственные комплексы: Нижнее Приангарье / Бадман М.К., Ионова В.Д., Малов В.Ю. и др. -- Новосибирск: Наука, 1992.
15. Управление региональными программами в США и Канаде. -- М.: Наука, 1983.
16. Энтов Р. Мир денег. -- М.: АО Развитие, 1992.
Подобные документы
Об’єктивна необхідність державного регулювання економіки. Структура механізму й методи державного регулювання. Державне регулювання в Україні. Економічні функції місцевих органів влади. Співвідношення між ринковим механізмом і державним регулюванням.
реферат [53,2 K], добавлен 16.01.2008Поняття державного замовлення і державного контракту на прикладі оборонної промисловості і ракетно-космічної галузі. Наукова основа та типи. Порядок фінансування та надання пільг виконавцям. Державне замовлення як інструмент регулювання виробництва.
курсовая работа [34,7 K], добавлен 20.03.2009Політика державного регулювання економіки. Форми та функції державного регулювання економіки. Національні особливості державного регулювання. Основні форми державного регулювання. Становлення економічних функцій Української держави.
курсовая работа [36,6 K], добавлен 10.04.2007Сутність, основні складові, методи, принципи, суб'єкти і об'єкти державного регулювання української економіки. Макроекономічний огляд основних показників економічного розвитку України. Регулювання науково-технічної, інвестиційної та соціальної політики.
курсовая работа [362,9 K], добавлен 08.12.2013Теоретичні аспекти державного регулювання ринкової економіки: сутність, моделі (кейнсіанська, неокласична) та методи (адміністративні, правові). Економічні риси і аналіз розвитку економіки України на сучасному етапі. Держава і ринок: шляхи партнерства.
курсовая работа [3,2 M], добавлен 18.11.2010Формування ринкової економіки та кон'юнктури в Україні. Принцип раціонального розміщення виробництва. Вплив водного та транспортного фактора. Трудомісткі види виробництва. Фактор ринкової кон'юнктури. Основні шляхи вирішення екологічних проблем.
контрольная работа [18,0 K], добавлен 07.03.2009Розгляд сутності державного регулювання цін, інфляції, підприємництва. Ознайомлення із стратегією соціально-економічного розвитку країни. Особливості проведення фінансової, структурної, інвестиційної, науково-технічної, соціальної і регіональної політики.
курс лекций [56,0 K], добавлен 06.05.2010Поняття та сутність державного регулювання в сільському господарстві, його правові методи. Державний вплив на сільськогосподарське підприємництво в умовах ринкової економіки. Кооперація, її особливості та шляхи вдосконалення державного регулювання.
курсовая работа [34,7 K], добавлен 03.10.2010Комплексні методи державного регулювання економіки. Головні принципи економічного та соціального прогнозування. Фінансово-кредитне регулювання економіки. Регулювання зовнішньоекономічної та інвестиційної діяльності. Підтримка малого підприємництва.
курсовая работа [68,8 K], добавлен 25.04.2010Характер і оцінка впливу державного регулювання на розвиток національної економіки країни. Взаємозв’язок ефективного державного регулювання та сталого розвитку основних напрямів економічної й соціальної діяльності України, шляхи його моделювання.
статья [22,5 K], добавлен 14.08.2017
